МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

АДАМЮК ДЕНИС ІВАНОВИЧ

УДК 346.544.2:001.895(477)+(4)

ІННОВАЦІЙНИЙ ПРОДУКТ

ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ЄС

12.00.04 - господарське право;

господарсько-процесуальне право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Атаманова Ю. Є.

доктор юридичних наук, доцент

Харків – 2016

2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. Інноваційні продукти як об’єкти господарського

обороту ………………………………………………………………

13

1.1. Виникнення та розвиток терміна «інновація» у правовій

сфері....................................................................................................

13

1.2. Інноваційні продукти: визначення, ознаки,

класифікація.......................................................................................

47

1.3. Співвідношення інноваційних продуктів з іншими суміжними

об’єктами правового регулювання за законодавством

України..............................................................................................

58

1.4. Особливості обороту інноваційних продуктів з іноземним

елементом...........................................................................................

Висновки до розділу 1………………………………………………

91

106

РОЗДІЛ 2. Господарсько-правові засади залучення національних

інноваційних продуктів до ринку ЄС.............................................

115

2.1. Інноваційна політика ЄС: основні напрями та правові

інструменти.........................................................................................

115

2.2. Правове регулювання договірних відносин, пов’язаних з

організацією досліджень в ЄС.....................................................

141

2.3. Договірні форми обороту інноваційних продуктів за чинним

законодавством України ..................................................................

Висновки до розділу 2……….……………………………………..

159

185

ВИСНОВКИ………………………………………………………… 190

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………..……………. 195

3

ВСТУП

Актуальність теми. Прискорення темпів соціально-економічного розвитку

України у найближчому майбутньому у значною мірою залежатиме від виконання

завдань, пов’язаних із розробкою та реалізацією інноваційних продуктів як

найбільш завершених та максимально доведених для впровадження результатів

інтелектуальної діяльності. Їх використання у виробництві стає нагальною

потребою для промислового сектору економіки у боротьбі за ринки збуту,

підвищення попиту на українську продукцію, а в соціальній сфері – для

підвищення якості обслуговування та наближення до нових стандартів життя. З

огляду на важливе значення інноваційних продуктів для зростання

продуктивності виробництва та конкурентоспроможності продукції зумовлює

посилюється інтерес до них у сфері міжнародної торгівлі, зацікавленість в

інноваційних розробках з боку широкого кола суб’єктів господарювання як

вітчизняних, так й іноземних. Саме тому розроблення теоретико-методологічних

засад господарсько-правового регулювання відносин, що складаються у сфері

обороту інноваційних продуктів, вдосконалення національного законодавства, у

тому числі шляхом адаптації до норм права ЄС, потребує ґрунтовного наукового

дослідження.

У зв’язку з підписанням Угоди про асоціацію між ЄС та Україною і

визначеним про−європейським курсом країни слід з’ясувати рівень і шляхи

адаптації українського законодавства до законодавства ЄС, у тому числі й у

питаннях передачі інноваційних продуктів, технологій, інших результатів

інтелектуальної діяльності.

Аналіз законодавства не тільки України, й ЄС з питань обороту

інноваційних продуктів, проведення якого припускає заявлена тематика

дослідження, дозволить виокремити теоретичні та практичні засади діяльності з

передачі прав на такі результати інтелектуальної діяльності іноземним суб’єктам.

Незважаючи на очевидну затребуваність та своєчасність вивчення проблематики

4

правового механізму передачі вітчизняних наукових розробок й інноваційних

продуктів за кордон, вона не отримала ще свого системного вирішення в науці

господарського права. Якщо проблеми визначення основних категорій у сфері

інновацій, правових засад формування національної інноваційної системи,

підвищення інноваційної спрямованості господарської діяльності суб’єктів

господарювання та національної економіки в цілому вже стали предметом

наукових пошуків юридичної науки, то особливості міжнародної передачі

інноваційних продуктів як окремих об’єктів господарського обороту не стали

предметом безпосереднього господарсько-правового дослідження.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці таких учених у

галузі господарського, цивільного права, як Ю.Є. Атаманова, О. А. Беляневич,

А.Г.Бобкова, О.М.Вінник, Н.В. Василенко, Д.Є. Висоцький, Д.В. Задихайло, Н.М.

Мироненко, В.В. Кудрявцева, В.С. Мілаш, О.Д. Святоцький, І.В. Спасибо-

Фатєєва, О.П. Орлюк, І.Б. Чайкіна, Г.В. Цірат, М.В. Волинкіної, також

використані роботи економістів − Л.Л. Антонюк, І.О. Галиці, Б.Т. Кліяненко, О.П.

Осики, С.Ф. Ревуцького. При дослідженні аспектів права інтелектуальної

власності держав-членів Європейського Союзу, а також правового регулювання

інноваційної діяльності в ЄС за основу були взяті наробки А.І. Абдуліна,

Г. Авігдора, Г.О. Андрощука, Ю.М. Капіци, М.Ю. Міжинского, В.І. Муравйова, Г.

Румпфа та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію

виконано на кафедрі господарського права Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого відповідно до цільових комплексних

програм «Проблеми оптимізації правового регулювання економічних відносин в

Україні» (номер державної реєстрації 0106U002289) та «Правове забезпечення

реалізації політики держави на пріоритетних напрямках економічного розвитку та

у сфері екологічної безпеки» (номер державної реєстрації 0111U000962). Тема

кандидатської дисертації «Інноваційний продукт як об’єкт правового

регулювання за законодавством України та ЄС» була обговорена кафедрою та

5

затверджена Вченою радою Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого (протокол №4 від 21.12.2007 р.). і перезатверджена Вченою

радою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

(протокол №1 від 11.09.2015 р.).

Метою дослідження є комплексна наукова розробка визначення

господарсько-правових засад обороту інноваційних продуктів, створених в

Україні, умов та форм їх передачі на національному та європейському ринках.

Для досягнення зазначеної мети визначено такі завдання наукового

дослідження:

− проаналізувати історію розвитку поняття «інноваційний продукт»;

– визначити правову природу, ознаки та види інноваційних продуктів;

– встановити співвідношення інноваційних продуктів з об’єктами права

інтелектуальної власності та іншими результатами інтелектуальної діяльності,

технологією;

– здійснити порівняння законодавчих підходів до визначення

інноваційних продуктів та регулювання відносин, що виникають щодо них, за

законодавствами України та ЄС;

– розкрити основні договірні форми передачі інноваційних продуктів за

законодавством України;

– з’ясувати особливості обороту інноваційних продуктів за участю

іноземних суб’єктів господарювання;

– визначити основні напрями і тенденції європейської інноваційної

політики, дослідити європейський досвід правового регулювання та

стимулювання науково-дослідної та інноваційної діяльності;

– сформулювати пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного

правового механізму регулювання відносин, що виникають з питань передачі

інноваційних продуктів, у тому числі за кордон.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері

обороту інноваційних продуктів.

6

Предметом дослідження є інноваційний продукт як об’єкт правового

регулювання за законодавствами України та ЄС.

Методи дослідження. Обрання методологічної основи дисертації

зумовлене виконанням, метою і вирішенням поставлених завдань, а також

складністю та багатоаспектністю об’єкта і предмета дослідження. Дисертантом

комплексно використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового

пізнання, зокрема, історико-правовий, метод правового моделювання,

порівняльно-правовий, діалектичний, системно-структурний, формально-логічний

методи.

Історико-правовий і діалектичний метод застосовувалися під час вивчення

виникнення й розвитку інноваційних продуктів як об’єктів інноваційних

відносин. Завдяки системно-структурному методу були досліджені особливості

правової природи інновацій та інноваційних продуктів, зокрема, особливості

залучення таких продуктів у господарський оборот, розроблена класифікація

інноваційних продуктів та виявлені їх різновиди. Метод правового моделювання

використано при формулюванні пропозицій щодо вдосконалення чинного

законодавства України та моделюванні договірних форм передачі інноваційних

продуктів як на внутрішні, так і на зовнішні ринки. Порівняльно-правовий метод

дозволив проаналізовати зміст суміжних понять у інноваційній сфері та їх

співвідношення, розглянути кваліфікацію суспільних відносин, що складають

об’єкт дослідження, у правових системах інших країн, а також вивчити

європейський досвід правового регулювання науково-дослідної та інноваційної

діяльності. За допомогою формально-логічного методу було проаналізовано

визначення понять «інноваційний продукт», «інноваційна діяльність»,

«технологія» тощо, а також наявні теоретичні погляди щодо правової

характеристики вказаних понять.

Наукова новизна результатів полягає в тому, що дисертація є однією з

перших комплексних наукових праць, яку присвячено господарсько-правовому

регулюванню відносин у сфері обороту інноваційних продуктів, створених

7

національними суб’єктами господарювання, на національних та міжнародних

ринках із розробленням пропозицій щодо шляхів адаптації законодавства України

з цих питань до європейських підходів.

У результаті проведеного дослідження дисертантом отримані та виносяться

на захист наукові положення та висновки, що мають наукову новизну.

Уперше:

− визначено, що інноваційний продукт як об’єкт господарсько-правового

регулювання є різновидом технологій, а на відносини щодо передачі та

комерціалізації інноваційних продуктів поширюються положення законодавства про

трансфер технологій, які зараз застосовуються паралельно без встановлення їх

співвідношення за юридичною силою. З’ясовано «національний характер» поняття

«інноваційний продукт», якому в практиці міжнародного технологічного обміну

найбільш кореспондує поняття «технологія», що створює методологічну основу для

адаптації вітчизняного законодавства з питань передачі інноваційного продукту

відповідно до вимог законодавства ЄС про трансфер технологій;

– розкрито структуру інноваційного продукту як складного результату

інтелектуальної діяльності шляхом визначення системних елементів:

а) інформаційної складової; б) організаційної складової; в) інтелектуальної складової;

г) матеріальної складової. Визначено, що загальними елементами структури

інноваційного продукту і технологій, які обумовлюють їх належність до спільної

групи об’єктів правового регулювання, є: а) інформаційна складова – систематизована

інформація про перелік, строк, порядок та послідовність виконання операцій, робіт; б)

організаційна складова, що полягає у наявності певної структури (елементи, які

утворюють цілісність), взаємозв’язків між ними, алгоритму дій, що застосовуються

для досягнення результатів. Додатковими елементами, що визначають інноваційний

продукт як різновид технології, є: а) інтелектуальна складова, яка означає обов’язкову

наявність у складі інноваційного продукту охороноздатного об’єкта права

інтелектуальної власності; б) матеріальна складова – у вигляді дослідного екземпляра,

зразка, пробної партії;

8

– встановлено правові режими кожної зі складових інноваційного продукту при

його передачі шляхом розукомплектування, а саме: а) інтелектуальної складової –

через передачу прав на відповідні об’єкти права інтелектуальної власності, що

містяться у його складі; б) організаційної – шляхом передачі секретів виробництва як

«ноу-хау» в режимі комерційної таємниці; в) матеріальної складової – через передачу

прав власності на відповідні матеріальні об’єкти, в яких інноваційний продукт

знаходить своє вираження; г) інформаційної складової – шляхом надання певних

майнових прав на об’єкти авторського права або права використання інформації, що

має об’єктивовану форму (зокрема, закріплена на паперовому чи інших носіях);

– запропоновано закріпити на рівні закону колізійну прив’язку для визначення і

врегулювання прав і обов’язків сторін за договорами інноваційного характеру, що

ускладнені іноземним елементом. Доведено, що з метою захисту національних

інтересів держави та розробників зокрема доцільно регулювати такі відносини правом

держави, в якій виконавець (розробник інноваційного продукту/технології) має своє

місцезнаходження або місце проживання;

– сформульовано введення такого тимчасового засобу державної підтримки на

період неможливості державою здійснення прямого (повного чи часткового)

фінансування інноваційних проектів згідно із ст.17 Закону України «Про інноваційну

діяльність», як інноваційний ваучер, що ефективно застосовується країнами ЄС як

інструмент регіональної інноваційної. Інноваційний ваучер – це сертифікат

встановленого зразка, який посвідчує зобов’язання емітента сплатити за виконанні

роботи, надані послуги, необхідні проведення дослідження чи виконання

інноваційного проекту;

удосконалено:

– визначення поняття «інноваційний продукт» і запропоноване його

розуміння як складного результату інтелектуальної діяльності, який вміщує

сукупність систематизованих знань та інформації щодо нового (удосконаленого)

технічного чи технологічного рішення, оформленого як об’єкт(и) права

інтелектуальної власності про перелік, строк, порядок та послідовність виконання

9

операцій з виробництва продукції з отриманням дослідного екземпляра, зразка,

пробної партії такого продукту;

– класифікацію інноваційних продуктів, що має сприяти точності

правового регулювання відносин з обороту інноваційних продуктів або засобів їх

державного регулювання (передусім держпідтримки). Запропоновано класифікувати

інноваційні продукти за такими критеріями: 1) залежно від масштабів застосування: а)

індивідуального призначення; б) спеціалізованого призначення в) загального

призначення; 2) інноваційним потенціалом:а) радикальні; б) поліпшуючі;

в) модифікаційні. 3) за напрямком реалізації: а) ринково-орієнтовані

б) внутрішньогосподарські інноваційні продукти в) соціальні; 4) за масштабом

новизни: а) піонерські; б) напівпіонерські;

– положення про властивості інноваційного продукту як складного

результату інноваційної діяльності, а саме: 1) утворення об’єкта з новими

властивостями, який здатний вирішувати нові технічні завдання, складність

вирішення яких зумовлює необхідність залучення інших об’єктів права

інтелектуальної власності; 2) поєднання як об’єктів права інтелектуальної власності,

так і інших неохоронюваних результатів інтелектуальної діяльності, що утворюються

після дослідно-конструкторських, технологічних, випробувальних робіт, які не

підлягають правовій охороні, такі як ідеї, методи, процеси, системи, способи,

концепції, принципи, відкриття, факти та ін.;

– положення щодо необхідності лібералізації процедури проведення державної

реєстрації технологій та інноваційних продуктів, створених за бюджетні кошти, у разі

їх продажу за межі України, відмінити обов’язковість експертизи технологій і

замінити її процедурою розкриття інформації про таку технологію шляхом

розміщення у загальнодоступному реєстрі, що ведеться он-лайн спеціально

уповноваженим органом з питань формування та забезпечення реалізації державної

політики у сфері трансферу технологій. Реєстрація технологій (інноваційних

продуктів), створених за бюджетні кошти, має бути обов’язковою, а щодо технологій

10

(інноваційних продуктів), створених юридичними і фізичними особами за рахунок не

бюджетних коштів, – добровільною;

набули подальшого розвитку:

– положення про зв’язок інноваційної та зовнішньоекономічної діяльності,

що дають підстави вважати, що до зовнішньоекономічної діяльності слід відносити не

тільки діяльність із експорту або імпорту товарів, робіт чи послуг тощо, а й

інноваційну діяльність, яка обтяжена іноземним елементом, що може виражатися в

одній або кількох з таких форм: а) якщо хоча б один учасник правовідносин є

суб’єктом господарювання, зареєстрований або іншим чином створений за

законодавством іноземної держави; б) об’єкт договору

переміщується/створюється/надається за межі митного кордону України чи

знаходиться на території іноземної держави;

– пропозиції щодо використання принципу «розукомплектування»

інноваційного продукту (технології) при укладенні договорів на їх передачу, з

обов’язковим виокремленням в предметі таких договорів умов щодо кожної зі

складових інноваційного продукту;

– пропозиції щодо доцільності використання Україною європейського

досвіду шляхом укладання договорів консорціуму щодо організації і здійснення

спільних дослідницьких проектів, фінансування науки та інноваційної діяльності між

співвиконавцями проектів державних науково-технічних програм, якщо необхідно

залучити декілька учасників для масштабних національних проектів.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що

основні положення, висновки, рекомендації та інші результати дослідження можуть

бути використані:

− у науково-дослідній сфері – при проведенні досліджень для подальшої

розробки проблем правового регулювання обороту інноваційних продуктів, передачі

інтелектуальних продуктів за кордон та їх захисту, комерціалізації результатів

наукових досліджень, реалізації інноваційних продуктів та трансферу технологій;

11

− у нормотворчій діяльності – для удосконалення національного інноваційного

законодавства з питань регулювання відносин, що виникають з питань передачі

інноваційних продуктів, у тому числі за кордон;

− у навчальному процесі – при викладанні навчальних курсів «Господарське

право», «Інноваційне право», при підготовці навчальної та навчально-методичної

літератури (підручників, посібників, методичних рекомендацій);

− у правозастосовній роботі – у процесі застосування чинних норм

законодавства України та ЄС під час укладення та виконання договорів на передачу

інноваційних продуктів (трансферу технологій).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації

доповідалися й були схвалені на засіданнях кафедри господарського права

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Вироблені в

ході дослідження окремі положення, узагальнення і пропозиції були оприлюднені

автором на міжнародних, всеукраїнських наукових і науково-практичних

конференціях, як-от «Моделі забезпечення сталого розвитку світового

господарства: Економіка, Фінанси та Право» (м. Київ, 6 травня 2008 р.); «Осінні

юридичні читання» (м. Харків, 12-13 листопада 2008 р.); «Реформування сучасної

правової системи» (м. Донецьк, 10-11 квітня 2009 р.); «Проблеми правового

забезпечення економічної політики держави на сучасному етапі» (м. Харків, 24

квітня 2009 р.); «Правове забезпечення становлення економіки інноваційного

типу в Україні» (м. Харків, 15 грудня 2009 р.); «Актуальні проблеми модернізації

інноваційного законодавства» (м. Харків, 28 жовтня 2010 р.); «Проект

Інноваційного кодексу України як новий етап розвитку нормотворення в

інноваційній сфері» (м. Харків, 14 червня 2011 р.); «Охорона прав інтелектуальної

власності в Україні та Європейському Союзі: політика, законодавство, практика»

(м. Київ, 15-16 червня 2011 р.); «Шляхи формування національної інноваційної

системи та удосконалення інноваційного законодавства» (м. Харків, 11 листопада

2011 р.); «Правове забезпечення комерціалізації результатів досліджень і

розробок» (м. Харків, 22 травня 2012 р.); «Актуальні питання інтелектуальної

12

власності та інноваційного розвитку» (м. Харків, 15-16 листопада 2012 р.); «Роль і

значення інтелектуальної власності в інноваційному розвитку економіки» (м.

Київ, 11-13 листопада 2013 р.); «Актуальні питання правового забезпечення

інноваційної та інвестиційної політики в Україні» (м. Харків, 14 листопада 2014

р.).

За темою дисертації автором підготовлено 19 наукових публікацій, з яких 5

статей − в наукових виданнях, включених до переліку фахових видань, у тому

числі 1 – у зарубіжному виданні, 1 стаття у нефаховому науковому виданні, та

тези 13 наукових доповідей.

13

РОЗДІЛ 1

ІННОВАЦІЙНІ ПРОДУКТИ ЯК ОБ’ЄКТИ

МІЖНАРОДНОГО ОБОРОТУ

1.1 Виникнення та розвиток терміна «інновація» у правовій сфері

Наприкінці ХХ ст. в як керівний принцип прогресу суспільства утвердилася

парадигма його сталого розвитку на основі інноваційної моделі перетворення

економіки з метою підвищення добробуту людей, збереження та відновлення

довкілля для теперішнього та майбутніх поколінь [1].

Для України як постсоціалістичної держави вичерпання усіх можливостей

для екстенсивного економічного розвитку зумовлює постійне посилення уваги до

пошуку нових шляхів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному

розвитку світової економіки. Тому запровадження в Україні інвестиційно-

інноваційної моделі економічного зростання перетворюється на об’єктивну

необхідність, в протилежному випадку нехтування цим загрожує занепаду

національної економіки, втраті економічного, а, можливо, й національного

суверенітету.

Станом на 2014 р. в Україні з питань, пов’язаних зі провадженням

інноваційної діяльності було прийнято близько 80, які є чинними і нині, законів і

понад 600 підзаконних актів [2]. У зазначених нормативно-правових актах

встановлюються державні пріоритети, визначаються засади наукової, науково-

технічної та інноваційної політики, порядок фінансування і державної підтримки

науково-технічної діяльності, регламентуються питання охорони прав

інтелектуальної власності, створення та фінансування інноваційних структур.

У цьому контексті, додамо наступне. Розвиток сучасної світової економіки

відбувається в умовах глобалізації, що сприяє поглибленню інтеграційних

процесів у всіх сферах життєдіяльності різних країн. Із другої половини XX ст. до

найважливіших засобів досягнення економічного розвитку держав висунуті

14

процеси створення й запровадження новітніх технологій, заснованих на

досягненнях світової науки й техніки, що значною мірою сприяє підвищенню

рівню розвитку економіки країни, її фінансової стабільності, що становить базис

для її ефективного функціонування.

Інноваційні продукти останнім часом стають усе більш затребуваним

товаром, саме завдяки їх визначальній ролі в підвищенні технічного рівня

виробництва, випуску продукції, здатної задовольняти зростаючі з кожним днем

потреби суспільства, в удосконаленні системи господарювання в цілому. Як

наголошує Ю.Є. Атаманова, інновації − впроваджені нові продукти, технології,

інші об’єкти, які створені в результаті проведених наукових досліджень і якісно

відрізняються від своїх аналогів, визнаються найбільш ефективними засобами

технологічного розвитку господарюючих суб’єктів, забезпечення їх сильних

конкурентних позицій [3, с.55]

З огляду на сказане вважаємо за доцільне вказати, що інноваційна діяльність

як економічне та правове явище за часів СРСР не визнавалася, найбільш

близькою до неї була «діяльність у сфері нової техніки», а тому її правове

оформлення мало пройти етап від еволюції з самого початку до того рівня

юридичного опосередкування, який існує в зарубіжних країнах. Проте вже ні для

кого не секрет, що у правовому сенсі інноваційна діяльність в Україні має власну

передісторію, яка тісно пов’язана з розвитком відносин, що складалися у зв’язку

зі створенням, освоєнням і використанням науково-технічних результатів СРСР.

Так, за твердженнями деяких провідних вчених, правове регулювання науково-

технічного прогресу за часів СРСР пройшло шлях від відокремленого

регулювання відносин, що складаються при проведенні наукової діяльності,

винахідницької діяльності та діяльності з розроблення й використання

раціоналізаторських пропозицій, до системного регулювання, яке охоплювало

завдяки розгалуженому комплексу правових засобів усі основні відносини, що

формуються при створенні, освоєнні та впровадженні у виробництво науково-

технічних досягнень, нової техніки [4, с.40].

15

У світі найінтенсивніше проблема інновацій та їх оцінки почала

обговорюватися в 60-ті р. XX ст. у зв’язку зі стрімким зростанням масштабу та

складності виконуваних НДР та ДКР, особливо в авіакосмічній, атомній та

радіоелектронній промисловості, з розвитком біотехнологій. Проте зауважимо,

що при централізованому управлінні економікою для позначення відповідних

процесів часто застосовувалися поняття «впровадження досягнень науки та

техніки», «управління науково-технічним прогресом» тощо, а не інноваційна

діяльність.

Також, зважаючи на цілі дослідження, цікавим є факт, що за часів СРСР

поняття «інновація», «інноваційний продукт» ні у правовій науковій літературі, ні

в законодавстві, що регулює науково-технічну сферу, взагалі не вживалося. На

той час технічний прогрес та технологічне оновлення підприємств зазвичай

пов’язували зі створенням та найбільш широким використанням у виробництві

новітніх високоефективних науково-технічних досягнень, на позначення цих

процесів був уведений термін «нова техніка». Аналіз правової думки та

вітчизняного законодавства другої половини ХХ ст., що регулює науково-

технічну сферу, дозволяє встановити, чи схожі між собою поняття «інноваційний

продукт», дефініція якого міститься в Законі України «Про інноваційну

діяльність» (далі – Закон), та «нова техніка». Термін «нова техніка» набув статусу

правої категорії з тих пір, коли була встановлена особлива система планування,

фінансування і економічного стимулювання робіт зі створення та впровадження

нової техніки. Ця система отримала широкі масштаби після прийняття постанови

ВСНГ СРСР Ради Міністрів СРСР від 25.08.1964 р. №81 «Про покращення

системи економічного стимулювання підприємств та про підвищення

матеріальної заінтересованості робітників зі створення та впровадження нової

техніки». Згідно з п.13 згаданої Постанови під новою технікою розумілися нові

рішення у сфері технології та організації виробництва [5].

Легального законодавчого визначення поняття «нова техніка» на той час не

існувало, що давало підґрунтя для розроблення доктринальних визначень цього

16

поняття. Зокрема, свого часу навести дефініцію намагалися В.А. Дозорцев [10],

О.А. Подопригора [8], Є.П. Торкановський [9], В.П. Рассохін [6].

Передусім слід зауважити, що на той час склалися дві основні точки зору

щодо змісту поняття «нова техніка», різниця в підходах була зумовлена тим, чи

включається до цього поняття винаходи. Прихильники однієї з них

(В.А. Дозорцев та Є.П. Торкановський), вважали, що до нової техніки належать

об’єкти, які, хоча і не містять у собі винаходів, але за своїми техніко-

економічними параметрами досягають або навіть перевершують відомі світові

зразки аналогічного призначення. Іншу точку зору підтримувала все ж таки

переважна більшість вітчизняних учених. Так, на переконання В.П. Рассохіна,

основним нормативним критерієм для віднесення об’єкта до нової техніки є

використання в ньому найбільш ефективних вітчизняних або зарубіжних

винаходів [6, с.5-9]. Аналогічну позицію займав Ю.Є. Максарев, який, однак,

вважав, що для визнання об’єкта новою технікою достатньо використання в

ньому будь-якого вітчизняного або зарубіжного винаходу [7, с.3-9], а не тільки

«високоефективного», як стверджував В.П. Рассохін. Ці ідеї обстоював і

О.А. Подопригора [8]. Науковці єдині в тому, що саме винахід визначає техніко-

економічні показники об’єкта, що дають підстави віднести його до нової техніки.

Такий підхід нами вважається деякою мірою виправданим, оскільки саме через

запровадження «нової техніки» можливо було досягти цілей науково-технічного

прогресу, які полягали в тому, щоб створювати та впроваджувати принципово

нові знаряддя праці, матеріали та технології, що перевершують за своїми техніко-

економічними показниками кращі вітчизняні та світові досягнення. Саме таке

розуміння поняття «нова техніка» згодом було офіційно закріплено Постановою

ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про покращення планування й посилення

впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і

якості роботи» від 12.07.1979 р., згідно з якою необхідно створювати нову

техніку, що за своїм технічним рівнем та якістю відповідає кращим вітчизняним і

світовим зразкам або перевершує їх [12]. Яскравим прикладом також є той факт,

17

що серед основних завдань XXVI з’їзд КПРС визначив створення та

впровадження у виробництво принципово нової техніки і матеріалів,

прогресивних технологій [8, с. 48].

Більшість вітчизняних авторів сходилися у тому, що нова техніка – це

машини, механізми, апарати, конструкції, технологічні процеси та способи

виробництва, матеріали, сплави, речовини тощо, іншими словами, засоби

цілеспрямованої людської діяльності [8, с.41]. Однією з основних ознак нової

техніки вважали новизну на рівні світових стандартів та техніко-економічні

показники. За словами В.А. Дозорцева, «новою технікою визнається особливо

важливий для народного господарства або галузей реальний об’єкт техніки, що

наділений більш високими техніко-економічними показниками порівняно з

відомими (існуючими або розробленими) у світі об’єктами аналогічного

призначення або який піднімає вітчизняні вироби до рівня останніх» [10, с.9]. Тієї

ж думки дотримувалися І. А. Зенін [11, с.58], О.А. Підопригора [8, с.52]. Дехто

був переконаний, що нова техніка повинна мати світову новизну та обов’язково

бути заснованою на винаходах. Тільки використання в об’єктах нової техніки

винаходів може забезпечити їй перевагу над відомими світовими аналогами [8,

с.42]. З урахуванням наведеного, однозначно можна констатувати, що в новій

техніці втілювалися не лише ідеї – винаходи, а також й інші технічні рішення, які

не є винаходами, об’єкт нової техніки матеріалізує у собі певні наукові та технічні

ідеї. Отже, об’єкт нової техніки у процесі свого створення проходить такі стадії,

як задум, ідея, принцип, тобто спочатку являє собою ідею, принцип вирішення

технічного завдання. Вважалося, що винахідництво і створення нової техніки є

ланками одного ланцюга – технічного прогресу, що поєднує науку з

виробництвом, а використання винаходів – це ні що інше як розроблення та

впровадження нової техніки. Саме завдяки винаходам як складової проектно-

конструкторських розробок, які у свою чергу, є втіленням нових наукових ідей,

відкриттів, підвищується технічний рівень засобів виробництва і продукції, що

випускається.

18

Таким чином, можна назвати такі головні ознаки нової техніки: рівень

світової або локальної новизни, ефективність, що виражається у високих

техніко-економічних показниках, підвищення вітчизняного науково-технічного

рівня, формальна визначеність об’єктів, на думку деяких вчених, промислова

придатність, що може бути реалізацією винаходу та головна мета

впровадження нової техніки – досягнення економічного або іншого позитивного

ефекту. Вказані ознаки певною мірою кореспондують тим, що наводяться щодо

інноваційного продукту у ст. 14 Закону України «Про інноваційну діяльність», а

саме: він є реалізацією (впровадженням) об’єкта інтелектуальної власності,

розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний

рівень, в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не

вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку,

він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники [13].

Отже, неважко помітити навіть при першому «погляді» близькість понять

«інноваційний продукт» та «нова техніка». До того ж розроблення та

впровадження останньої за часів СРСР пов’язували із збільшенням технічного

рівня виробництва, покращенням якості продукції, що випускається. Аналіз

законодавства України, що регулює науково-технічну сферу, підтверджує

відсутність правонаступності основної термінології, мова йде про те, що терміни

«інновація», «інноваційний продукт» не використовувалися у радянському

законодавстві. Виникають цілком логічні запитання, чому законодавець обрав

шлях запозичення закордонної термінології замість розвинення, адаптації вже

відомих вітчизняному праву правових інститутів та термінів, чому взагалі зникає

з чинного законодавства термін «нова техніка», яка практично відповідає за

ознаками поняттю «інноваційний продукт».

На думку автора, сьогодні вкрай важливо застосовувати те корисне, що

містилося в попередній системі правового забезпечення відносин, пов’язаних з

отриманням науково-технічних знань, а не створювати заново юридичні поняття

та конструкції, спираючись на закордонний досвід, але при цьому не залишати

19

останній поза увагою. Тому ми схиляємося до тієї точки зору, що осмислення

сутності правових явищ минулого дозволяє не тільки використовувати в правовій

системі попередні форми права при оновленні їх змісту, а й прогнозувати

тенденції їх розвитку у майбутньому. Без урахування власного історичного

досвіду розвитку права у сфері забезпечення науково-технічної діяльності важко

створювати досконале та ефективне законодавство в майбутньому. Такий підхід

дозволяє врахувати історичний досвід, призабутий сучасною теорією і практикою

[14, с.27] .

Розпад СРСР та пожвавлення взаємодії з міжнародним співтовариством

призвело до того, що дослідження наукової та виробничої сфер поступово

отримало західний ухил, швидко витіснивши майже всю «впроваджувальну

термінологію». Так, загальновживаний нині термін «інновації» з’явився в

чинному законодавстві лише у 90-ті роки ХХ ст. і не пов’язаний із близьким до

нього терміна «нова техніка», який відомий ще з часів СРСР.

Поява поняття «інновація» в науковій літературі як нововведення, що

застосовується у сфері технології, виробництва або управління, зазвичай

пов’язується з роботами відомого австрійсько-американського вченого Йозефа

Шумпетера, автора книги «Теорії економічного розвитку», виданої в 1912 році. У

цьому контексті додамо, що більш глибокий історичний екскурс, розпочатий

Ю.А. Карповою [15, с. 15-16], показав, що використання поняття «інновація»

французами вперше датується 1297 р., а в 1533 р. документально підтверджене

його вживання в англійській літературі. Однак до XX ст. «інновація» залишалася

категорією процесуального права, лінгвістики й, частково, ботаніки. В

англійському праві, наприклад, у середині XIV ст. воно означало заміну, за

згодою кредитора, одного зобов’язання на інше.

До наукового обігу поняття «інновація» вперше входить у XIX ст., завдяки

антропологам та соціологам, які трактували його як введення деяких елементів

однієї культури в іншу. Це значення збереглося до нашого часу в етнографії. У

подальшому сфера застосування даного терміна розширюється, а вчені під

20

інновацією почали розуміти «новий спосіб що-небудь зробити». Саме досвід XIX

ст., з його кількісним та якісним стрибком у науково-технічному прогресі,

дозволяє виділити та осмислити інновацію як соціальну та економічну категорію.

На початку XX ст. сформувалася особлива галузь знань – інноватика, тобто наука

про нововведення, у межах якої стали вивчатися закономірності технічних

нововведень. Її підґрунтя склали роботи Й. Шумпетера та М.Д. Кондратьєва, які

пов’язали інноваційні процеси в економіці з поняттями «ініціативність»,

«винахідництво» та «дух підприємництва».

Із прийняттям у 2002 р. Закону України «Про інноваційну діяльність»

поняття «інновація» увійшло у легальний нормативно-правовий оборот. Поява у

правовому полі визначення поняття «інновація» в межах чинного законодавства

України дозволила вперше за довгі роки розпочати предметну дискусію про вибір

найбільш оптимальних інструментів правового регулювання інноваційної

діяльності. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інноваційну діяльність» [13]

під інноваціями розуміються «новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені

конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-

технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого

характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або)

соціальної сфери».

У цілях даного дослідження необхідно насамперед звернути увагу ще й на

теоретичні питання правового регулювання інноваційної діяльності у країнах

СНД, передусім з метою проведення порівняння підходів до визначення вихідних

понять такої діяльності та виявлення відмінностей у термінології. Слід зазначити,

що проблема правого регулювання інноваційних відносин знайшла своє

відображення не тільки в нормативно-правових актах України, а й інших

державах-членів СНД. Останні досить виважено підійшли до забезпечення,

стимулювання та проведення інноваційної діяльності шляхом закріплення

принципів та засад державного регулювання національних інноваційних систем,

їх структурних елементів, механізмів регулювання.

21

Аналіз законодавства, що регулює інноваційну діяльність країн-членів

СНД, дає достатні підстави зробити висновок, що спочатку воно формувалося

безсистемно фактично на всьому просторі СНД. Крім того. слід пам’ятати те, що

інноваційне законодавство країн Співдружності до початку 90-х років XX cт.

здебільшого мало одні витоки, а саме законодавство СРСР у сфері науково-

технічного прогресу. Лише у другій половині 90-х рр. з’явилися перші державні

акти, спеціально розраховані на регулювання інноваційної діяльності.

Здебільшого це пояснювалося тим, що в органах влади ще не склалося уявлення

про зміст й форми інноваційної діяльності, що повинна була прийти на зміну

впроваджувальній діяльності, яка асоціювалася із плановою економікою.

Конституція СРСР у ст. 26 містила норму, відповідно до якої впровадження

результатів наукових досліджень розглядалося як продовження науково-технічної

діяльності та вважалося функцією держави [16]. Тому ряд аспектів провадження

науково-технічних розробок і використання винаходів у перші роки

пострадянського періоду знаходив відображення в актах, що регулюють науку й

наукову діяльність.

Згодом стало очевидним, що подібна практика не вирішує проблеми,

оскільки інноваційна діяльність має свій предмет, чітко виражену специфіку.

Врахувати їх належною мірою можливо переважно у спеціальних законах і інших,

що випливають із них підзаконних актах. За період до 2006 р. відповідні закони

були прийняті в Казахстані й Україні. У Білорусі й Росії урядами затверджені

концепції інноваційної політики й інноваційної діяльності та розроблені проекти

Законів «Про інноваційну діяльність та інноваційну політику», які не були

прийняті через значні недоліки у термінологічному апараті. На розвиток цих

документів уряди Росії, Білорусі, Казахстану й України, а також деякими

міністерствами і відомствами, що курирують цю сферу, були прийняті деякі акти.

Проведений аналіз законодавчої практики регулювання інноваційної

діяльності в Росії, Білорусі, Казахстані й Україні підтверджує, що відповідні

норми у тому або іншому вигляді містяться в актах різних галузей права, проте,

22

на нашу думку, наявної національної законодавчої бази поки недостатньо. Закони

й підзаконні акти не повною мірою відображають несхожість юридичних

підсистем різних галузей права [17, с. 1]. Так, М.В. Волинкіна вважає, що

«інноваційне законодавство в Росії розвивається не тільки повільно й

непослідовно, а й без чіткої концепції, поза визначенням методів правового

регулювання, предмета регулювання й кола відносин, що регулюються»[18]. Воно

слабко відображає досвід нормативно-правового регулювання інноваційної

діяльності в інших країнах СНД. Одну з головних причин автор вбачає в

недостатньому розробленні понятійного апарату інноваційної діяльності. У

літературі й в офіційних документах найчастіше в основні категорії вкладається

різний зміст, інколи протилежний, як наслідок, вони не узгоджуються між собою..

Протягом останніх 10-15 років поняття «інновація» стало досить широко

використовуватися в офіційних документах у країнах СНД. Так, нормативно-

правове закріплення воно одержало в постанові Уряду Російської Федерації «Про

концепцію інноваційної політики Російської Федерації на 1998-2000 роки». У ній

визначалося, що «інновація − кінцевий результат інноваційної діяльності, що

одержав реалізацію у вигляді нового або вдосконаленого продукту, реалізованого

на ринку, у вигляді нового або вдосконаленого технологічного процесу,

використовуваного в практичній діяльності» [19, вступ].

Наступним загальнодержавним правовим актом для підтримки та розвитку

інноваційної діяльності у РФ мав стати проект Федерального Закону РФ «Про

інноваційну діяльність і про державну інноваційну політику», який закріплював,

зокрема, вихідні поняття у сфері інноваційної діяльності, проте мав суттєві

недоліки: у визначеннях прослідковувалася розмитість основних термінів, а саме

категорії «інновація» і похідних від неї понять, і, як наслідок, ставало

неможливим визначити предмет інноваційної політики, її відмінність від науково-

технічної політики. З огляду на це президент наклав вето після прийняття його

Державною Думою 1 грудня 1999 р. і схвалення Радою Федерації 23 грудня 1999

р.

23

Закон Республіки Казахстан «Про інноваційну діяльність» визначає

інновацію як «результат наукової і науково-технічної діяльності, що є об’єктом

інтелектуальної власності, впровадження якого в різні сфери виробництва й

управління суспільством є економічно ефективним і (або) соціально, екологічно

значущим» [20, ст. 1]. Таке формулювання, на нашу думку, не відповідає

фактичному змісту даного поняття, оскільки інновація – це результат саме

інноваційної діяльності. На наш погляд, законодавець Казахстану мав на увазі, що

інновація – це саме результат впровадження продукту наукової і науково-

технічної діяльності, що отримав закріплення як об’єкт інтелектуальної власності,

у різні сфери виробництва. Тоді вказане визначення несе усе змістове

навантаження сутності інновацій.

Між тим у Законі України «Про інноваційну діяльність» у визначенні

категорії «інновація» наявні ознаки інновації як кінцевого й вже реалізованого

результату інноваційної діяльності, це втілено через вжиття прикметника –

новостворені (застосовані) [13, ст. 1].

Досить коротке, але не зовсім точне трактування поняття «інновація»

міститься у ст.3 Закону Киргизької Республіки «Про інноваційну діяльність» від

28.11.1999 р. Інновація розглядається як кінцевий результат інноваційної

діяльності у вигляді нового або недостатнього на ринку товару (послуги) або

товару (послуги) з поліпшеними властивостями» [21, ст.3], тобто лише за умови

впровадження нововведень у виробництво та отримання в результаті нового або

недостатнього, або з покращеними характеристиками товару можливо вести мову

про інновації.

У Законі «Про інноваційну діяльність міста Москва» серед десяти

найважливіших понять немає визначення поняття «інновація». Аналогічним

чином підійшли законодавці Смоленської й ряду інших областей РФ.

Наведені норми вказують, що зміст однієї з найважливіших категорій

нормативно-правового регулювання інноваційної діяльності, якою є «інновація»,

розкривається недостатньо повно, а тому й неточно. Певною мірою це пов’язане з

24

тим, що й серед науковців немає одностайності. Досі тривають дискусії про її

зміст. На нашу думку, інноваційна діяльність є самостійним видом господарської

діяльності, що спрямована на створення (реалізацію) результатів наукової,

науково-технічної діяльності, їх комерціалізації в умовах виробництва чи

господарської діяльності з метою досягнення соціального ефекту.

Щодо іншого базового поняття «інноваційна діяльність» також немає

єдності у визначенні. Так, вважаємо непереконливим включення до інноваційної

діяльності інших видів, таких як наукова, науково-технічна й дослідно-

конструкторська, у результаті проведення яких і створюється нововведення. На

штучність такого кроку вказує й численне вживання в нормативно-правових

документах словосполучення «науково-технічна й інноваційна діяльність». На

думку Ю.В. Яковця [22, с.15], в інноваційну діяльність включаються лише дві

фази − первісного освоєння й поширення нової техніки (технології).

У 2004 р. до країн, що закріпили на офіційному рівні визначення поняття

«інновація» приєдналася і Республіка Молдова. Так, у ст.20 Кодексу Республіки

Молдова про науку та інновації дане поняття визначене як застосування нового

або вдосконаленого кінцевого результату діяльності у сфері наукових досліджень

і трансферу технологій, що одержав втілення у формі конкурентоспроможних

нових або вдосконалених знаннь, продукту, послуги, процесу, використовуваних у

практичній діяльності й/або реалізованих на ринку [23].

Найбільш повний пакет термінів і визначень інноваційної діяльності має

Республіка Білорусь, де розроблений й введений з 01.09.2005 р. у дію

Міждержавний стандарт ГОСТ 31279-2004 «Інноваційна діяльність. Терміни та

визначення» [24]. Більше того, Євразійською радою зі стандартизації, метрології й

сертифікації він прийнятий як міждержавний стандарт СНД, який на засіданні

«круглого столу» з питань формування спільного науково-технологічного

простору СНД, що відбувся у жовтні 2006 р. у м. Мінськ, пропонувався для

використання у країнах СНД. У Стандарті наведено визначення 41 терміна

російською мовою, еквіваленти німецькою, англійською, французькою мовами. За

25

прийняття даного Стандарту проголосували Азербайджан, Вірменія, Білорусь,

Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Україна, але поки

що не приєдналися до нього Грузія, Росія, Узбекистан.

У Стандарті чітко розмежовані поняття «інновація» і «нововведення».

Також дана класифікація різних видів інновацій і їх визначення: технологічна

інновація, продукт-інновація, процесна інновація, організаційна інновація,

соціальна інновація, економічна інновація, інновація послуг [24, п. 1−8]. У ньому

інновація визначена як «нові або вдосконалені технології, види продукції або

послуг, а також організаційно-технічні рішення виробничого,

адміністративного, комерційного або іншого характеру, що сприяють

впровадженню технологій, товарної продукції й послуг на ринок (інновація є

кінцевим результатом діяльності з реалізації нового або вдосконалення

реалізованого на ринку продукту, технологічного процесу та організаційно-

технічних заходів, використовуваних у практичній діяльності)». Таким чином,

визначення, запропоноване у Стандарті, визнає важливість інновацій у менш

наукомістких секторах, таких як послуги й низькотехнологічні виробництва. Крім

того, вказаний термін розширено шляхом включення двох додаткових типів

інновацій − організаційної й маркетингової. До того ж, вказане визначення

фігурує також у п.2 Указу Президента Республіки Бєларусь від 03.01.2007 №1

«Про затвердження Положення про порядок створення суб’єктів інноваційної

інфраструктури», що є доречним, оскільки це послідовні і виважені кроки.

На наш погляд, при широкому розумінні поняття «інновація», тобто

соціальному підході, немає співвіднесення приватних та публічних інтересів в

інноваційній діяльності, а отже можливість забезпечення правового регулювання

інноваційних правовідносин за такого підходу буде ускладнена.

Поняття «інновації», що наводиться у Стандарті, на нашу думку, більше

відповідає іншому суміжному поняттю, а саме, нововведенню, щодо якого не

проводилися наукові дослідження, вони мають рівень новизни лише щодо самого

суб’єкта господарювання.

26

Таким чином, що стосується поняття «інновація», то аналіз законодавчих

визначень показав, що серед країн-членів СНД немає єдиного розуміння сутності

інновацій. Схематично можна виділити три основних підходи до визначення

цього поняття: одні дотримуються позиції, що «інновація» − нова продукція, нові

або вдосконалені технології, послуги, інші розглядають як результат наукової та

науково-технічної діяльності, а дехто − як результат інноваційної діяльності.

