МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

КРАВЕЦЬ НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 349.42

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

ЯК ПРИНЦИП АГРАРНОГО ПРАВА

12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Статівка Анатолій Миколайович,

доктор юридичних наук,

професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………..….…........3

РОЗДІЛ 1. ЕКОЛОГІЗАЦІЯ АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

В СИСТЕМІ ПРИНЦИПІВ АГРАРНОГО ПРАВА.………………...12

1.1. Поняття та система принципів аграрного права……………...……12

1.2. Нормативно-правове закріплення екологізації аграрного

виробництва в Україні………………………………................................33

1.3. Поняття та зміст принципу екологізації аграрного виробництва

і його місце в системі принципів аграрного права……………...………58

Висновки до Розділу 1…………………………………..……...…..…….83

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ

РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ

АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ………………...………88

2.1. Реалізація та правове забезпечення принципу

екологізації аграрного виробництва у сфері використання земель

сільськогосподарського призначення……………....................................88

2.2. Правові засади органічного сільського господарства

як засобу реалізації принципу екологізації аграрного виробництва

в Україні……………………………………………………………….....112

2.3. Правове регулювання та реалізація принципу

екологізації аграрного виробництва при використанні

генетично-модифікованих організмів………………………………….131

Висновки до Розділу 2...…………….…………………………..............150

ВИСНОВКИ………………………….…………………………..…......159

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…..……………….………..162

3

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний стан розвитку як аграрного

виробництва, так і аграрного законодавства України свідчить про значну

актуалізацію питань їхньої екологізації. Сільське господарство є однією із

сфер господарювання, де виробничо-господарська діяльність безпосередньо

пов’язана з використанням природних ресурсів. Водночас її здійснення

суттєво зумовлене зворотним впливом навколишнього середовища. Адже

основним засобом аграрного виробництва є земельні ділянки

сільськогосподарського призначення, а також інші природні ресурси (водні,

лісові). На сьогодні вкрай актуальними стають проблеми охорони і

збереження навколишнього середовища в процесі здійснення

сільськогосподарської виробничої діяльності, а також забезпечення якості і

безпечності сільськогосподарської продукції. Це зумовлюється такими

чинниками, як: триваюча екологічна криза на нашій планеті, коли

навколишнє природне середовище зазнає величезного техногенного

навантаження від діяльності людини; широке застосування у процесі

аграрного виробництва різноманітних хімічних речовин (добрив, пестицидів,

агрохімікатів у рослинництві, стимуляторів росту, гормонів, антибіотиків у

тваринництві тощо); застосування складної сільськогосподарської техніки

(сільськогосподарських машин і механізмів), а отже, і паливно-мастильних

матеріалів; використання при виробництві сільськогосподарської продукції

генетично-модифікованих організмів. Також це пов’язано з необхідністю

забезпечення продовольчої безпеки нашої держави, що передбачає

забезпечення населення держави необхідною кількістю продовольства, за

умови належної якості та безпечності цього продовольства.

У зв’язку з викладеним, особливої актуальності набуває дослідження

екологізації аграрного виробництва як спеціального галузевого принципу

аграрного права. Виділення даного принципу має не лише теоретичне, але й

велике практичне значення. Адже його закріплення у чинному аграрному

4

законодавстві сприятиме екологізації аграрного законодавства шляхом

розроблення та прийняття нових норм, спрямованих на еколого-

збалансований розвиток, як аграрного виробництва, так і сільського

господарства в цілому.

Окремі правові питання дослідження принципу екологізації знайшли

своє відбиття у працях представників вітчизняної та зарубіжної науки,

зокрема, з аграрного, земельного, екологічного, господарського права.

Йдеться про праці В. І. Андрейцева, Н. О. Багай, Г. І. Балюк, М. Я. Ващишин,

А. П. Гетьмана, О. К. Голіченкова, В. М. Єрмоленка, І. А. Ігнатьєвої,

Н. В. Ільків, В. В. Круглова, Т. В. Курман, О. Л. Мініної, В. І. Олещенка,

В. В. Петрова, О. М. Туєвої, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги та інших.

Однак їх праці стосуються або екологізації права й законодавства, зокрема

земельного, або екологізації господарської діяльності в цілому.

Деякі аспекти даної проблеми висвітлювали у своїх працях такі вчені-

економісти, як Ж. Поплавська, В. Поплавський, Л. Даценко та ін.

Екологізації аграрного виробництва саме як принципу аграрного права

присвячено лише окрему статтю Т. В. Курман та О. М. Туєвої. Комплексних

монографічних досліджень з цього питання на рівні дисертації або

монографії не проводилося. Саме наведені обставини й обумовили вибір

теми даної дисертаційної роботи та забезпечують актуальність цього

дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідницьких робіт

кафедри земельного та аграрного права Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної

програми «Правове забезпечення реалізації політики держави на

пріоритетних напрямках економічного розвитку та у сфері екологічної

безпеки» (державна реєстрація № 0111U000962).

Мета і завдання дисертаційної роботи. Метою дослідження є

з’ясування поняття і змісту екологізації аграрного виробництва як

5

спеціального галузевого принципу аграрного права, особливостей та

закономірностей правового забезпечення основних напрямів його реалізації,

а також розроблення рекомендацій з удосконалення чинного аграрного

законодавства у даній сфері.

Для досягнення поставленої мети визначено основні завдання

дисертаційної роботи:

- розкрити поняття і систему сучасних принципів аграрного права;

- дослідити нормативно-правове закріплення екологізації аграрного

виробництва в Україні;

- сформулювати правове поняття принципу екологізації аграрного

виробництва;

- встановити особливості реалізації та правового забезпечення

принципу екологізації аграрного виробництва у сфері використання земель

сільськогосподарського призначення;

- визначити правові засади органічного сільського господарства як

засобу реалізації принципу екологізації аграрного виробництва;

- розкрити особливості правового регулювання та реалізації принципу

екологізації аграрного виробництва при використанні генетично-

модифікованих організмів;

- визначити перспективи вдосконалення аграрного законодавства

України у сфері екологізації аграрного виробництва.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі

запровадження і реалізації принципу екологізації аграрного виробництва в

Україні.

Предметом дослідження виступають теоретичні положення та

приписи нормативно-правових актів України у сфері екологізації аграрного

виробництва як принципу аграрного права.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено

комплексний підхід до аналізу принципу екологізації аграрного виробництва

та правовідносин, що виникають у сфері напрямів його реалізації,

6

зумовлений специфікою теми роботи та пов’язаний з використанням

загальнонаукових і спеціально-наукових методів. На всіх стадіях

опрацювання теми використовувалися: метод матеріалістичної діалектики з

метою з’ясування сутності, поняття та системи сучасних принципів

аграрного права, закономірностей її розвитку, змісту та поняття принципу

екологізації аграрного виробництва, порівняльно-правовий метод при

здійсненні порівняльного аналізу окремих положень нормативно-правових

актів України й окремих зарубіжних країн щодо правового регулювання

відносин, які виникають при реалізації принципу екологізації аграрного

виробництва у сфері органічного сільського господарства, при використанні

генетично мофидікованих організмів тощо. За допомогою історичного

методу вивчався процес розвитку ситеми принципів аграрного права;

формально-юридичний метод було задіяно при аналізі нормативно-правових

джерел щодо правових відносин, які виникають у сфері реалізації принципу

екологізації аграрного виробництва; формально-логічний став у нагоді при

формулюванні понять екологізації аграрного законодавства та аграрного

права, принципу екологізації аграрного виробництва, органічного сільського

господарства; статистичний метод – щодо аналізу статистичних даних.

Широкого застосування отримали категорії та способи формальної логіки:

поняття, визначення, доказ, спростування, судження, аналіз, синтез,

порівняння, узагальнення тощо.

Теоретична основа дослідження. У даній науковій роботі проаналізо-

вані праці провідних науковців вітчизняної й зарубіжної юридичної науки,

теоретичні дослідження та висновки яких дали змогу змістовно висвітлити

більшість аспектів дисертаційнї роботи. Зокрема, йдеться про праці В. І.

Андрейцева, Н. О. Багай, Г. І. Балюк, М. Я. Ващишин, А. П. Гетьмана, О. К.

Голіченкова, В. М. Єрмоленка, В. П. Жушмана, І. А. Ігнатьєвої, Н. В. Ільків,

Л. В. Лейби, В. В. Круглова, Т. В. Курман, О. Л. Мініної,

А. М. Мірошніченка, В. В. Носіка, В. І. Олещенка, М. І. Палладіної,

7

В. В. Петрова, О. Ю. Піддубного, В. І. Семчика, А. М. Статівки, О. М.

Туєвої, В. Ю. Уркевича, М. М. Чабаненка, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги

та ін.

У дисертації поряд з роботами з аграрного права використано праці з

економічних наук, загальної теорії права, галузевих правових наук

(земельного права, екологічного права тощо).

У процесі роботи над дисертацією використано та проаналізовано

нормативно-правові акти України та окремих зарубіжних країн, а також деякі

акти Європейського Союзу.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією із

перших наукових робіт, яку присвячено з’ясуванню сутності положень і

змісту екологізації аграрного виробництва як спеціального галузевого

принципу аграрного права. Наукова новизна результатів дисертаційної

роботи знайшла відображення у наступних положеннях та висновках.

Уперше:

- сформульовано правове поняття принципу екологізації аграрного

виробництва як спеціального, галузевого принципу аграрного права, що

являє собою керівне положення-вимогу аграрного законодавства стосовно

нормативного закріплення та практичної реалізації екологічних імперативів

усіма суб’єктами сільськогосподарської виробничої діяльності з метою

захисту навколишнього середовища, мінімізації негативного впливу

антропогенних факторів на нього, збереження стійкої рівноваги екосистем,

екологозбалансованого природокористування в процесі їх діяльності, а також

виробництва якісної, екологічно безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного і тваринного походження;

- обґрунтовано висновок про те, що нормативно – правове закріплення

екологізації аграрного виробництва в Україні включає декілька рівнів норм:

1) конституційні норми; 2) норми загального характеру; 3) норми

екологічного законодавства; 4) спеціальний рівень – норми аграрного

законодавства. Окремо слід виділити норми міжнародно-правового характеру

8

– це міжнародні договори, конвенції, а також акти регіонального характеру

у сфері екологізації аграрного виробництва;

- доведено, що запровадження та реалізація принципу екологізації

аграрного виробництва передбачає здійснення низки заходів як з боку

держави в особі відповідних компетентних органів, так і з боку самих

аграрних товаровиробників, а саме: 1) правових; 2) організаційних; 3)

економічних; 4) організаційно-господарських; 5) екологічних; 6) еколого-

світоглядних; 7) еколого-освітніх заходів;

- встановлено особливості реалізації та правового забезпечення

принципу екологізації аграрного виробництва у сфері використання земель

сільськогосподарського призначення, на підставі чого запропоновано

використання терміна «екологозбалансоване використання земель сільсько-

господарського призначення»;

- обґрунтовано позицію, згідно з якою правові засади органічного

сільського господарства слід розглядати, як засіб реалізації принципу

екологізації аграрного виробництва;

- визначено особливості правового регулювання та реалізації принципу

екологізації аграрного виробництва при використанні генетично-

модифікованих організмів.

Удосконалено:

- визначення поняття принципів аграрного права та їх сучасної

системи;

- поняття екологічної безпеки у сфері сільськогосподарського

виробництва, під яким слід розуміти такий стан захищеності життєвих

інтересів людини та держави, навколишнього середовища в процесі

аграрного виробництва, за якого забезпечуються збереження навколишнього

середовища і його компонентів у безпечному для життя та здоров’я стані і

виробництво якісної, екологічно безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного та тваринного походження. При цьому екологічна безпека в

сфері сільськогосподарського виробництва є невід’ємною складовою

9

національної екологічної безпеки держави і співвідноситься з нею як

часткове із загальним;

- поняття органічного сільського господарства, яке розглядається як

один з важливих засобів екологізації аграрного виробництва, що передбачає

таке ведення сільськогосподарської діяльності, за якого забезпечується

охорона навколишнього середовища та збереження біологічного різноманіття

для майбутніх поколінь.

Набули подальшого розвитку:

- розмежування понять екологізації аграрного законодавства з

екологізацією аграрного права;

- пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері

екологізації аграрного виробництва, зокрема шляхом внесення змін і

доповнень до деяких чинних нормативно-правових актів (зокрема, до

Земельного кодексу України, законів України «Про основні засади державної

аграрної політики на період до 2015 року»; «Про виробництво та обіг

органічної сільськогосподарської продукції та сировини»; «Про державну

систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів»), а також прийняття

деяких підзаконних актів (зокрема, постанов Кабінету Міністрів України

щодо порядку і правил виробництва та обігу органічної

сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження,

порядку набуття статусу суб’єкта, що має право займатися виробництвом

органічної сільськогосподарської продукції, порядку визначення придатності

земель для ведення органічного сільського господарства, процедури

контролю та підтвердження статусу виробленої сільськогосподарської

продукції як органічної, Положення про Державне агентство з біологічної

безпеки України, Порядок здійснення моніторингу продуктів ГМО ) тощо.

Практичне значення одержаних результатів проведеного

дослідження полягає в можливості використання теоретичних положень і

висновків даної роботи в процесі нормотворчої діяльності з метою розвитку

10

й удосконалення національного аграрного законодавства.

Отримані результати дозволяють визначити підходи до вирішення

низки теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з правовим

регулюванням відносин у сфері органічного сільського

господарства, використання земель сільськогосподарського

призначення, а також генетично модифікованих організмів у

процесі аграрного виробництва. Положення дисертації можуть

застосовуватись у науково-дослідницькій роботі. Можливе їх

використання також у навчальному процесі, при підготовці

підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій для

студентів юридичних та аграрних вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й

висновки дисертації обговорювалися та були схвлені на засіданні

кафедри земельного та аграрного права Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого, а також автором

доповідалися на науково-практичних конферен-ціях:

Всеукраїнській науково-практичній конференції «Правова держава:

історія, сучасність та перспективи формування в Україні» (м.

Дніпропетровськ, 26 жовтня 2012 р.); Круглому столі,

присвяченому пам’яті проф. Ю. А. Вовка «Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права» (м. Харків, 24 травня

2013 р.); Міжнародній науково-практичній конференції

«Дванадцяті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 8–9

листопада 2013 р.); Круглому столі, присвяченому пам’яті проф. О.

О. Погрібного «Розвиток організаційно-правових форм

11

господарювання в аграрному секторі» (м. Харків, 13 червня 2014

р.).

Публікації. Основні висновки й теоретичні положення

дисертації викладено у чотирьох статтях, опублікованих у фахових

виданнях України, і одній статті, опублікованій у зарубіжному

виданні, та чотирьох тезах доповідей на зазначених наукових

конференціях.

12

РОЗДІЛ 1

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА В СИСТЕМІ

ПРИНЦИПІВ АГРАРНОГО ПРАВА

1.1. Поняття та система принципів аграрного права

Починаючи дослідження питання екологізації аграрного виробництва в

системі принципів аграрного права, слід зазначити, що останнім часом у

аграрно-правовій науці значного поширення зазнали дослідження галузевих,

аграрно-правових принципів, наприклад, принципу пріоритетності розвитку

сільського господарства України [1]1, а також принципів правового

регулювання певного виду аграрних відносин, зокрема, у сфері насінництва

[2, с. 8]2, виробництва та реалізації насіння соняшнику [3, с. 9]

3,

цукробуряківництва [4, с. 8]4, виробництва ріпаку [5, с. 114–121]

5, трудових

відносин у сільськогосподарських підприємствах, забезпечення продовольчої

безпеки [6, с. 94–96; 7, с. 243–253]6, охорони праці у сільському господарстві

[8, с. 8]7, соціального розвитку села [9, с. 386–389]

8 тощо. Дану тенденцію

слід вважати позитивною, оскільки це сприяє формуванню загальної та

1Савченко Г. І. Пріоритетність розвитку сільського господарства як принцип аграрного права:

автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06 / Г. І. Савченко; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого». – Х., 2012. – 21 с. 2Станіславський В. П. Правове регулювання вирощування і реалізації високопродуктивного насіння

зернових культур: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06 / В. П. Станіславський; Нац. юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2005. – С. 8. 3Бакай Ю. Ю. Правова регламентація відносин по вирощуванню та реалізації насіння соняшнику в

Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06 / Ю. Ю.Бакай; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого». – Х., 2010. – С. 9. 4Святченко Л. О. Правове регулювання цукробуряківництва в Україні: автореф. дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.06 / Л. О. Святченко; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. – К., 2010. – С. 8. 5Гончар Ю. Ю. Принципи правового регулювання виробництва ріпаку / Ю. Ю. Гончар // Бюлетень

Міністерства юстиції України. – 2012. – № 8. – С. 114–121. 6Курман Т. В. Щодо принципів забезпечення продовольчої безпеки // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права: зб. мат. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за заг. ред.

Шульги М. В., Саннікова Д. В. – Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 94–96;

Лушпаєв С. О. Принципи правового регулювання продовольчої безпеки України // Правове регулювання

екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрямки вдосконалення: монограф.

/ за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю.Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 243–253. 7Новак Т. С. Правове регулювання охорони праці у сільському господарстві: автореф. дис. … канд.

юрид. наук: 12.00.06 / Т. С. Новак; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. – К., 2010. – С. 8. 8Статівка А. М. Про поняття і принципи соціального розвитку села в Україні / А. М. Статівка //

Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами V Міжнар. наук.-

практ. конф., м. Луцьк, 30–31 травня 2008 р. – Луцьк: Волин. обл. друкарня / уклад. Т. Д. Климчук, 2008. –

С. 386–389.

13

повної картини уявлень про механізм правового регулювання аграрних

відносин в цілому. Важливим при цьому є той факт, що дослідники

акцентують свою увагу на екологічному аспекті забезпечення безпеки у

процесі сільськогосподарської виробничої діяльності, зокрема і щодо

здоров’я людини, і щодо охорони навколишнього природного середовища.

Взагалі екологічні цінності є інтегруючим фактором та критерієм

життєздатності цивілізації в цілому. У сучасній аксіології екологічні цінності

набувають все більшої значущості. На думку представників філософської

науки, сьогодні вже можна говорити про тенденцію формування єдиної

шкали екологічних цінностей, екологічних орієнтацій, обумовлених

масштабами екологічної кризи, яку переживає людство [10, с. 137–141]9.

Категорія «принцип» є універсальною та багатогранною, у зв’язку з

чим можна виділити декілька рівнів її розуміння і реалізації: етимологічний,

загальнонауковий (або філософський), загально-правовий та спеціально-

галузевий (аграрно-правовий). Всі вони перебувають у тісному

діалектичному зв’язку, чим і зумовлюється необхідність системного

дослідження усіх цих рівнів для опрацювання проблематики, пов’язаної із

галузевими принципами аграрного права. Починаючи з етимології, слід

зазначити, що слово «принцип» – латинського походження (від лат.

principium) і в буквальному перекладі має значення «основа, початок» [11,

с. 762]10

.

У філософії принцип – це першопочаток, те, що лежить в основі певної

сукупності фактів, теорії, науки [12, с. 519]11

. Античні філософи прагнули

віднайти принцип існування усіх речей і, зазвичай пов’язували його із

субстанцією. Від 16–17 століть в європейській філософії принцип почали

тлумачити здебільшого як категорію теоретико-пізнавальну на основі

9Сулацкова О. Ф. Ціннісні орієнтири суспільства в контексті екологічної проблеми // Соціально-

гуманітарні науки в Україні: проблеми та перспективи розвитку: матер. Всеукр. наук. семінару (м. Луцьк,

31 травня 2013 р.). – Луцьк: Ред.-вид. відділ Луцького Нац. техн. ун-ту, 2013. – С. 137–141. 10

Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних сполучень / Уклад. Л. О. Пустовіт та ін. –

К.: Довіра, 2000. – С. 762 (усього 1018 с.). 11

Філософський енциклопедичний словник / ред. кол.: Є. К. Бистрицький, М. О. Булатов,

А. Т. Ішмуратов та ін.; гол. редкол. В. І. Шинкарук. – К.: Абрис, 2002. – С. 519.

14

розрізнення буття і пізнання. Розуміння дійсності, притаманне сучасній

філософії, вже не припускає зведення буття і всіх процесів у світі до

принципу [13, с. 365]12

. Отже, у подальшому розуміння принципу

переміщується у сферу логічного виразу пізнання, принцип стає центральним

поняттям, основоположною ідеєю, що пронизує певну систему знання і

субординує його. У межах теоретичного знання принцип означає вимогу

розгортання самого знання у систему, де всі теоретичні положення логічно

пов’язані між собою і випливають певним чином одне із одного. Будь-яка

система знання ґрунтується на принципах, пов’язаних між собою [12,

с. 519]13

.

Виходячи з викладеного, філософія права формулює визначення

принципу права як категорії науки, яка виводить на такий рівень пізнання

правових явищ, що свідчить про істинність найзагальніших уявлень, здатних

стати основою теоретичної побудови, стрижневою ідеєю правової доктрини,

школи. У законодавстві ж принцип-припис відображає в загальній формі

об’єктивно обумовлену вимогу щодо учасників суспільних відносин, яка

слугує засобом самообмеження державної влади і керівництвом для

досягнення цілей правового регулювання [14, с. 281]14

.

Разом із тим таке розуміння принципу, будучи універсальним за своєю

природою, потребує уточнення з урахуванням особливостей сфери його

застосування. Не є виключенням і право як соціальне явище та, зокрема,

юридична наука. Переходячи до загально-правового рівня, слід зазначити, що

у загальній теорії права традиційно використовується етимологічне значення

слова «принцип» – засада, основа, керівна ідея, вихідне положення будь-

якого явища (учення, організації діяльності тощо) [15, с. 75]15

. Однак, і досі у

юридичній науці відсутня єдність поглядів на правову природу принципів

12

Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2009. – С. 365. 13

Філософський енциклопедичний словник / ред. кол.: Є. К. Бистрицький, М. О. Булатов,

А. Т. Ішмуратов та ін.; гол. редкол. В. І. Шинкарук. – К.: Абрис, 2002. – С. 519. 14

Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права: словник. – К.: Видавничий дім

«Ін Юре», 2003. – С. 281. 15

Общая теорія государства и права. Академический курс: в 3 т. – Изд. 2-е, перераб. и доп. / Отв.

ред. М. Н. Марченко. – М.: Зерцало-М., 2001. – Т. 2. – С. 75.

15

права, на визначення їх поняття, адже у спеціальній літературі звертається

увага на певну відмінність між термінами «ідея», «положення», «вимога» [16,

с. 24–25]16

, на співвідношення понять «принцип права» і «правовий

принцип» та ін.

При цьому більшість учених дотримуються думки, що принципи права –

це вихідні засади історично визначених правових систем, виражені в праві

вихідні нормативно-керівні засади, що характеризують його зміст, його

основи, закріплені в ньому закономірності суспільного життя. У загальній

теорії права під принципами розуміють основоположні засади, ідеї, наукові

положення, що визначають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси

правового регулювання. Принципи визначають характер права в цілому або

окремих груп правових норм, інститутів, галузей права. Аналіз принципів

права дає відповідь на запитання: на яких засадах, яким чином здійснюється

правове регулювання, які політичні та наукові ідеї лежать в його основі [17,

с. 193]17

.

Значення принципів для права полягає в тому, що саме в них

найяскравіше виражена його сутність у всій багатоманітності утворюючих її

сторін і закономірностей, відображені найбільш істотні риси змісту

правового регулювання суспільних відносин [18, с. 49]18

, а отже, в них мають

у концентрованій формі відображатись ознаки права. Правові принципи

загалом виступають своєрідними «нервовими центрами права», вимогами,

яким повинні відповідати і підкорятися усі правові норми, щодо яких

принципи мають пріоритет [19, с. 58]19

.

Принципи права об’єднують і цементують галузі, підгалузі й інститути

права, сприяють єдності та стабільності чинної системи права [20, с. 144]20

.

16

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія. – Х.:

Право, 2008. – С. 24–25. 17

Загальна теорія держави і права: підручник / за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. –

Х.: Право, 2002. – С. 193. 18

Полежай П. Т. Сущность права / П. Т. Полежай. – Х.: Юрид. ин-т, 1964. – С. 49. 19

Цвік М. В. Фундаментальні проблеми теорії права / Антологія української юридичної науки. В 10-ти

томах. – Т. 10: Юридична наука незалежної України. – К.: Юрид. книга, 2005. – С. 58. 20

Байтин М. И. Сущность права (современное нормативное правопонимание на грани 2-х веков). –

Изд. 2-е, доп. – М.: Право и государство, 2005. – С. 144.

16

Принципи ніби розчинені в праві, пронизують собою майже всі його норми

й інститути, вони так чи інакше відображаються в усіх засадах, що

притаманні правотворчості, законності, правосуддю. Принципи концентрують

результат розвитку права, у них втілюється нерозривний зв’язок минулого,

сьогодення й майбутнього [21, с. 54]21

. Як своєрідний вектор вони

визначають напрямок розвитку правової системи, впливають на зміст і

розвиток усіх інших елементів правової матерії, впливають на характер,

склад і зміст суб’єктивних прав, на їхнє співвідношення з обов’язками,

заборонами, відповідальністю, на їх реальність, забезпеченість, захищеність

тощо [22, с. 112]22

.

При цьому у теорії держави і права загальновизнаним є поділ

принципів права на загально-правові (загальні), міжгалузеві та галузеві [23,

с. 150; 24, с. 75]23

. Загальноправові принципи права, в свою чергу, мають

певну власну систему. Так, у спеціальній літературі в системі загальних

принципів права окремо виділяють основоположні принципи права – систему

найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у праві, які

є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що

притаманні цій системі права, і визначають її характер і напрямки

подальшого розвитку. При цьому до останніх відносять основоположні

принципи – засади права: справедливість, рівність, свободу, гуманізм;

принцип верховенства права тощо [16, с. 37–38]24

.

У межах теми цього дослідження ми зосередимо свою увагу на

галузевих принципах аграрного права. Тут доцільно зазначити, що у

спеціальній літературі розрізняють «принципи галузі права» і «галузеві

принципи». Першим поняттям охоплюються: 1) загальні і міжгалузеві

21

Лившиц В. З. Теория права / В. З. Лившиц. – 2-е изд. – М.: БЕК, 2001. – С. 54. 22

Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С. С. Алексеев. – М.: Норма, 2001. –

С. 112. 23

Див.: Теория государства и права: курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – М.:

Юристъ, 1997. – С. 150; Скурко Е. В. Принципы права в современном нормативном правопонимании. – М.:

Юрлитинформ, 2008. – С. 75. 24

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія. – Х.:

Право, 2008. – С. 37–38.

17

принципи права, які знаходять свій прояв в тому числі і в галузі аграрного

права; 2) специфічні принципи, притаманні лише даній конкретній галузі –

аграрному праву. Отже можна погодитись з тим, що друге поняття є вужчим

за обсягом і відображає виключно специфічні, притаманні лише даній

конкретній галузі права принципи. Далі, галузеві принципи доцільно також

розглядати в двох значеннях: вузькому і широкому. В першому випадку

галузевими принципами вважаються лише ті, що мають значення для всієї

галузі права або ж принаймні є актуальними для регулювання переважної

більшості відносин, які складають предмет даної галузі права. У другому

випадку галузевими принципами можна вважати також і принципи,

характерні для окремих інститутів галузі права [25, с. 150]25

.

У зв’язку з цим визначального значення набуває питання

функціональної складової у характеристиці принципів аграрного права.

У спеціальній літературі під функціями принципів права пропонується

розуміти основні напрями їх впливу як безпосередньо на суспільні

відносини, так і на механізм правового регулювання, які визначаються

призначенням принципів права як ціннісного і системоутворюючого

елемента права [26, с. 57]26

.

Вплив на суспільні відносини здійснюється принципами аграрного

права, перш за все, через їх вплив на правосвідомість учасників правового

регулювання, оскільки саме принципи права забезпечують власну цінність

права. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, саме через

принципи права, в яких знаходять концентрований вираз визнані у

суспільстві цінності, право сприймається як втілення ідей свободи, рівності,

гуманізму, справедливості. Через принципи права у людей формуються

уявлення про вимоги права і повага до нього, розуміння цінності правового

25

Чабаненко М. М. Принципи галузі аграрного права // Правова держава: історія, сучасність та

перспективи формування в Україні: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 26 жовтня 2012 р.). –

У 3-х ч. Ч. 2 «Приватно-правові проблеми формування правової держави». – Дніпропетровськ: Дніпроп.

держ. ун-т внутр. справ, 2012. – С. 150. 26

Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоретична характеристика:

монографія / О. О. Уварова. – Х.: «Друкарня МАДРИД», 2012. – С. 57.

18

регулювання [26, с. 57–58]27

. Виходячи з викладеного, як вбачається, можна

говорити про таку функцію принципів аграрного права як аксіологічна. Адже

саме існування принципів аграрного права спрямоване на утвердження

людини, її здоров’я і життя як вищої соціальної цінності України, на охорону

та захист довкілля в процесі виробничої сільськогосподарської діяльності й ін.

Крім того, принципи аграрного права як елементи його змісту разом із

нормами аграрного права беруть участь у здійсненні таких суто юридичних

функцій, як регулятивна та охоронна. При цьому регулятивна функція

принципів аграрного права знаходить свій прояв і у зовнішньому

регулятивному впливі на аграрні відносини, зокрема, за наявності прогалин у

чинному аграрному законодавстві або колізії у правовому регулюванні; і у

внутрішньому (інструментальному) впливі на аграрне право як систему,

елементом якої вони є, оскільки саме принципи лежать в основі правового

регулювання і навколо них формуються норми права, вони виступають «як

засіб досягнення цілісності й єдності права, забезпечення його внутрішньої

узгодженості» [27, с. 189]28

. Таким чином можна окремо виділити зовнішньо

регулятивну функцію принципів аграрного права, і внутрішньо регулятивну

(або інструментально-коригуючу). Дана теза підтримується й у спеціальній

літературі, де зазначається, що у функціональному аспекті принципи права

виступають, з одного боку, висхідними засадами правового регулювання, що

забезпечують узгодженість і ефективність юридичних норм, а з іншого, –

безпосередніми регуляторами поведінки учасників суспільних відносин

(зокрема, аграрних) за наявності прогалин у законодавстві та його

колізійності [28, с. 118]29

.

З гносеологічного аспекту принципи аграрного права дозволяють

пізнати саму сутність аграрно-правового регулювання, саме в них

27

Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоретична характеристика:

монографія / О. О. Уварова. – Х.: «Друкарня МАДРИД», 2012. – С. 57–58. 28

Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание / Н. И. Козюбра. – К.: Наук. думка,

1979. – С. 189. 29

Иванов Р. Л. О понятии принципов права / Р. Л. Иванов // Вестник Омского ун-та. – 1996. – Вып. 2. –

С. 118.

19

найяскравіше виражені його закономірності, відображені найбільш істотні

риси змісту правового регулювання аграрних суспільних відносин, а також у

концентрованій формі відображаються ознаки аграрного права. Отже, можна

також говорити про існування такої функції принципів аграрного права як

гносеологічна (пізнавальна).

На даний час також актуалізується така функція аграрного права, як

антропозахисна. Значна частина наукових досліджень у сфері антропозахисту

належить академіку В. І. Андрейцеву, який цілком слушно зазначає, що

приписи антропозахисту містяться не лише в екологічному, але й в цілому в

системі права України, що базується в своїй основі на природному праві

людини на здоров’я і життя, які мають гарантуватися кожному в Україні на

основі положень ст. 3 Конституції України [29, с. 11–12]30

. Отже, цілком

логічним буде виділення антропозахисної функції аграрного права, основу

предмета якого становлять відносини у сфері забезпечення продовольчої

безпеки та виробництва якісної і безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного та тваринного походження.

Принципи аграрного права, як і принципи права взагалі, діють

протягом тривалого періоду часу і за своєю природою не настільки мінливі,

як норми права. Однак вони не є так званими «вічними» вимогами. Їх

існування зумовлене певними соціально-економічними умовами, певним

соціально-історичним контекстом. На думку С. П. Погребняка, принципи

права можна характеризувати як ідеї, що стали вимогами в процесі їх

історичного розвитку [16, с. 26]31

. Отже, принципи права не лишаються

незмінними. Вони розвиваються, як і саме право. Коли кількісні зміни

приводять до якісних перетворень системи права, оновлюються, змінюються

і принципи права. Такі зміни відбувалися і з принципами аграрного права.

30

Андрейцев В. І. Антропозахист – соціально-екологічний імператив розвитку екологічних

правовідносин у процесі євроінтеграції // Актуальні проблеми екологічних, земельних та аграрних

правовідносин: теоретико-методологічні й прикладні аспекти: матер. «круглого столу» (м. Харків, 5 грудня

2014 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2014. – С. 10–13. 31

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія. – Х.:

Право, 2008. – С. 26.

20

Зі зміною історичних епох, соціально-економічних умов і формацій

змінювалися і принципи аграрного права. У своєму розвитку вони пройшли

декілька етапів, почавши розвиток ще від принципів колгоспного права,

трансформувавшись у принципи сільськогосподарського права та потім

набувши статусу принципів аграрного права. Адже аграрне право є

правонаступником указаних галузей права. Колгоспному праву за радянських

часів були притаманні такі принципи права:

1) добровільність об’єднання. Даний принцип декларував свободу

волевиявлення при вступі або виході з колгоспу, а також при організації

колгоспів, міжколгоспних підприємств, організацій та об’єднань;

2) відповідність форми колгоспів рівню колгоспного будівництва.

Сутність цього принципу полягала у відповідності форми колгоспу кожному

періоду розвитку колгоспного руху, що мала співвідноситися зі станом

продуктивних сил на селі і завданнями, що ставилися перед колгоспами;

3) партійне і державне керівництво колгоспами – розвиток колгоспів

спрямовувався відповідно до завдань партії та держави;

4) колгоспна демократія, сутність якого полягала у праві колгоспників

самостійно або через обрані ними представницькі органи вирішувати всі

питання життя і діяльності колективу;

5) правильне поєднання громадських і особистих інтересів. Це керівне

положення-вимога було притаманне усьому соціалістичному устрою.

У колгоспах особливість прояву цього принципу було виражено у двох

формах: а) наявність поряд із суспільним виробництвом особистого

підсобного господарства; та б) розподіл суспільних доходів залежно від праці

[30, с. 14–19]32

. Вказані принципи, як вбачається, цілком відбивали ті

соціальні, правові та економічні процеси й явища, що відбувалися і мали

місце на той час у суспільстві та державі.

Надалі у відповідності до закономірностей розвитку

сільськогосподарського виробництва розвиваються й правові принципи.

32

Колхозное право: учебник / Под ред. В. В. Петрова, Г. В. Иванова. – М.: Юрид. лит., 1976. – С. 14–19.

21

До принципів сільськогосподарського права, яке прийшло на зміну

колгоспному праву, на думку Ф. М. Раянова, належали: 1) єдність

політичного і господарського керівництва; 2) соціалістична власність як

основа господарювання; 3) демократичний централізм; 4) плановість;

5) господарський розрахунок; 6) законність у господарській діяльності [31,

с. 69]33

. Перелічені принципи визначалися загальними. Окрім них учений

виділяє й принципи, що випливають з основних, є похідними від них і

визначають основу для відповідних інститутів сільськогосподарського права

(зокрема, принцип спеціалізації і концентрації сільськогосподарського

виробництва; матеріальна заінтересованість господарств у підвищенні

ефективності суспільного виробництва тощо) [31, с. 69]34

. Як вбачається,

порівняно з принципами колгоспного права, принципи

сільськогосподарського права зазнали певних змін.

На сьогодні ми вже говоримо про принципи аграрного права. У теорії

аграрного права існують різні визначення цієї правової категорії, а також

різні погляди на систему принципів аграрного права. Дана проблематика

була предметом дослідження як українських, так і російських представників

аграрно-правової науки, таких як: В. З Янчук, Г. Ю. Бистров, М. І. Козир,

Н. І. Титова, О. О. Погрібний, А. М. Статівка, В. М. Єрмоленко, В. П. Жушман,

В. Ю. Уркевич, М. М. Чабаненко та ін.

Так, на думку професора В. З. Янчука, принципи аграрного права

проявляються при визначенні структури системи права, механізму правового

регулювання, визначають нормотворчу і правозастосувальну діяльність,

впливають на формування правового мислення і правову культуру,

забезпечують логічність системи права. Принципи права відіграють певну

роль при розробці правових теорій і концепцій, як правової орієнтації

суб’єктів права, змісту правових норм чи їх груп, забезпечення ефективного

33

Раянов Ф. М. Предмет и система сельскохозяйственного права: учебное пособие. – Уфа: Изд-во

Башкирск. ун-та, 1980. – С. 69. 34

Раянов Ф. М. Вказ. праця. – С. 42.

22

правового регулювання суспільних відносин і законності [32, с. 26]35

. При

цьому професор В. З. Янчук виділяє основні принципи права (пріоритетність

права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозривний зв’язок

прав та обов’язків, законність, відповідальність за вину та загальносвітові

принципи діяльності підприємств кооперативного типу (членство, демократія

тощо)) і спеціальні принципи аграрного права (принцип правового

забезпечення господарської самостійності сільськогосподарських виробників;

принцип правового забезпечення підприємництва та самозабезпечення

суб’єктів аграрного підприємництва; право власності на землю, що належить

виробникам сільськогосподарської продукції; принцип правового

забезпечення оптимального використання аграрно-договірних відносин;

принцип поєднання правового регулювання діяльності суб’єктів аграрного

підприємництва за допомогою державно-правових та локальних внутрішньо-

господарських правових актів; принцип членства у сільськогосподарських

підприємствах кооперативного типу та ін.) [32, с. 27–32]36

.

На думку М. І. Козиря, принципи аграрного права – це виражені в

нормах права, що регулюють аграрні відносини, нормативно-керівні ідеї,

положення, які опосередковують зміст цієї галузі права, надають цілісності,

єдності сукупності правових норм, об’єднаних за предметом і методом

правового регулювання в аграрному праві [33, с. 54]37

. До основних

принципів аграрного права, що визначають на сьогодні його зміст, учений

відносить такі, як: 1) врахування специфіки сільськогосподарського

виробництва; 2) рівність учасників аграрних правовідносин; 3) право

добровільного вибору селянами форм і напрямів трудової та господарської

діяльності; 4) рівність і всебічна охорона та зміцнення форм власності в

АПК; 5) розширення системи юридичних гарантій для свободи аграрного

35

Аграрне право України: підручник / В. З. Янчук, В. І. Андрейцев, С. Ф. Василюк та ін.; за ред.

В. З. Янчука. – 2-е вид., переробл. та доп. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 26. 36

Див.: Аграрне право України: підручник / В. З. Янчук, В. І. Андрейцев, С. Ф. Василюк та ін.; за

ред. В. З. Янчука. – 2-е вид., переробл. та доп. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 27–32. 37

Козырь М. И. Аграрное право России: проблемы становления и развития. – М.: Право и государство,

2003. – С. 54.

23

підприємництва; 6) закріплення за державою регулюючих функцій у сфері

аграрного підприємництва; 7) органічний зв’язок трудової діяльності з

природнокліматичними умовами аграрного підприємництва; 8) господарська

та юридична самостійність, матеріальна заінтересованість та відповідальність

за результати підприємницької діяльності; 9) повнота правового регулювання

аграрних відносин; 10) реальність і гарантованість суб’єктивних прав

учасників аграрних правовідносин [33, с. 65]38

.

Як справедливо зазначає професор Н. І. Титова, принципи – це основні

вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають

його зміст. Принципи права – це засади, які закріплені в правових нормах і

відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються

системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Автор

виділяє такі загальні принципи, які повинні відображатись у законодавстві

(в тому числі – й в аграрному): 1) спрямованість на зміцнення юридичних

засад правової демократичної держави; 2) спрямованість на гарантування

прав людини; 3) відповідність об’єктивним закономірностям сучасного

суспільного розвитку, його науковим засадам; 4) відповідність усіх

норматив-но-правових актів Конституції України; 5) врахування ієрархічної

послідовності та внутрішньої гармонії нормативно-правових актів;

6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;

7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку.

У той самий час Н. І. Титова вказує на систему спеціальних принципів

аграрного права, наявність яких зумовлена особливостями мети та змісту

аграрних відносин. При цьому, на її думку, слід враховувати два таких

фактори: а) селяни своєю працею створюють життєво необхідні й незамінні

блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподарську продукцію,

вони вирішують одну з найважливіших суспільних проблем – продовольчу;

б) аграрні відносини безпосередньо або опосередковано пов’язані з процесом

38

Козырь М. И. Аграрное право России: проблемы становлення и развития. – М.: Право и государство,

2003. – С. 65.

24

сільськогосподарського землекористування [34, с. 12]39

. Серед принципів

аграрного права вчена виділяє наступні: 1) пріоритетність сільського

господарства в системі всіх інших галузей народного господарства;

2) рівність суб’єктів аграрних відносин; 3) право добровільного вибору

селянами організаційно-правових форм господарювання на землях

сільськогосподарського призначення; 4) тісний органічний взаємозв’язок

трудових і земельних відносин; 5) стабільна державна підтримка

сільськогосподарського товаровиробника; 6) принцип реальної

гарантованості суб’єктивних прав селян як громадян України й як суб’єктів

аграрних відносин [35, с. 14–15]40

.

В. П. Жушман визначає принципи аграрного права як основні, керівні

ідеї, які визначають напрями та характер правового регулювання аграрних

відносин. Засадничими принципами аграрного права вчений вважає: свободу

аграрного підприємництва та форм господарювання на селі; самоуправління;

різноманітність форм власності та форм господарювання на селі;

рівноправність аграрних суб’єктів господарювання; невтручання державних

органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських

товаровиробників [36, с. 132]41

.

Як основні засади, на яких ґрунтується механізм правового

регулювання аграрних відносин, визначає принципи аграрного права

професор В. М. Єрмоленко. На думку вченого, існування принципів

аграрного права відіграє дуже важливу роль, оскільки, по-перше, розробка

нормативно-правових актів аграрного законодавства повинна базуватися на

них і випливати з них для забезпечення дієвості прийнятих норм на практиці.

А, по-друге, існування принципів дає змогу застосувати аналогію права у

разі, коли виникають аграрні відносини, не врегульовані жодним з чинних

39

Гаєцька-Колотило Я. З., Ільків Н. В. Аграрне право України: навч. посіб. – К.: Істина, 2008. – С. 12. 40

Аграрне право України: підручник / за ред. О. О. Погрібного. – К.: Істина, 2007. – С. 14–15. 41

Словник з аграрного права / Уклад.: В. П. Жушман, О. О. Погрібний, В. Ю. Уркевич / За ред.

В. П. Жушмана. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2010. – С. 132.

25

аграрних нормативно-правових актів [37, с. 55–56]42

. На думку

В. М. Єрмоленка, на сучасному етапі розвитку аграрних відносин

актуальними є сукупність наведених нижче принципів: 1) принцип

забезпечення потреб населення і промисловості безпечною та якісною

сільськогосподарською сировиною; 2) принцип забезпечення продовольчої

безпеки держави; 3) принцип урахування особливостей

сільськогосподарської діяльності; 4) принцип вільного обрання селянами

форм і напрямів сільськогосподарської діяльності; 5) принцип забезпечення

рівності учасників аграрних правовідносин; 6) принцип підвищення

ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки;

7) принцип забезпечення інноваційного розвитку сільського господарства;

8) принцип пріоритетності соціального розвитку; 9) принцип екологізації

сільського господарства; 9) принцип гарантованості захисту прав

сільськогосподарських товаровиробників; 10) принцип постійного

удосконалення механізму правового регулювання аграрних відносин;

11) принцип запозичення позитивного досвіду правового регулювання

аграрних відносин зарубіжними країнами [37, с. 56–62]43

. У цілому

погоджуючись з В. М. Єрмоленком, слід зауважити, що окремі з названих

положень навряд чи можна вважати принципами аграрного права. Зокрема,

підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора

економіки та постійне удосконалення механізму правового регулювання

аграрних відносин – це, скоріше за все, цілі або мета правового регулювання

аграрних відносин, а не принципи аграрного права. А принцип забезпечення

потреб населення і промисловості безпечною й якісною

сільськогосподарською сировиною поглинається, на нашу думку, принципом

забезпечення продовольчої безпеки держави. Адже, як справедливо

зазначається у спеціальній літературі, продовольча безпека забезпечується не

42

Аграрне право: підручник / В. М. Єрмоленко, О. В. Гафурова, М. В. Гребенюк та ін.; за заг. ред.