На нашу думку, перший підхід до розуміння цього явища відповідає більш

соціальному підходу до сутності інновацій, тобто не враховує їх значення для

держави, а становить лише безпосередній інтерес до них з боку суб’єктів

господарювання у зв’язку з можливістю покращити показники їх господарської

діяльності, підвищити її ефективність та отримати конкурентні переваги. Другий

(згідно з яким інновації виступають результатом наукової та науково-технічної

діяльності), на наш погляд, є не зовсім змістовним та не відображає правового

навантаження цього поняття. Не можна погодитися, що інновація є результатом

лише цих видів діяльності, оскільки впровадження інновацій забезпечується та

опосередковується, крім того, здійсненням ще деяких видів діяльності, а саме

патентно-ліцензійної, завдяки якій забезпечується отримання результатами

наукової та науково-технічної діяльності правової охорони як об’єктів права

інтелектуальної власності; інноваційної – як діяльності, що пов’язана з

доведенням об’єктів права інтелектуальної власності до стану інноваційних

продуктів, готових до безпосереднього впровадження, та інноваційно-виробничої

діяльності – діяльності зі створення та випуску продукції, що ґрунтуються на

реалізації інновацій. До того ж інновації, далеко не всіх видів наукової та

науково-технічної діяльності стають результатом, лише частина з них стає

об’єктом подальших розробок із доведення їх до впровадження.

Третій підхід щодо правового закріплення сутності інновацій, на наш

погляд, є найбільш виправданим виходячи з наступних позицій. За такого

розуміння інновація − кінцевий результат інноваційної діяльності, яка

становить лише один із видів діяльності, що опосередковує реалізацію

27

інноваційного процесу, який завершується випуском інноваційної продукції. У

цьому визначенні відбивається максимальне співвідношення приватних інтересів

«інноваторів» − досягнення конкурентних переваг на внутрішньому та

міжнародному ринках інтелектуальної продукції та отримання прибутків від її

використання та публічних інтересів держави − це активізація інноваційних

перетворень в господарській сфері, модернізація національних виробництв,

залучення інтелектуального потенціалу країни, належна оцінка знань як

ключового ресурсу інноваційних змін, створення ринку інновацій. З огляду на

наведене спробуємо пояснити, чим кращий підхід у цьому плані України. В

українському законодавстві на відміну від інших держав, навіть сусідніх,

отримало закріплення додаткове поняття, яке позначає проміжний результат

інноваційної діяльності, що міститься в основі інновації, а саме – інноваційний

продукт, який є результатом наукової та науково-технічної діяльності та виникає

на основі об’єкта права інтелектуальної власності. Отже є очевидною якість того

нововведення, яке буде реалізовано. Інша ситуація, коли мова йде просто про

нові, вдосконалені технології, які можуть мати будь-який характер, зокрема,

стосуватися покращення будь-яких оргометричних характеристик, зовнішніх

ознак, зручності користування, красоти, а це абсолютно не пов’язане з

проведенням науково-дослідних робіт, тобто не торкається змістовного

покращення продукту або процесу. Враховуючи наведене, вважаємо, що будь-які

покращення продукту чи процесу без новизни, задля підвищення попиту, доробки

без внесення змін у самі функціональні ознаки продукту чи процесу доцільно

розглядати як новації, які за умови впровадження перетворюються на

нововведення. Вони, у свою чергу, можуть мати організаційно-технічний,

адміністративний, маркетинговий та інший характер. Від таких новацій доцільно

відмежовувати інновації, коли планується дійсно впроваджувати нові технології,

методи, продукти, що мають мінімум локальної новизни, потребують значних

витрат та державної підтримки. Це можна робити шляхом прив’язки складу

інновацій до оформленого належним чином об’єкта права інтелектуальної

28

власності та результатів науково-дослідних робіт, тобто саме інноваційного

продукта. Саме створення останнього дозволяє вивести на якісно новий рівень

будь-яку розробку, дає змогу відмежувати всі ідеї, не доведені до об’єкта права

інтелектуальної власності. Завдяки рівню своєї новизни та впровадженню вони у

цілому й стимулюватимуть науково-технічний розвиток країни, що, у кінцевому

підсумку, матиме вплив на соціально-економічний розвиток держави. Саме це

поняття несе важливе змістове навантаження, доводить переваги понятійного

апарату інноваційної діяльності в Україні, чого не мають інші пострадянські

країни. Через цей термін відображено головний етап переходу ідеї до власне

інновації. Проте, слід визнати, що саме поняття «інновації», наведене у Законі

України «Про інноваційну діяльність», не достатньо розроблене та не

співвіднесене з поняттям «інноваційний продукт».

Зупинимося ще на одному моменті. Крім неоднозначного підходу до

законодавчого закріплення поняття «інновація», існують певні протиріччя і в

трактуванні змісту як самої інноваційної діяльності, так її законодавчого

врегулювання. Розглянемо це, спираючись на положення нормативно-правових

актів держав-учасників СНД.

Так, Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає, що ця діяльність

спрямована «на використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень

і розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і

послуг» [13, ст. 1]. У Законі Казахстану «Про інноваційну діяльність»

відзначається, що вона спрямована «на впровадження нових ідей, наукових знань,

технологій і видів продукції» [20, ст.1]. Таким чином, межа початку інноваційної

діяльності розмивається. Тим часом, впровадження нових ідей і видів продукції −

не однопорядкові категорії й охоплюють різні за змістом й обсягом етапи

діяльності.

У свою чергу Закон Киргизької Республіки «Про інноваційну діяльність»

трактує її як створення «під ключ» виробництва нових або недостатніх на ринку

товарів, послуг» [21, ст. 3]. Введення норми «під ключ» не пояснює, які ж етапи

29

містить у собі інноваційна діяльність. Крім того, прямо не прописано положення

про реалізацію товару.

Що стосується безпосередньо дефініцій «інноваційна діяльність» і

«науково-технічна діяльність», то в їх визначеннях міститься ряд протиріч. У

Міждержавному стандарті СНД, наприклад, зазначено, що інноваційною

вважається «діяльність, що забезпечує створення й реалізацію інновацій» [24, п.

9]. Оскільки інновація − це реалізований продукт, виникає питання, а що таке

«створення інновацій»? У Стандарті закріплено, що це процес, який «включає в

себе прикладні дослідження, підготовку й пуск виробництва, а також діяльність,

що забезпечує створення інновацій, науково-технічні послуги, маркетингові

дослідження, підготовку й перепідготовку кадрів, організаційну й фінансову

діяльність» [24, п. 9]. Звертає увагу той факт, що створення інновацій починається

саме із прикладних досліджень. Пропущено етап дослідно-конструкторських

робіт, тобто саме те, у чому полягає відмінність науково-технічних послуг від

власне науково-технічної діяльності.

Як бачимо, спроба визначити в Стандарті зміст науково-технічної

діяльності не покращує ситуацію. Стверджується, що ця діяльність включає

«проведення прикладних досліджень», але вони в попередньому визначенні вже

були включені в інноваційну діяльність. «До науково-технічної діяльності

віднесені роботи з науково-методичного, патентно-ліцензійного й технічного

забезпечення безпосереднього проведення наукових досліджень і розробок, а

також їх поширення й застосування результатів» [24, п. 10]. За наявності таких

різнохарактерних ознак науково-технічної діяльності залишається лише з’ясувати,

чи належать до неї саме «проведення наукових досліджень і розробок» або тільки

маються на увазі роботи з його забезпечення? Що ж стосується «поширення й

застосування результатів», то тут можна знайти ознаки будь-якого виду

діяльності.

Неоднозначне трактування терміна «інноваційна діяльність» і в

законодавчих актах суб’єктів Російської Федерації. Так, у законі Саратовської

30

області вона визначається як «діяльність, що має основною метою впровадження

у суспільну практику інновацій...» [25, ст. 39]. Очевидно, що мова повинна йти

про нововведення, тому що інноваціями вони стають тільки після застосування.

Аналогічне положення можна знайти і в законі Тверської області РФ [25, ст. 45].

Таким чином, розмежування позицій законодавців проходить по лінії

трактування змісту інноваційної діяльності як створення й реалізації наукових

розробок (перший варіант) і як їх реалізації (впровадженні) (другий варіант).

Вивчивши законодавчі акти країн СНД, можемо констатувати, що прямо чи

опосередковано в 11 з них міститься перший варіант, але в більшості – другий.

Примітно, що при цьому в документах зазначається про необхідність наявності

«завершених, закінчених науково-технічних розробок».

Деякі законодавці жорстко прив’язують зміст інноваційної діяльності до

реалізації саме об’єктів інтелектуальної власності. Наприклад, у законі

Саратовської області сказано, що «діяльність юридичних і фізичних осіб

вважається інноваційною за умови використання в ній об’єкта інтелектуальної

власності, забезпеченого охоронними документами» [25, ст. 39]. Практично

дослівно цю норму повторили нижегородській [25, ст. 59] і волгоградській [25, ст.

67] законодавці.

Дефініція поняття «інноваційна діяльність» також знайшла своє закріплення

в Рекомендаційному законодавчому акті міжнародно-правового характеру,

прийнятому постановою Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД від

13.05.1995 р. «Про основні принципи співробітництва держав-учасників СНД у

сфері науки і науково-технічної діяльності», в якому «інноваційна діяльність»

визнається як діяльність, що спрямована на впровадження нових ідей, наукових

знань, технологій, видів продукції та ін. у сфері виробництва, управління, праці на

підприємстві, у галузі» [26].

Як уже наголошувалося, поняття «інноваційна діяльність» трактується по-

різному, в одних документах вона виступає необхідною складовою інноваційного

процесу, згідно з другими, створений науковий результат є підставою для

31

інноваційної діяльності, а в деяких – це особливий сектор економіки, для якого

характерним є бути проміжним ланцюгом між сферою виробництва знань та

ринком.

Український законодавець завдяки закріпленню такого поняття, як

інноваційний продукт, зробив спробу вивести інноваційну діяльність на рівень

робіт не просто з нововведеннями, а з об’єктами інтелектуальної власності. Існує

думка, відповідно до якої якщо не пов’язувати у правовій дійсності інновації з

охоронюваними результатами інтелектуальної діяльності, то зробити висновок

про те, що проміжні результати, отримані на тих або інших етапах інноваційної

діяльності, але які не переросли на якомусь етапі свого буття у інноваційно

завершені, залишаються без правового режиму, а тому, відповідно, без захисту і

можливості володіння юридичними правами відносно них [14, с.74].

Підсумовуючи, додамо, що при розгляді різних законодавчих визначень

важко знайти які-небудь суттєві відмінності – кожне з них утворене на основі

перерахування тих етапів, які проходять результати інтелектуальної діяльності

залежно від сфери застосування. Отже, цей термін може бути визначений по-

різному, в залежності від аспекту, у широкому та вузькому розумінні. Якщо

розглядати інноваційну діяльність як діяльність, яка охоплює повний

інноваційний цикл, від розробки певної ідеї, її оформлення як об’єкта права

інтелектуальної діяльності до впровадження у сфері суспільного виробництва або

соціальній сфері, то тоді до складу інноваційної діяльності включаються наукова,

науково-технічна діяльність, патентно-ліцензійна, то в цьому випадку вона

розглядається з позиції широкого тлумачення.

При вузькому розумінні інноваційна діяльність являє собою діяльність, що

пов’язана із створенням інноваційного продукту на підставі об’єктів права

інтелектуальної власності чи інших результатів інтелектуальної діяльності у

різних галузях суспільного виробництва, через проведення науково-дослідних

та/або дослідно-конструкторських та інших видів робіт, з метою реалізації,

32

використання у виробничій та/або іншій сфері, унаслідок чого досягаються

економічний, екологічний, соціальний або інший ефект.

Разом із тим можна помітити, що сполучаючись з інтелектуальною

діяльністю, а на окремих етапах інноваційного циклу поглинаючи її, термін

«інноваційна діяльність» є значно ширшим за інтелектуальну, наукову і науково-

технічну діяльність. Однак, на наш погляд, слід погодитися з думкою

М.В. Волинкіної, що «інноваційну діяльність слід представляти у вигляді

сукупності інтелектуального, виробничо-технологічного та ринкового елементів»

[14, с.80].

На наше переконання, із точки зору ефективного правового регулювання

доцільно вести мову про відособлений, проте взаємопов’язаний і

взаємоузгоджений характер наукової, науково-технічної діяльності та

інноваційної діяльності.

Наголосимо, що з урахуванням усього наведеного, ми схиляємося до

першого підходу до сутності інноваційної діяльності, відповідно до якого наукова

і науково-технічна діяльність є необхідною складовою інноваційного процесу.

Проте слід уточнити, що наукова діяльність та її результати можуть

становити собою один із перших етапів інноваційної діяльності тільки в частині

прикладних досліджень, а фундаментальні дослідження можуть бути лише

попереднім етапом інноваційної діяльності, оскільки за своєю суттю не

спрямовані на одержання нових знань, що можуть бути використані для

практичних цілей.

З огляду на викладене вважаємо, що інноваційна діяльність − це діяльність

зі створення інноваційного продукту на підставі результатів закінчених

наукових прикладних досліджень і розробок, науково-дослідних та/або дослідно-

конструкторських та інших видів робіт чи інших результатів інтелектуальної

діяльності та використання у різних галузях суспільного виробництва чи

соціальної сфери у вигляді нової чи поліпшеної продукції або наданої послуги.

33

Проведений аналіз практики застосування основних понять інноваційної

діяльності в законодавчих актах Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, України

та суб’єктів РФ показує, що існують різні трактування основних вихідних

термінів у цій сфері діяльності, у них не завжди точно відбита сутність і форма

описуваного явища, що, у кінцевому підсумку, приводить до прийняття

неправильних управлінських рішень на найвищому рівні й, відповідно, зміни

фінансових потоків. Проте суттєвих відмінностей вони не мають, оскільки кожне

з них утворено завдяки перерахуванню тих етапів, які проходять результати

інтелектуальної діяльності залежно від сфери їх застосування.

Вважаємо, що позитивним моментом на шляху прискорення та переходу на

єдині терміни в сфері інноваційної діяльності на усьому просторі СНД було б

проведення роботи з модифікації основних понять. Із цією метою було б доцільно

провести широке їх обговорення за участю вчених і фахівців, а також

удосконалення нового варіанта Міждержавного стандарту, що б позитивно

вплинуло б на зміст і якість законодавчих та інших підзаконних актів у державах

Співдружності, на їх правозастосовчу практику, становлення інноваційного права

як науки і навчальної дисципліни, на розвиток інноваційної сфери у цілому,

включаючи формування високої інноваційної культури громадян.

Інша ситуація в Європі. У другій половині 90-х років уряди майже всіх

західноєвропейських країн прийняли програми та закони щодо стимулювання

інноваційної діяльності, спрямовані, насамперед, на поширення інновацій.

Одними з перших нормативних документів Європейського Союзу, які на

офіційному рівні закріпили визначення «інновації» були «Зелена Книга про

інновації» («Green Paper on Innovation») 1995 р. [27] та «Перший план дій у сфері

інновацій» («First Action Plan on Innovation in Europe») 1996 р. [28], згодом

Регламент (ЕО) № 294/2008 Європарламенту від 11.03.2008 р. «Про створення

Європейського інституту інновацій та технологій» [29]. Названі нормативні

документи можна розглядати як перші спроби Європейської комісії розробити

раціональну інноваційну політику в Європейському Союзі. У «Зеленій Книзі про

34

інновації» сформульовані головні напрями політики ЄС у інноваційній та

науково-технічних сферах, окреслені шляхи подолання встановлених недоліків і

виявлення повноти користі від інновацій; узято курс на розвиток прогнозування і

технологічний моніторинг, посилення комерціалізації досліджень, розвиток

навчання та освіти, активізацію обміну студентами та дослідниками; покращення

фінансування; податкове стимулювання інноваційної діяльності та ін. Ці напрями

у подальшому лягли в основу «Першого плану дій в сфері інновацій» (First Action

Plan for Innovation in Europe), де визначені три вектори інноваційного розвитку та

відповідні механізми як на рівні Співтовариства, так і на рівні держав-членів ЄС.

У контексті «Зеленої книги» інновація розглядається як синонім до

позначення успішного виробництва, впровадження та експлуатацію нововведення

в економічних та соціальних сферах. У документі запропоновані нові шляхи

вирішення проблем, що дозволяє задовольнити потреби людини та суспільства.

Зокрема, до інновацій віднесено розвиток вакцин та ліків, покращена безпека на

транспорті (ABS, подушки безпеки), більш прості комунікації (мобільні телефони,

відеоконференція), більш відкритий доступ до ноу-хау (CD-ROM, мультимедіа),

нові маркетингові методи (банківське обслуговування), покращені умови праці,

більш безпечні для навколишнього середовища технологічні методи, більш

ефективне комунальне обслуговування та ін. [27].

Одним із недоліків є те, що у документі використовується множинність

значень цього поняття. У Вступі до «Зеленої книги» інновації розглядаються «як

рушійна сила, що вказує підприємствам на довгострокові цілі. Вона також

приводить до покращення промислових структур і появи нових секторів

економіки. У загальному вигляді інновацією визнається: 1) покращення та

розширення діапазону продуктів, послуг та пов’язаних з ними ринків; 2)

застосування нових методів виробництва, пропозиції та збуту; 3) введення змін в

управлінні, організації та умовах роботи, у кваліфікації робочої сили» [27].

Таким чином, сьогодні у країнах ЄС термін «інновація» визначається з двох

позицій:

35

а) динамічний аспект − це трансформація ідеї в ринковий продукт чи

обслуговування, у новий або покращений виробничий процес, або в новий метод

соціальної послуги;

б) статичний аспект − це процес, у тому числі його результати, в якому нові

ідеї відповідають суспільним або економічним інтересам та створюють нові

продукти, послуги або моделі підприємств чи організацій, які введені успішно на

існуючий ринок або здатні створювати нові ринки [27].

На підставі цього в праві Євросоюзу склався розподіл інновацій на процесні

та продуктові. У першому значенні інновація – це процес, який складають стадії

створення концепції або ідеї, маркетингу (аналізу ринка), дослідження та

конструювання, виробництва та розподілу, тобто акцент робиться на способи, у

які інновація розроблена та впроваджена. Це не лінійний процес, з явно

вираженими послідовними процедурами, а скоріше система взаємодій, рухів між

різними функціями та гравцями, які мають досвід, знання, ноу-хау. Ось чому в ЄС

значну увагу приділено практичним механізмам взаємодій між персоналом у

межах фірми (співробітництво між різними структурними підрозділами та участю

службовців в організаційній інновації).

За другого підходу до визначення інновацій акцент переміщується на новий

продукт, процес (як товар), послугу. Причому «Зелена книга про інновації»

виділяє радикальні інновації (наприклад, «запуск» нової вакцини, компакт-диск)

та прогресивні інновації, які змінюють продукти, процеси або послуги через

послідовні покращення (наприклад, введення подушок безпеки у автомобілях). У

цьому разі інновація виступає як кінцевий результат науково-виробничого циклу.

Крім того, наводиться класифікація інновацій за сферами впровадження,

зокрема, інновації поділяються на такі:

інновації у процесах, які зумовлюють зміни у виробництві у вигляді

збільшення обсягів виробництва та/або зниження затрат;

36

інновації у продуктах/послугах, які змінюють їх якість або покращують

показники, приводять до нових, ефективніших функціональних

можливостей та ергономіки, безпеки;

інновації в організації роботи та експлуатації трудових ресурсів.

На сьогодні можна говорити про вироблення своєрідного міжнародного

стандарту щодо нормативного закріплення поняття «інновація» та суміжних із

терміном «інноваційна діяльність». Зауважимо, формуванню цього міжнародного

стандарту багато в чому сприяли дві роботи, відомі під назвами «Посібник

Фраскаті» [30] і «Посібник Осло» [31]. Перший з них, «Посібник Фраскаті» −

стандарт звітності з наукових досліджень та розробок (Proposed Standard Practice

for Surveys of Research and Experimental Development − the Frascati Manual). Він

був прийнятий у 1963 р. та став першим документом, присвяченим методології

статистики науки та інновацій, був розроблений та постійно доповнюється

Групою національних експертів із показників науки та техніки, діючою в рамках

Організації економічного співробітництва та розвитку (далі − ОЕСР). На сьогодні

завдяки численним ініціативам Організації, пов’язаним із поширенням практики

використання Посібника, останнє видання цього документа (2002 р.) стало

основним міжнародним стандартом. «Посібник Фраскаті» виступає орієнтиром

для наближення методології дослідження науково-технологічної діяльності в

Україні до світових стандартів, що дозволить коректніше співставити українські

дані зі світовими та європейськими. У ньому містяться основні поняття у сфері

наукових досліджень та розробок, розкрито їх зміст, методику виміру численності

персоналу, зайнятого дослідженнями та розробками, тощо. Другий документ, що

сприяє формуванню загального підходу до поняття «інновації», був прийнятий в

Осло в 1992 р. і являв собою методику збору даних про технологічні інновації

(«Посібник Осло»). Це Посібник про збір та інтерпретацію показників

технологічних інновацій. У ньому зосереджено увагу на вивченні інноваційних

процесів на рівні промислових підприємств, а також запропоновано систему

показників інноваційної сфери, що охоплює всі важливі сфери інноваційної

37

діяльності. На цей час більшість теоретиків і практиків в сфері управління

дотримується трактування поняття «інновації», прийнятого в цих документах.

Крім того, відповідно до Регламенту Комісії (ЄC) № 1450/2004 [32] провадження і

розвиток у Співтоваристві статистики інновацій повинно бути засноване на

погоджених поняттях і визначеннях, що містяться у «Посібнику Осло», держави-

члени ЄС мають застосовувати ці погоджені поняття й визначення у статистиці,

що буде зібрана. Таким чином, цей міжнародний документ для країн-членів ЄС

має загальнообов’язковий характер.

Саме він взятий за основу й при створенні нормативно-правової бази з

інновацій у РФ та Республіці Білорусь при розробці концепцій, програм, інших

стратегічних документів з інноваційної діяльності.

Слід зауважити, що розуміння інновацій у країнах Євросоюзу відрізняється

від України, зокрема, у ЄС вони не вважаються об’єктом господарських

правовідносин. Інновація використовується скоріше як поняття для позначення

процесів введення у вживання якого-небудь нового або значно покращеного

продукту (товару або послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи нового

організаційного методу в діловій практиці, організації робочих місць або

зовнішніх зв’язків [31, п. 146]. Наведене визначення також міститься і на сайті

Єврокомісії у розділі «Промислові інновації» на вкладці Глосарія [33]. Це широке

за змістом визначення інновацій охоплює досить великий діапазон можливих

об’єктів інновацій. Необхідно звернути увагу й на те, що вказане визначення

розглядається у трьох важливих напрямках. По-перше, підкреслена роль в

інноваційному процесі взаємозв’язків між фірмами та іншими організаціями. По-

друге, визнається важливість інновацій у менш наукомістких секторах, таких як

послуги й низькотехнологічні виробництва. По-третє, дефініція поняття

«інновація» розширена шляхом включення двох додаткових типів інновацій −

організаційних та маркетингових. Головною та мінімальною ознакою інновації

вважається вимога про те, щоб продукт, процес, метод маркетингу або організації

був новим (або значно покращеним) для практики конкретної фірми. Цей факт

38

включає в категорію інновацій продукти, процеси й методи, які фірми створили

першими, й/або продукти, процеси й методи, запозичені в інших фірм або

організацій [31, п. 148].

У рамках «Перегляду інноваційної політики Співтовариства у світі, що

постійно змінюється» в 2009 р. [34] інновації були визначені як «нові ідеї, що

здатні до втілення в комерційний результат з використанням нових процесів,

продуктів та послуг таким чином, щоб краще та швидше досягати конкурентних

переваг».

Загальною ознакою інновації за нормами права ЄС є те, що вона повинна бути

впроваджена. У свою чергу, новий або вдосконалений продукт є впровадженим,

коли він виведений на ринок. Нові виробничі процеси, методи маркетингу або

організаційних методів є впровадженими, коли вони стали реально

використовуватися в діяльності фірми. А тому характер інноваційної діяльності в

Євросоюзі помітно варіює від фірми до фірми. Деякі фірми займаються чітко

вираженими інноваційними проектами, такими як розробка й впровадження

якогось нового продукту, тоді як інші – переважно тим, що вносять всі нові

покращення у свою продукцію, виробничі процеси й операції.

Обидва типи фірм можуть уважатися інноваційними, оскільки інновація може

складатися з одиничної суттєвої зміни або з ряду менш значних змін, які в

сукупності утворять помітну зміну. Більше того, поняття «інноваційний продукт»

у тому значенні, у якому воно використовується у ст.14 ЗУ «Про інноваційну

діяльність», взагалі не існує, що ускладнює адаптацію вітчизняного інноваційного

законодавства до норм права ЄС.

Виходячи з таких позицій у загальноприйнятій практиці ЄС інноваційною

діяльністю вважаються всі наукові, технологічні, організаційні, фінансові і

комерційні дії, що реально приводять до здійснення інновацій або задумані з цією

метою [30, 31]. Процес створення інновацій досить часто ототожнюється з

комерціалізацією винаходів [34]. Деякі із цих видів діяльності можуть бути

інноваційними за своєю суттю, тоді як інші не містять новизни, але необхідні для

39

створення інновації. До них включаються також фундаментальні дослідження, які

(за визначенням) не бувають прямо пов’язані з розробкою якої-небудь конкретної

інновації [31, п.149]. В іншому документі – «Інноваційна політика в економіці

знань» йдеться про результати вивчення інноваційної політики, проведеного

Європейською комісією з підприємництва Генерального директорату, в якому

інноваційна діяльність розглядається як «діяльність зі створення, адаптації та

впровадження нових або удосконалених продуктів, процесів чи послуг» [34, с.4].

Таким чином, дане визначення є досить цікавим для обговорення, адже у

ньому до інноваційної включені й технологічні, й організаційні, і комерційні, і

фінансові дії. Виникає цілком логічне питання: невже будь-який із видів цієї

діяльності є інноваційним сам по собі? За такого підходу будь-яка господарська

діяльність є інноваційною, адже якщо визначати інноваційну діяльність так

широко, то кожен суб’єкт господарювання є суб’єктом інноваційної діяльності,

оскільки кожен щось впроваджує з метою виведення товару на ринок, майже

кожен розмірковує над тим, як ефективно налагодити виробництво шляхом

запровадження нових методів управління. Держава тоді стикається з досить

незрозумілою ситуацією, адже детально не встановлені ознаки інноваційної

діяльності, не виділено чітких критеріїв її виокремлення серед інших напрямів

господарської діяльності, а за таких умов складно стимулювати її розвиток. На

нашу думку, такий підхід приводить до втрати суті інноваційної діяльності, яка

спрямована передусім на впровадження та використання інновацій у різних

галузях суспільного виробництва з метою одержання нової або суттєво вдосконаленої

продукції. Правильним було б сказати наступне: якщо виокремлюється

інноваційна діяльність серед інших видів господарської діяльності, то вона

повинна вирізнятися власним предметом, суб’єктами, метою.

Проте, і про це вже йшлося, якщо розглядати інноваційну діяльність як

діяльність, яка охоплює повний інноваційний цикл від розробки певної ідеї, її

оформлення як об’єкта права інтелектуальної власності до впровадження у сферу

суспільного виробництва або соціальній сфері, то до складу інноваційної

40

діяльності зараховуються також наукова, науково-технічна, патентно-ліцензійна,

інноваційно-виробнича діяльності. Отже, за такого підходу інноваційна діяльність

розглядається з позиції широкого тлумачення.

Ми не заперечуємо наявності в інноваційних відносинах технологічних,

організаційних, фінансових, комерційних та інших видів дії, оскільки інноваційний

процес – це процес, який складається з різних за характером типів відносин, одні з

них пов’язані науково-технічною діяльністю, фінансовою (оскільки найчастіше

мова йде про залучення позичених коштів), інші – з розробленням інноваційного

проекту, проведенням проектно-конструкторських, маркетингових, правових

робіт. Проте, на нашу думку, вони набувають інноваційного характеру лише у

рамках реалізації інноваційного проекту.

Наголосимо, що не слід заперечувати особливої значущості для вітчизняного

законодавства використання позитивного досвіду розвинутих країн щодо

регулювання інноваційних відносин, однак при цьому треба наголосити на

доцільності врахування особливостей розбудови національної інноваційної

системи. Значення цього дослідження та поставлених завдань у ньому зростає у

зв’язку з тим, що українська економіка прагне до гідного й органічного

входження до ЄС, а подолання відставання майже у всіх галузях економіки

можливе завдяки посиленню інноваційного характеру господарської діяльності,

формуванню в країні власної особливої національної інноваційної системи та

ефективного механізму законодавчого регулювання її функціонування.

Як нами доведено, підхід, який використовується у ЄС та закріплений на

законодавчому рівні щодо правового визначення поняття «інновація» досить

відмінний від того, який закріплений у законодавстві України. Інновація

розглядається як такий основний чинник, що дозволяє отримати конкурентні

переваги фірмам, регіонам або цілим країнам. Інновації закладають основу

розвитку духу підприємництва, а також сприяють втіленню нових ідей в

конкретні технічні та комерційні досягнення.

41

У «Посібнику Осло» (останній його редакції), крім того, визначено головні

поняття у сфері інновацій, зокрема, інноваційна фірма; вимоги, що висуваються

до неї; продуктові, процесні, організаційні, маркетингові інновації, новий продукт

та ін.

Поряд з технологічними до інновацій тепер відносять і організаційні

(наприклад, зміна розпорядку дня) та маркетингові (зокрема, ребрендінг або

навіть зниження ціни) інновації. Говорячи про організаційні та маркетингові

інновації, самі фахівці у сфері інновацій в ЄС визнають, що відрізняти їх від

банальних щоденних змін не так-то просто. У «Посібнику Осло» рекомендують

визнавати інноваціями тільки ті організаційні нововведення, які виступають

складовою певної стратегії, а у випадку маркетингу – концепції просування

товару/послуги. Проте, на думку фахівців, потрібний час для з’ясування, чи буде

ця схема діючою в ЄС.

Цікавим є той факт, що Європа на сьогодні стоїть на порозі переходу від

лінійної до системної моделі поширення інновацій. Це було навіть зазначено у

Повідомленні Єврокомісії «Інноваційна політика: вдосконалення підходу Союзу в

контексті Лісабонської стратегії» (2003) [35], основною ідеєю якого є

неприпустимість стримування можливостей інноваційної політики ЄС вузьким

баченням інновацій. Єврокомісія відзначає, що відбулася еволюція концепції

інновацій − від лінійної моделі, вихідним моментом якої є науково-дослідна або

дослідно-конструкторська розробка, до системної моделі, згідно з якою інновація

утворюється зі складних взаємодій між індивідами, організаціями та їх

операційним середовищем. Наголошуючи на нових підходах до стимулювання

інноваційних процесів, Єврокомісія в цьому документі все ж таки розглядає

інновацію як «успішне виробництво, освоєння, впровадження нововведення в

економічній та соціальній сферах» [35, п.2].

Хоча дослідницькі роботи є важливим елементом інновацій, але для

більшості підприємств (за винятком високотехнологічних) визначальними є не

технологічні особливості нових продуктів, а новаторські шляхи покращання їх

42

позицій на ринку. Тому разом із технологічними інноваціями, які є результатом

дослідницьких робіт, слід виокремлювати організаційні, що відбивають нові

методи організації праці, та презентаційні − у сферах дизайну й маркетингу.

Головною ж вимогою до інноваційної політики в рамках ЄС в сучасних умовах є

її відповідність системній моделі інновацій, вплив на всі ключові сегменти

ринкового середовища [35].

Основним наслідком еволюції концепції інновацій в ЄС став перехід від

предметного розуміння інновацій до розуміння інновацій як системного процесу,

який охоплює не тільки діяльність розробників нових продуктів та технологій,

промислових підприємств, які їх впроваджують у виробництво, а й діяльність

суб’єктів інноваційної інфраструктури. Варіативність створення інновацій в ЄС

підкреслюється в Повідомленні Єврокомісії, де вказано: «Компанії створюють

інновації по-різному. Тоді як одні провадять НДДКР та розробляють новітні

технології, багато кампаній засновують свої інновації на існуючих технологіях

або розвивають новітні бізнес-моделі або послуги, якими користуються споживачі

та постачальники, або розробляють інновації в межах роботи кластерів або мереж.

Відповідно, політичні стратегії мають бути розроблені для підтримки всіх форм

інноваційної діяльності, а не тільки технологічних інновацій» [36, п.3.3].

Доцільно також згадати Шосту Рамкову Програму ЄС 2002 p., а саме ст. II.

1.14 Додатка II до Типового договору про її впровадження, де знання

визначаються як результати, що містять у собі інформацію незалежно від

можливості їх захисту авторськими правами або правами промислової власності,

додатковими охоронними документами або подібними формами захисту. Таким

чином, уявлення про знання розширюється відносно об’єктів прав інтелектуальної

власності. Рамкова програма конкурентоздатності та інновацій (СІР), спрямована

на покращення конкурентоздатності європейської промисловості, зокрема малих

та середніх підприємств, вказує на той факт, що інновації вимагають знань та

діяльності, відмінної від дослідницької і нетехнологічної за характером, такої як

дизайн, творчість, встановлення стандартів, дослідження нових комбінацій

43

існуючих технологій, нові бізнес-моделі або використання багатьох різних

можливостей, які пропонують соціальні інновації. Зелена книга Європейської

Комісії «Від викликів до можливостей: на шляху до загальних стратегічних рамок

фінансування досліджень та інновацій у Євросоюзі» теж підкреслює важливість

підтримки більш широких інновацій, включаючи нетехнічні і соціальні інновації,

які не є результатом науково-дослідної роботи. Життєво важливе значення для

досягнення європейської конкурентоспроможності має забезпечення міцних

позицій у ключових технологіях, таких як ІКТ, нанотехнології, космічні

технології, біотехнології та інші, що дозволяють боротися з викликами

соціального характеру.

Крім того, до основних відмінностей у розумінні інновацій в ЄС та Україні

можна навести такі. Інновації за законодавством ЄС мають локальний характер,

тобто для визнання розробки інновацією не вимагається рівня світової або

відносної новизни, достатньо лише, щоб продукти або процеси були технологічно

новими для даної фірми. Проте в Україні ж ст. 14 Закону України «Про

інноваційну діяльність» [13] прямо встановлює обов’язкову вимогу до

інноваційного продукту, згідно з якою він повинен підвищувати вітчизняний

науково-технічний і технологічний рівень. Слід ще звернути увагу на те, що у

правовому регулюванні інноваційних відносин в ЄС та Україні присутній дещо

відмінний порядок визнання «інноваційності» фірми. Так, у ЄС інноваційною

вважається така фірма, що впровадила технологічно нові або значно покращені

продукти, процеси або комбінації продуктів і процесів протягом звітного періоду.

Звітний період за законодавством ЄС дорівнює трьом рокам, тобто йдеться про

організацію з успішною інноваційною діяльністю протягом даного періоду. На

практиці до інноваційних фірм включають і такі, що вже існували на початку

розглядуваного періоду та здійснили протягом цього періоду продукти або

процеси, які є технологічно новими для даної фірми; фірми, які з’явилися

протягом вказаного періоду та під час заснування запровадили продукти або

44

процеси, які є технологічно новими (або покращеними) для функціонуючого

ринку фірми.

Фірма, яка на кінець трирічного періоду продовжує почату інноваційну

роботу, але яка ще не закінчена, не зараховується до інноваційних. В Україні ж

набуття статусу інноваційної структури (що засвідчується свідоцтвом про її

реєстрацію та дає їй право на отримання податкових, валютно-фінансових та

інших передбачених законодавством пільг, переваг) відбувається з дотриманням

чітко встановленої процедури, першим етапом якої є розробка і затвердження

уповноваженим на це органом (Комісією з організації діяльності технологічних

парків та інноваційних структур) проекту діяльності інноваційної структури.

У цьому зв’язку дуже важливим є питання співвідношення інноваційних

продуктів та права об’єктів інтелектуальної власності, які є основними

результатами творчої інтелектуальної діяльності і об’єктами цивільного обігу.

Цікаво, що «Посібник Осло» не використовує термін «інтелектуальна власність»,

а вживає поняття: знання, технології, управління знаннями, отримання знань і

технологій, дифузія знань і технологій, кодифіковані знання, тощо. Знання і

технології стають ключовими категоріями Посібника, хоча він не наводить

чіткого їх визначення. Класифікація інновацій теж провадиться, не спираючись на

відому систему прав інтелектуальної власності.

Підсумовуючи наведене, можемо сміливо сказати, що на сьогодні в

українському законодавстві можна помітити тенденцію лише до орієнтації на

«технічне вирішення завдання», а отже орієнтацією об’єктів права

інтелектуальної власності переважно на науково-технічну сферу і сферу

матеріального виробництва. Промислове виробництво відкривало нові

можливості для технологічного використання досягнень науки, а техніка

виступала як «предметно втілена наука». Таким чином, основним завданням

науки ставало матеріалізація винаходу (як розв’язання практичної задачі) в

уречевлений предмет — техніку. Проте час не стоїть на місці, активізація

інноваційної діяльності, виникнення нових сегментів ринку зумовили появу нових

45

об’єктів творчості – технологій у сфері політики, педагогіки, лікарняної практики,

що поставило питання про необхідність захисту результатів інтелектуальної

діяльності, які не пройшли, відповідно, стадії НДДКР. Завдяки розвитку

інформаційно-комунікаційних технологій і інтелектуального виробництва

з’явилися такі інноваційні продукти, які взагалі не набувають матеріального

вираження, а тому вкрай необхідно враховувати вказану тенденцію та не

залишати без уваги правового регулювання.

Таким чином, можна помітити, що розуміння інновацій в ЄС є дещо іншим у

порівнянні з законодавчим визначенням цього поняття в Україні – воно носить

більш широкий характер без чітких критеріїв відмежування інновацій серед усієї

сукупності нововведень. Цим поняттям охоплено досить широкий перелік

об’єктів науково-технічної діяльності, що зумовлено намаганням повністю

задовольнити особистісні інтереси громадян ЄС та відповідати потребам і

тенденціям розвитку європейської спільноти.

Можливо, проблема неоднакового розуміння поняття «інновація» в Україні

та на Заході криється в неправильному лінгвістичному тлумаченні цього базового

поняття. Так, поняття «інновація» (innovation) означає, за сучасними словниками,

«введення новації» або «нововведення». Префікс «in» вказує саме на входження

або внесення в межі чогось, проникнення в якесь середовище, а слово «novation»

дослівно перекладається як «новина, новинка, новація». Саме тому інновація і

нововведення рівнозначні слова-синоніми, що позначають одне і те саме явище.

Тому інновація у буквальному сенсі означає запровадження нових ідей, розробок,

які не обов’язково мають бути зі сфери матеріального виробництва, не

обов’язково повинні бути результатом впровадження науково-дослідних,

дослідно-конструкторських робіт з подальшим закріпленням як об’єкт

інтелектуальної власності. Це можуть бути нові рішення організаційного,

фінансового, управлінського та іншого характеру, які безпосередньо не

стосуються виробничого процесу, нові форми навчання, надання послуг у сфері

соціального забезпечення, нові або удосконалені методи роботи з населенням,

46

нові способи подачі інформації. Як бачимо, саме таке розуміння інновацій

характерне для ЄС, за такого підходу інноваційний характер може набути будь-

яка діяльність, якщо вона супроводжується реалізацією нових ідей, як технічного,

так і організаційного, маркетингового, фінансового змісту. Таким чином,

розвиток інноваційного законодавства в Україні в термінологічному плані

відбувся шляхом, на що ми вже неодноразово вказували, запозичення іноземної

термінології без встановлення змістового наповнення цього поняття. Крім того,

запровадивши термін «інноваційний продукт», законодавець намагається

поширити радянський досвід регулювання відносин, що виникають у зв’язку з

розробленням, впровадженням та використанням результатів науково-технічної

діяльності, зокрема, нової техніки. Фактично відбулася підміна понять «нова

техніка» − «інноваційний продукт», «нововведення» − «інновація» з

використанням слів іншомовного походження. На підтвердження цієї думки, деякі

вчені зазначають, що нове поняття «інновація» накладається на стару парадигму

науково-технічної політики, яка, власне, є сукупністю схем використання

державних коштів у формі масштабних проектів із залученням традиційного

капіталу [37, с.34]. Ось чому, на наш погляд, ми бачимо відмінності в

юридичному трактуванні поняття «інновація» та відсутність поняття

«інноваційний продукт» за законодавством ЄС.

Отже, поняття «інноваційний продукт» у тому значенні, у якому він

використовується у законодавстві України не вживається ні на

пострадянському просторі в межах країн СНД, ні, тим більше, у ЄС. До того ж,

таке поняття, як інноваційний продукт, взагалі не фігурує в законодавстві даних

країн, на відміну від більш поширеного терміна «інновація». На наш погляд, даний

термін − це «винахід» суто українського законодавця, був введений з метою

надання державної підтримки та спеціального режиму господарювання

суб’єктам всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти з

виробництва конкретних інноваційних продуктів із пріоритетних напрямів

економіки держави.

47

1.2 Інноваційні продукти: визначення, ознаки, класифікація

Як вже раніше зазначалося, відповідно до ст.1 Закону України «Про

інноваційну діяльність» [13] інноваційний продукт – це результат науково-

дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам,

встановленим цим Законом. Проте аналіз ст.14 цього Закону дозволяє виокремити

кваліфікаційні ознаки, які мають бути притаманні інноваційному продукту. Так,

інноваційний продукт обов’язково повинен бути результатом виконання

інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською

розробкою нової технології (у тому числі інформаційної) чи продукції з

виготовлення експериментального зразка чи дослідної партії. Крім того, такий

продукт має відповідати таким вимогам: 1) він є реалізацією

(впровадженням) об’єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної

моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного

досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи

(патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної

власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів;

2) використаний об’єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для

цього продукту; 3) розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і

технологічний рівень; 4) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено)

вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншими аналогічним

продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво

вищі техніко-економічні показники. Виходячи з цього центральною ланкою будь-

якого інноваційного продукту стає саме об’єкт інтелектуальної діяльності.

Аналіз даного визначення надає можливість виокремити основні та

додаткові ознаки інноваційного продукту. Так, до числа основних можна

віднести:

1) наукоємність, тобто інноваційний продукт − це результат успішних

наукових досліджень та розробок;

48

2) новизна, а саме створення інноваційного продукту повинно відбуватися

щонайменше вперше в Україні, а якщо не вперше, то порівняно з іншими

аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і

має суттєво вищі техніко-економічні показники; розробка інноваційного продукту

повинна підвищувати вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень,

сприяти накопиченню вітчизняного науково-технічного і виробничого

потенціалу, а також вирішенню соціальних, економічних, екологічних та інших

завдань держави. Крім того, інноваційний продукт повинен відповідати

тенденціям світового науково-технічного прогресу;

3) суспільна корисність, що проявляється через, що створення

інноваційного продукту не повинно суперечити принципам гуманізму й інтересам

суспільства;

4) інноваційний продукт повинен бути реалізацією (впровадженням)

об’єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового

зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо),

виключні права на які підтверджені правовстановлюючими чи правоохоронними

документами. При цьому використовуваний об’єкт інтелектуальної власності має

бути визначальним для даного продукту.

5) промислова придатність, тобто інноваційний продукт, перш за все,

повинен мати прикладний характер, а це означає, що його розробка має бути

спрямована на реальний сектор економіки країни для підвищення його техніко-

технологічної бази чи для реалізації у межах конкретного підприємства.

Як додаткові ознаки інноваційного продукту можуть виступати:

1) конкурентоздатність, тобто наявність в інноваційного продукту

вартісних та якісних переваг у порівнянні з аналогічним товаром на ринку, проте,

якщо створення інноваційного продукту не передбачає входження на товарний

ринок, а скажімо, спрямоване на реалізацію в межах локального підприємства, то

даний критерій не повинен висуватися для такого продукту;

49

2) універсальність інноваційного продукту, що надає можливість

одночасного використання його у різних сферах суспільного життя, тобто такий

інноваційний продукт має багатофункціональний характер;

3) ризиковий характер, що в першу чергу обумовлено властивостями власне

інноваційної діяльності − високим ступенем непередбачуваності наслідків та

результатів, що дозволяють говорити про її ризиковий характер.

Щодо останньої ознаки, то, на жаль, в Україні не приділено достатньої

уваги цьому питанню з боку законодавця, бо одним із шляхів подолання

негативних наслідків в економіці є зменшення ризику в господарській діяльності,

і без подолання якого неможливе подальше зростання на інноваційному рівні. На

думку І.Б. Чайкіна, такий стан справ обумовлений, пер за все, відсутністю правил

страхування та ліцензій щодо інноваційних ризиків [38, с.45], а також відсутністю

правового механізму здійснення цього виду страхування у Законі України «Про

страхування» [39,с.28]. А тому неможливо ефективної підтримки інноваційної

діяльності без внесення відповідних змін в ЗУ «Про страхування».

Слід відзначити, що законодавець обмежився лише перерахуванням

кваліфікаційних критеріїв (ознак) інноваційного продукту, та такому важливому

питанню, як класифікації інновацій та інноваційних продуктів не було приділено

достатньої уваги у Законі України «Про інноваційну діяльність». На нашу думку,

без цього не можливо визначити класифікаційні критерії інноваційних продуктів,

а в подальшому залежно від видів інноваційних продуктів проводити їх правове

регулювання, деталізувати умови впровадження їх у різні сфери народного

господарства. Наявність такої класифікації дозволить найбільш чітко встановити

межі правового регулювання відносин у сфері інноваційної діяльності, а також

сформувати основні напрямки її державного стимулювання залежно від

конкретно визначеного виду інноваційних продуктів. Таким чином, комплексний

характер інноваційних продуктів, їх багатогранність і різноманітність сфер та

способів використання потребують розробки їх класифікації, що дозволить

конкретніше, повніше та об’єктивніше оцінити інноваційні продукти, комплексно

50

визначити їх результативність і спрямованість інноваційного процесу, які

потребують коригування та підтримки, а також виявити неоднорідність

інноваційних продуктів і обрати методи управління кожним із них.

На сьогодні в науковій літературі з інноваційної тематики висловлено

багато думок щодо класифікації інновацій, розглядаються різні підстави такої

класифікації, проте це стосується переважно саме інновацій, а щодо інноваційних

продуктів не було знайдено жодного комплексного огляду різновидів

інноваційних продуктів. Частково вирішення даної проблеми можливе за

допомогою пристосування класифікації інновацій до інноваційних продуктів,

оскільки вони мають однакове походження та за висновками деяких ґрунтовних

досліджень «розмежовуються законодавцем за стадією інноваційного процесу, в

якій вони мають місце, що фактично виявляється у ступені доведеності ідеї до

безпосереднього впровадження» [4, с. 249].

На нашу думку, дана класифікація може мати наступний вигляд:

1. Залежно від масштабів новизни:

а) піонерські інноваційні продукти − це продукти, які розробляються й

застосовуються вперше як в Україні, так і у світовому масштабі;

б) напівпіонерські інноваційні продукти − це раніше застосовані в межах інших

держав різні технології, винаходи, інші об’єкти права інтелектуальної власності,

впровадження яких в Україні сприяє досягненню економічного, екологічного й (або)

іншого соціального ефекту.

На наше переконання, дана класифікація може бути успішно використана

при формуванні законодавчих механізмів державного стимулювання суб’єктів

інноваційної діяльності різного типу. Вбачається, що при розробленні таких

механізмів необхідно враховувати й рівень так званої інноваційності кожного з

об’єктів. У цьому плані може стати в нагоді вищевикладена законодавча

класифікація інноваційних продуктів. Адже цілком очевидно, що підходи до

державного стимулювання суб’єктів господарювання, що здійснюють розробку й

впровадження принципово нових (піонерських) і напівпіонерських інноваційних

51

продуктів повинні, бути різними. Якщо створення перших поєднане, як правило,

із досить високим ступенем наукового ризику одержання позитивного

результату, то в процесі створення іншого його набагато менше. Однак і ті, й

інші з метою створення умов для їх постійної генерації потребують відповідної

підтримки з боку держави. Різниця лише має бути у видах, умовах і

першочерговості такої підтримки.

2. Залежно від масштабів застосування:

а) інноваційні продукти індивідуального призначення − це такі продукти,

які розраховані на вузьке коло споживачів або на конкретного суб’єкта. До них

можна віднести специфічні види техніки, що розробляються й виготовляються під

конкретне замовлення певного підприємства;

б) інноваційні продукти спеціального призначення – це продукти, які

розраховані на певні групи споживачів, тобто можуть використовуватися в

деяких галузях економіки чи сферах суспільного життя;

в) інноваційні продукти загального призначення – це продукти, які

розраховані на широке коло споживачів. До них можна віднести різні види

побутової техніки, автомобілів тощо.

3. За інноваційним потенціалом:

а) радикальні інноваційні продукти − це продукти, засновані на принципово

нових досягненнях науки й техніки, розробка й впровадження яких може дати не

тільки підвищений економічний, екологічний і(або) інший соціальний ефект, а й

відкрити нові сегменти ринку товарів і послуг або кардинально змінити

структуру і якість його об’єктів, а також суттєво підвищити інноваційний

потенціал України. На думку деяких вчених [40, с. 12], «по суті, такі інновації

носять революційний характер, оскільки їх успішна реалізація сприяє здійсненню

науково-технічного «прориву» у тій або іншій галузі економіки або соціальної

сфери»;

б) поліпшуючі інноваційні продукти − це інноваційні продукти, які

створюються із радикальних інноваційних продуктів та являють собою покращення

52

вже існуючих радикальних інноваційних продуктів у вигляді нової техніки,

технологій, продукції й послуг. Як приклад співвідношення радикальних та

поліпшуючих інноваційних продуктів можна навести створення першого

загальнодоступного мікропроцесору до персонального комп’ютера у 1971 р. Так,

це стало можливим завдяки прориву в технології великих та надвеликих

інтегральних мікросхем у сучасному його розумінні як глобального інноваційного

продукту, який дав «дорогу в життя» вагомій частині поліпшуючих інноваційних

продуктів, представлених на сьогодні на ринку у вигляді всіляких моделей

процесорів, створених за допомогою вказаної технології. Отже, такий продукт

заснований на зміні поколінь техніки, поява такого продукту відбувається при

збереженні початкового фундаментального принципу його створення;

в) модифікаційні інноваційні продукти − це продукти, які створюються з

метою вдосконалення вже існуючих поліпшуючих інноваційних продуктів,

забезпечують лише часткові зміни деяких техніко-економічних показників. Такі

продукти не роблять принципового впливу на поліпшуючі інноваційні продукти,

а лише їх доповнюють або незначно видозмінюють, але не вносять змін самого

способу дії цього продукту. Як приклад модифікаційних інноваційних продуктів

можна привести нову серію мікропроцесорів Intel Core i7 для комп’ютера, яка має

певні технологічні вдосконалення у порівнянні з серією Intel Core Quad (у

недавньому минулому поліпшуючі інноваційні продукти), такі як збільшений

розмір кеш-пам’яті, підвищена швидкість системної частоти, підтримка технології

багатопоточної паралельної обробки даних, інший технологічний процес

створення, що забезпечують в сукупності найбільшу продуктивність,

енергоефективність. Однак, через те, що основні комплектуючі частини

мікропроцесора та технологія його створення не змінюються, зокрема,

напівпровідникові транзистори та кристали суттєвих змін не зазнають, принцип

роботи не змінюється, то такі моделі мікропроцесорів навряд чи можна віднести

до розряду поліпшуючих інноваційних продуктів. Перераховані вище

нововведення, володіючи, з одного боку, такою якістю, як прогресивність та

53

технологічне вдосконалення, і, з іншого боку, не роблячи принципового впливу

на об’єкт та не змінюючи принцип роботи, цілком підпадають під ознаки

модифікаційних інноваційних продуктів.

Не виключено, що при поділі інноваційних продуктів на радикальні,

поліпшуючі та модифікаційні у правозастосовній практиці можуть виникнути

певні труднощі, які насамперед пов’язані з наявністю чималої частки

суб’єктивних факторів, що впливають на оцінку експертизи того або іншого

інноваційного об’єкта. Безсумнівно, знадобляться не тільки правові, але й

спеціальні пізнання в різних галузях науки й техніки, до яких належать об’єкт, що

підлягає ідентифікації на предмет його приналежності до радикальних,

поліпшуючих чи модифікаційних інноваційних продуктів. Правильність

визначення статусу інноваційного продукту буде залежати не тільки від точності

тлумачення й застосування правової норми, а й від рівня кваліфікації наукової й

науково-технічної експертизи, суб’єкти якої й повинні дати відповідь на питання

про встановлення ступеня новизни та впливу на функціонування науки і техніки в

державі.

4. Залежно від напрямків реалізації:

а) ринково-орієнтовані інноваційні продукти, які створюються з метою їх

комерційної реалізації на внутрішньому й(або) зовнішньому ринку. Такі

інноваційні продукти створюються у вигляді нових або вдосконалених товарів і

послуг. Їх обов’язковою ознакою є конкурентоспроможність на внутрішньому або

зовнішньому ринках (залежно від напрямку реалізації). Винятки із цього правила

можуть бути лише в тому випадку, коли інноваційний продукт не має ринкових

аналогів (приміром, якщо він носить глобальний характер і здатен відкрити нові

сегменти ринку) або коли інноваційний продукт створюється монопольною

господарською структурою (наприклад, природною монополією), що є єдиним

продавцем такого продукту на ринку. В обох випадках інноваційний продукт не

може мати таку ознаку, як конкурентоспроможність через відсутність у нього

«суперників», однак ринкову спрямованість він від цього не втрачає;

54

б) внутрішньогосподарські інноваційні продукти − це такі продукти, які

створюються без мети їх комерційної реалізації й входження у внутрішній або

зовнішній ринок. Такі інноваційні продукти, як правило, носять локальний

характер і «поглинаються» самим суб’єктом господарювання, який найчастіше

замовляє їх створення. До них можна віднести, наприклад, впровадження різного

роду винаходів із модернізації основних виробничих фондів, що приводить до

підвищення якості продукції, що випускається, зниження її собівартості,

автоматизації виробничого процесу тощо. Впровадження таких винаходів

здійснюється власними засобами суб’єкта господарювання, для чого створюються

спеціальні науково-дослідні підрозділи (лабораторії, інститути), або із залученням

сторонніх організацій [40, с.17];

в) соціальні інноваційні продукти − це такі продукти, які покликані

забезпечити реалізацію соціальних потреб, вирішення існуючих культурних,

економічних, політичних та інших завдань. До таких соціальних інноваційних

продуктів можна віднести соціальні системи освіти, охорони здоров’я, системи

суспільних комунікацій, політичні технології, що використовують інноваційні

підходи для досягнення кінцевої мети.

Можливо, деякі види інноваційних продуктів потребують закріплення в

Законі України «Про інноваційну діяльність», що дозволить не тільки встановити

межі правового регулювання відносин у сфері інноваційної діяльності, а й значно

полегшити діяльність правозастосовних органів, надавши їм певний вектор дій

щодо правильного тлумачення досить специфічних і складних для розуміння

дефінітивних норм інноваційного законодавства, а також якщо це буде пов’язано

з особливостями правового регулювання відносин або засобів державного

регулювання (передусім держпідтримки).

На даний час ще залишається нерозкритим на доктринальному рівні та

таким, якому не приділено належної уваги законодавця, питання особливостей

участі в господарському обороті саме інноваційних продуктів.

55

Дана ситуація не здається досить тривіальною з огляду на участь в

господарському обороті об’єктів права промислової інтелектуальної власності,

відносно яких вже давно відбуваються дебати серед провідних вітчизняних

науковців та яким приділено велику увагу українським законодавцем. Отже, не

викликає сумнівів питання про можливість участі в господарському обороті прав

на винаходи, корисні моделі або промислові зразки. Правові норми, що

регулюють ці відносини, утворюють інститут патентного права.

Відносини, що складаються із приводу використання об’єктів права

інтелектуальної власності виникають у ході використання суб’єктами

господарювання об’єктів права інтелектуальної власності. Ці відносини

регулюються ст.156-162 Господарського кодексу України, в яких закріплені

підстави, суб’єкти, способи використання винаходів, промислових зразків,

торговельних марок, комерційних найменувань та інших об’єктів права

інтелектуальної власності в господарській діяльності. Конкретизація вказаних

положень ГК України здійснюється у спеціальних законах: «Про охорону прав на

винаходи та корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про

охорону прав на знаки для товарів та послуг», «Про охорону прав на сорти

рослин» та інших законах, перелік яких наводиться у Інформаційному листі

Вищого господарського суду України №01-8/1199 «Про нормативно-правові

акти».

На сьогодні ч.2 ст.154 ГК України визначає послідовність застосування норм

ЦКУ, ГКУ та спеціальних законів при регулюванні відносин із використання в

господарській діяльності прав інтелектуальної власності, відповідно до якої

особливості використання прав інтелектуальної власності в господарській

діяльності регулюються нормами Господарського кодексу і спеціальними

законами [41].

Зупинимося ще на одному моменті. Вітчизняний законодавець закріпив

також можливість участі у статутному фонді господарського товариства не лише

грошима, а й правами промислової власності ще в 1991 р., закріпивши в ч.1 ст.13

56

Закону України «Про господарські товариства» норму, що внесками засновників і

учасників можуть бути поряд із матеріальними цінностями, цінними паперами й

коштами, також права користування природними ресурсами, будинками,

спорудами, устаткуванням та інші майнові права, у тому числі на об’єкти права

інтелектуальної власності [42].

Слід зауважити, що у випадку внесення майнових прав інтелектуальної

власності до статутного капіталу господарського товариства останнє стає

власником прав на відповідний об’єкт. Для цього необхідно укласти договір про

передання (відчуження) виключних майнових прав інтелектуальної власності на

такий об’єкт.

Таким чином, будучи втягнутими до господарського обороту, права на

об’єкти промислової власності можуть набувати ще однієї форми –

нематеріального активу. Згідно з абз. 7 п. 4 Положення (Стандарту)

бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» під нематеріальним активом

розуміється немонетарний актив, який не має матеріальної форми та може бути

ідентифікований. Пунктом 6 цього ж Положення встановлюється, що він

відображається на балансі, якщо існує імовірність одержання майбутніх

економічних вигод, пов’язаних з його використанням, і його вартість може бути

вірогідно визначена [43].

Внесення об’єктів промислової власності до статутного фонду

господарського товариства податковим законодавством розглядається як пряма

інвестиція – господарська операція, що передбачає внесення коштів або майна до

статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані

такою юридичною особою (п. 14.1.81. Податкового Кодексу України[44]).

Як справедливо стверджують деякі науковці, для можливості брати участь у

господарському обороті як вкладу до статутного фонду права на об’єкти

промислової власності мають відповідати певним умовам, а саме:

1) виключності та відчужуваності; 2) корисності (використання у виробництві

продукції, при виконанні робіт чи наданні послуг або для управлінських потреб

57

організації); 4) можливості грошової оцінки; 5) економічній привабливості

(здатність приносити організації економічні вигоди (доход) у майбутньому) [45,

с.40].

Щодо обороту самих інноваційних продуктів, то суть правового регулювання

їх участі в господарському обороті зумовлюється, перш за все, їх особливостями.

Підтримуючи думку одного з вітчизняних провідних фахівців з інноваційної

тематики Ю.Є. Атаманової, можемо констатувати, що інноваційні продукти є

складними об’єктами, які охоплюють не лише права на об’єкти права

інтелектуальної власності, що є їх центральним, визначальним елементом, а й

включають результати робіт (наприклад, результати інженерно-

конструкторських робіт, технологічних, сертифікаційних та ін..) і послуги

(авторського супроводу, навчання, консультування та ін..) Більше того, вони

вміщують й інформацію, уособлену у бізнес-планах, кресленнях, інструкціях та

іншій документації. Тому товарами на ринку інновацій виступають не просто

майнові права на нематеріальні блага – результати інтелектуальної діяльності, а й

цілісний комплекс об’єктів – майнові права на об’єкти інтелектуальної діяльності,

результати робіт, послуги, інформація [4, с.298].

Таким чином, інноваційні продукти виступають у господарському обороті не

просто майновими правами на об’єкти права інтелектуальної власності, а й

комплексом додаткових елементів (результатами робіт, послугами, інформацією).

Наслідком такої специфіки інноваційного продукту може стати необхідність

продавця мати правовий титул виключних майнових прав на об’єкт права

інтелектуальної власності або титул його використання в такий спосіб, як у

випадку передачі або надання права використання об’єкта права інтелектуальної

власності, а також бути законним володільцем відповідних результатів робіт,

інформації, носієм відповідних послуг [46, с.73].

Комплексний характер інноваційних продуктів зумовлює і особливості

договорів на їх передачу чи використання, зміст яких не вичерпується лише

умовами про розпорядження майновими правами на об’єкти інтелектуальної

58

власності, вони мають змішаний характер, включаючи елементи різних договорів

(зокрема, на виконання дослідно-конструкторських робіт, створення науково-

технічної продукції, певних різновидів підрядних робіт, надання консульта-

тивних, юридичних, сертифікаційних послуг тощо). К.Ю. Іванова обґрунтовує для

позначення всіх договорів, що можуть укладатися у інноваційній сфері, поняття

«договору інноваційного характеру», до якого зараховує всі договори, що

укладаються протягом всього інноваційного циклу від створення

інтелектуального результату аж до впровадження останнього у виробничу сферу

[47, с.95-96].

Багатоаспектність змісту договорів на передачу інноваційних продуктів

свідчить про їх комплексний характер, який, однак, не зводиться до простої суми

умов інших договорів, а має власний результат від його виконання − передачу або

надання прав на використання інноваційного продукту. На даний момент у

українському законодавстві проблема обороту інноваційних продуктів продовжує

існувати, оскільки для них не передбачено спеціальних правових норм, які

встановлювали б правила та вимоги до розпорядження ними. Цим і пояснюється

ситуація, згідно з якою на практиці для них використовуються договори,

передбачені для розпорядження майновими правами на об’єкти інтелектуальної

власності, оскільки останні входять до їх складу як центральний елемент.

1.3. Співвідношення інноваційних продуктів з іншими суміжними об’єктами

правового регулювання за законодавством України

Наша держава взяла курс на всебічну активізацію інноваційних процесів та

участі у міжнародному трансфері технологій, що виступає однією із

найважливіших передумов економічного зростання, підвищення

конкурентоспроможності вітчизняних товарів, покращення показників

зовнішньоекономічної діяльності та повноправної інтеграції країни у міжнародну

економіку. Із прийняттям вихідних Законів України у сфері інноваційної

59

діяльності «Про інноваційну діяльність» та «Про державне регулювання

трансферу технологій» у правовому полі на сьогодні діють та використовуються

суміжні поняття – «інноваційний продукт», «інноваційна продукція»,

«технологія», «об’єкт права інтелектуальної власності» та інші наближені до них

об’єкти, зокрема, науково-технічна продукція, тощо. При цьому жоден

нормативний правовий акт не дозволяє встановити співвідношення між цими

поняттями, а тому ця тема залишається досить дискусійною у середовищі

науковців, відіграє неабияку роль для уточнення та систематизації існуючої

термінології у сфері інноваційної діяльності, приведення цих суміжних понять у

цілісну понятійну систему для створення передумов ефективного правового

регулювання.

Як уже було сказано в попередніх розділах, у загальному розумінні

об’єктами інтелектуальної власності є результати будь-якої інтелектуальної,

творчої діяльності, у тому числі створені при проведенні наукової або науково-

технічної діяльності, які набули державного визнання та охорони в

установленому законом порядку саме як об’єкти права інтелектуальної власності.

Перелік об’єктів інтелектуальної власності міститься в ст. 420 ЦКУ [48]. В

сучасних умовах більш зростаюче місце в інноваційній діяльності займає

проблема ефективного використання інтелектуального капіталу та його товарного

продукту, що набуває сьогодні форми особливої, специфічної інтелектуальної

власності.

Передусім слід наголосити, що інтелектуальна власність як самостійний,

особливий та важливий різновид власності починає широко визнаватися та

детально аналізуватися в Україні з початку 90-х рр. минулого століття, що

пов’язано з одного боку, із визнанням цінності інтелектуальної власності як

чинника економічного розвитку, з другого − із становленням системи ринкових

відносин в українській економіці. З огляду на широкий науково-технічний

потенціал України почав формуватися особливий різновид товарів – інноваційних

продуктів, а, на думку деяких вчених, головна цінність інтелектуальної власності

60

полягає в тому, що вона виступає єдиним способом законної монополізації

виробництва нових товарів із високоякісними споживчими властивостями [49].

Отже, можна виділити такі основні специфічні властивості інтелектуальної

власності. По-перше, економічно обґрунтовано, що вона тісно пов’язана з

економічним ростом та динамікою продуктивних сил економіки країни. З одного

боку, науково-технічні досягнення та інтелектуальний потенціал стають головним

джерелом підвищення матеріального добробуту країни та збільшення якості

життя в сучасному світі. З іншого − щоб ці досягнення стали джерелом зростання,

необхідне відтворення наукових ідей, матеріальне забезпечення науки та освіти,

гарантування гідного існування людини.

По-друге, основними об’єктами інтелектуальної власності, що являють

собою вихідний матеріал для інноваційної діяльності, виступають об’єкти

промислової власності (винаходи, виробничі зразки, корисні моделі, топографії

інтегральних мікросхем, ноу-хау). Саме вони представляють особливий інтерес

для інноваційної діяльності, оскільки основним змістом останньої є діяльність з

довготривалого та ризикового впровадження об’єкта інтелектуальної діяльності в

певний об’єкт виробничої сфери, а також використання його з метою отримання

прибутку і досягнення соціального ефекту.

Характерною особливістю перерахованих об’єктів інтелектуальної

діяльності є те, що це результати розумової діяльності людини, створені її

розумовою працею. Винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії

інтегральних мікросхем, сорти рослин − це результати, тобто ідеальні рішення тих

чи інших технічних або художньо-конструкторських завдань. Лише згодом, у ході

їх впровадження, вони втілюються у конкретні продукти, механізми, прилади, які

за наявності відповідних підстав можуть кваліфікуватися як інноваційний

продукт. Неабияку роль у підвищенні конкурентоспроможності продукції,

виготовленої із застосуванням інновацій, відіграють об’єкти інтелектуальної

власності, що входять до їх складу як базовий елемент. Закріплення державою

виключних прав інтелектуальної власності на результати творчої, розумової

61

діяльності означає визнання нею монопольних прав на них за їх

правоволодільцями через юридичну заборону їх несанкціонованого використання

іншими особами. Тому такі виключні права на центральний елемент інноваційних

продуктів створюють передумову для монопольного володіння інноваційними

продуктами та обмеження впровадження інновацій, що приводить до набуття

законної та охоронюваної державою конкурентної переваги на відповідному

ринку товарів (послуг) суб’єктами господарювання, які є правоволодільцями або

користувачами об’єктів інтелектуальної власності [50, с.3−6].

По-третє, особливістю інтелектуальної власності виступає й те, що її

об’єкти неоднорідні за своїм змістом. Наприклад, у творах науки, літератури і

мистецтва основна цінність та предмет правової охорони – їх художня форма і

мова, які відображають їх оригінальність. І навпаки, в об’єктах патентного права

цінність представляє сам зміст тих рішень, які винайдені винахідниками. Саме

вони складають предмет патентного права.

І, нарешті, по-четверте, володіння як засіб фізичного контролю над

інтелектуальним результатом (у даному випадку над інноваційним продуктом)

може реалізовуватися через систему патентів, ліцензій тощо, через які творець

інтелектуальної власності може привласнювати частину прибутку від

використання інтелектуальної власності. Разом із тим сама природа

інтелектуальної власності створює проблему взаємодії творця та користувача

об’єкта права інтелектуальної власності, яка є досить складною і в той же час

важливою для функціонування інноваційної системи. Іншими словами, важливим

виступає аспект виявлення власника об’єкта права інтелектуальної власності, до

речі, ним може виступати або сам творець, здійснюючи тим самим всі

правомочності з володіння, користування, розпорядження об’єктом, при цьому

юридичним підтвердженням його прав будуть патент, диплом, свідоцтво та ін.,

або спільно автор і замовник за договором про створення об’єкта інтелектуальної

діяльності, або роботодавець та працівник за трудовим контрактом, якщо інше не

передбачено у договорі, сторони за договором спільної діяльності. Похідним

62

власником може стати сторона за договором на передачу виключних прав на

використання об’єкта права інтелектуальної власності в повному обсязі. У таких

випадках за творцем залишаються тільки особисті права немайнового характеру

[50, с.6].

Як уже раніше вказувалося, відповідно до ст.14 Закону України «Про

інноваційну діяльність» [13] інноваційний продукт – це результат виконання

інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською

розробкою нової технології (у тому числі - інформаційної) чи продукції з

виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії. Згідно із ст.14

цього Закону щодо інноваційного продукту висуваються додаткові вимоги. Так, і

це було вже вказано в попередньому підрозділі, інноваційний продукт повинен

бути реалізацією (впровадженням) об’єкта інтелектуальної власності (винаходу,

корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми,

селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні

документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів

інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів;

використаний об’єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для цього

продукту. Виходячи з цього центральною ланкою будь-якого інноваційного

продукту є саме об’єкт інтелектуальної діяльності.

Ще раз зупинимося на тому, що визнання «інноваційності» продукту

пов’язане законодавцем із вимогою, що сам продукт має бути результатом

впровадження, реалізації об’єкта права інтелектуальної власності та на

застосований об’єкт права інтелектуальної власності повинен бути державний

охоронний документ встановленого зразка або ліцензія від його володільця. Нами

вже наголошувалося, що виходячи з цього, стає очевидним підхід законодавця,

що інноваційні продукти повинні мати у своєму складі об’єкт права

інтелектуальної власності, який є результатом науково-дослідних та/або дослідно-

конструкторських робіт. Такий підхід вважається нами виправданим, оскільки на

шляху розбудови національної інноваційної системи тільки впровадження у

63

виробництво нових, високотехнологічних продуктів буде відповідати

загальнодержавним інтересам створення конкурентоздатної інноваційної моделі

економіки.

По-друге, для встановлення більш точного змісту інноваційного продукту

необхідно з’ясувати, що являють собою науково-дослідна та дослідно-

конструкторська розробка нової технології та продукції, з виготовленням

експериментального зразка чи дослідної партії. У цілому під науковими

дослідженнями та розробками слід розуміти творчу діяльність, яка провадиться на

систематичній основі з метою збільшення обсягу наукових знань, у тому числі

про людину, природу та суспільство, а також пошук нових сфер застосування цих

знань. Більш детальне тлумачення поняття «розробка» містить п.1.8 наказу

Державного комітету статистики України «Про затвердження інструкцій щодо

заповнення форм державних статистичних спостережень зі статистики науки та

інновацій» від 20.08.2007 р. № 306, відповідно до якого «це систематичні роботи,

що базуються на існуючих знаннях, отриманих у результаті досліджень і/чи

практичного досвіду, і спрямовані на створення нових матеріалів, продуктів,

процесів, пристроїв, послуг, систем чи методів. Ці роботи можуть бути також

спрямовані на значне вдосконалення об’єктів, що вже існують» [51]. Звідси стає

очевидним, що метою вказаних робіт із розробки технології та продукції є пошук

як нових сфер застосування та впровадження технології чи науково-технічної

продукції в суспільне виробництво, так і створення нових видів продуктів із

покращеними характеристиками. Наведена думка знаходить підтвердження, якщо

проаналізувати відповідні норми Державного стандарту України ДСТУ 3974-2000

«Система розроблення та поставлення продукції на вирибництво; Правилами

виконання дослідно-конструкторських робіт». (далі — ДСТУ 3974-2000) [52].

Так, основним завданням дослідно-конструкторських робіт (далі–ДКР) є

розроблення нової науково-технічної продукції і модернізація тієї, що вже існує, а

також технології її виробництва.

64

До ДКР належать роботи з розроблення технічної документації і технології

виготовлення зразків (дослідних партій):

1) виробів нової техніки, приладів, апаратури і технологічних засобів,

машин, систем, комплексів, речовин, нових матеріалів та обладнання для їх

виробництва;

2) автоматизованих систем;

3) програм та програмних продуктів для обчислювальних машин, систем

і комплексів;

4) модернізація техніки, приладів і апаратури, які існують, із метою

підвищення їх функціональних показників і властивостей, зокрема,

продуктивності, якості та експлуатаційної надійності [52]. Як бачимо, мета

розробок − це створення нових або модернізація існуючих матеріалів, продуктів,

процесів, пристроїв, систем чи методів, або відшукування нових сфер

застосування, тобто ми підтвердили думку законодавця. До того ж слід вказати,

що ДКР − це свого роду стадія адаптації/пристосування до нових умов

функціонування.

Крім того, відповідно до ст.1 Закону України «Про наукову і науково-

технічну діяльність» такі розробки отримуються саме після стадії проведення

науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт [53].

Законом також визначається, що інноваційний продукт, крім того, що він

повинен бути результатом виконання інноваційного проекту, також може бути

науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою продукції з

виготовленням експериментального зразка. Така продукція, відповідно до ст. 331

ГК України є однією з різновидів науково-технічної продукції, отримується в

результаті завершених науково-дослідних, проектних, конструкторських,

технологічних робіт, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються

суб’єктами господарювання [41]. У законодавстві також існує ще одне

визначення науково-технічної продукції, а саме як науковий або науково-

прикладний результат науково-технічної діяльності, що має корисні властивості і

65

призначений для застосування споживачем [54]. Тому продукцію з виготовленням

експериментального зразка чи дослідної партії можна вважати одним з видів

науково-технічної продукції.

Беручи до уваги наведене вище, можна сказати, що науково-дослідною та

дослідно-конструкторською розробкою нової технології та науково-технічної

продукції буде новий результат інтелектуальної діяльності, що отримується після

проведення комплексу НДДКР, спрямованих або на розроблення нової технології

чи науково-технічної продукції, або на модернізацію тієї, що вже існує, шляхом

збільшення обсягу існуючих знань, отриманих завдяки проведенню попередніх

досліджень, удосконалення/адаптації об’єктів права інтелектуальної власності до

нових сфер застосування.

Як випливає із цього визначення, розробка включає в себе створення

дослідних зразків (оригінальних моделей, яким притаманні принципові

особливості створюваного нововведення); їх випробовування протягом часу,

необхідне для отримання даних та накопичення досвіду, що повинно надалі

знайти відображення в технічній документації; підготовка робочих інструкцій,

рекомендацій тощо щодо застосування нововведень; інженерна діяльність,

необхідна для доведення продукту чи процесу до їх відповідності

функціональним та економічним вимогам та готовності до передання у

виробництво, у тому числі підготовка креслень, специфікацій, інструкцій,

рекомендацій, які використовуються при переданні нововведень у виробництво

[54].

Слід наголосити й на тому, що до змісту такого комплексу систематичних

робіт із реалізації технології та науково-технічної продукції у межах

інноваційного проекту будуть також входити різного роду технологічні,

конструкторські, випробувальні та інші види робіт, які забезпечують практичну

можливість використання зазначених об’єктів під час створення інноваційного

продукту.

66

Таким чином, зрозумілим стає підхід законодавця про зазначення однієї з

кваліфікаційних вимог щодо інноваційного продукту – наявності стадії НДДКР,

оскільки дослідно-конструкторські роботи є складовою інноваційного процесу

«наука-техніка-виробництво», під час виконання яких реалізуються результати

попередніх науково-дослідних робіт або набуті знання і досвід у технічній

документації для створення дослідних зразків продукції, що передують серійному

виробництву. Після стадії НДДКР взагалі може бути прийняте рішення про

недоцільність подальшої розробки технології або науково-технічної продукції та

об’єкта інтелектуальної власності, що може входити до їх складу. Це свого роду

проміжна та обов’язкова ланка між раніше створеними об’єктами та

розроблюваним на їх базі інноваційним продуктом, після проходження якої

відповідна технологія або науково-технічна продукція набувають нових

характеристик і перетворюються на інноваційний продукт.

Спільну правову природу цих понять відзначає і К.Ю. Іванова, зазначаючи, що

науково-технічна продукція та інноваційний продукт співвідносяться як родове

поняття з видовим. До видових ознак, що саме відрізняють інноваційні продукти

від такої продукції вона відносить те, що інноваційні продукти мають у своєму

складі об’єкти права інтелектуальної власності, також вжиті заходи з боку

виконавця для практичного впровадження таких продуктів[55, с.93].

Отже, виходячи зі змісту ст.14 Закону України «Про інноваційну

діяльність» та аналізу відповідних правових норм, можна стверджувати, що

інноваційний продукт може бути кінцевим результатом розробки та

застосування вже існуючої технології чи науково-технічної продукції, яка

створена при проведенні попередніх науково-дослідних чи дослідно-

конструкторських робіт.

Питання співвідношення понять «інноваційний продукт» та «об’єкт права

інтелектуальної власності» давно вже дискутується в наукових колах як

економістів, так і правознавців.

67

На взаємозв’язку процесів і результатів інтелектуальної і інноваційної

діяльності наголошували Б.Т. Кліяненко, О.П. Осика, стверджуючи, що на стадії

комерціалізації інноваційної продукції і її переходу до категорії «інновації»

розробляються і здійснюються різноманітні форми і методи (технології)

просування інноваційних товарів на ринки і надання додаткових послуг, які також

можуть бути об’єктами інтелектуальної власності і реалізовані як окремий

інноваційний товар [56, с.62].

Відомий сучасний економіст О.Б. Бутнік-Сіверський вивчав процес

трансформації інтелектуальної власності у результат інноваційної діяльності. Він

встановив, що інноваційний процес спрямовується на отримання кінцевого

результату, яким є інноваційний продукт та інноваційна продукція. В основі цього

процесу лежить трансформація інтелектуальної власності в кінцевий продукт

інноваційної діяльності, яку можна здійснити лише під час інноваційного процесу

[57, с.155]. Науковець розглядає процес трансформації інтелектуальної власності

в результат інноваційної діяльності через послідовну зміну складових

інноваційного процесу, до яких належать: етапи інноваційного проектування та

етапи інвестиційної підтримки, кожен з яких при детальному розгляді структури

містить ряд окремих стадій. Отже, із точки зору економічної теорії об’єкти права

інтелектуальної власності виступають складовою інноваційного процесу, який

відбувається через їх трансформацію в кінцеву інноваційну продукцію, і

фактично дорівнюють інноваціям. Узагальнивши сучасний погляд на цю

проблему і висловивши авторське бачення моделювання цього питання в

інтелектуальній економіці, науковець все ж таки залишив відкритим питання

щодо основних способів залучення об’єктів права інтелектуальної власності до

інноваційного процесу.

Цієї ж думки дотримувалися О.А. Хименко та Р.П. Хлистов, які

наголошували, що обов’язковою складовою інноваційного процесу є створення

об’єктів права інтелектуальної власності та приведення їх до форми та рівня,

придатного для їх комерційного впровадження [58, с. 180-181].

68

Важливим аспектом у трансформації об’єкта інтелектуальної діяльності в

інноваційний продукт є його цивільно-правовий захист, тобто інноваційний

продукт повинен містити захищений об’єкт права інтелектуальної власності з

отриманням всіх необхідних охоронних документів для того, щоб вільно

обертатися на ринку та дати можливість власнику розпоряджатися як самим

інноваційним продуктом, так і прибутком від його використання. Із таких об’єктів

права інтелектуальної власності, що отримали на даний момент правову охорону,

слід відмітити: комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних) як об’єкти

авторських прав; наукові відкриття, корисні моделі; компоновку (топографії)

інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи

тварин, комерційну таємницю як об’єкти промислової власності. Стосовно засобів

індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів і послуг, вважаємо за

доцільне думку О.О. Подопригори, що вони не створені для покращення

виробництва та інших форм життєдіяльності, не змінюють матеріальний світ,

його природу, а існують лише для позначення певних об’єктів і суб’єктів [59, с.3-

14].

На особливу увагу заслуговує думка Ю.Є. Атаманової, яка також не

залишилась осторонь від обговорення цієї теми та зробила значний внесок в

опрацювання цієї проблематики, теоретичні праці якої на сьогодні є чи не єдиною

спробою комплексного теоретичного вирішення питання зв’язку та меж стикання

об’єкта інтелектуальної власності. Науковець дослідила співвідношення

інноваційного продукту та об’єкта права інтелектуальної власності шляхом

виявлення практичної можливості останнього потенційно бути здатним до

реалізації у інноваціях та відповідності так званим інноваційним критеріям –

вимогам до результатів інтелектуальної діяльності, які відповідають властивостям

інновацій і необхідні для виконання останніми їх функцій. Такими критеріями, на

думку вченого, виступають: 1) наявність новизни, як мінімум, локальної; 2)

суттєве підвищення якісних характеристик товару, техніко-технологічного рівня

та структури виробничих процесів; 3) промислова придатність; 4) економічна

69

доцільність реалізації інновацій; 5) формальна визначеність та документальна

оформленість; 6) наявність правовстановлюючих (правоохоронних) документів [4,

с.274].

Так, аналіз кожного з об’єктів інтелектуальної власності, закріплених у

чинному законодавстві на відповідність наведеним інноваційним критеріям

дозволяє виокремити дві групи: перша – та, у якій містяться ті з них, які повністю

відповідають інноваційним критеріям, а друга – ті, які потенційно можуть

входити до складу інноваційних продуктів, проте не можуть бути визначальними

та претендувати на отримання статусу інноваційних, а отже, ставати

повноцінними об’єктами інноваційної діяльності.

До першої групи належать:

винаходи;

корисні моделі;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

сорти рослин та породи тварин;

Другу групу утворюють:

ноу-хау;

комп’ютерні програми;

промислові зразки.

Можливо, визначення рівня «інноваційності» продукту шляхом його

юридичної прив’язки до об’єкта інтелектуальної власності, на який є

відповідні охоронні документи, є певною мірою виправданим та може

пояснюватися тим, що наявність таких документів дозволяє переконатися в

ступені новизни інноваційного продукту. Однак це дискусійне питання, яке не

знайшло однозначної оцінки серед науковців.

На підтвердження наведемо думку Д.В. Висоцького, який вважає, що злиття

інноваційного продукту з об’єктом інтелектуальної власності, на який є державні

охоронні документи, деякою мірою дозволяє «окреслити» коло наукових об’єктів,

впроваджуваних у виробництво або яку-небудь іншу сферу, на які може

70

поширюватися спеціальний правовий режим інноваційної діяльності, простіше

кажучи, дає змогу «відсіяти» продукти інших галузей науки, які не можуть бути

визнані інноваційними (приміром, філософські, філологічні, історичні,

економічні, юридичні та інші суміжні науки) [40, с.63].

Специфіка об’єктів інтелектуальної власності, що належать до другої групи і

також можуть входити до складу інноваційних продуктів, полягає в тому, що

вони частково відповідають інноваційним критеріям. Головне питання полягає у

тому, чи є вони взагалі об’єктами права інтелектуальної власності. Одні автори

вважають, що ні, інші відстоюють протилежну позицію [60, с.40]. Із приводу

таких об’єктів інтелектуальної власності, як комп’ютерні програми та ноу-хау,

можемо сказати наступне: вони теоретично можуть входити до інноваційних

продуктів, оскільки їх рівень може відповідати критерію новизни, можуть

призводити до суттєвого підвищення якісних характеристик товару, техніко-

технологічного рівня та структури виробничих процесів, а також їх промислове

впровадження може бути економічно виправданим і доцільним. Не дивлячись на

те, що відповідно до узятих на себе зобов’язань згідно із ст.50 Угоди про

партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом від 16

липня 94 р.[61] у державі має надаватися рівень захисту інтелектуальної власності

на рівні ЄС, включаючи також і ноу-хау, за чинним законодавством виключні

права на ці об’єкти не можна вважати достатньою мірою захищеними, оскільки

відсутня вимога обов’язкової державної реєстрації прав на них, а отже, у них

немає правоохоронних документів, які визнаються та підтримуються державою з

можливістю застосування заходів державного примусу щодо порушників

виключних прав, що з них випливають. У свою чергу, відсутність державного

охоронного документа позбавляє їх до захисту і робить абсолютно вільним доступ

інших осіб, що не є власниками такого об’єкта, дозволяючи використовувати всі

корисні якості і, це стосується як створеного, так і вже давно існуючого об’єкта

інтелектуальної власності. Отже, первинним «захисником» права інтелектуальної

власності в цьому випадку виступає не стільки закон, скільки сам охоронний

71

документ, відсутність якого позбавляє власника звернутися до відповідних

інстанцій, а правоохоронні органи не в змозі застосувати норми законодавства

про охорону прав інтелектуальної власності.

Щодо комп’ютерної програми, то охороняється вона в Україні лише

авторським правом і її не можна «запатентувати», тобто отримати патент на

винахід або корисну модель. Авторське право на комп’ютерну програму не

поширюється на закладені в ній ідеї, процеси, методи діяльності або

математичні концепції як такі, на яких базується комп’ютерна програма

(включаючи сполучення, тобто ту частину програми, яка забезпечує діалог із

користувачем і сумісність її з елементами апаратури); логіку її роботи, алгоритми

і мову програмування [62, с.27].

Таким чином, автор комп’ютерної програми повинен розуміти, що якщо він у

своїй програмі виклав якийсь алгоритм розв’язання задачі, то саме цей алгоритм

не буде охоронятися.

Слід додати, що є деякі зауваження щодо включення законодавцем до складу

інноваційних об’єктів промислових зразків, оскільки, на перший погляд, вони

відповідають всім інноваційним критеріям та можуть бути реалізовані в

інноваційному продукті, проте їх розробка та впровадження не призводять до

якісного покращення функціональних або технологічних характеристик продукту.

Спробуємо розібратися. Як відомо, за своєю суттю промисловий зразок – це

результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, а його

об’єктом виступають форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які

визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення

естетичних та ергономічних потреб населення. Отже, наведене дає підстави вести

мову про те, що розробка інноваційного продукту на базі промислового зразка не

здатна підвищувати вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень. Як

правильно зауважують деякі вчені [4, с.280], використання промислових зразків у

складі інноваційних об’єктів можливе лише як другорядного,

супроводжувального об’єкта, а не як основного, базового.

72

Крім того, слід відзначити ще одну особливість правової природи

інноваційних продуктів. Так, останнім часом у правових колах ведеться дискусія

щодо виникнення та існування нових продуктів як результатів інтелектуальної

діяльності, у тому числі таких, які мають складний характер [63, c. 177]. Тобто

йдеться про комплексний характер цих результатів, що у свою чергу, зумовлює

специфіку у реалізації правомочностей щодо їх використання та розпорядження

ними. Саме власник вирішує, чи впроваджувати їх, чи ні. Тільки після прийняття

такого рішення продукт може бути включений у господарський оборот. У цьому

контексті слід наголосити, що така риса, як складність (комплексність)

внутрішньої структури означає: по-перше, створення об’єкта з новими

властивостями, що дозволить вирішувати нові технічні завдання; по-друге, у

продукті поєднуються як об’єкти права інтелектуальної власності, так і

результати інтелектуальної діяльності, що утворюються після дослідно-

конструкторських, технологічних, випробувальних робіт, і не підлягають правовій

охороні, такі як – ідеї, методи, процеси, системи, способи, концепції, принципи,

відкриття, факти та ін., що зафіксовані на матеріальних носіях наукової

інформації у формі звіту, конструкторської документації, технологічної

документації, комплекту документів ескізного проекту, різного роду інформації,

що відноситься до секретів виробництва тощо. На нашу думку, до таких

результатів інтелектуальної діяльності, що мають складну природу, слід віднести

й інноваційні продукти (варто відзначити, що у російському законодавстві

інноваційним продуктам кореспондує єдина технологія), які можуть виступати

самостійними об’єктами господарського обігу. Як приклад такої складної

природи можна навести установку – термокаталітичний реактор (ТРК),

призначений для систем каталітичного очищення газових технологічних викидів

промислових підприємств, даний продукт базується відразу на декількох об’єктах

інтелектуальної власності, що належать до різних сфер застосування, захищених

патентами: 1) винаходу – реактора проточного типу з каталізаторною насадкою та

рідинним розпилювачем; 2) винаходу − оксидного міднохромованого каталізатору

73

нанесеного на шамотну крихту; 3) корисної моделі – електричного контуру

контролю температури та тиску в системі. А також в основі даної установки

використані не захищені секрети виробництва. Системне поєднання цих об’єктів

права інтелектуальної власності дозволило таким чином віднайти спосіб

вирішення актуального завдання з очищення шкідливих викидів екологічно

забруднюючих підприємств, коли окреме застування цих об’єктів не надало би

змоги вирішити подібне технічне завдання.

Отже, можна стверджувати, що об’єкт права інтелектуальної власності

лежить в основі інноваційного продукту як товару, що призначений для реалізації

на інноваційному ринку, тобто інноваційний продукт – матеріально-речовий носій

об’єктів права інтелектуальної власності. Як видно з розглянутих раніше об’єктів

права інтелектуальної власності, не всі можуть виступати базовим елементом у

складі інноваційного продукту. А оскільки об’єктом у підприємницьких

комерційних договорах у сфері інтелектуальної власності виступають не самі

винаходи, промислові зразки тощо, а майнові, у тому числі виключні майнові

права інтелектуальної власності, то можна стверджувати, що в договорах на

передачу інноваційних продуктів базовими елементами об’єкта таких договорів

будуть саме майнові права на відповідні результати інтелектуальної діяльності.

Відповідно до ознак операцій, пов’язаних із міжнародною передачею

інноваційних продуктів, товар може характеризуватися наявністю:

1) охороноздатного об’єкту права інтелектуальної власності, так і не

охороноздатного результату інтелектуальної діяльності; 2) майнового права

використання чи розпорядження ним; 3) результатів робіт – науково-дослідних,

дослідно-конструкторських, технологічних, випробувальних чи сертифікаційних,

які зафіксовані на матеріальних носіях наукової інформації у формі звіту,

конструкторської документації, технологічної документації, комплекту

документів ескізного проекту тощо. Залежно від вибору виду об’єкта права

інтелектуальної власності і способу передачі права на нього визначається предмет

74

договору, інші його істотні умови, а також умови, що характеризують його як

договір про передачу інноваційного продукту.