В. М. Єрмоленка. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 55–56. 43

Аграрне право: підручник / В. М. Єрмоленко, О. В. Гафурова, М. В. Гребенюк та ін.; за заг. ред.

В. М. Єрмоленка. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 56–62.

26

тільки кількістю продовольства і продуктів харчування, а й їх якістю і

безпекою. Якість і безпека продовольчих продуктів, а отже, і

сільськогосподарської продукції, становлять важливу складову продовольчої

безпеки держави [38, с. 90]44

.

Російський дослідник Є. Л. Мініна до принципів аграрного права

відносить наступні: забезпечення законності в діяльності всіх учасників

аграрних відносин; встановлення державою основних напрямів і пріоритетів

розвитку агропромислового комплексу; екологічної безпеки та забезпечення

якості сільськогосподарської продукції, що виробляється; свободи вибору

форм господарювання аграрними підприємцями; свободи договору; судового

захисту порушених прав учасників аграрних відносин, принцип врахування у

регулюванні аграрних відносин специфіки сільськогосподарського

виробництва [39, с. 17]45

. Проте, принцип законності є загальноправовим

принципом, а принцип свободи договору – це, насамперед, принцип

цивільного права, який набуває характеру міжгалузевого, але не є у чистому

вигляді принципом аграрного права.

На погляд М. М. Чабаненка, дають змогу зробити висновки про

особливості, сутність і спрямованість аграрного права лише такі принципи:

1) принцип пріоритетності сільського господарства в системі всіх інших

галузей народного господарства; 2) пріоритетності соціального розвитку

села; 3) забезпечення продовольчої безпеки та харчових потреб; 4) тісного

органічного зв’язку трудової діяльності з природно-кліматичними умовами

виробництва, а також органічного зв’язку трудових і земельних відносин [25,

с. 151]46

. Стосовно останнього положення важко погодитись з автором,

оскільки, як зазначається у спеціальній літературі, висхідною засадою,

44

Курман Т. В. Правове забезпечення продовольчої безпеки в Україні: національний та міжнародний

аспект // Актуальні питання аграрного права України: монограф. / А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич,

В. М. Корнієнко та ін.; за ред. А. М. Статівки. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 90. 45

Аграрное право: учебник / Под ред. С. А. Боголюбова, Е. Л. Мининой. – М.: Эксмо, 2008. – С. 17. 46

Чабаненко М. М. Принципи галузі аграрного права // Правова держава: історія, сучасність та

перспективи формування в Україні: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 26 жовтня 2012 р.). –

У 3-х ч. Ч. 2 «Приватно-правові проблеми формування правової держави». – Дніпропетровськ: Дніпроп.

держ. ун-т внутр. справ, 2012. – С. 151.

27

основною керівної ідеєю, на якій базується організація

сільськогосподарського виробництва, може бути лише те, що само не

входить до складу регульованого явища, тобто до складу поняття

«організація сільськогосподарського виробництва». Формуючись на основі

певних принципів, організація сільськогосподарського виробництва сама

визначає основи, основні положення, для інших рівнів [31, с. 70]47

. І ці

положення вже будуть виступати принципами не аграрного права, а окремих

його інститутів (таких, наприклад, як, правове регулювання виробничо-

господарської діяльності аграрних товаровиробників, правове регулювання

трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах тощо). Окрім

того, не можна погодитись з М. М. Чабаненком стосовно того, що на сьогодні

сутність і спрямованість аграрного права визначається лише вказаними

чотирма принципами. Сутність і спрямованість аграрно-правового

регулювання у сучасних умовах є значно багатограннішою, і окрім названих,

на нашу думку, існують і законодавчо закріплені й деякі інші основні,

висхідні засади у регулюванні аграрних відносин, про що буде йтися далі.

До основних галузевих принципів сучасного аграрного права України,

на думку професорів А. М. Статівки та В. Ю. Уркевича, належать такі:

пріоритетність розвитку сільського господарства в народному господарстві

України; свобода аграрного підприємництва, добровільність обрання форм і

напрямів господарської діяльності в аграрному секторі; рівність учасників

аграрних правовідносин; рівність всіх форм власності та організаційно-

правових форм аграрного підприємництва; невтручання державних органів у

виробничо-господарську діяльність аграрних товаровиробників; аграрний

протекціонізм; демократизація системи управління сільським господарством;

екологізація аграрних відносин [40, с. 15]48

. Провівши критичний аналіз,

можна дійти висновку, що принцип рівності учасників правовідносин є

47

Раянов Ф. М. Предмет и система сельскохозяйственного права: учебное пособ. – Уфа: Изд-во

Башкирск. ун-та, 1980. – С. 70. 48

Статівка А. М., Уркевич В. Ю. Аграрне право та законодавство України: теоретичні проблеми

розвитку // Актуальні питання аграрного права України: монограф. / А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич,

В. М. Корнієнко та ін.; за ред. А. М. Статівки. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 15.

28

загальноправовим, а принципи невтручання державних органів у

виробничо-господарську діяльність аграрних товаровиробників і

демократизації системи управління сільським господарством, скоріше,

виступають принципами окремого аграрно-правового інституту, такого як

державно-правове регулювання сільського господарства України.

Досліджуючи принципи аграрного права, Н. С. Гавриш пропонує їх

поділ на приватноправові (принцип непорушності права власності на

землю; принцип рівноправності суб’єктів права власності; принцип

рівноправності різних форм власності), публічно-правові (принцип

державного захисту права власності суб’єктів; принцип особливої

державної охорони земель) та змішані (приватно-публічні) – це поєднання

імперативних і диспозитивних методів регулювання аграрних відносин,

недопустимість порушення суспільних інтересів у процесі використання

землі тощо [41, с. 435]49

.

Сучасні досягнення як теорії права [42, с. 31]50

, так і галузевих

юридичних наук, зокрема аграрного права, закріплюють чотириланкову

структуру системи принципів права, а саме: загальноправові – принципи

загальні для всієї системи права України, для всіх галузей (наприклад,

законність, справедливість, рівність всіх перед законом), міжгалузеві –

принципи, характерні для декількох галузей (наприклад, притаманні як

цивільному, так і кримінальному процесу принципи гласності судового

процесу, об’єктивної істини та ін. [43, с. 3]51

), галузеві, а також принципи

окремих інститутів права. Вбачається, що принципи кожного вищого рівня

впливають відповідно на принципи нижчого рівня з їх системи, виступаючи

при цьому основою для їх формування і розвитку.

49

Гавриш Н. С. Принципи аграрного права // Правове життя сучасної України: тези доп. 10-ї

ювілейної звітної наук. конф. проф.-викл. і аспірант. складу / Відп. ред. Ю. М. Оборотов // Одеська НЮА. –

О.: Фенікс, 2007. – С. 435. 50

Колодій А. М. Принципи права: монограф. / А. М. Колодій. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 31. 51

Щерба С. П., Тертышник В. М. Реализация принципов правового государства в сфере уголовного

судопроизводства // Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні: матер.

Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 26 жовтня 2012 р.). – У 3-х ч. Ч. 3 «Кримінально-правові,

кримінологічні, кримінально-процесуальні та криміналістичні аспекти формування правової держави». –

Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2012. – С. 3.

29

Слід зазначити, що на рівні дисертаційних та монографічних робіт у

науці аграрного права виділяють принципи окремих аграрно-правових

інститутів, що встановлюють основи правового регулювання у певних

сферах аграрних відносин. Так, наприклад, до принципів виробничо-

господарської діяльності аграрних товаровиробників відносять свободу

підприємницької діяльності, невтручання держави у безпосередню

господарську діяльність аграрних товаровиробників, захист національного

товаровиробника, державну підтримку аграрних виробників, забезпечення

економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів

аграрного господарювання та ін. [44, с. 169–170]52

.

В. П. Станіславський виділяє такі принципи насінництва: принцип

оптимального сполучення публічних і приватних інтересів у насінництві;

принцип раціонального використання і охорони сільськогосподарських угідь

у процесі насінництва; принцип екологічної безпеки й охорони

навколишнього природного середовища і здоров’я людини; принцип

здійснення незалежного контролю у насінництві [45, с. 55–62]53

.

Ю. Ю. Бакай серед принципів у сфері вирощування та реалізації

насіння соняшнику називає наступні: оптимального сполучення публічних і

приватних інтересів у процесі вирощування та реалізації насіння соняшнику;

партнерства в процесі вирощування та реалізації насіння соняшнику;

раціонального використання і охорони сільськогосподарських угідь у процесі

вирощування насіння соняшнику; підвищення екологічної безпечності

виробничих та технологічних процесів при вирощуванні насіння соняшнику;

раціонального розміщення посівів насіння соняшнику [3, с. 9–10]54

.

А. М. Статівка, досліджуючи правові питання соціального розвитку

села в Україні, відзначає, що діяльність держави у цій сфері базується на

52

Аграрне право: підручн. для студ. вищ. навч. закл. / В. П. Жушман, В. М. Корнієнко,

Г. С. Корнієнко та ін.; за ред. В. П. Жушмана та А. М. Статівки. – Х.: Право, 2010. – С. 169–170. 53

Станіславський В. П. Правове регулювання насінницької діяльності в Україні: монограф. – Х.:

Право, 2006. – С. 55–62. 54

Бакай Ю. Ю. Правова регламентація відносин по вирощуванню та реалізації насіння соняшнику в

Україні: автореф. дис. … к.ю.н.: 12.00.06. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2010. –

С. 9–10.

30

певних правових принципах, які доцільно поділити на загальні і спеціальні.

Важливими загальними принципами є: принцип справедливості;

забезпечення соціальних прав людини та громадянина; установлення гідних

умов життєдіяльності людини; забезпечення соціальної безпеки суспільства;

досягнення соціальної захищеності населення; подолання формально-

юридичної рівності з метою усунення будь-яких розбіжностей у

матеріальному становищі індивідів; взаємна соціальна відповідальність

громадян, суспільства і держави [46, с. 16–17]55

. До спеціальних принципів

соціального розвитку села, на думку А. М. Статівки, належать: принцип

пріоритетності соціального розвитку сільських територій; принцип

протекціонізму соціального розвитку села; принцип поєднання місцевих і

державних інтересів щодо соціального розвитку села; принцип управління

розвитком сільських територій; принцип взаємної соціальної

відповідальності громадян, суспільства та держави за послідовний розвиток

соціальної сфери села; принцип здійснення судового захисту соціальних прав

селян, сільських громад [47, с. 47–56]56

.

В аграрно-правовій науці виділяють також принципи правового

регулювання продовольчої безпеки України. До них, на думку

С. О. Лушпаєва, зокрема відносяться: 1) принцип здійснення державно-

правового регулювання продовольчої безпеки держави; 2) принцип

здійснення державно-правового забезпечення і гарантування підтримання

мінімального рівня продовольчої безпеки держави; 3) принцип

економічної доступності продовольства широкому загалу населення

України, зокрема соціально незахищеним верствам населення; 4) принцип

достатності продуктів харчування на національному продовольчому ринку

держави або принцип фізичної доступності продовольства; 5) принцип

виробництва продовольства відповідно до якісних критеріїв продукції

55

Бобылев А. И. Теория и практика формирования правового и социального государства // Право и

политика. – 2003. – № 3. – С. 16–17. 56

Статівка А. М. Організаційно-правові питання соціального розвитку села в Україні: монографія. –

Х.: Право, 2007. – С. 47–56.

31

сільського господарства; 6) принцип виробництва безпечних для життя і

здоров’я населення продуктів харчування, що забезпечували б

максимально можливу тривалість життя людини; 7) принцип забезпечення

вирощування сільськогосподарської продукції з дотриманням екологічних

нормативів; 8) принцип дотримання нормативів біологічної безпеки при

вирощуванні, переробленні та реалізації продукції сільського

господарства; 9) принцип дотримання стану продовольчої незалежності

держави; 10) принцип недопущення настання надзвичайних продовольчих

ситуацій [48, с. 252–253]57

.

Основними принципами державної аграрної політики О. В. Білінська

вважає: а) законність; б) пріоритетність розвитку АПК, в першу чергу

сільського господарства; в) забезпечення потреб населення і промисловості

безпечною та якісною сільськогосподарською сировиною; г) аграрний

протекціонізм; д) гарантування продовольчої безпеки держави;

е) невтручання держави у виробничо-господарську діяльність суб’єктів АПК

України; є) державні гарантії і правовий захист прав селян та інших

учасників аграрних відносин; ж) рівність учасників аграрних правовідносин;

з) здійснення державного регулювання переважно економічними методами;

и) екологізація сільського господарства і всього АПК; к) забезпечення

інноваційного розвитку сільського господарства; л) пріоритетність

соціального розвитку села і сталого розвитку сільських територій;

м) адаптація вітчизняного законодавства, що визначає державну аграрну

політику України, до стандартів ЄС та СОТ; н) мінімізація негативних

наслідків для вітчизняних аграрних товаровиробників і споживачів в умовах

інтеграції України до європейського і світового економічного простору [49,

с. 8, 13]58

.

57

Лушпаєв С. О. Принципи правового регулювання продовольчої безпеки України // Правове

регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення:

монографія / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.; за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. –

Х.: Право, 2012. – С. 252–253. 58

Білінська О. В. Правові засади державної аграрної політики України: автореф. дис. … канд. юрид. наук:

12.00.06 / О. В. Білінська; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2013. – С. 8, 13.

32

Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, як наведені

вище галузеві принципи, так і принципи окремих інститутів аграрного права

слід закріпити на законодавчому рівні, що надасть їм загальнообов’язкової

юридичної сили [50, с. 124]59

.

Враховуючи викладене, можна визначити поняття та систему

принципів аграрного права. На нашу думку, під принципами аграрного права

слід розуміти основні, висхідні (що виходять з самих витоків, джерел права),

керівні положення-вимоги законодавства, які визначають сутність та спрямо-

ваність механізму правового регулювання аграрних відносин [51, с. 152]60

.

За сучасних умов система принципів аграрного права має чотири-

ланкову (чотирирівневу) структуру і включає в себе загальноправові

принци-пи (законність, рівність учасників аграрних відносин, демократизм

та ін.), міжгалузеві принципи, галузеві (спеціальні) принципи аграрного

права та принципи окремих аграрно-правових інститутів. На сьогодні, як

вбачається, особливої актуальності набувають такі галузеві (спеціальні)

принципи аграрного права, як: 1) принцип пріоритетності сільського

господарства у системі інших галузей економіки України [1]61

; 2) принцип

забезпечення продовольчої безпеки держави; 3) принцип свободи аграрного

підприємництва; 4) принцип урахування особливостей аграрного

виробництва в процесі правового регулювання аграрних відносин;

5) принцип державного аграрного протекціонізму; 6) принцип забезпечення

розвитку сільських територій та соціального розвитку села; 7) принцип

екологізації аграрного виробництва. Виділення останнього принципу є

цілком обґрунтованим з огляду на реалії сьогодення, а також приписи

59

Статівка А. М., Уркевич В. Ю. Методи и принципи правового регулювання аграрних відносин //

Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями

вдосконалення: монографія / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.; за ред. А. П. Гетьмана та

В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 124. 60

Кравець Н. В. Щодо місця принципу екологізації аграрного виробництва у системі принципів

аграрного права // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого

столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 152. 61

Даний принцип детально досліджено у роботі Савченко Г. І. Пріоритетність розвитку сільського

господарства України як принцип аграрного права: автореф. дис. … к.ю.н.: 12.00.06 / Нац. ун-т «Юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2012. – 21 с.

33

чинного законодавства України й вимоги міжнародного та Європейського

права. Саме вказаний принцип і буде предметом нашого подальшого

дослідження.

1.2. Нормативно-правове закріплення екологізації аграрного

виробництва в Україні

Проблема охорони і збереження навколишнього природного середо-

вища завжди стояла гостро у процесі господарської діяльності. Однією із

сфер господарювання, де виробничо-господарська діяльність безпосередньо

пов’язана з використанням природних ресурсів є сільське господарство.

Адже основним засобом аграрного виробництва є земля (земельні ділянки

сільськогосподарського призначення), а також інші природні ресурси (водні,

лісові). Особливої актуальності це питання набуває сьогодні. Це зумовлю-

ється, на нашу думку, такими чинниками, як: а) триваюча екологічна криза

на нашій планеті, коли навколишнє природне середовище зазнає величезного

техногенного навантаження від діяльності людини. Як справедливо

зазначається у спеціальній літературі, глобальна екологічна проблема займає

важливе місце серед проблем загальнолюдського масштабу і знаходить свій

прояв у формі пошуку оптимальної альтернативи у взаємовідносинах

суспільства з природним середовищем в умовах науково-технічного

прогресу. Взаємовідносини суспільства і природи носять складний і

суперечливий характер. Вони змінювалися історично. Спочатку люди просто

користувалися навколишньою природою, дарами землі, лісів, морів тощо.

Поступово вплив людини на природу поглиблювався і розширювався. В цьо-

му полягає діалектично-суперечлива взаємозалежність суспільства і природи:

поступово підвищуючи свою владу над природою, суспільство потрапляє у

все більшу залежність від неї, як джерела задоволення потреб людей і

виробництва [52, с. 147]62

. Сутність сучасної екологічної проблеми полягає у

62

Шиберко В. В. Роль філософії в осмисленні глобальних проблем сучасності // Соціально-

гуманітарні науки в Україні: проблеми та перспективи розвитку: матер. Всеукр. наук. семінару (м. Луцьк,

31 травня 2013 р.). – Луцьк: Ред.-вид. відділ Луцького нац. техн. ун-ту, 2013. – С. 147.

34

зміні природного середовища існування людства, у швидкому зменшенні

природних ресурсів, у послабленні відновлювальних процесів у природі, що

ставить під загрозу майбутнє людського суспільства [52, с. 148]63

; б) широке

застосування у процесі аграрного виробництва різноманітних хімічних

речовин (добрив, пестицидів, агрохімікатів у рослинництві, стимуляторів

росту, гормонів, антибіотиків у тваринництві тощо); в) застосування складної

сільськогосподарської техніки (сільськогосподарських машин і механізмів),

а отже, і паливно-мастильних матеріалів; г) використання при виробництві

сільськогосподарської продукції генетично-модифікованих організмів;

д) також це пов’язано з необхідністю забезпечення продовольчої безпеки

нашої держави, що передбачає забезпечення населення держави необхідною

кількістю продовольства, за умови належної якості та безпечності цього

продовольства. Отже, проблема екологізації аграрного виробництва є вкрай

актуальною. Підтримується дана теза і у спеціальній літературі. Так, на

думку російської дослідниці О. Л. Мініної, необхідність екологізації

сільського господарства зумовлюється тим, що воно є галуззю, яка: по-

перше, безпосередньо залежить від стану всіх природних об’єктів і ресурсів –

родючості ґрунтів, чистоти вод, наявності захисних та інших лісів,

радіаційного фону, від процесів зміни клімату; по-друге, є одним із

забруднювачів навколишнього середовища – насамперед у зв’язку із

використанням пестицидів і агрохімікатів, а також й завдяки відходам

великої рогатої худоби (так, наприклад, комплекс з розведення свиней

потужністю 108 тис. голів викидає в атмосферу кожної години 1,5 млрд.

мікробних тіл, 159 кг аміаку, 14,5 кг сірководню, 29,9 кг пилу [53, с. 214]64

);

по-третє, виробляє продукцію, що споживається людиною як їжа, отже,

63

Шиберко В. В. Роль філософії в осмисленні глобальних проблем сучасності // Соціально-

гуманітарні науки в Україні: проблеми та перспективи розвитку: матер. Всеукр. наук. семінару (м. Луцьк,

31 травня 2013 р.). – Луцьк: Ред.-вид. відділ Луцького нац. техн. ун-ту, 2013. – С. 148. 64

Аграрное право: учебн. / С. А. Боголюбов, М. М. Бринчук, Н. О. Ведышева и др.; отв. ред.

М. И. Палладина, Н. Г. Жаворонкова. – М.: Проспект, 2011. – С. 214.

35

безпечність і якість цієї продукції є найважливішими складовими якості

життя, здоров’я населення [54, с. 86]65

.

Дійсно, сільське господарство, на відміну від інших галузей економіки,

перебуває у постійній тісній взаємодії з навколишнім середовищем. Як

справедливо зазначається у спеціальній літературі, в процесі здійснення

сільськогосподарської діяльності можна виділити два аспекти взаємодії

екологічних і економічних факторів у сільському господарстві: охорона

навколишнього природного середовища від негативного впливу

сільськогосподарського виробництва і охорона сільського господарства від

негативного впливу навколишнього середовища [55, с. 246; 56, с. 422]66

.

Останніми роками на підприємствах сільського господарства збільшилися

викиди майже всіх речовин, зокрема пилу (не диференційованого за

складом) – на 22 %, оксидів азоту – на 10 %, вуглеводнів і легких органічних

сполук – на 20 %. Сучасний стан забруднення атмосферного повітря

викидами сполук сірки й азоту, легких органічних сполук і твердих частинок,

а також вторинними забруднювачами, зокрема такими, як озон і продукти

реакції аміаку, негативно впливає і на здоров’я населення, і в цілому на

екосистеми та розвиток сільськогосподарських культур, призводить до

несприятливих екологічних наслідків [57, с. 98]67

.

Водночас здійснення сільськогосподарської діяльності не тільки

справляє вплив на навколишнє середовище, але й одночасно суттєво

обумовлене ним. Це обумовлюється такою особливістю сільсько-

господарського виробництва як використання землі у якості основного

засобу виробництва. Як справедливо зазначає Н. І. Титова, аграрні відносини

безпосередньо або опосередковано пов’язані з процесом сільсько-

65

Минина Е. Л. Правовые вопросы экологизации сельского хозяйства // Современные приоритеты в

развитии аграрного, земельного и экологического права: матер. межд. научно-практ. конф., посвященной

памяти проф. Козыря М. И. (г. Москва, Ин-т ГиП РАН, 2 марта 2012 г.) / Сост. и ответ. ред.: В. В. Устюкова,

Г. Л. Землякова. – М: ООО «Сам полиграфист», 2012. – С. 86. 66

Екологічне право України: підручник / Гетьман А. П., Шульга М. В., Попов В. К. та ін.; за ред.

А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. – Х.: Право, 2005. – С. 246; Петров В. В. Экологическое право России: учебн.

для вузов / В. В. Петров. – М.: Изд-во БЭК, 1995. – С. 422. 67

Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону атмосферного повітря» / Г. І. Балюк,

І. С. Гриценко, Т. Г. Ковальчук та ін.; за ред. Г. І. Балюк. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – С. 98.

36

господарського землевикористання [35, с. 12]68

. Сільське господарство

використовує могутній природо-ресурсний потенціал, який включає

насамперед 41,84 млн га сільськогосподарських угідь. При цьому постає

питання про охорону та захист земель та інших природних об’єктів, що

використовуються при здійсненні сільськогосподарської діяльності. Адже на

сьогодні у цій сфері наявні суттєві проблеми. Зокрема, розораність

сільськогосподарських угідь досягла 72 %, а у деяких регіонах перевищує

88 %. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя [58]69

. Дози мінеральних

й органічних добрив, що вносяться, не компенсують втрату (при збиранні

врожаю) поживних речовин ґрунтів. Подальша деградація і вибуття

сільськогосподарських угідь з обігу можуть призвести до повної стагнації

сільськогосподарського виробництва.

Слід зазначити, що рівні сільськогосподарської освоєності та

розораності території України є значно вищими, ніж у розвинутих країнах,

зокрема країнах Європейського Союзу. Наприклад, на відміну від України, у

Франції сільськогосподарські угіддя займають лише до 30,8 % від загальної

площі. Проте в Україні результатом високої аграрної освоєності та

розораності земельного фонду при екстенсивній формі ведення

господарювання є не тільки деградація сільськогосподарських угідь, але й

надзвичайно низький рівень їх продуктивності. При цьому виробництво

валової продукції сільського господарства в розрахунку на 1 га сільсько-

господарських угідь в Україні в останні роки становило в середньому

270 євро, тоді як у країнах Євросоюзу – понад 2 тис. євро. Отже,

землемісткість вітчизняного сільського господарства в середньому є у 8 разів

вищою, ніж у країнах ЄС [59, с. 15]70

, а прибутковість майже у 10 разів

нижчою. Вочевидь, слід змінювати підходи до ведення сільсько-

68

Аграрне право України: підручник / за ред. О. О. Погрібного. – К.: Істина, 2007. – С. 12. 69

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних

ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: Постанова ВРУ від 05 березня 1998 р. // Відомості Верховної

Ради України. – № 38–39. – Ст. 248. 70

Соціально-економічний розвиток аграрного сектора в інтересах суспільства // Економіка України. –

2005. – № 4. – С. 15.

37

господарського виробництва, запроваджувати новітні екологозбалансовані

технології аграрного виробництва та обробітку земель тощо.

Негативний вплив на стан сільськогосподарських земель, вод та інших

природних об’єктів справляє також використання у процесі сільсько-

господарського виробництва таких хімічних засобів, як пестициди та агро-

хімікати. Їх визначення міститься в Законі України від 2 березня 1995 р. «Про

пестициди і агрохімікати» [60]71

. Згідно зі ст. 1 цього Закону пестициди – це

токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного

походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку

шкідливих організмів, унаслідок діяльності яких уражаються рослини,

тварини, люди і завдається шкода матеріальним цінностям, а також гризунів,

бур’янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічуваних видів риб;

а агрохімікати – це органічні, мінеральні і бактеріальні добрива, хімічні

меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються

для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських

культур і поліпшення якості рослинницької продукції.

Пестициди і агрохімікати застосовуються і для поліпшення родючості

ґрунту, і для боротьби зі шкідниками рослин і тварин, і для боротьби з

бур’янами тощо. При цьому, як вірно зазначається у спеціальній літературі,

переважна більшість цих речовин є токсичними, легкозаймистими, деякі з

них здатні накопичуватися в організмі людини, тобто є небезпечними для

здоров’я, по-перше, осіб, які змушені контактувати з ними в процесі роботи

[61, с. 79]72

. По-друге, вони становлять небезпеку також і для споживачів

виробленої сільськогосподарської продукції. По-третє, вони здатні справляти

негативний вплив і на все інше населення нашої держави. Це зумовлюється

тим, що пестициди у довкіллі під впливом кисню, освітлення, вітру,

температури, вологи, типу та стану ґрунтів піддаються складним

71

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91. 72

Новак Т. С. Правові аспекти охорони праці під час виконання робіт із пестицидами та

агрохімікатами // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія «Право» / Ред.

кол.: Д. О. Мельничук (голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 79.

38

перетворенням, можуть переноситися на значні відстані й накопичуватися

в організмах людей і тварин. При розкладі пестицидів у навколишньому

середовищі утворюються нові хімічні сполуки, які виявляють інші хімічні та

біологічні властивості. У більшості випадків ці речовини більш стійкі та

токсичні порівняно з вихідними пестицидами. Підраховано, що 98 %

інсектицидів (проти комах) і фунгіцидів (проти грибкових захворювань),

а також 60–95 % гербіцидів (проти бур’янів) не досягають об’єктів

пригнічення, а потрапляють у воду та повітря [57, с. 98]73

. Як наслідок, на

сьогодні спостерігається тенденція до зниження імунітету та погіршення

здоров’я людей, виникнення нових захворювань. Зниження чисельності

здорового населення та зростання рівня загальної смертності являє собою

пряму загрозу як світовій спільноті в цілому, так і конкретній державі [62,

с. 71]74

. Окремою проблемою залишається утилізація тисяч тонн непридатних

до використання пестицидів і агрохімікатів.

Окрім того досі недостатньо дослідженим з точки зору безпеки є

вплив генетично модифікованих організмів на навколишнє середовище, які

на сьогодні зазнали значного розповсюдження при виробництві

сільськогосподарської продукції, здебільшого рослинного походження

(пшениці, сої, кукурудзи, цукрового буряку та інших). Як справедливо

зазначає Г. І. Балюк, для закордонних генно-технологічних компаній наша

держава перетворилася на дослідницьку лабораторію. Адже перші польові

випробування насіннєвої генетично-модифікованої картоплі розпочалися в

Україні ще в 1997 році [63, с. 19–20]75

. Поряд із можливим економічним

ефектом, використання ГМО при виробництві сільськогосподарської

продукції викликає стурбованість у спеціалістів і громадськості, оскільки

73Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону атмосферного повітря» / Г. І. Балюк,

І. С. Гриценко, Т. Г. Ковальчук та ін.; за ред. Г. І. Балюк. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – С. 98. 74

Лейба Л. В. Щодо правового забезпечення екологічної безпеки: матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

«Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони природних

ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава

Мудрого, 2009. – С. 71. 75

Балюк Г. І. Проблеми правового регулювання поводження з ГМО в Україні: матер. Міжнар. наук.-

практ. конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони

природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ

ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 19–20.

39

йдеться про неконтрольовані та не прогнозовані ризики впливу генетично

змінених організмів на навколишнє середовище, на генетичну структуру

людини, її біологічну і генетичну безпеку. Негативний вплив на стан

навколишнього середовища та на здоров’я людини справляють також

використання складної і важкої сільськогосподарської техніки,

концентрація виробництва, особливо у тваринництві й інші фактори. Все це,

як вбачається, вимагає вжиття необхідних організаційно-управлінських,

правових та економічних заходів з боку держави. Що стосується правових

заходів, то йдеться, насамперед, про вдосконалення чинного аграрного

законодавства, зокрема стосовно регулювання відносин з використання

ГМО в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, екологічного

маркування органічної продукції, державної підтримки виробництва

органічної сільськогосподарської продукції та сировини й

екологозбалансованого природокористування в процесі аграрного

виробництва та ін.

Останнім часом державою розпочато здійснення екологічної політики у

сільському господарстві, прийнято деякі нормативно-правові акти. Правову

основу регулювання відносин у сфері екологізації аграрного виробництва

становить Конституція України [64]76

. Стаття 3 Конституції проголошує

людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку

найвищою соціальною цінністю. Частина 2 ст. 3 закріплює положення, що

права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість

діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком

держави. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, особливо

гостро у цьому проглядається потреба стосовно селянства, яке в Україні, не

дивлячись на всю радикальну масштабність земельних і аграрних

перетворень, залишається найбільш знедоленою верствою громадян. Держава

й досі належно не оцінила високу соціальну місію селянства як годувальника

76

Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

40

суспільства та носія високих моральних традицій [65, с. 80]77

. Це

положення знаходить свій розвиток у ст. 16 Конституції України, де

закріплено, що забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної

рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської

катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду

Українського народу є обов’язком нашої держави. Надалі вказані положення

конкретизуються у правах та обов’язках громадян, що декларуються

Конституцією України. Згідно зі ст. 50 кожен має право на безпечне для

життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього

права шкоди. Кореспондуючим обов’язком є передбачений ст. 66

Конституції України обов’язок кожного громадянина не заподіювати шкоду

природі і відшкодовувати завдані ним збитки.

Пріоритети національних інтересів України у галузі забезпечення

розвитку аграрного виробництва та екологізації аграрних виробничих

відносин закріплені й у Законі України «Про основи національної безпеки

України» від 19 червня 2003 року [66]78

. На основі аналізу ст. 6 даного

Закону до них слід віднести такі: а) гарантування конституційних прав і

свобод людини і громадянина; б) створення конкурентоспроможної,

соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного

зростання рівня життя і добробуту населення; в) збереження навколишнього

природного середовища та раціональне використання природних ресурсів

(в тому числі в процесі аграрного виробництва); г) зміцнення фізичного

здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

д) забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності

суспільства; є) інтеграція України в європейський політичний, економічний,

правовий простір.

77

Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрна політика Української держави у контексті її побудови як

соціальної та правової держави та інтеграції до ЄС // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та

екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. Шульги М. В., Саннікова Д. В. –

Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 80. 78

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

41

У преамбулі Закону України «Про охорону навколишнього

природного середовища» від 25 червня 1991 р. [67]79

зазначається, що

охорона навколишнього природного середовища, раціональне

використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки

життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та

соціального розвитку України. Відповідно до ст. 1 цього Закону

завданням законодавства про охорону навколишнього природного

середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і

відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки,

запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої

діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних

ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших

природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів,

пов’язаних з історико-культурною спадщиною. У ст. 3 цього Закону

закріплено основні принципи охорони навколишнього природного

середовища. Серед них можна виділити такі, що мають безпосереднє

відношення до сфери сільськогосподарського виробництва, це: а) прі-

оритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання

екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних

ресурсів при здійсненні господарської та іншої діяльності; б) гаранту-

вання екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного

середовища; г) екологізація матеріального виробництва на основі

комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного

середовища, використання та відтворення відновлюваних природних

ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; д) науково

обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних

інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань

екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування

79

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.

42

стану навколишнього природного середовища; е) гласність і

демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан

навколишнього природного середовища, формування у населення

екологічного світогляду; є) науково обґрунтоване нормування впливу

господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

ж) компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про

охорону навколишнього природного середовища та ін.

Подальшого розвитку та деталізації положення Конституції України

та вказаних вище Законів набувають у Законі України від 21 грудня 2010 р.

«Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України

на період до 2020 року» [68]80

. Цей Закон носить загальний характер, отже

сфера його дії поширюється і на відносини, що виникають у сфері

сільськогосподарського виробництва й є предметом регулювання

аграрного права. Відповідно до розділу 1 даного Закону сталий соціально-

економічний розвиток будь-якої країни означає таке функціонування її

господарського комплексу, коли одночасно задовольняються зростаючі

матеріальні та духовні потреби населення, забезпечується раціональне й

екологічно безпечне господарювання і високоефективне збалансоване

використання природних ресурсів, створюються сприятливі умови для

здоров’я людини, збереження і відтворення навколишнього природного

середовища та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.

Вбачається, дане положення Закону особливої актуальності набуває саме

стосовно такої галузі економіки нашої держави, як сільське господарство.

Як справедливо зазначає М. В. Шульга, за рахунок сільськогосподарського

виробництва задовольняються потреби суспільства в цілому і кожного

громадянина в продуктах харчування, сировині для промисловості та

кормах для худоби. При цьому функціонування сільськогосподарського

80

Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218.

43

виробництва нерозривно пов’язане із використанням землі [69, с. 271]81

,

а також інших природних ресурсів (вод, лісів тощо).

У зв’язку з цим відповідно до положень розділу 1 цього Закону наша

держава має забезпечити інтеграцію екологічної політики до галузевих

політик (у тому числі до державної аграрної політики), обов’язкове

врахування екологічної складової при складанні стратегій, планів і

програм розвитку України, впровадження екологічного управління на

підприємствах, екологізацію господарської діяльності. Згідно з

положеннями розділу 3 цього Закону до стратегічних цілей і завдань

державної політики у сільському господарстві віднесено створення умов

для широкого впровадження екологічно орієнтованих та органічних

технологій ведення сільського господарства та досягнення у 2020 році їх

використання, збільшення площ їх використання двічі. З цією метою

пропонується державна підтримка та стимулювання вітчизняних суб’єктів

господарювання, які здійснюють модернізацію виробництва, спрямовану

на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Слід зазначити, що світова практика довела можливість значного

зменшення екодеструктивного впливу на довкілля завдяки екологічно

збалансованому розвитку. Як справедливо зазначається у спеціальній

літературі, інноваційна діяльність в Україні може і повинна стати одним із

основних інструментів в оздоровленні природного середовища,

враховуючи, що здійснення процесу створення та використання

екологічних інновацій є однією з форм природоохоронних заходів [70,

с. 110]82

. На жаль, на сьогодні в Україні сформувалася інноваційна

інфраструктура, екологічне спрямування якої є недостатньо розвиненим

81

Шульга М. В. Особливості використання та охорони земель сільськогосподарського призначення //

Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями

вдосконалення: монографія / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.; за ред. А. П. Гетьмана та

В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 271. 82

Лебедєва Т. М. Правове забезпечення впровадження екологічно орієнтованих інновацій в Україні //

Актуальні питання кодифікації екологічного законодавства України: зб. тез наук. доп. Учасників круглого

столу (9 листопада 2012 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НУ «Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого», 2012. – С. 110.

44

[71, с. 226]83

. Однією з причин такого становища, як вбачається, є

неналежне нормативне забезпечення впровадження екологічно

орієнтованих інновацій.

До стратегічних цілей державної екологічної політики згідно з

положеннями розділу 3 Закону України «Про Основні засади (стратегію)

державної екологічної політики України на період до 2020 року» належить

також запровадження до 2020 року системи екологічного маркування

товарів і продуктів харчування. Це безпосередньо стосується аграрного

сектору економіки нашої держави, оскільки продукція, яка ним

виробляється, здебільшого й являє собою продукти харчування або

сировину для їх виготовлення.

До речі, система екологічного маркування продуктів харчування давно

відома і зазнала широкого використання у державах Європейського Союзу

та США. Зокрема, у Європейському Союзі регулюванню цих питань

присвячено Регламент Ради (ЄЕС) № 2092/91 від 24 червня 1991 р. про

біологічний спосіб виробництва сільськогосподарської продукції і його

позначення на сільськогосподарській продукції і продуктах харчування

[72]84

, а також Регламент Ради (ЄЕС) № 880/92. Даними актами

врегульовано питання щодо системи надання екологічних товарних

етикеток екологічно чистій продукції для держав-членів ЄС, оскільки

громадськість заінтересована в одержанні інформації про вплив

виробництва на екологію та про якість сільськогосподарської продукції.

При цьому експортерам з третіх країн необхідно враховувати, що

органічні продукти, які ними поставляються, можуть бути виставлені на

продаж у ЄС у такому статусі тільки після проходження процедури з

метою засвідчення еквівалентності правил щодо органічного земле-

83

Кундрик М. Т. Напрями державного регулювання екологічно орієнтованої інноваційної

інфраструктури в Україні // Наук. вісник НЛТУ України: глобальні зміни клімату – загрози людству та

механізми відвернення. – Львів: РВВ НЛТУ України. – 2009. – Вип. 19.14. – С. 226. 84

Регламент Ради (ЄЕС) № 2092 від 24 червня 1991 року про спосіб біологічного виробництва

сільськогосподарської продукції і його позначення на сільськогосподарській продукції і продуктах

харчування // Official Journal L 198 від 22.07.1991. – Р. 1.

45

робства, які застосовуються в третій країні. Вимоги, які застосовуються у

третій країні, повинні надавати гарантії, еквівалентні тим, які надаються в

ЄС, і враховувати такі сфери, як виробництво продуктів харчування,

запобігання виникненню хвороб, застосування ветеринарних процедур і

забезпечення умов утримання тварин, методи землеробства й питання, що

пов’язані із застосуванням добрив [73]85

. Генетично модифіковані

організми і продукти, отримані від генетично модифікованих організмів,

вилучені з переліку органічних технологій виробництва [74, с. 7]86

.

Система екологічних товарних етикеток використовується й у США, де

Федеральна комісія з торгівлі і Бюро охорони довкілля надають їх

сертифікованим приватним підприємствам-аграрним виробникам.

Вбачається, що система екологічного маркування, визнана у ЄС і в інших

країнах світу, є дієвим засобом захисту прав споживачів продукції

рослинного і тваринного походження, яка виробляється в рамках

органічного сільського господарства і позиціонується, як органічна, а також

одним із засобів підтвердження якості цієї продукції. Тому цілком

доцільним було б запозичення цього позитивного досвіду щодо

екологічного маркування національним законодавцем, зокрема шляхом

внесення відповідних змін до Закону України «Про виробництво та обіг

органічної сільськогосподарської продукції та сировини», про що

детальніше буде йти мова у другому розділі цієї дисертаційної роботи.

Україна, підписавши 14 липня 1994 р. Угоду про партнерство та

співробітництво з Європейським співтовариством [75]87

та ратифікувавши її

85

Регламент Комісії (ЄС) № 1788/2001 від 07 вересня 2001 року про правила запровадження

положення щодо свідоцтва про проходження контролю імпорту з третіх країн відповідно до ст. 11

Регламенту Ради (ЄЕС) № 2092/91 про біологічний спосіб виробництва сільськогосподарської продукції і

його позначення на сільськогосподарській продукції і продуктах харчування //Official Journal L 243 від

13.09.2001. – Р. 3. 86

Муді Р., Поліводський О. Експортно-імпортні операції з країнами ЄС: сільгосппродукція (посібник

з правових питань) / Р. Муді, О. Поліводський. – К.: Програма технічної допомоги Європейського Союзу

Тасіс Україні, 2005. – С. 7. 87

Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством від

14 липня 1994 року // Офіційний вісник України. – 2006. – № 24. – С. 203. – Ст. 1794.

46

Законом України від 10 листопада 1994 р. [76]88

взяла на себе

зобов’язання по модернізації й приватизації аграрного сектора економіки,

розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків для українських товарів, за

умови забезпечення охорони навколишнього середовища й підвищення

безпеки продуктів харчування. При цьому основним зобов’язанням нашої

держави є адаптація національного законодавства до законодавства

Європейського Союзу. Слід зазначити, що на сьогодні вказана Угода ще має

чинність. Проте відповідно до укладеної 21 березня 2014 р. у Брюсселі

Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським

Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми

державами-членами, з іншої сторони, яка була ратифікована Законом

України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї

сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з

атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» від 16 вересня

2014 р. [77]89

, Угоду про партнерство та співробітництво з Європейським

співтовариством 1994 р. разом з протоколами до неї втрачає чинність

(ст. 479 Угоди про асоціацію). Однак, відповідно до ст. 486 Угоди про

асоціацію, тимчасово, до набрання нею чинності, положення Угоди про

партнерство та співробітництво з Європейським співтовариством 1994 р.

продовжуватимуть діяти.

Європейське законодавство особливу увагу приділяє питанням

захисту ґрунтів, використання вод у сільському господарстві, застосування

пестицидів, генетично-модифікованих організмів у сільсько-

господарському виробництві, поводження з сільськогосподарськими

тваринами та інше. Як приклад нормативних актів ЄС, які присвячені

правовим питанням захисту довкілля у сфері аграрного виробництва,

можна навести Директиву Ради 91/676/ЄЕС від 12 грудня 1991 р. щодо

охорони вод від забруднення, спричиненого нітратами з

88

Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст. 415. 89

Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 40. – Ст. 2021.

47

сільськогосподарських джерел, та Директиву Ради 86/278/ЄЕС від

12 червня 1986 р. про охорону навколишнього середовища і, зокрема,

ґрунтів при використанні осаду стічних вод в сільському господарстві [78,

с. 143–144]90

. У кожній із зазначених сфер аграрне законодавство України

підлягає адаптації до законодавства ЄС. На сьогодні, як зазначається у

спеціальній літературі, в окремих сферах законодавство України

знаходиться на початковій стадії адаптації, в інших – цілком відповідає

вимогам законодавства ЄС [79, с. 144–158]91

.

Переходячи до рівня спеціального аграрно-правового регулювання

екологізації аграрного виробництва, слід зазначити, що Закон України

«Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року»

[80]92

проголошує пріоритетність розвитку агропромислового комплексу в

національній економіці. Це зумовлюється винятковою значущістю та

незамінністю вироблюваної продукції сільського господарства в

життєдіяльності людини та суспільства. Стосовно ж закріплення правових

засад принципу екологізації аграрного виробництва, вказаний Закон у ст. 4

до основних напрямів підвищення ефективності діяльності суб’єктів

аграрного сектору відносить сприяння впровадженню ресурсозберігаючих,

безпечних та екологічно чистих технологій виробництва

сільськогосподарської продукції та продовольства. Це безумовно слід

вважати позитивною новелою нашого законодавства, спрямованою на

запровадження та утвердження принципу екологізації аграрного

виробництва в Україні. Крім цього, ст. 4 даного Закону до шляхів

реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики віднесено:

а) у сфері розвитку земельних відносин – впровадження і фінансове

90

Марченко С. І. Правові аспекти сільськогосподарського природокористування в умовах адаптації

аграрного законодавства України до законодавства Європейського Союзу: матер. Міжнар. наук.-практ.

конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони

природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ

ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 143–144. 91

Правове регулювання відносин в сфері довкілля в Європейському Союзі та в Україні / [кол. авт.];

за заг. ред. В. Г. Дідика. – К.: Держ. департамент з питань адаптації законодавства, 2007. – С. 144–158. 92

Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 1. – Ст. 17.

48

забезпечення загальнодержавних програм використання та охорони

земель, зокрема зменшення розораності земель, системи захисту їх від

водної і вітрової ерозії, відтворення і підвищення родючості ґрунтів,

агролісомеліорації та меліорації земель, рекультивації порушених земель,

стандартизації та нормування у сфері охорони земель; запровадження

ефективної системи охорони родючості ґрунтів та системи їх моніторингу,

проведення суцільної агрохімічної паспортизації земель

сільськогосподарського призначення; б) у сфері підвищення ефективності

діяльності суб’єктів аграрного сектору – розроблення та впровадження

програми розвитку виробництва біопалива; посилення державної

підтримки боротьби із шкідниками і хворобами рослин, впровадження

надійних систем їх попередження; в) у сфері державної політики щодо

розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства –

посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного

контролю якості та безпеки продовольчих товарів, гармонізація

національних стандартів з міжнародними, зокрема стандартами

Європейського Союзу та ін.

Вимоги щодо екологізації аграрного виробництва містяться і в інших

спеціальних актах аграрного законодавства. Згідно зі ст. 4 Закону України

«Про пестициди і агрохімікати» від 02 березня 1995 р. [60]93

агрохімікати

повинні мати високу біологічну активність щодо цільового призначення і

відповідати вимогам екологічної безпеки, державним стандартам,

санітарним вимогам та іншим нормативним документам. Більше того,

застосування агрохімікатів до їх державної реєстрації забороняється.

Державна реєстрація агрохімікатів проводиться відповідно до Порядку

проведення державних випробувань, державної реєстрації та

перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених

до використання в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

93

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91.

49

України від 04 березня 1996 р. [81]94

. Їй передує низка обов’язкових

процедур: державні випробування агрохімікатів; гігієнічна регламентація

та державна реєстрація хімічної речовини; розроблення документації з

безпечного застосування засобів захисту рослин; розроблення нормативів

екологічної безпеки хімічних речовин: гранично допустимих

концентрацій, мінімально допустимих рівнів, орієнтовно допустимих

рівнів тощо; проведення санітарно-епідеміологічної, екологічної,

біологічно-господарської експертиз; розроблення методик визначення

залишкової кількості препаратів у сільськогосподарській продукції,

природних об’єктах тощо.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про пестициди і агрохімікати»

при застосуванні пестицидів і агрохімікатів у процесі аграрного виробництва

здійснюється комплекс заходів відповідно до регламентів, встановлених для

певної ґрунтово-кліматичної зони, з урахуванням попереднього

агрохімічного обстеження ґрунтів, даних агрохімічного паспорта земельної

ділянки (поля) і стану посівів, діагностики мінерального живлення рослин,

прогнозу розвитку шкідників і хвороб. У спеціальних сировинних зонах,

призначених для вирощування продукції для дитячого і дієтичного

харчування, пестициди і агрохімікати можуть застосовуватися лише за

спеціальними технологіями, які забезпечують одержання продукції, що

відповідає санітарно-гігієнічним вимогам до дитячого та дієтичного

харчування (ст. 13).

З аналізу змісту вказаних норм вбачається, що законодавець основним

пріоритетом екологічної безпеки у сфері діяльності, пов’язаної з

використанням пестицидів та агрохімікатів при здійсненні

сільськогосподарської діяльності, проголошує збереження здоров’я людини і

охорону навколишнього природного середовища по відношенню до

економічного ефекту від застосування пестицидів та агрохімікатів,

мінімізацію їх використання за рахунок впровадження екологічно безпечних

94

Зібрання Постанов Уряду України. – 1996. – № 7. – Ст. 211.

50

методів захисту рослин та боротьби зі шкідниками, безпеку для здоров’я

людини і довкілля під час їх виробництва, транспортування, застосування,

проведення державних випробувань, їх державної реєстрації тощо.

Перелік екологічних вимог, дотримання яких є обов’язковим під час

проведення меліорації сільськогосподарських земель, містить і Закон

України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. [82]95

. Серед них:

а) раціональне використання земельних, водних, лісових та мінерально-

сировинних ресурсів; б) охорона ґрунтів від виснаження, засолення,

заболочення, насичення шкідливими речовинами, погіршення

властивостей; в) запобігання негативному впливу меліоративних заходів

на рослинний і тваринний світ; г) охорона поверхневих і підземних вод від

забруднення та виснаження та інше. Відповідно до ст. 31 Закону проектна

документація на проведення меліорації земель сільськогосподарського

призначення має містити матеріали оцінки впливу на навколишнє

природне середовище і довідку про екологічні наслідки запроектованої

діяльності, відповідно до вимог Законів України «Про охорону

навколишнього природного середовища» і «Про екологічну експертизу»

від 09 лютого 1995 р. [83]96

.

Екологічні вимоги щодо використання у процесі аграрного

виробництва окремих видів природних об’єктів містяться також у таких

актах законодавства України, як Земельний кодекс України [84]97

, Водний

кодекс України [85]98

, Кодекс законів про надра [86]99

, Закон України «Про

охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. [87]100

та ін. Так, до

обов’язків власників земель сільськогосподарського призначення та

землекористувачів відповідно до статей 91, 96 Земельного кодексу, крім

інших, належить: 1) забезпечувати використання їх за цільовим

95

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 11. – Ст. 90. 96

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8. – Ст. 54. 97

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 3–4. – Ст. 27. 98

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189. 99

Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 36. – Ст. 340. 100

Відомості Верховної Ради України. –1992. – № 50. – Ст. 678.

51

призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону

довкілля; 3) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні

властивості землі; 4) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої

влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання

земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

5) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних

та осушувальних земель тощо. Аналогічні обов’язки закріплено й у актах

спеціального аграрного законодавства – законах України «Про фермерське

господарство» від 19 червня 2003 р. [88]101

(ст. 15), «Про особисте селянське

господарство» від 15 травня 2003 р. [89]102

(ст. 7) та інших. Отже, одним з

основних обов’язків сільськогосподарських виробників є раціональне та

ефективне використання земель сільськогосподарського призначення в

процесі аграрного виробництва. На думку М. В. Шульги, раціональне та

ефективне використання земель сільськогосподарського призначення в

аграрній сфері як соціально-економічна категорія виражає відносини між

людьми в процесі здійснення технологічних виробничих процесів,

пов’язаних з виробництвом сільськогосподарської продукції з метою

максимального забезпечення потреб населення в якісних продуктах

харчування за умови дотримання екологічних вимог та відновлення

природної родючості ґрунтів [90, с. 61]103

. При цьому реалізація

забезпечення раціонального та ефективного використання земель сільсько-

господарського призначення містить як мінімум два чинники. Перший –

економічний. Ця складова повинна максимально мінімізувати виробничі

затрати на виробництво сільськогосподарської продукції. Результатом

реалізації цієї складової має виступати виробництво необхідної для

суспільства кількості сільськогосподарської продукції. Другою складовою є

101

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 363. 102

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 29. – Ст. 232. 103

Шульга М. В. Сільськогосподарське землекористування – умова сталого розвитку сільських

територій // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу

(24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 61.

52

екологічна. Сутність її змісту полягає у впровадженні при використанні

сільськогосподарських угідь таких технологій, які б зберігали та

підвищували родючість ґрунтів та забезпечували б виробництво екологічно

чистої продукції [90, с. 61]104

.

Подальшу деталізацію норми щодо охорони земель при здійсненні

сільськогосподарської діяльності отримали у Законі України «Про охорону

земель» від 19 червня 2003 р. [91]105

(статті 35–37). Цей Закон серед

принципів державної політики у сфері охорони земель закріплює:

забезпечення охорони земель як основного національного багатства

Українського народу; пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні

землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу

виробництва (що саме притаманне аграрному виробництву); нормування і

планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси;

відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про

охорону земель; поєднання заходів економічного стимулювання та

юридичної відповідальності тощо. Згідно з ч. 1 ст. 36 вказаного Закону

охорона земель сільськогосподарського призначення забезпечується на

основі реалізації комплексу заходів щодо збереження продуктивності

сільськогосподарських угідь, підвищення їх екологічної стійкості та

родючості ґрунтів, а також обмеження їх вилучення (викупу) для

несільськогосподарських потреб.

Певним чином має на меті сприяння екологізації аграрного

виробництва і Закон України «Про сільськогосподарську дорадчу

діяльність» від 17 червня 2004 р. [92]106

. Відповідно до ст. 1 вказаного

Закону сільськогосподарська дорадча діяльність – це сукупність дій та

заходів, спрямованих на задоволення потреб особистих селянських та

104

Шульга М. В. Сільськогосподарське землекористування – умова сталого розвитку сільських

територій // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу

(24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 61. 105

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349. 106

Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 38. – Ст. 470.

53

фермерських господарств, господарських товариств, інших

сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання,

а також сільського населення у підвищенні рівня знань та вдосконаленні

практичних навичок прибуткового ведення господарства. До основних

завдань дорадчої діяльності Закон, крім іншого, відносить: а) підвищення

рівня знань і вдосконалення практичних навичок прибуткового ведення

господарства суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у

сільській місцевості, та сільського населення в умовах ринкової економіки;

б) надання суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність у сільській

місцевості, та сільському населенню дорадчих послуг з питань економіки,

технологій, управління, маркетингу, обліку, податків, права, екології тощо;

в) поширення та впровадження у виробництво сучасних технологій,

новітніх досягнень науки і техніки; г) сприяння розвитку несільсько-

господарського підприємництва в сільській місцевості, у тому числі

сільського зеленого туризму, зайнятості сільського населення та ін. (ст. 4).

Вимоги щодо екологізації аграрного виробництва містяться і в

підзаконних нормативно-правових актах аграрного законодавства. Так,

19 вересня 2007 р. постановою Кабінету Міністрів України було

затверджено Державну цільову програму розвитку українського села на

період до 2015 року. Одним з основних завдань цієї Програми проголошено

створення екологічно безпечних умов для життєдіяльності населення,

збереження навколишнього природного середовища та раціонального

використання природних ресурсів, особливо земель сільськогосподарського

призначення. Розділ 14 цієї Програми присвячено формуванню

агроекологічного іміджу України, у зв’язку з чим передбачається:

1) здійснити організаційно-правові та економічні заходи щодо впроваджен-

ня ресурсоощадних, безпечних та екологічно чистих технологій вироб-

ництва сільсько-господарської продукції і продуктів її переробки; 2) впрова-

дити механізми стимулювання екологічного розвитку сільського господар-

ства, створення умов для відновлення родючості ґрунтів, водних та інших

54

природних ресурсів; 3) сприяти ціноутворенню з урахуванням еколо-

гічності продукції; 4) створити систему постійного аудиту дотримання

технолого-екологічних вимог і стандартів господарювання; 5) забезпечити

ефективну передачу через систему аграрної спеціальної освіти, консультації

сільськогосподарських товаровиробників та дорадчі служби інформації про

методи і способи агроекологічної діяльності; 6) розробити проект

Національного кодексу сталого агрогосподарювання, забезпечити

впровадження базових агроекологічних вимог і стандартів та контролю за їх

дотриманням яки умови надання товаровиробникам бюджетної підтримки;

7) унормувати розвиток органічного землеробства, створити систему його

сертифікації; 8) сформувати інформаційний простір для постачання на

зовнішній ринок екологічно чистої сільськогосподарської продукції.

З урахуванням викладеного, можна констатувати, що система

законодавства у сфері екологізації аграрного виробництва включає декілька

рівнів норм: 1) конституційні норми; 2) норми загального характеру

(наприклад, Закон України «Про основи національної безпеки України»);

3) норми екологічного законодавства; 4) спеціальний рівень – норми

аграрного законодавства. Окремим чином слід виділити норми міжнародно-

правового характеру у цій сфері – це міжнародні договори, конвенції, а також

акти регіонального характеру (як наприклад, вказані вище Регламенти і

Директиви Ради Європейського Союзу).

Вбачається, що всі перелічені вище приписи чинного законодавства

України щодо екологізації аграрного виробництва мають знайти своє

відображення у принципах національної екологічної політики у сільському

господарстві. Так, А. Л. Бейкун визначає екологічну політику у сільському

господарстві як концептуально цілісну сукупність видів і форм управлінсько-

регулюючої діяльності, яка здійснюється уповноваженими державними

інституціями і спрямована на підтримання балансу між техногенним

навантаженням на довкілля і здатністю середовища до самовідновлення у

зазначеній галузі національної економіки, а також збереження природного

55

середовища існування людини, гармонізацію впливу суспільства і довкілля

[93, с. 56]107

.

На думку А. М. Статівки, екологічна політика у сільському

господарстві, як складова національної екологічної політики держави – це

комплекс науково обґрунтованих заходів, спрямованих не тільки на

оптимізацію запобігання негативних наслідків, а також на створення таких

умов, при яких сільськогосподарські товаровиробники зобов’язані

дотримуватися екологічних вимог, застосовувати такі методи і засоби

сучасної екологічно безпечної, ресурсозберігаючої технології вирощування

біологічних об’єктів рослинного і тваринного походження, що не тільки не

завдають значної шкоди навколишньому природному середовищу і людям, а

також передбачають комплексне і поточне проведення необхідних

механізованих, агро-зоотехнологічних операцій у встановлені терміни з

урахуванням вимог міжнародних стандартів [94, с. 407]108

. Принципами

екологічної політики в сільському господарстві автор вважає: а) принцип

науковості. Обґрунтування екологічної політики науковими висновками,

пропозиціями, аргументаційними засобами мають велику практичну

значимість, оскільки базується на сучасних досягненнях галузевих наук;

б) принцип цілеспрямованості – екологічна політика в сільському

господарстві повинна передбачати вплив аграрного виробництва на довкілля,

факторів зовнішнього середовища, внутрішніх передумов і можливостей

(фінансових, технічних, організаційних) сільськогосподарських

товаровиробників, діяльність яких впливає на ефективність соціально-

економічних перетворень у державі; в) принцип поєднання місцевих

107

Бейкун А. Л. Правові проблеми використання, відтворення та охорони природних ресурсів в

аграрному секторі // Республіканська наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика

викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.:

НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 56. 108

Статівка А. М. Деякі принципи екологічної політики в сільському господарстві України //

Правове життя сучасної України: матер. Міжнар. наук. конф. проф.-викл. складу (Одеса, 20–21 квітня

2012 р.). Т. 3 / відп. за вип. В. М. Дьомін / Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». – Одеса: Фенікс, 2012. – С. 407.

56

(регіональних) і галузевого підходів до формування і здійснення

екологічної політики в сільському господарстві [94, с. 407]109

.

Цілком погоджуючись з А. М. Статівкою щодо виділених принципів,

слід зазначити, що екологічна політика у сільському господарстві як

складова національної екологічної політики повинна узгоджуватися з

державною аграрною політикою у сфері екологізації аграрного

виробництва. Правові засади державної аграрної політики врегульовано

Законом України «Про основні засади державної аграрної політики на

період до 2015 року». На жаль, у цьому Законі відсутнє легальне визначення

категорії «державна аграрна політика». У науковій аграрно-правовій

літературі державну аграрну політику визначають як пріоритетний складник

національної політики України, що здійснюється у сфері аграрних відносин

і є комплексною системою стратегічних і тактичних принципів та заходів,

спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави, сприятливого

інноваційно-інвестиційного клімату в аграрному секторі економіки України,

сталого розвитку сільських територій [49, с. 13]110

. Дане визначення

видається дещо неповним, оскільки зовсім не враховує екологічного

складника державної аграрної політики України. Сучасна ж державна

аграрна політика має носити комплексний, інтегрований характер, що

означає необхідність обов’язкового включення до неї природоохоронної

складової, екологічних орієнтирів та пріоритетів у всіх сферах даної галузі.

За дотримання цієї умови, вбачається, вона стане ключовим елементом

стратегії сталого розвитку аграрної сфери національної економіки України.

На сьогодні концепція сталого розвитку набуває для нашої держави все

більшої актуальності, оскільки виходить вона із паралельного вирішення

проблем екологічного, економічного і соціального характеру, адже

кризовими явищами характеризуються усі вказані сфери. Як справедливо

109

Статівка А. М. Деякі принципи екологічної політики в сільському господарстві України //

Правове життя сучасної України: матер. Міжнар. наук. конф. проф.-викл. складу (Одеса, 20–21 квітня

2012 р.). Т. 3 / відп. за вип. В. М. Дьомін / Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». – Одеса: Фенікс, 2012. – С. 407. 110

Білінська О. В. Правові засади державної аграрної політики України: автореф. дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.06 / О. В. Білінська; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х.: 2013. – С. 13.

57

зазначає А. М. Статівка, характерними ознаками як всього господарського

комплексу, так і сільського господарства на сьогодні є технологічна криза,

фізична і моральна застарілість обладнання, технологій, сільсько-

господарської техніки, висока ресурсо-, відходо- та енергоємність вироб-

ничих процесів, спотворена, незбалансована та диспропорційна структура

аграрного сектору економіки. У зв’язку з цим існує гостра необхідність

формування стратегії та механізмів виходу з цієї ситуації на базі інтеграції

економічного, екологічного і соціального розвитку [95, с. 22]111

. Все це

складає основу сучасного регулювання державної аграрної політики.

У зв’язку з цим, як вбачається, принцип екологізації аграрного

виробництва має знайти більш чітке й однозначне закріплення у чинному

аграрному законодавстві, зокрема у Законі України «Про основні засади

державної аграрної політики на період до 2015 року». Доцільно доповнити

ст. 2 вказаного Закону окремим підпунктом, виділивши серед цілей

державної аграрної політики екологізацію аграрного виробництва. Дане

положення цілком логічно увійде до статті 2, оскільки буде продовженням

таких основних стратегічних цілей державної аграрної політики України як

гарантування продовольчої безпеки та перетворення аграрного сектору на

високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому

ринках сектор економіки держави. Також необхідним є внесення доповнень

до ст. 3 цього Закону шляхом віднесення охорони навколишнього

природного середовища та екологозбалансованого використання природних

ресурсів (земель, лісів, вод) в процесі аграрного виробництва, до основних

пріоритетів державної аграрної політики.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що на сьогодні у

законодавстві України сформовано достатнє нормативно-правове підґрунтя

для забезпечення екологізації аграрного виробництва, що дає підстави вести

111

Статівка А. М. Концепція сталого розвитку – основа державного регулювання екологічної

політики в сільському господарстві України // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України:

матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. –

С. 22.

58

мову про появу нового принципу аграрного права – принципу екологізації

аграрного виробництва.

1.3. Поняття та зміст принципу екологізації аграрного виробництва

та його місце в системі принципів аграрного права

Кожна галузева наука оперує власним понятійно-категоріальним

апаратом. Не є виключенням й аграрно-правова наука. І хоча визначення

поняття і змісту будь-якої правової категорії (в тому числі й такої, як

принцип екологізації аграрного виробництва) є складним завданням, однак

його вирішення є необхідним з огляду на те, щоб забезпечити, по-перше,

подальший розвиток і збагачення аграрно-правової науки (теоретичний

напрям), а, по-друге, вдосконалення чинного аграрного законодавства

(практичний напрям).

Питання екологізації на сьогодні є вкрай актуальними. Враховуючи це,

вони досліджувалися багатьма вченими, серед яких: В. І. Андрейцев,

Н. О. Багай, Г. І. Балюк, М. Я. Ващишин, А. П. Гетьман, О. К. Голіченков,

І. А. Ігнатьєва, Н. В. Ільків, В. В. Круглов, В. В. Петров, А. М. Статівка,

М. В. Шульга та інші. Однак їх праці стосуються або екологізації права й

законодавства, зокрема земельного, або екологізації господарської діяльності

в цілому. Значну увагу також приділяють питанням екологізації, а саме

економічним її аспектам, представники економічної науки [96, с. 26–34;

97]112

. Екологізації аграрного виробництва саме як принципу аграрного права

присвячено лише окрему статтю Т. В. Курман та О. М. Туєвої [98, с. 74-

79]113

. Комплексних монографічних досліджень з цього питання не

проводилося. Отже, обрана тема дисертаційної роботи на сьогодні в Україні є

112

Поплавська Ж. Економічні аспекти екологізації / Ж. Поплавська, В. Поплавський // Вісник НАН

України. – 2005. – № 10. – С. 26–34; Лямцев О. В. Організаційно-економічний інструментарій управління

екологозбалансованим розвитком автотранспортного комплексу: автореф. дис. … канд. екон. наук: 08.00.06 /

О. В. Лямцев; Сумський держ. ун-т. – Суми, 2012. – 20 с. 113

Курман Т. В., Туєва О. М. Щодо поняття та змісту екологізації аграрного виробництва // Наук.

вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія «Право» / Ред. кол.: Д. О. Мельничук

(голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173, ч. 2. – С. 74–79.

59

недостатньо розробленою в рамках аграрно-правових досліджень, а тому

вбачається актуальною.

Як зазначалося вище, на сьогодні одним із визначальних принципів

аграрного права стає принцип екологізації аграрного виробництва. Даний

принцип має не лише теоретичне, а й велике практичне значення. Адже його

закріплення у чинному аграрному законодавстві сприятиме екологізації

аграрного законодавства шляхом розроблення та прийняття нових норм,

спрямованих на екологозбалансований розвиток аграрного виробництва

зокрема і сільського господарства в цілому. Принцип екологізації аграрного

виробництва у сучасних умовах набуває свого закріплення не тільки у

законодавстві України, а й на рівні актів міжнародного і європейського

законодавства. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, наразі

аграрне законодавство Європейського Союзу дає підстави стверджувати про

появу нового принципу Спільної аграрної політики – принципу екологізації

аграрного виробництва, який полягає в стимулюванні екологічно безпечного

ведення сільського господарства та реалізації екологічних програм на селі

[99, с. 235]114

.

Процес екологізації, тобто наповнення екологічним змістом правових

норм, впровадження у їх зміст вимог щодо забезпечення екологічної безпеки,

сьогодні охопив майже всі галузі національного законодавства: і земельного,

і аграрного, і господарського, і кримінального тощо. Дана теза підтримується

і у спеціальній літературі [100, с. 218–219; 101, с. 122]115

. Більше того, на

думку Ю. С. Шемшученка та В. І. Олещенка, посилення уваги до

забезпечення реальної «екологізації» усіх галузей права та відповідного

законодавства, насамперед податкового, бюджетного, господарського,

114

Право Європейського Союзу: навч. посіб. / за заг. ред. Р. А. Петрова. – 2-е вид. – К.: Істина, 2009. –

С. 235. 115

Ващишин М. Екологізація як принцип земельного законодавства України / М. Ващишин // Проб-

леми державотворення і захисту прав людини в Україні: матер. XVII регіон. наук.-практ. конф. (м. Львів, 3–

4 лютого 2011 р.). – Львів: Юрид. фак-т ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – С. 218–219; Ільків Н. В. Екологізація

законодавства як міждисциплінарний процес // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та

екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. –

Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 122..

60

а також стосовно діяльності органів державної влади та органів місцевого

самоврядування, ліцензування, сертифікації, інноваційного розвитку,

наукової та науково-технічної діяльності, містобудування, адміністративного

і кримінального законодавства, слід визначити одним з найбільш актуальних

завдань державної політики України [102, С. 10]116

.

Що стосується самого терміна «екологізація», то у науці немає єдності

з точки зору визначення його поняття. Відсутнє визначення екологізації і в

чинному законодавстві. В цілому, під екологізацією розуміють процес

постійного і послідовного запровадження правових, економічних, технічних,

технологічних та управлінських рішень, які дозволяють підвищувати

ефективність використання природних ресурсів, поліпшувати чи зберігати

якість природного середовища [103, с. 405]117

. При цьому у спеціальній

юридичній літературі науковці оперують такими категоріями, як екологізація

як метод екологічного права, екологізація законодавства, екологізація права,

екологізація як принцип земельного законодавства [100, с. 218–219]118

,

екологізація виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських

підприємств [104, с. 108–111]119

, екологізація як принцип аграрного права.

Як метод екологічного права екологізацію часто розглядають у науці

екологічного права [105, с. 12]120

. Дане твердження вбачається дещо спірним.

У теорії права під методом правового регулювання традиційно розуміють

сукупність прийомів і способів правового впливу на суспільні відносини

116

Шемшученко Ю. С., Олещенко В. І. Проблеми розвитку екологічного права та законодавства на

сучасному етапі: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення еколо-

гічної безпеки, використання та охорони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та

М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 10. 117

Менеджмент на транспорте: учеб. пособие для студ. высш. учеб. зав. / [Н. Н. Громов, В. А. Пер-

сианов, Н. С. Усков и др.]; под общ. ред. Н. Н. Громова, В. А. Персианова. – 4-е узд., стер. – М.: Изд. центр

«Академия», 2008. – С. 405. 118

Ващишин М. Екологізація як принцип земельного законодавства України: матер. XVII регіон.

наук.-прак. конф. «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: 3–4 лютого 2011 р. – Л.:

Юрид. фак-т ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – С. 218–219. 119

Настіна О. І. До проблеми екологізації аграрного права // Аграрне право як галузь права, юри-

дична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу (25 травня 2012 р.): зб. наук. пр. / за заг.

ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавн. центр НУБіП України, 2012. – С. 108–111. 120

Комарницький В. М., Шевченко В. І., Єлькін С. В. Екологічне право: навч. посіб. – К.: Центр навч.

літ-ри, 2006. – С. 12.

61

[105, с. 52]121

. Отже, слід погодитися з Н. В. Ільків, на думку якої, говорячи

про екологізацію як метод екологічного права, виникають сумніви в

ототожненні методів екологічного права з методами екологічного

законодавства. Адже під методами екологізації законодавства слід розуміти

не способи правового впливу на суспільні відносини, а способи юридичного

оформлення екологічних вимог у законодавстві [101, с. 122]122

. Постає

питання про те, яким чином екологічні вимоги втілюються у саме

законодавство (в тому числі й аграрне).

Що стосується екологізації законодавства, то, на думку професора

В. І. Андрейцева, процес екологізації окремих галузей законодавства тісно

пов’язаний із впровадженням у матеріально-правові й процесуально-правові

норми та приписи різних вимог, правил і нормативів екологічної безпеки

[107, с. 60]123

. У свою чергу, відповідно до ст. 50 Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища» екологічна безпека – це

такий стан навколишнього природного середовища, при якому

забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та

виникнення небезпеки для здоров’я людей. Як зазначає Л. В. Лейба, на

законодавчому рівні поняття «екологічної безпеки» розкривається через стан

захищеності життєво важливих інтересів людини, навколишнього

природного середовища від загроз, які виникають в результаті природного та

антропогенного впливу на навколишнє природне середовище. Тобто

ключовим фактором, який характеризує екологічну безпеку, є те, що вона

базується на екосистемних засадах [108, с. 72]124

. У спеціальній літературі

сформульовано також і галузеве для сільського господарства визначення

121

Теория государства и права: учебник / О. Ф. Скакун, Н. К. Подберезский. – Х.: ЗАО «Типография

№ 16», 1997. – С. 52. 122

Ільків Н. В. Екологізація законодавства як міждисциплінарний процес // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред.

М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 122. 123

Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки: навч. та наук.-практ. посіб. / В. І. Андрейцев. – К.:

Знання-Прес, 2002. – С. 60. 124

Лейба Л. В. Щодо правового забезпечення екологічної безпеки: матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

«Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони природних

ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого,

2009. – С. 72.

62

категорії «екологічна безпека в сфері сільськогосподарського

виробництва». На думку К. А. Кондратьєвої, екологічна безпека в сфері

сільсько-господарського виробництва – це невід’ємна складова екологічної

безпеки; стан навколишнього середовища, що забезпечується сукупністю

заходів, які повинні бути вжиті фізичними, юридичними особами та

державою в особі уповноважених органів у сфері сільськогосподарського

виробництва та за якого в процесі ведення рослинництва і тваринництва

створюються максимально безпечні умови для життя і здоров’я людини,

виробляється екологічно безпечна продукція, а також зберігається

навколишнє середовище та його компоненти у стані, який не несе небезпеки

для життя і здоров’я людини [109, с. 3]125

. Щоправда, дане визначення

вбачається дещо громіздким та переобтяженим, з одного боку, а з іншого –

дещо неповним. Зокрема, двічі йдеться про безпечні умови для життя та

здоров’я людини і про збереження навколишнього середовища у стані, який

не несе небезпеки для життя та здоров’я людини, що є, на нашу думку,

зайвим. Немає вказівки на спеціальних суб’єктів аграрного виробництва,

зазначається в загальному «фізичні та юридичні особи». Вбачається, що під

екологічною безпекою у сфері сільськогосподарського виробництва слід

розуміти такий стан захищеності життєвих інтересів людини та держави,

навколишнього середовища в процесі аграрного виробництва, за якого

забезпечуються збереження навколишнього середовища і його компонентів у

безпечному для життя та здоров’я стані і виробництво якісної, екологічно

безпечної сільськогосподарської продукції рослинного та тваринного

походження. При цьому екологічна безпека у сфері сільськогосподарського

виробництва є невід’ємною складовою національної екологічної безпеки

держави і співвідноситься з нею як часткове із загальним.

Розглядаючи питання екологізації, О. К. Голіченков визначає поняття

«екологізації законодавства» як впровадження норм екологічного права в

125

Кондратьєва К. А. Правове регулювання екологічної безпеки в сфері сільськогосподарського

виробництва в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06 / К. А. Кондратьєва; Київський нац. ун-т

ім. Тараса Шевченка. – К., 2013. – С. 3.

63

акти тих галузей законодавства, які регулюють управлінську, господарську,

рекреаційну та іншу діяльність, що тією чи іншою мірою впливає на

природне довкілля [110, с. 366]126

.

В. В. Петров, визначаючи екологізацію нормативно-правових актів,

пояснює необхідність такого процесу тим, що норми екологічного права,

закладені у спеціальних законах, не завжди здатні діяти напряму при

регулюванні екологічних питань. Стосовно господарюючих суб’єктів, тобто

тих, хто забруднює і виснажує природне середовище, норми екологічного

права діють через нормативні акти, які регулюють економічну діяльність цих

суб’єктів [111, с. 95]127

. Виходячи з цього, під екологізацією господарського

законодавства В. В. Петров пропонує розуміти втілення екологічних

імперативів у зміст правових норм, що регламентують різні сторони

господарської діяльності підприємств, організацій, установ та ін.

У цілому погоджуючись з даною точкою зору та екстраполюючи її на

аграрно-правову сферу, екологізацію аграрного законодавства можна

визначити як втілення екологічних імперативів у зміст аграрно-правових та

інших норм, які регламентують виробничо-господарську діяльність аграрних

виробників. Дещо подібної точки зору дотримується і Н. О. Багай,

визначаючи, що екологізація аграрного законодавства полягає у втіленні

екологічних принципів і вимог у змісті нормативно-правових актів, що

регулюють сільськогосподарську виробничу діяльність [112, с. 118]128

.

Основним завданням такої екологізації, на думку Л. Ф. Усманової, є

нормативне закріплення оптимальної міри впливу аграрного виробництва на

навколишнє природне середовище з урахуванням специфіки такого впливу

[113, с. 27]129

.

126

Голиченков А. К. Экологическое право России: словарь юрид. терминов: учебн. пособ. для вузов. –

М.: Изд. дом «Городец», 2008. – С. 366. 127

Петров В. В. Экологическое право России: учебн. для вузов. – М.: Бек, 1996. – С. 95. 128

Багай Н. О. Питання екологізації аграрного законодавства України // Республіканська наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 118. 129

Усманова Л. Ф. Правовое регулирование природопользования и охраны окружающей среды в

аграрном секторе экономики: автореф. дис. … докт. юрид. наук: спец. 12.00.06 «Природоресурсное право;

аграрное право; экологическое право» / Л.Ф. Усманова. – Уфа, 2000. – С. 27.

64

Сучасні нормативно-правові акти аграрного законодавства, що

визначають особливості правового статусу сільськогосподарських

підприємств та акти з питань виробничо-господарської діяльності в

аграрному секторі економіки, як справедливо зазначається у спеціальній

літературі [112, с. 118–119]130

, містять лише окремі правові приписи щодо

раціонального природокористування та охорони навколишнього природного

середовища. У зв’язку з цим цілком вірною вбачається теза Є. С. Берднікова

стосовно того, що акти аграрного законодавства «в цілому присвячені

регулюванню господарських відносин в агропромисловому комплексі і є

недостатньо екологізованими» [114, с. 480]131

. Отже, одним із концепту-

альних напрямів розвитку аграрного законодавства України на сьогодні є

наповнення його екологічним змістом. Йдеться саме про аграрне законо-

давство, оскільки у сучасних умовах більшої уваги з боку законодавця

потребує не стільки подальше вдосконалення екологічного законодавства,

скільки екологізація чинного аграрного законодавства, розробка і опрацю-

вання загальних правових напрямів охорони навколишнього середовища у

сільському господарстві при здійсненні сільськогосподарської виробничої

діяльності. Це підтримується і у спеціальній літературі [115, с. 45; 112,

с. 119]132

. Екологізація аграрного законодавства України є необхідною

умовою екологізації сільського господарства як галузі матеріального

виробництва, а це, в свою чергу, цілком відповідає стратегічним цілям і

потребам сталого розвитку цієї галузі.

130

Багай Н. О. Питання екологізації аграрного законодавства України // Республіканська наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 118–119. 131

Аграрное, земельное и экологическое право Украины: особенные части учеб. курсов: учебн.

пособ. / [Беженарь А. М., Бердников Е. С., Бондарь Л. А. и др.]; под общ. ред. А. А. Погребного. – Х.:

Одиссей, 2001. – С. 480. 132

Макарова Т. И., Губская Н. С. Охрана окружающей среды при осуществлении сельскохозяйст-

венной деятельности: к вопросу о разработке современных правовых подходов // Проблеми розвитку

аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.:

Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 45; Багай Н. О. Питання екологізації аграрного законодавства

України // Республіканська наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання

еколого-право-вих дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ

ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 119.

65

Враховуючи викладене, екологізація аграрного законодавства – це

процес штучний, зумовлений суб’єктивними факторами, насамперед волею

законодавця, який займається процесом нормотворення і внесення

екологічно спрямованих норм до чинного аграрного законодавства. При

цьому, як справедливо зазначається у спеціальній літературі, йдеться не про

механічне включення законодавчо визначених екологічних вимог до

нормативно-правових актів аграрного законодавства, а про формування на

основі загальних принципів та ідей охорони навколишнього середовища та

раціонального природокористування якісно нових правових приписів, що

забезпечуватимуть спеціалізоване правове регулювання аграрних виробни-

чих відносин [112, с. 119]133

. Як справедливо зазначає Н. К. Тахватуліна, суть

екологізації законодавства полягає у формуванні нових правових норм

шляхом включення до їх матерії еколого-правових постулатів [116, с. 16]134

.

Таким чином, екологізацію аграрного законодавства не можна ототожнювати

з екологізацією аграрного права. Екологізація аграрного права – це процес

поступовий, більш глибинний, пов’язаний не лише з втіленням екологічних

імперативів у зміст норм аграрного законодавства, а й у свідомість людей, у

морально-етичні норми суспільства та ін.

Переходячи від екологізації законодавства та права до екологізації

виробництва, слід зазначити, що дана проблематика була відома й актуальна

за радянських часів [117, с. 36]135

. Так, на думку А. П. Гетьмана, під

екологізацією виробництва як правовим поняттям слід розуміти

врегульовану нормами права діяльність з впровадження у суспільне

виробництво, з урахуванням об’єктивно існуючих законів природи,

економічних, технічних, управлінських, організаційно-господарських та

133

Багай Н. О. Питання екологізації аграрного законодавства України // Республіканська наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 119. 134

Тахватулина Н. К. Экологизация правового регулирования: теоретико-правовое исследование:

автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; История учений о

праве и государстве» / Н. К. Тахватулина. – Волгоград, 2006. – С. 16. 135

Круглов В. В. Вопросы организационно-правового обеспечения экологизации производства //

Вопросы социалистического управления и права: межвуз. сб. науч. тр. – Вып. 63. – Свердловск: УрГУ, 1978. –

С. 36.

66

інших заходів, спрямованих на забезпечення раціонального використання

природних ресурсів й охорони навколишнього середовища в інтересах

держави і суспільства [118, с. 76]136

.

Щодо екологізації саме аграрного виробництва, то на думку

О. І. Настіної, під екологізацією виробничо-господарської діяльності

сільськогосподарських підприємств слід розуміти систему загально-

державних, регіональних, галузевих та локальних заходів, спрямованих на

впровадження у сільськогосподарське виробництво екологічно безпечних

видів техніки, технологій, організації матеріально-технічного виробництва,

способів і методів функціонування аграрно-промислових комплексів з метою

найефективнішого використання природних ресурсів, їх збереження,

відтворення та підтримання екологічної рівноваги у навколишньому

середовищі під час виробничих процесів у сільському господарстві.

Екологізацією позначають процеси поступового і послідовного

впровадження систем технологічних, управлінських та інших рішень, які

дозволяють підвищувати ефективність використання природних ресурсів і

умов поряд з покращанням або збереженням належного природного

середовища. При цьому в соціально-економічному плані екологізація

повинна спиратися на перехід до природозберігаючих методів

господарювання, а в технічному – на екологізацію технологій виробництва і

природокористування для запобігання негативного впливу виробничих

процесів на природне середовище [104, с. 109]137

.

Слід також звернутися до позиції Т. В. Курман і О. М. Туєвої. На їх

думку, екологізацію аграрного виробництва можна вважати спеціальним

принципом аграрного права, що знаходить свій прояв у встановленні в

аграрному законодавстві та практичній реалізації екологічних нормативів,

вимог і приписів як уповноваженими державними органами, органами

136

Гетьман А. П. Правовое обеспечение экологизации общественного производства // Проблемы

правоведения: Респ. межвед. науч. сб. Вип. 50. – К.: Выща школа, 1989. – С. 76. 137

Настіна О. І. До проблеми екологізації аграрного права // Аграрне право як галузь права,

юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу (25 травня 2012 р.): зб. наук. праць /

за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавн. центр НУБіП України, 2012. – С. 109.

67

місцевого самоврядування, так і самими аграрними товаровиробниками у

сфері ведення сільськогосподарської виробничої діяльності щодо захисту

довкілля, екологічного використання природних ресурсів, а також

виробництва якісної та екологічно безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного і тваринного походження. Цілком слушною вбачається думка

авторів про те, що екологізація аграрного виробництва має, по-перше,

перешкоджати негативному впливу виробничих процесів на стан

навколишнього середовища, а по-друге, сприяти забезпеченню якості та

безпечності продукції, що виробляється, оскільки здебільшого мова йде про

продукти харчування і продовольчу сировину [98, с. 75–76]138

.

У контексті цього, доречною є думка А. М. Статівки, що наведене

вищезгаданими авторами свідчить про важливий підхід, який висвітлює

проблеми, але який при цьому не є бездоганним. Оскільки, по-перше, на

сьогодні екологізація аграрного виробництва, як принцип аграрного права,

виводиться з норм, які вказують на наявність розвинутого нормативного

масиву певної галузевої належності (екологічне, земельне законодавство

тощо). По-друге, такий нормативний масив має бути системним утворенням,

що об’єктивно відповідав би пласту суспільних відносин, який він

покликаний врегулювати [119, с. 406–407]139

.

В. Ю. Уркевич серед галузевих принципів аграрного права також

виділяє принцип екологізації аграрних відносин. Сутність цього положення,

на думку науковця, полягає у тому, що при здійсненні сільськогосподарської

діяльності мають чітко додержуватися екологічні вимоги щодо використання

земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів,

вплив на них має бути мінімальним, а заподіяна шкода підлягає

відшкодуванню. Також мають вживатися заходи щодо підтримання,

138

Курман Т. В., Туєва О. М. Щодо поняття та змісту екологізації аграрного виробництва // Наук.

вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія «Право» / Ред. кол.: Д. О. Мельничук

(голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173, ч. 2. – С. 75–76. 139

Правове життя сучасної України: матер. Міжнар. наук. конф. проф.-викл. складу (м. Одеса, 20–

21 квітня 2012 р.) Т. 3. / відп. за вип. проф. В. М. Дрьомін / Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». – Одеса:

Фенікс, 2012. – 490 с.

68

відновлення і поліпшення стану довкілля при виробництві сільсько-

господарської продукції. Додержання принципу екологізації аграрних

відносин є особливо важливим при виробництві сільськогосподарської

продукції для окремих категорій населення (наприклад, дітей), а також при

виробництві органічної сільськогосподарської продукції та для розвитку

органічного сільського господарства в Україні в цілому [120, с. 124]140

. Тобто

йдеться по суті про принцип екологізації аграрного виробництва, а не

аграрних відносин, як зазначає автор. Аграрні відносини є категорією більш

широкою, не всі вони зводяться до аграрного виробництва. Тому вбачається

більш слушним називати даний принцип саме принципом екологізації

аграрного виробництва.

Враховуючи викладене, принцип екологізації аграрного виробництва

можна визначити як спеціальний, галузевий принцип аграрного права, що

являє собою керівне положення-вимогу аграрного законодавства стосовно

нормативного закріплення і практичної реалізації екологічних імперативів

усіма суб’єктами сільськогосподарської виробничої діяльності з метою

захисту навколишнього середовища, мінімізації негативного впливу

антропогенних факторів на нього, збереження стійкої рівноваги екосистем,

екологозбалансованого природокористування в процесі їх діяльності, а також

виробництва якісної, екологічно безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного і тваринного походження [121, с. 129]141

.

Вбачається, що запровадження та реалізація принципу екологізації

аграрного виробництва на практиці передбачає здійснення низки заходів як з

боку держави в особі відповідних компетентних органів, так і з боку самих

аграрних товаровиробників. Так, на думку Т. В. Курман і О. М. Туєвої

запровадження принципу екологізації аграрного виробництва передбачає

здійснення наступних заходів: 1) екологічного характеру; 2) економічного

140

Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і

напрямки вдосконалення: монограф. / за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю.Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 124. 141

Кравець Н. В. Щодо поняття та змісту принципу екологізації аграрного виробництва як принципу

аграрного права // Наук. вісн. Міжнар. гуманітарного ун-ту. Серія: Юриспруденція. – 2013. – № 6–1. – Т. 2. –

С. 127–130.

69

характеру; 3) у сфері виробничо-господарської діяльності аграрних

товаровиробників; 4) соціально-виховного характеру [98, с. 76, 78]142

.

У цілому погоджуючись з даною думкою, необхідно все ж вказати на її

неповноту. Вбачається, що запровадження і ефективна практична реалізація

принципу екологізації аграрного виробництва передбачає здійснення більш

широкого спектру заходів, серед яких можна назвати:

1) правові заходи. Справедливо вказує Ю. С. Шемшученко, що важли-

вим засобом реалізації природоохоронної політики та забезпечення її дії є

право. Але останнє може успішно виконувати покладену на нього роль лише

у тому разі, якщо воно само буде достатньо удосконаленим [122, с. 5]143

.

Підтримує дану тезу і А. П. Гетьман, зазначаючи, що право відіграє особливу

роль в процесі екологізації виробництва. Акумулюючи опрацьовані іншими

науками форми і засоби екологогізації виробництва і спираючись на них при

створенні науково обґрунтованих норм, право є найважливішим соціальним

інструментом цілеспрямованого регулювання відносин щодо удосконалення

процесу екологізації виробництва [118, с. 76–77]144

. На сьогодні правове

регулювання у сфері екологізації аграрного виробництва відстає від вимог

практики. Як зазначалося вище, принцип екологізації аграрного виробництва

має знайти чітке закріплення у чинному аграрному законодавстві, зокрема у

Законі України «Про основні засади державної аграрної політики України на

період до 2015 року», а вимоги щодо екологізації аграрного виробництва

також в інших нормативно-правових актах чинного законодавства. У сучас-

них умовах звертає на себе увагу недостатній розвиток законодавства і права,

як у сфері екологізації аграрного виробництва, так і взагалі у галузі природо-

користування та охорони довкілля, в тому числі і при здійсненні сільсько-

господарської виробничої діяльності. Як справедливо зазначає А. П. Гетьман,

142

Курман Т. В., Туєва О. М. Щодо поняття та змісту екологізації аграрного виробництва // Наук.

вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія «Право» / Ред. кол.: Д. О. Мельничук

(голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 76, 78. 143

Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. – К.: Знання, 1989. – С. 5. 144

Гетьман А. П. Правовое обеспечение экологизации общественного производства // Проблемы

правоведения: Респ. межвед. науч. сб. Вип. 50. – К.: Выща школа, 1989. – С. 76–77.

70

за наявності великої кількості нормативно-правових актів, що регулюють

екологічні суспільні відносини, всі, або майже всі вони страждають від

серйозних недоліків: значна кількість їх декларативних положень,

неузгодженість, а іноді й прямі протиріччя, недостатнє регулювання

екологічних процедур, відсутність ефективних механізмів реалізації

нормативних вимог, конкуренція норм та інших [123, с. 14]145

. Такі самі

проблеми притаманні й аграрному законодавству у сфері екологізації

аграрного виробництва. Так, наприклад, незважаючи на значну актуальність,

досі не прийнято Закон «Про органічне виробництво» чи «Про виробництво

та обіг органічної сільськогосподарської продукції», хоча неодноразові

спроби Верховною Радою України робилися. Однак законопроекти були

відхилені Президентом з низкою зауважень і повернуті на доопрацювання,

яке триває й до сьогодні. Слід погодитись також і з Т. О. Коваленко стосовно

того, що саме дефекти правового забезпечення охорони земель призводять до

катастрофічного зниження родючості ґрунтів, зростання кількості техногенно

забруднених земель, неефективності заходів юридичної відповідальності за

правопорушення у земельній сфері тощо [124, с. 40]146

. Призначення ж

юриспруденції у випадках, пов’язаних з екологізацією, полягає саме в тому,

щоб нормативно закріпити визначену природничими науками міру

оптимального рівня впливу виробництва (в тому числі й аграрного) на

навколишнє природне середовище з урахуванням всієї специфіки певного

виду діяльності [101, с. 123]147

;

2) організаційні заходи. На законодавчому рівні має бути чітко

розмежовано повноваження державних органів у сфері управління і

145

Гетьман А. П. Доктринальні аспекти правового забезпечення екологічної політики України:

матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки,

використання та охорони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та

М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 14. 146

Коваленко Т. О. Вплив юридичних дефектів земельно-правового регулювання на національну

безпеку України // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер.

круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 40. 147

Ільків Н. В. Екологізація законодавства як міждисциплінарний процес // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред.

М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 123.

71

контролю за екологозбалансованим та раціональним використанням

природних ресурсів аграрними товаровиробниками у процесі сільсько-

господарської виробничої діяльності, а органам контролю надано дієві та

ефективні механізми для здійснення контролю у цій сфері та застосування

заходів відповідальності у разі порушення приписів законодавства. Слід

погодитись з К. А. Кондратьєвою, яка доходить висновку, що особливістю

правового регулювання екологічної безпеки у сфері сільськогосподарського

виробництва є одночасне регулювання відносин у цій сфері з декількох

центрів, а саме: через Міністерство екології та природних ресурсів України,

Міністерство аграрної політики та продовольства України і Міністерства

охорони здоров’я України. Це обумовлюється диференціацією регулювання в

залежності від об’єкта, на який спрямовано негативний вплив сільсько-

господарського виробництва [109, с. 4]148

. І як наслідок, це вимагає

комплексності регулювання (від якої навряд чи колись можна буде

відмовитись) та взаємоузгодженості повноважень (відсутності колізії компе-

тенції або дублювання повноважень) відповідних органів державної влади,

спрямованих на досягнення екологозбалансованого та сталого розвитку

сільського господарства. Крім того, назріла необхідність зміни та

удосконалення форм і методів державного впливу на суб’єктів аграрних

виробничих відносин. Слід погодитися з А. Л. Бейкуном стосовно того, що ті

форми і методи, які застосовуються протягом останніх років у сфері

управління сільським господарством, в умовах постійної трансформації

суспільних відносин і через ігнорування «екологічного аспекту» розвитку

галузі є неприйнятними. В основі концепції поступової динаміки організа-

ційно-правового управління аграрним сектором повинно лежати принципове

положення про перехід на інші засади функціонування управлінських

структур, насамперед, підпорядкування їх діяльності інтересам забезпечення

148

Кондратьєва К. А. Правове регулювання екологічної безпеки в сфері сільськогосподарського

виробництва в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06 / К. А. Кондратьєва; Київський нац. ун-т

ім. Тараса Шевченка. – К., 2013. – С. 4.

72

екологічної безпеки галузі [93, с. 56]149

. Також до організаційних заходів

можна віднести розроблення і запровадження довгострокових цільових

програм у сфері екологізації сільського господарства, розроблення концепції

сталого екологозбалансованого розвитку сільського господарства тощо.

Взагалі, такі цільові програми виступають одним із інструментів державної

аграрної політики і мають змішану природу, оскільки являють собою

інструмент, що поєднує і адміністративні, і економічні важелі управління. Як

зазначається у спеціальній літературі, до адміністративних важелів належать:

чітке визначення цілей, орієнтація на отримання кінцевого результату з

визначенням термінів виконання і відповідальних осіб, оперативний

контроль за їх виконанням. До економічних важелів можна віднести:

фінансування, економічне стимулювання участі та виконання

запрограмованих цілей і завдань, створення спеціальних фондів програм та

ін. [125, с. 48]150

;

3) економічні заходи. В умовах збільшення екологічних проблем,

пов’язаних з виснаженням природних ресурсів, все більш актуальним стає

пошук нових шляхів їх подолання. При цьому економічне регулювання

раціонального використання й охорони природних ресурсів в умовах

ринкової економіки набуває пріоритетного значення. Економічний механізм

являє собою систему заходів заохочувального (стимулюючого) і примусового

характеру, спрямовану на забезпечення раціонального, еколого-

збалансованого природокористування й охорону навколишнього середовища

[126, с. 147]151

. В економічній літературі також вказується, що важливу роль

149

Бейкун А. Л. Правові проблеми використання, відтворення та охорони природних ресурсів в

аграрному секторі // Республіканська наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика

викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.:

НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 56. 150

Цибульський Ю. О. Екологічні програми: деякі проблеми реалізації та правового забезпечення //

Республіканська наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-право-

вих дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого,

2010. – С. 48. 151

Мозальова М. В. Деякі питання правового забезпечення стимулювання раціонального

використання земель сільськогосподарського призначення та охорони ґрунтів: матер. Міжнар. наук.-практ.

конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони

природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ

ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 147.

73

в управлінні природоохоронною діяльністю відіграють економічні методи

та інструменти, які прямо чи опосередковано пов’язані з оцінкою еколого-

економічного збитку, завданого внаслідок екодеструктивного впливу на

навколишнє середовище будь-якої з галузей економіки [97, с. 6]152

(в тому

числі і сільським господарством). У зв’язку з цим до економічних заходів

слід віднести запровадження ефективної системи стягнень економічного

характеру, зокрема штрафів за неналежне, нераціональне використання

природних ресурсів у процесі аграрного виробництва, виробництво неякісної

та екологічно небезпечної сільськогосподарської продукції, завдання шкоди

довкіллю та інше, зборів за понадлімітне забруднення навколишнього

середовища, відшкодування завданих збитків тощо.

Поряд із цим, запровадження економічного стимулювання за

раціональне використання природних ресурсів у процесі

сільськогосподарської діяльності, за виробництво екологічної (органічної)

сільськогосподарської продукції тощо у багатьох розвинутих країнах світу

дає відчутний ефект. Так, наприклад, згідно зі ст. 2 Регламенту Ради ЄС

73/2009 щодо встановлення загальних правил для схем прямої підтримки у

рамках спільної аграрної політики і щодо впровадження певних схем

підтримки фермерів від 19 січня 2009 р. [127]153

на фермерів та інших

аграрних товаровиробників покладено обов’язок підтримання належних

сільськогосподарських та екологічних умов на землі. Належні

сільськогосподарські та екологічні умови (good agricultural and environmental

conditions) є частиною політики Cross Compliance (пер. з англ. – «зустрічне

виконання»), яка проводиться в США та ЄС. Сутність цієї політики полягає в

тому, що фермери та інші аграрні товаровиробники повинні виконувати

конкретні умови щодо охорони навколишнього середовища, зокрема

152

Лямцев О. В. Організаційно-економічний інструментарій управління екологозбалансованим

розвитком автотранспортного комплексу: автореф. дис. … канд. екон. наук: 08.00.06 / О. В. Лямцев;

Сумський держ. ун-т. – Суми, 2012. – С. 6. 153

Council Regulation (EC) № 73/ 2009 of January 2009 establishing common rules for direct support

schemes for farmers under the common agricultural policy and establishing certain support schemes for farmers //

OJ L 30/16, 31.1.2009: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu.

74

контролювати ерозію ґрунтів, попереджувати перетворення пасовищ на

орні землі та інше, саме для того, щоб мати право на отримання субсидій в

межах урядових схем підтримки сільського господарства. Тобто, фермери,

які претендують на отримання допомоги уряду, повинні дотримуватись

правил програми, в межах якої виділяється допомога, а також виконувати

зобов’язання за іншими програмами [128, с. 119]154

.

У зв’язку з цим доцільною вбачається пропозиція А. М. Статівки

стосовно того, що, наприклад, у тваринництві існуюча система економічних

відносин за участю великих тваринницьких комплексів повинна бути

доповнена заходами еколого-стимулюючого впливу. Зокрема, необхідно

передбачити не тільки конкретний механізм захисту навколишнього

середовища від стоків раніше побудованих комплексів, а й державну

підтримку щодо здійснення переліку заходів в цьому напрямі [95, с. 23]155

.

Виходячи з цього, вбачається необхідним внесення відповідних змін і

доповнень до Закону України від 24 червня 2004 р. «Про державну підтримку

сільського господарства України» [129]156

. Зокрема, вбачається необхідним

внесення до розділу 5 цього Закону «Державна підтримка виробників

продукції тваринництва» спеціальної статті «Державна підтримка у

тваринництві при виконанні екологічних вимог і програм», де мають бути

передбачені заходи державної підтримки аграрних товаровиробників за

умови дотримання ними визначених екологічних нормативів і вимог, серед

яких можуть мати місце: податкові пільги для суб’єктів аграрного

виробництва, які виконують економічні вимоги щодо виробничих об’єктів у

сільському господарстві; надбавка до закупівельних цін за виробництво

продукції тваринництва із обов’язковим врахуванням екологічних

154

Хрипко С. І. Загальна характеристика фермерського господарства за законодавством Європейсь-

кого Союзу // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія «Право» / Ред. кол.:

Д. О. Мельничук (голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 119. 155

Статівка А. М. Концепція сталого розвитку – основа державного регулювання екологічної полі-

тики в сільському господарстві України // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України:

матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. –

С. 23. 156

Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 49. – Ст. 527.

75

параметрів; пільгове кредитування на проведення екологічних заходів, для

виробництва екологічно безпечної, в тому числі органічної

сільськогосподарської продукції та ін.

До інструментів економічного стимулювання раціонального

використання й охорони навколишнього середовища, зокрема земель

сільськогосподарського призначення у спеціальній літературі відносять

також відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Запро-

ваджуючи інститут відшкодування втрат законодавець має на меті, як вбача-

ється, передусім забезпечити стабільність, нескорочуваність площ сільсько-

господарських угідь. Це один із заходів, який безпосередньо спрямований на

запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського

призначення. На думку А. М. Мірошниченка та Р. І. Марусенка, інститут

відшкодування втрат є вагомим економічним важелем забезпечення

пріоритетності земель сільськогосподарського призначення по відношенню

до інших видів цільового використання [130, с. 475]157

. В. К. Гуревський

стверджує, що таке відшкодування не є заходом цивільної відповідальності,

оскільки може застосовуватись не тільки за протиправні, а й за правомірні

дії. На його думку, це явище не може вважатися й податком, оскільки цей

особливий інструмент має іншу правову природу. Автор вважає відшкоду-

вання втрат сільськогосподарського виробництва заходом економічного

стимулювання раціонального землекористування, який виражається у

стягненні плати за надання державою послуг з раціонального використання

земель [131, с. 446]158

. Розвиваючи дану тезу, Н. О. Мельник зазначає, що

відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва є елементом

економічного механізму стимулювання не лише раціонального використання

земель, але й їх охорони. Адже цей засіб покликаний забезпечувати, перш за

все стимулювання охорони земель і опосередковано їх раціонального

157

Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І. Науково-практичний коментар до Земельного кодексу

України, 4-е вид., змін. і доп. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – С. 475. 158

Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. –

К.: Правова єдність, 2009. – С. 446.

76

використання з урахуванням того, що охорона та використання земель

сільськогосподарського призначення нерозривно пов’язані між собою [132,

с. 146]159

;

4) організаційно-господарські заходи. До них можна віднести ті заходи,

які мають здійснюватися самими аграрними товаровиробниками в процесі їх

функціонування та провадження сільськогосподарської виробничої

діяльності з метою забезпечення виробництва якісної й екологічно безпечної

продукції рослинного та тваринного походження й одночасно дбайливого та

раціонального використання земель і інших природних ресурсів, не завдання

шкоди навколишньому природному середовищу. Це і обов’язкове

дотримання вимог усіх технічних регламентів (стандартів, технічних умов

тощо) при виробництві сільськогосподарської продукції, її переробці,

транспортуванні, зберіганні і реалізації, і запровадження нових екологічно

спрямованих технологій виробництва (наприклад, біологічного (органічного)

способу ведення аграрного виробництва), обробітку земель, захисту рослин

та інше, і дотримання агротехнічних вимог, системи сівозмін, стандартів у

застосуванні добрив, засобів боротьби зі шкідниками та хворобами

сільськогосподарських рослин і тварин тощо.

Одним із важливих організаційно-господарських заходів у

сільськогосподарських підприємствах може стати і внутрішній або

виробничий екологічний контроль. Як слушно зазначається у спеціальній

літературі, екологічний контроль є і повинен бути одним із постійних

напрямів діяльності підприємств, зокрема сільськогосподарських, у галузі

природокористування та охорони навколишнього середовища [133, с. 12]160

.

Адже, виробничий екологічний самоконтроль включає перевірку поточних і

перспективних планів та заходів по охороні навколишнього середовища,

159

Мельник Н. О. Щодо правової природи втрат сільськогосподарського і лісогосподарського

виробництва: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної

безпеки, використання та охорони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та

М. В. Шульги. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 146. 160

Бринчук М. М., Саморукова О. И. Производственный экологический контроль как мера охраны

природы / М. М. Бринчук, О. И. Саморукова // Экологическое право. – 2007. – № 3. – С. 12.

77

спрямованих на вдосконалення технологій, покращення якості продукції,

яку виробляє підприємство, дотримання екологічних правил, стандартів і

нормативів виробничої діяльності, будівництва очисних споруд, проведення

рекультивації земель, усунення інших наслідків негативного характеру [134,

с. 21]161

. Використовуючи достовірну інформацію виробничого процесу,

екологічний самоконтроль дозволяє оперативно реагувати на екологічні

ризики підприємства. До того ж його здійснення вимагає значно менших

витрат і дозволяє опрацювати більше інформації, ніж може бути отримано

при періодичних державних перевірках і моніторингу [135, с. 190]162

. Отже,

як вбачається, активне і систематичне здійснення сільськогосподарськими

підприємствами виробничого екологічного самоконтролю є важливим

фактором дотримання екологічних вимог в процесі аграрного виробництва,

підвищення екологічності та якості сільськогосподарської продукції

рослинного і тваринного походження, попередження забруднення земель

сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів, що

використовуються чи зазнають впливу при провадженні сільсько-

господарської виробничої діяльності;

5) екологічні заходи. Як справедливо зазначається у спеціальній

літературі, у змістовному плані процес екологізації можна охарактеризувати

як міждисциплінарний, який включає взаємодію екологічної і юридичної

складових. Екологічний підхід є пріоритетним і передбачає діяльність

екологів по виділенню і аналізу існуючих і виникаючих екологічних проблем

за ступенем пріоритетності їх вирішення. Цей підхід можна розглядати як

процес формування соціального замовлення суспільства у галузі екології.

А потім, у межах юридичного підходу ці екологічні проблеми набувають

161

Тищенко С. В. Проблемы государственного экологического контроля в субъектах Российской

Федерации: административно-правовые аспекты: автореф. дис. … канд. юрид. наук по спец. 12.00.14

«Административное право; финансовое право; информационное право» / С. В. Тищенко. – М., 2007. – С. 21. 162

Стрельник В. В. Правове вдосконалення виробничого екологічного самоконтролю // Збірн. тез

наук. доп. учасників «круглого столу» «Актуальтні питання кодифікації екологічного законодавства Украї-

ни» 9 листопада 2012 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НУ «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого»,

2012. – С. 190.

78

нормативного оформлення [101, с. 123]163

. У зв’язку з цим до екологічних

заходів можна віднести: екомоніторинг, екоаудит, організацію комплексного

екологічного менеджменту на сільськогосподарських підприємствах,

екологічно інноваційну діяльність та ін.

Так, у сучасних умовах важливою складовою організаційно-

управлінської діяльності виступає екологічний менеджмент, який пронизує

усі сфери виробничої діяльності, включаючи й сільськогосподарську

виробничу діяльність. У спеціальній літературі екологічний менеджмент

визначають як управління розвитком природи і суспільства, а також

сучасного виробництва в умовах збереження стійкої рівноваги екологічних

систем, раціонального використання природних ресурсів і зменшення

забруднення навколишнього природного середовища. При цьому його метою

є забезпечення ефективності виробничої діяльності при раціональному

природокористуванні і мінімально можливому забрудненні навколишнього

природного середовища [136, с. 402]164

. Таким чином екологічний

менеджмент – це сучасний інструмент екологічного регулювання, впро-

вадження якого сприяє систематизації, оптимізації і підвищенню

ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств, спрямований на

мінімізацію негативного впливу на навколишнє середовище та здоров’я

людей, раціональне й екологозбалансоване використання природних ресурсів

у процесі виробництва сільськогосподарської продукції рослинництва та

тваринництва. Вбачається, що екологічний менеджмент у сільсько-

господарських підприємствах має будуватися на певних принципах, серед

яких можна виділити: а) принцип забезпечення довгострокових екологічних

інтересів суспільства та пріоритетів екологічної політики нашої держави

(даний принцип може знаходити прояв в урахуванні віддалених перспектив

163

Ільків Н. В. Екологізація законодавства як міждисциплінарний процес // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред.

М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 123. 164

Менеджмент на транспорте: учеб. пособие для студ. высш. учеб. зав. / [Н. Н. Громов, В. А. Пер-

сианов, Н. С. Усков и др.]; под общ. ред. Н. Н. Громова, В. А. Персианова. – 4-е изд., стер. – М.: Изд. Центр

«Академия», 2008. – С. 402.

79

зміни природного середовища при прийнятті господарських рішень і

визначенні основних напрямів природоохоронної діяльності для різних

проміжків часу, наприклад, в організації екологічного моніторингу,

мінімізації негативного впливу на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення та інші природні ресурси тощо); б) принцип раціонального й

екологозбалансованого природокористування; в) принцип комплексного і

послідовного вирішення екологічних проблем (цей принцип передбачає

розроблення взаємоузгоджених заходів економічного, екологічного,

організаційно-господарського, соціального та іншого характеру, спрямованих

на зменшення забруднення навколишнього природного середовища,

виснаження природних ресурсів тощо); г) принцип відповідальності за

виконання екологічних вимог (іншими словами цей принцип можна назвати

«забруднювач платить». Сільськогосподарські підприємства – забруднювачі

навколишнього середовища зобов’язані відшкодовувати не тільки завдану

шкоду, але й сплачувати вартість контролю над забрудненням. Отже цей

принцип відображає повну економічну ціну аграрного виробництва з

урахуванням екологічних факторів; д) принцип превентивності (або

попередження виникнення екологічних проблем і загроз та своєчасного

вирішення завдань екологічного розвитку) та ін.

Екологічний менеджмент, крім іншого, використовує дані екологічного

моніторингу та екологічного аудиту. Як зазначається у спеціальній

літературі, екологічний моніторинг являє собою спостереження за

фізичними, біологічними та хімічними процесами, що протікають у

навколишньому середовищі, за рівнем забруднення ґрунтів, водних об’єктів,

атмосфери, наслідками впливу на рослинний і тваринний світ [136, с. 454]165

.

Моніторинг забезпечує відповідні державні органи, населення та інших

заінтересованих суб’єктів інформацією про зміни у навколишньому

середовищі, а також дозволяє прогнозувати його стан. При цьому він може

165

Менеджмент на транспорте: учеб. пособие для студ. высш. учеб. зав. / [Н. Н. Громов, В. А. Пер-

сианов, Н. С. Усков и др.]; под общ. ред. Н. Н. Громова, В. А. Персианова. – 4-е изд., стер. – М.: Изд. Центр

«Академия», 2008. – С. 454.

80

здійснюватися на декількох рівнях: національному (загальнодержавному),

регіональному (обласному), локальному (місцевому та внутрішньо-

господарському).

Широкого поширення у світі останнім часом набув попереджувальний

екологічний контроль у вигляді екологічного аудиту. Екологічний аудит – це

систематичний документально оформлений процес перевірки об’єктивно

отриманих та оцінюваних аудиторських даних для визначення відповідності

чи невідповідності критеріям аудиту певних видів екологічної діяльності,

подій, умов, систем адміністративного управління, а також повідомлення

клієнту результатів, отриманих у ході цього процесу [136, с. 455–456]166

.

Аудит сприяє процесу вдосконалення екологічного менеджменту. Його

призначенням є надання допомоги клієнту – сільськогосподарському

підприємству, державним органам, органам контролю – у встановленні

ступеня виконання ним екологічної політики, природоохоронних заходів,

вимог і стандартів. Окрім того аудит дозволяє знизити ризики (комерційні,

екологічні, інформаційні та ін.) при прийнятті управлінських рішень, відіграє

важливу роль при встановленні відповідальності за екологічну шкоду тощо.

Що стосується екологічної інноваційної діяльності, то курс на розвиток

економіки України за екологічно-інноваційною моделлю було проголошено в

Угоді про партнерство та співробітництво між Європейським спів-

товариством і Україною та у затвердженій Указом Президента України від

11 червня 1998 р. Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу.

Інноваційно-інвестиційне зміцнення матеріально-технічної бази аграрного

сектору, впровадження екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих

технологій також визначено як один із шляхів розвитку аграрного сектору у

Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до

2015 року, яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від

19 вересня 2007 р. Відповідно до п. 2 розділу 4 цієї Програми формування

166

Менеджмент на транспорте: учеб. пособие для студ. высш. учеб. зав. / [Н. Н. Громов, В. А. Пер-

сианов, Н. С. Усков и др.]; под общ. ред. Н. Н. Громова, В. А. Персианова. – 4-е изд., стер. – М.: Изд. Центр

«Академия», 2008. – С. 455–456.

81

інвестиційно-інноваційної моделі розвитку сільського господарства

забезпечується шляхом: розроблення та виконання державних, регіональних

та інших програм розвитку галузі; розвитку ринку інноваційної продукції;

створення інноваційних парків на базі існуючих аграрних науково-дослідних

установ та навчальних закладів; формування інвестиційної підтримки

фермерських господарств з першочерговим її спрямуванням на реалізацію

інноваційних проектів; створення економічних умов для розвитку

органічного землеробства; удосконалення системи державного замовлення на

об’єкти інтелектуальної власності; надання переваги сільськогосподарським

товаровиробникам у процесі конкурентного відбору інноваційних проектів

для їх фінансової підтримки за рахунок коштів держави; поглиблення

міжнародного співробітництва в інноваційній сфері тощо. В аграрному

секторі екологічними інноваціями з огляду на їх суть можна назвати:

біологічний (органічний) спосіб виробництва сільськогосподарської

продукції, використання «дружніх» до довкілля технологій, виробництво

екологічно безпечної продукції рослинництва та тваринництва, концепцію

управління «зелений офіс», новий системний екологічний дизайн і

спеціальне маркування сільськогосподарської продукції, що забезпечують

високий рівень екологічної безпеки виробництва при одночасному зміцненні

конкурентних позицій бізнесу [137, с. 44]167

;

6) еколого-світоглядні заходи. Не можна не погодитись з думкою

російського дослідника М. М. Брінчука, який пропонує для подолання

глобальної екологічної кризи формувати новий еколого-правовий світогляд у

теперішніх і майбутніх поколінь [138, с. 21]168

. Отже, до екологічно-

світоглядних заходів слід віднести заходи, спрямовані на підвищення рівня

екологічної правосвідомості та культури, в тому числі екологічне виховання

в дусі поваги до природи і розуміння того, що людина є її частиною, широке

167

Хименко О. Майбутнє за зеленими інноваціями / О. Хименко // Інтелектуальна власність. – 2009. –

№ 4. – С. 44. 168

Бринчук М. М. О понятийном аппарате экологического права // Государство и право. – 1998. –

№ 9. – С. 21.

82

використання засобів масової інформації з метою пропагування

екологічних пріоритетів і настанов. Адже, як вірно зазначає М. І. Васильєва,

людина не може бути здоровою у хворому навколишньому середовищі;

неможливо вирішувати екологічні проблеми поза економічним розвитком

або всупереч йому; скорочення екологічного збитку має стати необхідною

умовою подальшого економічного розвитку [139, с. 9]169

, в тому числі й у

сфері аграрного виробництва. У зв’язку з цим вбачається цілком слушною

пропозиція голови Всеукраїнської екологічної ліги Т. В. Тимочко щодо

запровадження системи екологічного виховання та освіти, відновлення у

шкільних програмах дисципліни «Основи екології» та введення в програми

вищих навчальних закладів предмета «Загальна і фахова екологія» [140,

с. 3]170

;

7) еколого-освітні. На думку В. В. Круглова, підвищення екологічної

культури та рівня екологічної освіти посадових осіб і всіх учасників

виробничого процесу є суттєвою умовою для успішного вирішення проблеми

екологізації матеріального виробництва [117, с. 36]171

, в тому числі й в

аграрному секторі економіки України. Даний вид заходів може знайти прояв

у створенні умов для підготовки та екологічної освіти фахівців сільського

господарства, підвищення рівня їх кваліфікації саме у сфері екології та

суміжних з нею наук. Екологічна підготовка працівників сільського

господарства пов’язана з отриманням спеціальних знань у даній сфері та

формуванням екологічної культури. Важливу увагу слід приділити підготовці

спеціалістів сільського господарства в галузі екології сільського

господарства з організаційних, нормативно-правових, економічних і

технічних питань, пов’язаних з охороною навколишнього середовища та

169

Васильева М. И. Концептуальные вопросы совершенствования экологической политики и

законодательства об охране окружающей среды // Экологическое право. – 2007. – № 2. – С. 9. 170

Тимочко Т. В. Участь громадськості у формуванні природоохоронного законодавства України //

Збірн. тез наук. доп. учасників «круглого столу» «Актуальні питання кодифікації екологічного законодав-

ства України» 9 листопада 2012 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НУ «Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого», 2012. – С. 3. 171

Круглов В. В. Вопросы организационно-правового обеспечения экологизации производства // Во-

просы социалистического управления и права: межвуз. сб. науч. тр. – Вып. 63. – Свердловск: УрГУ, 1978. –

С. 36.

83

здоров’я людини. При цьому обов’язок по створенню таких умов повинна

взяти на себе держава, що випливає зі змісту Конституції України. Для цього

мають бути розроблені відповідні програми, нормативне забезпечення,

передбачено у Державному бюджеті фінансування, укладено договори з

навчальними закладами, які можуть бути виконавцями даних програм.

Висновки до розділу 1

1. Категорія «принцип» є універсальною та багатогранною, у зв’язку з

чим можна виділити декілька рівнів її розуміння та реалізації: етимологічний,

загальнонауковий (або філософський), загально-правовий та спеціально-

галузевий (аграрно-правовий). Всі вони перебувають у тісному

діалектичному зв’язку, чим і зумовлюється необхідність системного

дослідження усіх цих рівнів для опрацювання проблематики, пов’язаної із

галузевими принципами аграрного права.

2. Необхідно розрізняти «принципи галузі права» і «галузеві

принципи». Першим поняттям охоплюються: 1) загальні та міжгалузеві

принципи права, які знаходять свій прояв в тому числі і в галузі аграрного

права; 2) специфічні принципи, притаманні лише даній конкретній галузі –

аграрному праву. Друге поняття є вужчим за обсягом і відображає виключно

специфічні, притаманні лише даній конкретній галузі права принципи. Далі,

галузеві принципи доцільно також розглядати в двох значеннях: вузькому та

широкому. В першому випадку галузевими принципами вважаються лише ті,

що мають значення для всієї галузі права або ж принаймні є актуальними для

регулювання переважної більшості відносин, які складають предмет даної

галузі права. У другому випадку галузевими принципами можна вважати

також і принципи, характерні для окремих інститутів галузі права.

3. Щодо питання функціональної складової у характеристиці принципів

аграрного права, то можна виділити наступні їх функції: 1) аксіологічну;

2) регулятивну, яка поділяється на зовнішньо регулятивну функцію

84

принципів аграрного права, і внутрішньо регулятивну (або

інструментально-коригуючу); 3) охоронну; 4) гносеологічну (пізнавальну);

5) антропозахисну.

4. Під принципами аграрного права слід розуміти основні, висхідні,

керівні положення-вимоги законодавства, які визначають сутність та

спрямованість механізму правового регулювання аграрних відносин.

5. За сучасних умов система принципів аграрного права має

чотириланкову (чотирирівневу) структуру і включає в себе загальноправові

принципи (законність, рівність учасників аграрних відносин, демократизм та

інше), міжгалузеві принципи, галузеві (спеціальні) принципи аграрного права

та принципи окремих аграрно-правових інститутів.

6. На сьогодні особливої актуальності набувають такі галузеві

(спеціальні) принципи аграрного права, як: 1) принцип пріоритетності сіль-

ського господарства у системі інших галузей економіки України; 2) принцип

забезпечення продовольчої безпеки держави; 3) принцип свободи аграрного

підприємництва; 4) принцип урахування особливостей аграрного вироб-

ництва в процесі правового регулювання аграрних відносин; 5) принцип

державного аграрного протекціонізму; 6) принцип забезпечення розвитку

сільських територій та соціального розвитку села; 7) принцип екологізації

аграрного виробництва.

7. Система законодавства у сфері екологізації аграрного виробництва

включає декілька рівнів норм: 1) конституційні норми; 2) норми загального

характеру (наприклад, Закон України «Про основи національної безпеки

України»); 3) норми екологічного законодавства; 4) спеціальний рівень –

норми аграрного законодавства. Окремим чином слід виділити норми

міжнародно-правового характеру у цій сфері – це міжнародні договори,

конвенції, а також акти регіонального характеру (наприклад, Регламенти і

Директиви Ради Європейського Союзу).

8. Сучасна державна аграрна політика має носити комплексний,

інтегрований характер, що означає необхідність обов’язкового включення до

85

неї природоохоронної складової, екологічних орієнтирів і пріоритетів у всіх

сферах даної галузі. У зв’язку з цим принцип екологізації аграрного

виробництва має знайти чітке й однозначне закріплення у Законі України

«Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року».

Доцільно доповнити ст. 2 вказаного Закону окремим підпунктом, виділивши

серед цілей державної аграрної політики екологізацію аграрного

виробництва. Дане положення цілком логічно увійде до ст. 2, оскільки буде

продовженням таких основних стратегічних цілей державної аграрної

політики України як гарантування продовольчої безпеки та перетворення

аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на

внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави. Також

необхідним є внесення доповнень до ст. 3 цього Закону шляхом віднесення

охорони навколишнього природного середовища та раціонального і

дбайливого ставлення до природних ресурсів, що використовуються в

процесі аграрного виробництва, до основних пріоритетів державної аграрної

політики.

9. На сьогодні у законодавстві України сформовано достатнє

нормативно-правове підґрунтя для забезпечення екологізації аграрного

виробництва, що дає підстави говорити про появу нового принципу

аграрного права – принципу екологізації аграрного виробництва. Даний

принцип має не лише теоретичне, але й велике практичне значення. Адже

його закріплення у чинному аграрному законодавстві сприятиме екологізації

аграрного законодавства шляхом розроблення та прийняття нових норм,

спрямованих на екологозбалансований розвиток аграрного виробництва

зокрема і сільського господарства в цілому.

10. Вбачається, що під екологічною безпекою у сфері

сільськогосподарського виробництва слід розуміти такий стан захищеності

життєвих інтересів людини та держави, навколишнього середовища в процесі

аграрного виробництва, за якого забезпечуються збереження навколишнього

середовища і його компонентів у безпечному для життя та здоров’я стані,

86

виробництво якісної, екологічно безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного і тваринного походження. При цьому екологічна безпека у сфері

сільськогосподарського виробництва є невід’ємною складовою національної

екологічної безпеки держави та співвідноситься з нею як часткове із

загальним.

11. Екологізацію аграрного законодавства можна визначити як втілення

екологічних імперативів у зміст аграрно-правових та інших норм, які

регламентують виробничо-господарську діяльність аграрних виробників.

12. Екологізацію аграрного законодавства не можна ототожнювати з

екологізацією аграрного права. Екологізація аграрного законодавства – це

процес штучний, зумовлений суб’єктивними факторами, насамперед волею

законодавця, який займається процесом нормотворення і внесення

екологічно спрямованих норм до чинного аграрного законодавства. При

цьому йдеться не про механічне включення законодавчо визначених

екологічних вимог до нормативно-правових актів аграрного законодавства, а

про формування на основі загальних принципів та ідей охорони

навколишнього середовища і раціонального природокористування якісно

нових правових приписів, що забезпечуватимуть спеціалізоване правове

регулювання аграрних виробничих відносин.

13. Екологізація аграрного права – це процес поступовий, більш

глибинний, пов’язаний не лише з втіленням екологічних імперативів у зміст

норм аграрного законодавства, а й у свідомість людей, у морально-етичні

норми суспільства та ін.

14. Принцип екологізації аграрного виробництва можна визначити як

спеціальний, галузевий принцип аграрного права, що являє собою керівне

положення-вимогу аграрного законодавства стосовно нормативного

закріплення та практичної реалізації екологічних імперативів усіма

суб’єктами сільськогосподарської виробничої діяльності з метою захисту

навколишнього середовища, мінімізації негативного впливу антропогенних

факторів на нього, збереження стійкої рівноваги екосистем, раціонального й

87

екологозбалансованого природокористування в процесі їх діяльності, а

також виробництва якісної, екологічно безпечної сільськогосподарської

продукції рослинного і тваринного походження.

15. Вбачається, що запровадження та реалізація принципу екологізації

аграрного виробництва на практиці передбачає здійснення низки заходів як з

боку держави в особі відповідних компетентних органів, так і з боку самих

аграрних товаровиробників, а саме: 1) правових заходів; 2) організаційних

заходів; 3) економічних заходів; 4) організаційно-господарських заходів;

5) екологічних заходів; 6) еколого-світоглядних заходів; 7) еколого-освітніх

заходів.

88

РОЗДІЛ 2

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ РЕАЛІЗАЦІЇ

ПРИНЦИПУ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА

В УКРАЇНІ

2.1. Реалізація та правове забезпечення принципу екологізації

аграрного виробництва у сфері використання земель

сільськогосподарського призначення

Наведене вище визначення принципу екологізації аграрного

виробництва як спеціального, галузевого принципу аграрного права, що

являє собою керівне положення-вимогу аграрного законодавства стосовно

нормативного закріплення та практичної реалізації екологічних імперативів

усіма суб’єктами сільськогосподарської виробничої діяльності з метою

захисту навколишнього середовища, мінімізації негативного впливу

антропогенних факторів на нього, збереження стійкої рівноваги екосистем,

раціонального й екологозбалансованого природокористування в процесі їх

діяльності, а також виробництва якісної, екологічно безпечної

сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження,

дозволяє окреслити основні напрями його реалізації у сфері

сільськогосподарської виробничої діяльності. Виходячи з того, що основним

засобом виробництва у сільському господарстві є земля (земельні ділянки

сільськогосподарського призначення), а сільськогосподарська виробнича

діяльність – це, як справедливо зазначає Н. І. Титова, відносини, які

безпосередньо або опосередковано пов’язані з процесом сільсько-

господарського землевикористання [35, с. 12]172

, можна констатувати, що

одним з основних напрямів реалізації принципу екологізації аграрного

виробництва є раціональне та екологозбалансоване використання земель

сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у процесі

виробництва продукції рослинництва та тваринництва.

172

Аграрне право України: підручник / за ред. О. О. Погрібного. – К.: Істина, 2007. – С. 12.

89

На сьогодні однією з основних вимог ефективного

сільськогосподарського виробництва вбачається забезпечення належної

якості ґрунту як основи для забезпечення відповідного рівня якості та

безпечності продукції рослинного і тваринного походження. Дана теза

підтримується й у спеціальній літературі [161, с. 187]173

. Вимогу щодо

раціонального та ефективного використання земель сільськогосподарського

призначення, підвищення родючості ґрунтів закріплено й у законодавстві

України як один з основних обов’язків власників земель і землекористувачів

(статті 91, 96 Земельного кодексу України, статті 35–37 Закону України «Про

охорону земель» [91]174

, ст. 15 Закону України «Про фермерське

господарство» [88]175

, ст. 7 Закону України «Про особисте селянське

господарство» [89]176

та інші). Отже, одним з основних обов’язків

сільськогосподарських виробників є раціональне та ефективне використання

земель сільськогосподарського призначення в процесі аграрного

виробництва. Однак, на думку М. В. Шульги, між складовими раціонального

та ефективного використання земель сільськогосподарського призначення

існує певне протиріччя. Так, застосування екологічно безпечних технологій

при використанні даних земель та здійснення необхідних природоохоронних

заходів, як правило, веде до збільшення відповідних витрат. У результаті це

ускладнює вирішення проблеми підвищення ефективності сільсько-

господарського виробництва в цілому і використання земель сільсько-

господарського призначення зокрема [90, с. 61]177

. Загалом це дійсно так.

Отже, для забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарських

173

Панченко В. В. Щодо економіко-правових питань регулювання сільськогосподарського вироб-

ництва як складової продовольчої безпеки // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного

права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – НУ «Юрид.

акад. України ім. Ярослава Мудрого», Нац. акад. прав. наук України, 2013. – С. 96; Сидорова С. В. Хімізація

як правова форма підвищення родючості ґрунтів // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та

методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. –

Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 187. 174

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349. 175

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 363. 176

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 29. – Ст. 232. 177

Шульга М. В. Сільськогосподарське землекористування – умова сталого розвитку сільських

територій // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу

(24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого», 2013. – С. 61.

90

товаровиробників, які виробляють екологічно чисту та безпечну продукцію

рослинного і тваринного походження та запроваджують екологічно безпечні

технології аграрного виробництва, певні заходи підтримки має вжити

держава. Зокрема, мова може йти про підвищення закупівельної ціни на таку

продукцію, надання дотацій на її виробництво, звільнення від сплати

фіксованого сільськогосподарського податку, часткова або повна

компенсація вартості проведених аграрним виробником природоохоронних

заходів тощо. При цьому всі ці заходи потребують правового закріплення у

відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Законі України «Про

державну підтримку сільського господарства України». Адже, в результаті

саме держава отримує вагомі дивіденди – здорове населення, екологічно

чисте та безпечне довкілля, конкурентоспроможний аграрний сектор

економіки, здатний забезпечити продовольчу безпеку нашої держави.

Реальна ситуація на сьогодні така, що проблема раціонального й

ефективного використання земель сільськогосподарського призначення

дедалі ускладнюється. Як зазначається у спеціальній літературі, рівень

використання цих земель у сучасних умовах настільки критичний, що

подальша деградація земельних ресурсів у сільському господарстві може

мати катастрофічні наслідки, які позначаться і на загальному рівні

продовольчої безпеки країни, і на розвитку сільських територій [90, с. 61–

62]178

. Характерними ознаками сучасного сільського господарства є моральна

та фізична застарілість сільськогосподарської техніки, обладнання,

технологій, висока ресурсно-, відходо- та енергоємність виробничих

процесів, спотворена й незбалансована структура аграрного сектору

економіки. За таких умов аграрне виробництво суттєво впливає на

деградаційні зміни у природному середовищі, включаючи виснаження

178

Шульга М. В. Сільськогосподарське землекористування – умова сталого розвитку сільських

територій // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу

(24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова– Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого», 2013. – С. 61–62.

91

природного потенціалу землі, забруднення біосфери тощо [94, с. 407]179

.

Нераціональне використання земель сільськогосподарського призначення в

Україні призвело до зниження родючості ґрунтів, поширення ерозійних

процесів, збільшення площ забруднених і деградованих земель. Останніми

роками надзвичайного поширення набули такі деградаційні процеси: ерозія

(її впливу зазнають 57 % земель; водній та вітровій ерозії піддаються понад

15 млн га сільськогосподарських угідь, або понад 35 % їхньої загальної

площі, деградовано 60 % чорноземів. Площа еродованої ріллі за останні роки

зросла майже в 1,5 рази); забруднення земель (близько 20 % території);

підкислення ґрунтів (кислі ґрунти розповсюджені на 17,7 % території);

засолення та осолонцювання ґрунтів; підтоплення земель (близько 12 %

території України займають площі природного та техногенного підтоплення);

зсуви; порушення земель тощо [141, с. 18–19]180

.

Виходячи з наведеного, проблема екологічно спрямованого

використання та охорони земель сільськогосподарського призначення та

інших природних ресурсів в процесі аграрного виробництва останніми

роками набуває все більшої актуальності. Тим більше, що з початку

здійснення земельної реформи увагу було зміщено на майнові земельні

правовідносини. Відносини ж щодо використання землі у сільському

господарстві, як справедливо зазначається у спеціальній літературі,

залишилися поза бортом реформ [142, с. 130]181

. Таким чином, на сьогодні

назріла нагальна необхідність розроблення і запровадження сталого та

екологічно безпечного їх використання, зокрема й у процесі сільсько-

господарської виробничої діяльності.

179

Статівка А. М. Деякі принципи екологічної політики в сільському господарстві України //

Правове життя сучасної України: матер. Міжнар. наук. конф. проф.-викл. складу (Одеса, 20–21 квітня

2012 р.). Т. 3 / відп. за вип. В. М. Дьомін / Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». – Одеса: Фенікс, 2012. – С. 407. 180

Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 р. «Сучасний стан та перспективи розвитку

земельних відносин в Україні». – К.: Кабінет Міністрів України, 2005. – С. 18–19. 181

Даниленко Б. В. Правові засади системи землеробства – основа правового регулювання викори-

стання земель сільськогосподарського призначення // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми

та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Геть-

мана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 130.

92

Стаття 14 Конституції України проголошує землю основним

національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Продубльовано дане положення й у ст. 1 Земельного кодексу України.

Вбачається, що, перш за все, це положення стосується земель

сільськогосподарського призначення, адже саме вони посідають перше місце

у переліку категорій земель, визначених ст. 19 Земельного кодексу України.

Крім того, на думку Н. І. Титової та В. І. Федоровича, це зумовлено такими

факторами: а) Україна – велика аграрна держава, яка має еталонно найцін-

ніші у світі ґрунти; б) із 60,3 млн га усіх земель землі сільськогосподарського

призначення країни становлять майже 70 % (41,8 млн га); в) ці землі є базою

проведення земельної та аграрної реформ; г) такі землі є основним і

незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції, а отже,

базою продовольчої безпеки держави; ґ) вони є загальною умовою та пред-

метом сільськогосподарської праці; д) сільськогосподарські землі підпо-

рядковані принципу раціонального використання та охорони [143, с. 343]182

.