На нашу думку, намагання законодавця пов’язати термін «інноваційний

продукт» з такою існуючою правовою категорією, як об’єкт права інтелектуальної

власності, зумовлено необхідністю узагальнити схожі за змістом факти дійсності

– «інновація», «інтелектуальна власність», через дефініційну прив’язку один до

одного. Автономне вживання спеціальної (економічної) термінології в

законодавчому визначенні терміна «інноваційний продукт», навіть разом із

терміном «нововведення», здатне привести до великої кількості правових

помилок. По-перше, неможливо буде досягти повного збігу словесної формули з

формулою змістовною через багатоваріантність поняття «інноваційний продукт»

у практичній життєдіяльності. По-друге, необхідність вбудовування норм про

інноваційну діяльність в чинне правове поле не дозволить «вписати» в нього

самостійне значення терміна «інноваційний продукт» без протиріч.

Складність вирішення практичних завдань у сфері обороту інноваційних

продуктів підвищується ще й тим фактором, що на сьогодні існують численні,

іноді протилежні, думки щодо співвідношення таких об’єктів інноваційного

права, як інноваційний продукт та технологія. А оскільки ще одним стратегічним

напрямом державного впливу на технологічне забезпечення економіки України є

впровадження у виробництво нових, конкурентоздатних технологій, то виникає

потреба в дослідженні вказаного поняття та встановленні співвідношення з

поняттям «інноваційний продукт» у чинному правовому полі. Щоб з’ясувати

місце і значення поняття «технологія», необхідно дослідити його зміст та правову

природу.

У вітчизняній правовій науці в період до XXI ст.. технологія як об’єкт права

майже не вивчалася. Можна назвати праці певних учених, які стосувалися цієї

категорії. Зокрема, Ю. М. Капіца розглядав питання трансферу технологій [64],

О. А. Підопригори − правові засади створення та впровадження нової техніки [65],

С. Ю. Погуляєва − технології як внеску в просте товариство [66]. Крім названих

75

науковців, розробкою теми технологій у наш час займаються такі вітчизняні

науковці,як Г. О. Андрощук, О.М. Давидюк, В. Денисюк, Б. М. Падучак,

Т.Пашута. Однак науковці не приділяли достатньої уваги співвідношенню

«технології» та «інноваційний продукт», значенню та ролі технологій у складі

інноваційних продуктів. Винятком є робота О.М. Давидюка [67].

Одним з останніх вітчизняних досліджень правовідносин, яке хотілось би

відзначити, пов’язаних зі створенням технологій, передачею прав на них та їх

втіленням стала робота О.М. Давидюка [67]. Дисертація сталі першим ґрунтовним

дослідженням господарсько-правового регулювання обороту технологій в

Україні, що дало змогу з’ясувати особливості його правової природи та систему

заходів державного впливу, спрямованих на забезпечення належного

технологічного рівня національної економіки. Автор зробив значний внесок у

розвиток господарсько-правової науки.

Насамперед, слід зазначити, що поняття «технологія» в різних сферах

прикладних знань, у науці, мистецтві, промисловості трактується неоднаково, і

тому відомо багато підходів до її розуміння. Проте основними є три підходи до

визначення наведеного поняття – промисловий, економічний та юридичний.

Згідно із промисловим підходом дане поняття розглядається як сукупність

прийомів, способів отримання, обробки або переробки сировини, матеріалів,

напівфабрикатів чи виробів, які використовуються в різноманітних галузях

промисловості [68, с.131].

Під технологією в економічній науці, як правило, розуміють як сукупність

методів впливу знарядь праці на різноманітні властивості предметів праці, у

результаті чого відбувається активна взаємодія людини з природою, або як

сукупність використання на виробництві наукових знань [68, с.130].

Проте як і у вітчизняній, так й іноземній економічній науці немає єдності

думок щодо визначення поняття «технології». Ці розбіжності пояснюються

частково складністю об’єкта аналізу та недоліками його методології. Визначення

76

поняття «технологія», що зустрічаються в іноземній літературі, можуть бути

умовно поділені на три групи.

До першої слід віднести визначення, в яких технологія ототожнюється з її

матеріальними носіями та/або з конкретними виробничими процесами. Так, на

думку американських економістів К. Долмена та Л. Вестифала, технологія − «це

сполука фізичних процесів, яка перетворює витрати на випуск» [69]. Автори не

проводять розмежування між технологією й конкретною формою виробничого

процесу, формою, що цей процес одержує саме внаслідок застосування тієї або

іншої технології.

Друга група визначень досить численна. Їх автори пропонують розширене

трактування поняття «технологія», під якою розуміється сукупність науково-

технічних знань, а також до цього поняття включені і «побічні ефекти, що

супроводжують впровадження технології», які характеризуються «зростанням

взаємозалежності держав, революцією в засобах зв’язку, сполучення й

транспорту» тощо [70].

Третю групу становлять визначення, які близькі до запропонованого

професором Єльського університету Ф. Хадлом: «Технологія — це розробка й

суспільне використання інформації» [71]. Головним недоліком дефініцій цієї

групи, так і наведеної вище є ототожнення технології зі знаннями, якими людина

оперує не тільки в процесі виробничої діяльності, а і в наукових дослідженнях.

Дійсно, у кінцевому підсумку «технологія» являє собою певний обсяг інформації.

Однак ця інформація специфічна, бо відображає перелік, строки, засоби, порядок

виконання операцій тощо, вона не має нічого спільного, наприклад, з

інформацією у сфері політики, ідеології, культури і та ін.

В останній час у країнах СНД науковці все більше пов’язують технологію зі

знаннями та інформацією. Такий висновок дозволяє зробити вивчення таких

визначень: «технологія науково-технічні, управлінські виробничі знання та

досвід» [72], «технологія – це науково-технічні знання (включаючи методи,

форми і способи їхнього використання, застосовані при розробці чи виробництві,

77

експлуатації товарів, зафіксовані на матеріальних носіях чи існуючі в інтелекті

об’єктів, що мають комерційну цінність і багатоцільове використання», [73] або

«технологія – це інформація про нові ефективні й економічні виробничі процеси,

що дають змогу виробляти матеріальні об’єкти» [74].

Як бачимо, стрижнем поняття «технологія» у всіх його інтерпретаціях є

знання та інформація, які є інформаційною складовою цього поняття.

Наприклад, В. А. Дозорцев наголошував, що знання, разом із матеріальними

речами, стали об’єктом суспільних відносин, а тому виникла проблема їх

правового регулювання, зокрема, встановлення правового режиму знань [75]. Цей

правильний висновок може й повинен бути застосований і у сфері міжнародної

передачі технології.

Наявність інформаційної складової технології підтверджує у своїх висновках і

уже згадуваний нами О.М. Давидюк, вказуючи на те, що поєднання різних видів

інформації, яка міститься у технології, реалізоване через систему виробничих

методів і процесів, пов’язаних спільним призначенням – створення технології в

матеріальному втіленні, а також разом із досвідом використання і комерціалізації,

становить окремий об’єкт господарських правовідносин – технологію в її

інформаційному втіленні [67, с.49-50].

Перше законодавче визначення поняття «технологія» у чинному законодавстві

з часів незалежності містилося у постанові КМУ «Про затвердження Порядку

здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів військового

призначення» від 20.11.2003 р., відповідно до якої технологія розглядалася як

спеціальна інформація, необхідна для «розроблення», «виробництва» або

«використання» виробів. Ця інформація може надаватися у формі технічних даних

або технічної допомоги [76]. Таким чином, під технологією розуміється необхідна

для створення та реалізації продукції спеціальна інформація, що охоплює комплекс

дій конкретного суб’єкта господарювання. Як бачимо, підкреслюється наявність у

складі будь-якої технології інформаційної складової.

78

Крім того, будь-яка технологія характеризується наявністю організаційної

складової, що полягає в наявності певної структури (елементи, які утворюють

цілісність), взаємозв’язків між ними, алгоритму дій, що виконуються для

досягнення результатів, що прогнозуються, послідовності виконання операцій,

порядку функціонування та зміни всіх компонентів, об’єктів чи суб’єктів

діяльності тощо. Отже, будь-яка технологія розкриває послідовність проведення

дій, операцій тощо, а перестановка, порушення зв’язків між елементами можуть

призвести до втрати результату чи взагалі його не досягнення.

При всій різноматності видів технологій, що існують сьогодні у світі, їх

величезній кількості, що пояснюється множинністю сфер застосування ( різного

роду політичні, рекламні, соціальні, педагогічні, реабілітаційні, технічні тощо),

нами досліджуються лише ті технології, які мають особливе значення для

економіки та можуть слугувати для повномасштабного технологічного оновлення

засобів виробництва, підвищення техніко-технологічних показників відповідної

господарської діяльності та виробничого процесу в цілому. До таких належать

лише ті, які є результатом науково-технічної діяльності та містять у собі

додатково інтелектуальну складову − об’єкти права інтелектуальної власності чи

інші не охоронювані законом результати інтелектуальної діяльності, у формі

доповіді, звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної

документації на науково-технічну продукцію, що завдяки своїм властивостям

можуть органічно використовуватися в інноваційному процесі. Всі інші види

технологій, що не входять до цієї групи та не містять такого елементу, як

інтелектуальна складова не розглядаються, оскільки особливості їх реалізації

мають дещо відмінний цикл та потребує самостійного дослідження з цього

питання.

У цьому контексті додамо, що численні визначення, які існують у правовій

літературі, наголошують на необхідності інтелектуальної складової. Особливої

уваги заслуговує дефініція, сформульована Хайденом. На його думку, технологія

− це сукупність знань, за допомогою яких такі фактори виробництва, як патентні

права, наукові знання, результати досліджень і розробок застосовуються у

79

виробництві товарів [77]. Як бачимо, науковець досить чітко відмежовує

виробничі знання від інших знань.

У свою чергу О.М. Давидюк визначає технологію, як синтезований об’єкт

права інтелектуальної власності, в основу якого покладено систему окремих

базових її елементів, що за рахунок спроможності функціонально втілюватися у

виробничий процес набуває якостей інноваційного продукту, особливого роду

нематеріального активу, об’єкта господарського обороту і дозволяє визначити її

як об’єкт господарсько-правового регулювання [67, с.63]. Таким чином, ученим

технологію віднесено до особливого роду інноваційного продукту.

У проекті Міжнародного кодексу поведінки у сфері передачі технології,

розробка якого здійснювалася в 80-х рр. XX ст. у рамках Конференції ООН по

торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), закріплене визначення поняття «передача

технології» та аналіз подальших пунктів цього проекту дозволяє встановити

зміст технології, а саме: як науково-технічні, виробничі, організаційно-

управлінські й комерційні знання й досвід, які необхідні для створення товарів і

послуг (п.п. 1.2, 1.3 гл. 1) [78].

Всесвітня організація інтелектуальної власності також зробила внесок у

формування визначення поняття «технологія». Так, у підготовленому цією

організацією практичному посібнику із ведення переговорів під час укладення

ліцензійних договорів [79] зазначається, що технологія у широкому сенсі означає

кінцевий результат досліджень та розробок у вигляді винаходу, ноу-хау,

промислового зразка, корисної моделі, нового селекційного досягнення, технічної

інформації, що застосовуються під час створення нових чи покращених товарів

чи послуг, які більшою мірою задовольняють потреби ринку. Як ми бачимо,

організацією застосовується підхід до поняття «технологія» як до сукупності

об’єктів права інтелектуальної власності, які в тому чи іншому поєднанні

можуть використовуватися під час виробництва товарів чи надання послуг.

Центр ООН із транснаціональних корпорацій, включивши в поняття

«технологія» не тільки технічні знання й ноу-хау, але й основні засоби

80

виробництва, такі як устаткування й машини, знов загострив питання про те, чи

належить устаткування до технологій, яке до сьогодні не знайшло однозначної

відповіді. На переконання автора, хоча нерідко відбувається укладення договорів

щодо поставки устаткування, верстатів і механізмів певної технології, за якої

відбувається процес фактичного одержання деякої технічної інформації або

знань, однак з юридичної точки зору така технологія без укладення самостійної

угоди з передачі прав на технологію не є самостійним об’єктом подібного

передання.

Слід зауважити, що зарубіжний законодавець оперує поняттям

«технологія» не повсюдно у всіх випадках розробки нового, а лише у разі

регулювання питань створення, правової охорони і використання результатів

науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. При цьому основна

увага приділяється призначенню об’єктів, отриманих у результаті таких робіт,

що поєднуються поняттям «технологія». Так, згідно з рекомендацією ЮНЕСКО

«Про статус науково-дослідних робіт» від 20.11.1974 р. під «технологією»

розуміються знання, які належать безпосередньо до виробництва та покращення

якості товарів та послуг [80]. Європейська економічна комісія ООН у

Керівництві зі складання міжнародних договорів про компенсаційні закупки

1990 р. визначає «технологію» як машини та/або обладнання, та/або патентів,

та/або ноу-хау, та/або технічна допомога, які будуть забезпечувати виробництво

вищезгаданої продукції [81, п.15].

Із прийняттям Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері

трансферу технологій» [82] підхід законодавця до поняття «технологія» змінився та

набрав офіційного нормативного закріплення. Згідно із Законом технологія − це

результат інтелектуальної діяльності, сукупність систематизованих наукових

знань, технічних, організаційних та інших рішень про перелік, строк, порядок та

послідовність виконання операцій, процес виробництва та/або реалізації і збе-

рігання продукції, надання послуг. До таких результатів як правової форми

технології, передусім, можна віднести об’єкти права інтелектуальної власності

81

(зокрема, винаходи, корисні моделі, твори наукового, технічного характеру,

комп’ютерні програми, комерційні таємниці, ноу-хау або їх сукупність).

Підсумовуючи наведене вище, можемо констатувати, що технологія – це

результат/(и) інтелектуальної, у тому числі науково-технічної, діяльності та

інформація (сукупність даних) про умови та послідовність їх

застосування/реалізації з метою організації виробництва та/або випуску

продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Хоча, підтримуючи думку О.М. Давидюка, додамо, що технологія все ж

таки нерозривно пов’язана з матеріальним її вираженням – обладнанням,

устаткуванням, приладами та механізмами, в яких вона знаходить свій прояв. І

говорячи про тенденції останніх років у світовій практиці економічного

співробітництва, слід зазначити, що формула «обладнання + послуги +

технологічні знання» помітно заміщується протилежною формулою «знання +

послуги + обладнання», тобто обладнання та матеріали стають допоміжним

елементом у передачі високотехнологічних продуктів та послуг.

Як бачимо, при всій різноманітності визначень, що можна зустріти в

спеціальній літературі, найбільш поширеним є підхід до визначення поняття

«технологія», згідно з яким вона являє собою сукупність систематизованих

науково-технічних знань, застосовуваних у процесі виробництва. Проте, на

думку деяких вчених, знання втілені у технології, не тільки підлягають

«розукомплектуванню», але і мають бути описані так,щоб вони могли бути

чітко виділені. [83, c.69].

Для повноти вивчення питання додамо, що в російській науці М. Линнік та

В. Єременко вирізняють вузьке та широке значення технології: в широкому сенсі

«під технологією розуміються науково-технічні, виробничі, управлінські,

комерційні знання та досвід. У вузькому в «технологію» включаються

різноманітні об’єкти промислової власності» [84, с. 53]

Щодо правової природи поняття «технологія», слід зазначити наступне. За

компромісною теорією кількісного складу об’єктів цивільних прав об’єктом

82

правовідносин є все те, з приводу чого виникають та реалізуються цивільні права і

виконуються обов’язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності

учасників цивільного обігу [85, с. 231]. У чинному ЦК України на сьогодні

відсутні положення, які визначали б технологію як об’єкт цивільних прав. Однак,

на нашу думку, існує декілька обставин, за якими технологію слід розглядати як

об’єкт цивільних прав, а саме як складний нематеріальний об’єкт. Перш за все ми

виходимо із твердження, що «фундаментом права інтелектуальної власності є не

власність як така, а сукупність виключних прав на результати інтелектуальної

діяльності, і саме з цих позицій повинно здійснюватися правове регулювання права

інтелектуальної власності» [86, c.150]. Із нематеріального характеру нового об’єкта

права − технології як сукупності систематизованих знань − виходить, що нею не

можна володіти як річчю. «По суті − це нематеріальний об’єкт, який виражений в

об’єктивній формі» [86, с. 150].

На нашу думку, технологію як об’єкт цивільних прав можна розглянути за

аналогією з категорією «складна річ». Так, згідно зі ст. 188 Цивільного кодексу

України «якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати

його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ)». Юридичне

значення виділення такого виду речей полягає в тому, що правочин, вчинений

щодо складної речі, поширюється на всі його елементи. Наведене положення

цілком може бути застосоване і до технології та її складових. Однак технологія як

складний об’єкт за своєю суттю не є річчю, оскільки вона − результат розумової

діяльності. Тому на неї не поширюються правомочності власника як володільця

речовими правами. Цивільний кодекс України поки що не містить визначення

складних об’єктів права інтелектуальної власності, на відміну від частини ІV

Цивільного кодексу РФ, де цим об’єктом вважається такий, що включає декілька

результатів інтелектуальної діяльності, які підлягають охороні, визнаючи такими

кінофільм, інші аудіовізуальні твори, театрально-видовищні вистави;

мультимедійні продукти, єдину технологію.

83

На підтвердження нашої думки про те, що технологія є складним

нематеріальним об’єктом наведемо наступне. У Законі України «Про державне

регулювання трансферу технологій» законодавець ніби визнає складний характер

технології, даючи визначення не лише поняттю «технологія», а й її складової. Так,

складова технології – це частина технології, де відображено окремі елементи

технології у вигляді наукових та науково-прикладних результатів, об’єктів права

інтелектуальної власності, ноу-хау (ст. 1 Закону). Так, певна технологія

зварювання може являти собою винахід або ноу-хау (охороняється ідея), або

науково-технічну документацію (охороняється послідовність тексту, креслення

(об’єкт авторського права), проте не ідея). Отже, з одного боку, технологія може

бути повністю втілена в одному конкретному об’єкті. З іншого − технологія

переробки твердих побутових відходів із використанням плазмотрону вміщує

декілька винаходів та корисних моделей, ноу-хау, науково-технічну

документацію, тобто технологію можна «розкомплектовувати» на певні складові,

кожна з яких містить окремі елементи технології. При підготовці договорів про

трансфер технологій в предметі договору має бути чітко визначено, в якому

одиничному об’єкті втілено технологію або які є складові технології, якщо таких

об’єктів декілька.

Цікавим є досвід правового регулювання технології як об’єкта господарських

відносин у зарубіжних країнах, наприклад у Російській Федерації, у сфері

державного регулювання трансферу технологій. Важливим кроком у цій сфері

стало набрання чинності з 1 січня 2008 р. ч. 4 Цивільного кодексу Російської

Федерації (далі — ЦК РФ), присвяченої правам на результати інтелектуальної

діяльності та засоби індивідуалізації [87]. Під технологією згідно зі ст. 1542 ЦК РФ

розуміється виражений в об’єктивній формі результат науково-технічної

діяльності, який включає у тому чи іншому поєднанні винаходи, корисні моделі,

промислові зразки, програми для ЕОМ чи інші результати інтелектуальної

діяльності, які підлягають охороні та можуть слугувати технологічною основою в

певній практичній діяльності у цивільній чи військовій сферах. У той же час до

84

складу єдиної технології можуть входити також результати інтелектуальної

діяльності, які не підлягають правовій охороні, у тому числі технічні дані, інша

інформація. Таким чином, відповідно до російського законодавства єдина

технологія як результат інтелектуальної діяльності визнається складним

нематеріальним об’єктом, до якого можуть входити як охоронювані законом

результати інтелектуальної діяльності, так і результати інтелектуальної власності,

які не підлягають правовій охороні.

Із наведеного можна зробити висновок, що технологія із позицій правової

науки являє собою складний результат інтелектуальної діяльності, що може

включати в себе системну сукупність науково-технічних знань і досвіду,

закріплених як в об’єктах права інтелектуальної власності, так і в інших не

охоронюваних законом результатах інтелектуальної діяльності, які

застосовуються при організації й функціонуванні конкретного виробничого

процесу, виконанні робіт чи наданні послуг, під час збуту або споживанні. Таким

чином, технологія – це певний інтегрований результат, який вміщує в собі інші

результати, завдяки чому їх системна єдність дозволяє вирішувати завдання, що

не можуть бути вирішені окремим, самостійним використанням об’єктів, що

входять до складу технології.

Підводячи підсумки проведеного детального аналізу визначення цього

поняття, можемо виокремити наступні її ознаки:

1) нематеріальний і комплексний характер технології, це означає, що вона

може поєднувати як охороноздатні, так і не охороноздатні результати

інтелектуальної діяльності, інформацію та знання;

2) технологія включає інформаційну, інтелектуальну, організаційну складові,

які виражають саму сутність та дозволяють виокремити серед інших

суміжних понять;

3) зміст технології – це знання та інформація про перелік, строк, порядок та

послідовність виконання операцій, процесу виробництва та/або реалізації і

зберігання продукції;

85

4) об’єктивний характер технології, тобто остання повинна бути закріплена в

об’єктивній формі у вигляді доповіді, звіту, ескізного проекту,

конструкторської або технологічної документації на науково-технічну

продукцію з метою ознайомлення;

5) основна мета технології – вирішення завдань практичного значення, тобто

впровадження останньої пов’язано з виробництвом відповідного продукту

чи надання певної послуги.

Дехто з науковців [68, с.137], виділяє ще й таку ознаку технології, як

прибутковість. Із даним твердженням вважаємо, можна погодитися частково,

оскільки створення технологій має на меті не тільки отримання прибутку, а й

може передбачати істотне покращення структури та якості виробництва і (або)

соціальної сфери. Наприклад, виробництво та впровадження технологій може

переслідувати мету створення нових робочих місць, а також підвищення рівня

безпеки чи покращення умов праці співробітників підприємств, установ і

організацій незалежно від форми власності чи виробництво лікувальних або інших

видів інноваційних продуктів, споживання (використання) яких впливає на життя й

здоров’я людини.

Узагальнюючи наведене вище, технологія – це результат впровадження

практичних знань, вона поєднує знання та вміння, але, на відміну від знань, які

відповідають на питання, «що потрібно зробити для досягнення практичної мети»,

технологія відповідає на питання, «яким чином цього досягти».

Наступне, на чому хотілося зупинитися, це те, що досліджуючи правові

аспекти співвідношення технології та інноваційного продукту, можна зробити

такий висновок: по-перше, відповідно до чинного законодавства технологія може

бути реалізована як інноваційний продукт; по-друге, технологія належить до

самостійного об’єкта правового регулювання, який може бути використаний як

самим розробником (творцем) технології, так і наданий іншим суб’єктам

господарювання, у тому числі суб’єктам інноваційної діяльності, на умовах

використання чи повної передачі прав на неї.

86

І хоча технологія має багато спільних ознак з інноваційним продуктом

(наявність у своєму складі об’єктів права інтелектуальної власності, результатів

робіт, складність форми), все ж таки ми дотримуємось точки зору, яка збігається з

позицією вітчизняного законодавця: будь-яка технологія може існувати сама по

собі, тобто поза інноваційним процесом, але завдяки своїм характеристикам

(якщо така технологія являє собою результат інтелектуальної праці, а саме

результат науково-технічної діяльності) задля подальшої розробки із метою

застосування вона може набувати додаткових властивостей, які дозволяють

виокремити її в особливий об’єкт правовідносин, який є складним та вміщує

систему взаємопов’язаних елементів, що в цілому спрямовані на покращення

продукції, послуги. А тому з моменту подальшої розробки технологія у цілях

практичного втілення може бути перетворена на інноваційний продукт та набути

додаткових ознак, таких, які наводяться у ст.14 ЗУ «Про інноваційну діяльність»

щодо інноваційного продукту. Іншими словами, та чи інша технологія може

завдяки вжиттю заходів бути впроваджена в практику, хоча з дотриманням умов,

зазначених у вихідному Законі щодо проведення інноваційної діяльності в

Україні, вона може набути додаткових характеристик та перетворитися на інший

самостійний об’єкт господарських правовідносин – інноваційний продукт,

завдяки схожості їх внутрішньої природи.

Таким чином, структура інноваційного продукту як складного результату

інтелектуальної діяльності складається із таких системних елементів:

а) інформаційної складової; б) організаційної складової; в) інтелектуальної

складової; г) матеріальної складової. Визначено, що загальними елементами

структури інноваційного продукту і технологій, які обумовлюють їх належність

до спільної групи об’єктів правового регулювання, є: а) інформаційна складова –

систематизована інформація про перелік, строк, порядок та послідовність

виконання операцій, робіт; б) організаційна складова, що полягає у наявності

певної структури (елементи, які утворюють цілісність), взаємозв’язків між ними,

алгоритму дій, що застосовуються для досягнення результатів. Додатковими

87

елементами, що визначають інноваційний продукт як різновид технології, є: а)

інтелектуальна складова, яка означає обов’язкову наявність у складі

інноваційного продукту охороноздатного об’єкта права інтелектуальної власності;

б) матеріальна складова – у вигляді дослідного екземпляра, зразка, пробної партії;

На нашу думку, головним кваліфікуючим критерієм, що дозволяє відрізнити

інноваційний продукт від технології, виступає наявність матеріальної форми

вираження інноваційного продукту, а саме у вигляді дослідного екземпляра,

зразка, пробної партії, які обов’язково у собі вміщують як охороноздатний

об’єкт права інтелектуальної власності, так і не охороноздатий результат

інтелектуальної діяльності, які отримані у результаті проведення робіт –

науково-дослідних, дослідно-конструкторських, технологічних, випробувальних чи

сертифікаційних, тощо. Встановлення даного співвідношення дозволяє зробити

висновок, що вимоги законодавства щодо угод про трансфер технологій

поширюються також на відносини щодо передачі інноваційних продуктів.

Отже, можна вести мову про те, що технологія по відношенню до

інноваційного продукту виступає родовим поняттям, оскільки містить набір ознак

та властивостей, які притаманні також і інноваційному продукту, а останній

можна вважати видовим поняттям, оскільки містить набір додаткових критеріїв,

які дозволяють виокремити його серед існуючої маси технологій.

Даний підхід до сутності технологій та способу їх залучення до

інноваційного процесу, на нашу думку, повністю відповідає лінійній моделі

створення інновацій, яка нині превалює в нашій державі. Лінійна модель

інновацій має побудована на відособленості етапів інноваційного процесу. Так, в

університетах, державних і приватних дослідницьких лабораторіях вчені

здійснюють фундаментальні дослідження, займаються «чистою» наукою й

«продукують» наукове знання. Згодом частину цього знання, що можливо

використати практично в тих же університетських, державних, приватних, або

промислових дослідницьких лабораторіях вченими й інженерами доводять до

промислово придатного технічного рішення. Якщо результати виглядають

88

потенційно привабливо, наступною ланкою є експериментальна розробка в

промислових лабораторіях НДДР, де вчені, інженери й техніки проектують,

виготовляють і випробовують експериментальні зразки. У результаті цього

отримуються конкретні об’єкти інтелектуальної власності (ОІВ) – можливі

складники майбутньої технології, щодо яких може бути прийняте рішення про

наступний етап – розробку проекту їх реалізації, у даному випадку інноваційного.

Потім проходження етапу знову ж таки НДДР та експериментального

виробництва вже інноваційного продукту. Далі, залежно від мети виробництва

інноваційного продукту, може бути налагоджено початкове серійне виробництво,

основний фронт робіт на якому складається з маркетингу, менеджменту й власне

виробництва. Наступним за цим етапом буде дифузія − поширення інноваційних

продуктів серед великої кількості господарюючих суб’єктів і споживачів.

Наведена схема – це деякою мірою спрощена модель застосування технології у

виробництві інноваційного продукту.

При цьому початком створення такого інноваційного об’єкта, як інноваційний

продукт буде вважатися момент прийняття рішення про впровадження технології

або науково-технічної продукції у виробництво конкретного інноваційного

продукту. А першим кроком з упровадження технології повинна стати й розробка

інноваційного проекту − комплекту документів, що визначає процедуру і комплекс

усіх необхідних заходів щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або)

інноваційної продукції, розробка яких та державна реєстрація виступають

обов’язковою умовою отримання спеціального режиму інноваційної діяльності.

Інноваційний проект буде визначати процедуру, заходи зі створення майбутнього

інноваційного продукту, містити аналітичну інформацію з технічних,

технологічних, організаційних параметрів упровадження нової технології, науково-

технічної продукції. Крім того, під час виконання цього проекту будуть

проводитися фінансові, правові, патентно-пошукові, маркетингові роботи,

наводитися техніко-економічні обґрунтування та розрахунки можливих ризиків,

89

вирішуватиметься питання розподілу прав інтелектуальної власності на майбутній

інноваційний продукт.

Наступною є стадія проведення науково-дослідних і(або) дослідно-

конструкторських робіт, а також інших видів робіт. Цей етап свого роду підготовка

до інженерних робіт, конструювання, випробування макетів, експериментальних і

дослідних зразків, в умовах, що імітують реальні умови експлуатації та

застосування продукції, і після успішного проходження попередніх стадій

відбувається налагодження експериментального виробництва та виготовлення

дослідних партій продукції, підготовка технічної документації, специфікацій,

інструкцій, стандартизація і сертифікація дослідних партій (зразків) на відповідність

їх вимогам безпеки, охорони здоров’я населення чи природи. Таким чином, після

проходження цих етапів технологія набуває додаткових характеристик та

перетворюється на інноваційний продукт.

На підставі вище наведеного, вбачається за доцільне зробити такі основні

висновки: 1) інноваційний продукт можна визначити як результат науково-

технічної діяльності, який включає об’єкт(и) права інтелектуальної власності і

сукупність даних про умови, послідовність їх застосування і реалізації з

виготовленням дослідного зразка чи партії або інших матеріальних об’єктів (в яких

цей результат застосований чи реалізований); 2) технологія − це результат (и)

інтелектуальної, у тому числі науково-технічної, діяльності та інформація

(сукупність даних) про умови та послідовність їх застосування/реалізації з метою

організації виробництва та/або випуску продукції, виконання робіт, надання

послуг.

Враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що технологія та науково-

технічна продукція можуть стати джерелом майбутніх інновацій у разі

прийняття рішення щодо розробки зазначених об’єктів у складі інноваційного

продукту та набудуть додаткових характеристик, а суб’єкт господарювання,

який проводитиме таке впровадження та виконає законодавчо встановлені вимоги

90

щодо майбутнього інноваційного продукту/продукції, отримає державну

підтримку.

Не менш цікавим для обговорення залишається питання щодо наявності у

чинному законодавстві поняття «інноваційна продукція», яку у п.1 ч.5 ст.1 та ст.15

Закону України «Про інноваційну діяльність» визначено як нові конкурентоздатні

товари чи послуги, що відповідають таким вимогам: а) вона є результатом

виконання інноваційного проекту; б) така продукція виробляється (буде

вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою

аналогічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентоздатною і має

суттєво вищі техніко-економічні показники; в) інноваційна продукція може бути

результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту; г)

інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не

призначений для тиражування.

Таким чином, інноваційна продукція має нерозривний зв’язок з інноваційним

проектом, тобто вона повинна бути результатом виконання такого проекту. Крім

того, інноваційна продукція − це один із кінцевих результатів інноваційної

діяльності, що може бути отриманий або самостійно на підставі виконання

інноваційного проекту, або може бути результатом тиражування чи застосування

інноваційного продукту. Такої думки дотримується і Ю.Є. Атаманова,

визначаючи інноваційну продукцію як один з результатів інноваційної діяльності,

як нові або суттєво удосконалені товари, які випускаються завдяки впровадженню

чи використанню інноваційного продукту у виробничій сфері відповідно до

інноваційного проекту.

Зауважимо. що визначення, наведене у Законі України «Про інноваційну

діяльність» щодо інноваційної продукції, не позбавлене колізій та правових

неточностей, теоретичне обґрунтування якого було проведено Д.Е. Висоцьким,

який зробив правильний висновок, що відсутність законодавчої деталізації

правових ознак інноваційної продукції і їх нелогічне злиття з ознаками

інноваційного продукту спричиняє неможливість чіткої диференціації даних

91

об’єктів інноваційної діяльності один від одного. А тому науковець вважає за

доцільне в основу критерію такої диференціації повинна бути покладена

ознака множинності інноваційної продукції [40, с.25].

На нашу думку, існування такого поняття у чинному законодавстві як

«інноваційна продукція» може мати практичне значення під час надання форм

державної підтримки при реалізації інноваційних проектів. Остання не являє

собою окремий вид продукції, вона не потребує особливостей при регулюванні,

не вимагає змін в системі об’єктів цивільних, інтелектуальних прав, вона має

значення лише під час встановлення завершеності стадії виконання інноваційного

проекту, а тому, у зв’язку з цим, становить інтерес з боку держави. Наприклад, під

час виділення фінансування, повний розмір допомоги з боку держави може

виділятися під час кінцевої стадії – випуску інноваційної продукції, а якщо такого

результату не досягнуто, можлива відмова компетентних органів у подальшому

фінансуванні, або якщо особа, яка знов здійснює інноваційний проект, та у

минулому не досягла випуску інноваційної продукції, то вона не може

розраховувати на отримання державної підтримки.

1.4. Особливості обороту інноваційних продуктів з іноземним елементом

Прискорення темпів соціально-економічного зростання України у

найближчому майбутньому значною мірою залежатиме від виконання завдань,

пов’язаних із переходом країни на принципово нову, інноваційну модель

розвитку. У межах цієї моделі найважливішим чинником повинні стати

технологічні нововведення, унаслідок чого будуть потрібні суттєві зміни в

українських зовнішньоекономічних зв’язках.

Одним із визначальних векторів розвитку зовнішньоекономічного

торговельного обороту повинен стати обґрунтований вибір пріоритетів експорту

й імпорту. У сучасному світі жодна країна не в змозі досягти високого рівня

конкурентоспроможності у широкій товарній номенклатурі. Під час вибору

92

пріоритетів необхідно з одного боку, орієнтуватися на стійкі тенденції світової

торгівлі в аспекті найбільш динамічних та важливіших товарних груп,

ураховувати спрямованість обраної економічної стратегії й політики держав, що є

успішними гравцями у міжнародній торгівлі. З іншої − слід враховувати й

внутрішні фактори розвитку національної економіки, потенційні конкурентні

переваги, державні інтереси.

Можна без перебільшення сказати, що нині одним із найважливіших

показників економічного потенціалу країни стає ступінь її участі та національних

суб’єктів господарювання в міжнародній торгівлі і в міжнародному обороті

інноваційних продуктів у цілому й послугами зокрема. Крім того, серед головних

чинників економічного піднесення все більше відіграють саме обсяг міжнародної

торгівлі високотехнологічними та інноваційними продуктами.

На сьогодні оборот інноваційними продуктами виступає визначальним

фактором для включення України до процесів глобалізації. Розвиток обороту

інноваційних продуктів для країн перехідного періоду є одним із способів

реструктуризації економіки і збільшення експортних надходжень до державного

бюджету.

На міжнародному ринку обміну новітніми технологіями й новими

досягненнями в науці з кожним роком розширюється пропозиція

інтелектуального продукту, що вимагає регулювання міжнародних відносин у

сфері його обміну й продажу. Залучення країни до міжнародного обороту

інноваційних продуктів стає умовою рівня її конкурентоспроможності. За

допомогою інноваційного обміну вирішуються питання підвищення

технологічного рівня як окремих підприємств, так і цілих галузей економіки, а

кінцевим результатом впровадження таких інноваційних продуктів стає випуск

інноваційної продукції у широкому розумінні. Більше того, передача й придбання

інновацій стає одним із важелів розширення можливостей експорту інновацій і

різних видів інноваційних продуктів, дотримання економічних інтересів держав і

забезпечення їх технологічної безпеки.

93

Категорія «оборот» не випадково обрана для встановлення особливостей

відносин, що складаються у процесі створення, передачі та використання

інноваційних продуктів. Це юридичне вираження наявності специфічного за

змістом інноваційного ринку, існування якого обґрунтовують вітчизняні вчені [4].

Фінансовий словник А. Г. Загородного, Г. Л. Вознюка, Т. С. Смовженко містить

наступне визначення поняття «оборот» – характерна для товарного виробництва

форма обміну товарів, результатів праці, грошей, інших об’єктів власності через

їх купівлю-продаж [88]. Це ж видання визначає поняття «оборотоздатність» як

«властивість певного товару бути об’єктом купівлі-продажу та змінювати

володільця».

Поняття «економічний оборот» у праві визначив О.С. Іоффе, вбачаючи в

ньому відносини майново-відособлених суб’єктів щодо виробництва, обміну,

розподілення та споживання різних майнових цінностей [89, с.9 ]. Економічний

оборот − один із способів розподілу економічних благ у суспільстві, альтернативу

якому складає публічний спосіб розподілу тих чи інших благ. Цей вид обороту

заснований на нормах приватноправового регулювання і полягає у відплатному

обміні між його суб’єктами цінностями, що іменуються товарними відносинами.

Чинне законодавство містить визначення поняття «обіг», так ст.2 Закону

України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше

використання неякісної та небезпечної продукції» розглядає його як «рух

продукції шляхом переходу права власності на неї починаючи з моменту введення

її в обіг і закінчуючи споживанням, використанням або вилученням з обігу»[90].

На думку В.С. Мілаш, поняття «обігу» є динамічною категорією, у той час як

оборот – статичною. Господарський (комерційний) оборот розглядається

науковцем як синонім поняття «ринок», а обіг – це процес переходу права

власності на товар від одного суб’єкта економічної діяльності до іншого [91, c.

212].

Аналіз вищенаведених визначень, а також близьких за змістом з «оборот»

понять, що містить чинне законодавство, зокрема, «обіг», «роздрібний

94

товарообіг», «господарська операція», дозволяє зробити висновок, що категорія

оборот означає форму передачі (відчуження) речі або прав на неї від однієї особи

до іншої шляхом укладання та виконання угод щодо них.

Якщо говорити про категорію «оборот» на товарному ринку, то вона означає

сукупність відносин (та утворених на їх підставі зобов’язань), здійснюваних між

суб’єктами господарювання на ринку в процесі здійснення ними підприємницької

діяльності відносно певних товарів (робіт, послуг) у вартісному вираженні, тобто,

йдеться про сукупність юридично значимих дій суб’єктів підприємницької

діяльності на всіх етапах проведення ними діяльності, пов’язаної з виробництвом

і реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Таким чином, якщо вести мову про особливий сегмент національно ринку –

інноваційний, то поняття «оборот інноваційних продуктів» розглядається як

система відносин між суб’єктами інноваційної діяльності, фізичними та

юридичними особами, державою щодо передачі або надання прав на

використання інноваційного продукту, що складаються на підставі договорів чи

Закону.

Категорія «оборот» використовується на позначення численних конкретних

актів відчуження та присвоєння товару, одним з яких може виступати

інноваційний продукт, здійснюваних їх власниками або іншими законними

володільцями. І правовим інструментом, здатним адекватно узгодити різні

інтереси сторін, виступає саме договір. За справедливим твердженням

В.С. Мілаш, підприємницький комерційний договір є правовим засобом, за

допомогою якого відбувається комерціалізація об’єктів права інтелектуальної

власності або подальший «рух» у межах господарського обороту вже

комерціалізованого об’єкта [91, с.225]. Як зазначає О.А. Беляневич, в умовах

ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації

відносин між суб’єктами господарювання та важливим інструментом правової

організації господарського життя суспільства в цілому [92, с.3].

95

Із посиленням міжнародного науково-технологічного обміну, що являє

собою процес взаємодії, переплетіння науково-технічних потенціалів різних

країн, включаючи весь цикл НДДКР, реалізації інноваційних проектів,

відбувається збільшення кількості договорів інноваційного характеру щодо

передачі (придбання) науково-технічної продукції, технологій, майнових прав на

об’єкти права інтелектуальної власності, науково-технічних знань, досвіду й

інформації з метою застосування технологічних процесів, випуску нових

конкурентоздатних товарів і надання науково-технічних і супутніх послуг на

комерційних умовах, визначених угодою (договором, контрактом), укладеною

між резидентом і нерезидентом України. Такі ситуації за участю іноземного

суб’єкта чи наявності переміщення об’єкта договору в практиці міжнародного

приватного права розглядаються як правовідносини за участю «іноземного

елементу». За ст.1 ч.1 Закону України «Про міжнародне приватне право» [93] під

останнім розуміється ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що

регулюються цим Законом, та проявляється в одній або кількох з таких форм:

суб’єкт міжнародного права, тобто хоча б один учасник правовідносин є

громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою

без громадянства або іноземною юридичною особою;

об’єкт міжнародного приватного права − це матеріальне чи не матеріальне

благо, яке знаходиться на території іноземної держави;

юридичний факт – це те, що породжує правовідносини та мало чи має місце

за кордоном.

Слід зазначити, що із поняттям «відносин за участю іноземного елемента»

тісно пов’язане зовнішньоекономічні відносини, а до предмета правового

регулювання зовнішньоекономічної діяльності у широкому розумінні

включаються і відносини у сфері господарської діяльності з іноземним

елементом.

Чинне законодавство з цього питання до зовнішньоекономічної діяльності

висуває два кваліфікаційні критерії. По-перше, згідно зі ст. 377 ГК України

96

зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є господарська

діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону

України майном, зазначеним у ч. 1 ст. 139 ГК України (тобто речей та інших

цінностей, включаючи нематеріальні активи, які мають вартісне визначення, ви-

робляються чи використовуються в діяльності суб’єктів господарювання та

відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом

формах обліку майна цих суб’єктів), та/або робочою силою [41]. А оскільки

діяльність, яка буде провадитися, наприклад, у межах інноваційного проекту,

може супроводжуватись переміщенням різного роду сировини, устаткування,

обладнання, комплектуючих та інших товарів, які не виробляються в Україні або

виробляються, але не відповідають вимогам проекту, виключних майнових прав

на об’єкти права інтелектуальної власності через митний кордон України, то вона

автоматично підпадає під ознаки зовнішньоекономічної.

Слід зауважити, що критерій перетинання митного кордону товаром у

процесі проведення зовнішньоекономічної діяльності може застосовуватися

тільки тоді, коли таким товаром є майно. Під час надання послуг за

зовнішньоекономічним договором відбувається або переміщення іноземного

виробника послуги на територію країни, де знаходиться одержувач послуги, або

навпаки, переміщення іноземного споживача послуги на територію країни, де

буде надаватися послуга.

По-друге, провадження господарської діяльності за участю іноземного

суб’єкта господарювання вважається також зовнішньоекономічною діяльністю.

Другий кваліфікаційний критерій визначений Законом України «Про

зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., за яким

зовнішньоекономічною є діяльність суб’єктів господарської діяльності України та

іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах

між ними, що має місце як на території України, так і за її межами [94].

Відповідно до ст. 1 вказаного Закону «іноземні суб’єкти господарської діяльності

− суб’єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або

97

постійне місце проживання за межами України». Таким чином, суб’єктами

зовнішньоекономічної діяльності можуть бути і суб’єкти інноваційної діяльності,

які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та

інтелектуальні цінності із-за кордону, вкладають власні чи запозичені кошти в

реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Аналіз відповідних норм законодавства дозволяє встановити, що

зовнішньоекономічна діяльність за своєю сутністю являє собою один із видів

відносин, ускладнених іноземним елементом, до останніх можуть належати будь-

які приватноправові відносини, будь-то трудові, сімейні, спадкові та інші види

відносин, за наявності відповідних кваліфікуючих ознак, вказаних у Законі

України «Про міжнародне приватне право». Разом із тим, зовнішньоекономічна

діяльність за своїм змістом є вужчою, оскільки пов’язана лише з проведенням

господарської діяльності суб’єктами господарювання у зобов’язальних

правовідносинах щодо перетину митного кордону України або майном, або таким

суб’єктом.

Розглянемо більш детально вказані випадки з урахуванням специфіки

інноваційних правовідносин та взаємозв’язку відносин із іноземним елементом та

зовнішньоекономічної діяльності. За кваліфікуючою суб’єктною ознакою,

наприклад, англійська фірма укладає договір із вітчизняним підприємством щодо

придбання та передачі (трансферу) вітчизняної технології. Іноземним елементом

у даному випадку виступає англійська фірма, яка бажає придбати технологію.

Випадки, коли технологія, що вміщує об’єкти права інтелектуальної власності, на

які отримані охоронні документи, знаходиться на території іноземної держави та

відносно якої укладається ліцензійний договір, також буде кваліфікуватися як

відносини за участю іноземного елементу. Юридичний факт у інноваційній

діяльності може набувати таких форм: а) може мати місце у зв’язку із фактом

реєстрації на території іншої держави чи декількох держав об’єктів права

інтелектуальної власності; б) встановлення факту порушення прав

патентоволодільця на території іншої держави, третьої особи, яка є нерезидентом,

98

виникає необхідність укладення договорів на використання ОПІВ; в) проведення

досліджень і інноваційної діяльності на території інших держав без передачі прав

(наприклад, відкриття лабораторій, оренди необхідного обладнання).

Юридичний факт – «ускладення» приватноправових відносин у зв’язку з

проведенням наукової та інноваційної діяльності. Наявність юридичного факту у

відносинах суб’єктів господарювання не дозволяє кваліфікувати таку діяльність

як зовнішньоекономічну. Оскільки нами було визначено оборот інноваційних

продуктів через систему відносин між суб’єктами інноваційної діяльності,

фізичними та юридичними особами, державою щодо передачі або надання прав

на використання інноваційного продукту, то, таким чином, ускладнення відносин

із іноземним елементом за ознакою «юридичного факту» не призводить до

обороту інноваційних продуктів.

Виходячи з цього можна стверджувати, що інноваційна діяльність, яка

супроводжується перетинанням митного кордону України майном, зазначеним у

ч. 1 ст. 139 ГК України, та провадиться за участю іноземного суб’єкта

господарювання відповідає кваліфікаційним критеріям, які висуваються до

зовнішньоекономічної діяльності, а тому серед джерел правового регулювання,

такої діяльності, крім інноваційного законодавства, будуть міжнародні договори,

міжнародні конвенції, відповідні нормативні-правові акти, які регламентують

питання здійснення зовнішньоекономічних відносин, звичаї ділового обороту

тощо.

Товаром у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) виступають будь-

яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші

немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі), а тому відповідні

права на об’єкти права інтелектуальної власності, що є центральним,

визначальним елементом у складі інноваційного продукту, технологію, науково-

технічної продукцію та результати робіт (наприклад, результати інженерно-

конструкторських робіт, технологічних, сертифікаційних та ін..) і послуги

99

(авторський супровід, навчання, консультування та ін.) можуть бути об’єктом

зовнішньоекономічного договору (контракту).

Причому зовнішньоекономічні відносини, що виникають між суб’єктами

господарювання з різних країн, можуть набувати таких форм, які потенційно в

змозі опосередковувати стадії реалізації інноваційного процесу, як-от:

- експорт та імпорт товарів (устаткування, обладнання), призначених для

виконання інноваційного проекту;

- надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг

іноземним суб’єктам господарської діяльності, у тому числі: виробничих,

страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких,

агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, юридичних та інших; та

навпаки, надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської

діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та

інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та

підготовка спеціалістів для виконання спільних інноваційних проектів;

- спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної

діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає

створення спільних інноваційних підприємств різних видів і форм, проведення

спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території

України, так і за її межами;

- підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням

ліцензій, патентів, ноу-хау та інших нематеріальних об’єктів права власності з

боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність

суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

- організація та проведення діяльності у сфері проведення виставок,

конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються

на комерційній основі, за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, які

присвячені питанням передачі інноваційних продуктів за кордон;

100

- орендні, у тому числі лізингові, операції між суб’єктами

зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської

діяльності, які здійснюються в межах зареєстрованих інноваційних проектів;

- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо у

виключній формі законами України.

Вказані форми зовнішньоекономічних відносин певною мірою відповідають

основним напрямкам інноваційної діяльності, що закріплені у ст.327 ГКУ, а саме:

- проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення

об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції як в Україні, так і

за її межами;

- розробка, освоєння, випуск і поширення принципово нових видів техніки і

технології;

- проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення

об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;

- розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій,

призначених для покращення соціального і екологічного становища;

- технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових

підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва

нової продукції або впровадження нової технології.

Таким чином, можна говорити про існування зовнішньоекономічної

інноваційної діяльності, яка окрім ознак. властивих інноваційній діяльності, за

наявності умов, наведених вище, може набувати ознак зовнішньоекономічної та у

зв’язку з цим, до інноваційної будуть висуватися вимоги та

характеризуватиметься особливостями притаманними зовнішньоекономічній

діяльності. За таких обставин відносини міжнародного обороту, пов’язані з

розробкою, створенням, комерціалізацією та впровадженням інноваційних

продуктів за іноземними інноваційними проектами можуть набувати додаткової

101

ознаки − наявності іноземного елементу, що може проявлятися в одній або

кількох з таких форм:

1) якщо хоча б один учасник правовідносин є суб’єктом господарювання,

зареєстрованим або іншим чином створеним згідно з правом іноземної

держави;

2) об’єкт договору – технологія, інноваційний продукт −

переміщується/створюється/надається за межами митного кордону

України чи знаходиться на території іноземної держави;

Як вбачається, якщо вести мову про інноваційну діяльність, ускладнену

іноземним елементом, то для характеристики іноземного елементу слід

використовувати як суб’єктивний, так і об’єктивний критерії, іншими словами, і

наявність іноземного елементу у складі сторін, і його наявність у об’єкті

договору.

Таким чином, вимоги та правила міжнародного трансферу технологій

поширюються на випадки обороту інноваційних продуктів як різновиду

технологій. Міжнародний трансфер технологій має місце тоді, коли предметом

договорів виступатиме і технологія або інноваційний продукт.

Договірні відносини між суб’єктами такої діяльності будуть визначатися за

правилами, що висуваються до форми та змісту зовнішньоекономічних

контрактів. Так, вимоги до форми та змісту зовнішньоекономічних договорів,

укладених за участю українських суб’єктів господарювання, містить Положення

про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом

Міністерства економіки та з питань европейської інтеграції України від 6 вересня

2001 р. № 201 [95]. Суб’єкти зовнішньоекономічної інноваційної діяльності при

складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) можуть

використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та

організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими

законами України. Так, слід наголосити, що йдеться про окремі конвенції та

правила, які можуть бути використанні суб’єктами інноваційної діяльності, які

102

беруть учать у виконанні інноваційних програм і проектів у межах міжнародного

інноваційного співробітництва, окрім тих, що стосуються передачі прав на

інтелектуальну власність, а саме: Керівництво зі складання договорів на

спорудження промислових об’єктів, Конвенція ООН про міжнародну купівлю-

продаж товарів; Принципи міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА);

Керівництво з правових аспектів нових форм промислового співробітництва;

Міжнародний кодекс поведінки у сфері передання технологій, підготовлений

Конференцією ООН, Модельний договір, розроблений Міжнародною

Торговельною Палатою про міжнародну комерційну концесію (франчайзинг).

Додатковими джерелами правових норм можуть бути дво- та багатосторонні

міжнародні договори, які регулюють зовнішньоекономічні відносини України та

окремих країн.

Оскільки на практиці реалізація певного інноваційного проекту за участю

іноземного суб’єкта господарської діяльності, яким передбачається виробництво

інноваційного продукту, через особливості проведення зовнішньоекономічної

діяльності опосередковується укладенням різних за предметом договорів, як вже

раніше вказувалося, починаючи із договорів на проведення НДДКР і закінчуючи

договорами на надання агентських чи сертифікаційних послуг, виникають

ситуації, коли необхідно вирішувати питання про право країни, яке буде

застосовуватися до договору.

Ключовим аспектом регламентації передачі прав на об’єкти прав

інтелектуальної власності в міжнародному приватному праві є колізійно-правове

регулювання.

Так, відповідно до ст. VII Європейської конвенції 1961 р. про

зовнішньоторговельний арбітраж (учасницею якої є Україна) сторони можуть на

власний розсуд встановлювати за взаємною згодою право, яке повинні

застосовувати арбітри при вирішенні спору по суті [96]. Причому, згідно з пп. 3.1

Роз’яснення ВГСУ від 31 травня 2002 р. «Про деякі питання практики розгляду

справ за участю іноземних підприємств і організацій» [97] вибір сторонами права

103

як такого, яке регулює їх відносини в угоді, означає вибір саме національного

законодавства певної країни, а не окремих законодавчих актів, що регулюють

відповідні відносини сторін.

Теж положення міститься і в ст. 43 ЗУ «Про міжнародне приватне право»,

якою передбачена можливість сторін договору самим обрати право, що регулює

відносини за договором, крім випадків, коли вибір права прямо заборонений

законами України, а в разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що

підлягаю застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має

найбільш тісний зв’язок із договором. У свою чергу, наявність тісного зв’язку

відповідно до ст. 32 вищевказаного Закону вважається пов’язаність із правом

держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне

значення для змісту договору, має своє місце проживання або місцезнаходження

[93]. На цьому моменті доцільно зупинитися та зауважити, що з огляду на

необхідність захисту прав і інтересів українських розробників інноваційних

продуктів, технологій чи інших результатів інтелектуальної діяльності надання

такої автономії волі сторонам видається нами неприпустимою, бо відсутність в

Україні законодавчо визначених вимог до регулювання договірних відносин за

участю іноземних суб’єктів господарювання у сфері інноваційної діяльності

спричиняє безконтрольний відтік новітніх розробок і продуктів за кордон,

нав’язування вітчизняним розробникам несправедливих умов договорів та інші

негативні наслідки. Отже, договори інноваційного характеру на створення і

передачу інноваційного продукту з метою захисту національних інтересів

держави та розробників зокрема доцільно регулювати правом держави, в якій

виконавець має своє місцезнаходження або місце проживання.

При розгляді закордонного досвіду колізійного регулювання відносин по

міжнародній передачі прав на об’єкти прав інтелектуальної власності звертає на

себе увагу той факт, що в багатьох державах ухвалюються колізійні норми, які,

крім того, регулюють і відносини щодо охорони інтелектуальної власності в

цілому.

104

Так, у модельному цивільному кодексі держав-учасниць СНД 1996 р. згідно з

п. 1 ст. 1232 до прав на інтелектуальну власність застосовується право країни, де

закріплюється захист цих прав, а договори, що мають своїм предметом права на

інтелектуальну власність, регулюються правом, зумовленим положеннями про

застосування права до договірних зобов’язань [98]. Подібний підхід, пов’язаний із

застосуванням «зобов’язального статуту», досить поширений і обумовлює не

тільки наявність у ряді держав норм про визначення застосовуваного права до

договорів, предметом яких є промислова власність при відсутності угоди сторін

про вибір права, але також і існування поширеної як у доктрині, так і в практиці

концепції про можливість застосування до даних відносин положень Конвенції

ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.

Норми про застосування права країни, у якій закріплюється охорона, містяться

і в законодавстві певних країн СНД, наприклад, у цивільних кодексах Білорусії

1998 р. (ст. 1132), Вірменії 1998 р. (ст. 1291), а також у законодавстві деяких

інших іноземних держав, наприклад, Угорщини (§ 19 Указу про міжнародне

приватне право 1979 р. №13), проте у російському законодавстві, зокрема, у ч. 3

ЦК РФ, подібних колізійних норм у сфері інтелектуальної власності немає.

У праві Європейського Союзу діє Регламент (ЄС) № 593/2008 Європейського

Парламенту й Ради від 17 червня 2008 р. про право, що підлягає застосуванню до

договірних зобов’язань [99], який замінив Римську конвенцію про право, що

застосовується до договірних зобов’язань, від 1980 р. Предметом цього

Регламенту є договірні зобов’язання в будь-яких відносинах (у тому числі щодо

передачі прав на об’єкти права інтелектуальної власності), при яких виникає вибір

між правом різних держав. Застосоване право може бути правом будь-якої третьої

країни, у тому числі країни, що не брали участь у Регламенті, що підтверджує

універсальний характер документа (ст. 3). Загальний принцип, передбачений у ст.

3.1 Регламенту, полягає у тому, що контракт має регулюватися правом, обраним

сторонами. Якщо сторони не передбачили, яким правом буде регулюватися

контракт, то має застосовуватися право країни, з яким даний контракт найбільш

105

тісно пов’язаний. Регламент також містить і прив’язку до права держави

місцезнаходження сторони, яка здійснює виконання, що має вирішальне значення

для змісту договору, якою за загальним правилом визнається правоволоділець

виключних прав (п.1 ст. 4). Однак є і цікаве застереження про те, що у випадку,

якщо з усіх обставин справи випливає, що договір має явно більш тісні зв’язки з

іншою країною, ніж ті, які зазначені в параграфі 1 або 2, то застосовується право

цієї іншої країни (п.3 ст. 4), що, по суті, закріплює основну колізійну прив’язку −

принцип найбільш тісного зв’язку. Цей підхід колізійного регулювання,

безумовно, відображає комплексність відносин по передачі прав на об’єкти права

інтелектуальної власності, але є загальним для різних об’єктів цивільних прав і

різних господарсько-правових договорів, і завдяки переважно реєстраційній

природі об’єктів промислової власності не може й не повинен бути єдиним (тому

що принцип найбільш тісного зв’язку у випадку з передачею прав на

охоронюваний об’єкт зводиться винятково до права країни правоволодільця).

Таким чином, вважаємо за доцільну вказівку на право країни правоволодільця як

застосовуваного права (у разі відсутності вибору такого сторонами) у відносинах

щодо передачі майнових прав на охоронювані об’єкти права інтелектуальної

власності й застосування принципу найбільш тісного зв’язку лише до

міжнародної передачі прав на результати інтелектуальної діяльності, які не

підлягають правовій охороні.

Отже, науково та законодавчо доведений зв’язок інноваційної та

зовнішньоекономічної діяльності за вищеозначених обставин дає підставу

зауважити, що з огляду на інтенсифікацію та постійне ускладнення економічних

зв’язків між суб’єктами підприємницької діяльності як у внутрішній, так і у

зовнішній сфері економіки до зовнішньоекономічної діяльності слід відносити не

тільки діяльність із експорту або імпорту товарів, робіт чи послуг тощо, а й

інноваційну діяльність, обтяжену іноземним елементом як діяльність із метою

подальшого використання об’єктів права інтелектуальної власності та інших

результатів інтелектуальної діяльності у різних сферах суспільного

106

виробництва, що полягає в проведенні прикладних, дослідно-конструкторських

та інших видів робіт, спрямованих на одержання інноваційного продукту, а

також у подальшому його впровадженні, використанні у виробничій та/або

іншій сфері, внаслідок чого досягаються економічний, екологічний, соціальний або

інший ефекти.

Дана обставина дозволяє виокремити особливий вид договорів –

зовнішньоекономічні інноваційні договори (контракти), як документально

оформлену угоду суб’єкта інноваційної діяльності та іноземного суб’єкта

господарської діяльності, спрямована на встановлення прав та обов’язків із

приводу виконання цілого інноваційного проекту або окремих його частин і яка

опосередковує відносини, які виникають у процесі організації та здійснення

необхідних заходів щодо створення, розпорядження і використання інноваційних

продуктів.

Висновки до розділу 1

Підсумовуючи дослідження основоположних характеристик інноваційних

продуктів як об’єкта правового регулювання господарського права України,

можна зробити наступні висновки:

1). Виникнення понятть «інновація», «інноваційний продукт» у чинному

законодавстві України має власну передісторію, яка є результатом розвитку

відносин, що складалися у зв’язку зі створенням, освоєнням і використанням

науково-технічних результатів за часів СРСР. На той час вказані поняття не були

відомі ні правовій науковій літературі, ні законодавству, що регулювало науково-

технічну сферу. Тоді технічний прогрес та технологічне оновлення підприємств

зазвичай пов’язували зі створенням і найбільш широким використанням у

виробництві новітніх високоефективних науково-технічних досягнень, так званої

«нової техніки».

107

2). Визначено, що завдяки таким ознакам нової техніки, як: рівень світової

або локальної новизни, ефективність, що проявляється у високих техніко-

економічних показниках, підвищення вітчизняного науково-технічного рівня,

формальна визначеність об’єктів, промислової придатності, що може бути

реалізацією винаходу та головної мети впровадження нової техніки – досягнення

економічного або іншого позитивного ефекту, вона має змістову схожість з

поняттям «інноваційний продукт», що міститься у вітчизняному законодавстві.

3). Закріплення на законодавчому рівні окремих європейських країн поняття

«інновація» відбулося у другій половині 90-х років з прийняттям програм та

законів щодо стимулювання інноваційної діяльності, спрямованих, насамперед, на

поширення інновацій. Розуміння інновацій у країнах Євросоюзу є дещо іншим

порівняно із законодавчим визначенням цього поняття в Україні: інновація не

вважається об’єктом господарських правовідносин, крім того, дане поняття має

більш широкий характер без чітких критеріїв вирізнення інновацій серед усієї

сукупності нововведень, ним охоплено досить значний перелік об’єктів науково-

технічної діяльності.

4). Встановлено, що серед країн-членів СНД немає єдиного підходу до

сутності інновацій. Схематично можна виділити три основних підходи до

визначення поняття «інновація». Одні регіони дотримуються позиції, що

«інновація» визначається через категорії «нова продукція», «нові або

вдосконалені технології, послуги», законодавці інших регіонів розглядають

«інновацію» як результат наукової та науково-технічної діяльності, та власне як

результат інноваційної діяльності.

5). З’ясовано, що наукова і науково-технічна діяльність та її результати

включаються до складу інноваційної діяльності. Наукова діяльність та її

результати можуть становити собою як один із перших етапів інноваційної

діяльності, лише в частині прикладних досліджень, а фундаментальні

дослідження можуть бути лише попереднім етапом інноваційної діяльності,

108

оскільки за своєю суттю не спрямовані на застосування нових знань для

досягнення практичних цілей і вирішення конкретних завдань.

6). Уточнено визначення поняття «інноваційної діяльності» і запропоновано

її розглядати як діяльність зі створення інноваційного продукту на підставі

результатів закінчених наукових прикладних досліджень і розробок, науково-

дослідних та/або дослідно-конструкторських та інших видів робіт чи інших

результатів інтелектуальної діяльності та використання у різних галузях

суспільного виробництва чи соціальної сфери у вигляді нової чи поліпшеної

продукції або наданої послуги.

7). Встановлено, що поняття «інноваційний продукт» у тому значенні, у

якому воно використовується в законодавстві України, не існує ні на

пострадянському просторі в межах країн СНД, ні, тим більше, у ЄС. До того ж,

таке поняття, як інноваційний продукт взагалі не фігурує в законодавстві даних

країн, на відміну від більш поширеного поняття «інновація».

8). Розуміння інновацій в ЄС є дещо іншим, ніж законодавче визначення

цього поняття в Україні, воно носить більш широкий характер без чітких

критеріїв вирізнення інновацій серед усієї сукупності нововведень. Це поняття

прямо не пов’язане з об’єктами права інтелектуальної власності та не вимагає

обов’язкової їх наявності, проте визнається, що останні мають значну цінність для

поширення інновацій, які розглядаються як результати творчої інтелектуальної

діяльності, що вкладаються в ринковий (підприємницький) оборот із метою

отримання комерційного результату чи соціального ефекту.

9). Окрім ознак, перерахованих у ст.14 ЗУ «Про інноваційну діяльність»,

можна виокремити основні та додаткові ознаки інноваційного продукту, що

відображають його властивості. Так, до основних можна віднести:

а) наукоємність (вміщує результат успішних наукових досліджень та розробок); б)

новизну (його створення відбувається щонайменше вперше в Україні або якщо не

вперше, то порівняно з іншими аналогічним продуктом, представленим на

ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні

109

показники); в) суспільну корисність (створення інноваційного продукту не

повинно суперечити принципам гуманізму і інтересам суспільства); г)

прогресивність (підвищення вітчизняного науково-технічного і технологічного

рівня, сприяння накопиченню вітчизняного науково-технічного і виробничого

потенціалу); д) виключні права на ОІВ підтверджені правовстановлюючими чи

правоохоронними документами; ж) промислова придатність (прикладний

характер інноваційного продукту, тобто його розробка повинна бути спрямована

на реальний сектор економіки країни для підвищення його техніко-технологічної

бази чи для реалізації у межах конкретного підприємства). До додаткових

належать: а) конкурентоздатність (наявність у інноваційного продукту вартісних

та якісних переваг у порівнянні з аналогічним товаром на ринку); б)

універсальність (можливість одночасного використання його у різних сферах

суспільного життя, багатофункціональний характер інноваційного продукту).

10). Запропоновано авторську класифікацію інноваційних продуктів, завдяки

якій в подальшому залежно від видів інноваційних продуктів можна проводити їх

правове регулювання, деталізувати умови впровадження їх у різні сфери

народного господарства. Наявність такої класифікації дозволить найбільш чітко

встановити межі правового регулювання відносин у сфері інноваційної діяльності,

а також сформувати основні напрямки її державного стимулювання залежно від

конкретно визначеного виду інноваційних продуктів. Так, залежно від масштабів

новизни інноваційні продукти можуть бути: а) піонерськими; б)

напівпіонерськими. Залежно від масштабів застосування: а) індивідуального

призначення; б) спеціалізованого призначення в) загального призначення. За

інноваційним потенціалом вони поділяються на: а) радикальні; б) поліпшуючі; в)

модифікаційні. Залежно від напрямків реалізації: а) ринково-орієнтовані; б)

внутрішньогосподарські інноваційні продукти; в) соціальні.

11). Інноваційні продукти виступають у господарському обороті не просто

майновими правами на об’єкти права інтелектуальної власності, а й комплексом

додаткових елементів (результатами робіт, послугами, інформацією,

110

матеріальним вираженням у вигляді дослідного зразка, пробної партії,

обладнання).

12). З’ясовано, що джерелом майбутніх інноваційних продуктів можуть

виступати технологія та науково-технічна продукція (продукція з виготовленням

експериментального зразка), щодо яких проводяться розробки з метою

відшукування або нових сфер застосування та впровадження технології чи

науково-технічної продукції у суспільному виробництві, або створення нових

видів продуктів з покращеними характеристиками, або адаптації/пристосування

до нових умов функціонування.

13). Встановлено, що науково-дослідною та дослідно-конструкторською

розробкою нової технології та науково-технічної продукції буде новий результат

інтелектуальної діяльності, що отримується після проведення комплексу НДДКР,

спрямованих або на розроблення нової технології чи науково-технічної продукції

або на модернізацію тієї, що вже існує, шляхом збільшення обсягу існуючих

знань, отриманих у результаті попередніх досліджень, удосконалення/адаптації

об’єктів права інтелектуальної власності до нових сфер застосування.

14). Обґрунтовується, що стадія НДДКР під час створення інноваційного

продукту − проміжна та обов’язкова ланка між раніше створеними об’єктами та

розроблюваним на їх базі інноваційним продуктом, після проходження якої

відповідна технологія або науково-технічна продукція набувають нових

характеристик і перетворюються в інноваційний продукт.

15). Інноваційний продукт може бути кінцевим результатом розробки та

застосування вже існуючої технології чи науково-технічної продукції, яка

створена в результаті попередніх науково-дослідних чи дослідно-

конструкторських робіт.

16) Обґрунтовано складний характер внутрішньої структури інноваційного

продукту, означає, по-перше, утворення об’єкту з новими властивостями, який

здатний вирішувати нові технічні завдання, важкість яких обумовлює

необхідність залучення інших об’єктів права інтелектуальної власності. По-друге,

111

поєднання як об’єктів права інтелектуальної власності, так і результатів

інтелектуальної діяльності, що утворюються після дослідно-конструкторських,

технологічних, випробувальних робіт, які не підлягають правовій охороні, такі як

– ідеї, методи, процеси, системи, способи, концепції, принципи, відкриття, факти

та ін.

17). Об’єктом у підприємницьких комерційних договорах у сфері

інтелектуальної власності виступають не самі винаходи, промислові зразки тощо,

а майнові, у тому числі виключні майнові права інтелектуальної власності, а тому,

в договорах на передачу інноваційних продуктів базовими елементами об’єкту

таких договорів будуть становити саме майнові права на відповідні результати

інтелектуальної діяльності.

18). До ознак операцій, пов’язаних з міжнародною передачею інноваційних

продуктів, є наявність у складі товару: 1) охороноздатного об’єкту права

інтелектуальної власності, так і не охороноздатного результату інтелектуальної

діяльності; 2) майнового права використання чи розпорядження ним; 3)

результатів робіт – науково-дослідних, дослідно-конструкторських,

технологічних, випробувальних чи сертифікаційних, які зафіксовані на

матеріальних носіях наукової інформації у формі звіту, конструкторської

документації, технологічної документації, комплекту документів ескізного

проекту тощо.

19). З’ясовано правову природу поняття технологія та визначені основні її

складові: а) інформаційна – технологія вміщує інформацію про виробничі

процеси необхідна для «розроблення», «виробництва» або «використання»

виробів; б) наявність організаційної складової, що полягає у наявності певної

структури (елементи, які утворюють цілісність), взаємозв’язків між ними,

алгоритму дій, що застосовуються для досягнення результатів, в) з поміж усієї

сукупності існуючих технологій у світі, виокремлюється окрема група технологій,

які містіть також інтелектуальну складову - об’єкти права інтелектуальної

власності чи інші не охоронювані законом результати інтелектуальної діяльності,

112

які завдяки своїм властивостям можуть органічно використовуватись в

інноваційному процесі.

20). Надано авторське визначення технології як результат (и)

інтелектуальної, в тому числі науково-технічної діяльності та інформація

(сукупність даних) про умови та послідовність їх застосування/реалізації з метою

організації виробництва та/або випуску продукції, виконанні робіт, наданні

послуг.

21). Доведено, що технологія та науково-технічна продукція це самостійні

об’єкти господарських правовідносин, які можуть бути створеними раніше на

підставі господарських договорів та переданими суб’єктам інноваційної

діяльності, на умовах використання чи повної передачі прав на них для створення

майбутнього інноваційного продукту;

22). У разі вжиття заходів з впровадження технології та науково-технічної

продукції щодо випуску інноваційного продукту або продукції та у разі

відповідності/виконання низки встановлених вимог ст. 14 Закону України «Про

інноваційну діяльність» такі об’єкти можуть бути перетворені та набути ознак

іншого суміжного об’єкта інноваційної діяльності – інноваційного продукту.

23). Технологія та науково-технічна продукція можуть стати джерелом

майбутніх інновацій у разі прийняття рішення щодо розробки зазначених об’єктів у

складі інноваційного продукту та будуть характеризуватись додатковими

характеристиками.

24). Запропоновано визначення інноваційного продукту як результату науково-

технічної діяльності, який включає об’єкт(и) права інтелектуальної власності і

сукупність даних про умови, послідовність їх застосування і реалізації з

виготовленням дослідного зразку чи партії або інших матеріальних об’єктів (в яких

цей результат застосований чи реалізований).

25). Головним кваліфікаційними критеріями, що дозволяють відрізнити

інноваційний продукт від технології, це: а) матеріальна форма вираження

інноваційного продукту, а саме – у вигляді дослідного екземпляру, зразку, пробної

113

партії; б) інтелектуальна складова, яка означає обов’язкову наявність у складі

інноваційного продукту охороноздатного об’єкта права інтелектуальної власності, а

також не охороноздатого результату інтелектуальної діяльності, який може бути

отриманий у результаті проведення робіт – науково-дослідних, дослідно-

конструкторських, технологічних, випробувальних чи сертифікаційних, тощо.

Встановлення даного співвідношення дозволяє зробити висновок, що вимоги

законодавства щодо угод про трансфер технологій поширюються також на

відносини щодо передачі інноваційних продуктів;

26). Технологія по відношенню до інноваційного продукту виступає родовим

поняттям, яке містить набір загальних ознак та властивостей, які притаманні також і

інноваційному продукту(наукоємність, складність внутрішньої структури,

прикладний характер) а інноваційний продукт є видовим поняттям, що

характеризується додатковими ознаками, як: матеріальної форми вираження,

обов’язкова наявність у складі охороноздатного об’єкта права інтелектуальної

власності, які дозволяють такий об’єкт виокремити серед всієї сукупності

технологій;

27). Існування в законодавстві терміну «інноваційна продукція» може мати

практичне значення під час надання форм державної підтримки при реалізації

інноваційних проектів. Така продукція не являє собою окремий вид продукції,

вона не вносить особливостей у регулювання в систему об’єктів цивільних,

інтелектуальних прав, вона має значення лише під час визначення завершеності

стадії виконання інноваційного проекту, а тому, у зв’язку з цим, має інтерес з

боку держави.

28). З’ясовано, що оборот інноваційних продуктів – система відносин між

суб’єктами інноваційної діяльності, фізичними та юридичними особами,

державою, щодо передачі або наданні прав на використання інноваційного

продукту, що складаються на підставі договорів чи Закону.

29). Зовнішньоекономічна діяльність за своєю сутністю являє собою один із

видів відносин, ускладнених іноземним елементом, проте за своїм змістом є

114

вужчою, пов’язана лише зі здійсненням господарської діяльності суб’єктами

господарювання, у зобов’язальних правовідносинах щодо перетину митного

кордону України або майном або таким суб’єктом.

30). Доведено зв’язок інноваційної та зовнішньоекономічної діяльності, що

надають підстави вважати, що до зовнішньоекономічної діяльності слід відносити

не тільки діяльність із експорту або імпорту товарів, робіт чи послуг тощо, а і

інноваційну діяльність, яка обтяжена іноземним елементом, що може виражатися

в одній або кількох з таких форм:

1) якщо хоча б один учасник правовідносин є суб’єктом

господарювання, зареєстрованим або іншим чином створеним згідно з

правом іноземної держави;

2) об’єкт договору переміщується/створюється/надається за

межами митного кордону України чи знаходиться на території іноземної

держави;

31). Обґрунтовується, що договори інноваційного характеру на створення і

передачу інноваційного продукту з метою захисту національних інтересів

держави та розробників зокрема доцільно регулювати правом держави, в якій

виконавець має своє місцезнаходження або місце проживання.

115

РОЗДІЛ 2

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАЛУЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ

ІННОВАЦІЙНИХ ПРОДУКТІВ ДО РИНКУ ЄС

2.1 Інноваційна політика ЄС: основні напрями та правові інструменти

Вирішальну роль у забезпеченні правильного вибору правового

опосередкування нових видів суспільних відносин, безумовно, відіграє

накопичений практичний досвід їх регулювання. Власний законодавчий досвід

України в інноваційній сфері стосовно умов ринкової економіки поки що

знаходиться на етапі накопичення, а тому звернення до досвіду зарубіжних країн,

які стикаються з даною проблемою вже не одне десятиліття, цілком виправдане.

Національне право в усі часи брало багато ідей у зарубіжному праві. Сьогодні вже

ніхто не сумнівається в доцільності глибокого та всебічного вивчення іноземного

права.

Між тим необхідно зазначити, що різним аспектам законодавства ЄС у сфері

інноваційної діяльності приділено увагу в працях таких вітчизняних вчених, як

Г.О Андрощук, І.О.Галиця, О.П. Орлюк, О.Л. Притикін, С.Ф. Ревуцький,

О.Д. Святоцький, Ю.М. Стасюк, закордонних – Г.Румпф, Д.Строгілопулос,

К. Віл’яма, К.Хальме, Г.Авігдор, Х.Лео. Проблемі гармонізації права

інтелектуальної власності в умовах інноваційного розвитку досить часто у своїх

роботах приділяє увагу А.В. Гачневич, Ю.М. Капиця, М.В. Пушкар.

Додамо, що законодавство з того, чи іншого питання в науковій літературі

називають «правові інструменти». У даному дослідженні термін «правові

інструменти» використовується у тому ж значенні, як і в офіційному глосарії

термінів Європейського союзу, де зазначено, що правові інструменти Спільноти

(Community legal instruments) – це юридичні засоби, якими, згідно з Договором

про заснування Європейської Спільноти, можуть користуватися інституції

Спільноти для виконання своїх обов’язків, дотримуючись принципу

116

субсидіарності [100]. Cтаття 288 Договору про функціонування ЄС [101]

закріплює такі види правових інструментів:

постанови (regulations): їх повне й безпосереднє виконання є обов’язковим

для всіх країн-членів;

директиви (directives): обов’язковим для країн-членів є досягнення

визначених результатів; положення директиви треба впровадити в національне

законодавство, тож є свобода вибору форм і методів застосування;

рішення (decisions): є обов’язковими для тих, кому вони адресовані

(державам-членам, комерційним підприємствам або ж окремим особам);

рекомендації та думки (recommendations and opinions): необов’язкові

декларативні інструменти, які демонструють офіційну позицію інституції.

Як уже відзначалося, характерною рисою ХХІ сторіччя є зростаюча

взаємозалежність національних економік, принципово нові масштаби взаємодії

національних ринків високотехнологічної продукції. Відбувається збільшення

розриву між країнами, що накопичили науково-виробничий потенціал для

глобальної конкуренції, і тими, що ним не володіють. У провідних країнах світу і

в Євросоюзі, зокрема, витрати на науково-технологічну сферу перевищують 3 %

ВВП, і близько 50 % підприємств щорічно впроваджують продукцію, яка несе в

собі нові знання і технологічні рішення. Сучасна економіка все більше набуває

рис інноваційної, пов’язаної з розробкою, впровадженням і використанням

нововведень, із структурною перебудовою товарообігу на користь

високотехнологічних товарів. Крім того, в межах Європейського Союзу

відбувається інтеграція національних інноваційних систем країн-членів у єдиний

науково-технологічний простір. Тому без підвищення рівня розвитку виробництва

сучасних технологій та інноваційних продуктів і включення України до

високотехнологічного торговельного та інвестиційного обміну з країнами

Євросоюзу, нашій державі буде досить складно ефективно реалізувати

становлення національної інноваційної системи та побудувати інноваційне

суспільство.

117

Одним із пріоритетних напрямів співробітництва України з країнами

Європейського Союзу в науково-технічній сфері, яка розглядається в ЄС як

невід’ємна частина інноваційного процесу, є розвиток торговельних відносин

саме технологічними продуктами. Аналізуючи структуру двосторонньої торгівлі

через призму розвитку європейської тенденції інноваційного суспільства,

функціонування національних інноваційних систем, Україна прагне не

залишатися осторонь від цих процесів.

У формуванні законодавчого забезпечення інноваційного розвитку в ЄС

визначальними є норми спільної політики, пов’язані із заходами підтримки

науково-технічної та інноваційної сфер через рамкові програми досліджень, що

закріплюють базові умови сприяння інноваціям. Ці програми розробляються

Європейською комісією з подальшим розглядом та затвердженням їх Радою і

Парламентом ЄС у формі законодавчих рішень ЄС [102, с.88].

Одним з основних документів на національному рівні, що розробляє кожна

держава ЄС з інноваційної діяльності, є Національна стратегічна програма, в якій

країна повинна визначити пріоритетні напрями діяльності в науково-дослідній та

інноваційній сферах та інструменти для їх втілення. Крім цього, програма містить

також свій підхід до фінансування наукової та науково-технічної діяльності, а

також до розгортання діяльності структурних фондів ЄС, які фінансують

програми інноваційного розвитку на встановлений фінансовий період.

Стратегічна програма розробляється на підставі рамкових програм ЄС та

Стратегічних керівних принципів Спільнот, які окреслюють загальні пріоритети.

Іншими словами, ухвалення національних актів з цих питань у країнах-членах ЄС

має бути узгоджено з діями загальноєвропейського виміру.

Зауважимо, що законодавство держав-членів ЄС у сфері інноваційної

діяльності та досліджень має свої особливості. Так, у більшості держав-членів

акти законодавства у сфері інновацій не утворюють консолідованої правової

системи чи спеціальної визначену галузі регулювання. Існуючий стан справ є

результатом заходів, яких вживають національні уряди країн у відповідь на

118

національні чинники (рівень економічних показників, підприємницьке

середовище тощо) або зовнішні чинники (конкуренція, передовий досвід інших

країн, регламенти ЄС тощо) [103, c.22]. Такі країни приймають зазвичай закони в

певних галузях, таких як трансфер технологій, діяльність університетів тощо. В

окремих країнах, переважно нових членах ЄС, законодавчі акти в цій сфері мають

комплексний характер і направлені на всебічну адаптацію національного

законодавства до законодавства ЄС, відповідно до політичних та правових вимог

ЄС, і заповнення існуючих прогалин у національній правовій системі.

Слід окремо зупинитися на двох важливих особливостях розвитку

законодавства ЄС в сфері трансферу технологій та обороту інноваційних

продуктів. По-перше, воно достатньо складне, містить у собі велику кількість

різних аспектів і будується на основі різноманітної системи нормативних

правових актів. По-друге, це законодавство піддається постійній зміні − еволюції.

Підкреслимо, що нині в умовах активізації міжнародного обороту

інноваційних продуктів між ЄС і Україною, необхідності отримання доступу до

нових ринків високотехнологічних товарів, спільного використання результатів

досліджень та розробок, залучення (впровадження) в національну економіку

нових технологій, навіть для українського ринку, а одним зі стратегічних векторів

у сфері законодавчої діяльності задля мінімізації перепон у технологічному обміні

є гармонізація українського і європейського законодавства. У цьому зв’язку

використання європейського досвіду вбачається корисним для України, оскільки

він набутий протягом кількох десятиліть еволюції.

Хотілося б дещо зазначити, що завдання цього розділу дослідження полягає

не в інвентаризації всього різноманіття правових норм законодавства ЄС в сфері

комерціалізації науково-технічних розробок та обороту інноваційних продуктів, а

у тому, щоб виявити ключові моменти правового регулювання відповідних

відносин і визначити напрямки для законотворчої роботи, що у цей час ведеться в

Україні.

119

Законодавче забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності в

країнах ЄС в цілому складається за такими сферами:

- діяльність університетів та інших закладів вищої освіти;

- охорона прав інтелектуальної власності;

- трансфер технологій та знань;

- державна підтримка науково-дослідної та інноваційної діяльності

підприємств.

Найбільший інтерес становить законодавче регулювання державної

підтримки науково-дослідної та інноваційної діяльності, оскільки це питання

тісно пов’язане з темою дослідження, особливо цікавим воно є з огляду на

необхідність гармонізації законодавства України.

Перш за все слід наголосити, що законодавство про державну підтримку

науково-дослідної та інноваційної діяльності підприємств у різних країнах ЄС

складається за такими трьома рівнями, для кожного з яких характерні види

законодавчих актів або певні її комбінації, а саме:

- I рівень – загальноєвропейський. До вказаного рівня належить

законодавство, що встановлює базові принципи науково-технічної та інноваційної

політики, програми розвитку (стратегії), постанови та директиви щодо виконання

визначених визначених результатів;

- II рівень – регіональний стратегічний. Включає в себе різноманітні

програми інноваційної політики конкретних країн, акти національного

законодавства окремої держави, яка імплементує у національне законодавство

норми актів ЄС.

- III рівень – локальний тактичний, йдеться про конкретні заходи, що

стимулюють інноваційну діяльність, сприяють налагодженню та встановленню

взаємозв’язків із іншими суб’єктами щодо провадження такої діяльності.

Спробуємо більш детально розкрити рівні законодавства ЄС про державну

підтримку науково-дослідної та інноваційної діяльності.

120

У ЄС за останнє десятиліття відбулися значні зміни в інноваційній політиці і

механізмах стимулювання інноваційної діяльності як на наднаціональному рівні,

так і в рамках окремих країн і регіонів. Процвітання Європейського

Співтовариства в цілому й особливо країн, що до нього входять (основу існування

яких складають наукомісткі експортні виробництва і сектор послуг), багато в

чому пояснюється становищем на світовому ринку.

У Римському, а потім і Маастрихтському договорах було поставлене

завдання забезпечення міжнародної конкурентоспроможності ЄС. Вважається, що

ЄС як єдине ціле має бути здатним до конкурентної боротьби з промисловими

співтовариствами інших регіонів світу. Однією з необхідних умов досягнення цієї

мети є більш рівномірний технологічний розвиток усього західноєвропейського

економічного співтовариства. Таким чином, двома основними напрямками

політики розвитку Європейського Співтовариства на сьогодні вважаються

соціально-економічна консолідація територій і забезпечення

конкурентоспроможності Співтовариства як єдиного цілого на ринку високих

технологій. Як бачимо, вони доповнюють один одного у цьому зв’язку природно

постає питання про проведення ефективної науково-технічної й інноваційної

політики Європейським Союзом.

Правовому регулюванню у сфері науки, техніки, технологій присвячений

об’ємний розділ договору про Європейський Союз − стаття 130 [102, с.88], у

першому ж пункті якої підкреслюється пріоритетність мети досягнення науково-

технологічної та інноваційної консолідації ЄС. У вказаній статті наголошено, що

вирішальним фактором збереження передових позицій Західної Європи на

світовому ринку є якісний рівень європейської виробничої системи. Етапом, що

передував висновку Маастрихтського договору, було прийняття Єдиного

європейського акта, у якому визначені спеціальні заходи для розвитку досліджень

і технологічних розробок з метою підвищення конкурентоспроможності на

світовому ринку промисловості Західної Європи в цілому [102, c.86]. Власне

кажучи, Єдиний європейський акт являв собою одночасно і базовий закон, і

121

керівництво до дії. У ньому сформульовані правила кооперації між

дослідницькими центрами, підприємствами й університетами, порядок організації

робіт із рамкових програм і участі в них третіх країн, що не є членами ЄС, умови і

процедури висновку контрактних договорів, норми відносин у сфері

фінансування, підготовки кадрів тощо.

Більш детально дане питання розглядалося органами Європейської Комісії

безпосередньо після підписання Маастрихтського договору. У травні 1993 р.

Комісією було випущено комюніке «Взаємодія між політикою науково-

технічного і соціально-економічного розвитку» [102, c.86]. У даному документі,

крім встановлення основних векторів практики Європейського Союзу на період

1994-1999 рр., містилася теза про консолідацію двох названих напрямків політики

та одержала розширювальне пояснення. Зокрема, у комюніке вказується, що

розрив у технологічних рівнях розвитку окремих регіонів Європейського Союзу

значно перевищує розходження економічної природи, яка вирізняє ці регіони.

Отже, соціально-економічне зростання відстаючих регіонів, їх «підтягування» до

середньоєвропейського рівня повинно узгоджуватися з розвитком наукомістких

виробництв і інноваційним розширенням сфери послуг у цих державах. Зміцнення

наукових і технологічних основ у промисловості й забезпечення підвищення

міжнародної конкурентоспроможності Співтовариства відповідно до ст. 130

віднесені до головних завдань науково-технічної політики.

У 2000 р. Європейський Союз узяв курс на створення до 2010 р. найбільш

конкурентоспроможної у світі динамічної економіки, заснованої на знаннях. У

цьому зв’язку пріоритетними напрямками діяльності ЄС стали три сфери:

науково-технічна, інноваційна й освітня, причому, і це вже відзначалося раніше,

сьогодні науково-технічна та інноваційна політика розглядаються як невід’ємні

складові інноваційного процесу, а результати науково-технічної діяльності

являють собою вихідний «матеріал» для подальшого втілення у інноваційних

продуктах чи послугах.

122

Нові напрямки інноваційної політики сформульовані в іншому документі

Єврокомісії «Інноваційна політика: сучасні підходи в контексті Лісабонської

стратегії», яка була прийнята в березні 2000 року в Лісабоні і проголосила

створення конкурентної економіки знань, що дозволяє забезпечити стійке

економічне зростання при створенні нових робочих місць та наданні соціальних

гарантій населенню [35]. У цьому документі виділені наступні пріоритети:

• покращення інноваційного середовища шляхом посилення інноваційної

складової всіх напрямків національних політики та їх поступова інтеграція;

• стимулювання ринкового попиту на інновації і використання концепції

«лідируючих» ринків, що припускає підтримку ринків, найбільш сприйнятливих

до нововведень;

• стимулювання інновацій у держсекторі, подолання бюрократичного

консерватизму державної адміністрації.

Європейською комісією у 2007 р. було прийнято програмний документ −

Повідомлення «Покращення трансферу знань між дослідницькими інститутами та

промисловістю у всій Європі: залучення відкритих інновацій − упровадження

Лісабонської стратегії» [104] та у 2008 р. Рекомендацію 2008/416/ЕС «Щодо

управління правами інтелектуальної власності та Кодекс практики для

університетів та інших державних науково-дослідних організацій» [105].

Останній містить засади внутрішньої політики з охорони інтелектуальної

власності, принципи політики щодо передачі знань, принципи регламентації

досліджень, що здійснюються за контрактами з промисловістю тощо. А також

Рекомендація наводить приклади практики органів державної влади держав-

членів ЄС з управління правами інтелектуальної власності, передачі знань у

державних наукових організаціях та університетах. На основі Кодексу держави-

члени мають ухвалити типове положення для національних університетів і

науково-дослідних установ щодо управління інтелектуальною власністю. У ЄС до

того ж була створена спеціальна робоча група щодо передачі знань, яка провела

123

дослідження з вивчення ситуації у державах-членах і країнах, які мають

приєднатися [103,с.37].