У свою чергу, П. Ф. Кулинич виділяє такі функції земель

сільськогосподарського призначення: 1) сільськогосподарські угіддя є

основним засобом аграрного виробництва; 2) землі сільськогосподарського

призначення виконують функцію операційного базису для розміщення

виробничої бази та землеохоронної інфраструктури. Так, згідно зі ст. 22 ЗК

України, у складі даної категорії земель виділяють несільськогосподарські

угіддя, які використовуються як господарські шляхи і прогони, полезахисні

смуги та інші захисні насадження, а також для розміщення господарських

будівель тощо; 3) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які

є об’єктом права приватної власності громадян та юридичних осіб,

відіграють функцію нерухомого майна, оскільки такі земельні ділянки

становлять матеріальну цінність, яка задовольняє певні потреби їх власників,

і можуть відчужуватися на підставі цивільних правочинів, які не заборонені

182

Земельне право: підручник / М. В. Шульга, Н. О. Багай, В. І. Гордєєв та ін.; за ред. М. В. Шульги. –

Х.: Право, 2013. – С. 343.

93

законом; 4) землі сільськогосподарського призначення є просторовою

базою для існування та формування аграрних ландшафтів; 5) частина земель

сільськогосподарського призначення є складовою частиною національної

екологічної мережі України; 6) землі сільськогосподарського призначення

виступають важливим фактором забезпечення агробіорізноманіття [144,

с. 52–53]183

.

При цьому землі сільськогосподарського призначення є найціннішими

землями України, щодо яких встановлений принцип пріоритетності (ст. 23 ЗК

України). Реалізації принципу пріоритетності земель сільськогосподарського

призначення слугують наступні правові механізми: 1) встановлення припису

надання земель, придатних для потреб сільського господарства, насамперед

для сільськогосподарського використання; 2) встановлення так званих норм

відведення земель для несільськогосподарських потреб; 3) встановлення

особливого ускладненого порядку вилучення особливо цінних

сільськогосподарських земель для інших потреб; 4) встановлення обов’язку

рекультивації земель; 5) встановлення обов’язку відшкодування втрат

сільськогосподарського виробництва тощо. До того ж ст. 5 ЗК України

пріоритет вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального

використання й охорони земель визначені основними принципами

земельного законодавства.

Що стосується категорій «раціональне використання земель

сільськогосподарського призначення» та їх «охорона», то у юридичній науці

з цього приводу висловлюються різні точки зору, одні автори їх розрізняють,

інші – поєднують, або навіть ототожнюють. Так, М. І. Краснов поняття

раціонального використання й охорони земель визначив як досягнення

максимального ефекту в здійсненні цілей землекористування з врахуванням

корисної взаємодії землі з іншими природними факторами та при охороні

землі в процесі використання як специфічної умови будь-якої діяльності та

183

Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського

призначення в Україні: моногр. – К.: Логос, 2011. – С. 52–53.

94

основного засобу виробництва у сільському господарстві [145, с. 30]184

.

Раціональне використання землі саме у сільському господарстві автор

визначає як систему землеробства, що являє собою науково обґрунтований

комплекс взаємопов’язаних технологічних (агротехнічних), меліоративних та

організаційних заходів з використання землі, відновлення та підвищення

родючості ґрунтів, що включає організацію земельних територій

(землеустрій) та сівозмін, системи обробки ґрунтів та удобрювання, водну та

хімічну меліорацію тощо [146, с. 42]185

.

Н. І. Титова зазначає, що під раціональним землевикористанням слід

розуміти не стільки максимальну економічну ефективність, скільки наукову

обґрунтованість і найбільшу доцільність використання сільськогосподар-

ських земель як їх найціннішої категорії з одночасним дотриманням

екологічних правил їхньої охорони [147, с. 65–75]186

.

На думку Н. В. Ільків, поняття раціональності використання земель

органічно включає до свого змісту і охорону земель [148, с. 139–141]187

.

Протилежної думки дотримується Я. З. Гаєцька-Колотило, яка вважає, що

раціональне використання і охорона – це різні, хоча й тісно пов’язані,

категорії земельного законодавства. Жодна з них не є частиною іншої, тому

раціональне використання не може входити у визначення охорони земель, і

навпаки [149, с. 135–138]188

. Подібної точки зору дотримується і професор

В. І. Андрейцев, зазначаючи, що навряд чи правильно розглядати

раціональне землекористування як складник охорони земель, оскільки це

184

Правовое обеспечение ррационального использования земли в СССР / [Башмаков Г. С., Кикоть В. А.,

Колбасов О. С., Краснов Н. И. и др.]; отв. ред. Н. И. Краснов. – М.: Наука, 1969. – С. 30. 185

Правовые проблемы раціонального использования и охраны сельскохозяйственных земель

(материалы «круглого стола») // Государство и право. – 1998. – № 4. – С. 42. 186

Див.: Титова Н. І. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення /

Н. І. Титова // Землі сільськогосподарського призначення: права громадян: наук.-практ. посіб. / за ред.

Н. І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – С. 65–75. 187

Ільків Н. В. Раціональність сільськогосподарського землекористування як мета державного

контролю / Н. В. Ільків // Державний контроль за дотриманням земельного та екологічного законодавства:

стан, проблеми та шляхи вдосконалення: матер. Міжнар. наук.-прак. конф. (Київ, 17 червня 2008 р.). – К.:

Юрид. думка, 2009. – С. 139–141. 188

Гаєцька-Колотило Я. З. Окремі аспекти правової охорони земель в Україні / Я. З. Гаєцька-

Колотило // Державний контроль за дотриманням земельного та екологічного законодавства: стан, проблеми

та шляхи вдосконалення: матер. Міжнар. наук.-прак. конф. (Київ, 17 червня 2008 р.). – К.: Юрид. думка,

2009. – С. 135–138.

95

самостійний напрям земельно-правового регулювання і правового режиму

будь-якої категорії земель [150, с. 166]189

.

Вбачається, що слід погодитися з думкою В. І. Андрейцева і

Я. З. Гаєцької-Колотило стосовно розмежування понять «раціональне

використання» і «охорона» земель сільськогосподарського призначення.

Дійсно, ці поняття є взаємопов’язаними, зумовлюючими один одного, але

при цьому дані правові категорії є різними, а отже повинно відрізнятися й їх

правове регулювання. Воно має бути спеціальним, адже саме за такої умови

право виконує свою регулятивну функцію й забезпечує при врахуванні

специфіки об’єкта регулювання ефективний і дієвий механізм його

регулювання. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі і як

свідчить досвід, чим більше правових явищ об’єднані в одне правове

поняття, тим гіршим стає правове регулювання об’єднаних явищ.

Розмежування, дроблення понять – це перевірений шлях до кращого

правового регулювання [151, с. 38–40]190

.

На думку П. Ф. Кулинича, термін «раціональне використання земель» є

доречним лише у негативному значенні, коли є необхідність вказати на

істотні недоліки у використанні та охороні земель. Це зумовлюється тим, що

даний термін не має чіткого нормативного змісту і належить до оціночних

правових понять. У такому значенні вимогу раціонального використання

земель слід розуміти як мету правового регулювання земельних відносин, яка

полягає в забезпеченні такого правового впливу на учасників земельних

відносин, при якому, по-перше, задовольнятимуться потреби суспільства у

земельних ресурсах, по-друге, земля не тільки не деградуватиме, але й

поліпшуватиметься [144, с. 52–53]191

.

189

Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України: актуальні проблеми практичної

теорії / В. І. Андрейцев. – К.: Знання, 2005. – С. 166. 190

Краснов Н. И. О понятиях рационального использования и охраны земели / Н. И. Краснов,

Г. С. Башмаков // Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 38–40. 191

Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського

призначення в Україні: моногр. – К.: Логос, 2011. – С. 52–53.

96

З аналізу наукової літератури випливає, що починаючи ще за

радянських часів і дотепер панувала концепція раціонального використання й

охорони сільськогосподарських земель, яка виходила з пріоритету

використання земель з метою отримання відповідного, часто максимально

можливого, ефекту. Питанням охорони земель відводилося другорядне

значення. Не відбулося суттєвих змін і при переході аграрного сектору

економіки до ринкових відносин. Адже, як вірно зазначає А. М. Статівка,

період пристосування сільськогосподарських товаровиробників до ринкової

економіки висунув в якості пріоритетних фінансові цілі, виконання яких

полягає в отриманні максимального прибутку. За таких умов кожний суб’єкт

господарювання з метою дотримання договірних відносин веде інтенсивний

спосіб виробництва, спрямований на постійне нарощування урожайності

сільськогосподарських культур і продуктивності тварин. Разом із тим,

функціонування виробничих сил у сільському господарстві відбувається в

умовах значної нестачі сировинних і технічних ресурсів. Такий стан справ

зумовлює зниження уваги до здійснення необхідних агротехнічних,

меліоративних, зоотехнічних, ветеринарних та інших заходів, а в кінцевому

рахунку – до вирішення екологічних цілей з охорони навколишнього

середовища. Внаслідок цього відбувається забруднення довкілля, яке

виявляється у зниженні родючості ґрунтів, викидах токсичних речовин та ін.

[95, с. 22–23]192

.

На сучасному етапі, пов’язаному з запровадженням і реалізацією

принципу екологізації аграрного виробництва, нагальною стає потреба в

розробці нової сталої екологоспрямованої концепції використання земель

сільськогосподарського призначення, яка б виходила з пріоритету їх

охорони. Дана теза підтримується і у спеціальній літературі [144, с. 86]193

.

192

Статівка А. М. Концепція сталого розвитку – основа державного регулювання екологічної

політики в сільському господарстві України // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України:

матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. –

С. 22–23. 193

Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського

призначення в Україні: моногр. – К.: Логос, 2011. – С. 86.

97

На сьогодні питанням охорони земель сільськогосподарського

призначення присвячено праці таких представників земельно-правової науки,

як О. А. Вівчаренко [152]194

, І. С. Іващук [153]195

, О. Ю. Чмихало [154]196

. На

думку І. С. Поліщука, правове забезпечення охорони земель сільсько-

господарського призначення – це єдиний комплекс взаємозумовлених

елементів: правових норм щодо охорони земель, ґрунтів, агроландшафтів і

механізма їх реалізації – юридично значущих заходів, які мають

економічний, організаційний, інформаційний, науково-технічний, освітній

характер і спрямованих на попередження погіршення якісних і кількісних

показників стану земель сільськогосподарського призначення та їх

відновлення [153, с. 7]197

. Слід погодитися з О. Ю. Чмихало стосовно того,

що використання земель сільськогосподарського призначення повинно

одночасно слугувати і загальним інтересам – розвитку вітчизняного

сільського господарства та надійному і стабільному забезпеченню

продовольством, а отже, і безпеці держави [154, с. 6]198

.

Взагалі, концепція сталого розвитку в галузі вирішення екологічних

проблем спирається на: раціоналізацію використання усіх видів природних

ресурсів з урахуванням можливості їх відновлення; створення безпечних

умов для життєдіяльності людини; зменшення шкідливого впливу на

навколишнє середовище для збереження властивостей біосфери та її

компонентів з урахуванням їх асиміляційної здатності; орієнтацію на тривале

поліпшення екологічної обстановки; рівність інтересів сучасного та

майбутнього поколінь; врахуванні при плануванні виробничо-господарської

діяльності не лише економічної складової, але й екологічних та соціальних її

194

Вівчаренко О. А. Правова охорона земель в Україні: монограф. / О. А. Вівчаренко. – К.: Юрінком

Інтер, 2010. – 333 с. 195

Иващук И. С. Правовые проблемы охраны земель сельскохозяйственного назначения: автореф.

дис … к.ю.н.: 12.00.06 / И. С. Иващук. – М., 2012. – 30 с. 196

Чмыхало Е. Ю. Правовая охрана сельскохозяйственных угодий: автореф. дис. … к.ю.н.: 12.00.06 /

Е. Ю.Чмыхало. – Саратов, 2000. – 20 с. 197

Иващук И. С. Указ. работа. – С. 7. 198

Чмыхало Е. Ю. Указ. работа. – С. 6.

98

наслідків тощо [95, с. 20–21]199

. Виходячи з викладеного, доцільним й

актуальним вбачається внесення змін до чинного земельного законодавства,

зокрема до ЗК України, щодо заміни словосполучення «раціональне та

ефективне використання земель сільськогосподарського призначення» на

більш доречне у сучасних умовах «екологозбалансоване використання земель

сільськогосподарського призначення». Концепція раціонального

використання не відповідає вимогам часу і, більше того, як вже зазначалося

вище, є категорією оціночною, отже не дає чіткої відповіді на питання, яким

чином здійснювати це раціональне використання. Обов’язок землевласників і

землекористувачів ефективно здійснювати використання земельної ділянки,

призначеної для аграрного виробництва, взагалі є незрозумілим. Адже

ефективність сільськогосподарської виробничої діяльності, з огляду на

основні засади комерційної (підприємницької) господарської діяльності, є

справою самого аграрного товаровиробника, і взагалі – його метою. Тим

більше, що занадто ефективне використання земель сільськогосподарського

призначення як основного засобу виробництва може мати зворотний

негативний ефект для цих земель як об’єктів навколишнього природного

середовища. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, на

сьогодні аналіз практики господарської діяльності у сільському господарстві

свідчить про те, що економічні інтереси носіїв земельних прав при

використанні виробничого потенціалу закріплених за ними земель стали

превалювати. Екологічні ж наслідки господарської діяльності перестали

ними враховуватися [120, с. 288–289]200

. У зв’язку з цим, вбачається,

категорію «екологозбалансоване використання земель сільськогосподар-

ського призначення» слід віднести до основних обов’язків землевласників і

землекористувачів і закріпити окремими пунктами у статтях 91, 96 ЗК

199

Статівка А. М. Концепція сталого розвитку – основа державного регулювання екологічної

політики в сільському господарстві України // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України:

матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. –

С. 20–21. 200

Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і

напрями вдосконалення: монограф. / [А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.]; за ред. А. П. Геть-

мана та В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 288–289.

99

України. Крім того, доцільно й у ст. 5 ЗК України «Принципи земельного

законодавства» у п. г) «забезпечення раціонального використання й охорони

земель» замінити словосполученням «забезпечення екологозбалансованого

використання й охорони земель». А у спеціальному підзаконному акті –

постанові Кабінету Міністрів України – мають знайти закріплення

визначення поняття та вимог екологозбалансованого використання земель

сільськогосподарського призначення, розроблені на основі останніх

досягнень аграрної науки. Як справедливо зазначається у спеціальній

літературі, одне з важливих завдань науки аграрного та земельного права на

сучасному етапі полягає у тому, щоб шляхом формулювання і обґрунтування

нових наукових положень, висновків та пропозицій забезпечити

перетворення ряду природничих понять і положень у правові, забезпечити їх

інтеграцію у понятійний апарат аграрно-правового та земельно-правового

регулювання та, в кінцевому підсумку, сприяти підвищенню ступеня

відповідності правового регулювання реаліям охорони та використання

земель [144, с. 63]201

. У зв’язку з цим у запропонованій вище постанові могли

б бути санкціоновані агротехнічні правила й нормативи, які на сьогодні або

існують у формі окремих стандартів (у тому числі, ще затверджених за часів

існування СРСР), або актів рекомендаційного характеру, або взагалі відсутні

(не визначені). Так, наприклад, для сільськогосподарських товаровиробників,

які спеціалізуються на рослинництві, доцільно було б запровадити такі

нормативи, які передбачали б застосування ґрунтозахисних технологій

землеробства і засобів обробітку ґрунтів; застосування систем екологічних

сівозмін з урахуванням ґрунтових і кліматичних умов основних зон держави

та спеціалізації сільськогосподарських товаровиробників; зменшення

пестицидного навантаження на навколишнє середовище; внесення

мінеральних добрив раціональним способом у науково-обгрунтованих дозах;

проведення заходів щодо покращення природних сінокосів і пасовищ та ін.

201

Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського

призначення в Україні: моногр. – К.: Логос, 2011. – С. 63.

100

А з боку держави необхідним вбачається посилення контролю за

використанням земель сільськогосподарського призначення, а також

забезпечення фінансування землеохоронних і ґрунтозахисних заходів.

Правове забезпечення екологічної безпеки в аграрному секторі в

процесі використання земель сільськогосподарського призначення

здійснюється, перш за все, шляхом правової охорони цих земель. Перші

позитивні зміни у правовому регулюванні охорони земель було запро-

ваджено Земельним кодексом України, прийнятим 25 жовтня 2001 року, та

Законом України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. [91]202

. Цими

нормативними актами були введені такі новели для українського земельного

законодавства, як інститут стандартизації і нормування у галузі охорони

земель і відтворення родючості ґрунтів та інститут охорони ґрунтів як

відносно самостійного об’єкта в системі охорони земель. Так, згідно зі

ст. 165 ЗК України у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів

встановлюються такі нормативи: а) оптимального співвідношення земельних

угідь; б) якісного стану ґрунтів; в) гранично допустимого забруднення

ґрунтів; г) показники деградації земель і ґрунтів. Одночасно до змісту

охорони земель відповідно до ч. 1 ст. 164 ЗК України включено

обґрунтування та забезпечення досягнення раціонального земле-

користування. Слід зазначити, що на даний час аграрна наука сформулювала

деякі правила раціонального використання земель. Однак, як справедливо

зазначають А. М. Мірошниченко і Р. І. Марусенко, проблемою є те, що такі

правила мають переважно характер наукових рекомендацій, а не правових

норм [130, с. 391]203

. Як зазначають фахівці-землевпорядники, «екологічні

нормативи щодо землекористування стосуються тільки деяких навантажень

переважно хімічної природи, державних будівельних норм і деяких

гірничотехнічних нормативів. Нормативів щодо меліоративного, механічного

та інших навантажень взагалі немає. Існуючі нормативи розпорошені серед

202

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349. 203

Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І. Науково-практичний коментар до Земельного кодексу

України, 4-е вид, змін. і доп. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – С. 391.

101

багатьох документів, і більшість з них виконує функції рекомендацій, не

підкріплених законодавчими та іншими нормативно-правовими актами.

Основна частина таких документів розроблялась на базі досягнень науки

періоду 60–70 років минулого століття, і в них знайшов своє втілення

затратно-екстенсивний підхід до організації землекористування» [155,

с. 34]204

.

І у науковій літературі, і в земельному законодавстві розрізняють

категорії «охорона земель» і «охорона ґрунтів». Охороні ґрунтів присвячено

ст. 168 ЗК України, де закріплено, що ґрунти земельних ділянок є об’єктом

особливої охорони. Це принципово важливе положення, оскільки, як

справедливо зазначається у спеціальній літературі, коли йдеться про

виконання землями сільськогосподарського призначення функції основного

засобу виробництва, мається на увазі реалізація природної родючості саме

ґрунтів [150, с. 139]205

. Крім того, метою охорони ґрунтів має виступати

збереження і підвищення не тільки родючості, а й інших їх якісних

характеристик, навіть тих, які не задіяні у сільськогосподарському

виробництві. Адже родючість ґрунтів – це лише частина їх корисних

властивостей. Функції ґрунтів не обмежуються тільки задоволенням потреб

людини в їжі та сировині. Ґрунти необхідні для функціонування всього

живого на землі, існування всієї біосфери. Отже, як справедливо зазначається

у літературі, охорона земель сільськогосподарського призначення має бути

спрямована на збереження ґрунтів не тільки як засобу аграрного

виробництва, а й як невід’ємного компонента природи [120, с. 287]206

. Згідно

з ч. 2 і 3 ст. 168 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі

не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву

204

Добряк Д. С., Осипчук С. О., Погурельський С. П. Проблеми екологізації землекористування //

Землевпорядкування. – 2001. – № 2. – С. 34. 205

Жиравецький Т. М. Забезпечення принципу пріоритету вимог екологічної безпеки при викори-

станні земель сільськогосподарського призначення // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми

та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Геть-

мана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 139. 206

Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і

напрями вдосконалення: монограф. / [А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.]; за ред. А. П. Геть-

мана та В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 287.

102

земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють

державний контроль за використанням та охороною земель. При здійсненні

діяльності, пов’язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники

земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття,

складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на

ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку

для підвищення її продуктивності та інших якостей. Зазначені положення ЗК

України мають загальний характер, без належної деталізації, яка б зробила

механізм їх дії реальним та ефективним. Норми про охорону ґрунтів на

сьогодні застосовуються лише частково – щодо надання спеціальних

дозволів відповідними державними органами на зняття і перенесення

ґрунтового покриву земельних ділянок при проведенні будівельних робіт і

діяльності з добування корисних копалин.

Окреме місце охороні родючості ґрунтів відводить і Закон України

«Про охорону земель», де у ст. 1 визначачено поняття охорони ґрунтів як

системи правових, організаційних, технологічних та інших заходів,

спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх

захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з

дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної

безпеки довкілля. Для забезпечення охорони родючості ґрунтів на землях

сільськогосподарського призначення відповідно до ст. 37 цього Закону

обмежується діяльність щодо: вирощування певних сільськогосподарських

культур, застосування окремих технологій їх вирощування або проведення

окремих агротехнічних операцій, розорювання сіножатей, пасовищ;

використання деградованих, малопродуктивних, а також техногенно-

забруднених земельних ділянок; необґрунтовано інтенсивного використання

земель. Однак і тут є певні недоліки правового регулювання. Так, наприклад,

якщо говорити про консервацію, то її визначення закріплено у ст. 1 Закону

України «Про охорону земель» як припинення господарського використання

на визначений термін та залуження або залісення деградованих і

103

малопродуктивних земель, господарське використання яких є екологічно

та економічно неефективним, а також техногенно забруднених земельних

ділянок, на яких неможливо одержувати екологічно чисту продукцію, а

перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх

здоров’я. Частина 2 ст. 171 ЗК України містить спеціальну норму щодо

малопродуктивних земель сільськогосподарського призначення, відповідно

до якої до останніх належать угіддя, ґрунти яких характеризуються

негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх

господарське використання є економічно неефективним. Однак, науково

обґрунтовані сівозміни передбачають потребу через певні проміжки часу

припинення господарського використання (так зване залишення «під паром»)

не лише малопродуктивних земель, а й «здорових» ґрунтів, про що цілком

вірно зазначається у спеціальній літературі. Більше того, позитивний досвід

зарубіжних країн свідчить про те, що такі дії мають здійснюватися під

контролем уповноважених на це державних органів і з обов’язковою

державною компенсацією завданих землекористувачам або власникам даних

земель збитків [156, с. 140]207

. Подібні недоліки правового регулювання

характерні і для інших напрямів регулювання відносин у сфері правової

охорони земель сільськогосподарського призначення і ґрунтів. За висловом

Т. О. Коваленко, такі недоліки слід вважати юридичними дефектами

земельно-правового регулювання. При цьому дефекти правового

забезпечення охорони земель, на думку вченої, призводять в екологічній

сфері – до катастрофічного зниження родючості ґрунтів, зростання кількості

техногенно забруднених земель, неефективності заходів юридичної

відповідальності за правопорушення у цій сфері. Наслідками наявності

дефектів земельно-правового регулювання в економічній сфері є критичний

стан із продовольчим забезпеченням населення, що зумовлено руйнуванням

207

Жиравецький Т. М. Забезпечення принципу пріоритету вимог екологічної безпеки при викори-

станні земель сільськогосподарського призначення // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми

та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Геть-

мана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 140.

104

великотоварних сільськогосподарських підприємств під час реформування

у сфері АПК, істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження

інвестиційної та інноваційної привабливості аграрного сектору,

нестабільність та безсистемність у правовому регулюванні земельних

відносин, неможливість прогнозування тенденцій розвитку вітчизняного

земельного, аграрного, господарського, фінансового законодавства тощо

[124, с. 39–40]208

. Вбачається, що наукове обґрунтоване запровадження

ефективних механізмів запобігання та мінімізації негативного впливу

юридичних дефектів на правове регулювання відносин щодо використання і

охорони земель сільськогосподарського призначення сприятиме підвищенню

ефективності як самого регулювання, так і забезпеченню охорони та

екологозбалансованого використання вказаних земель у процесі

сільськогосподарської виробничої діяльності.

Питанням правової охорони якості ґрунтової родючості присвячено і

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо збереження родючості ґрунтів» від 04 червня 2009 р. [157]209

.

Відповідно до його положень земельні ділянки сільськогосподарського

призначення можуть використовуватися для ведення товарного

сільськогосподарського виробництва тільки відповідно до розроблених і

затверджених у встановленому порядку проектів землеустрою, що

забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування

угідь. Вказані проекти землеустрою передбачають й заходи з охорони земель

і збереження родючості ґрунтів. Так, відповідно до ст. 52 Закону України

«Про землеустрій» проекти землеустрою, що забезпечують еколого-

економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, визначають:

розміщення виробничих будівель і споруд; організацію землеволодінь та

землекористувань з виділенням сівозміни, виходячи з екологічних (як

208

Коваленко Т. О. Вплив юридичних дефектів земельно-правового регулювання на національну

безпеку України // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер.

круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 39–40. 209

Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 47. – Ст. 719.

105

бачимо, на першому місці) та економічних умов, формування інженерної

та соціальної інфраструктури; типи і види сівозміни з урахуванням

спеціалізації сільськогосподарського виробництва; схеми чергування

сільсько-господарських культур у сівозміні; проектування полів сівозміни;

розрахунок плану переходу до прийнятої сівозміни; перенесення в натуру (на

місцевість) запроектованих полів сівозміни. Отже, правильна, науково-

обгрунтована організація сівозмін виступає важливим засобом правової

охорони земель сільськогосподарського призначення і забезпечення

родючості ґрунтів. Вказаним вище Законом «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо збереження родючості ґрунтів» було також

доповнено ст. 1 Закону України «Про охорону земель» визначенням поняття

«ґрунтовтома» – це порушення біоенергетичного режиму ґрунтів та різке

зниження урожайності сільськогосподарських культур внаслідок їх

беззмінного вирощування або частого повернення на попереднє поле

сівозміни, що призводить до погіршення якісного стану ґрунтів, накопичення

у ґрунтах специфічних хвороботворних мікроорганізмів та насіння бур’янів.

Між тим співвідношення культур у сівозмінах, а також періодичність їх

вирощування повинні відповідати нормативам, що затверджені Постановою

Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2010 р. № 164 [158]210

. Зокрема,

допустимі нормативи періодичності вирощування культури на одному і тому

самому полі становлять: для озимих жита і ячменю, ячменю ярого, вівса,

гречки – не менше ніж через один рік; для пшениці озимої, картоплі, проса –

не менше ніж через два роки; для кукурудзи в сівозміні або на тимчасово

виведеному із сівозміни полі – протягом двох-трьох років поспіль; для

багаторічних бобових трав, зернобобових культур (крім люпину), буряку

цукрового і кормового, ріпаку озимого і ярого – не менше ніж через три роки;

для льону – не менше ніж через п’ять років; для люпину, капусти – не менше

ніж через шість років; для соняшника – не менше ніж через сім років; для

лікарських рослин (залежно від біологічних властивостей) – один-десять

210

Офіційний вісник України. – 2010. – № 13. – С. 33. – Ст. 613.

106

років. На жаль, у сучасних умовах сільськогосподарські товаровиробники

не дотримуються вказаних нормативів. Як свідчить практика, переважають

на полях такі сільськогосподарські культури, як соняшник, кукурудза,

зернові. Відсутній і дієвий контроль у цій сфері з боку державних органів.

Між тим оптимальне співвідношення сівозмін і посівних площ

сільськогосподарських культур у спеціальній літературі називають важливою

умовою підвищення врожайності, зниження ерозійної небезпеки та

відтворення балансу гумусу [120, с. 280]211

.

Питання правового регулювання екологізації сільськогосподарського

виробництва та охорони і підвищення родючості ґрунтів закріплені й у

Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної

цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року» від

19 вересня 2007 р. Відповідно до п. 4 розділу 3 даної програми державна

політика спрямовується на вирішення питань забезпечення охорони земель,

підвищення родючості ґрунтів та екологічної безпеки сільських територій

шляхом здійснення комплексу заходів відповідно до проектів землеустрою,

які передбачають: 1) оптимізацію посівних площ і сівозміни з метою

підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь, запобігання

ерозійним процесам та відтворення родючості ґрунтового покриву;

2) покращення балансу гумусу та основних поживних речовин шляхом

збільшення обсягів застосування мінеральних та органічних добрив, у тому

числі торфокомпостів і органічних решток рослин; 3) розширення

застосування ґрунтозахисних технологій обробітку ґрунту; 4) здійснення

заходів щодо запобігання забрудненню ґрунтів важкими металами,

промисловими відходами, пестицидами та іншими агрохімікатами;

5) проведення хімічної меліорації ґрунтів для підвищення їх родючості;

6) здійснення державного контролю за проведенням заходів з охорони та

відтворення родючості ґрунтів; 7) підвищення відповідальності власників

211

Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і

напрями вдосконалення: монограф. / [А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.]; за ред. А. П. Геть-

мана та В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 280.

107

землі та землекористувачів за раціональне використання та охорону

земель (як вбачається, дане положення вимагає коригування та внесення

відповідних змін, адже правильніше буде закріпити – підвищення відпові-

дальності власників землі та землекористувачів за нераціональне викори-

стання та не здійснення необхідних заходів з охорони земель); 8) стимулю-

вання вилучення з інтенсивного використання деградованих, малопродуктив-

них і техногенно забруднених сільськогосподарських угідь; 9) формування

екомережі як ефективного механізму збереження ландшафтного біо-

різноманіття.

Питання правового забезпечення підвищення родючості ґрунтів були і

предметом наукових досліджень. Так, зокрема, вказані питання були

предметом дисертації С. В. Сидорової, яка запропонувала під підвищенням

родючості ґрунтів розуміти врегульовану нормами права діяльність органів

державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних

осіб (землевласників і землекористувачів), спрямовану на забезпечення

позитивної зміни якісних характеристик ґрунту земельної ділянки і

доведення їх до стану, що за якісними показниками перевищує первинний

(природний) та відповідає встановленим державою нормативам і стандартам

[159, с. 4]212

.

Одним із засобів підвищення родючості ґрунтів також традиційно

вважається хімізація. Хімізацію сільського господарства визначають як

застосування хімічних препаратів у сільському господарстві та поділяють

на два види: 1) нищення бур’янів і мікроорганізмів, що є шкідниками; 2)

хімічна меліорація земель (добрива для ґрунтів) [160, с. 103]213

. Хімізація

є основною складовою інтенсивного сільського господарства, але при

цьому ще й значною екологічною проблемою. Адже застосування

хімічних засобів в процесі здійснення сільськогосподарської діяльності

212

Сидорова С. В. Правове забезпечення підвищення родючості ґрунтів: автореф. дис. … к.ю.н.:

12.00.06 / Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2013. – 20 с. 213

Федоровська О. Б. Хімізація сільського господарства: еколого-правові проблеми // Проблеми роз-

витку аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). –

К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 103.

108

завдає значної шкоди як довкіллю, так і здоров’ю людини при

вживанні сільськогосподарської продукції, що містить залишки вказаних

хімічних засобів. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі,

вивчення історії розвитку вітчизняної агрохімії свідчить про орієнтацію

державного управління хімізацією сільського господарства лише на

економічні показники без врахування екологічних факторів і вимог.

Підвищення родючості ґрунтів в процесі хімізації призвело до

позитивних змін ефективної та економічної родючості за рахунок

зниження природної та потенційної родючості ґрунту. Разом із тим

нераціональне використання агрохімікатів у сільському господарстві

активізувало такі негативні процеси, як ерозія, дегуміфікація, зменшення

площ сільськогосподарських угідь, накопичення залишків агрохімікатів і

пестицидів у ґрунті та інше. Не виправдала агрохімізація й економічних

сподівань: підвищення урожайності виявилося нестабільним, тимчасовим,

знизилися якість сільськогосподарської продукції і терміни її зберігання,

зменшується попит на неякісну продукцію харчування [161, с. 187]214

.

Крім того, наявні певні проблеми і на етапі здійснення контролю за

охороною земель, в тому числі і від забруднення пестицидами та

агрохімікатами. Вони стосуються і питань застосування законодавства, і

колізій у сфері компетенції органів контролю, визначених

законодавством (Державної інспекції сільського господарства України,

Держветфітослужби України, Держсанепідслужби та інших). На що

звертається увага і у спеціальній літературі [162, с. 32–34; 163, с. 144–

146]215

. Видається, що для забезпечення ефективної реалізації

контрольно-наглядової функції у сфері використання та охорони земель

214Сидорова С. В. Хімізація як правова форма підвищення родючості ґрунтів // Респ. наук.-практ.

конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010 р. – С. 187. 215

Гордєєв В. І. Проблеми застосування законодавства при здійсненні державного контролю за

використанням та охороною земель // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права:

зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «Юрид.

акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 32–34; Кондратьєва К. А. Правові проблеми контролю за

охороною земель від забруднення пестицидами за законодавством України // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред.

М. В. Шульги, Д. В. Саннікова– Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 144–146.

109

сільськогосподарського призначення при застосуванні пестицидів та

агрохімікатів у процесі аграрного виробництва, повноваження щодо

такого контролю мають бути покладені на спеціальний контролюючий

орган, а саме – на Державну інспекцію сільського господарства України .

Окремої уваги потребує питання, пов’язане з плануванням охорони та

екологозбалансованого використання земель сільськогосподарського

призначення, яке знаходить свій прояв у програмуванні. Таке планування

має бути системним і комплексним, забезпечувати взаємозв’язок

запланованих заходів з державними цільовими програмами, передбачати

необхідне їх фінансування, державний контроль за виконанням та

юридичну відповідальність за невиконання. На думку О. М. Ковтун,

програмування використання та охорони земель є важливою,

системоутворюючою функцією державного управління у сфері земельних

відносин [164, с. 146]216

. Програмою вважається директивний документ

нормативного характеру, який розробляється і реалізується в установленому

державою порядку і містить, як правило, комплекс завдань і заходів,

спрямованих на вирішення окремих пріоритетних проблем державного і

суспільного розвитку [165, С. 149]217

. З огляду на забезпечення реалізації

принципу екологізації аграрного виробництва у сфері використання земель

сільськогосподарського призначення, слід погодитися з Т. В. Лісовою, яка

вважає за необхідне найближчим часом розробити проект

загальнодержавної програми використання та охорони земель як одного із

заходів землеустрою, яка передбачала б оптимальне поєднання та ефективне

використання організаційних, технічних, технологічних, екологічних та

економічних чинників і важелів регулювання та удосконалення

сільськогосподарського землекористування, надання йому характеру

екологічно орієнтованого впливу на власників і землекористувачів з метою

216

Ковтун О. М. Програмування як форма планування використання та охорони земель // Проблеми

розвитку аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня

2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 146. 217

Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 5. – К.: «Укр.

енцикл.», 2003. – С. 149.

110

заохочення і спонукання їх до радикального поліпшення охорони земель

сільськогосподарського призначення [166, с. 48]218

. На необхідність

розроблення і прийняття такої програми вказують й інші науковці [164,

с. 146]219

. Дійсно, як вбачається, розроблення і прийняття

Загальнодержавної цільової програми екологозбалансованого використання

та охорони земель сприяли б удосконаленню земельних відносин,

створенню умов для сталого екологозбалансованого сільськогосподарського

землекористування, збереженню та підвищенню родючості ґрунтів,

розв’язанню екологічних і соціальних проблем села, розвитку

високоефективного конкурентоспроможного аграрного виробництва,

вирішенню проблеми продовольчої безпеки.

Отже, незважаючи на прийняття чинного Земельного кодексу, Закону

України «Про охорону земель» та інших вказаних вище Законів, земельне

законодавство продовжує базуватися на положенні про домінування

використання земель над їх охороною, про що справедливо зазначається у

спеціальній літературі [144, с. 80]220

. При запровадженні і реалізації

принципу екологізації аграрного виробництва пріоритети мають бути

зміненими. Слід погодитися з тими науковцями [167, с. 144–146]221

, які

ведуть мову про те, що земельне законодавство України має виходити з

принципу пріоритету охорони сільськогосподарських земель над їх

використанням. Такий пріоритет полягає, на думку П. Ф. Кулинича, у

тому, що власники і користувачі таких земель зобов’язані здійснювати

заходи щодо їх охорони не тільки в процесі використання земель для

вирощування сільськогосподарської продукції, а й тоді, коли вони зовсім

не використовують землі. Запровадження цього пріоритету дозволить

218Лісова Т. В. Актуальні питання правової охорони земель // Сучасні досягнення наук земельного,

аграрного та екологічного права: зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги,

Д. В. Саннікова– Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 48. 219

Ковтун О. М. Програмування як форма планування використання та охорони земель // Проблеми

розвитку аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня

2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 146. 220

Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського

призначення в Україні: моногр. – К.: Логос, 2011. – С. 80. 221

Кулинич П. Ф. Екологічні імперативи в системі правової охорони сільськогосподарських земель

України / П. Ф. Кулинич // Право України. – 2011. – № 2. – С. 144–146.

111

також посилити контроль і за їх обігом, служачи важливою перепоною у

набутті їх тими суб’єктами, які використовують землю виключно чи

переважно як об’єкт нерухомого майна чи засіб збереження капіталу [168,

с. 12]222

. Крім того, потребує належної правової регламентації і така

правова категорія, як використання земель сільськогосподарського

призначення в рамках концепції сталого екологозбалансованого

землекористування з визначенням конкретних вимог та правил, про що

зазначалося вище. Тут слід погодитися з тими науковцями, які вважають за

необхідне виділення спеціального правового інституту в земельному

законодавстві і праві, присвяченого правовому регулюванню

сільськогосподарського землекористування [169, с. 176; 142, с. 130]223

.

На нашу думку, за сучасних умов впровадження та реалізації принципу

екологізації аграрного виробництва він має отримати назву «Правове

регулювання екологозбалансованого використання земель

сільськогосподарського призначення». Належна правова регламентація та

застосування екологічно безпечних технологій використання земель

сільськогосподарського призначення забезпечить не лише підвищення

родючості ґрунтів, стале екологозбалансоване використання земель та

позитивний вплив на навколишнє природне середовище, але й дозволить

одержувати екологічно чисту, безпечну та якісну сільськогосподарську

продукцію рослинного і тваринного походження, потреба у якій активно

зростає у зв’язку з негативними соціально-демографічними процесами,

зниженням імунітету та підвищенням рівня захворюваності населення.

222

Кулинич П. Ф. Актуальні правові проблеми сільськогосподарського землекористування в Україні

// Проблеми розвитку аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ,

25 травня 2011 р.). – К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 12. 223

Иконицкая И. А., Беляева З. С., Краснов Н. И. Договорные отношения сельскохозяйственных

товаропроизводителей. – М.: Колос, 2003. – С. 176; Даниленко Б. В. Правові засади системи землеробства –

основа правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення // Респ. наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 130.

112

2.2. Правові засади органічного сільського господарства як

засобу реалізації принципу екологізації аграрного виробництва в Україні

Одним із найбільш ефективних засобів запровадження та реалізації

принципу екологізації аграрного виробництва в Україні вбачається органічне

сільське господарство. Органічне сільське господарство розглядається

сьогодні у всьому світі як новітня методика аграрного господарювання, як

засіб підтримки економічної, соціальної та екологічної сфер життєдіяльності

людини та суспільства. Нині спостерігається загальносвітова тенденція до

зростання попиту на якісні та безпечні продукти харчування, особливої

популярності у цьому сенсі набувають так звані органічні продукти. За

оцінками Міжнародної федерації органічного сільськогосподарського руху,

світовий ринок споживання органічних продуктів складає близько 51 млрд

доларів США і характеризується стійкою тенденцією до зростання [170,

с. 99]224

.

Серед країн світу, які займаються виробництвом екологічно чистої

сільськогосподарської продукції, найбільші площі зайняті під органічним

землеробством в Австралії – 12,1 млн га, Китаї – 3,4 млн га, Аргентині –

2,8 млн га, Італії – 0,96 млн га, США – 0,89 млн га [171, с. 26]225

. Взагалі у

багатьох країнах світу відбувається поступовий перехід до еколого-

спрямованого ведення аграрного виробництва, яке створює можливості для

попередження та відвернення небажаних явищ із харчуванням людей та

збереженням довкілля [172]226

. Дані процеси відмічаються і в Україні, де все

більше сільськогосподарських товаровиробників проявляють зацікавленість

у вирощуванні саме органічної продукції. За статистичними даними

господарств, які ведуть сертифіковане органічне виробництво, в Україні

налічується 121. Але вони забезпечують лише два відсотки від загального

224

Романко С. М. Органчіне виробництво в Україні: законодавчі підстави // Проблеми розвитку

аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.:

Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 99. 225

Рудницька О. В. Визначення цільового споживача органічної продукції в Україні за допомогою

інструментів сегментації // Агроінком. – 2006. – № 7–8. – С. 18. 226

Дудар О. Органічне агровиробництво у системі еколого-спрямованого розвитку сільського

господарства // Всеукр. наук.-виробничий журнал «Інноваційна економіка». – 2008. – № 23. – С. 26.

113

обсягу продукції [170, с. 99]227

. Слід, однак, зазначити, що Україна має

великий потенціал для виробництва органічної сільськогосподарської

продукції та її реалізації шляхом експорту, а також у середньостроковій

перспективі для її постачання на внутрішній ринок. Стимулювання ведення

органічного сільського господарства та доведення обсягу частки органічної

продукції у загальному обсязі валової продукції сільського господарства до

10 відсотків передбачені Державною цільовою програмою розвитку

українського села на період до 2015 року, яку затверджено Постановою

Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. Крім того, розвиток та

широке впровадження екологічно орієнтованих та органічних технологій

ведення сільського господарства та досягнення у 2020 р. їх використання та

двократного збільшення площ їх використання передбачено і розділом 1

Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної

політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 року [173]228

.

Аналогічне положення містить і Закон України «Про основні засади

державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 року

[80]229

. У статті 4 даного Закону закріплено, що до основних напрямів

підвищення ефективності діяльності суб’єктів аграрного сектору віднесено

сприяння впровадженню ресурсозберігаючих, безпечних та екологічно

чистих технологій виробництва сільськогосподарської продукції та

сировини.

У спеціальній літературі зазначається з цього приводу, що за умови

належного впровадження сучасних агроекологічних технологій подальшому

розвитку внутрішнього ринку в Україні і середньостроковій перспективі

сприятиме зростання конкурентоспроможності органічної сільсько-

господарської продукції, що відбуватиметься за рахунок: а) поступового

зростання природної продуктивності органічного аграрного виробництва;

227

Романко С. М. Органічне виробництво в Україні: законодавчі підстави // Проблеми розвитку

аграрного та земельного права України: матеріали між нар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). –

К.: Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 99. 228

Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218. 229

Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 1. – Ст. 17.

114

б) суттєвого зниження виробничих витрат – шляхом відмови від

застосування високовартісних хімікатів та зменшення енергоємності

виробництва, зокрема мінімізації потреб у пальному; в) підвищення

самодостатності та скорочення залежності виробництва від невигідних умов

зовнішнього фінансування – банківських кредитів, виплат за ними тощо [174,

с. 259]230

.

Теоретичні аспекти впровадження органічного сільського господарства

розглядаються у працях таких науковців, як А. М. Статівка, В. М. Корнієнко,

Н. А. Берлач, П. Ф. Кулинич, Т. В. Курман, О. Л. Мініна, О. М. Туєва,

С. М. Романко та ін. Проте, переважну більшість цих робіт було написано до

прийняття спеціального Закону України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» від 9 вересня 2013 року, а

отже, у них не враховано положень цього Закону.

У тлумачних словниках слово «органічний» більшість авторів

розуміють у декількох значеннях: 1) як таке, що відноситься до організмів,

чому притаманна жива сутність; 2) те, що належить до рослинного чи

тваринного світу; 3) те, що зумовлене внутрішньою сутністю, структурою

чого-небудь; 4) притаманне самому організму, те, що належить до самої

природи особистості тощо [175].231

Виходячи з викладеного, можна зробити

висновок щодо сутності органічного сільського господарства.