Зупинимося ще на одному моменті. Нині зберігається орієнтація на

виділення з бюджетів країн-членів або з коштів ЄС для підтримки розвитку

науково-технічних основ промисловості ЄС у цілому і підвищення

конкурентоспроможності співтовариства на світовому ринку. Разом із тим

відтепер на перший план висувається також надання фінансової підтримки

дослідженням, що представляють для Європейського Союзу значною мірою і

політичний інтерес. Наприклад, п.1 ст. 130-ґ, Маастрихтського договору як такі

напрямки виокремлені дослідження у сфері навколишнього середовища,

енергетики, науки про життя. Надалі цей список поповнили соціально-економічні

дослідження. Договором встановлено, що нині всі заходи Співтовариства у сфері

наукових досліджень і технологічного розвитку будуть проводитися «під егідою»

єдиних так званих рамкових програм. Як основне положення для них

затверджений принцип додатковості. Дослідження, які фінансуються

Співтовариством, не повинні дублюватися тими, що одержують підтримку на

національному рівні. Перевагу надають тим, які недоступні для окремо взятої

країни за розміром необхідних витрат.

Ще одним свідченням існування загальноєвропейського рівня у галузі науки

та інновацій є затвердження головного фінансового документа – бюджету ЄС, у

змісті якого є розділ 8 «Комісія», до складу якого входять підрозділ «Дослідження

та інновації» [106]. Частина бюджету ЄС призначена для фінансування науково-

технічної діяльності та сфери інновацій у ЄС в цілому, вміщуючи і програму

«Горизонт-2020», яка є наступною рамковою програмою щодо розвитку наукових

досліджень та технологій. Аналіз цього документа дозволяє встановити, що

бюджет ЄС фінансує тільки програми у сфері науки та інновацій, тобто шляхом

програмного фінансування. Окремим видатком з бюджету є обслуговування

(адміністрування) цих програм на утримання персоналу. Конкретні організації

можуть отримати фінансування, тільки беручи участь через конкурси, відбір у

124

конкретних проектах, передбачених тією чи іншою програмою. Таким чином, із

бюджету ЄС фінансуються певні дослідження через програмний підхід та окремо

закладаються видатки на реалізацію цих програм – на адміністративний

персонал, управлінські заходи.

Всі держави-члени ЄС, а також Європейська комісія розробляють і провадять

політику щодо покращення інноваційних здібностей європейських фірм і

суспільно-фінансованих дослідницьких організацій. Більшість із напрямків цієї

політики існує уже протягом багатьох десятиліть. Вони включають фінансову

підтримку фундаментальних досліджень в університетах або пільгове

оподатковування для приватних науково-дослідних робіт. Інші напрямки є

відносно новими, йдеться про такі, як створення в університетах служб передачі

технологій для сприяння патентуванню й співробітництву між університетом і

фірмою, а також збільшення пропозицій венчурному капіталу. Співвідношення

між діями в основних напрямках політики й інноваційними індикаторами можуть

бути проаналізовані на декількох різних рівнях. Хоча кількість рівнів значною

мірою штучно створена, оскільки достатньо трьох рівнів, які задовольняють

структуру і повністю забезпечують зв’язок індикаторів із цілями політики.

Рамкові програми приймаються у формі законодавчих рішень ЄС і

встановлюють на період своєї дії глобальні цілі діяльності Союзу у сфері

наукових досліджень і технологічного розвитку, намічають систему пріоритетів і

напрямки досліджень, визначають правила і процедури виконання, загальні умови

участі, запланований бюджет і розподіл ресурсів за різними напрямками

досліджень. Найважливішою рисою європейського інноваційного законодавства є

його пряма чи непряма прикладна спрямованість, реалізована в різних формах. У

найпростішому і порівняно рідкому на практиці варіанті метою запроваджуваних

заходів є створення деякого кінцевого науково-технічного продукту, наприклад,

нових матеріалів або технологій, дослідних зразків виробів, програмних засобів

тощо. У цьому випадку першочергове значення має правове врегулювання умов

використання кінцевого продукту. Варто вказати, що найчастіше інноваційна

125

діяльність науково-дослідних організацій, підприємств, спрямована на створення

«доринкової» продукції, яка, здебільшого, доступна для використання третіми

сторонами. Менш поширеним є співробітництво, метою якого є вирішення

специфічних завдань, котрі супроводжуються постачанням наукомісткої

продукції партнерам. Цей процес потребує вироблення вимог до продукції,

планованої для взаємних постачань, організації спільних сертифікаційних іспитів,

організації науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, випробувань.

Нові технологічні й технічні рішення, реалізовані в наукомісткій ринковій

продукції, все частіше створюються не на національному, а на європейському, а

іноді й глобальному міжнародному рівні.

Кінцевим результатом робіт, виконуваних у національних науково-дослідних

установах і в лабораторіях вищих навчальних закладів за рахунок бюджетного

фінансування, є так звана «доринкова» продукція, про що вже йшлося. Надання їй

товарних якостей здійснюється на комерційних засадах за межами інституту або

університетської лабораторії. У багатьох країнах ЄС практикується державна

підтримка спільних робіт національних наукових установ і приватних фірм без

створення для цього додаткової юридичної особи.

Форми і принципи державного фінансування досліджень, розробок і

підтримки наукових установ варіюються залежно від характеру робіт, що

фінансуються, і статусу одержувачів підтримки. Наприклад, фундаментальні

дослідження і комплексні великомасштабні проекти загальнодержавного значення

цілком фінансуються з бюджетних коштів. Стосовно наукових установ, котрі

ведуть фундаментальні дослідження, практикується базове або інституціональне

фінансування, тобто фінансова підтримка організацій як таких. Фінансування

прикладних досліджень засноване на інших принципах. Разом із просуванням

вітчизняної науки в пріоритетних напрямках держава прагне забезпечити

якнайшвидшу промислову реалізацію результатів робіт, а відповідно, повернення

певної частки витрачених коштів у вигляді податкових надходжень. До початку

90-х рр.. ХХ ст. державне фінансування наукових досліджень мало виключно

126

програмно-цільовий характер − субсидовані роботи проводилися в рамках

цільових державних програм технологічного розвитку. На теперішній час в

Європі цільові програми значною мірою перемістилися на міжнародний рівень.

До речі, серед краї ЄС − у Великій Британії, Німеччині і Франції найбільше явно

виражений цільовий характер фінансування робіт і виконуючих їх наукових

установ відповідно до системи національних пріоритетів. Зокрема, у Великій

Британії безпосереднє втручання держави в хід технічного прогресу в країні

відбувається переважно шляхом надання підтримки організаціям, що ведуть

роботи зі стратегічних напрямків (конверсійні технології, екологія, енергетика

стійкого розвитку, перспективні технології майбутнього). Існують урядові

програми, що одержують часткове фінансування з державного бюджету. При

вирішенні питань фінансування конкретних робіт держава керується двома

критеріями. По-перше, перспективність кожного конкретного напрямку

оцінюється з позицій збереження на майбутнє досягнутого положення країни на

світовому ринку за результатами дуже об’ємних прогностичних досліджень,

проведених у рамках державної програми «Форсайт». Оцінки, отримані в

результаті цих досліджень, стали, наприклад, підставою для запуску

великомасштабної науково-технічної програми, метою якої є вихід на світовий

рівень у перспективних галузях. По-друге, відповідальність за реалізацію

програми, підкріплена потрібними обсягами фінансування, покладена на наукові

ради, що відають розподілом коштів на фундаментальні і позавідомчі прикладні

дослідження.

У цілому за останні десятиліття у країнах ЄС апробовані нові форми і методи

стимулювання інноваційного розвитку, інноваційна політика набула

комплексного, системного і довгострокового характеру з чіткими кількісними і

якісними орієнтирами, а єдина політика Євросоюзу стала «локомотивом» для

національних урядів і приватного бізнесу. За таких умов досягненню цілей

Лісабонської стратегії, що визначають успішність розвитку національної

економіки, буде сприяти оцінка специфічних показників інноваційної діяльності.

127

Поточні структурні зміни мають значний вплив на вибір відповідної політики у

сфері інновацій. ЄС пропонує комплексне бачення інноваційної політики, що

включає досягнення національних цілей в індустріальній сфері, а також залежить

від різноманіття факторів, що позначаються на інноваційних можливостях

держави. Подальше поглиблення кооперації у сфері НДДКР і підвищення

ефективності інноваційної діяльності дають змогу сприяти посиленню

конкурентних позицій країн Євросоюзу на світовому ринку сучасних технологій.

Створення єдиного Європейського наукового й інноваційного простору дає

Україні можливість активно включитися в європейське наукове співтовариство, а

також прискорити формування національної інноваційної політики.

На другому рівні законодавства про державну підтримку науково-дослідної

та інноваційної діяльності у країнах-членах ЄС окремі країни (Франція, Чехія,

Данія, Швеція, Люксембург, Нідерланди, Угорщина, Бельгія, Данія) ухвалюють

законодавство, яке визначає діяльність із трансферу технологій для університетів і

державних науково-дослідних організацій і співпрацю з цього приводу як

постійний пріоритет. Зокрема, у Данії Закон «Про трансфер технологій у

державних науково-дослідних установах» [103, с.38] дозволяє університетам і

галузевим науково-дослідним установам створювати товариства з обмеженою

відповідальністю, що відповідає за передачу знань/технологій до приватного

сектору.

Деякі країни (Бельгія, Німеччина, Данія, Франція, Угорщина, Люксембург,

Нідерланди, Швеція) підтримують указану практику в поєднанні із політичними

заходами. Так, у Нідерландах прийнято Національну програму дій у сфері

передачі знань із метою об’єднання зусиль усіх сторін для вжиття відповідних

заходів. У ФРН Федеральний і земельні уряди впливають на передачу знань між

наукою та промисловістю через програми фінансування спільних досліджень та

інноваційних проектів, зокрема, змагання між кластерами.

В Угорщині за схемою «Підтримка науково-дослідної діяльності,

орієнтованої на ринок» [103, с.38] передбачається зміцнити діяльність

128

кооперативних дослідницьких центрів і регіональних центрів знань в

університетах. Указані центри були утворені із залученням державного

фінансування для посилення співробітництва між науково-дослідними

організаціями, які фінансуються державою, та підприємствами. Центри беруть

участь у спільних дослідженнях і в розробленні комерційно успішних продуктів.

Менша кількість країн використовує законодавство, що регламентує

передачу знань у більш загальному плані (Фінляндія, Латвія, Польща, Литва).

Наприклад, у Фінляндії Закон про університети покладає на останніх обов’язок

співпрацювати з оточуючими і дбати про соціальний вплив результатів

досліджень. У 2009 р. Фінляндія внесла до цього Закону зміни, розширивши

автономію університетів і визначивши кращі можливості для посилення

діяльності у сфері передачі знань.

Третя група країн (Австрія, Чехія, Кіпр, Німеччина, Естонія, Ірландія,

Фінляндія, Італія, Нідерланди, Румунія) використовує інші механізми управління

на додаток або як альтернативу законодавству.

Питанню державної підтримки та фінансуванню науково-дослідної та

інноваційної діяльності підприємств у більшості держав-членів ЄС приділяється

велика увага як одному з основних чинників стимулювання інновацій, при цьому

малі і середні інноваційні підприємства в цілому розглядаються на рівні ЄС і в

країнах-членах Співтовариства як одна з проміжних ланок між державним

науково-дослідним сектором і великими промисловими фірмами, а їх підтримка

стає одним з основних напрямів державної інноваційної політики у всіх країнах

ЄС.

Для України проблема фінансової підтримки інноваційної діяльності є

більше ніж нагальною. Використовуючи досвід країн ЄС, необхідно сформувати

систему фінансування інноваційних процесів з усіх можливих джерел,

спрямовуючи їх на дослідження і в галузі, які в найближчі десятиліття могли б

робити Україну одним із лідерів інноваційного розвитку. При цьому

129

найнеобхіднішим практичним кроком є стимулювання українського приватного

сектору до вкладення у власні наукові дослідження та розробки.

Розглянемо ще одне важливе питання. Для систематизації заходів сприяння

інноваційному процесу за ознаками їх цільової спрямованості і формами

фінансування експерти Європейської комісії використовують тривимірну модель

[107, c.58]. Перший вимір включає в себе різні форми підтримки: пряме

фінансування досліджень і розробок (зазвичай воно передбачене для витрат на

патентування, проведення експертизи, придбання нових технологій), непряме

податкове стимулювання та інші «нефінансові» інструменти, наприклад,

полегшення доступу до консультаційних та брокерських послуг. Другий

представляє інструменти, призначені для стимулювання наукових досліджень і

розробок та/або інноваційної активності в цілому. Третій орієнтує

використовувані інструменти на конкретних суб’єктів науково-дослідної

діяльності приватної (приватні фірми, наукові центри та ін.), державної

(університети, інститути та ін.) і змішаних форм власності.

Причини розходження в підходах до застосування інструментів підтримки

інноваційного процесу в різних країнах ЄС встановити непросто, оскільки

необхідно враховувати безліч різних чинників, таких як особливості національної

культури та історії, сучасного економічного становища, що впливають на

прийняття політичних рішень [107, c.58]. Однак можна виокремити декілька

факторів, які можуть допомогти зрозуміти ці причини. У країнах з рівнем

науково-технологічного розвитку більш низьким, ніж у середньому по ЄС, як

правило, застосовуються заходи загального характеру, що дозволяють

підтримувати широке коло напрямів у всіх секторах економіки. У цьому випадку

уряди орієнтуються на заходи фіскального (податкового) стимулювання, які

відрізняються тим, що дають змогу ринку та його учасникам самостійно

вирішувати, які галузі економіки необхідно розвивати. Прикладом є такі країни,

як Португалія чи Іспанія, в яких фіскальні стимули застосовуються по

130

відношенню до всіх компаній, які беруть участь в інноваційному процесі,

незалежно від розміру компанії або сектору економіки.

У країнах з традиційно високим рівнем науково-технологічного розвитку

(Швеція, Фінляндія, Німеччина) значна увага приділяється заходам прямої

фінансової підтримки, що дозволяє державі встановити, який сектор економіки

або які технології необхідно розвивати в першу чергу. На відміну від заходів

непрямого стимулювання, фінансова допомога має цільовий характер і

використовується по відношенню до компаній, що провадять визначені урядом

види діяльності.

Як бачимо, у державах-членах ЄС законодавство у сфері наукових

досліджень, розробок та інновацій регулюється набором інструментів і заходів:

національними стратегіями і/або планами у сфері наукових досліджень, розробок

та інновацій, законодавством про науково-дослідний сектор і діяльність

університетів, законодавством про трансфер технологій, податковим

законодавством та щорічним законодавством про бюджет, законодавством про

засоби державної фінансової підтримки та іншими засобами стимулювання

науково-технічної та інноваційної діяльності. Інноваційна політика ЄС − одна зі

складових політики Спільноти, котра вживає комплекс заходів, спрямованих на

розвиток інновацій, що включають забезпечення взаємозв’язку всього циклу

створення й реалізації інноваційного продукту, а також інтеграцію різних сфер

політики. Вказана політика ЄС є класичною моделлю досліджень, стимулювання

процесів обміну між наукою й економікою, а також формування сприятливих

інноваціям рамкових умов.

Незважаючи на національні відмінності в підходах, можна виділити три

загальні аспекти інноваційної політики країн Євросоюзу. По-перше, це утворення

нових адміністративних структур, заснованих на системному характері інновацій.

Окремі країни (Велика Британія, Німеччина) змінили функції міністерств або

створили нові міністерства, що займаються питаннями інноваційної політики. У

Фінляндії очолювана прем’єр-міністром Рада з наукової і технологічної політики

131

несе відповідальність за стратегічний розвиток і координацію цієї політики, а

також інноваційної системи в цілому. В Іспанії уряд сформував у рамках

національної інноваційної програми (PROINOV - the Integrated Programme for

Innovation) координаційну структуру у сфері інноваційної політики під

керівництвом прем’єр-міністра.

Внесені також зміни в механізм координації, а саме створені нові

координуючі органи (інноваційні ради) чи до компетенцій уже існуючих наукових

рад віднесені питання інноваційної діяльності.

По-друге, визнання на урядовому рівні інновацій як життєво важливого

чинника економічного розвитку, проведення широкої урядової кампанії з проблем

нововведень, активізація діалогу між науковим співтовариством, промисловістю і

громадськістю.

Практика проведення інформаційних кампаній поширена у Великій Британії і

Німеччині. В Іспанії створений Форум інформаційного суспільства, одним із

головних завдань якого є стимулювання координації діяльності уряду та різних

промислових і громадських організацій при розробці Національного плану дій зі

створення інформаційного суспільства.

По-третє, використання нового механізму прогнозування і вироблення

пріоритетів «Форсайт» (“Foresight”) для формування національної інноваційної

стратегії. Його мета − визначити стратегічні напрямки досліджень і інновацій,

необхідні для підвищення конкурентоспроможності країни [102, с. 92].

Слід відзначити, що на регіональному рівні науково-технічна політика ЄС в

реалізації засобів підтримки науки та інновацій проводиться не менше, а може

навіть і більш активно, чим на загальноєвропейському, це пояснюється тим, що

кожна країна досить оперативно приймає як програмні документи інноваційної

політики, так і конкретні законодавчі акти, а також здійснює фінансування

суб’єктів, встановлює власні непрямі та прямі заходи держпідтримки. В

кожному із заходів певної країни досить чітко простежується продовження

політики ЄС у сфері науки та інновацій.

132

Третій рівень законодавства про державну підтримку науково-дослідної та

інноваційної діяльності у країнах-членах ЄС вміщує конкретні заходи, рішення

суб’єктів, що стимулюють інноваційну діяльність, сприяють налагодженню та

встановленню взаємозв’язків із іншими суб’єктами щодо провадження такої

діяльності.

Яскравим прикладом такого конкретного заходу, на який варто звернути

увагу, як успішного досвіду Євросоюзу й окремих країн Західної Європи є

стимулювання інноваційної діяльності, багато елементів якого може бути

запозичено українським законодавцем і пристосовано до наших реалій. На

сьогодні ми маємо можливість, у разі створення відповідних умов, вживати

заходи, які знайшли своє позитивне відбиття у високорозвинених економіках

Європи-лідерах інновацій.

Так, як приклад, серед усіх інструментів інноваційної політики, спрямованих

на стимулювання взаємодії між підприємствами і науковими організаціями, та

реальну активізацію інноваційних зрушень, хотілося б назвати такий, як

інноваційні ваучери. Він поки що не знайшов реалізації в Україні, проте вдало

використовується у практиці у Нідерландах з 1997 р. як інструмент регіональної

інноваційної політики, що реалізовується у формі особливого документа

(сертифіката), що надає право підприємству − утримувачу ваучера одержати від

наукової або консалтингової організації підтримку у запровадженні свого

інноваційного проекту.

Інноваційні ваучери відрізняються від традиційних інструментів підтримки

інноваційної діяльності тим, що видаються потенційним виробникам

інноваційних товарів або послуг, а не організаціям підтримки (науковим

організаціям, організаціям інноваційної інфраструктури, технопаркам і т.д.).

Головне призначення таких ваучерів − стимулювання інноваційної діяльності

малих і середніх підприємств (МСП), що не мають власного дослідницького

потенціалу або фінансових ресурсів для організації необхідних для них

133

досліджень. Інше їх призначення - стимулювати дифузію наукових знань у рамках

регіональних інноваційних систем.

Як це відбувається? Інноваційний ваучер як документ випускається

регіональною або національною організацією (зазвичай спеціально створеним

фондом або агентством) і надає право на отримання певної суми грошей при

виконанні раніше обговорених умов (проведення НДДКР, розробки бізнес-плану і

тощо). Мале підприємство або фірма, що планують випуск інноваційної

продукції, але які не мають можливості провести або організувати необхідні

дослідження за рахунок власних ресурсів, подають заявку за встановленою

формою в агентство, що випустило ці ваучери. За оцінкою заявок, що надійшли,

спеціально уповноважений фонд або агентство приймає рішення про видачу

необхідної кількості ваучерів. Мале підприємство, що захистило свою заявку і

отримало інноваційний ваучер, має можливість звернутися в експертну

організацію (НДІ, університет чи іншу експертну організацію), як правило, із

наперед затвердженого списку, із проханням провести дослідження, вирішити

наявну проблему або надати інформацію, необхідну для розвитку бізнесу. Як

наслідок, робота експертної організації сплачується ваучером, вартість якого

потім виплачується агентством, що випустило ваучер. Важливо відмітити, що

фірма або МСП самостійно приймають рішення, у співпраці з якою організацією

використати наявний інноваційний ваучер. У Нідерландах інноваційний ваучер −

це сертифікат на максимальну суму 7,5 тис. євро, використовуючи який МСП

можуть придбати інформацію науково-технічного характеру, замовити проектно-

конструкторські роботи в державних науково-дослідних установ, університетів і

приватних дослідницьких організацій, тощо. Програма субсидування у формі

інноваційних ваучерів існує з 2004 р. під егідою Міністерства економіки

Нідерландів через підпорядковане державне агентство. Застосування

інноваційних ваучерів у Нідерландах дозволяє здійснювати паралельне

стимулювання інновацій у сфері МСП та мотивування науково-дослідних установ

до співпраці з бізнесом.

134

Сьогодні інноваційні ваучери як позитивно апробовані, та такі, що показали

свою ефективність, є важливим елементом державно-приватного партнерства у

країнах ЄС. Реально існують схеми використання ваучерів для надання підтримки

малому та середньому бізнесу у придбанні послуг (науково-дослідні розробки,

права інтелектуальної власності, тестування, інноваційний менеджмент тощо),

зокрема, на Кіпрі, у Німеччині, Бельгії, Австрії, Греції, Іспанії, Угорщині та

Словенії. Ваучери випускаються регіональними/ національними агентствами із

встановленням зобов’язання здійснити виплату постачальнику послуг, вони

обмежені обсягом та сумою наданих коштів (середній максимум 20 000 євро).

Вважаємо, що запровадження такого засобу держпідпримки на території

України дасть змогу суттєво прискорити інноваційні процеси, стимулюватиме

розвиток інноваційної інфраструктури, налагодження зв’язків між бізнесом,

наукою та промисловістю при незначних обсягах бюджетного асигнування, що

вкрай важливо на сьогодні.

Вбачається, що схема із запуску реалізації інноваційних ваучерів може бути

здійснена наступним чином. Питання щодо визначення правової природи

інноваційного ваучеру, який може випускатися у формі сертифіката, може бути

вирішене шляхом визнання останнього як виду цінного папера, який відповідно

до ст. 3 Закону Україні «Про цінні папери та фондовий ринок» визначається як

«документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує

грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного

папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та

передбачає виконання зобов’язань за таким цінним папером, а також можливість

передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам» [108]. Як

ми бачимо, інноваційний ваучер відповідає національному законодавству щодо

регулювання цінних паперів та може позначати майнове зобов’язання емітента з

оплати за виконані роботи, необхідні проведення дослідження чи виконання

інноваційного проекту.

135

На наше переконання, формою існування такого цінного папера може бути

цінний папір на пред’явника виключно у документарній формі, оскільки

організація чи фірма, яка здійснюватиме інноваційний проект та яка отримає від

установи цей інноваційний ваучер, не в змозі заздалегідь знати, за які роботи, а

головне, за допомогою до якої експертної організації вона буде змушена

звернутись. А тому надання інноваційному ваучера форми іменного цінного

паперу унеможливлює сутність варіативності вибору з-поміж існуючих

експертних організацій. Передача прав за інноваційним ваучером на пред’явника

здійснюється шляхом фізичної передачі останнього. Таким чином, вважаємо, що

ст. 5 Закону Україні «Про цінні папери та фондовий ринок» може бути доповнена

ще однією групою цінних паперів – інноваційний ваучер

(сертифікат встановленого зразка, який посвідчує зобов’язання емітента сплатити

за виконані роботи, надані послуги, необхідні проведення дослідження чи

виконання інноваційного проекту).

В інноваційному ваучері зазначаються найменування і місцезнаходження

державного органу чи установи, що випустили ваучер, серія і номер, дата

випуску, сума оплачуваних робіт чи наданих послуг, строк дії сертифіката, підпис

керівника установи або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою.

У зв’язку із цим особливе виникає питання щодо емітента такого ваучера.

На нашу думку, даний вид цінного паперу може випускатися як регіональною

установою, так і на державному рівні – спеціально уповноваженою організацією.

На сьогодні, чинне законодавство вже передбачає наявність суб’єкта, на якого

можуть бути покладені функції емітента на держаному рівні. Відповідно до ст. 19

Закону України «Про інноваційну діяльність» передбачено існування державних

інноваційних фінансово-кредитних установ, які створені для здійснення

фінансової підтримки інноваційної діяльності суб’єктів господарювання різних

форм власності. Державна інноваційна фінансово-кредитна установа

підпорядковується центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну

136

політику у сфері інноваційної діяльності, і діє на основі Положення (Статуту), що

затверджується Кабінетом Міністрів України.

Що стосується випуску та забезпечення фінансування зазначеної

ініціативи, то можна вирішити це питання за рахунок коштів такої установи, що

виділяються з Державного бюджету України, залучених згідно з чинним

законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб,

добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної

фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених

законодавством України. Це цілком відповідає існуючій схемі держпідтримки

суб’єктів інноваційної діяльності, закріпленої у ч. 4 ст. 19 ЗУ «Про інноваційну

діяльність» «державна інноваційна фінансово-кредитна установа за рахунок

коштів Державного бюджету України може надавати суб’єктам інноваційної

діяльності для реалізації ними інноваційних проектів фінансову підтримку, види

якої передбачені статтею 17 цього Закону». У зв’язку із цим до видів фінансової

підтримки інноваційної діяльності слід також віднести й інноваційні ваучери, які

слід включити до ст. 17 вказаного Закону.

Як було зазначено вище, інноваційні ваучери можуть випускатися і на

регіональному рівні. Так, на реалізацію функції здійснення фінансової підтримки

місцевих інноваційних програм органи місцевого самоврядування можуть

створювати комунальні спеціалізовані небанківські інноваційні фінансово-

кредитні установи і підпорядковувати їх виконавчим органам місцевого

самоврядування. (ст. 20 ЗУ «Про інноваційну діяльність»). Кошти на оплату робіт

чи наданих послуг за інноваційними ваучерами можуть формуватися за рахунок

коштів комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи з відповідного

місцевого бюджету, залучених вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та

фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, власної чи

спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених

законодавством України.

137

Крім того, емітент цінного документа з метою запобігання появі

корупційних схем із відмивання доходів повинен здійснювати оперативний

контроль за використанням цих інноваційних ваучерів, перевіряти наявність

наданих послуг чи проведених робіт, з’ясовувати існування експертної організації

та наявність можливостей для надання експертних послуг чи дослідницьких робіт

вказаного напрямку роботи та інші види контролю, які забезпечать оперативні

методи реагування для запобігання фактам зловживання серед учасників

інноваційної сфери.

Резюмуючи викладене, доцільно відмітити, для того, щоб повною мірою

використати науково-технічний та інноваційний потенціал в Україні слід більш

активно залучати раніше створену інфраструктуру, пристосовуючи її до нових

умов та запроваджувати нові механізми, у тому числі аналізуючи та адаптуючи

закордонний досвід до наших реалій. При цьому разом із масштабними

інструментами підтримки інноваційної діяльності, які передбачають виділення

значних фінансових ресурсів, треба більш широко застосовувати прості,

доступні та швидкі в реалізації інструменти, такі як інноваційні ваучери.

Важливо наголосити, що форми науково-технічної діяльності в ЄС деякою

мірою співвідносяться з формами такої діяльності в Україні, де основними її

формами відповідно до ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну

діяльність» є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-

конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи,

виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також

інші роботи, пов’язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії

практичного їх використання [53].

Розглянемо більш детально науково-технічну діяльність в країнах ЄС та те,

які результати отримуються в ході її проведення. Так, відповідно до прийнятої

методології ОЄСР, що міститься у Посібнику Фраскаті [30, п.63], така діяльність

визначається як дослідження та розробки (R&D) – означає творчу роботу,

виконувану на систематичній основі з метою розширення запасу наукових і

138

технічних знань, включаючи знання про людину, культуру, суспільство, і їх

використання для розробки нових практичних додатків. Далі вказується, що це

поняття включає в себе три діяльності: фундаментальні, прикладні дослідження

(хоча в деяких нормативних актах Єврокомісія слідує власній практиці та називає

цей вид діяльності «industrial research», що в перекладі з англійської означає

«виробниче або індустріальне дослідження») й експериментальну розробку.

Фундаментальні дослідження являють собою експериментальну або теоретичну

роботу, проведену переважно з метою отримання нових знань про основні явища

й спостережувані факти, без спеціального застосування або використання у сфері

діяльності.

Прикладні дослідження – це також дослідження для отримання нових

знань, однак вони спрямовані, передусім на досягнення конкретної практичної

мети або виконання завдання. Прикладні або промислові наукові дослідження

проводяться або для визначення можливості використання результатів

фундаментальних досліджень, або з метою встановлення нових методів й

способів досягнення заздалегідь окреслених цілей. Вони припускають розгляд

наявних знань і їх розширення з метою вирішення конкретних проблем. Таким

чином, методологія щодо визначення основних форм науково-технічної

діяльності як в Україні, так і ЄС не відрізняється.

У підприємницькому секторі розходження між фундаментальними й

прикладними дослідженнями найчастіше полягає у створенні нового проекту з

вивчення перспективних результатів програми фундаментальних досліджень. У

п.2.2 (f) COMMUNITY FRAMEWORK(Рамкового повідомлення) для державної

допомоги дослідженням, розробкам та інноваціям [109] законодавець дещо

деталізував визначення прикладних досліджень, якими є плановані дослідження

або важливі розслідування, спрямовані на отримання нових знань і набуття

навичок для розробки нових продуктів, процесів або послуг, або з метою

забезпечення суттєвого покращення існуючих продуктів, процесів або послуг.

Вони містять у собі створення компонентів складних систем, які необхідні для

139

прикладних досліджень, зокрема, для загального технологічного

підтвердження/перевірки, за винятком дослідницьких зразків, які охоплюються

пунктом (г).

Експериментальну розробку, відповідно до Посібника Фраскаті,

визначено як систематичну діяльність, що залучає знання, отримане у результаті

дослідження й набуте від практичного досвіду, для впровадження на виробництві

нових матеріалів, продуктів і приладів; нових процесів, систем і послуг; або до

суттєвого покращення вже зроблених або встановлених. Зауважимо, що

аналогічну форму науково-технічної діяльності містить і вітчизняне

законодавство. Так, ст.1 ЗУ «Про науково-технічну діяльність» наводить

визначення поняття «науково-технічні (експериментальні) розробки» – науково-

технічна діяльність, спрямована на створення нових матеріалів, продуктів,

процесів, пристроїв, технологій, систем і надання нових послуг або на істотне

вдосконалення тих, що вже виробляються (надаються) чи введені в дію. Як

бачимо, вказана форма діяльності базується на існуючих знаннях, отриманих у

результаті попередніх досліджень чи практичного досвіду, та пов’язана з

доведенням таких знань до стадії їх практичного застосування.

Вторинне законодавство ЄС, а точніше Регламент (ЄС) № 2659/2000 щодо

договорів із досліджень та розробок [110], надає дещо відмінну дефініцію

досліджень та розробок, однак за суттю воно схоже із вищенаведеним. Відповідно

до ст.1(4) Регламенту (ЄС) №2659/2000 дослідження та розробки означають

отримання ноу-хау, що стосується виробів або процесів та проведення

теоретичного аналізу, систематичного вивчення або експериментування, у тому

числі експериментального виробництва, технічного тестування виробів або

процесів, створення необхідного обладнання та отримання прав інтелектуальної

власності на результати досліджень та розробок. Таким чином, у цьому

визначенні наголошено на методах проведення досліджень та розробок, якими

можуть бути теоретичний аналіз, систематичне вивчення, експериментування,

включаючи налагодження експериментального виробництва, тестові запуски

140

нового обладнання чи процесів. А щодо результатів такої діяльності, то ними

можуть як незапатентована практична інформація, яка є секретною (ноу-хау), так і

об’єкти інтелектуальної власності. Результатами досліджень (англ. − knowledge,

дослівно − «знання») відповідно ст. 2(22) до Регламенту (ЄС) № 2321/2002 «Про

правила участі підприємств, дослідницьких центрів та університетів в реалізації

Шостої рамкової програми (2002–2006) Європейської Спільноти та поширення

результатів досліджень» [111] − є певні досягнення, включаючи інформацію, які

можуть або не можуть бути захищеними, що одержані завдяки прямим або

непрямим заходамам, а також авторське право або права, які пов’язані з такими

результатами, для яких можлива подача заявок або видача патентів, у тому числі

промислові зразки, сорти рослин, сертифікати додаткового захисту або

застосування подібних форм охорони.

Таким чином, можна відзначити змістову схожість форм провадження

науково-технічної діяльності в Україні та ЄС, а отже, результати, що

отримуються в ході її проведення, мають схожу не тільки юридичну природу, а й

можуть мати однаковий винахідницький рівень, що дає можливість

використання таких результатів під час науко-технічного співробітництва як в

Україні, так і за її межами в європейських дослідницьких чи інноваційних

проектах, якщо мова йде про отримання кінцевого продукту. Іншими словами,

наявність схожості методології провадження науково-технічної діяльності є

досить вагомим аргументом у активізації та реалізації спільних інноваційних

проектів та сприяє науково-дослідному співробітництву України та ЄС.

Проведено аналіз законодавчого забезпечення та механізму фінансування

науково-технічної та інноваційної діяльності в ЄС на трьох рівнях, що зумовлено

у першу чергу структурою Європейського союзу, а тому саме на певну країну-

члена ЄС покладається найголовніша роль у провадженні вказаної політики.

Порівнюючи вказану модель фінансування і стимулювання науки та

інноваційних процесів, яка існує в Україні, варто відзначити наступне: на

регіональному рівні (на рівні обласних центрів) не на стільки активно

141

провадиться самостійна науково-технічна та інноваційна політика, а основні

зусилля держави спрямовані на проведення науково-технічної та інноваційної

політики. Аналіз інноваційної політики ЄС у частині держпідтримки вказує на те,

що рівні загальний та регіональний є рівнозначними, хоча при цьому другий

рівень не менш, а може, більш активний, ніж перший. Таке спостереження

наштовхує на думку, що в умовах проголошення децентралізації та посилення

ролі регіонів потребує в межах політики певної адміністративно-територіальної

одиниці розроблення окремої науково-технічної та інноваційної політики з

прийняттям власних локальних нормативно-правових актів, які мали б і як

стратегічний, так і тактичний характер. А тому одним із векторів вдосконалення

державної інноваційної політики є передача повноважень щодо проведення і

фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності на регіональний

рівень.

Беручи до уваги запропоновану модель фінансування науки та інноваційних

процесів, пряме фінансування (яке зараз є основним фінансуванням вказаних

сфер) має забезпечуватися із обласних бюджетів, тобто слід перенести на

регіональний рівень, а в держбюджеті передбачити лише програмно-цільове

фінансування. Додамо, що курс на децентралізацію, реформування місцевого

самоврядування, посилення ролі та повноважень регіонів був проголошений та

затверджений Концепцією реформування місцевого самоврядування та

територіальної організації влади в Україні [112], а тому даний аналіз є досить

корисним у питанні проведення фінансування та підтримки науки та інновацій.

2.2 Правове регулювання договірних відносин, пов’язаних з організацією

досліджень в ЄС

Сьогодні важливого соціального та економічного значення набуває розвиток

технологічної спрямованості нашої держави, посилення інноваційної діяльності

наукових установ, що, у свою чергу, вимагає забезпечення прав та інтересів

142

творців, а також наукових установ як таких під час трансферу технологій. На-

лежний рівень правового забезпечення інноваційного розвитку неможливий без

удосконалення законодавчого регулювання укладання договорів про трансфер

технологій. В Україні законодавство у сфері трансферу технологій знаходиться у

стадії становлення, зокрема, існують певні суперечності між положеннями

Цивільного кодексу України та галузевих законів щодо укладання договорів про

трансфер технологій. Таким чином, існує необхідність суттєвого підвищення

рівня регулювання укладання договорів про трансфер технологій та

вдосконалення правового забезпечення з урахуванням досвіду міжнародно-право-

вого регулювання укладання зазначеного типу договорів, що й зумовлює

актуальність і своєчасність висвітлення даної проблематики.

Питання міжнародно-правового регулювання трансферу технологій

досліджувалися в рамках ЮНІДО, ЮнкТаД, ВОІВ, а також у працях вітчизняних

та іноземних вчених, зокрема, М. М. Богуславського, Ю. М. Капіци, А. В.

Фаренвальда, Г. М. Штумпфа тощо. Проте спеціальне, комплексне порівняльне

дослідження з цього приводу відсутнє.

У цьом підрозділі ми ставимо за мету провести дослідження міжнародно-

правового регулювання укладання договорів про трансфер технологій, отримати

нові дані та визначити напрями удосконалення законодавства України в цій сфері.

На сьогодні можна говорити про вироблення механізмів міжнародно-

правового регулювання зазначеної сфери. Більшість міжнародних конвенцій,

укладених у рамках ООН і які містять норми щодо трансферу технологій, сто-

суються сфери публічно-правових відносин, наводять визначення окремих понять

у сфері трансферу технологій і не передбачають врегулювання питань приват-

ноправового характеру, зокрема, порядку укладання договорів у сфері трансферу

технологій, проте у деяких із них закріплені вимоги щодо змісту даних договорів.

Так, у п. 8 ст. 5 «Передача технологій» Додатку III «Основні умови пошуку,

розвідки та розробки» Конвенції ООН з морського права від 10 лютого 1982 р.

наводиться визначення технології [113]. У п. 3 ст. 5 Додатку III даної Конвенції

143

наведені умови, які повинні бути передбачені в кожному контракті на проведення

діяльності в межах дна морів та океанів та його надр за межами національної

юрисдикції. Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985

р. не містить конкретних положень, які слід вносити до договорів у сфері

трансферу технологій. Проте важливим є наведений у Конвенції розподіл

інформації, яка підлягає обміну між Сторонами, на науково-технічну, соціально-

економічну, комерційну та правову та визначення конкретних складових її кожної

групи [114, ст. 4].

Серед наукових підходів до розглядуваного поняття, то Л.І. Федулова

визначає трансфер технологій як передачу систематичного знання про

виробництво продукції, застосування процесу чи надання послуг [115, с. 6-7]. У

свою чергу, О.Б. Бутнік-Сіверський розуміє трансфер технологій як термін, що

поєднує у собі наукові дослідження технології, її масштабування та оптимізацію,

маркетинг, організацію збутової мережі. З ним погоджуються О.П. Орлюк, С.Ф.

Ревуцький, В.І. Нежиборець, Л.Ю. Федченко [116, с.55]

Вагомим внеском у правове забезпечення передачі технологій став проект

Міжнародного кодексу поведінки у сфері передачі технологій, який закріпив

основні форми правочинів, що укладаються у цій сфері. Цим Кодексом передача

технології розглядається як «передача систематизованих знань для випуску

відповідної продукції, застосування відповідного процесу або для надання

відповідних послуг, але що не поширюється на правочини, пов’язані з продажем

або орендою товарів» [78]. До правочинів у сфері передачі технологій належать:

1) передача, продаж або надання на основі ліцензії усіх форм промислової

власності, за винятком товарних знаків, знаків обслуговування та комерційних

найменувань, у тих випадках, коли вони не є частиною правочинів щодо передачі

технології; 2) надання ноу-хау і технічного досвіду у вигляді техніко-економічних

обґрунтувань, планів, діаграм, моделей, інструкцій, керівництв, формул, базових

або детальних інженерних креслень, специфікацій або навчального обладнання,

послуг, що стосуються технічних консультантів та керівних кадрів, підготовки

144

кадрів; 3) передача технологічних знань, необхідних для монтажу, експлуатації та

функціонування підприємства та обладнання, а також виконання проектів «під

ключ»; 4) надання технологічних знань, необхідних для набуття, монтажу та

використання машин, обладнання, проміжних товарів та/або сировини, набутих

шляхом закупівлі, оренди або у який-небудь інший спосіб; 5) передача технічного

змісту правочинів щодо промислового або технічного співробітництва.

У зв’язку із розходженням у рівні законодавчого регулювання розвинених

країнах та країнах, що розвиваються, щодо обов’язкової або рекомендаційної

сили Кодексу, останній не був прийнятий, хоча як «м’яке право» відіграв суттєву

роль у формуванні та уніфікації національного законодавства країн, що

розвиваються, індустріальних та розвинених країн. В Європі його положення,

зокрема, знайшли відображення у законодавствах Франції, Італії, Греції, Польщі,

а також в актах ЄС.

З огляду на сказане додамо, що в регулюванні трансферу технологій на рівні

ЄС можна виокремити три ключові напрями:

1) визначення умов укладання договорів про надання патентних

ліцензій, ліцензій на використання ноу-хау антимонопольним законодавством, що

діє в ЄС із 1962 р. і на цей час регулюється Регламентом Комісії (ЄС) № 772/2004

від 27 квітня 2004 р. про застосування ст. 81(3) Договору щодо категорій угод

про передачу технологій[117];

2) формування інфраструктури трансферу технологій у державах-членах;

3) запровадження системи заходів щодо посилення в ЄС трансферу

знань.

У чинному законодавстві ЄС, а саме у Регламенті Комісії (ЄС) № 772/2004

від 27 квітня 2004 р. про застосування статті 81(3) Договору до категорій

договорів про передачу технологій віднесені такі договори, що можуть

застосовуватися при передачі технологій, як: «1) патентна ліцензія, угода про

ліцензування ноу-хау, угода про ліцензування авторського права на програмне

забезпечення або змішана угода про ліцензування патенту, ноу-хау або

145

авторського права на програмне забезпечення, яка містить положення, щодо

продажу і купівлі продукції або ліцензування інших прав інтелектуальної

власності, або уступки прав інтелектуальної власності, за умови, що ці положення

не є основним предметом угоди та безпосередньо стосуються виробництва

контрактної продукції; 2) уступки патентів, ноу-хау, авторського права на

програмне забезпечення або їх комбінації, коли частина ризику, пов’язаного з

використанням технології, залишається у сторони, що уступає, зокрема, коли

сума, яка виплачується як компенсація за уступку, залежить від обороту, що

отримає сторона, якій були уступлені права, стосовно продукції, виробленої із

застосуванням уступленої технології, кількості такої продукції або кількості

операцій, виконаних із застосуванням технології» [117].

Крім того, на рівні ЄС у Договорі про заснування Європейської Спільноти

від 25 березня 1957 р. містяться норми, які встановлюють заборони щодо

укладання певних угод підприємствами (статті 81 та 82). У наукових публікаціях

вже розкривалися чотири етапи розвитку регламентації укладання договорів про

передачу технологій в ЄС [118, с. 459], що пов’язано з вдосконаленням

державного регулювання укладання відповідних угод та застосуванням чітко

встановлених адміністративних процедур, зокрема, необхідністю отримання

дозволу компетентних органів на укладання відповідних угод або їх повідомлення

у визначеному порядку, а також із закріпленням вимог до змісту таких угод та

визначенням їх категорій, що відображалося у прийнятті Регламентів ЄС.

Важливим вектором у правовому регулюванні договірних відносин у сфері

передачі технологій за законодавством ЄС є розвиток антимонопольного

законодавства та недопущення узгоджених дій на ринку технологій. Це одна із

ключових сфер правого регулювання трансферу технологій, якій приділяється

достатня увага з боку законодавця.

У зв’язку із цим зауважимо, що основою концепції законодавства ЄС, що

стосується укладення договорів щодо трансферу технологій, виступають такі

положення: а) заборона укладення будь-яких договорів або вчинення будь-яких

146

узгоджених дій, які впливають на торгівлю між державами-членами і обмежують

чи усувають конкуренцію в межах спільного ринку (ст. 81(1) Договору про

заснування Європейського Співтовариства [119] (надалі — Договір/ Договір про

заснування ЄС). Це стосується, зокрема, дій, які прямо чи опосередковано

фіксують ціни; обмежують або контролюють виробництво, ринки, технічний

розвиток чи капіталовкладення; розділяють ринки чи джерела постачання;

визначають неоднакові умови щодо рівноцінних угод з іншими партнерами, що

створює для них нерівні конкурентні умови тощо; б) положення, що усі зазначені

угоди чи рішення, які заборонені частиною 1 ст. 81, вважаються недійсними (ч. 2

ст. 81 Договору про заснування ЄС); в) закріплення винятків з норм, які

закріплені в частині 1 ст. 81 (ст. 81 ч. 3 Договору про заснування ЄС). Так,

зазначені вище заборони не застосовуються щодо угод чи дій, а також картельної

практики, які сприяють покращенню виробництва та розподілу продукції,

зумовлюють технічний і економічний прогрес, надаючи при цьому споживачам

справедливу частку вигоди і які: 1) не накладають на підприємства обмежень, що

не є необхідними для досягнення цих цілей; 2) не надають підприємствам

можливості усунення конкуренції стосовно значної частини даних продуктів.

Крім того, Рада ЄС має право затверджувати відповідні регламенти та

директиви, які необхідні для реалізації принципів, викладених у ст. 81 Договору

(ст. 83 ч.1 Договору про заснування ЄС). На реалізацію наданого права Рада ЄС

затвердила Регламент № 19/65/EЕС від 2 березня 1965 р. про застосування ст.

85(3) Договору по відношенню до певних категорій угод та узгоджених дій (далі

— Регламент Ради № 19/65/EЕС) [120].

Згідно зі ст. 1 Регламенту Ради 19/65/EЕС Комісія ЄС уповноважена

застосовувати ст. 85(3) Договору через відповідні регламенти до певних категорій

угод про передачу технологій та відповідні узгоджені дії, які підпадають під ст.

81(1), а сторонами яких є два підприємства. Керуючись цим правом, Комісією ЄС

було прийнято, зокрема, Регламент Комісії ЄС № 240/96 від 31 січня 1996 р. щодо

застосування ст. 85(1) Договору про заснування ЄС до деяких категорій договорів

147

про передачу технологій (надалі − Регламент № 240/96) [121]. У зв’язку з

реформами у галузі антиконкурентного законодавства ЄС Регламент № 240/96

було суттєво доопрацьовано та прийнято новий Регламент Комісії ЄС № 772/2004

від 7 квітня 2004 р. про застосування ст. 81(3) Договору про заснування ЄС до

категорії договорів про передачу технологій (далі − Регламент № 772/2004) [117].

І саме в Регламенті № 772/2004, ст. 2. «Вилучення» (далі − Вилучення) міститься

норма, відповідно до якої вимоги ст. 81(1) Договору не застосовуються до угод

про передачу технологій, що укладені між двома підприємствами, та дозволяють

виробництво договірної продукції, тобто це положення (вилучення)

застосовується до угод про трансфер технологій, які обмежують конкуренції, що

зазначені у ст. 81(1) Договору про заснування ЄС. У Регламенті № 772/2004

міститься також імперативна норма, відповідно до якої можливість

незастосування вимог ст. 81(1) Договору не надається, якщо в угодах про

передачу технологій передбачені обмежувальні умови (ст. 4 та ст. 5 Регламенту №

772/ 2004).

Регламентом № 774/2004 також визначено, що заборона щодо обмеження

конкуренції відповідно до ст. 81(1) Договору не застосовується, якщо сукупна

частка ринку сторін ліцензійного договору не перевищує 20 % ринку для

конкурентів і 30 % для неконкурентів [117].

Узагальнивши вищевикладене, можна зробити такі висновки. Договори, які

містять визначені законодавством ЄС умови, що обмежують конкуренцію (ст.

81(1) Договору), є недійсними. Одним із винятків із цього правила є угоди щодо

передачі технологій, тобто дозволяється укладати правочини щодо трансферу

технологій, які містять антиконкурентні умови. Проте при наявності в цих

договорах певних обмежувальних умов, які визначені в Регламенті № 774/2004,

можливості не застосовувати вимоги ст. 81(1) Договору не надається. Таким

чином, згідно з нормами права Європейського Союзу угоди про передачу

технологій, які містять обмежувальні умови, є недійсними.

148

Розглянувши законодавчу базу ЄС, звернемося до регулювання цього

питання в нашій країні. У Законі України «Про державне регулювання діяльності

у сфері трансферу технологій» (далі — Закон про трансфер технологій) є ряд

обмежень щодо укладення договорів про передачу технологій. Вони також в

цілому збігаються з обмежувальними умовами, які спочатку були закріплені в

Регламенті № 240/96, а нині − в чинному Регламенті № 774/2004. Так, в ст. 18

Закону про трансфер технологій буквально зазначено: «не допускається

укладення договорів про трансфер технологій, які передбачають: а) здійснення

виплат, що значно перевищують ціну технології та її складових; б) встановлення

зобов’язань щодо придбання в особи, яка передає технологію та/або її складові,

сировини, напівфабрикатів, обладнання та його комплектуючих, що не

застосовуються під час виробництва відповідної продукції; в) встановлення

зобов’язань щодо переважного продажу продукції, виготовленої із застосуванням

технології, покупцям, визначеним особою, яка передає цю технологію, та

використання визначеного нею персоналу; г) право особи, яка передає

технологію, визначати ціну продажу або реекспорту продукції, виготовленої із

застосуванням цієї технології; д) встановлення необґрунтованих обмежень обсягу

виробництва продукції [82].

На нашу думку, словосполучення «не допускається включення умов», яке

міститься в Законі про трансфер технологій, не є тотожним таким

словосполученням, як «договір є недійсний» чи «договір є нікчемний». Таким

чином, вбачається невідповідність між забороною укладення договорів про

трансфер технологій, що містять обмежувальні умов і загальними положеннями

про недійсність правочинів, закріпленими ЦК України. При існуючому

формулюванні такі договори будуть оспорюваними, тобто їх недійсність прямо не

випливає із закону, але одна із сторін (або інша зацікавлена особа) може

заперечувати їх дійсність на підставах, встановлених законом.

У зв’язку із цим, недійсність договорів про передачу технологій, які містять

обмежувальні умови, повинна бути прямо встановлена Законом про трансфер

149

технологій. Це відповідатиме і нормам права Європейського Союзу, які бралися

до уваги при розробці цього Закону, і загальним принципам закріплення в

законодавстві України умови щодо недійсності правочину в цілому.

Крім того, для уникнення непорозумінь при застосуванні вимог ст. 18 Закону

про трансфер технологій (обмежувальні умови) пропонуємо внести відповідні

зміни до Закону, а саме абзац перший ст. 18 викласти у такій редакції:

«Нікчемними є договори про трансфер технологій, які містять такі обмежувальні

умови: (далі за текстом)». Усунення цього недоліку сприятиме чіткому

дотриманню сторонами вимог щодо невключення обмежувальних умов до угод у

сфері трансферу технологій та не призведе в подальшому до неоднозначності в

трактуванні норм Закону всіма суб’єктами цих правових відносин.

Розібравшись з умовами договору про трансфер технологій, зупинимося

ще на одному моменті. Важливим чинником прискорення інноваційних процесів у

Європі розглядається стимулювання спільних дослідницьких проектів, що є

джерелом майбутніх інтелектуальних продуктів, об’єктів права інтелектуальної

власності, технологій, спрямованих на створення «доринкової» продукції із

великим рівнем новизни та вирішення практичних завдань. А тому досить

цікавим є досвід договірного забезпечення означеної сфери.

Основними договірними формами, що використовуються під час

проведення робіт із досліджень та розробок за європейськими рамковими

програмами виступають грантовий договір та договір консорціуму. Тільки після їх

оформлення і підписання здійснюється співробітництво із учасниками проектів.

Зазвичай для складання цих документів використовується законодавство

Бельгії та, у деяких випадках, Люксембургу. Єврокомісією розроблені та

затверджені типові форми цих документів, які можна знайти на порталі

Єврокомісії щодо досліджень та інновацій [122]. Учасникові проекту рамкової

програми (на сьогодні це програма «Горизонт-2020», що діє з 2014 до 2020 року)

слід чітко розуміти те, що написане в «Грантовому договорі» і в «Договорі

консорціуму». Грантовий договір є єдиною законною підставою для фінансування

150

проекту, у ньому також зазначені загальна сума фінансування проекту

Євросоюзом, дати початку й завершення проекту, докладний опис передбачуваної

роботи. Договір підписується між ЄС, представленим Комісією ЄС (далі

«Комісія»), з одного боку, та координатором проекту − з іншого, після чого свої

підписи ставлять усі партнери, згодні з договором. Координатором є виконавець

досліджень, мале/середнє підприємство, промислове об’єднання або інший з

контрагентів. Крім того, у договорі прописані й загальні умови, які

обговорюються з координатором проекту, який виступає від імені консорціуму.

Зазвичай умови й загальний обсяг фінансування детально прописані в плані

виконання робіт і в завданнях кожному партнерові консорціуму. Часто умови

участі й завдання партнерам з «Третіх країн» також є договірними.

Аналіз затвердженої типової форми Грантового договору [123] дозволяє

встановити основні умови та питання, що узгоджуються у даному договорі,

необхідному для виконання робіт та фінансування з боку ЄС. Так, можна

виділити такі головні умови щодо: 1) меж контракту (ЄС зобов’язується

здійснювати часткове фінансування проекту в рамках спеціальної науково-

дослідницької програми, деталізуються проміжні етапи дослідження);

2) строків реалізації проекту; 3) вирішення фінансових питань, виплати

фінансових внесків ЄС та розподілення між учасниками (закріплення умов,

строків і виплати платежів (випадків їх відстрочки), а також авансування)

4) представлення результатів (договір передбачає наявність періодичних звітних

періодів щодо отриманих результатів та обов’язку із оприлюднення;

5) діючого законодавства, яке застосовується при вирішення спорів;

6) поширення результатів досліджень; 7) конфіденційності; 8) передачі та

ліцензування результатів (права на доступ до результатів, у тому числі третіх осіб,

передача права власності, надання ліцензій, випадки відмови від надання права

доступу; 8) кадрових та трудових завдянь для вчених.

Цей договір є договором приєднання, підписуючи який учасники

погоджуються з усіма правами й покладеними на них обов’язками. Проте

151

особливості взаємин між учасниками (виконавцями) договору можуть бути

уточнені у додатковій угоді консорціуму.

Цікавим є те, що у ЄС, крім зобов’язань з використання результатів

досліджень, окремо визначаються обов’язки з їх поширення.

При цьому «використанням» є пряме або непряме використання

результатів під час досліджень або для розробки, створення та маркетингу

продукту чи процесу, або для запровадження та надання послуг. «Поширенням» є

розкриття знань будь-якими придатними засобами, відмінними від публікацій, що

випливає з формальностей отримання правової охорони. Регламент у (ЄС) №

2321/2002 Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 2002 р. [111] визначає

обов’язком учасників вжиття заходів із використання або ініціювання

використання результатів, одержаних у межах досліджень, відповідно до їх

інтересів. Умови використання мають бути викладені детально та таким чином,

що це може бути перевірено, у плані з використання та поширення результатів.

Окрім використання, учасники мають зобов’язання з поширення

результатів досліджень, строк якого встановлюється Спільнотою. Грантовий

договір встановлює, що поширення, якщо це не заподіє шкоди захисту результатів

або використанню, має бути здійснено у дворічний строк після закінчення

проекту.

Якщо учасники не зможуть забезпечити поширення результатів в

обумовлений термін, Європейська комісія сама може поширити результати. При

цьому особлива увага приділяється таким факторам, як (а) необхідність

забезпечення захисту прав інтелектуальної власності; (б) вигода швидкого

поширення, наприклад, для того, щоб уникнути дублювання дослідницьких

зусиль та створити синергічний ефект між непрямими заходами; (в) забезпечення

конфіденційності; (д) законні інтереси учасників.

Важливою умовою грантового договору, який має значення для

використання та поширення результатів досліджень, є розробка Плану із

впровадження технологій (далі — ПВТ, зазначимо, що в Угоді між Україною та

152

ЄС про наукове та технологічне співробітництво мова йде про аналогічний план,

але з іншою назвою — План з розпорядження технологіями, підготовка якого є

обов’язком учасників дослідницького проекту). Цей план включає інформацію

про результати проекту, яка публікується на сайті CORDIS1, у тому числі: 1) опис

кожного окремого результату: назва, його опис, існуючий рівень розробки −

результати фундаментальних досліджень, технічні креслення, лабораторний

прототип тощо; 2) категорія, тобто де може використовуватися: поза консорціуму,

у консорціумі; 3) визначення результату − новий продукт, послуга, технічний

стандарт, метод тощо; 4) тип документації, що є в наявності, 5) зазначення

патентів, заявок, об’єктів авторського права, ноу-хау, що є результатом

досліджень, та раніше існуючого ноу-хау і кому з учасників вони належать; 6)

дані щодо строку початку використання, кількості фірм та організацій, які

передбачається залучити до використання, наукових та інших публікацій.

На відміну від грантового договору договір консорціуму − юридичний

документ, у якому закріплена угода між собою всіх партнерів-учасників

консорціуму. Майже всі проекти рамкових програм ЄС повинні мати такий

договір, однак, Єврокомісія ніколи не є партнером проекту й не відповідає за

зміст цього договору. Стандарту для складання договору консорціуму також

немає. Для кожного проекту створюється свій договір. Усі партнери відповідальні

за зміст договору, оскільки договір підлягає відкритому обговоренню між всіма

партнерами. Існує велика кількість можливих зразків договору консорціуму,

проте до основних істотних умов належать лише ті, які розкривають: а)

внутрішню організацію консорціуму; б) розподіл фінансових коштів консорціуму;

в) права на інтелектуальну власність і додаткові правила з її поширення й

використання; г) угоду про порядок розгляду внутрішніх спорів.

Аналіз функціонального призначення та основних вимог, що висуваються

до договору консорціуму, дозволяє встановити, що вказана форма

співробітництва не потребує створення чи реєстрації юридичної особи на

1 - http://cordis.europa.eu/nanotechnology/src/financing.htm

153

території ЄС, це тимчасова форма діяльності (на період виконання проекту), яка

передбачає досягнення спільної мети у науково-дослідницькому проекті шляхом

об’єднання досвіду, знань, зусиль, у тому числі трудових, інтелектуальних,

виробничих тощо.

Слід відзначити, що партнери спільно та індивідуально відповідальні за

виконання проекту, а тому, якщо один із учасників буде не в змозі виконати свої

обов’язки чи заплатити Комісії грошовий внесок, у такому разі інші партнери

відповідальні за виконання цих зобов’язань. Дана обставина, дозволяє говорити

про те, що створюємий на підставі договору консорціум належить до складного

типу, що проявляється в спільному несенні партнерами ризиків та отримання

соціального чи економічного результату від проекту.

Отже, Договір консорціуму − складний контракт, що містить умови про

внутрішні та зовнішні відносини партнерів (за загальною практикою, з поміж усіх

учасників консорціуму обирається один партнер, якого призначують

координатором проекту, який виступає від імені такого об’єднання та вступає у

відносини щодо реалізації проекту із Єврокомісією).

Договір консорціуму використовується у ЄС також як важливий інструмент

врегулювання майнових прав на результати досліджень, розробляється

учасниками самостійно і містить, зокрема, детальні принципи розподілу майнових

прав учасників на результати досліджень з урахуванням внеску в їх створення,

обов’язки з отримання правової охорони винаходів та інших об’єктів

інтелектуальної власності, підтримання охоронних документів у силі, умови

доступу учасників та третіх сторін до раніше створених результатів, які

використовуються під час виконання проекту, а також до результатів проекту,

порядок вирішення суперечок тощо.

ЄК підготовлено перелік, питання які рекомендується внести до таких угод

[109], що, зокрема, стосуються конфіденційності, прав на результати, їх правового

захисту та комерційної експлуатації, поширення результатів, використання

раніше існуючого ноу-хау, ліцензування, деякі з яких наведені нижче:

154

Конфіденційність. Зазначається, що строк збереження конфіденційності

щодо певних результатів досліджень зазвичай перевищує строк дії основного

контракту або угоди консорціуму (зазвичай 10-річний строк). Часто він дорівнює

або перевищує строк патентної охорони.

Права на результати. Якщо можливо, потрібно уникати спільних прав на

результати. Якщо таке можливе, потрібно розподілити внесок учасників в

одержанні результатів або результати можуть бути розподілені на певні частки. У

випадку спільних прав учасники мають встановити умови їх використання.

Зокрема, може бути визначено: а) в яких країнах учасник (учасники) передбачає

отримати патентну охорону, надавши можливість іншим учасникам отримувати

таку охорону в інших країнах; б) в яких галузях учасником (учасниками)

передбачається використовувати винаходи із закріпленням зазвичай права

використовувати винахід у секторі де представництво учасника є активним; в)

умови ліцензування третім сторонам; г) якщо лише один учасник має право на

певні результати досліджень, мають бути передбачені умови надання прав іншим

учасникам, у тому числі для комерційного використання власних результатів,

якщо вони пов’язані із вказаним результатом.

Забезпечення захисту. Має бути визначено, який учасник (учасники)

здійснюють подання заявок на отримання охоронних документів. Зазвичай

результати досліджень належать учаснику, який їх одержав. Проте при спільних

правах на такі результати мають бути встановлені умови їх використання,

включаючи, якщо потрібно, визначення територій застосування прав кожним з

учасників та ринків продукції. Ці положення не мають суперечити праву

конкуренції ЄС.

Якщо права належать одному учаснику, мають бути зафіксовані умови

надання ліцензій іншим учасникам для можливого використання результатів

досліджень. Для того, щоб не призвести до виникнення конфлікту між

учасниками при використання результатів, рекомендується визначити засади

діяльності угрупування з економічних інтересів або спільного підприємства для

155

спільного виробництва або маркетингу. Проведення досліджень та

комерціалізація їх результатів може потребувати використання раніше одержаних

винаходів, ноу-хау, інформації або таких, що отримані незалежно від

фінансування досліджень за контрактом.

Доступ до об’єктів, які складають раніше існуюче ноу-хау, надається без

сплати роялті, якщо інше не визначено угодою консорціуму. Можливо обмеження

використання такого ноу-хау лише для проведення досліджень за контрактом або

у разі наявності інших обмежень.

В угоді вказується також раніше існуюче ноу-хау, до якого доступ іншим

учасникам не надається.

Якщо використання учасником власних результатів потребує застосування

раніше існуючого ноу-хау іншого учасника, такий доступ за грантовим

контрактом надається на справедливій та недискримінаційній основі, що має бути

конкретизовано в угоді.

Таким чином, вказана форма діяльності у сфері досліджень та розробок у

ЄС є необхідною формою об’єднання не тільки для отримання фінансування, а й

важливою організаційною формою для проведення діяльності кількох учасників.

Варто зауважити, що форма діяльності, яка розглядається, апробована і

застосовується на території України. Наприклад, функціонування технологічних,

наукових парків, які засновані та діють на підставі договору про спільну

діяльність, якою відповідно до ст. 1130 ЦК України є діяльність, в якій сторони

(учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для

досягнення певної мети, що не суперечить закону [48]. Господарський кодекс

України, а саме ст. 120, до організаційно-правових форм об’єднань підприємств

відносить консорціум як тимчасове статутне об’єднання підприємств для

досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації

цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум

використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси,

виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з

156

інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети

його створення консорціум припиняє свою діяльність [41].

Як бачимо, на прикладі реалізації даної форми діяльності без утворення

юридичної особи у науково-технічних та дослідницьких проектах ЄС, консорціум

може приносити суттєвий та помітний ефект, коли стоїть завдання об’єднання

зусиль декількох учасників для визначеної мети. Форма договору про спільну

діяльність чи договору консорціуму можуть укладатися не тільки для досягнення

певної мети, але і можуть передбачати умови фінансування, розподілення

фінансової винагороди, організаційні взаємовідносини між декількома

учасниками для успішного виконання проекту. Незважаючи на термінологічну

різницю у назвах, що використовуються у законодавстві України та ЄС, вказані

договори є тотожними за змістом та мають однакову функціональну

спрямованість.

На нашу думку даний вид договору вбачається за доцільне більш активно

використовувати у національному законодавсті для організації і здійснення

спільних дослідницьких проектів, фінансування науки та інноваційної діяльності

між співвиконавцями проектів державних науково-технічних програм, якщо

необхідно залучити декілька учасників для масштабних національних проектів.

Доцільно відзначити, що положення права ЄС на міждержавному рівні вже

сьогодні безпосередньо розповсюджуються і на українські установи, які беруть

участь в європейських дослідженнях, відповідно до договорів з проведення

науково-дослідних робіт, а також щодо основ створення і використання об’єктів

інтелектуальної власності як у рамках проектів, які фінансуються ЄК, так і при

дослідженнях, що проводяться на двох − або багатобічній основі науковими

організаціями України і держав-членів ЄС, відповідно до відновленої у 2003 р.

Угодою між Україною і Європейською Спільнотою про наукове і технологічне

співробітництво [124]. Положення угоди близькі аналогічним угодам між ЄС і

іншими державами, у тому числі країнами СНД, з якими підписані Договори про

партнерство і співробітництво. Зазначимо, що за даними деяких експертних

157

висновків на країни ЄС припадає найбільший обсяг міжнародних наукових

проектів українських організацій [118, с.397].

Питання охорони і використання інтелектуальної власності займають

істотне місце в угодах про співробітництво в області науки і технологій між ЄС і

країнами СНД. Так, Угода між Україною і ЄС про наукове і технологічне

співробітництво містить додатки − «Права на інтелектуальну власність» та

«Визначальні риси плану розпорядження технологіями». Додаток щодо

інтелектуальної власності застосовується до спільних досліджень, які проводяться

в рамках Угоди, за винятком випадків, що окремо визначаються за взаємною

згодою Сторін.

Спеціально в додатку розглянуті питання охорони нерозкритої інформації,

наукових публікацій і об’єктів авторського права. Що стосується прав

промислової власності, визначені лише загальні принципи, з яких найбільш

важливі − повідомлення сторін про створення відповідного об’єкта

інтелектуальної власності, врахування внеску сторін при розподілі майнових прав,

у випадку суперечок при розподілі прав − одержання кожним окремим учасником

дослідження прав на використання і розпорядження відповідним об’єктом.

Крім того, Угодою передбачена розробка учасниками спільних Планів

розпорядження технологіями (далі − ПРТ) щодо прав на об’єкти інтелектуальної

власності, що створюються під час спільних досліджень та їх використання,

включаючи публікацію інформації та відомостей про такі об’єкти.

Своєрідним аналогом програмного фінансування ЄС в Україні є програмно-

цільове фінансування, що відповідно до Закону Україні «Про наукову та науково-

технічну діяльність» здійснюється, як правило, на конкурсній основі для науково-

технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних

напрямів розвитку науки і техніки.

Для державних наукових і науково-технічних програм із пріоритетних

напрямів розвитку науки і техніки функція державного замовника покладена на

158

Міністерство освіти і науки України, яке оголошує відповідний конкурс проектів

та укладає з переможцями договори на виконання [125] .

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про

державну наукову і науково-технічну програму» [126] визначені певні положення

щодо впровадження результатів наукових програм, відповідальними за що є МОН

України та інші центральні органи виконавчої влади. Проте практика

підтверджує, що МОН України переважно не вдається до механізму відбору та

експертизи проектів із метою визначення форм та напрямів використання

продукції, створеної в результаті виконання програм. Не є поширеною й практика

передачі науково-технічної продукції користувачам в цілях її практичного

застосування, а також укладання відповідних договорів із передачі науково-

технічної продукції між замовником, виконавцем і користувачем такої продукції.

На відміну від ЄС, не є можливим доступ до результатів робіт за державними

науково-технічними програмами через Інтернет.

Ситуацію не покращив прийнятий у 2004 р. Закон України «Про державні

цільові програми», який взагалі не містив положень, що регламентують порядок

використання результатів досліджень. Закон України «Про інноваційну

діяльність», прийнятий ще у 2002 р., який також на сьогодні не містить діючих

податкових пільг для реалізації інноваційних проектів, а на думку деяких вчених

створення особливого режиму оподаткування інноваційної діяльності є одним із

ефективних механізмів створення системи підтримки такої діяльності та

залученню інвестицій у цю сферу [127, с.61].

Таким чином, законодавство України та практика його застосування

свідчить про відсутність дієвого механізму підтримки та прискорення

впровадження результатів досліджень, створених за рахунок бюджетних коштів.

З огляду на викладе вбачаємо за доцільне врахування досвіду ЄС щодо

регулювання організації досліджень як одного із перших етапів інноваційної

діяльності та прискорення впровадження результатів науково-дослідних робіт в

інноваційні продукти у Європі шляхом трансферу (передачі) технологій. Завдяки

159

стимулюванню та активному сприянню налагодженню взаємозв’язків між

дослідницьким сектором та промисловістю, бізнесом можна досягти значного

підвищення частки інноваційних продуктів у широкій товарній номенклатурі в

реальному секторі економіки.

2.3 Договірні форми обороту інноваційних продуктів за чинним

законодавством України

Проблема, що розглядається, набуває виняткової важливості в умовах

сучасної української економіки. З одного боку, усі усвідомлюють необхідність

модернізації й удосконалення технологічної бази вітчизняної промисловості,

тобто зростає потреба в ефективних технологіях і нововведеннях. З іншого −

вітчизняний ринок інноваційних продуктів перебуває на стадії становлення, і

існуючі механізми ще недостатньою мірою сприяють ефективному розподілу

нематеріальних ресурсів [128, с.551]. Відомо, що рівень і якість використовуваних

інновацій багато в чому визначають позицію країни у світовій ієрархії. На жаль,

Україна продовжує залишатися серед найбільш технологічно відсталих, про що

свідчить рейтинг The Global Innovation Index 2013, у якому країна посіла 71 місце

[129, с.19].

Реформування ринкових механізмів відносно такого роду товарів

ускладнюється неналежним рівнем теоретичної і практичної опрацьованості

питань сутності операцій з реалізації інновацій на ринку, обґрунтування різних

форм їх комерціалізації й впливу їх специфіки на формування ціни на даний

об’єкт господарських договорів.

На сьогодні якнайгостріше стоїть питання про реагування на світові науково-

технічні досягнення та їх ефективне використання в національних інтересах.

Останні потребують вжиття негайних та, головне, ефективних заходів,

спрямованих на збереження науково-технічного потенціалу, його широкого

використання для подолання кризових явищ у економічному розвитку. Одним із

160

найбільш дієвих заходів є договірна форма, яка забезпечує не тільки залучення

новітніх досягнень у сфері науки та техніки, а й надає можливість

комерціалізувати і об’єкти права інтелектуальної власності, і об’єкти власне

інноваційної діяльності – інноваційний продукт (и), технології.

Питанню договірного опосередкування відносин в інноваційній сфері у

наукових працях приділяли увагу такі вітчизняні вчені: Ю.Є. Атаманова,

Ч.Н. Азімов, В.С. Мілаш, О.М. Давидюк, К.Ю. Іванова, Ю.М. Капіца,

О.М. Вінник, Б.М. Падучак, Д.С. Махновський. Окремим аспектам деяких

договірних форм щодо розпорядження правами інтелектуальної власності

висвітлювали – В.Н. Крижна, І.А. Безклубий, І.І. Килимник, Г.В. Цират.

Загальнотеоретичні аспекти договірного права у своїх роботах розглядала

О.Е. Беляневич [130].

Незважаючи на важливе значення договорів у сфері створення, використання

та передачі інноваційних продуктів, проблематика щодо останніх системно в

якості окремого блоку майже не досліджувалася, окрім К.Ю. Іванової [131]. На

законодавчому рівні, як вже раніше підкреслювалося, відсутнє узагальнююче

поняття «інноваційний договір» (договір інноваційного характеру), а в якості

договірних угруповань нормативно закріплені «договори щодо розпорядження

майновими правами інтелектуальної власності» (ст. 1107 ЦК України) та

«договори про трансфер технологій» (ст.17 ЗУ «Про державне регулювання

діяльності у сфері трансферу технологій»).

На доктринальному рівні виділяється низка спільних ознак договорів,

спрямованих на забезпечення інноваційної діяльності, впровадження інновацій,

які дозволяють їх вирізнити серед інших договорів. По-перше, в предметі таких

договорів завжди присутня інноваційна складова (елемент новизни). Так, об’єкт

договору (чи то майно, майнові права, результати робіт, послуги), сам по собі є

інноваційним, або є безпосередньо пов’язаним з придбанням, використанням,

реалізацією інноваційних продуктів. По-друге, такі договори спрямовані на

комерціалізацію та практичне використання інновацій. По-третє, кінцевою

161

економічною метою таких договорів є отримання конкурентних переваг та

максимального прибутку від впровадження інновацій [132, с. 448].

Незважаючи на специфіку договорів на передачу інноваційних продуктів,

водночас слід погодитися із позицією В.С Мілаш, що такі види договорів мають

загальну формулу предмета, як і будь-який з підприємницьких комерційних

договорів, і утворюється з двох складових: а) певної дії (дій), яку зобов’язується

вчинити продавець товару, і б) товароздатного об’єкта договору [91, с.201].

Щодо останнього, то об’єктом договорів на передачу інноваційних продуктів

є товар, який за допомогою певного виду договору реалізує свою товароздатність.

Беручи до уваги багатоаспектність інноваційного процесу у широкому сенсі цього

терміна, а також пов’язаність дій учасників інноваційного процесу інноваційним

циклом, який складається зі стадій, на кожній з яких присутній різний за ступенем

«довершеності» інтелектуальний продукт, чи оформлений належним чином

результат науково-дослідних, дослідно-конструкторських, технологічних робіт,

об’єкт права інтелектуальної власності, або технологія, яка вміщує ці результати,

чи вже готовий інноваційний продукт як найбільш завершений результат зі

створення нового конкурентоспроможного продукту, слід зазначити, що статус

об’єкта договору на передачу інноваційного продукту може отримати не лише річ

(матеріальне благо), скажімо. певний вид обладнання, а й майнові права на об’єкт

права інтелектуальної власності, нематеріальне майно (наприклад, ноу-хау),

результати робіт (НДДКР), послуга як така або її корисний результат, якщо саме

він набуває товарної форми. Разом із цим передача інноваційного продукту може

супроводжуватися також передачею його матеріальної складової, в якій він

виражений, або пробна партія, обладнання в якому він знайшов своє втілення.

Говорячи про особливості інноваційного продукту як специфічного за

змістом товару на інноваційному ринку, як було вказано раніше щодо правової

природи інноваційного продукту, додамо, що у цьому випадку це знаходить свій

прояв у ознаці складності – містить обов’язково у своєму складі а) об’єкт права

інтелектуальної власності чи не охоронювані законом результати інтелектуальної

162

діяльності; б) проектну документацію (інноваційний проект тощо); в) результати

попередніх досліджень із метою використання такого продукту у практичних

цілях та ін. У цьому контексті слід зазначити наступне. По-перше, виходячи з

вищевикладеного, на такому ринку товаром виступають не просто майнові права

на нематеріальні блага – результати інтелектуальної діяльності, а й комплекс

додаткових об’єктів – майнові права інтелектуальної власності, результати робіт

(наприклад, результати дослідно-конструкторських, технологічних, інженерних та

ін.), послуги (авторського супроводу, навчання, консультування та ін.).,

інформація (що міститься у інноваційному проекті, кресленнях, технічній

документації тощо). По-друге, особливості такого виду товару проявляються

також у тому, що інноваційні продукти створюються й впроваджуються з метою

застосування у виробництві як продуктів кінцевого споживання, так і

стимулювання виробництва, такі продукти призначені для задоволення певних

виробничих потреб, що дозволяє стверджувати, що вони мають корисність – одну

з необхідних ознак товару. Корисність таких продуктів головним чином

визначається споживчими характеристиками, що лежать в їх основі, об’єктами

права інтелектуальної діяльності, результатами робіт, послуг. Однак, потенційна

корисність інноваційних продуктів сама по собі не може забезпечити цінність

даного блага. Для цього необхідна інша ознака – рідкість, що перетворює

природну корисність блага на економічну цінність. Рідкість – необхідна риса

економічного блага. Якщо товар не володіє рідкістю та загальнодоступний, то

слід згадати, що необмежені блага не представляють економічного інтересу,

оскільки потреба в них у міру задоволення зникає, зменшуючись, в остаточному

підсумку, до мінімального мінімального значення, а отже, для інноваційного

продукту ця характеристика важлива. Результати інтелектуальної діяльності –

потенційно необмежені блага, вони такими стають завдяки їх нематеріальній

природі й здатності до необмеженого тиражування (поширення). Лише інститут

інтелектуальної власності дозволяє додати об’єктам права інтелектуальної

власності якість рідкості. Таким чином, саме через специфіку об’єкта права

163

інтелектуальної власності, що лежать в основі будь-якого інноваційного

продукту, останні набувають істотної ознаки товару, а саме - рідкості, що при

визначенні істотних умов договору прямо пропорційно, залежно від рідкості та

наявності інших аналогів даного товару впливає на ціну договору. Крім того,

однією з основних ознак такого виду товару, є властивість оборотоздатності –

спроможності відчужуватися від одного власника до іншого в межах

господарського обороту. Як продукт інтелектуальної праці інноваційні продукти

можуть бути відділені від свого творця й введені в господарський оборот як

самостійний товар, у чому й проявляється його оборотоздатність. Однак введення

таких продуктів у господарський оборот неможливе без специфікації прав на

даний об’єкт. У іншому разі економічні інтереси не зможуть бути реалізовані.

Якщо правовласники не будуть чітко визначені, то або в реалізації

високотехнологічних продуктів ніхто не буде зацікавлений, і даний економічний

ресурс залишиться не задіяним, або відбудеться зіткнення (конфлікт) інтересів,

що загальмує прийняття остаточних рішень, аж до чіткого розподілу прав на

даний об’єкт. Отже, володіючи корисністю, рідкістю й здатністю до обороту

(оборотоздатністю), інноваційні продукти стають об’єктом договору − товаром.

Ще однією із істотних властивостей інноваційного продукту є наявність

споживчої вартості − здатності об’єкта завдяки своїм корисним властивостям

задовольняти різноманітні господарські потреби. Вона, відміну від звичайного

матеріального товару, визначається не лише зовнішнім виглядом і техніко-

економічними показниками. Закладені в продукті новизна, винахідницький

рівень, властивість якісно підвищувати рівень праці та виробництва, отримувати

додатковий дохід, вартість майбутніх капіталовкладень є важливими складовими

споживчої вартості інноваційного продукту. Так, «споживча вартість наукової

продукції відрізняється своєю вартістю від споживчої вартості товарів, які

створюються в межах матеріального виробництва, оскільки володіє лише

здатністю викликати відповідний виробничий ефект в умовах конкретного

виробництва (якщо він не буде його утворювати, такий товар буде непридатним»

164

[133, с.20]. З урахуванням специфіки інноваційного продукту встановлення його

вартості під час передачі повинно базуватися не на видатках на його створення та

охорону, хоча і це, безсумнівно, має братися до уваги, а на оцінці ступеня

реалізації науково-технічного та комерційного потенціалу, тобто шляхом

встановлення економічного або іншого ефекту (прибутку) під час практичного

використання такого продукту. Розмір такого ефекту визначатиметься як різниця

між сумарними надходженнями грошових коштів від використання інноваційного

продукту та сумарними видатками на його придбання, впровадження за певний

період.

Узагальнюючи, можна сказати, що до специфічних рис особливого різновиду

товару – інноваційного продукту, що істотно впливають на характер його

обороту, належать ті, які зумовлені певною мірою особливостями об’єктів права

інтелектуальної власності, що містяться у його складі, а саме: 1) матеріальна

форма інноваційного продукту (якщо у складі інноваційного продукту міститься

матеріальна складова, в якій він виражений, (пробна партія, обладнання, які

самостійними об’єктами передачі інноваційного продукту вони не виступають) 2)

особлива інституціональна форма, що знаходить свій прояв не тільки у вмісті

об’єктів права інтелектуальної власності, а й елементів, серед яких можуть бути

результати НДДКР, послуги, тощо. 3) відсутність фізичного зносу; 4) наявність

новизни; 5) інвестиційний характер інноваційного продукту (передбачає

вкладеаня певних інвестиційних ресурсів із метою одержання в майбутньому

певного соціального чи економічного ефекту від використання такого продукту);

6) можливість одночасного використання одного продукту декількома

суб’єктами; 7) тимчасова й просторова обмеженість споживчих властивостей

(через обмеження об’єктів права інтелектуальної власності за часом і територією

дії); 8) обов’язкова участь у процесі передачі інноваційних продуктів трьох

суб’єктів: автора (власника права на авторську винагороду від будь-якого

використання результату його творчої праці), правовласника (власника

виключних прав на даний ОПІВ) і покупця (зацікавленого в придбанні повного

165

(часткового) обсягу прав на ОПІВ). Хоча практиці відомі випадки, коли в одній

особі поєднуються і автор, і патентовласник; 9) майнові права на ОПІВ у складі

інноваційного продукту носять абсолютний характер, тобто діють проти будь-

кого, хто бажає скористатися приналежними іншій особі ОПІВ без дозволу

останнього, за винятком ноу-хау, яке може бути отримано декількома

самостійними суб’єктами й, за умови збереження ними даного результату в

режимі комерційної таємниці, кожен із них буде мати виключні права на той

самий результат, не порушуючи прав один одного);

10) наявність споживчої вартості, яка тим більша, чим вищий винахідницький

рівень, унікальність такого інноваційного продукту.

Правовим інструментом, здатним адекватно відобразити та узгодити різні за

спрямованістю інтереси виробника інноваційного продукту та його споживача

(покупця), виступає договір. Таким чином, договори охоплюють та оформлюють

економічні відносини щодо обміну об’єктів права інтелектуальної власності та

інноваційних об’єктів. Саме договірні відносини дозволяють поширити відповідні

товари на підставі взаємної згоди сторін. За відсутності доброї волі та вільного

волевиявлення володільця об’єкта на відчуження останнього при його отриманні

іншим зацікавленим суб’єктом має місце незаконне заволодіння ним, що

розглядається законом як правопорушення та, відповідно, не може включатися до

сфери законного обігу [134, с. 146]. Таким чином, правовою формою для

економічних відносин відчуження, обміну об’єктів інтелектуальної власності та

інноваційних продуктів виступають договори.

Беручи до уваги складність інноваційних продуктів, ця особливість яскраво

ілюструє необхідність чіткого виокремлення об’єкта у господарських договорах

на передачу інноваційного продукту. Як приклад, який можна застосовувати і

щодо інноваційних продуктів, можна навести практику у сфері міжнародного

технологічного обміну, де для досягнення цієї мети активно застосовується метод

«розукомплектування» технології на складові (відображено окремі елементи

технології у вигляді наукових та науково-прикладних результатів, об’єктів права

166

інтелектуальної власності, ноу-хау, тощо). Отже, технологія розкомплектовується

на складові, кожна з яких містить окремі її елементи. При підготовці договорів

про трансфер технологій в предметі договору має бути чітко встановлено, в якому

об’єкті втілено технологію або які складові технології.

Необхідність розукомплектування технології визнана також у міжнародному

приватному праві у зв’язку з визначенням об’єктів технологічного обміну. Термін

«розукомплектування» був вперше використаний у Міжнародному кодексі

поведінки у галузі передачі технологій. Термін включений у «Загальному

положенні відносно етапів переговорів і висновку угоди» у гл. 5

«Відповідальність і зобов’язання сторін» у пп. «Етап ведення переговорів» під

літерою с) «Розукомплектування» у наступному контексті: «На прохання

потенційної сторони, що набуває, потенційна сторона, що постачає, повинна

вживати, наскільки це практично можливо, надійних заходів щодо

розукомплектування інформації про різні елементи технології, яка підлягає

передачі, наприклад, інформації, необхідної для технічної, інституційної й

фінансової оцінки пропозиції потенційної сторони, що постачає» [78].

На нашу думку, слід застосовувати даний метод і при оформленні договорів

на передачу інноваційних продуктів. Розукомплектування дозволить сторонам,

виходячи з вартості кожного об’єкта, по-перше, точніше визначити вартість

інноваційного продукту, що передається, сприятиме у визначенні приймаючою

стороною тих об’єктів, які вона здатна розробити сама чи замовити в іншого

контрагента за більш низькою ціною, по-друге, встановити найбільш

кореспондуючі договірні форми на передачу тих складових, що містить у собі

інноваційний продукт, по-третє, заощадити час, що, у свою чергу, дасть

можливість оперативно здійснювати контроль на кожній стадії виконання

укладеного договору чи групи договорів, що також не виключається.

Як вже раніше було підкреслено, чинне законодавство не передбачає

спеціальних договірних форм щодо передачі інноваційних продуктів, проте у

167

ньому містяться окремі види договорів, які найбільш придатні для врегулювання

відносин із передавання таких об’єктів.

На сьогодні до договорів, що укладаються в інноваційній сфері, залежно від

ступеню готовності інноваційного продукту, а також наявності його у особи,

можна віднести:

1) договори на виконання науково-дослідних, дослідно- конструкторських і

технологічних робіт, спрямованих на доведення науково-технічних

результатів до стадії практичного застосування;

2) договори про відчуження (придбання) виключних прав або ліцензійні

договори про використання готових результатів інтелектуальної

діяльності (програм для ЕОМ, винаходів, корисних моделей, промислових

зразків, секретів виробництва (ноу-хау), технологій), які застосовуються

при створенні інноваційного продукту;

3) договір комерційної концесії;

4) засновницький договір (внесення прав інтелектуальної власності до

статутного фонду товариства). Укладається паралельно з ліцензійним

договором, договором на передачу у власність виключних майнових прав

інтелектуальної власності, франчайзингом;

5) договір на передачу ноу-хау (хоча законодавчо така форма не закріплена).

Передбачає повністю або частково конфіденційних знань, відомостей

технічного, економічного, фінансового, адміністративного характеру,

використання яких забезпечує певні переваги особі або фірмі, що їх

отримали. Ноу-хау може бути самостійним об’єктом договору так і

входити до складу комплексного об’єкта за ліцензійним договором,

франчайзингом.

Наприклад, О.М. Вінник до договорів, які укладаються в інноваційній сфері

зараховує також договори трансферу технологій [135, с. 310], до яких відповідно

до ст.1 Закону України «Про державне регулювання трансферу технологій»

належать договори, укладені в письмовій формі між особами, яким належать

168

та/або яким повністю чи частково передаються майнові права на технологію або її

складові[82].

Вважаємо, оскільки, як було встановлено нами попередніми дослідженнями

[136, 137], інноваційний продукт може бути кінцевим результатом розробки та

застосування вже існуючої технології чи науково-технічної продукції, яка

створена в результаті попередніх науково-дослідних чи дослідно-

конструкторських робіт, то до договорів, які можуть опосередковувати відносини

у цій сфері, можуть також застосовуватися договори про трансфер технологій.

Розглянемо детальніше види договорів, які за змістом найбільш наближені до

врегулювання відносин із передання інноваційних продуктів та мають на меті

розпорядження майновими правами на інноваційний продукт.

На сьогодні ліцензійні угоди залишаються у світі найбільш поширеною

формою використання науково-технічних досягнень. Аналіз змісту ст. 1109 ЦК

України дозволяє встановити, що предметом ліцензійного договору є дозвіл на

використання об’єкта права інтелектуальної власності. Однак зауважимо, що в

сучасній правовій науці існують різні погляди на цю проблему. Так, одні

переконані, що це виключне право, яке випливає з патента, інші – право

використання об’єкта промислової власності. На нашу думку, при визначенні

предмета ліцензійного договору найбільш обґрунтований та виважений висновок

зробила В.С. Мілаш, зазначивши, що його утворюють а) майнові права

промислової власності (об’єкт договору) та б) юридично значуща дія, яку

зобов’язується вчинити ліцензіар [91, с. 232].

У цьому контексті слід наголосити на тому, що останнім часом конструкція

ліцензійного договору, яка до набрання чинності ЦК України застосовувалася,

насамперед, у сфері надання прав на використання об’єктів промислової

власності, наразі може застосовуватися для опосередкування відносин із надання

прав інтелектуальної власності, у тому числі щодо об’єктів авторського права,

незважаючи на відсутність у тексті Закону України «Про авторське право та

суміжні права» безпосередньої вказівки на ліцензійний договір як спосіб надання

169

права на використання творів, в яких втілені нові ідеї, технологічні рішення,

технічних знань, методів роботи, досвіду. Проте вважаємо, що дані види об’єктів

у чистому вигляді не передаються, а включаються як додаткові до об’єктів права

промислової власності. Можна розглядати як об’єкти ліцензій винаходи та інші

об’єкти права інтелектуальної власності, що представлені на підприємствах їх

власників у вигляді матеріальної форми приладів, речовин, технологічних

процесів, селекційних досягнень, штамів мікроорганізмів та інших нововведень,

що володіють певними економічними характеристиками. В такому вигляді вони

відтворюються у ліцензіях. Документація, ноу-хау, технічні знання й виробничий

досвід, що включають ліцензійні договори являють собою начебто

опосередковану форму передачі науково-технічних досягнень для їх відтворення

споживачем (покупцем) ліцензії у тому виді із тими характеристиками, з якими

об’єкт ліцензії реалізований на підприємстві ліцензіара.

Під час надання ліцензій на стадії технічного рішення споживачеві

(покупцеві) передається обмежений обсяг технологічних і технічних знань,

досвіду на відміну від ліцензійного договору на реалізоване у виробництві певне

науково-технічне досягнення у формі конкретного об’єкта промислової власності.

До складу ліцензії у цьому разі можуть входити технічна документація на зразки

приладів, технологічний процес, відпрацьований на пілотній установці, патентні

заявки, частково ноу-хау. На цій стадії, як правило, ще не можуть бути передані

разом з ліцензією такі елементи, як повністю готова конструкторська й

технологічна документація на проведення виробництва предмета ліцензії,

виробничий досвід і знання, не може бути надана достатня технічна допомога при

їх освоєнні. У більшості випадків споживачеві ліцензії самому доводиться

допрацьовувати винахід і впроваджувати його на своєму підприємстві.