Відповідно до законодавства ЄС органічне сільське господарство – це

цілісна система господарювання та виробництва харчових продуктів, яка

поєднує найкращі практики з огляду на збереження довкілля, рівень

біологічного розмаїття, збереження природних ресурсів, застосування

високих стандартів належного утримання тварин і метод виробництва, який

230

Милованов Е. В. Органічне сільське господарство: перспективи для України // Посібник україн-

ського хлібороба. – 2009. – № 8. – С. 259. 231

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wiktionary.org/wiki/%D0%BE%D1%80%D0%-

B3%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9.

115

відповідає певним вимогам до продуктів, виготовлених з використанням

речовин та процесів природного походження [176]232

.

За визначенням Міжнародної федерації сільськогосподарського

органічного руху (IFOAM, International Federation of Organic Agriculture

Movements), органічне сільське господарство – це сільськогосподарська

система, що сприяє збереженню навколишнього середовища, соціальними та

економічними засобами підтримує виробництво здорових продуктів

харчування, волокна, деревини тощо. Органічне сільське господарство

уникає застосування хімічно синтезованих добрив, пестицидів, ветеринарних

препаратів, при цьому активно використовує натуральні природні препарати,

досягаючи збільшення природної родючості ґрунтів, стійкості рослин і

тварин до захворювань [174, с. 257–258]233

. При цьому ґрунт розглядається

майже як живий організм зі складними фізико-хімічними та біологічними

процесами. Прихильники органічного землеробства вважають, що

піклуватися потрібно саме за ґрунт, виходячи з принципу: «Від здорового

ґрунту – до здорових рослин, тварин і людини».

Група досліджень з органічного землеробства Департаменту сільського

господарства США у 1980 р. запропонувала таке визначення: «органічне

землеробство – це система виробництва сільськогосподарської продукції, яка

забороняє або значною мірою обмежує використання синтетичних

комбінованих добрив, пестицидів, регуляторів росту та харчових добавок до

кормів при відгодівлі тварин» [174, с. 257]234

.

У спеціальній літературі під органічним сільським господарством

розуміють агровиробничу практику, яка не використовує синтетичних

хімікатів (добрив, пестицидів, антибіотиків тощо), здійснює мінімальну

обробку ґрунту та не застосовує генетично модифікованих організмів (ГМО)

232

Директива ЄС № 834/2007 від 28 червня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://eur-lex.europa.ua/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2007:189:0001:0023:EN:PDF. 233

Милованов Е. В. Органічне сільське господарство: перспективи для України // Посібник

українського хлібороба. – 2009. – № 8. – С. 257-258. 234

Милованов Е. В. Органічне сільське господарство: перспективи для України // Посібник

українського хлібороба. – 2009. – № 8. – С. 257.

116

й охоплює такі сфери, як рослинництво, овочівництво, садівництво,

тваринництво та інші [177, с. 42]235

. Однак, таке визначення вбачається дещо

спрощеним, оскільки враховує лише виробничо-господарську складову даної

діяльності, зводить органічне сільське господарство лише до методів

виробництва, до використання певних технічних прийомів. Як справедливо

зазначають Т. В. Курман і О. М. Туєва, не менш важливим є такий аспект

органічного сільського господарства, як особливий вид управління

господарством, який характеризується запровадженням певних видів

обмежень або заборон на такі дії, що негативно впливають на довкілля,

псують або забруднюють навколишнє середовище, створюють ризики

отримання неякісної чи екологічно небезпечної харчової продукції [98, с. 77;

178, с. 130]236

.

Російський дослідник О. Л. Мініна використовує термін «екологічне

сільське господарство», розуміючи під ним виробництво продукції з

використанням переважно натуральних, природних технологій вирощування

рослин і тварин, та зазначає, що саме отримана за допомогою такого

виробництва продукція і є органічною. При цьому автор зазначає, що для

виробництва органічної продукції потрібні такі умови, які на сьогодні у

масовому масштабі просто неможливо створити. Адже така продукція має

вирощуватися взагалі без застосування хімічних добрив і засобів захисту

рослин; окрім того, до процесу її виробництва ставиться ще низка вимог,

таких наприклад, як вільне утримання сільськогосподарських тварин,

випасання їх на природних пасовищах та інші [56, с. 88–89]237

.

235

Ярмілка В. ЕМ-технологія – основа органічного землеробства / В. Ярмілка // Агроогляд. – 2005. –

№ 1. – Січень. – С. 42. 236

Курман Т. В., Туєва О. М. Щодо поняття та змісту екологізації аграрного виробництва /

Т. В. Курман, О. М.Туєва // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія

«Право» / Ред. кол.: Д. О. Мельничук (голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 77; Туєва О. М.

Органічне землеробство в контексті екологізації аграрних правовідносин // Аграрне право як галузь права,

юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу (25 травня 2012 р.): зб. наук. пр. / за

заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавничий центр НУБіП України, 2012. –

С. 130. 237

Минина Е. Л. Правовые вопросы экологизации сельского хозяйства // Современные приоритеты

в развитии аграрного, земельного и экологического права: матер. междунар. науч.-практ. конф., посвящен-

ной памяти проф. М. И. Козыря (г.Москва, 2 марта 2012 г.) / Сост. и ответ. ред.: В. В. Устюкова, Г. Л. Зем-

лякова. – М.: Инст-т гос-ва и права РАН, ООО «Фото плюс», ООО «Сам полиграфист», 2012. – С. 88–89.

117

Слушно зауважує А. М. Статівка, що органічне чи екологічне

сільське господарство наближує агрономію до екології, приділяючи велику

увагу системам, що підтримують життя на землі, і мінімізуючи негативний

вплив на навколишнє середовище порівняно з традиційним сільським

господарством. У природі існує рівновага. Існують хвороби і шкідливі

комахи, і все це необхідно контролювати. В традиційному сільському

господарстві з використанням отрутохімікатів ця рівновага порушується.

Екологічне (органічне) сільське господарство буде пристосовуватися до

навколишнього середовища, не змінюючи його [179, с. 59]238

.

У спеціальній літературі зазначається, що основною ідеєю органічного

сільського господарства є ідея «замкнутого циклу у господарстві», яка

полягає в тому, що отримані від тваринництва органічні добрива є основою

для підтримання родючості ґрунту і забезпечення рослин поживними

речовинами. Іншою важливою метою є повне використання природних

механізмів регулювання в аграрній екосистемі. Способом досягнення цієї

мети є збільшення різноманіття видів в екосистемі, яка в результаті стає

більш стабільною. Це досягається шляхом введення різноманітних сівозмін;

регулюванням бур’янів механічними методами; цілеспрямованою закладкою

живих загорож і біотопів; раціональним використанням існуючих екосистем

[180, с. 20]239

.

У статутних документах Міжнародної федерації сільсько-

господарського органічного руху викладено, окрім іншого, і наукові засади

органічного землеробства, згідно з якими органічне агровиробництво

об’єднує всі сільськогосподарські системи, які підтримують виробництво

сільськогосподарської продукції і використовують природний потенціал

рослин, тварин, ландшафтів та спрямовані на гармонізацію сільсько-

238

Статівка А. М. Деякі аспекти посилення державного регулювання в процесі аграрних пере-

творень / А. М. Статівка // Право України. – 2001. – № 6. – С. 59. 239

Экологическое сельское хозяйство в Беларуси: начальные пути развития // Белорусское сельское

хозяйство. – 2008. – № 10. – С. 20.

118

господарської практики і навколишнього середовища [181]240

. При цьому

до основних принципів органічного сільського господарства, на яких

ґрунтується дана система аграрного виробництва, належать: здоров’я,

екологія, справедливість, турбота. Принцип здоров’я полягає в тому, що

органічне сільське господарство має бути спрямоване на збереження і

зміцнення здоров’я як людини, так і інших елементів навколишнього

природного середовища – рослин, тварин, ґрунтів тощо. Принцип екології

знаходить прояв у тому, що органічне сільське господарство, засноване на

екологічних системах і циклах, повинно досягати екологічного балансу, не

завдавати шкоди навколишньому середовищу, а навіть приносити йому

користь. Принцип справедливості – органічне сільське господарство має

спиратися на забезпечення справедливості по відношенню до навколишнього

середовища і життєвих можливостей усіх живих істот. Принцип турботи

означає, що при веденні органічного сільського господарства має

забезпечуватися піклування про здоров’я та благополуччя майбутніх

поколінь та навколишнього середовища. Дотримуючись цих принципів і

реагуючи на споживчий попит світового агропродовольчого ринку,

останніми роками у багатьох країнах світу вже існують і ефективно

функціонують як ринок збуту екологічно чистих (органічних) продуктів

харчування, так і відповідні служби сертифікації та маркетингу [182]241

.

В Україні на сьогодні, на жаль, органічне сільське господарство

перебуває у стадії зародження. Між тим, слід погодитися з думкою

А. М. Статівки про те, що саме із збільшенням обсягів виробництва

екологічно безпечної і якісної сільськогосподарської продукції та сировини

рослинного і тваринного походження пов’язаний стабільний економічний

240

Organic Agriculture and Food Security (IFOAM Dossier 1, 2002): [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.ifoam.org. 241

Organic agriculture, environment and food security. N.El-Hage Scialabba, C. Hattam (ed.) – Rome:

FAO, 2002. – 252 p.

119

розвиток, а отже й сталий розвиток сільського господарства в цілому [183,

с. 187]242

.

Вбачається, що одним із засобів виробництва екологічно безпечної й

якісної сільськогосподарської продукції є саме органічне сільське

господарство. Органічне сільське господарство – це, на нашу думку, один із

важливих засобів екологізації аграрного виробництва, який передбачає таке

ведення сільськогосподарської діяльності, за якого забезпечується охорона

навколишнього середовища та збереження біологічного різноманіття для

майбутніх поколінь.

У спеціальній літературі неодноразово наголошувалося на необхідності

прийняття спеціального закону України «Про органічне виробництво» в

цілях правового забезпечення розвитку цього прогресивного способу ведення

аграрного виробництва. Слід зазначити, що перші закони у сфері органічного

сільського господарства з’явилися у 80-х роках минулого століття у Франції і

Данії. Пізніше подібні закони були прийняті в Японії (2000 р.), у США

(2002 р.), у Китаї (2005 р.) та Канаді (2006 р.) [184, с. 171]243

. Передбачено

підготовку і прийняття модельного Закону «Про екологічне агро-

виробництво» і Перспективним планом модельного законодавства у СНД на

2011–2015 роки [185, с. 460–464]244

.

9 вересня 2013 р. в Україні було прийнято Закон «Про виробництво та

обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини» [186]245

. У його

преамбулі зазначено, що цей Закон визначає правові та економічні основи

виробництва та обігу органічної сільськогосподарської продукції та

242

Статівка А. М. Актуальні питання формування загальних засад диверсифікації аграрного

виробництва з урахуванням досвіду зарубіжних країн // Правове регулювання екологічних, аграрних та

земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення: монографія / за ред. А. П. Гетьмана

та В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 187. 243

Шаршун Е. В. К вопросу обеспечения экологической безопасности при производстве

сельскохозяйственной продукции // Современные приоритеты в развитии аграрного, земельного и

экологического права: матер. Междунар. науч.-практ. конф., посвященной памяти проф. М. И. Козыря

(г. Москва, 2 марта 2012 г.) / Сост. и ответ. ред.: В. В. Устюкова, Г. Л. Землякова. – М.: Ин-т гос-ва и права

РАН, ООО «Фото плюс», ООО «Сам полиграфист», 2012. – С. 171. 244

О Перспективном плане модельного законотворчества в Содружестве Независимых Государств

на 2011–2015 годы и о выполнении Перспективного плана на 2005–2010 г., № 35-15 // Информационный

бюлетень МПА СНГ. – 2011. – № 49. – С. 460–464. 245

Голос України. – 2013. – № 188. – 09.10.2013 р.

120

сировини, заходи контролю та нагляду за такою діяльністю і спрямований

на забезпечення справедливої конкуренції та належного функціонування

ринку органічної продукції та сировини, покращення основних показників

стану здоров’я населення, збереження навколишнього природного

середовища, раціонального використання ґрунтів, забезпечення

раціонального використання та відтворення природних ресурсів, а також

гарантування впевненості споживачів у продуктах та сировині, маркованих

як органічні.

Прийняття цього Закону слід вважати безумовно позитивним кроком.

Насамперед через те, що вперше в Україні відносини, пов’язані з

виробництвом органічної сільськогосподарської продукції та її обігом набули

правової регламентації. Адже до цього часу вказані відносини не були

врегульовані на законодавчому рівні. Другим позитивним моментом є те, що

у цьому Законі набули легального визначення такі основні категорії і

поняття, як виробництво органічної продукції, його суб’єкти, принципи та

види, повноваження органів державної влади у сфері виробництва органічної

сільськогосподарської продукції, правила і методи органічного виробництва і

обігу у рослинництві, тваринництві, аквакультурі, бджільництві, придатність

земель для виробництва органічної сільськогосподарської продукції,

особливості перехідного періоду тощо.

У статті 4 Закону України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» визначено зокрема й

принципи виробництва, зберігання, перевезення та реалізації органічної

продукції (сировини). Закон поділяє їх на загальні та спеціальні, що є цілком

слушним. Однак викликає певні зауваження перелік цих принципів. Так,

зокрема, до загальних принципів у вказаній сфері Закон відносить наступні:

1) добро-вільність; 2) рівність прав суб’єктів господарювання, які

здійснюють виробництво, зберігання, перевезення та реалізацію органічної

продукції (сировини); 3) раціональне використання природних ресурсів,

забезпечення їх належного використання та відтворення; 4) відмова від

121

використання генетично модифікованих організмів та продукції з них; 5)

відмова від використання хімічно синтезованих зовнішніх ресурсів, за

винятком виключних випадків, встановлених цим Законом; 6) довгострокове

підтримання родючості ґрунту; 7) використання живих організмів та методів

механічного виробництва; 8) забезпечення високого рівня біологічного

розмаїття; 9) використання у виробництві процесів, що не завдають шкоди

навколишньому природному середовищу, здоров’ю людей, рослинам,

здоров’ю та благополуччю тварин. Але, як бачимо, у переліку загальних

принципів ведення органічного сільськогосподарського виробництва

відсутній такий основоположний, загально правовий принцип, як принцип

законності. Однак, саме відповідно до принципу законності має

здійснюватися правове регулювання відносин у сфері органічного сільського

господарства. Виробники органічної сільськогосподарської продукції і

сировини мають здійснювати свою виробничо-господарську діяльність на

підставі і у межах, визначених Конституцією України, Законом України

«Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та

сировини», Земельним, Лісовим, Водним, Цивільним і Господарським

кодексами України, законами України «Про охорону навколишнього

природного середовища» від 25 червня 1991 р. [67]246

, «Про безпечність та

якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 р. [187]247

, «Про

підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 р. [188]248

та іншими актами

аграрного законодавства України. Це положення стосується й діяльності

державних органів та їх посадових осіб при здійсненні державного

регулювання і контролю у сфері органічного сільського господарства. Отже,

перелік загальних принципів, закріплений у ч. 1 ст. 4 Закону України «Про

виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та

сировини» має бути доповнений принципом законності. При цьому

246

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546. 247

Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 19. – Ст. 98. 248

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 32. – Ст. 169.

122

зазначений принцип має бути закріплений у п. 1 як основоположний

принцип правового регулювання вказаних відносин.

У частині 2 ст. 4 Закону закріплено спеціальні принципи виробництва,

зберігання, перевезення та реалізації органічної продукції (сировини), серед

яких принципи: 1) забезпечення збереження та відтворення родючості

ґрунтів, стійкості ґрунтів та біологічного розмаїття ґрунтів методами, які

оптимізують біологічну активність ґрунтів, забезпечують збалансоване

постачання поживних речовин для рослин; 2) мінімізації використання

невідновлювальних та зовнішніх ресурсів; 3) переробки відходів та супутніх

продуктів рослинного та тваринного походження для подальшого

використання у виробництві продукції рослинного та тваринного

походження; 4) врахування місцевого або регіонального екологічного стану

територій під час вибору категорії продукції для виробництва; 5) охорони

здоров’я тварин шляхом заохочення природного імунного захисту тварин,

відбору відповідних порід; 6) охорони рослин за допомогою превентивних

заходів, таких як вибір відповідних видів та сортів, стійких до хвороб та

шкідників, сівозміни, механічних і фізичних методів та захист від природних

ворогів (шкідників); 7) врахування при виборі порід ступеня адаптації тварин

до місцевих умов, їх життєздатності та стійкості до хвороб; 8) дотримання

високого рівня благополуччя тварин, що задовольняє потреби, притаманні

кожному окремому виду; 9) виробництва продукції органічного

тваринництва з тварин, що були вирощені в органічних господарствах з

самого народження впродовж усього життя; 10) годування тварин

органічними кормами; 11) виключення використання штучно виведених

поліплоїдних тварин; 12) збереження біологічного розмаїття природних

водних екологічних систем, безперервної охорони водного середовища та

якості навколишніх водних і поверхневих екологічних систем при

виробництві продукції рибальства.

У цілому погоджуючись із закріпленими у ч. 2 ст. 4 Закону

спеціальними принципами органічного сільського господарства, слід

123

зазначити, що викликає певний сумнів принцип дотримання високого

рівня благополуччя тварин, що задовольняє потреби, притаманні кожному

окремому виду. Враховуючи незрозумілість та невизначеність поняття

«благополуччя тварин» у сфері органічного сільського господарства, а також

оціночний характер цієї категорії, доцільним було б виключити дане

положення із ч. 2 ст. 4 Закону.

Також Закон встановлює вимоги до суб’єктів, що мають право

здійснювати виробництво органічної сільськогосподарської продукції. Так,

відповідно до ст. 12 вказаного Закону здійснювати виробництво органічної

продукції має право фізична чи юридична особа будь-якої організаційно-

правової форми та будь-якої форми власності, яка пройшла оцінку

відповідності виробництва органічної продукції (сировини), отримала

сертифікат відповідності та включена до Реєстру виробників органічної

продукції (сировини). Запровадження Реєстру виробників органічної

продукції вбачається позитивним кроком з огляду на забезпечення прав

споживачів як на інформацію щодо конкретного виробника органічної

сільськогосподарської продукції, так і стосовно видів органічної продукції.

Також, як зазначається у спеціальній літературі, це дозволить вести офіційну

статистику щодо підприємств, які займаються органічним сільським

господарством, а також площ, зайнятих для вказаних цілей, і переліку

органічної продукції в Україні [170, с. 101]249

.

Однак у даній нормі (ст. 12 Закону) не згадується ні про наявність

земельної ділянки, ні про її якість та придатність для виробництва органічної

сільськогосподарської продукції, чи розташування у певній зоні, придатній

для органічного виробництва. Між тим, на безпосередній зв’язок між якістю

земель і якістю сільськогосподарської продукції та можливістю віднесення її

249

Романко С. М. Органічне виробництво в Україні: законодавчі підстави // Проблеми розвитку

аграрного та земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.:

Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 101.

124

до органічної вказується й у спеціальній літературі [98]250

. При цьому, на

думку окремих дослідників, в Україні залишилось чотири невеликих регіони,

де стан ґрунтів забезпечує можливість вирощування органічної

сільськогосподарської продукції на рівні найсуворіших світових стандартів

це: 1) Північно-Полтавський; 2) Вінницько-Прикарпатський; 3) Південно-

Подільський; 4) Північно-східно-Луганський [189, с. 43]251

.

Науковцями також досліджуються перспективи розвитку органічного

сільського господарства на особливо цінних землях [190, с. 182–183]252

.

Можливість розвитку цього виду сільськогосподарської діяльності на

особливо цінних землях, на думку фахівців, випливає з наступного: органічне

землеробство доцільно розвивати на землях, що не зазнали деградації або

вплив деградаційних процесів мінімальний, оскільки вирощування органічної

сільськогосподарської продукції неминуче призводить до зниження

врожайності. Це зумовлено тим, що органічне сільське господарство

передбачає відсутність будь-яких хімічних препаратів, пестицидів,

стимуляторів росту тощо [191, с. 414–429]253

. Отже, розвиток органічного

сільського господарства на особливо цінних землях сільськогосподарського

призначення характеризуватиметься меншими втратами врожайності, що

прямо пропорційно впливатиме на економічну складову

сільськогосподарської виробничої діяльності.

У зв’язку з викладеним, доцільним було б усі зазначені аспекти

враховувати при вирішенні питання про наявність чи відсутність у

конкретної особи права на виробництво органічної сільськогосподарської

продукції (сировини). А, отже, потребує внесення доповнень ст. 12 Закону

250

Курман Т. В., Туєва О. М. Щодо поняття та змісту екологізації аграрного виробництва / Т. В.

Курман, О. М.Туєва // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: серія «Право» /

Ред. кол.: Д. О. Мельничук (голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 77. 251

Відтворення родючості грунтів у грунтозахисному землеробстві / під ред. М. К. Шикули. – К.:

Оранта, 1998. – С. 43. 252

Ришкова Л. В. Перспективи розвитку органічного землеробства на особливо цінних землях //

Республі-канська наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-

правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава

Мудрого, 2010. – С. 182–183. 253

Кулинич П. Ф. Виробництво органічної та екологічно чистої сільськогосподарської продукції:

земельно-правові аспекти / П. Ф. Кулинич. – Держава і право. – Вип. 43. – С. 414–429.

125

України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської

продукції та сировини» шляхом внесення положень стосовно наявності і

придатності для виробництва органічної продукції земель у особи, що має

намір займатися органічним сільським господарством, та їх розміщення.

Не позбавлений даний Закон й інших окремих вад. Зокрема, відповідно

до положень ст. 1 вказаного Закону виробництво органічної продукції

(сировини) – це виробнича діяльність фізичних або юридичних осіб (у тому

числі з вирощування та переробки), де під час такого виробництва

виключається застосування хімічних добрив, пестицидів, генетично

модифікованих організмів (ГМО), консервантів тощо, та на всіх етапах

виробництва (вирощування, переробки) застосовуються методи, принципи та

правила, визначені цим Законом для отримання натуральної (екологічно

чистої) продукції, а також збереження та відновлення природних ресурсів; а

під органічною продукцією слід розуміти продукцію, отриману в результаті

сертифікованого виробництва відповідно до вимог цього Закону.

Отже, вказаний Закон оперує категорією «виробництво органічної

продукції», а не традиційний для міжнародного права термін «органічне

сільське господарство». Вважаємо, що зазначені поняття не є тотожними, а

співвідносяться як загальне (органічне сільське господарство) і часткове

(виробництво органічної продукції). Доцільніше було б українському

законодавцю використовувати прийняту у світі термінологію. Тому

вбачається доцільним внесення змін до чинного Закону «Про виробництво та

обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини» в частині

назви, яка має бути такою «Про органічне сільське господарство в Україні».

Така назва буде цілком відповідати сутності вказаної правової категорії та

загальноприйнятій у світовій практиці термінології.

Закон України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» закріплює загальні вимоги до

маркування органічної продукції (сировини). Відповідно до ст. 29

маркування органічної продукції (сировини) та використання відповідного

126

державного логотипа здійснюються відповідно до законодавства.

Державний логотип складається з напису «органічний продукт» та

відповідного графічного зображення. Використання державного логотипа та

маркування органічної продукції (сировини) для позначення органічних

продуктів є обов’язковими. Дозволяється також використання недержавних

(приватних) логотипів, запроваджених безпосередньо суб’єктами

господарювання, які здійснюють виробництво, реалізацію органічної

продукції (сировини), чи їх об’єднаннями.

Вбачається, що дане положення не є вдалим, оскільки використання

державного, а не міжнародного логотипу для маркування органічної

сільськогосподарської продукції завідомо ставить національних виробників

такої продукції у невигідне конкурентне становище з зарубіжними

виробниками, що використовують міжнародний логотип. Адже, на

зовнішньому ринку національна продукція не буде вважатися органічною і

потребуватиме проходження спеціальних процедур для того, щоб бути

визнаною такою.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що Закон України «Про

виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та

сировини» характеризується наявністю окремих вад і недоліків, які

вимагають внесення до нього відповідних змін і доповнень, про що йшлося

вище. Але в цілому його прийняття слід вважати важливим кроком у

врегулюванні в Україні відносин, пов’язаних з виробництвом та обігом

органічної сільськогосподарської продукції. При цьому однак одного лише

прийняття закону замало. Збалансований ефективний розвиток органічного

сільського господарства і виробництва екологічно чистої

сільськогосподарської продукції, насамперед продуктів харчування та

продовольчої сировини, неможливий без вирішення комплексу еколого-

економічних проблем, які можна поділити на два основні напрями: по-перше,

це забезпечення підвищення економічної ефективності виробництва, а по-

друге, визначення пріоритетності заходів щодо екологізації аграрного

127

виробництва. Ця думка підтримується й у спеціальній літературі, де

зазначається, що до основних компонентів відтворювального механізму

екологізації виробництва сільськогосподарської продукції можуть бути

віднесені: відтворення екологічного попиту; екологічно орієнтованої

виробничої основи; екологічно орієнтованих людських чинників і мотивів

екологізації [192, с. 128]254

.

У зв’язку з цим необхідним є запровадження правовими засобами і

застосування широкого кола засобів державної підтримки для стимулювання

розвитку органічного сільського господарства. Слід погодитися з російською

вченою М. І. Палладіною, що вдосконалення процесу виробництва

сільськогосподарської продукції неможливе без матеріального (морального)

стимулювання, оскільки виробництво якісної продукції (у тому числі,

органічної) вимагає значних додаткових витрат. З метою збільшення обсягів

виробництва і реалізації якісної, екологічно безпечної продукції вкрай

необхідною є екологізація всього процесу вирощування продукції

рослинного і тваринного походження, пошук нових підходів до підтримки її

виробників, наприклад, шляхом надання кредитних або податкових пільг [53,

с. 207]255

.

Дану позицію поділяє і О. Л. Мініна з Російської Федерації, яка слушно

зазначає, що державна підтримка екологічного сільського господарства є

вкрай необхідною, оскільки воно повільно окупається – отже, потрібні

додаткові кредити, податкові пільги, а також допомога у страхуванні – адже

великим є ризик збитків від хвороб тварин і рослин в умовах відмови від

сильнодіючих препаратів по їх запобіганню; необхідною також є широка

консультаційна підтримка, організація системи навчання, часткова

компенсація послуг з сертифікації [54, с. 90]256

. Пропозиції щодо розроблення

254

Економіка сільського господарства: навч. посіб. / В. К. Збарський, В. І. Мацибора, А. А. Чалий та

ін.; за ред. В. К. Збарського і В. І. Мацибори. – К.: Каравела, 2009. – С. 128. 255

Аграрное право: учебник / С. А. Боголюбов, М. М. Бринчук, Н. О. Ведышева и др.; отв. ред.

М. И. Палладина, Н. Г. Жаворонкова. – М.: Проспект, 2011. – С. 207. 256

Минина Е. Л. Правовые вопросы экологизации сельского хозяйства // Современные приоритеты в

развитии аграрного, земельного и экологического права: матер. междунар. науч.-практ. конф., посвященной

128

відповідної правової бази щодо заходів стимулювання виробництва

органічної сільськогосподарської продукції пропонує і білоруська дослідниця

О. В. Шаршун [184, с. 172]257

.

Крім того, з метою забезпечення ефективної практичної дії положень

Закону України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської

продукції та сировини» необхідними є їх подальша деталізація і

конкретизація у відповідних підзаконних нормативно-правових актах,

зокрема постановах Кабінету Міністрів України. Зокрема, це має стосуватися

порядку і правил виробництва та обігу органічної сільськогосподарської

продукції рослинного і тваринного походження, порядку набуття статусу

суб’єкта, що має право займатися виробництвом органічної

сільськогосподарської продукції, порядку визначення придатності земель для

ведення органічного сільського господарства, процедури контролю та

підтвердження статусу виробленої сільськогосподарської продукції як

органічної тощо. Дана теза підтримується і у спеціальній літературі, де

зазначається, що після прийняття Закону очікуваною є розробка технічних

регламентів і підзаконних актів, що будуть виписувати усі технічні моменти

щодо впровадження в дію закону, становлення та роботи виробництва і

переробки, державного контролю, консультаційних та сертифікаційних

агенцій [170, с. 101]258

.

Отже, процес запровадження в Україні органічного сільського

господарства пов’язаний з вирішенням низки проблем, які в залежності від

сфери їх виникнення можна класифікувати на такі види [193, с. 70–71]259

: а)

памяти проф. М. И. Козыря (г. Москва, 2 марта 2012 г.) / Сост. и ответ. ред.: В. В. Устюкова,

Г. Л. Землякова. – М.: Ин-т гос-ва и права РАН, ООО «Фото плюс», ООО «Сам полиграфист», 2012. – С. 90. 257

Шаршун Е. В. К вопросу обеспечения экологической безопасности при производстве

сельскохозяйственной продукции // Современные приоритеты в развитии аграрного, земельного и

экологического права: матер. междунар. науч.-практ. конф., посвященной памяти проф. М. И. Козыря

(г. Москва, 2 марта 2012 г.) / Сост. и ответ. ред.: В. В. Устюкова, Г. Л. Землякова. – М.: Ин-т гос-ва и права

РАН, ООО «Фото плюс», ООО «Сам полиграфист», 2012. – С. 172. 258

Романко С. М. Органічне виробництво в Україні: законодавчі підстави // Проблеми розвитку

аграрного та земельного права України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К.:

Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 101. 259

Кравец Н. В. Правовое регулирование органического сельского хозяйства в контексте реализации

принципа экологизации аграрного производства в Украине // Журнал научных публикаций аспирантов и

докторантов. – 2014. – № 4. – С. 70–71.

129

правові проблеми. До них слід віднести необхідність удосконалення

правового регулювання відносин у сфері органічного сільського

господарства, зокрема це стосується внесення змін і доповнень, про які

йшлося вище, до Закону України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини», розроблення та прийняття

відповідних підзаконних нормативно-правових актів і технічних регламентів

тощо. Як справедливо зазначає В. М. Корнієнко, слід поширити розвиток

органічного сільськогосподарського виробництва в нашій державі, а оскільки

в таких відносинах застосовуються міжнародні стандарти, які не суперечать

національному законодавству, вкрай необхідно здійснити імплементацію

цілої низки відповідних правових норм, що регулюють відносини у цій сфері

[194, с. 93]260

; б) економічні проблеми. Серед них можна назвати

недостатність фінансового забезпечення, відсталість матеріально-технічної

бази, домінування спрямованості економічних інтересів аграрних виробників

на поточне виробництво, недосконалість системи оподаткування і потреба у

податкових преференціях при запровадженні виробництва органічної

сільськогосподарської продукції; в) управлінські проблеми – як зовнішні

(недосконала і нерозвинута система управління та контролю у галузі

державного регулювання органічного сільського господарства, орієнтація

виробників лише на вже існуючі ринки і короткострокову окупність), так і

внутрішні (низький рівень менеджменту в самому підприємстві, відсутність

або недостатня кваліфікація спеціалістів у сфері ведення органічного

сільського господарства). Стосовно зовнішніх управлінських проблем,

А. М. Статівка пропонує їх вирішити шляхом посилення державного

регулювання у сфері виробництва аграрної екологічно безпечної (органічної)

та вищої якості продукції. Автор вбачає доцільним запозичити досвід Іспанії,

де ще у 1996 р. було прийнято закон про екологічне (органічне) сільське

260

Корнієнко В. М. Загальнотеоретичні аспекти правового регулювання відносин у сфері органічного

сільського господарства / В. М. Корнієнко // Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного

права: круглий стіл, присвячений пам’яті проф. Ю. О. Вовка (м. Харків, 24 травня 2013 р.). – Х.: Нац. ун-т

«Юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого», Нац. акад. прав. наук України, 2013. – С. 93.

130

господарство. Цим законом було врегульовано відносини, пов’язані з

виробництвом, переробкою і пакуванням екологічно чистих продуктів. На

виконання норм цього закону в Іспанії було створено Вищу раду, яка

займається питаннями органічного сільського господарства, провадить облік

господарств, підприємств, що займаються вирощуванням, переробкою та

пакуванням органічних продуктів, здійснює контроль за їх діяльністю [179,

с. 58–59]261

; г) екологічні проблеми, зокрема необхідність формування і

виховання екологічної свідомості у всіх суб’єктів аграрних відносин

(фермерів, селян, найманих працівників, членів сільськогосподарських

підприємств кооперативного типу, учасників сільськогосподарських

товариств, представників органів державного регулювання сільського

господарства та інших), подолання забруднення земель

сільськогосподарського призначення, водних об’єктів залишками

агрохімікатів, пестицидів тощо та приведення їх до стану, за якого стає

можливим ведення органічного сільського господарства; д) соціально-

психологічні проблеми – острах і опір змінам, що можуть спричинити

негативні наслідки для трудового колективу або для членів чи учасників

сільськогосподарських підприємств, небажання змінювати існуючі способи

виробничо-господарської діяльності, поведінку і традиції, боязнь

невизначеності, невдач і втрат.

Таким чином процес переходу до органічного сільського господарства

в Україні супроводжується певними ризиками та необхідністю вирішення

низки правових, економічних, екологічних, управлінських, соціально-

психологічних та інших проблем. Але при цьому ведення органічного

сільського господарства є достатньо перспективним. Це зумовлюється

наявністю у нашій державі родючих чорноземних ґрунтів, сприятливих

природно-кліматичних умов, міцних традицій сільськогосподарського

виробництва, трудового потенціалу, а також безумовно попитом на органічну

261

Статівка А. М. Деякі аспекти посилення державного регулювання в процесі аграрних пере-

творень / А. М. Статівка // Право України. – 2001. – № 6. – С. 58–59.

131

продукцію, який постійно збільшується, як на внутрішньому, так і на

зовнішньому ринках тощо. В свою чергу, органічне сільське господарство

може стати засобом покращення соціально-економічного та екологічного

стану в Україні, а також сприятиме поліпшенню якості і безпечності

сільськогосподарської продукції та комплексному та сталому розвитку

сільських територій.

2.3. Правове регулювання та реалізація принципу екологізації

аграрного виробництва при використанні генетично-модифікованих

організмів

У сучасних умовах значного поширення при здійсненні

сільськогосподарської виробничої діяльності набуло використання

генетично-модифікованих організмів, особливо у рослинництві. Їх

використання має певні позитивні наслідки. Це, насамперед, підвищення

врожайності, адаптаційних якостей до зовнішніх умов, стійкості

сільськогосподарських культур і тварин до хвороб і шкідників, а отже, як

наслідок, і досягнення значного економічного ефекту – отримання більшого

прибутку сільськогосподарськими виробниками. У зв’язку з цим,

використання досягнень генно-інженерних та біотехнологій в процесі

аграрного виробництва знаходить підтримку і з боку держави. Так,

відповідно до п. 4 ст. 8 Закону України «Про пріоритетні напрями

інноваційної діяльності в Україні» від 08 вересня 2011 р. [195]262

одним із

стратегічних напрямів на 2011–2021 рр. є технологічне оновлення

(включаючи біотехнології) та розвиток агропромислового комплексу.

На сьогодні розвиток сільського господарства без використання

досягнень сучасної науки, зокрема, біотехнологій видається неможливим.

Одним із основних напрямів розвитку біотехнологічної індустрії є виведення

видів сільськогосподарських рослин і тварин з цінними властивостями. Як

зазначає О. Ю. Піддубний, людські потреби в продукції сільського

262

Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 19–20. – Ст. 166.

132

господарства тисячоліттями задовольнялись за рахунок поліпшення

якостей сільськогосподарських рослин. Біотехнологія може допомогти

підвищенню врожайності, особливо в умовах зростання народонаселення

земної кулі, скороченню використання таких ресурсів, як вода і добрива,

боротьбі з шкідниками в екологічно прийнятні способи. Сучасні технології

можуть бути різними, але мета сільськогосподарської біотехнології

залишається незмінною: підвищення врожайності; стійкість до хвороб,

викликаних бактеріями, грибами та вірусами; здатність витримувати жорсткі

екологічні умови, такі як заморозки і посухи; стійкість до шкідників, таких як

комахи, бур’яни, нематоди [196, с. 120]263

.

Якщо звернутися до етимології, слово «біотехнологія» грецького

походження і складається з трьох частин: bios – життя, techne – мистецтво,

майстерність, logos – слово, вчення. Тобто це галузь знань, заснованих на

застосуванні живих організмів і біологічних процесів (систем) у виробництві,

в тому числі й аграрному виробництві.

Основи біотехнології були закладені людиною ще у давні часи і

пов’язані з використанням мікроорганізмів у хлібопекарній справі,

виноробстві, пивоварінні, виготовленні молочнокислих продуктів та ін. [197,

с. 256]264

.

Одним із сучасних напрямів розвитку біотехнологій є генна інженерія.

Щодо масштабів використання трансгенних рослин у сільському

господарстві, то вже наприкінці ХХ ст. площі посівів трансгенних рослин

були значними, а на початку ХХІ ст. сотні гектарів засіяно генетично

модифікованими сортами. Це переважно соя, ріпак, соняшник, кукурудза. З 1

млн. га сої, що вирощується в Україні, трансгенної – 70 %. Це багато, але це

263

Піддубний О.Ю. Сільськогосподарська біотехнологія як предмет правового регулювання // Аграр-

не право як галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу (25 травня

2012 р.): зб. наук. пр. / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавн. центр НУБіП

України. – С. 120. 264

Лейба Л. В. Правові проблеми використання генетично модифікованих організмів при виробниц-

тві сільськогосподарської продукції та продуктів харчування // Актуальні проблеми правового забезпечення

продовольчої безпеки України: монографія / О. М. Батигіна, В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін. / за ред.

В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги. – Х.: «ФОП Шевченко С.О.». 2013. – С. 256.

133

не рекорд: у США на трансгенну сою доводиться 80 % посівів. В

Аргентині – майже 100 %. У Росії дозволеними для використання є декілька

видів генно-модифікованих сортів: 3 сорти сої, 5 – кукурудзи, 2 – цукрового

буряка і картоплі, по одному – рису і буряка [198, с. 110–114]265

.

Проте розвиток сучасної біотехнології та генної інженерії мають не

лише позитивні сторони. Гостро стоять й інші проблеми. Як зазначається у

спеціальній літературі, серед таких проблем можна назвати проблему зміни

клімату, у зв’язку з чим відбувається поява «нових» та відродження «старих»

патогенних організмів; зростання ризиків виникнення надзвичайних

ситуацій, як техногенного, так і природного характеру, наслідком яких

можливими стають ризики спалахів інфекційних захворювань, знищення

біологічного різноманіття тощо [199, с. 212]266

. Маніпуляції з генами здатні

збільшувати вміст природних токсинів рослин у їжі або створювати нові

токсини. В їстівних ГМ-сортах сільськогосподарських рослин можуть

накопичуватися гербіциди та їхні метаболіти. Існує ймовірність перенесення

трансгенних конструкцій у геном бактерій, що живуть у кишечнику людини

[198, с. 110–114]267

. У результаті схрещування трансгенних рослин із дикими

можуть з’явитися стійкі до гербіцидів і пестицидів бур’яни, боротися з якими

буде дуже важко. Потрапляючи у ґрунти, токсини ГМ-рослин можуть

порушити їх природну родючість, вважають екологи, а вживання в їжу ГМ-

продуктів із геномаркером, що зазвичай є геном стійкості до антибіотика,

може знизити ефективність антибіотиків у боротьбі з хворобами [197,

с. 256]268

.

265

Даценко Л. Є. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованими

організмами / Л. Є. Даценко // Екологічна безпека. – 2008. – № 3–4. – С. 110–114. 266

Курзова В. В. Правові ознаки біобезпеки як екологічної складової у системі національної безпеки

// Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і прородокоритування України: Серія «Право». Частина третя / Ред.

кол.: Д. О. Мельничук (голова) та ін. – К., 2011. – Вип. 165. – Ч. 3. – С. 212. 267

Даценко Л. Є. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованими

організмами / Л. Є. Даценко // Екологічна безпека. – 2008. – № 3–4. – С. 110–114. 268

Лейба Л. В. Правові проблеми використання генетично модифікованих організмів при

виробництві сільськогосподарської продукції та продуктів харчування // Актуальні проблеми правового

забезпечення продовольчої безпеки України: монографія / О. М. Батигіна, В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та

ін. / за ред. В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги. – Х.: «ФОП Шевченко С.О.». 2013. – С. 256.

134

Дійсно, вплив генетично-модифікованих організмів на навколишнє

середовище, на здоров’я людини, як споживача продукції рослинного і

тваринного походження, виробленої із застосуванням ГМО, поки що

невідомий, оскільки не є достатньо дослідженим. Оцінити вплив генетичного

забруднення за короткий час просто неможливо, а пов’язані з цим ризики

виявляються поступово. При цьому у спеціальній літературі стосовно

застосування ГМО висловлюється неоднозначна думка, яка зводиться

загалом до існування потенційної загрози здоров’ю людини та генофонду

людства. Саме тому останнім часом особливої актуальності набувають

питання правового забезпечення біологічної безпеки, в тому числі в процесі

ведення аграрного виробництва.

Що стосується правового регулювання вказаних відносин, то у

спеціальній літературі висловлюються різні погляди. Як справедливо

зазначає О. Ю. Піддубний, юридична громадськість просто-таки «зациклена»

на правовому регулюванні біологічної безпеки, що автоматично адресує всі

норми у сфері біотехнологій до царини екологічного права. Натомість, це

явище є далеко ширшим і простирається далеко за межі «безпекового»

правового регулювання, а зокрема знаходить свій прояв і у предметі

аграрного права [196, с. 121]269

.

Підтримує цю думку і Ю. А. Краснова, яка визначає інститут

забезпечення екологічної безпеки в сільському господарстві як складний

правовий інститут. Адже правова охорона довкілля та життя і здоров’я людей

здійснюється у двох напрямах: через встановлення правових приписів щодо

охорони окремих видів природних ресурсів, які використовуються у

сільському господарстві – цей напрям регулюється природоресурсним та

природоохоронним законодавством, та через правове регулювання самої

сільськогосподарської діяльності – правове регулювання застосування

269

Піддубний О. Ю. Сільськогосподарська біотехнологія як предмет правового регулювання // Агра-

рне право як галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу (25 трав-

ня 2012 р.): зб. наук. пр. / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавн. центр

НУБіП України. – С. 121.

135

пестицидів та агрохімікатів у сільському господарстві, меліорації земель,

поводженні з відходами сільськогосподарського виробництва, застосування

біотехнологій в сільському господарстві тощо. Другий напрям регулюється

аграрним законодавством [200, с. 88–89]270

.

Як вбачається, відносини у сфері застосування біотехнологій в процесі

ведення аграрного виробництва належать до предмета аграрного права, а

сукупність нормативно-правових приписів у цій сфері формує комплексний

правовий інститут правового забезпечення біологічної безпеки при

виробництві сільськогосподарської продукції рослинного та тваринного

походження.

Характеризуються неоднозначністю і приписи законодавства України у

вказаній сфері. З одного боку, держава підтримує розвиток новітніх

технологій, зокрема генної інженерії, біотехнологій, оскільки це є потенційно

привабливим у сфері державної політики інноваційного розвитку. З іншого

боку, чинне законодавство містить у собі і прямі заборони на використання

ГМО при виробництві сільськогосподарської продукції. Так, відповідно до

ч. 6 ст. 8 Закону України «Про дитяче харчування» від 14 вересня 2006 р.

[201]271

заборонено використання сировини, що вироблена або містить ГМО,

для виробництва продуктів дитячого харчування. А згідно з ч. 3 ст. 19 цього

закону забороняється обіг дитячого харчування, якщо воно вироблене з

сировини, що була одержана з ГМО та/або містила ГМО. Закон України від

03 вересня 2013 р. «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» у п. 1 ст. 15 закріплює, що при

виробництві органічної продукції та/або сировини використовуються методи,

які виключають використання ГМО, похідних ГМО і продуктів, вироблених з

ГМО, як харчових продуктів, кормів, технологічних добавок, препаратів

270

Краснова Ю. А. Проблеми правового забезпечення екологічної безпеки у сільському господарстві

// Аграрне право як галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу

(25 травня 2012 р.): зб. наук. пр. / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавн.

центр НУБіП України. – С. 88–89. 271

Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 44. – Ст. 433.

136

захисту рослин та покращення ґрунту, добрив, насіння, вегетативного

походження садивного матеріалу, мікроорганізмів і тварин.

Тривалий час в Україні не було спеціального нормативного акта, норми

якого б забезпечували системний підхід до врегулювання відносин у сфері

біологічної безпеки. Положення про регулювання окремих аспектів ведення

біотехнологій було розпорошено по різних законах. Це закони України «Про

охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.

[67]272

, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя

населення» від 24 лютого 1994 р. [202]273

, «Про безпечність та якість

харчових продуктів» від 23 грудня 1997 р. [187]274

, «Про об’єкти підвищеної

небезпеки» від 18 січня 2001 р. [203]275

, «Про захист прав споживачів» від 1

грудня 2005 р. [204]276

та інші. Звичайно, така ситуація не сприяла

ефективності правового регулювання вказаних відносин.

На сьогодні ситуація змінилася. Основу правового регулювання

відносин у сфері біологічної безпеки складає спеціальний Закон України

«Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» від

31 травня 2007 р. [205]277

. У його преамбулі закріплено, що цей Закон

регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками,

продавцями (постачальниками), розробниками, дослідниками, науковцями та

споживачами генетично модифікованих організмів і продукції, виробленої за

технологіями, що передбачають їх розробку, створення, випробування,

дослідження, транспортування, імпорт, експорт, розміщення на ринку,

вивільнення у навколишнє середовище та використання в Україні із

забезпеченням біологічної і генетичної безпеки. Цей Закон не застосовується

до людини, тканин та окремих клітин у складі людського організму.

272

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546. 273

Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218. 274

Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 19. – Ст. 98. 275

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 15. – Ст. 73. 276

Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 7. – Ст. 84. 277

Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 35. – Ст. 484.

137

Вбачається, що даний Закон має певні позитивні сторони. По-перше,

у ньому розкриті і законодавчо закріплені основні поняття, що належать до

відносин у сфері біологічної безпеки. Так, згідно з положеннями ст. 1 Закону

біологічна безпека – це стан середовища життєдіяльності людини, при якому

відсутній негативний вплив його чинників (біологічних, хімічних, фізичних)

на біологічну структуру та функцію людської особи в теперішньому і

майбутніх поколіннях, а також відсутній незворотний негативний вплив на

біологічні об’єкти природного середовища (біосферу) та

сільськогосподарські рослини і тварини. Дане визначення викликає певні

сумніви. З одного боку, його не можна назвати повним, адже воно, на нашу

думку, не відображає усіх ознак біологічної безпеки. А з іншого боку, воно

вбачається дещо переобтяженим. Зокрема, це стосується вказівки на

відсутність негативного впливу таких видів чинників, як хімічні та фізичні,

адже визначальним чинником тут має бути саме біологічний. Дана теза

підтримується й у спеціальній літературі. Так, на думку В. В. Курзової,

біобезпека – це стан середовища життєдіяльності людини, при якому

відсутній негативний вплив його біологічних факторів (чинників): макро- і

мікроорганізмів, у тому числі й таких, що зазнали змін внаслідок

антропогенного впливу, або їх компонентів, продуктів життєдіяльності,

речовин, з них отриманих, на життя та здоров’я людини, її біологічну

структуру і функцію людської особи в нинішньому і майбутніх поколіннях, а

також відсутній їх (біологічних факторів) негативний вплив на живу

речовину біосфери (біоту), у тому числі сільськогосподарські рослини і

тварини [199, с. 216]278

.

Дещо по-іншому дане поняття розуміє Є. Д. Скулиш. Він визначає

біобезпеку України як систему державних заходів управлінського, правового,

дипломатичного, наукового, санепідеміологічного, правоохоронного,

прикордонного, митного, оперативного та фізичного характеру, спрямованих

278

Курзова В. В. Правові ознаки біобезпеки як екологічної складової у системі національної безпеки

// Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і прородокоритування України: Серія «Право». Частина третя / Ред.

кол.: Д. О. Мельничук (голова) та ін. – К., 2011. – Вип. 165. – Ч. 3. – С. 216.

138

на пріоритетний розвиток вітчизняної біотехнології і виключення

нанесення її продуктами, а також існуючими природними факторами

(об’єктами) біологічної небезпеки (біонебезпеки) збитків як людині, так і

навколишньому природному середовищу, рослинам і тваринам. При цьому

автор зауважує, що не можна, трактуючи питання біологічної безпеки,

необґрунтовано звужувати їх до проблем, пов’язаних з ГМО [206, с. 39]279

. З

останньою тезою можна цілком погодитися, оскільки дійсно поняття

біологічної безпеки є набагато ширшим за обсягом у порівнянні з

регулюванням відносин у сфері використання ГМО, адже ГМО – це лише

один із видів потенційних біологічних загроз.

У статті 1 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» наводяться визначення й інших ключових

понять. Так, генетично модифікований організм, живий змінений організм

(ГМО) визначається як будь-який організм, у якому генетичний матеріал був

змінений за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не

відбуваються у природних умовах, а саме: 1) рекомбінантними методами, які

передбачають формування нових комбінацій генетичного матеріалу шляхом

внесення молекул нуклеїнової кислоти (вироблених у будь-який спосіб зовні

організму) у будь-який вірус, бактеріальний плазмід або іншу векторну

систему та їх включення до організму-господаря, в якому вони зазвичай не

зустрічаються, однак здатні на тривале розмноження; 2) методами, які

передбачають безпосереднє введення в організм спадкового матеріалу,

підготовленого зовні організму, включаючи мікроін’єкції, макроін’єкції та

мікроінкапсуляції; 3) злиття клітин (у тому числі злиття протоплазми) або

методами гібридизації, коли живі клітини з новими комбінаціями

генетичного матеріалу формуються шляхом злиття двох або більше клітин у

спосіб, який не реалізується за природних обставин.

279

Скулиш Є. Д. Проблеми правового забезпечення біологічної безпеки // Респ. наук.-практ. конф.

«Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада

2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 39.

139

Продукцію, отриману з використанням ГМО Закон визначає як

продукцію, в тому числі, харчові продукти та корми, технологія

виробництва якої передбачає використання ГМО на будь-якому етапі.

По-друге, позитивним є те, що у Законі визначено й основні принципи

державної політики в галузі генетично-інженерної діяльності та поводження

з ГМО, відповідно до яких і має здійснюватися державно-правове

регулювання відносин у цій сфері. До них згідно зі ст. 3 цього Закону

належать такі: а) пріоритетність збереження здоров’я людини і охорони

навколишнього природного середовища у порівнянні з отриманням

економічних переваг від застосування ГМО; б) забезпечення заходів щодо

дотримання біологічної і генетичної безпеки при створенні, дослідженні та

практичному використанні ГМО в господарських цілях; в) контроль за

ввезенням на митну територію України ГМО та продукції, отриманої з їх

використанням, їх реєстрацією та обігом; г) загальнодоступність інформації

про потенційні ризики від застосування ГМО, які передбачається

використовувати у відкритій системі, та заходи щодо дотримання біологічної

і генетичної безпеки; д) державна підтримка генетично-інженерних

досліджень та наукових і практичних розробок у галузі біологічної і

генетичної безпеки при створенні, дослідженні та практичному використанні

ГМО в господарських цілях.

По-третє, ще однією важливою перевагою вказаного Закону є

закріплення у ньому імперативного положення щодо обов’язкової державної

реєстрації продукції, що містить ГМО (статті 13, 14). Це підтримується у

спеціальній літературі [37, с. 303]280

. Відповідно до ст. 14 Закону до

продукції, яка реєструється у Державних реєстрах ГМО, віднесено: а) сорти

сільськогосподарських рослин та породи тварин, створені на основі ГМО;

б) засоби захисту рослин, отримані з використанням ГМО; в) ГМО джерела

харчових продуктів, а також харчові продукти, косметичні засоби, лікарські

280

Аграрне право України: підручник / В. М. Єрмоленко, О. В. Гафурова, М. В. Гребенюк та ін.; за

заг. ред. В. М. Єрмоленка. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 303.

140

засоби, які містять ГМО або отримані з їх використанням; г) ГМО джерела

кормів, а також кормові добавки та ветеринарні препарати, які містять ГМО

або отримані з їх використанням.

Положення Закону щодо державної реєстрації ГМО знайшли свою

деталізацію і конкретизацію у наступних підзаконних нормативно-правових

актах: Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

державної реєстрації генетично модифікованих організмів джерел харчових

продуктів, а також харчових продуктів, косметичних та лікарських засобів,

які містять такі організми або отримані з їх використанням» від 18 лютого

2009 р. і Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

видачі дозволу на ввезення на митну територію України незареєстрованих

генетично модифікованих організмів для науково-дослідних цілей або

державних апробацій (випробувань)» від 20 серпня 2008 р. та ін.

У спеціальній літературі звертається увага на те, що місця

вирощування генетично модифікованих рослин, зокрема

сільськогосподарських, не є предметом державної реєстрації, і це викликає

певне занепокоєння через можливість перенесення властивостей цих рослин

на звичайні рослини [207, с. 273]281

. Поділяючи дане занепокоєння,

О. Ю. Піддубний пропонує вести мову про так званий кадастрово-кластерний

принцип, згідно якого реєстрації і внесенню в базу даних підлягає кожна

операція з виготовлення сільськогосподарської продукції протягом всього

технологічного ланцюжку аж до готового продукту, щоб у супровідній

документації на кожну партію рослинницької продукції було зазначено місце

її вирощування, а документація на кожне поле містила б для зустрічної

перевірки підтвердження такого факту [196, с. 123]282

.

281

Гиренко І. В. Щодо регулювання обігу генетично-модифікованих організмів у відкритих системах

/ Сучасні тенденції розвитку національного законодавства України: зб. тез міжнар. наук.-прак. конф.,

присвяченої 10-річчю створення юрид. фак-ту НУБіП України. – К.: Видавн. центр НУБіП України, 2011. –

С. 273. 282

Піддубний О. Ю. Сільськогосподарська біотехнологія як предмет правового регулювання // Агра-

рне право як галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. круглого столу (25 трав-

ня 2012 р.): зб. наук. пр. / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К.: Видавн. центр

НУБіП України. – С. 123.

141

Правовому регулюванню відносин у сфері видачі дозволів на

вивільнення ГМО у відкриту систему присвячено норми законів України

«Про перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської

діяльності» від 19 травня 2011 р. [208]283

, «Про дозвільну систему у сфері

господарської діяльності» від 9 червня 2005 р. [209]284

.

По-четверте, Закон містить певні гарантії прав споживачів та інших

заінтересованих суб’єктів на інформацію щодо наявності у

сільськогосподарській продукції ГМО. Так, відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону

України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів»

центральні органи виконавчої влади, які ведуть Державні реєстри ГМО та

продукції, виробленої з їх застосуванням, розміщують їх на власних

офіційних веб-сайтах та регулярно публікують у засобах масової інформації.

Статьею 20 Закону закріплено, що інформація про поводження з ГМО

є відкритою і загальнодоступною, за винятком віднесеної законодавством

України до конфіденційної та таємної. Інформація щодо потенційного впливу

ГМО на здоров’я людини та навколишнє природне середовище не може

розглядатися як конфіденційна та таємна. Дані положення Закону повною

мірою відповідають Конституції України, де у ч. 2 ст. 50 кожному

гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про

якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення.

Така інформація не може бути засекречена.

Однак, незважаючи на прийняття цього Закону, в Україні, як

вбачається, і досі відсутня ефективна державна система біобезпеки у сфері

поводження з ГМО, в тому числі при веденні аграрного виробництва.

Насамперед, це зумовлюється наявністю суттєвих недоліків у самому Законі.

Як зазначається у спеціальній літературі, Закон характеризується

недостатньою визначеністю ключових понять, відсутністю регламентації

283

Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 47. – Ст. 532. 284

Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 48. – Ст. 483.

142

класів ризиків ГМО, порогового вмісту ГМО для продуктів, належної

регламентації маркування [210, с. 37]285

. Як справедливо зазначає

Т. В. Курман, правове регулювання цих відносин характеризується

недосконалістю, суперечливістю та повною мірою не забезпечує захист прав

населення нашої держави на безпечне харчування [211, с. 89]286

.

Що стосується маркування сільськогосподарської продукції, в тому

числі і продуктів харчування, які є генетично модифікованими чи містять у

собі ГМО, то чинна на даний час постанова Кабінету Міністрів України

«Питання маркування сільськогосподарських товарів, вироблених із

застосуванням генетично модифікованих організмів» від 21 листопада 2007

р. дане питання не вирішує. 13 травня 2009 р. було прийнято ще одну

постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

етикетування харчових продуктів, які містять генетично модифіковані

організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг» [212]287

, де

передбачено обов’язкове маркування продуктів на вміст ГМО виробником.

Так, відповідно до п. 3 вказаного Порядку етикетування харчових продуктів,

які містять генетично модифіковані організми обсягом понад 0,9 відсотка або

вироблені із сільськогосподарської продукції, вміст генетично

модифікованих організмів у якій становить понад 0,9 відсотка, повинне

проводитися їх виробником (постачальником) із зазначенням відповідної

інформації. У переліку складників харчового продукту після найменування

кожного з тих, що містять генетично модифіковані організми чи вироблені з

їх використанням, у дужках виконується напис «(генетично

модифікований)», «(містить генетично модифікований організм)» або

«(вироблений з генетично модифікованого організму)» із зазначенням

найменування організму або до кожного такого складника робиться

285

Волощенко В. В. Правове забезпечення біологічної безпеки при поводженні з ГМО // Респ. наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 37. 286

Курман Т. В. Правове забезпечення продовольчої безпеки в Україні: національний та між народ-

ний аспекти // Актуальні питання аграрного права України: теорія і практика: моногр. / А. М. Статівка,

В. Ю. Уркевич, В. М. Корнієнко та ін.; за ред. А. М. Статівки. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 89. 287

Офіційний вісник України. – 2009. – № 37. – Ст. 1240.

143

відповідна виноска. Напис виконується таким самим шрифтом, що і

перелік складників.

Однак, незважаючи на закріплені у підзаконних нормативно-правових

актах приписи, механізм реалізації та контролю ще й на даний час відсутній.

Як зазначається у спеціальній літературі, результатом дії цієї постанови стало

лише різке збільшення товарів, позначених відміткою «Без ГМО». Жоден

виробник не вказав, що ГМО у продукції присутні, хоча у багатьох випадках

вони там містяться, що підтверджується результатами перевірок відповідних

органів. Так, перевірка Київським відділенням всеукраїнської громадської

організації «Спілка споживачів України» вареної ковбаси і сервелату одного

із Харківських м’ясокомбінатів показала вміст ГМО, хоча за документами їх

там не було [210, с. 38]288

.

Між тим, як зазначається у спеціальній літературі, маркування

генетично модифікованих продуктів є унікальним інструментом

забезпечення свободи вибору для споживачів – вибору між звичайними

продуктами і генетично модифікованими [213, с. 40]289

. З цього приводу

доречно звернутися до позитивного досвіду зарубіжних країн. Так,

наприклад, вимогу щодо маркування продуктів, що містять ГМО, містить

законодавство Республіки Білорусь. Це п. 4 ст. 10 Закону Республіки

Білорусь «Про якість і безпеку продовольчої сировини та харчових продуктів

для життя і здоров’я людини» від 09 червня 2003 р., п. 2.4 ст. 5 Закону

Республіки Білорусь «Про захист прав споживачів» від 9 січня 2002 р. тощо.

У Республіці Білорусь діє Положення про реєстр недобросовісних

виробників і постачальників, що виробляють і реалізують продовольчу

сировину та харчові продукти, які є генетично модифікованими або містять

генетично модифіковані складові (компоненти), з порушенням встановлених

288

Волощенко В. В. Правове забезпечення біологічної безпеки при поводженні з ГМО // Респ. наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 38. 289

Лейба Л. В. До питання про вдосконалення законодавства України у сфері забезпечення біологіч-

ної безпеки // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-

правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава

Мудрого, 2010. – С. 40.

144

законодавством вимог до інформування споживачів, затверджене

постановою Міністерства торгівлі Республіки Білорусь від 29 липня 2008 р.

Цей реєстр є відкритим для публічного ознайомлення і розміщується на сайті

Міністерства торгівлі Республіки Білорусь [37, с. 302]290

.

У Європейському Союзі вимоги до генетично модифікованої

сільськогосподарської продукції встановлюються низкою нормативно-

правових актів. Так, метою прийняття Регламенту (ЄС) № 1829/2003

Європейського Парламенту та Ради від 22 вересня 2003 р. про генетично

модифіковані продукти харчування і корма [214]291

було досягнення

наступного: створити нормативну базу для забезпечення високого рівня

захисту життя та здоров’я людини, здоров’я і добробуту тварин, інтересів

споживачів по відношенню до генетично модифікованих продуктів

харчування і кормів, одночасно забезпечуючи ефективне функціонування

внутрішнього ринку; запровадити відповідні процедури дозволу і нагляду за

генетично модифікованими продуктами харчування і кормами, а також

положення щодо маркування генетично модифікованих продуктів

харчування і кормів. Відповідно до положень вказаного Регламенту

генетично модифіковані організми (далі – ГМО) для використання у

людському харчуванні, а також продукти харчування, вироблені з ГМО або

такі, що містять інгредієнти, вироблені з ГМО, не повинні: мати шкідливого

впливу на людське здоров’я, здоров’я тварин і довкілля; вводити в оману

споживача; відрізнятися від харчування, яке вони повинні замінити, до

такого ступеня, щоб їх звичайне споживання було б шкідливим для

споживача. Забороняється розміщення на ринку ГМО для використання у

харчуванні або продуктів харчування, що вироблені, містять чи складаються

з ГМО, або їх інгредієнти, вироблені з ГМО, без відповідного дозволу.

Регламентом встановлено та процедуру отримання такого дозволу.

Аналогічні вимоги й процедури закріплені також і для кормів тварин.

290

Аграрне право України: підручник / В. М. Єрмоленко, О. В. Гафурова, М. В. Гребенюк та ін.; за

заг. ред. В. М. Єрмоленка. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 302. 291

Official Journal L 268 від 18.10.2003. – Р. 1–23.

145

Директива Ради № 90/219/ЄЕС від 23 квітня 1990 р. про обмежене

використання генетично модифікованих мікроорганізмів встановлює загальні

заходи для обмеженого використання генетично модифікованих

мікроорганізмів з огляду на захист здоров’я людини та довкілля. Відповідно

до вимог ст. 6 цієї Директиви держави-члени мають гарантувати здійснення

усіх відповідних заходів для уникнення небезпечного впливу на здоров’я

людини та довкілля, яке може виникнути через обмежене використання

генетично модифікованих мікроорганізмів. З цією метою користувач має

провести попередню оцінку обмеженого використання стосовно можливого

виникнення ризику для здоров’я людини та довкілля, керуватись

параметрами стосовно їх важливості, встановленими у Додатку 3. Запис про

це оцінювання має зберігатись у користувача в короткому висновку як

додаток до необхідних документів і надаватись на вимогу. Отже,

законодавство Європейського Союзу спрямоване на забезпечення прав

споживачів сільськогосподарської продукції, що є генетично модифікованою

або містить ГМО, у тому числі права на інформацію, а також на захист

здоров’я людини та довкілля.

Вбачається, що в Україні для подолання проблеми правового

регулювання у сфері маркування сільськогосподарської продукції, що є

генетично модифікованою або містить ГМО, по-перше, необхідно внести

доповнення до самого Закону України «Про державну систему біобезпеки

при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів», чітко закріпивши в ньому норму про

обов’язковість маркування сільськогосподарської продукції у випадку

наявності ГМО у ній на рівні норми, можливої для визначення приладами –

у 0,9 %. До речі, це повністю відповідає положенням, визначеним

законодавством Європейського Союзу. Як вбачається, доцільним було б

доповнити положенням про обов’язковість такого маркування ст. 15 Закону

«Використання ГМО та вимоги щодо їх відстежуваності», поклавши

обов’язок щодо маркування на виробника такої продукції.

146

По-друге, необхідно закріпити у цьому ж Законі положення про

відповідальність виробників за недотримання норми про маркування

продукції, що містить ГМО. Для цього потрібно внести доповнення до ст. 18

Закону, яка має назву «Відповідальність за порушення законодавства в галузі

поводження з ГМО», а саме до ч. 2 цієї статті. Відповідно до вказаної статті

порушення вимог цього Закону і прийнятих на його основі нормативно-

правових актів тягне за собою цивільну, адміністративну, дисциплінарну або

кримінальну відповідальність згідно із законом.

Відповідальність несуть особи, які винні у: 1) приховуванні або

перекрученні інформації, що могло спричинити або спричинило загрозу

життю та здоров’ю людини чи навколишньому природному середовищу;

2) недотриманні або порушенні вимог стандартів, регламентів, санітарних

норм і правил використання, транспортування, зберігання, реалізації ГМО;

3) використанні незареєстрованих ГМО або продукції, отриманої з їх

використанням (за винятком науково-дослідних цілей); 4) порушенні правил

утилізації та знищення ГМО; 5) невиконанні законних вимог посадових осіб,

які здійснюють державний нагляд і контроль. Даний перелік доцільно

доповнити п. 6, де слід закріпити «6) у порушенні правил щодо маркування

продукції, що містить ГМО або при виробництві якої використано ГМО».

Аналогічною нормою доцільно також доповнити КУпАП та інші

нормативно-правові акти, що стосуються встановлення різних видів

відповідальності.

Слід погодитися також і з думкою Л. В. Лейби, що на сьогодні

залишаються не достатньо врегульованими питання, які стосуються:

1) правового забезпечення вимог до безпеки харчових продуктів, які

виробляються із сировини, отриманої з генетично-модифікованих рослин і

тварин; 2) правового забезпечення здійснення моніторингу діяльності,

пов’язаної з використанням ГМО; 3) правового забезпечення функціонування

системи контролю за реалізацією сільськогосподарської продукції та

медичних препаратів, отриманих на основі генетично модифікованих джерел;

147

4) правового забезпечення формування обліку виробників продукції, яка

містить генетичномодифіковані компоненти та ін. [213, с. 39]292

.

До вад у сфері регулювання відносин стосовно використання ГМО у

процесі аграрного виробництва належить, насамперед, відсутність єдиного

державного органу, який би здійснював контрольні функції у сфері

створення, випробування транспортування та використання генетично

модифікованих організмів. На це вказується і у спеціальній літературі [210,

с. 37; 213, с. 40]293

. Слід також зазначити, що і сам Закон України «Про

державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні

та використанні генетично модифікованих організмів», і здебільшого

прийняті на його виконання підзаконні нормативно-правові акти не містять

системи контролю і встановлення відповідальності за невиконання або

порушення положень, що регламентують режим біологічної безпеки при

поводженні з ГМО. Тобто, даний Закон не має ефективного механізму

реалізації його норм.

Що стосується удосконалення системи державного регулювання

відносин у сфері поводження з ГМО, то вирішення даної проблеми

вбачається у створенні і забезпеченні належного функціонування

спеціального державного органу у цій сфері. На сьогодні державне

регулювання цих відносин здійснюється цілою низкою органів. Відповідно

до положень ст. 6 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» виконання цього Закону забезпечують центральні

органи виконавчої влади та науково-методологічний центр з питань

292

Лейба Л. В. До питання про вдосконалення законодавства України у сфері забезпечення

біологічної безпеки // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання

еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава

Мудрого, 2010. – С. 39. 293

Волощенко В. В. Правове забезпечення біологічної безпеки при поводженні з ГМО // Респ. наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–

26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 37;

Лейба Л. В. До питання про вдосконалення законодавства України у сфері забезпечення біологічної безпеки //

Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисцип-

лін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. –

С. 40.

148

випробувань ГМО у межах своїх повноважень і в порядку, передбаченому

законодавством України. До вказаної системи відносяться: Кабінет Міністрів

України (ст. 7), Міністерство освіти і науки України (ст. 8), Міністерство

охорони здоров’я України (ст. 10), Міністерство аграрної політики і

продовольства України (ст. 11), Міністерство екології та природних ресурсів

України (ст. 9), Державна інспекція сільського господарства (ст. 11-2),

центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

інтелектуальної власності (ст. 8-2), центральний орган виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного

благополуччя населення (ст. 10-2) тощо. Окремими повноваженнями у

вказаній сфері наділено також й інші органи. Так відповідно до Положення

про Державну ветеринарну та фітосанітарну службу України, затвердженого

Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. [215]294

, даний орган

здійснює державну реєстрацію генетично модифікованих організмів джерел

харчових продуктів, кормів, кормових добавок і ветеринарних препаратів що

містять ГМО або отримані з їх використанням. Отже, система органів

державного регулювання відносин у сфері поводження з ГМО є дуже

розгалуженою і складною. Слід погодитися з думкою, яка висловлюється у

спеціальній літературі, що це більше недолік, ніж досягнення. Йдеться про

те, що Закон не передбачає створення єдиного контролюючого органу, який

би взяв на себе відповідальність за безпечну розробку, випробування,

транспортування і використання ГМО, а також забезпечив би прозорість і

зміг запобігти виникненню прогалин у системі біобезпеки, які можуть

з’явитися внаслідок розпорошення відповідальності [197, с. 271]295

. У зв’язку

з цим спостерігається дублювання повноважень, так званий «конфлікт

компетенцій», і прогалини в регулюванні. Жоден з указаних органів не

забезпечує всебічне і повне регулювання та належний контроль у сфері

294

Офіційний вісник України. – 2011. – № 29. – Ст. 1270. 295

Лейба Л. В. Правові проблеми використання генетично модифікованих організмів при

виробництві сільськогосподарської продукції та продуктів харчування // Актуальні проблеми правового

забезпечення продовольчої безпеки України: монографія / О. М. Батигіна, В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та

ін. / за ред. В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги. – Х.: «ФОП Шевченко С.О.», 2013. – С. 271.

149

застосування ГМО при виробництві сільськогосподарської продукції.

У зв’язку з цим доцільним вбачається створення спеціального органу

комплексної компетенції, який би здійснював функції державного

регулювання і контролю у сфері застосування ГМО, в тому числі й у процесі

аграрного виробництва. Таким органом могло б стати Державне агентство з

біологічної безпеки України. Положення про нього доцільно було б

затвердити постановою Кабінету Міністрів України або Указом Президента

України.

Забезпечення біологічної безпеки при веденні аграрного виробництва

не буде достатньо ефективним за відсутності належного правового

регулювання дозвільної діяльності, а також контролю та нагляду за

дотриманням правових вимог при виробництві сільськогосподарської

продукції у рослинництві і тваринництві. Отже, на сьогодні з’явилася

нагальна потреба встановити і затвердити постановою Кабінету Міністрів

України Порядок здійснення моніторингу продуктів ГМО, оскільки тільки

моніторинг дозволить їх контролювати після розповсюдження та вивільнення

у відкриту систему. Дана думка підтримується і у спеціальній літературі [197,

с. 272]296

.

Таким чином, на даний час в Україні започатковано формування

нормативно-правової бази, спрямованої на забезпечення правової

регламентації відносин, пов’язаних із використанням ГМО при виробництві

сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження. Але

для забезпечення ефективного їх регулювання необхідним вбачається

подальший розвиток і вдосконалення законодавства у цій сфері. Насамперед,

йдеться про удосконалення спеціального Закону України «Про державну

систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів» шляхом внесення до

нього відповідних змін і доповнень, вказаних вище, урахування позитивного

досвіду зарубіжних країн тощо.

296

Лейба Л. В. Вказ. праця. – С. 272.

150

Висновки до розділу 2

1. Одним з основних напрямів реалізації принципу екологізації

аграрного виробництва є раціональне та екологозбалансоване

використання земель сільськогосподарського призначення та інших

природних ресурсів у процесі виробництва продукції рослинництва і

тваринництва.

2. Починаючи ще з радянських часів і дотепер панувала концепція

раціонального використання й охорони сільськогосподарських земель,

яка виходила з пріоритету використання земель з метою отримання

відповідного, часто максимально можливого, ефекту. Питанням охорони

земель відводилося другорядне значення. Не відбулося суттєвих змін і

при переході аграрного сектору економіки до ринкових відносин. На

сучасному етапі, пов’язаному з запровадженням і реалізацією принципу

екологізації аграрного виробництва, нагальною стає потреба в розробці

нової сталої екологоспрямованої концепції використання земель

сільськогосподарського призначення, яка б виходила з пріоритету їх

охорони.

3. Доцільним й актуальним вбачається внесення змін до чинного

земельного законодавства, зокрема до ЗК України, щодо заміни

словосполучення «раціональне та ефективне використання земель

сільськогосподарського призначення» на більш доречне у сучасних

умовах «екологозбалансоване використання земель

сільськогосподарського призначення». У зв’язку з цим, вбачається,

категорію «екологозбалансоване використання земель

сільськогосподарського призначення» слід віднести до основних

обов’язків землевласників і землекористувачів і закріпити окремими

пунктами у статтях 91, 96 ЗК України. Крім того, доцільно й у ст. 5 ЗК

України «Принципи земельного законодавства» у п. г) «забезпечення

раціонального використання й охорони земель» замінити

151

словосполученням «забезпечення екологозбалансованого використання

й охорони земель».

4. У спеціальному підзаконному акті – постанові Кабінету Міністрів

України – мають знайти закріплення визначення поняття та вимог

екологозбалансованого використання земель сільськогосподарського

призначення, розроблені на основі останніх досягнень аграрної науки.

Зокрема, у ній могли б бути санкціоновані агротехнічні правила й

нормативи, які на сьогодні або існують у формі окремих стандартів (в

тому числі, ще затверджених за часів існування СРСР), або актів

рекомендаційного характеру, або взагалі відсутні (не визначені).

Наприклад, для сільськогосподарських товаровиробників, які

спеціалізуються на рослинництві, доцільно було б запровадити такі

нормативи, які б передбачали: застосування ґрунтозахисних технологій

землеробства і засобів обробітку ґрунтів; застосування систем

екологічних сівозмін з урахуванням ґрунтових і кліматичних умов

основних зон держави і спеціалізації сільськогосподарських

товаровиробників; зменшення пестицидного навантаження на

навколишнє середовище; внесення мінеральних добрив раціональним

способом в науково-обгрунтованих дозах; проведення заходів щодо

покращення природних сінокосів і пасовищ тощо. А з боку держави

необхідним вбачається посилення контролю за використанням земель

сільськогосподарського призначення, а також забезпечення фінансування

землеохоронних і ґрунтозахисних заходів.

5. Наявні певні проблеми і на етапі здійснення контролю за

охороною земель, у тому числі і від забруднення пестицидами та

агрохімікатами. Вони стосуються і питань застосування законодавства, і

колізій у сфері компетенції органів контролю, визначених

законодавством (Державної інспекції сільського господарства України,

Держветфітослужби України, Держсанепідслужби та інших). Видається,

що для забезпечення ефективної реалізації контрольно-наглядової

152

функції у сфері використання та охорони земель

сільськогосподарського призначення при застосуванні пестицидів та

агрохімікатів у процесі аграрного виробництва, повноваження щодо

такого контролю мають бути покладені на спеціальний контролюючий

орган.

6. Розробка та прийняття Загальнодержавної цільової програми

екологозбалансованого використання й охорони земель сприяли б

удосконаленню земельних відносин, створенню умов для сталого

екологозбалансованого сільськогосподарського землекористування,

збереженню та підвищенню родючості ґрунтів, розв’язанню екологічних і

соціальних проблем села, розвитку високоефективного

конкурентоспроможного аграрного виробництва, вирішенню проблеми

продовольчої безпеки.

7. За сучасних умов впровадження та реалізації принципу

екологізації аграрного виробництва можна говорити про виділення у

системі земельного законодавства правового інституту, який має

отримати назву «Правове регулювання екологозбалансованого

використання земель сільсько-господарського призначення».

8. Одним із найбільш ефективних засобів запровадження та

реалізації принципу екологізації аграрного виробництва в Україні

вбачається органічне сільське господарство. До основних принципів

органічного сільського господарства, на яких ґрунтується дана система

аграрного виробництва, належать: здоров’я, екологія, справедливість,

турбота.

9. Органічне сільське господарство – це, на нашу думку, один із

важливих засобів екологізації аграрного виробництва, який передбачає

таке ведення сільськогосподарської діяльності, за якого забезпечується

охорона навколишнього середовища та збереження біологічного

різноманіття для майбутніх поколінь.

153

10. Прийняття Закону України «Про виробництво та обіг

органічної сільськогосподарської продукції та сировини» від 9 вересня

2013 року слід вважати безумовно позитивним кроком. Насамперед через

те, що вперше в Україні відносини, пов’язані з виробництвом органічної

сільськогосподарської продукції та її обігом набули правової

регламентації. Адже до цього часу вказані відносини не були

врегульовані на законодавчому рівні. Другим позитивним моментом є те,

що у цьому Законі набули легального визначення такі основні категорії і

поняття, як виробництво органічної продукції, його суб’єкти, принципи

та види, повноваження органів державної влади у сфері виробництва

органічної сільськогосподарської продукції, правила і методи органічного

виробництва й обігу у рослинництві, тваринництві, аквакультурі,

бджільництві, придатність земель для виробництва органічної

сільськогосподарської продукції, особливості перехідного періоду та ін.

11. Перелік загальних принципів, закріплений у ч. 1 ст. 4 Закону

України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської

продукції та сировини» має бути доповнений принципом законності. При

цьому зазначений принцип має бути закріплений у п. 1 як

основоположний принцип правового регулювання вказаних відносин.

Потребує змін і перелік спеціальних принципів виробництва органічної

продукції. Враховуючи незрозумілість та невизначеність поняття

«благополуччя тварин» у сфері органічного сільського господарства, а

також оціночний характер цієї категорії, доцільним було б вилучити дане

положення із ч. 2 ст. 4 Закону.

12. Потребує внесення доповнень ст. 12 Закону України «Про

виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та

сировини» шляхом закріплення положень стосовно наявності і

придатності для виробництва органічної продукції земель у особи, що має

намір займатися органічним сільським господарством, та їх розміщення.

154

13 Закон України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» оперує категорією

«виробництво органічної продукції», а не традиційним для міжнародного

права терміном «органічне сільське господарство». Вважаємо, що

зазначені поняття не є тотожними, а співвідносяться як загальне

(органічне сільське господарство) і часткове (виробництво органічної

продукції). Тому вбачається доцільним внесення змін до чинного Закону

«Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та

сировини» в частині назви, яка має бути такою «Про органічне сільське

господарство в Україні». Така назва буде цілком відповідати сутності

вказаної правової категорії та загальноприйнятій у світовій практиці

термінології.

14. Вбачається, що положення ст. 29 Закону, що передбачає для

маркування органічної сільськогосподарської продукції використання

державного, а не міжнародного логотипу не є вдалим, оскільки завідомо

ставить національних виробників такої продукції у невигідне

конкурентне становище з зарубіжними виробниками, що використовують

міжнародний логотип. Адже, на зовнішньому ринку національна

продукція не буде вважатися органічною і потребуватиме проходження

спеціальних процедур для того, щоб бути визнаною такою.

15. Збалансований ефективний розвиток органічного сільського

господарства і виробництва екологічно чистої сільськогосподарської

продукції, насамперед продуктів харчування та продовольчої сировини,

неможливий без вирішення комплексу еколого-економічних проблем, які

можна поділити на два основні напрями: по-перше, це забезпечення

підвищення економічної ефективності виробництва, а по-друге,

визначення пріоритетності заходів щодо екологізації аграрного

виробництва. У зв’язку з цим необхідним є запровадження правовими

засобами і застосування широкого кола засобів державної підтримки для

стимулювання розвитку органічного сільського господарства.

155

16. З метою забезпечення ефективної практичної дії положень

Закону України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської

продукції та сировини» необхідними є їх подальша деталізація і

конкретизація у відповідних підзаконних нормативно-правових актах,

зокрема постановах Кабінету Міністрів України. Зокрема, це має

стосуватися порядку і правил виробництва та обігу органічної

сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження,

порядку набуття статусу суб’єкта, що має право займатися виробництвом

органічної сільськогосподарської продукції, порядку визначення

придатності земель для ведення органічного сільського господарства,

процедури контролю та підтвердження статусу виробленої

сільськогосподарської продукції як органічної та ін.

17. Процес запровадження в Україні органічного сільського

господарства пов’язаний з вирішенням низки проблем, які в залежності

від сфери їх виникнення можна класифікувати на такі види: а) правові

проблеми; б) економічні проблеми; в) управлінські проблеми – як

зовнішні, так і внутрішні; г) екологічні проблеми; д) соціально-

психологічні проблеми.

18. Використання досягнень новітніх технологій, зокрема

біотехнологій, генної інженерії, у процесі виробництва

сільськогосподарської продукції характеризується наявністю як

позитивних, так і негативних наслідків.

19. Відносини у сфері застосування біотехнологій в процесі ведення

аграрного виробництва належать до предмета аграрного права, а

сукупність нормативно-правових приписів у цій сфері формує

комплексний правовий інститут правового забезпечення біологічної

безпеки при виробництві сільськогосподарської продукції рослинного і

тваринного походження.

20. Характеризуються неоднозначністю приписи законодавства

України у вказаній сфері. З одного боку, держава підтримує розвиток

156

новітніх технологій, зокрема генної інженерії, біотехнологій, оскільки

це є потенційно привабливим у сфері державної політики інноваційного

розвитку. З іншого боку, чинне законодавство містить у собі і прямі

заборони на використання ГМО при виробництві сільськогосподарської

продукції.

21. Основу правового регулювання відносин у сфері біологічної

безпеки складає спеціальний Закон України «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р.. Вбачається,

що даний Закон має певні позитивні сторони. По-перше, у ньому розкриті

і законодавчо закріплені основні поняття, що належать до відносин у

сфері біологічної безпеки. По-друге, позитивним є те, що у Законі

визначено й основні принципи державної політики в галузі генетично-

інженерної діяльності та поводження з ГМО, відповідно до яких і має

здійснюватися державно-правове регулювання відносин у цій сфері. По-

третє, ще однією важливою перевагою вказаного Закону є закріплення у

ньому імперативного положення щодо обов’язкової державної реєстрації

продукції, що містить ГМО (статті 13, 14). По-четверте, Закон містить

певні гарантії прав споживачів та інших зацікавлених суб’єктів на

інформацію щодо наявності у сільськогосподарській продукції ГМО.

22. Характеризується вказаний Закон і низкою недоліків, зокрема у

сфері маркування продукції, що є генномодифікованою або містить ГМО.

Вбачається, що для подолання проблеми правового регулювання у сфері

маркування такої сільськогосподарської продукції, по-перше, необхідно

внести доповнення до самого Закону України «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів», а конкретно до ст. 15, що має

назву «Використання ГМО та вимоги щодо їх відстежуваності», чітко

закріпивши в ній норму про обов’язковість маркування

сільськогосподарської продукції у випадку наявності ГМО у ній на рівні

157

норми, можливої для визначення приладами – у 0,9 %, поклавши

обов’язок щодо маркування на виробника такої продукції.

По-друге, необхідно закріпити у цьому ж Законі положення про

відповідальність виробників за недотримання норми про маркування

продукції, що містить ГМО. Для цього потрібно внести доповнення до ст.

18 Закону, яка має назву «Відповідальність за порушення законодавства в

галузі поводження з ГМО», а саме до ч. 2 цієї статті, доповнивши її п. 6,

де слід закріпити «6) у порушенні правил щодо маркування продукції, що

містить ГМО або при виробництві якої використано ГМО». Аналогічною

нормою доцільно також доповнити КУпАП та інші нормативно-правові

акти, що стосуються встановлення різних видів відповідальності.

23. До вад у сфері регулювання відносин стосовно використання

ГМО у процесі аграрного виробництва належить також відсутність

єдиного державного органу, який би здійснював контрольні функції у

сфері створення, випробування транспортування та використання

генетично модифікованих організмів. У зв’язку з цим доцільним

вбачається створення спеціального органу комплексної компетенції, який

би здійснював функції державного регулювання і контролю у сфері

застосування ГМО, в тому числі й у процесі аграрного виробництва.

Таким органом могло б стати Державне агентство з біологічної безпеки

України. Положення про нього доцільно було б затвердити постановою

Кабінету Міністрів України або Указом Президента України.

24. Забезпечення біологічної безпеки при веденні аграрного

виробництва не буде достатньо ефективним за відсутності належного

правового регулювання дозвільної діяльності, а також контролю та

нагляду за дотриманням правових вимог при виробництві

сільськогосподарської продукції у рослинництві і тваринництві. Отже, на

сьогодні з’явилася нагальна потреба встановити і затвердити постановою

Кабінету Міністрів України Порядок здійснення моніторингу продуктів

158

ГМО, оскільки тільки моніторинг дозволить їх контролювати після

розповсюдження та вивільнення у відкриту систему.

159

ВИСНОВКИ

1. Запропоновано під принципами аграрного права розуміти основні,

висхідні, керівні положення-вимоги законодавства, які визначають сутність

та спрямованість механізму правового регулювання аграрних відносин.

Обґрунтовано, що за сучасних умов система принципів аграрного права має

чотириланкову (чотирирівневу) структуру і включає в себе загальноправові

принципи, міжгалузеві принципи, галузеві (спеціальні) принципи аграрного

права та принципи окремих аграрно-правових інститутів. На сьогодні

особливої актуальності набувають такі галузеві (спеціальні) принципи

аграрного права, як: 1) принцип пріоритетності сільського господарства у

системі інших галузей економіки України; 2) принцип забезпечення

продовольчої безпеки держави; 3) принцип свободи аграрного

підприємництва; 4) принцип урахування особливостей аграрного

виробництва в процесі правового регулювання аграрних відносин;

5) принцип державного аграрного протекціонізму; 6) принцип забезпечення

розвитку сільських територій та соціального розвитку села; 7) принцип

екологізації аграрного виробництва. Виділено як суто юридичні функції

принципів аграрного права – регулятивну (зовнішньо регулятивну і

внутрішньо регулятивну (або інструментально-коригуючу)) та охоронну, так

і інші – аксіологічну, гносеологічну (пізнавальну), антропозахисну.

2. Здійснено ґрунтовний аналіз аграрного законодавства України у

сфері екологізації аграрного виробництва. Визначено, що система

законодавства у цій сфері включає декілька рівнів норм: 1) конституційні

норми; 2) норми загального характеру; 3) норми екологічного законодавства;

4) спеціальний рівень – норми аграрного законодавства. Окремим чином слід

виділити норми міжнародно-правового характеру у цій сфері – це міжнародні

договори, конвенції, а також акти регіонального характеру. Обґрунтовано,

що на сьогодні у законодавстві України сформовано достатнє нормативно-

правове підґрунтя для забезпечення екологізації аграрного виробництва, що

160

дає підстави вести мову про появу нового принципу аграрного права –

принципу екологізації аграрного виробництва.

3. Сформульовано поняття принципу екологізації аграрного

виробництва як спеціального, галузевого принципу аграрного права, що

являє собою керівне положення-вимогу аграрного законодавства стосовно

нормативного закріплення і практичної реалізації екологічних імперативів

усіма суб’єктами сільськогосподарської виробничої діяльності з метою

захисту навколишнього середовища, мінімізації негативного впливу

антропогенних факторів на нього, збереження стійкої рівноваги екосистем,

екологозбалансованого природокористування в процесі їх діяльності, а також

виробництва якісної, екологічно безпечної сільськогосподарської продукції

рослинного і тваринного походження. Проведено класифікацію заходів, що

сприятимуть реалізації принципу екологізації аграрного виробництва, це:

1) правові; 2) організаційні; 3) економічні; 4) організаційно-господарські;

5) екологічні; 6) еколого-світоглядні; 7) еколого-освітні.

4. Проаналізовано положення чинних нормативно-правових актів та

виявлено недоліки у правовому забезпеченні принципу екологізації

аграрного виробництва у сфері використання земель сільськогосподарського

призначення як основного засобу виробництва. Зазначено, що

екологозбалансоване використання земель сільськогосподарського

призначення та інших природних ресурсів у процесі виробництва продукції

рослинництва і тваринництва є одним з основних напрямів реалізації

принципу екологізації аграрного виробництва.

5. Запропоновано під органічним сільським господарством розуміти

один із важливих засобів екологізації аграрного виробництва, який

передбачає таке ведення сільськогосподарської діяльності, за якого

забезпечується охорона навколишнього середовища та збереження

біологічного різноманіття для майбутніх поколінь. Обґрунтовано, що процес

запровадження в Україні органічного сільського господарства пов’язаний з

вирішенням наступних проблем: а) правових; б) економічних;

161

в) управлінських – як зовнішніх, так і внутрішніх; г) екологічних;

д) соціально-психологічних.

6. Здійснено ґрунтовний аналіз аграрного законодавства у сфері

використання генетично модифікованих організмів у процесі аграрного

виробництва. Доведено, що відносини у сфері застосування біотехнологій в

процесі ведення аграрного виробництва належать до предмета аграрного

права, а сукупність нормативно-правових приписів у цій сфері формує

комплексний правовий інститут правового забезпечення біологічної безпеки

при виробництві сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного

походження.

7. На підставі проведеного дослідження сформульовано рекомендації

щодо вдосконалення окремих положень чинного аграрного законодавства у

сфері екологізації аграрного виробництва.

162

Список використаних джерел

1. Савченко Г. І. Пріоритетність розвитку сільського господарства як

принцип аграрного права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

юрид. наук : спец. 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне

право; природоресурсне право» / Савченко Ганна Ігорівна; Нац. ун-т «Юрид.

акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2012. – 21 с.

2. Станіславський В. П. Правове регулювання вирощування і реалізації

високопродуктивного насіння зернових культур : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.06 «Земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право» / Станіславський Валерій Петрович;

Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – 20 с.

3. Бакай Ю. Ю. Правова регламентація відносин по вирощуванню та

реалізації насіння соняшнику в Україні : автореф. дис. на здобуття наук.

ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.06 «Земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право» / Бакай Юлія Юріївна; Нац. юрид.

акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2010. – 20 с.

4. Святченко Л. О. Правове регулювання цукробуряківництва в Україні:

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.06

«Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право» /

Святченко Людмила Олександрівна; Нац. ун-т біоресурсів і природо-

користування України. – К., 2010. – 19 с.

5. Гончар Ю. Ю. Принципи правового регулювання виробництва

ріпаку / Ю. Ю. Гончар // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2012. –

№ 8. – С. 114–121.

6. Курман Т. В. Щодо принципів забезпечення продовольчої безпеки //

Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб.

мат. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за заг. ред. М. В. Шульги,

Д. В. Саннікова. – Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого»,

2013. – С. 94–96.

163

7. Лушпаєв С. О. Принципи правового регулювання продовольчої

безпеки України / С. О. Лушпаєв // Правове регулювання екологічних,

аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрямки

вдосконалення: монограф. / за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. – Х. :

Право, 2012. – С. 243–253.

8. Новак Т. С. Правове регулювання охорони праці у сільському

господарстві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

спец. 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право» / Новак Тамара Сергіївна; Нац. ун-т біоресурсів і

природокористування України. – К., 2010. – 19 с.

9. Статівка А. М. Про поняття і принципи соціального розвитку села в

Україні / А. М. Статівка // Актуальні питання реформування правової

системи України: зб. наук. ст. за матеріалами V Міжнар. наук.-практ. конф.,

30–31 травня 2008 р., м. Луцьк. – Луцьк: Волин. обл. друкарня / уклад.

Т. Д. Климчук, 2008. – С. 386–389.

10. Сулацкова О. Ф. Ціннісні орієнтири суспільства в контексті

екологічної проблеми // Соціально-гуманітарні науки в Україні: проблеми та

перспективи розвитку: матер. Всеукр. наук. семінару (м. Луцьк, 31 травня

2013 р.). – Луцьк: Ред.-вид. відділ Луцького нац. техн. ун-ту, 2013. – С. 137–141.

11. Словник іншомовних слів : 23 000 слів та термінологічних

сполучень [уклад. Л. О. Пустовіт та ін.]. – К. : Довіра, 2000. – 1018 с.

12. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол.:

Є. К. Бистрицький, М. О. Булатов, А. Т. Ішмуратов та ін.; гол. редкол.

В. І. Шинкарук. – К. : Абрис, 2002. – 742 с.

13. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2009. –

570 с.

14. Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права:

словник. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 408 с.

164

15. Общая теория государства и права. Академический курс: в 3 т. –

Изд. 2-е, перераб. и доп. / Отв. ред. М. Н. Марченко. – М. : Зерцало-М, 2001. –

Т. 2. – 528 с.

16. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна

характеристика): монографія / С. П. Погребняк. – Х. : Право, 2008. – 240 с.

17. Загальна теорія держави і права: підручник / за ред. М. В. Цвіка,

В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Х. : Право, 2002. – 432 с.

18. Полежай П. Т. Сущность права / П. Т. Полежай. – Х.: Юрид. ин-т,

1964. – 73 с.

19. Цвік М. В. Фундаментальні проблеми теорії права / Антологія

української юридичної науки. В 10-ти томах. – Т. 10: Юридична наука

незалежної України. – К. : Юрид. книга, 2005. – С. 58.

20. Байтин М. И. Сущность права (современное нормативное

правопонимание на грани 2-х веков). – Изд. 2-е, доп. – М. : Право и

государство, 2005. – 544 с.

21. Лившиц В. З. Теория права / В. З. Лившиц. – 2-е изд. – М. : БЕК,

2001. – 224 с.

22. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения /

С. С. Алексеев. – М. : Норма, 2001. – 752 с.

23. Теория государства и права: курс лекций / под ред. Н. И. Матузова и

А. В. Малько. – М. : Юристъ, 1997. – 672 с.

24. Скурко Е. В. Принципы права в современном нормативном

правопонимании. – М. : Юрлитинформ, 2008. – 200 с.

25. Чабаненко М. М. Принципи галузі аграрного права // Правова

держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні: матер.

Всеукр. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 26 жовтня 2012 р.). – У 3-х ч.

Ч. 2 «Приватно-правові проблеми формування правової держави». –

Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2012. – С. 149–152.

165

26. Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні:

загальнотеоретична характеристика: монографія / О. О. Уварова. – Х. :

«Друкарня МАДРИД», 2012. – 196 с.

27. Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание /

Н. И. Козюбра. – К.: Наук. думка, 1979. – 208 с.

28. Иванов Р. Л. О понятии принципов права / Р. Л. Иванов // Вестник

Омского ун-та. – 1996. – Вып. 2. – С. 115–118.

29. Андрейцев В. І. Антропозахист – соціально-екологічний імператив

розвитку екологічних правовідносин у процесі євроінтеграції // Актуальні

проблеми екологічних, земельних та аграрних правовідносин: теоретико-

методологічні й прикладні аспекти: матер. «круглого столу» (м. Харків,

5 грудня 2014 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава

Мудрого. – Х., 2014. – С. 10–13.

30. Колхозное право : учебник / Под ред. В. В. Петрова, Г. В. Иванова. –

М.: Юрид. лит., 1976. – 400 с.

31. Раянов Ф. М. Предмет и система сельскохозяйственного права :

учебное пособ. – Уфа: изд-во Башкирск. ун-та, 1980. – 80 с.

32. Аграрне право України: підручник / В. З. Янчук, В. І. Андрійцев,

С. Ф. Василюк та ін.; за ред. В. З. Янчука. – 2-е вид., переробл. та доп. – К.:

Юрінком Інтер, 2000. – 720 с.

33. Козырь М. И. Аграрное право России: проблемы становлення и

развития. – М.: Право и государство, 2003. – 208 с.

34. Гаєцька-Колотило Я. З., Ільків Н. В. Аграрне право України: навч.

посіб. – К.: Істина, 2008. – 184 с.

35. Аграрне право України: підручник / за ред. О. О. Погрібного. – К.:

Істина, 2007. – 448 с.

36. Словник з аграрного права / за ред. В. П. Жушмана; [уклали :

В. П. Жушман, О. О. Погрібний, В. Ю. Уркевич]. – Х.: Нац. юрид. акад.

України, 2010. – 160 с.

166

37. Аграрне право: підручник / В. М. Єрмоленко, О. В. Гафурова,

М. В. Гребенюк та ін.; за заг. ред. В. М. Єрмоленка. – К.: Юрінком Інтер,

2010. – 608 с.

38. Курман Т. В. Правове забезпечення продовольчої безпеки в Україні:

національний та міжнародний аспект // Актуальні питання аграрного права

України: монограф. / А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич, В. М. Корнієнко та ін.;

за ред. А. М. Статівки. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – 240 с.

39. Аграрное право: учебник / Под ред. С. А. Боголюбова,

Е. Л. Мининой. – М.: Эксмо, 2008. – 368 с.

40. Статівка А. М., Уркевич В. Ю. Аграрне право та законодавство

України: теоретичні проблеми розвитку // Актуальні питання аграрного права

України: монограф. / А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич, В. М. Корнієнко та ін.;

за ред. А. М. Статівки. – Х. : Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 10–32 с.

41. Гавриш Н. С. Принципи аграрного права // Правове життя сучасної

України: тези доп. 10-ї ювілейної звітної наук. конф. проф.-викл. і аспірант.

складу / Відп. ред. Ю. М. Оборотов // Одеська НЮА. – О.: Фенікс, 2007. –

С. 434–437.

42. Колодій А. М. Принципи права: монограф. / А. М. Колодій. – К.:

Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

43. Щерба С. П., Тертышник В. М. Реализация принципов правового

государства в сфере уголовного судопроизводства // Правова держава:

історія, сучасність та перспективи формування в Україні: матер. Всеукр.

наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 26 жовтня 2012 р.). – У 3-х ч. Ч. 3

«Кримінально-правові, кримінологічні, кримінально-процесуальні та

криміналістичні аспекти формування правової держави». – Дніпропетровськ:

Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2012. – С. 3–10.

44. Аграрне право: підручн. для студ. вищ. навч. закл. / В. П. Жушман,

В. М. Корнієнко, Г. С. Корнієнко та ін.; за ред. В. П. Жушмана та

А. М. Статівки. – Х. : Право, 2010. – 296 с.

167

45. Станіславський В. П. Правове регулювання насінницької діяльності

в Україні: монографія / В. П. Станіславський. – Х.: Право, 2006. – 160 с.

46. Бобылев А. И. Теория и практика формирования правового и

социального государства // Право и политика. – 2003. – № 3. – С. 16–17.

47. Статівка А. М. Організаційно-правові питання соціального розвитку

села в Україні: монографія / А. М. Статівка. – Х.: Право, 2007. – 208 с.

48. Лушпаєв С. О. Принципи правового регулювання продовольчої

безпеки України // Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних

відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення: монографія /

А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.; за ред. А. П. Гетьмана та

В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 243–253.

49. Білінська О. В. Правові засади державної аграрної політики

України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне

право» / Білінська Ольга Володимирівна; Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2013. – 20 с.

50. Статівка А. М., Уркевич В. Ю. Методи и принципи правового

регулювання аграрних відносин // Правове регулювання екологічних, аграрних

та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення:

монографія / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.; за ред.

А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. – Х. : Право, 2012. – С. 116–124.

51. Кравець Н. В. Щодо місця принципу екологізації аграрного

виробництва у системі принципів аграрного права // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права : зб. матер. круглого столу

(24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х. : Нац. ун-т

«Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 152–153.

52. Шиберко В. В. Роль філософії в осмисленні глобальних проблем

сучасності // Соціально-гуманітарні науки в Україні : проблеми та перспективи

розвитку : матер. Всеукр. наук. семінару (м. Луцьк, 31 травня 2013 р.). –

Луцьк : Ред.-вид. відділ Луцького нац. техн. ун-ту, 2013. – С. 142–155.

168

53. Аграрное право : учебн. / С. А. Боголюбов, М. М. Бринчук,

Н. О. Ведышева и др.; отв. ред. М. И. Палладина, Н. Г. Жаворонкова. – М.:

Проспект, 2011. – 432 с.

54. Минина Е. Л. Правовые вопросы экологизации сельского хозяйства //

Современные приоритеты в развитии аграрного, земельного и экологиче-

ского права : матер. межд. научно-практ. конф., посвященной памяти

проф. Козыря М. И. (г. Москва, Ин-т ГиП РАН, 2 марта 2012 г.) / Сост. и

ответ. ред. : В. В. Устюкова, Г. Л. Землякова. – М. : ООО «Сам полиграфист»,

2012. – С. 86–90.

55. Екологічне право України : підручник / Гетьман А. П., Шульга М. В.,

Попов В. К. та ін.; за ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. – Х. : Право, 2005. –

342 с.

56. Петров В. В. Экологическое право России : учебн. для вузов /

В. В. Петров. – М. : Изд-во БЭК, 1995. – 557 с.

57. Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону

атмосферного повітря» / Г. І. Балюк, І. С. Гриценко, Т. Г. Ковальчук та ін.; за

ред. Г. І. Балюк. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 328 с.

58. Основні напрями державної політики України у галузі охорони

довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної

безпеки : Постанова ВРУ від 05 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради

України. – № 38–39. – Ст. 248.

59. Соціально-економічний розвиток аграрного сектора в інтересах

суспільства // Економіка України. – 2005. – № 4. – С. 14–17.

60. Закон України від 02 березня 1995 р. «Про пестициди і агрохімікати»

// Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91.

61. Новак Т. С. Правові аспекти охорони праці під час виконання робіт

із пестицидами та агрохімікатами // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України : серія «Право» / Ред. кол. : Д. О. Мельничук

(голова) та ін. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 79–84.

169

62. Лейба Л. В. Щодо правового забезпечення екологічної безпеки:

матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового

забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони природних

ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. –

Х.: Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 71–73.

63. Балюк Г. І. Проблеми правового регулювання поводження з ГМО в

Україні : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового

забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони природних

ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. –

Х.: Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 19–22.

64. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –

№ 30. – Ст. 141.

65. Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрна політика Української держави у

контексті її побудови як соціальної та правової держави та інтеграції до ЄС //

Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер.

круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х. :

Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 80–81.

66. Закон України «Про основи національної безпеки України» від

19 червня 2003 року // Відом. Верховн. Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

67. Закон України «Про охорону навколишнього природного

середовища» від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. –

1991. – № 41. – Ст. 546.

68. Закон України від 21 грудня 2010 р. «Про Основні засади

(стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» //

Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218.

69. Шульга М. В. Особливості використання та охорони земель

сільськогосподарського призначення // Правове регулювання екологічних,

аграрних та земельних відносин в Україні : сучасний стан і напрями

вдосконалення: монографія / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та

ін.; за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. – Х.: Право, 2012. – С. 271–289.

170

70. Лебедєва Т. М. Правове забезпечення впровадження екологічно

орієнтованих інновацій в Україні // Актуальні питання кодифікації

екологічного законодавства України : зб. тез наук. доп. Учасників круглого

столу (9 листопада 2012 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац. ун-т

«Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. – С. 109–112.

71. Кундрик М. Т. Напрями державного регулювання екологічно

орієнтованої інноваційної інфраструктури в Україні // Наук. вісник НЛТУ

України: глобальні зміни клімату – загрози людству та механізми

відвернення. – Львів : РВВ НЛТУ України. – 2009. – Вип. 19.14. – 308 с.

72. Регламент Ради (ЄЕС) № 2092 від 24 червня 1991 року про спосіб

біологічного виробництва сільськогосподарської продукції і його позначення

на сільськогосподарській продукції і продуктах харчування // Official Journal

L 198 від 22.07.1991. – Р. 1.

73. Регламент Комісії (ЄС) № 1788/2001 від 07 вересня 2001 року про

правила запровадження положення щодо свідоцтва про проходження

контролю імпорту з третіх країн відповідно до статті 11 Регламенту Ради

(ЄЕС) № 2092/91 про біологічний спосіб виробництва сільськогосподарської

продукції і його позначення на сільськогосподарській продукції і продуктах

харчування // Official Journal L 243 від 13.09.2001. – Р. 3.

74. Муді Р., Поліводський О. Експортно-імпортні операції з країнами ЄС :

сільгосппродукція (посібник з правових питань) / Р. Муді, О. Поліводський. –

К.: Програма технічної допомоги Європейського Союзу Тасіс Україні, 2005. –

112 с.

75. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та

Європейським Співтовариством від 14 липня 1994 року // Офіційний вісник

України. – 2006. – № 24. – С. 203. – Ст. 1794.

76. Закон України «Про ратифікацію Угоди про партнерство та спів-

робітництво між Україною та Європейським Співтовариством від 14 липня

1994 року» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст. 415.

171

77. Закон України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між

Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським

співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої

сторони» від 16 вересня 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2014. –

№ 40. – Ст. 2021.

78. Марченко С. І. Правові аспекти сільськогосподарського природо-

користування в умовах адаптації аграрного законодавства України до

законодавства Європейського Союзу : матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

«Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, викори-

стання та охорони природних ресурсів» 9‒10 жовтня 2009 р. / за заг. ред.

А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: Нац. юрид. академія України

ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 142–144.

79. Правове регулювання відносин в сфері довкілля в Європейському

Союзі та в Україні / [кол. авт.] ; за заг. ред. В. Г. Дідика. – К. : Держ.

департамент з питань адаптації законодавства, 2007. – 579 с.

80. Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на

період до 2015 року» // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 1. – Ст. 17.

81. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації,

видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в

Україні» від 04 березня 1996 р. // Зібрання Постанов Уряду України. – 1996. –

№ 7. – Ст. 211.

82. Закон України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 11. – Ст. 90.

83. Закон України «Про екологічну експертизу» від 09 лютого 1995 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8. – Ст. 54.

84. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. –

2001. – № 3–4. – Ст. 27.

85. Водний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. –

№ 24. – Ст. 189.

172

86. Кодекс законів про надра // Відомості Верховної Ради України. –

1994. – № 36. – Ст. 340.

87. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня

1992 р. // Відомості Верховної Ради України. –1992. – № 50. – Ст. 678.

88. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 363.

89. Закон України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня

2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 29. – Ст. 232.

90. Шульга М. В. Сільськогосподарське землекористування – умова

сталого розвитку сільських територій // Сучасні досягнення наук земельного,

аграрного та екологічного права : зб. матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) /

за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 61–62.

91. Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349.

92. Закон України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність» від

17 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 38. – Ст. 470.

93. Бейкун А. Л. Правові проблеми використання, відтворення та

охорони природних ресурсів в аграрному секторі // Республіканська наук.-

практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-

правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. –

Х.: Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 55–58.

94. Статівка А. М. Деякі принципи екологічної політики в сільському

господарстві України // Правове життя сучасної України : матер. Міжнар.

наук. конф. проф.-викл. складу (Одеса, 20–21 квітня 2012 р.). Т. 3 / відп. за

вип. В. М. Дьомін / Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». – Одеса : Фенікс,

2012. – С. 407–408.

95. Статівка А. М. Концепція сталого розвитку – основа державного

регулювання екологічної політики в сільському господарстві України //

Проблеми розвитку аграрного та земельного права України : матер. міжнар.

173

наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К. : Вид-во географ. літ-

ри «Обрії», 2011. – С. 20–24.

96. Поплавська Ж. Економічні аспекти екологізації / Ж. Поплавська,

В. Поплавський // Вісник НАН України. – 2005. – № 10. – С. 26–34.

97. Лямцев О. В. Організаційно-економічний інструментарій

управління екологозбалансованим розвитком автотранспортного комплексу:

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.06

«Економіка природокористування та охорони навколишнього середовища» /

Лямцев Олександр Вікторович; Сумський держ. ун-т. – Суми, 2012. – 20 с.

98. Курман Т. В., Туєва О. М. Щодо поняття та змісту екологізації аграрного

виробництва // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування

України: серія «Право» [редкол. : Д. О. Мельничук (голова) та ін.]. – К., 2012. –

Вип. 173. – Ч. 2. – С. 74–79.

99. Право Європейського Союзу: навч. посіб. / за заг. ред. Р. А. Петрова. –

2-е вид. – К.: Істина, 2009. – 376 с.

100. Ващишин М. Екологізація як принцип земельного законодавства

України / М. Ващишин // Проблеми державотворення і захисту прав людини в

Україні : матер. XVII регіон. наук.-практ. конф. (м. Львів, 3–4 лютого 2011 р.). –

Львів : Юрид. фак-т ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – С. 218–219.

101. Ільків Н. В. Екологізація законодавства як міждисциплінарний процес

// Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб.

матер. круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. –

Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 122–124.

102. Шемшученко Ю. С., Олещенко В. І. Проблеми розвитку

екологічного права та законодавства на сучасному етапі: матер. Міжнар.

наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної

безпеки, використання та охорони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за

заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х. : Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 10–13.

174

103. Менеджмент на транспорте : учеб. пособие для студ. высш. учеб.

зав. / [Н. Н. Громов, В. А. Персианов, Н. С. Усков и др.] ; под общ. ред.

Н. Н. Громова, В. А. Персианова. – 4-е изд., стер. – М. : Изд. центр

«Академия», 2008. – 528 с.

104. Настіна О. І. До проблеми екологізації аграрного права // Аграрне

право як галузь права, юридична наука і навчальна дисципліна : матер.

Всеукр. круглого столу (25 травня 2012 р.) : зб. наук. пр. / за заг. ред.

В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К. : Видавн. центр Нац. ун-ту

біоресурсів і природокористування України, 2012. – С. 108–111.

105. Комарницький В. М., Шевченко В. І., Єлькін С. В. Екологічне

право: навч. посіб. – К.: Центр навч. літ-ри, 2006. – 224 с.

106. Теория государства и права: учебник / О. Ф. Скакун, Н. К. Под-

березский. – Х. : ЗАО «Типография № 16», 1997. – 496 с.

107. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки : навч. та наук.-практ.

посіб. / В. І. Андрейцев. – К. : Знання-Прес, 2002. – 332 с.

108. Лейба Л. В. Щодо правового забезпечення екологічної безпеки :

матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні проблеми правового

забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони природних

ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. –

Х. : Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 71–73.

109. Кондратьєва К. А. Правове регулювання екологічної безпеки в

сфері сільськогосподарського виробництва в Україні : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.06 «Земельне право;

аграрне право; екологічне право; природоресурсне право» / К. А. Кондратьєва;

Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2013. – 16 с.

110. Голиченков А. К. Экологическое право России : словарь юрид.

терминов : учебн. пособ. для вузов. – М. : Изд. дом «Городец», 2008. – 448 с.

111. Петров В. В. Экологическое право России: учебн. для вузов. – М. :

Бек, 1996. – 284 с.

175

112. Багай Н. О. Питання екологізації аграрного законодавства України //

Республіканська наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика

викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг.

ред. А. П. Гетьмана. – Х.: Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого,

2010. – С. 118–119.

113. Усманова Л. Ф. Правовое регулирование природопользования и

охраны окружающей среды в аграрном секторе экономики : автореф. дис. на

соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.06 «Природо-ресурсное

право; аграрное право; экологическое право» / Усманова Людмила Фуадовна. –

Уфа, 2000. – 48 с.

114. Аграрное, земельное и экологическое право Украины: особенные

части учеб. Курсов : учебн. пособ. / [Беженарь А. М., Бердников Е. С.,

Бондарь Л. А. и др.]; под общ. ред. А. А. Погребного. – Х.: Одиссей, 2001. – 560 с.

115. Макарова Т. И., Губская Н. С. Охрана окружающей среды при

осуществлении сельскохозяйственной деятельности : к вопросу о разработке

современных правовых подходов // Проблеми розвитку аграрного та

земельного права України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ,

25 травня 2011 р.). – К. : Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 42–45.

116. Тахватулина Н. К. Экологизация правового регулирования: теоретико-

правовое исследование : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид.

наук : спец. 12.00.01 «Теория и история государства и права; история учений

о праве и государстве» / Тахватулина Наиля Кималевна. – Волгоград, 2006. – 23 с.

117. Круглов В. В. Вопросы организационно-правового обеспечения

экологизации производства // Вопросы социалистического управления и права :

межвуз. сб. науч. тр. – Вып. 63. – Свердловск : УрГУ, 1978. – С. 36–40.

118. Гетьман А. П. Правовое обеспечение экологизации общественного

производства // Проблемы правоведения: респ. межвед. науч. сб. Вип. 50. – К. :

Выща школа, 1989. – С. 75–79.

119. Правове життя сучасної України: матер. Міжнар. наук. конф.

проф.-викл. складу (м. Одеса, 20–21 квітня 2012 р.) Т. 3. / відп. за вип. проф.

176

В. М. Дрьомін / Нац. ун-т «Одеська юрид. академія». – Одеса: Фенікс,

2012. – 490 с.

120. Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин

в Україні : сучасний стан і напрямки вдосконалення : монограф. / [А. П. Гетьман,

М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.]; за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. –

Х. : Право, 2012. – 448 с.

121. Кравець Н. В. Щодо поняття та змісту принципу екологізації

аграрного виробництва як принципу аграрного права // Наук. вісн. Міжнар.

гуманітарного ун-ту. Серія : Юриспруденція. – 2013. – № 6–1. – Т. 2. – С. 127–130.

122. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. – К. : Знання,

1989. – С. 5.

123. Гетьман А. П. Доктринальні аспекти правового забезпечення еко-

логічної політики України : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні

проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охо-

рони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана та

М. В. Шульги. – Х. : Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 13–18.

124. Коваленко Т. О. Вплив юридичних дефектів земельно-правового

регулювання на національну безпеку України // Сучасні досягнення наук

земельного, аграрного та екологічного права : зб. матер. круглого столу

(24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х. : Нац. ун-т

«Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 39–40.

125. Цибульський Ю. О. Екологічні програми : деякі проблеми

реалізації та правового забезпечення // Республіканська наук.-практ. конф.

«Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових

дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац.

юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 48–49.

126. Мозальова М. В. Деякі питання правового забезпечення

стимулювання раціонального використання земель сільськогосподарського

призначення та охорони ґрунтів : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуальні

проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, використання та

177

охорони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана

та М. В. Шульги. – Х. : Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого, 2009.

– С. 147–149.

127. Council Regulation (EC) № 73/ 2009 of January 2009 establishing

common rules for direct support schemes for farmers under the common

agricultural policy and establishing certain support schemes for farmers // OJ L 30/16,

31.01.2009: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu.

128. Хрипко С. І. Загальна характеристика фермерського господарства

за законодавством Європейського Союзу // Наук. вісник Нац. ун-ту

біоресурсів і природокористування України : серія «Право» / [Ред. кол. :

Д. О. Мельничук (голова) та ін.]. – К., 2012. – Вип. 173. – Ч. 2. – С. 117–123.

129. Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 49. – Ст. 527.

130. Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І. Науково-практичний

коментар до Земельного кодексу України, 4-е вид., змін. і доп. – К. : Алерта;

ЦУЛ, 2011. – 520 с.

131. Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І. Науково-практичний

коментар Земельного кодексу України. – К. : Правова єдність, 2009. – С. 446.

132. Мельник Н. О. Щодо правової природи втрат сільсько-господар-

ського і лісогосподарського виробництва: матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

«Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної безпеки, викорис-

тання та охорони природних ресурсів» 9–10 жовтня 2009 р. / за заг. ред.

А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х. : Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава

Мудрого, 2009. – С. 144–146.

133. Бринчук М. М., Саморукова О. И. Производственный экологический

контроль как мера охраны природы / М. М. Бринчук, О. И. Саморукова //

Экологическое право. – 2007. – № 3. – С. 12–21.

134. Тищенко С. В. Проблемы государственного экологического

контроля в субъектах Российской Федерации : административно-правовые

аспекты: автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : по спец.

178

12.00.14 «Административное право; финансовое право; информационное

право» / Тищенко Светлана Викторовна. – М., 2007. – 25 с.

135. Стрельник В. В. Правове вдосконалення виробничого екологічного

самоконтролю // Збірн. тез наук. доп. учасників «круглого столу» «Актуальні

питання кодифікації екологічного законодавства України» 9 листопада

2012 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого», 2012. – С. 189–191.

136. Менеджмент на транспорте : учеб. пособие для студ. высш. учеб. зав. /

[Н. Н. Громов, В. А. Персианов, Н. С. Усков и др.]; под общ. ред. Н. Н. Громова,

В. А. Персианова. – 4-е изд., стер. – М. : Изд. Центр «Академия», 2008. – 528 с.

137. Хименко О. Майбутнє за зеленими інноваціями / О. Хименко //

Інтелектуальна власність. – 2009. – № 4. – С. 44.

138. Бринчук М. М. О понятийном аппарате экологического права //

Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 20–28.

139. Васильева М. И. Концептуальные вопросы совершенствования

экологической политики и законодательства об охране окружающей среды //

Экологическое право. – 2007. – № 2 – С. 9.

140. Тимочко Т. В. Участь громадськості у формуванні природо-

охоронного законодавства України // збірн. тез наук. доп. учасників

«круглого столу» «Актуальтні питання кодифікації екологічного законо-

давства України» 9 листопада 2012 р. / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац.

ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. – С. 3–8.

141. Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 р. «Сучасний

стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні». – К. :

Кабінет Міністрів України, 2005. – С. 18–19.

142. Даниленко Б. В. Правові засади системи землеробства – основа

правового регулювання використання земель сільськогосподарського

призначення // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та

методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) /

179

за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава

Мудрого, 2010 р. – С. 130–131.

143. Земельне право : підручник / М. В. Шульга, Н. О. Багай,

В. І. Гордєєв та ін. ; за ред. М. В. Шульги. – Х. : Право, 2013. – 520 с.

144. Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель

сільськогосподарського призначення в Україні : монограф. / П. Ф. Кулинич. –

К. : Логос, 2011. – 688 с.

145. Правовое обеспечение рационального использования земли в СССР /

[Башмаков Г. С., Кикоть В. А., Колбасов О. С., Краснов Н. И. и др.]; отв. ред.

Н. И. Краснов. – М. : Наука, 1969. – 216 с.

146. Правовые проблемы раціонального использования и охраны

сельскохозяйственных земель (материалы «круглого стола») // Государство и

право. – 1998. – № 4. – С. 42–65.

147. Титова Н. І. Особливості правового режиму земель сільсько-

господарського призначення / Н. І. Титова // Землі сільськогосподарського

призначення : права громадян : наук.-практ. посіб. / за ред. Н. І. Титової. –

Львів : ПАІС, 2005. – С. 65–75.

148. Ільків Н. В. Раціональність сільськогосподарського землекористу-

вання як мета державного контролю / Н. В. Ільків // Державний контроль за

дотриманням земельного та екологічного законодавства : стан, проблеми та

шляхи вдосконалення : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17 червня

2008 р.). – К. : Юрид. думка, 2009. – С. 139–141.

149. Гаєцька-Колотило Я. З. Окремі аспекти правової охорони земель в

Україні / Я. З. Гаєцька-Колотило // Державний контроль за дотриманням зе-

мельного та екологічного законодавства : стан, проблеми та шляхи вдоскона-

лення : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17 червня 2008 р.). – К. :

Юрид. думка, 2009. – С. 135–138.

150. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України :

актуальні проблеми практичної теорії / В. І. Андрейцев. – К. : Знання, 2005. – 445 с.

180

151. Краснов Н. И. О понятиях рационального использования и

охраны земли / Н. И. Краснов, Г. С. Башмаков // Государство и право. – 1999. –

№ 10. – С. 38–44.

152. Вівчаренко О. А. Правова охорона земель в Україні : монограф. /

О. А. Вівчаренко. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 333 с.

153. Иващук И. С. Правовые проблемы охраны земель сельско-хозяйст-

венного назначения : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид.

наук : спец. 12.00.06 «Земельное право; аграрное право; экологическое право;

природоресурсное право» / Иващук Иван Сергеевич. – М., 2012. – 30 с.

154. Чмыхало Е. Ю. Правовая охрана сельскохозяйственных угодий :

автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.06

«Земельное право; аграрное право; экологическое право; природоресурсное

право» / Чмыхало Елена Юрьевна. – Саратов, 2000. – 20 с.

155. Добряк Д. С., Осипчук С. О., Погурельський С. П. Проблеми

екологізації землекористування // Землевпорядкування. – 2001. – № 2. – С. 34.

156. Жиравецький Т. М. Забезпечення принципу пріоритету вимог еко-

логічної безпеки при використанні земель сільськогосподарського призначен-

ня // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика

викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг.

ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого,

2010. – С. 138–140.

157. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо збереження родючості ґрунтів» від 04 червня 2009 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 47. – Ст. 719.

158. Офіційний вісник України. – 2010. – № 13. – С. 33. – Ст. 613.

159. Сидорова С. В. Правове забезпечення підвищення родючості

ґрунтів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне

право» / Сидорова Світлана Володимирівна; Нац. ун-т «Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого». – Х., 2013. – 20 с.

181

160. Федоровська О. Б. Хімізація сільського господарства : еколого-

правові проблеми // Проблеми розвитку аграрного та земельного права

України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К. :

Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 102–105.

161. Сидорова С. В. Хімізація як правова форма підвищення родючості

ґрунтів // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика

викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг.

ред. А. П. Гетьмана. – Х.: Нац. юрид. акад.України ім. Ярослава Мудрого,

2010. – С. 187–188.

162. Гордєєв В. І. Проблеми застосування законодавства при здійсненні

державного контролю за використанням та охороною земель // Сучасні

досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права : зб. матер.

круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. –

Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 32–34.

163. Кондратьєва К. А. Правові проблеми контролю за охороною

земель від забруднення пестицидами за законодавством України // Сучасні

досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права : зб. матер.

круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. – Х. :

Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 144–146.

164. Ковтун О. М. Програмування як форма планування використання

та охорони земель // Проблеми розвитку аграрного та земельного права

України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К. :

Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 146–149.

165. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол. : Ю. С. Шемшученко

(голова) та ін. – Т. 5. – К. : «Укр. енцикл.», 2003. – 736 с.

166. Лісова Т. В. Актуальні питання правової охорони земель // Сучасні

досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права : зб. матер.

круглого столу (24 травня 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги, Д. В. Саннікова. –

Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – С. 47–48.

182

167. Кулинич П. Ф. Екологічні імперативи в системі правової

охорони сільськогосподарських земель України / П. Ф. Кулинич // Право

України. – 2011. – № 2. – С. 140–147.

168. Кулинич П. Ф. Актуальні правові проблеми сільсько-

господарського землекористування в Україні // Проблеми розвитку аграрного

та земельного права України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ,

25 травня 2011 р.). – К. : Вид-во географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 11–14.

169. Иконицкая И. А., Беляева З. С., Краснов Н. И. Договорные

отношения сельскохозяйственных товаропроизводителей. – М. : Колос, 2003. –

256 с.

170. Романко С. М. Органічне виробництво в Україні : законодавчі

підстави // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України :

матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 травня 2011 р.). – К. : Вид-во

географ. літ-ри «Обрії», 2011. – С. 99–102.

171. Рудницька О. В. Визначення цільового споживача органічної

продукції в Україні за допомогою інструментів сегментації // Агроінком. –

2006. – № 7–8. – С. 18.

172. Дудар О. Органічне агровиробництво у системі еколого-

спрямованого розвитку сільського господарства // Всеукр. наук.-виробничий

журнал «Інноваційна економіка». – 2008. – № 23. – С. 26.

173. Закон України від 21 грудня 2010 р. «Про основні засади (стратегію)

державної екологічної політики України на період до 2020 року» // Відомості

Верховної Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218.

174. Милованов Е. В. Органічне сільське господарство: перспективи

для України // Посіб. українського хлібороба. – 2009. – № 8. – С. 259.

175. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.wiktionary.org/-

wiki/%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%

B5%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9.

183

176. Директива ЄС № 834/2007 від 28 червня 2007 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.ua/LexUriServ/ LexUriServ.do?-

uri=OJ:L:2007:189:0001:0023:EN:PDF.

177. Ярмілка В. ЕМ-технологія – основа органічного землеробства /

В. Ярмілка // Агроогляд. – 2005. – № 1. – Січень. – С. 42–44.

178. Туєва О. М. Органічне землеробство в контексті екологізації

аграрних правовідносин // Аграрне право як галузь права, юридична наука і

навчальна дисципліна : матер. Всеукр. круглого столу (25 травня 2012 р.) : зб.

наук. праць / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила, В. І. Семчика. – К. :

Видавничий центр Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України,

2012. – С. 129–131.

179. Статівка А. М. Деякі аспекти посилення державного регулювання

в процесі аграрних перетворень / А. М. Статівка // Право України. – 2001. –

№ 6. – С. 57–59.

180. Экологическое сельское хозяйство в Беларуси : начальные пути

развития // Белорусское сельское хозяйство. – 2008. – № 10. – С. 19–23.

181. Organic Agriculture and Food Security (IFOAM Dossier 1, 2002):

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ifoam.org.

182. Organic agriculture, environment and food security. N.El-Hage

Scialabba, C.Hattam (ed.) – Rome : FAO, 2002. – 252 p.

183. Статівка А. М. Актуальні питання формування загальних засад

диверсифікації аграрного виробництва з урахуванням досвіду зарубіжних

країн // Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в

Україні : сучасний стан і напрями вдосконалення: монографія / за ред.

А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича. – Х. : Право, 2012. – С. 184–196.

184. Шаршун Е. В. К вопросу обеспечения экологической безопасности

при производстве сельскохозяйственной продукции // Современные приорите-

ты в развитии аграрного, земельного и экологического права : матер. Между-

нар. науч.-практ. конф., посвященной памяти проф. М. И. Козыря (г. Москва,

2 марта 2012 г.) / Сост. и ответ. ред.: В. В. Устюкова, Г. Л. Землякова. – М. :

184

Ин-т гос-ва и права РАН, ООО «Фото плюс», ООО «Сам полиграфист»,

2012. – С. 168–172.

185. О Перспективном плане модельного законотворчества в

Содружестве Независимых Государств на 2011–2015 годы и о выполнении

Перспективного плана на 2005–2010 г., № 35–15 // Информационный

бюлетень МПА СНГ. – 2011. – № 49. – С. 460–464.

186. Закон України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» від 09 вересня 2013 р. // Голос

України. – 2013. – № 188.

187. Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від

23 грудня 1997 р. [178] // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 19. –

Ст. 98.

188. Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17 травня

2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 32. – Ст. 169.

189. Відтворення родючості грунтів у грунтозахисному землеробстві /

під ред. М. К. Шикули. – К. : Оранта, 1998. – 680 с.

190. Ришкова Л. В. Перспективи розвитку органічного землеробства на

особливо цінних землях // Республіканська наук.-практ. конф. «Сучасні

екологічні проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін»

(25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац. юрид.

акад.України ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С.182–183.

191. Кулинич П. Ф. Виробництво органічної та екологічно чистої

сільськогосподарської продукції : земельно-правові аспекти / П. Ф. Кулинич. –

Держава і право. – Вип. 43. – С. 414–429.

192. Економіка сільського господарства : навч. посіб. / В. К. Збарський,

В. І. Мацибора, А. А. Чалий та ін. ; за ред. В. К. Збарського і В. І. Мацибори. –

К. : Каравела, 2009. – 264 с.

193. Кравец Н. В. Правовое регулирование органического сельского

хозяйства в контексте реализации принципа экологизации аграрного

185

производства в Украине // Журнал научных публикаций аспирантов и

докторантов. – 2014. – № 4. – С. 67–71.

194. Корнієнко В. М. Загальнотеоретичні аспекти правового регулювання

відносин у сфері органічного сільського господарства / В. М. Корнієнко //

Сучасні досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права :

круглий стіл, присвячений пам’яті проф. Ю. О. Вовка (м. Харків, 24 травня

2013 р.). – Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», Нац.

акад. прав. наук України, 2013. – С. 92–93.

195. Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в

Україні» від 08 вересня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. –

№ 19–20. – Ст. 166.

196. Піддубний О. Ю. Сільськогосподарська біотехнологія як предмет

правового регулювання / О. Ю. Піддубний // Аграрне право як галузь права,

юридична наука і навчальна дисципліна : матер. Всеукр. круглого столу

(25 травня 2012 р.) : зб. наук. праць / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила,

В. І. Семчика. – К. : Видавн. центр Нац. ун-т біоресурсів і природо-

користування України. – С. 120–124.

197. Лейба Л. В. Правові проблеми використання генетично модифіко-

ваних організмів при виробництві сільськогосподарської продукції та

продуктів харчування / Л. В. Лейба // Актуальні проблеми правового забезпе-

чення продовольчої безпеки України: монографія / О. М. Батигіна,

В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін. / за ред. В. Ю. Уркевича та

М. В. Шульги. – Х. : «ФОП Шевченко С.О.». 2013. – С. 255–278.

198. Даценко Л. Є. Правові аспекти біологічної безпеки при

поводженні з генетично-модифікованими організмами / Л. Є. Даценко //

Екологічна безпека. – 2008. – № 3–4. – С. 110–114.

199. Курзова В. В. Правові ознаки біобезпеки як екологічної складової

у системі національної безпеки // Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України: Серія «Право». / Ред. кол. : Д. О. Мельничук

(голова) та ін. – К., 2011. – Вип. 165, ч. 3. – С. 212–221.

186

200. Краснова Ю. А. Проблеми правового забезпечення екологічної

безпеки у сільському господарстві // Аграрне право як галузь права,

юридична наука і навчальна дисципліна : матер. Всеукр. круглого столу

(25 травня 2012 р.) : зб. наук. праць / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Кури-

ла, В. І. Семчика. – К. : Видавн. центр Нац. ун-ту біоресурсів і природо-

користування України. – С. 87–90.

201. Закон України «Про дитяче харчування» від 14 вересня 2006 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 44. – Ст. 433.

202. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного

благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради

України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

203. Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня

2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 15. – Ст. 73.

204. Закон України «Про захист прав споживачів» від 01 грудня 2005 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2006. ‒ № 7. – Ст. 84.

205. Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів» від 31 травня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. –

2007. – № 35. – Ст. 484.

206. Скулиш Є. Д. Проблеми правового забезпечення біологічної

безпеки // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика

викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг.

ред. А. П. Гетьмана. – Х. : Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого,

2010. – С. 39–41.

207. Гиренко І. В. Щодо регулювання обігу генетично-модифікованих

організмів у відкритих системах / Сучасні тенденції розвитку національного

законодавства України : зб. тез міжнар. наук.-прак. конф., присвяченої

10-річчю створення юрид. фак-ту Нац. ун-ту біоресурсів і природокористу-

вання України. – К. : Видавн. центр Нац. ун-ту біоресурсів і природокористу-

вання України, 2011. – С. 272–274.

187

208. Закон України «Про перелік документів дозвільного характеру

у сфері господарської діяльності» від 19 травня 2011 р. // Відомості

Верховної Ради України. – 2011. – № 47. – Ст. 532.

209. Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської

діяльності» від 09 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. –

2005. – № 48. – Ст. 483.

210. Волощенко В. В. Правове забезпечення біологічної безпеки при

поводженні з ГМО // Респ. наук.-практ. конф. «Сучасні екологічні проблеми та

методика викладання еколого-правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) /

за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого,

2010. – С. 37–38.

211. Курман Т. В. Правове забезпечення продовольчої безпеки в Украї-

ні: національний та міжнародний аспекти // Актуальні питання аграрного права

України : теорія і практика : моногр. / А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич, В. М. Корнієнко

та ін. ; за ред. А. М. Статівки. – Х. : Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 82–101.

212. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження

Порядку етикетування харчових продуктів, які містять генетично модифіко-

вані організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг» від

13.05.2009 р. № 468 // Офіц. вісник України. – 2009. – № 37. – Ст. 1240.

213. Лейба Л. В. До питання про вдосконалення законодавства України

у сфері забезпечення біологічної безпеки / Л. В. Лейба // Респ. наук.-практ.

конф. «Сучасні екологічні проблеми та методика викладання еколого-

правових дисциплін» (25–26 листопада 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. –

Х. : Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 39–41.

214. Регламент (ЄС) № 1829/2003 Європейського Парламенту та Ради

від 22 вересня 2003 р. про генетично модифіковані продукти харчування і

корма // Official Journal L 268 від 18.10.2003. – Р. 1–23.

215. Положення про Державну ветеринарну та фітосанітарну службу

України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р.

№ 464 // Офіц. вісник України. – 2011. – № 29. – Ст. 1270.