За своєю правовою природою ліцензійний договір є двостороннім, оплатним

та консенсуальним. Двосторонність передбачає покладення на ліцензіара

обов’язку надати дозвіл на використання об’єкта інтелектуальної власності та

кореспондуючого його правам обов’язку ліцензіата сплати винагороду за таке

170

використання. Консенсуальність полягає у набранні ними чинності з моменту

досягнення, у передбаченій законодавством формі, згоди сторін по всіх істотних

умовах. Оплатність договору підтверджується законодавчим положенням

обов’язкової сплати за використання об’єкта інтелектуальної власності (ч. 3 ст.

1109 ЦК України). О.А Беляневич виділяє ще таку ознаку, як наявність у змісті

договору умов організаційного (немайнового) характеру, що притаманні

довгостроковим господарським договорам, до яких разом із ліцензійними

договорами можна віднести і договори виконання науково-дослідницьких,

дослідно-конструкторських і технологічних робіт. Вказані умови у змісті

договору перетворюють останній з правового інструменту, що опосередковує

сферу товарного обігу, на інструмент, який регламентує певною мірою

виробничий процес відповідного суб’єкта [138, c.407].

Крім загальних вимог до змісту договору, що стосуються сторін, предмета та

форми, чинне законодавство містить ряд додаткових істотних умов ліцензійного

договору, що пов’язані зі специфікою розпорядження правами інтелектуальної

власності. До них можна віднести визначення сторонами:

1) виду ліцензії;

2) сфери використання об’єкта промислової власності;

3) розміру, порядку і строків виплати за використання об’єкта ліцензійного

договору.

До істотних умов належать також ті, що за чинним законодавством є

необхідними для договорів даного виду, та інші умови, які сторони чи одна зі

сторін вважає за потрібне включити до змісту договору.

Переважна більшість умов ліцензійного договору сформульовані

законодавцем як диспозитивна, тобто така, що застосовується у разі, якщо

сторони не домовилися про інше. У випадку відсутності погодження сторін щодо

окремих умов договору (виду ліцензії, території та строку використання об’єкта

промислової власності) застосуються відповідні норми ЦК України. Проте у

деяких випадках умови ліцензійного договору сформовані як імперативні вимоги,

171

не погодження яких сторонами має наслідком неукладеність ліцензійного

договору. До останніх можна, зокрема, віднести визначення сторонами об’єкта

договору, конкретних прав, що надаються за договором, способів використання

об’єкта інтелектуальної власності тощо.

У договорі має бути зазначено вид ліцензії на використання результату

інтелектуальної, творчої діяльності (виключна, невиключна або одинична

ліцензії). Проте, якщо сторони не погодять дану умову, застосовується презумпція

надання ліцензіаром прав на використання об’єкта на підставі невиключної

ліцензії, тобто дозволу, що не виключає можливості використання ліцензіаром

об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та

видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній

сфері. Такий вид ліцензії не передбачає встановлення будь-яких обмежень для

ліцензіара, тому положення ч. 4 ст. 1109 ЦК України спрямоване передусім, на

захист прав та інтересів первинного правоволодільця.

Іншою істотною умовою договору є визначення сфери використання об’єкта

інтелектуальної власності. Поняття «сфера використання об’єкта» є збірним та

включає ряд складових. По-перше, це наведення переліку конкретних прав, що

надаються за договором; по-друге, вказівка на способи використання об’єкта

ліцензії; по-третє, територія та строк дії ліцензійного договору та по-четверте,

будь-які інші умови, що стосуються використання об’єкта промислової власності.

Перелік прав і способів використання об’єкта інтелектуальної власності має

бути чітко вказаний у ліцензійному договорі. За відсутності такої вказівки

майнові права на використання та способи використання об’єкта, вважаються

такими, що не надані ліцензіату. Тобто, лише безпосередньо зазначені у тексті

договору права та способи використання об’єкта інтелектуальної власності

надаються ліцензіату.

Форма ж ліцензійного договору, а саме шляхом надання дозволу на право

використання інтелектуального продукту характеризується відсутністю переходу

монопольних виключних прав: ліцензіар так і залишається правоволодільцем цих

172

прав. Надаючи право на використання об’єкта промислової власності за

ліцензійним договором, продавець (ліцензіар) сам не позбавляється можливості

продовжувати його використання тим же або іншим способом.

Практика ведення господарської діяльності в Україні наочно показує, що

внесення вкладу до статутного фонду господарського товариства найчастіше

оформлюється саме ліцензійним договором. А тому можна стверджувати, що

внесення інноваційних об’єктів до статутного фонду товариства можна порівняти

з передачею матеріальних об’єктів на умовах тимчасового користування. Однак

між ними існує принципова різниця, зумовлена природою інноваційних продуктів

– їх невідчутним, немайновим характером. За договором невиключної ліцензії у

ліцензіара є можливість видачі нових ліцензій іншим особам, причому як

аналогічного, так і відмінного змісту. В.М. Крижна зауважує, що у зв’язку з

нематеріальним характером об’єкта й численністю обмежень на те саме творче

досягнення одночасно можуть бути надані ліцензії декільком особам, цілком

незалежним один від одного, що не характерно для інших цивільно-правових

договорів [139, с. 112]. Така специфіка інтелектуальних продуктів створює

можливість одночасного їх використання різними суб’єктами. При передачі ж

майна в тимчасове користування у зв’язку з його матеріальністю одночасне

володіння й користування ним декількома особами неможливо.

Якщо враховувати складний нематеріальний характер інноваційного

продукту, то становищу неможливості одночасного використання різними

суб’єктами такого продукту найбільше відповідають умови виключної ліцензії,

яка позбавляє ліцензіара можливості не тільки надання аналогічних ліцензій, а й

самостійного використання виключних прав в обсязі виданої ліцензії.

І.А. Безклубий так характеризує ліцензійний договір, укладений на виключних

умовах: «Виключна ліцензія дає ліцензіату гарантії в тому, що він не буде мати

конкурентів у виробництві ліцензованої продукції. Така ліцензія залишає

ліцензіару лише формальне право... Проте ... виключна ліцензія може бути також

обмежена або певною територією, або часом, або кількістю виробленої продукції»

173

[140, с.12]. А тому умови виключної ліцензії узгоджуватимуться як з бажанням

засновника надати тільки тимчасовий дозвіл на використання належних йому

виключних прав створюваному господарському товариству, так й інтересами

останнього по формуванню власної відокремленої майнової бази господарювання.

Повертаючись до предмета ліцензійного договору слід зауважити, що ним

можуть бути лише права на використання інноваційного продукту, які є чинними

на момент його укладання, а тому даний договір не може охоплювати надання

прав ліцензіату, які ліцензіар тільки має намір набути у майбутньому. Таким

чином об’єктом ліцензійного договору може бути інноваційний продукт, що

вміщують зареєстрований об’єкт промислової власності, оскільки права, що

випливають з державної реєстрації виникають у заявника після видачі

відповідного правоохоронного документа (патенту чи свідоцтва).

Через складність правовідносин ліцензіара та ліцензіата ліцензійні договори

укладаються в письмовій формі шляхом складання єдиного документа або

шляхом приєднання.

Наступною однією з найбільш поширених форм розпорядження правами

інтелектуальної власності слід віднести договір про передачу (відчуження)

виключних майнових прав (купівлі-продажу). За даним договором, передбачається

відчуження виключних майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності

від однієї сторони іншій, тобто остання набуває права власності на них, а тому

стає законним правоволодільцем. Чинне законодавство не містить будь-яких

обмежень щодо відчуження виключних майнових прав іноземному суб’єкту

господарювання, окрім тієї вимоги, що передбачає державну реєстрацію акту

передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до

ЦК України або інших законів є чинними після їх державної реєстрації, а тому

передача виключних прав на вже розроблені інноваційні продукти обов’язково

супроводжуватиметься державною реєстрацією ОПІВ, що містяться в його складі.

Така реєстрації здійснюється на підставі відповідних підзаконних актів

Державним службою інтелектуальної власності МОН України.

174

Однією із найбільш динамічно поширюваних форм передачі у користування

чи у власність інноваційних об’єктів є залучення прав на різні об’єкти

промислової власності до статутних фондів (капіталів) створюваних

господарських товариств. Чинним законодавством не передбачено окремої

договірної конструкції щодо таких видів договорів. Найчастіше внесення таких

об’єктів відбувається паралельно з укладенням договору на відчуження

виключних майнових прав об’єктів права інтелектуальної власності, ліцензійного

договору, а тому дану договірну форму з розпорядження ОПІВ та інноваційним

продуктом можна вважати самостійною дещо умовно.

Договірною формою, за допомогою якої відбувається передача у

користування майнових прав інтелектуальної власності, таких як торговельних

марок, промислових зразків, винаходів, комерційних найменувань, ноу-хау є

договір франчайзингу. Дана договірна форма отримала законодавче закріплення

як в ГК України, так і ЦК України. Ст. 366 ГК України містить визначення

договору комерційної концесії, однак безпосередньо не встановлює що ж є його

предметом. За ст. 1116 ЦК України предметом договору комерційної концесії

визнано право на використання об’єктів права інтелектуальної власності,

комерційного досвіду та ділової репутації. Наукові погляди щодо предмету

даного виду договору доходять різних висновків, зокрема: одні вважають, що до

предмета цього договору входять: 1) надання франчайзером франчайзі прав на

використання останнім у власній підприємницькій діяльності прав на засоби

індивідуалізації франчайзера – комерційне найменування та/або торговельні

марки, конфіденційну інформацію про конкурентоздатний спосіб здійснення

підприємницької діяльності, через яку об’єктивується діловий досвід

франчайзера; 2) угода про співробітництво: а) надання франчайзером необхідних

послуг по впровадженню і використанню прав на об’єкти інтелектуальної

власності у підприємницькій діяльності франчайзі; б) здійснення

правоволодільцем контролю за дотриманням стандартів франчайзера із

забезпечення якості товарів (послуг) [141, c.3].

175

Інші вважають, що предмет договору франчайзингу включає дії франшизіара

з надання у користування франшизи; з реєстрації договору; з надання відповідних

консультацій; з проведення навчальних курсів персоналу франшизіату; з

контролю за якістю товарів (робіт, послуг), що виробляються франшизіатом. [141,

с. 6 ]. У договорі франчайзингу повинні детально описуватися товари та послуги,

які мають відповідати певному стандарту, обумовлюються всі елементи

використання об’єктів права інтелектуальної власності. Крім того, у договорі

визначаються умови передачі, продовження та завершення ділових відносин між

правоволодільцем та користувачем.

О.М. Давидюк взагалі вважає, що договір комерційної концесії

(франчайзингу) «є головним різновидом договору, що може бути використаний

суб’єктами господарювання для визначення порядку передачі та використання

технологій, оскільки здатний належним чином закріпити права та належні

інтереси всіх учасників відносин, пов’язаних із обігом технології…. ним може

бути передбачено як передача певного устаткування так і права використовувати

об’єкти права інтелектуальної власності» [142, с.6].

Хоча договір франчайзингу є окремим видом договірних зобов’язань, у

ньому є елементи, схожі з іншими видами договорів, а саме: ліцензійними, за

якими франшизіар надає франшизіату право користуватися його об’єктами

інтелектуальної власності, включаючи права на користування марками,

винаходами, корисними моделями, промисловими зразками, творами тощо;

інвестиційними, за якими франшизіат бере на себе зобов’язання інвестувати

певну кількість власних або запозичених ним самостійно коштів для того, щоб

його підприємство набуло необхідної однотипності з мережею франчайзингових

підприємств; із спільної діяльності: франшизіар і франшизіат, укладаючи

франчайзинговий договір, ставлять перед собою спільну мету – домогтися, щоб

нове франчайзингове підприємство, яке експлуатуватиметься франшизіатом,

досягло однотипності з іншими франчайзинговими підприємствами, а також стало

прибутковим; з купівлі-продажу, за якими при збутовій франшизі франшизіат

176

бере зобов’язання купувати для подальшого перепродажу товари франшизіара або

він зобов’язується закупити певне обладнання, інструменти, інвентар тощо у

франшизіара чи вказаної ним особи для надання своєму підприємству необхідної

однотипності з франчайзинговою мережею.

Договір франчайзингу, за твердженням В.С. Мілаш можна віднести до

договорів складної конструкції, адже «поглинає у своєму складі елементи

ліцензійного договору, договорів на передачу ноу-хау, на надання консалтингових

послуг, зокрема з підготовки фахівців, з впровадження відповідних технологій, а

також елементи договорів посередницького характеру» [91, с.394] Отже, ним

можуть опосередковуватися не лише певні дії з передачі майнових прав на

об’єкти права інтелектуальної власності, а й включаються також послуги, що

пов’язані з правильним використанням інтелектуальної власності та відповідності

діловій репутації.

На нашу думку вказана договірна форма регулювання відносин між

суб’єктами господарювання може досить активно використовуватись у

випадках, коли інноваційні продукти передаються іншому споживачеві

(покупцеві), з метою тимчасового оплатного використання, а також проведення

спільної господарської діяльності, що направлена на отримання прибутку.

Інноваційні продукти можуть бути використані як корпоративна транзакція

внесення вкладу до статутного фонду господарського товариства правами на

об’єкт інтелектуальної власності та закладається в умовах засновницького

договору. Засновницький договір є угодою, відповідно до якої сторони

(засновники) зобов’язуються створити юридичну особу і визначають порядок

спільної діяльності щодо її створення, правовий статус майбутньої юридичної

особи, умови наділення її майном, розмір та склад статутного (складеного)

капіталу, розмір у ньому часток кожного з учасників, строки та порядок внесення

вкладів та інші умови. При передачі створюваному господарському товариству

прав на інтелектуальні продукти додатково такий вклад оформлюється одним із

договорів щодо виключних прав (відчуження або ліцензійною угодою).

177

Якщо говорити відчуження в рамках внесення до статутного фонду

товариства, то даний факт призведе до відчуження прав на інноваційні об’єкти

засновником господарського товариства і придбання таких виключних прав

господарським товариством. Дана обставина повністю кореспондує цілям й

інтересам утвореної юридичної особи: будучи єдиним власником переданого

йому майна (у тому числі майнових прав) вона здатна як реалізовувати закладену

в її установчому документі правоздатність, так і нести гарантовану всім своїм

майном (у тому числі майновими правами) відповідальність за своїми

зобов’язаннями перед контрагентами – можливими кредиторами.

З’ясована у даному дослідженні можливість інноваційних об’єктів виступати

самостійними об’єктами господарського обороту, припускає актуальність

розроблення та законодавче закріплення спеціальних договірних форм щодо

їхнього обороту. Приймаючи вкотре особливості здебільшого немайнової

природи інноваційних об’єктів, інноваційного продукту, зокрема, зміст таких

договорів на передання чи використання інноваційних об’єктів не може

вичерпуватися лише умовами про розпорядження майновими правами на об’єкти

інтелектуальної власності, а можуть набувати ознак змішаного характеру, тобто

до їх предмета можуть як здійснення певних дій по передачі майнових прав на

об’єкти права інтелектуальної власності, так і передбачати надання послуг в сфері

інноваційної діяльності, така особливість договорів на передачу інноваційного

продукту зумовлена специфікою інноваційного процесу, його стадійністю,

направленістю на отримання конкретного результату, а це, в свою чергу,

зумовлює існування спеціалізації у регулюванні інноваційних правовідносин, що

обґрунтовують деякі вчені у свої дослідженнях [143].

З’ясоване у ході цього дослідження поширення норм законодавства щодо

трансферу технологій на відносини щодо передачі прав на інноваційні продукти

викликає у зв’язку із цим актуальні питання, що існують на сьогодні у чинному

правовому полі щодо обороту інтелектуальних продуктів, особливо під час

передачі за кордон та тих, які були вироблені за бюджетні кошти. А таким чином,

178

усунення цих перепон суттєво поліпшує механізм обороту інноваційних

продуктів.

Аналіз норм Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері

трансферу технологій» (далі - ЗУ «Про трансфер технологій») свідчить про

необхідність внесення змін в частині договірного опосередкування відносин,

пов’язаних з трансфером технологій. Так, відповідно до ч.1 ст. 20 ЗУ «Про

трансфер технологій» під час передачі технологій укладаються визначені ЦК

України договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної

власності. В ст. 1107 ЦК України передбачені такі види договорів щодо

розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності: ліцензійний

договір, договір про створення за замовленням і використання об’єкта права

інтелектуальної власності, договір про передання виключних майнових прав

інтелектуальної власності. При цьому з ч.5 цієї ж статті випливає можливість

укладання також і інших договорів щодо розпоряджання майновими правами

інтелектуальної власності (наприклад, договору між співвласниками охоронного

документа (патенту чи свідоцтва), договору про порядок розподілу прав на

службові об’єкти інтелектуальної власності, договору про передачу права на

отримання патенту), що вказує на невичерпність переліку таких договорів.

З огляду на це потребують коригування положення ст.19 ЗУ «Про трансфер

технологій» «Умови укладення договорів про трансфер технологій». Це

зумовлено тим, що:

По-перше, будь-який договір, яким опосередковується трансфер технологій,

повинен включати всі істотні умови, перелічені в ст.19, під загрозою визнання

його неукладеним. Проте більшість з них характерна лише для ліцензійного

договору (зокрема, щодо ліцензії та її умови на використання технологій та їх

складових; територіальних обмежень (заборона використовувати передані за

договором технологію, її складові на території, не передбаченій у договорі);

обмежень галузі застосування технологій та їх складових; порядку надання

субліцензій на складові технології третім особам; виплата винагороди за

179

використання технології), в той час як перелік договорів щодо розпорядження

майновими правами інтелектуальної власності набагато ширший і не

вичерпується лише одним ліцензійним договором. Відповідно і включення таких

умов до інших договорів (зокрема, до договору про передання виключних

майнових прав інтелектуальної власності) не представляється доцільним.

Крім того, приймаючи до уваги складну природу інноваційного продукту та

технології, яка знаходить свій вияв у наявності складових, які розкривають зміст

вказаних об’єктів, вважаємо за доцільне приймати це до уваги під час укладення

договорів про трансфер технологій щодо істотних умов. А тому пропонуємо до

переліку істотних мають бути віднесені та додатково закріплені такі умови: 1)

обсяг майнових прав інтелектуальної власності на технологію/інноваційний

продукт, що передаються (надаються) за договором; 2) опис технології, перелік

складових технології, що передаються (з визначенням їх функціональних

властивостей та гарантованих показників) та технічної документації.

Варто відзначити, що сказана пропозиція цілком відповідає усталеній

міжнародній практиці та «м’якому праву» у сфері укладання договорів про транс-

фер технологій. Так, проектом Міжнародного Кодексу поведінки у сфері передачі

технологій у п. 5.4 передбачено, що угода про передачу технології має

передбачати взаємоприйнятні договірні зобов’язання, в тому числі зобов’язання

щодо платежів, і у випадку необхідності, наступне: 1) доступ до вдосконалень; 2)

конфіденційність; 3) врегулювання спорів та право, що застосовується;

4) опис технології; 5) гарантії придатності технології до використання; 6) права на

технологію, що передається; 7) дотримання рівня якості та доброго імені по-

стачальника; 8) експлуатаційні гарантії; 9) передача документації; 10) підготовка

кадрів та постачання запасних частин та компонентів; 11) відповідальність [78].

Разом із тим, договори про трансфер технологій, що були створені за рахунок

державних коштів, повинні включати також умови щодо:

180

а) плану реалізації технології, який забезпечує практичне застосування

(реалізацію) технології на території України і досягнення певних економічних та

інших показників у результаті її практичного застосування (реалізації);

б) порядок і строки надання звітності про виконання плану реалізації

технології особою, яка набула прав на неї.

По-друге, потребують коригування положення ст.19 ЗУ «Про трансфер

технологій» шляхом перетворення з істотних на такі, що можуть бути погоджені

сторонами виклавши абз.2 ст.19 ЗУ в такій редакції: «Договори про трансфер

технологій можуть включати також умови», із наданням можливості погодження

сторонами, оскільки це буде відповідати принципу свободи договору. Це,

зокрема, умови щодо: страхування технологій та їх складових (п.4 абз.2 ст.19 ЗУ),

проведення робіт з удосконалення технологій та їх складових і порядок надання

сторонами інформації про ці вдосконалення (п.6 абз.2 ст.19 ЗУ); надання

консультаційних послуг з проектування, і навчання персоналу, які забезпечують

реалізацію технологій, і управлінського персоналу сторони, якій передаються

права на технологію та її складові (п.7 абз.2 ст.19 ЗУ).

По-третє, в залежності від того, яка використовується модель розподілу та

передачі майнових прав, а фактично можна виокремити 4 такі форми, які

використовуються в трансфері технологій - надання, передання, розподіл,

створення результату інтелектуальної діяльності (об’єкта права інтелектуальної

діяльності) за замовленням, доцільно щоб конкретизувалися умови в кожній з цих

моделей згідно із нормами чинного законодавства, які регулюють відповідні

правовідносини.

По-четверте, визиває деякі зауваження норма ст. 21 ЗУ «Про трансфер

технологій» «обмеження щодо укладення договорів про трансфер технологій»,

яка стала розвитком європейської практики запобігання економічної конкуренції

та узгоджених дій у сфері трансферу технологій, проте так її зміст є по суті

декларативним без дієвих механізмів реалізації. У змісті статті лише вказано, що

не допускається укладення договорів про трансфер технологій, які із точки зору

181

законодавця можуть призвести до негативних наслідків у сфері економічної

конкуренції. Наслідків недодержання вказаної норми закон не містить. Тому

тексті цієї статті має бути чітко закріплено, які наслідки недотримання цієї

вимоги.

Ситуація щодо обороту інноваційних продуктів ускладнюється ще тим

фактом, що на сьогодні відповідно до Закону України «Про державне

регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (далі – Закон) для

здійснення трансферу технологій, створених або придбаних за бюджетні кошти,

які передаються юридичним особам, що зареєстровані в інших країнах, або

фізичним особам-іноземцям або особам без громадянства, а також для ввезення

технологій, придбання яких передбачається за бюджетні кошти, Державне

агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України приймає рішення

щодо погодження трансферу технологій на підставі висновку державної

експертизи щодо цих технологій, їх складових (ст.ст. 15-17 Закону). При цьому на

сьогодні підзаконні нормативно-правові акти, які б регулювали порядок

проведення такої державної експертизи технологій, а також порядок погодження

відсутні, тим самим ускладнюється сам факт укладення суб’єктами

господарювання відповідних договорів щодо трансферу технологій.

Як наслідок, у разі відсутності відповідних нормативно-правових актів, не

залежно від причин їх відсутності (скасування, втрата чинності, визнання

недійсними тощо), органи державної влади не мають фактичної змоги

здійснювати повноваження, які залишаються не врегульованими. Така

неможливість виконання своїх повноважень триватиме у часі доти, доки не буде

прийнятий відповідний нормативно-правовий акт. У даному випадку мова йде про

те, що уповноважений орган з питань реалізації державної політики у сфері

трансферу технологій не зможе здійснювати перелічені вище погодження доки

Кабінетом міністрів України не будуть затверджені необхідні процедури.

Слід відзначити, що відсутність затвердженого Кабінетом Міністрів України

порядку проведення державної реєстрації не позбавляє необхідності проведення

182

державної експертизи і за відсутності спеціального порядку проведення

державної експертизи технологій, слід керуватися положеннями ч.2 ст. 14 Закону,

згідно з якими така експертиза проводиться відповідно до Закону України «Про

наукову і науково-технічну експертизу» з урахуванням особливостей, визначених

в ч.3-5 ст.14 основного закону у сфері трансферу технологій.

Основна мета погодження, яка була запроваджена чинною редакцією Закону

України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»,

полягала у здійсненні Уповноваженим органом у сфері трансферу технологій

контрольної функції з боку держави з метою запобігання ввезенню морально

застарілих технологій і таких, що можуть завдати шкоди навколишньому

природному середовищу або здоров’ю людей, а також контролю за

впровадженням ввезених технологій, а також безконтрольному відтоку

технологій, що були створені або придбані за бюджетні кошти та які передаються

юридичним особам, що зареєстровані в інших країнах, або фізичним особам -

іноземцям або особам без громадянства. За допомогою даної новели, на думку

одного з ініціаторів та розробників цієї новели Капіци Ю.М., можливо запобігати

фактам використання технологій в корисних цілях, на шкоду інтересам держави і

суспільства, незаконному відчуженню наукових розробок тощо [144, с.14]. Проте

на сьогодні через недосконалість вітчизняного законодавства фактично реалізація

цієї функції фактично призупинена та вимагає негайного вирішення.

Слід зазначити, що вітчизняний та іноземний бізнес очікує на реальне

покращення легкості ведення бізнесу після підписаної Угоди про асоціацію та

зону вільної торгівлі з ЄС. Реальна ж картина з дерегуляцією, реформуванням

дозвільної системи, зниженням фіскального та корупційного тиску, захистом прав

власності в Україні, поки що слабо кореспондується з оцінками міжнародних

рейтингів, як приклад, Doing Business [147, c.20].

Аналіз ситуації щодо розвитку підприємництва та ведення господарської

діяльності засвідчує, що для створення комфортного бізнес-клімату потрібно

забезпечити насамперед: прості процедури започаткування та припинення

183

бізнесу; справедливі конкурентні умови; прозорі і прості правила взаємодії з

державою (у сфері ліцензування, дозвільної системи, адміністративних послуг);

справедливі правила при здійсненні державою контрольних функцій; зрозумілу і

стабільну податкову та взаємовигідну кредитну політику. Вказана обставина не

обходить також осторонь і інноваційних процесів, що відбуваються у державі. Ми

не заперечуємо в цілому наявність дозвільних процедур, щодо обороту

інтелектуальних продуктів, проте запроваджені засоби повинні бути адекватними,

чіткими, та не створювати перешкод для розвитку інноваційної діяльності в

Україні.

Неефективність чинної системи виконання регуляторної політики доводять

також незалежні оцінки й офіційні дані Державної служби України з питань

регуляторної політики та підприємництва. Так, наприклад, протягом 2012-2013 р.

центральними й місцевими органами виконавчої влади розроблено та подано на

погодження до Деркомжпідприємництва і його територіальних органів 2000

проектів регуляторних актів, що більше ніж удвічі перевищує кількість

запланованих до розробки. Попри всі намагання, слід погодитися з думкою

О.П. Орлюк, що на практиці відсутній набір фактів, який міг би містити ознаки

переорієнтації системи державного управління на здійснення науково-

технологічної та інноваційної політики як ключового фактору економічного і

соціального розвитку [145, c.96].

Отже, запроваджені останніми роками заходи щодо дерегулювання

підприємницької діяльності в Україні дали обмежений позитивний ефект, а саме

законодавство у цій сфері потребує подальших змін. Основні регуляторні бар’єри,

на подолання яких були спрямовані зусилля уряду (реєстрація, ліцензування,

державний контроль і нагляд, сертифікація), збереглися. І хоча, не заперечуючи в

цілому проти система регуляторних бар’єрів як способу державної регуляції

ринку вона є надмірною та неефективною і призводить до виникнення додаткових

витрат, як наслідок, непривабливості інвестиційного клімату в Україні,

184

пов’язаних з подоланням штучних регуляторних бар’єрів, до зниження

ефективності використання ресурсів і відпливу інвестицій з економіки.

На нашу думку одним із напрямків удосконалення законодавства у сфері

трансферу технологій, як на внутрішньому ринку, так і під час вивезення останніх

за кордон, є запровадження нової більш ліберальної моделі державного

регулювання, що базується на запровадженні більш спрощених процедур та

мінімальному переліку узгоджень з державними органами та отриманні

відповідних дозволів. Крім того, такі зміни законодавства спрямовані перш за все,

на удосконалення відносин, що складаються в процесі реалізації та застосування

технологій, разом з тим, створюють сприятливі умови для комерціалізації

результатів науково-технічної діяльності, організаційного упорядкування

відносин, що виникатимуть між державою в особі державних органів та

суб’єктами трансферу технологій.

Спрямований перш за все на забезпечення нерозривного зв’язку науки з

виробництвом, крім того, пропонується удосконалити механізм проведення

державної реєстрації технологій, створених за бюджетні кошти, а саме за

допомогою даної процедури пропонується підтверджувати факт та пріоритет

створення технології, шляхом розміщення інформації про таку технологію у

загальнодоступному реєстрі з метою збирання, передавання, систематизації та

підтримки в актуальному стані інформаційної бази щодо створених технологій в

Україні для підвищення ефективності інформаційного забезпечення науки і

промисловості в цілому. Причому, якщо це були створені технології за бюджетні

кошти, то вказана реєстрація є обов’язкова, а для інших форм власності така

реєстрація є за бажанням.

Вважаємо неефективним засобом та таким, що створює перепони

технологічному розвиткові України, наявність у Законі «Про державне

регулювання трансферу технологій» процедури державної експертизи технологій,

яка по суті дублює функції науково-технічної експертизи об’єктів права

інтелектуальної власності та не виконує покладених на неї завдань, з метою яких

185

була запроваджена. Від так, скасування цієї процедури дозволить зменшити

фінансові витрати від суб’єктів трансферу технологій, лібералізувати ситуацію на

ринку обігу технологій, сприятиме зацікавленості в нарощуванні обсягів

створення технологій, їх ефективній комерціалізації. Вважаємо, що доцільно

залишити лише контроль за передачею технологій, створених за бюджетні кошти,

який можна здійснювати, запровадивши дозвільну процедуру, яка зможе не

допустити безконтрольний витік технологій, які для держави мають або

пріоритетне значення, або містять інформацію, яка становить державну

таємницю, чи такі, що належать до сфери національної безпеки і оборони

держави. За твердженнях деяких фахівців, технологічна потужність економіки

залежить не тільки від наявності власних інновацій, але й від здатності

впроваджувати технології, що вироблені в інших країнах [146, с.104], внесення

відповідних змін у законодавство є об’єктивною необхідністю у цьому напрямку.

Прийняття законопроекту із змінами до вищевказаного закону дозволить

створити підґрунтя для реально діючого механізму реалізації та застосування

технологій для забезпечення державних потреб економіки та громадян у

високотехнологічних видах продукції і послугах та сприятиме створенню нових

робочих місць, активізувати процес впровадження технологій, які були

відпрацьовані раніше на закордонних виробництвах та доказали свою

ефективність, і водночас запобігати ввезенню морально застарілих технологій,

прискорити процес інтеграції України в загальноєвропейський науково-

технологічний простір.

Висновки до розділу 2

1) інноваційна політика ЄС щодо забезпечення науково-технічної та

інноваційної діяльності в країнах ЄС в цілому складається за такими сферами: а)

діяльності університетів та інших закладів вищої освіти; б) охорони прав

інтелектуальної власності; в) трансферу технологій та знань;

186

2) запропоновано розглядати систему законодавства про державну підтримку

науково-технічної та інноваційної діяльності в ЄС за 3-рівневою моделлю: I

рівень – загальноєвропейський. (законодавство, що встановлює базові принципи

науково-дослідної та інноваційної політики, включає програми розвитку

(стратегії), постанови та директиви щодо виконання визначених результатів); II

рівень – регіональний стратегічний (що складається з різноманітних програм

інноваційної політики країн-членів ЄС, актів національного законодавства

визначеної країни, які імплементують у національне законодавство норми актів

Європейського Союзу); III рівень – регіональний тактичний ( що припускає

реалізацію конкретних заходів, що стимулюють інноваційну діяльність, сприяють

налагодженню та встановленню взаємозв’язків суб’єктів інноваційної діяльності);

3) регіональний рівень науково-технічної та інноваційної політики ЄС являє

собою не менше, а може навіть і більш активний в реалізації засобів підтримки

науки та інновацій, чим на загальноєвропейському рівні. Кожна із країн досить

активно приймає як програмні документи інноваційної політики, так і конкретні

законодавчі акти, а також здійснює фінансування суб’єктів, встановлює власні

непрямі та прямі заходи держпідтримки. В кожному із заходів певної країни

досить чітко простежується продовження політики ЄС у сфері науки та інновацій;

4) розглянуто успішний інструмент регіональної інноваційної політики ЄС

- інноваційний ваучер, який спрямований на стимулювання взаємодії між

підприємствами і науковими організаціями, та реальну активізацію інноваційних

процесів. Встановлено механізм, особливості обігу та реалізації цього

інструменту. Обґрунтовано, що завдяки своїм особливостям, що виявляється у

простоті, доступності та швидкості у реалізації інноваційні ваучери можуть бути

запроваджені на території України як вид цінного паперу та можуть без суттєвих

змін гармонічно відповідати національному законодавству. Можливість їх

застосування вимагає внесення змін до Закону України «Про цінні папери та

фондовий ринок» таким чином «інноваційний ваучер – сертифікат встановленого

зразку, який посвідчує зобов’язання емітента сплатити за виконанні роботи,

187

надані послуги, необхідні проведення дослідження чи виконання інноваційного

проекту»;

5) з’ясована змістовна та методологічна схожість форм провадження

науково-технічної діяльності в ЄС та Україні надають підстави вважати, що

результати, які отримуються в ході її проведення мають однакову не тільки

юридичну природу, а й можуть мати однаковий винахідницький рівень, завдяки

чому надається можливість використання таких результатів під час науко-

технічного співробітництва як в Україні, так і за її межами у європейських

дослідницьких чи інноваційних проектах, якщо мова йде про отримання кінцевого

продукту;

6) обґрунтована необхідність децентралізації політики у сфері науки та

інновацій в Україні на прикладі аналізу системи держаної підтримки наукової та

інноваційної діяльності у ЄС. Одним із векторів вдосконалення державної

інноваційної політики, що відповідатиме політичному курсу щодо децентралізації

влади в Україні, вважаємо передачу повноважень щодо базового фінансування

здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності на регіональний рівень

(на першому етапі часткову, пізніше – повну). Вбачається, що на державному

рівні фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності має залишитися

лише програмним (цільовим) принципом. Така модель фінансування наукової та

інноваційної діяльності в Україні може бути реалізована за умови проведення

реальної реформи підвищення автономії територіальних громад, в тому числі їх

фінансового самозабезпечення;

7) доцільність використання європейського досвіду у національному

правовому полі щодо організації і здійснення спільних дослідницьких проектів,

фінансування науки та інноваційної діяльності між співвиконавцями проектів

державних науково-технічних програм, якщо необхідно залучити декілька

учасників для масштабних національних проектів шляхом укладання договорів

консорціуму;

188

8) встановлена на підставі аналізу Закону України «Про державне

регулювання трансферу технологій» невідповідність нормам права Європейського

Союзу, які бралися до уваги при розробці цього Закону, щодо договорів про

передачу технологій, які містять обмежувальні умови. Пропонується внесення

відповідних змін до Закону шляхом визнання договорів про трансфер технологій,

які містять такі обмежувальні умови нікчемними;

9) беручи до уваги складність інноваційних продуктів, та специфіку як

особливого роду товару, пропонується при оформленні договорів на передачу

інноваційних продуктів використовувати практику у сфері міжнародного

технологічного обміну, у якій застосовується як основний метод

«розукомплектування» інноваційного продукту на складові – елементи, в яких

розкривається предмет договору, у вигляді наукових та науково-прикладних

результатів, об’єктів права інтелектуальної власності, ноу-хау, тощо. Зазначений

метод доцільний до застосування з метою чіткого виділення предмета у

господарських договорах на передачу інноваційного продукту;

10) на підставі проведеного аналізу встановлена можливість поширення

норм законодавства щодо трансферу технологій на відносини щодо передачі прав

на інноваційні продукти. Запропоновано запровадження нової більш ліберальної

моделі державного регулювання у сфері трансферу технологій та передачі

інноваційних продуктів, що базуються на впровадженні спрощених процедур та

мінімальному переліку узгоджень з державними органами та отриманні

відповідних дозволів;

11) вважаємо неефективним засобом та таким, що створює перепони

технологічному розвиткові України, наявність у Законі «Про державне

регулювання трансферу технологій» процедури державної експертизи технологій,

яка по суті дублює функції науково-технічної експертизи об’єктів права

інтелектуальної власності та не виконує покладених на неї завдань, з метою яких

була запроваджена. А тому пропонується удосконалити механізм проведення

державної реєстрації технологій, створених за бюджетні кошти, без проведення

189

експертизи шляхом розміщення інформації про таку технологію у

загальнодоступному реєстрі, що веде спеціально уповноважений орган. Причому,

якщо це були створені технології за бюджетні кошти, то вказана реєстрація є

обов’язкова, а для інших форм власності така реєстрація є за бажанням.

190

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та вирішення наукового

завдання, що полягає в розробленні господарсько-правових засад обороту

інноваційних продуктів, створених в Україні, умов та форм їх передачі на

національному та європейському ринках із наданням пропозицій щодо шляхів

адаптації законодавства України з цих питань до європейського. Одержані в

результаті дослідження основні висновки полягають у наступному.

1. Виникнення понять «інновація», «інноваційний продукт» у чинному

законодавстві України мають власну передісторію, яка є результатом відносин,

що складалися за часів СРСР у зв’язку із створенням і найбільш широким

використанням у виробництві новітніх високоефективних науково-технічних

досягнень, так званої «нової техніки».

2. Поняття «інноваційний продукт» у тому значенні, у якому воно

використовується у законодавстві України не передбачено у законодавстві ні

країн СНД, ні країн-членів ЄС, на відміну від більш розповсюдженого поняття

«інновація», яка розглядається як нова продукція, нові або вдосконалені

технології, послуги; як результат наукової та науково-технічної діяльності та як

результат інноваційної діяльності. За законодавством ЄС не встановлено чітких

критеріїв вирізнення інновацій серед усієї сукупності нововведень, це поняття

прямо не пов’язане з об’єктами права інтелектуальної власності, та не вимагається

їх обов’язкової наявності, проте визнається, що останні мають значну цінність для

поширення інновацій. Інновації розглядаються як результати інтелектуальної

діяльності, що вкладаються у ринковий (підприємницький) обіг з метою

отримання комерційного результату чи соціального, організаційного або

маркетингового ефекту.

3. Обґрунтовано, що до предмету інноваційної діяльності слід включати

наукову діяльність тільки в частині прикладних досліджень як один з її перших

етапів. Фундаментальні дослідження виступають попереднім етапом

191

інноваційного процесу, оскільки не спрямовані на застосування нових знань для

досягнення практичних цілей і вирішення конкретних завдань. Уточнено

визначення поняття «інноваційної діяльності» як діяльності із створення

інноваційного продукту на підставі результатів закінчених наукових прикладних

досліджень і розробок, науково-дослідних та/або дослідно-конструкторських та

інших видів робіт, чи інших результатів інтелектуальної діяльності та

використанні у різних галузях суспільного виробництва чи соціальної сфери, у

вигляді нової чи поліпшеної продукції або наданої послуги.

4. Запропоновано авторську класифікацію інноваційних продуктів. Так,

залежно від масштабів новизни інноваційні продукти можуть бути:

а) піонерськими; б) напівпіонерськими. Залежно від масштабів застосування:

а) індивідуального призначення; б) спеціалізованого призначення в) загального

призначення. За інноваційним потенціалом інноваційні продукти поділяються на:

а) радикальні; б) поліпшуючі; в) модифікаційні. Залежно від напрямків реалізації:

а) ринково-орієнтовані б) внутрішньогосподарські в) соціальні.

5. Інноваційний продукт визначено як складний результат інтелектуальної

діяльності, який вміщує сукупність систематизованих знань та інформації щодо

нового (удосконаленого) технічного чи технологічного рішення, оформленого як

об’єкт(и) права інтелектуальної власності про перелік, строк, порядок та

послідовність виконання операцій з виробництва продукції з отриманням

дослідного екземпляру, зразку, пробної партії такого продукту;

6. Структура інноваційного продукту як складного результату

інтелектуальної діяльності складається з таких системних елементів − складових:

а) інформаційної; б) організаційної; в) інтелектуальної; г)

матеріальної. Загальними елементами структури інноваційного продукту і

технологій, які обумовлюють їх належність до спільної групи об’єктів правового

регулювання, є: а) інформаційна – систематизовані відомості про перелік, строк,

порядок та послідовність виконання операцій, робіт; б) організаційна - що

передбачає наявність певної структури (елементи, які утворюють цілісність),

192

взаємозв’язків між ними, алгоритму дій, що застосовуються для досягнення

результатів. Додатковими елементами, що визначають інноваційний продукт як

різновид технології, є: а) інтелектуальна складова, що означає обов’язкову

наявність у складі інноваційного продукту охороноздатного об’єкта права

інтелектуальної власності; б) матеріальна складова – у вигляді дослідного

екземпляра, зразка, пробної партії.

7. Технологія − це самостійний об’єкт правового регулювання, який може

бути створений або на підставі господарських договорів та на умовах

використання чи повної передачі прав на неї, або може бути переданою суб’єктам

інноваційної діяльності з метою впровадження або на модернізацію тієї, що вже

існує, через удосконалення/адаптації до нових сфер застосування.

8. Структура технології складається з таких системних елементів −

складових: а) інформаційна – технологія вміщує інформацію про перелік, строки,

засоби, порядок виконання операцій тощо, яка необхідна для «розроблення»,

«виробництва» або «використання» виробів за допомогою цієї технології; б)

організаційна, що передбачає наявність певної структури (елементи, які

утворюють цілісність), взаємозв’язків між ними, алгоритму дій, що

застосовуються для досягнення результатів. Технологія може містити варіативні

складові: в) інтелектуальну і матеріальну, а у разі наявності яких технологія

підлягає кваліфікації як інноваційний продукт;

9. Оборот інноваційних продуктів розглядається як система відносин між

суб’єктами інноваційної діяльності, фізичними та юридичними особами,

державою щодо передачі прав на кожну зі складових інноваційного продукту.

Встановлено правові режими кожної зі складових інноваційного продукту при

його передачі шляхом розукомплектування, а саме: а) інтелектуальної – передача

прав на відповідні об’єкти права інтелектуальної власності, що містяться у його

складі; б) організаційної – передача секретів виробництва як «ноу-хау» в режимі

комерційної таємниці; в) матеріальної – передача прав власності на відповідні

матеріальні об’єкти, в яких інноваційний продукт знаходить своє вираження; г)

193

інформаційної – надання певних майнових прав на об’єкти авторського права або

права використання інформації, що має об’єктивовану форму (зокрема, закріплена

на паперовому чи інших носіях).

10. Зв’язок інноваційної та зовнішньоекономічної діяльності полягає у тому,

що до зовнішньоекономічної діяльності слід відносити не тільки діяльність із

експорту або імпорту товарів, робіт чи послуг тощо, а й інноваційну діяльність,

яка обтяжена іноземним елементом, що може виражатися в одній або кількох з

таких форм: 1) хоча б один учасник правовідносин є суб’єктом господарювання,

зареєстрованим або іншим чином створеним згідно із законодавством іноземної

держави; 2) об’єкт договору переміщується / створюється / надається за межі

митного кордону України чи знаходиться на території іноземної держави.

11. Договори інноваційного характеру з метою захисту національних

інтересів держави та розробників доцільно укладати за законодавством держави, в

якій виконавець має своє місцезнаходження або місце проживання;

12. На прикладі інструменту регіональної інноваційної політики ЄС -

інноваційного ваучеру, запровадження якого спрямоване на стимулювання

взаємодії між підприємствами і науковими організаціями, доведено, що існує

можливість використання цього інструменту на території України як окремого

виду цінного паперу із внесенням змін до Закону України «Про цінні папери та

фондовий ринок» та визначення інноваційного ваучеру як сертифіката

встановленого зразка, який посвідчує зобов’язання емітента сплатити за

виконанні роботи, надані послуги, необхідні проведення дослідження чи

виконання інноваційного проекту.

13. На підставі дослідження європейського досвіду фінансування науки та

інноваційної діяльності за програмним методом, встановлено, що поширеній у ЄС

договірній формі консорціуму для здійснення спільних дослідницьких проектів у

національному правовому полі відповідає договір про спільну діяльність, який

може застосовуватися, якщо необхідно залучити декілька учасників для

організації фінансування масштабних дослідницьких, інноваційних проектів та

194

забезпечити реалізацію стратегічно важливих проектів, що спрямовані на

технологічне оновлення та розвиток базових галузей економіки України.

14. Підтверджено, що нині існує можливість поширення норм законодавства

щодо трансферу технологій на відносини щодо передачі прав на інноваційні

продукти. З огляди на реформи у сфері державного регулювання національної

економіки необхідно запровадити нову ліберальну модель державного

регулювання у сфері трансферу технологій та передачі інноваційних продуктів,

що базуються на спрощених процедурах та мінімальному переліку узгоджень із

державними органами та отриманні відповідних дозволів.

195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Белорус О.Г. Глобальные трансформации и стратегия развития: монография /

О.Г. Белорус, Д.Г. Лукьяненко и др. – Киев: Орияне, 200. – 424 с.

2. Національна інноваційна система України: проблеми формування та

реалізації / Парламентські слухання 20.06.2007р. [Електронний ресурс]. -

Режим доступу: http://portal.rada.gov.ua/rada/control /uk/publish/article/news_

left?art_id=95995&cat_id=46666

3. Атаманова Ю.Є. Інноваційне право України: проблеми теорії та

систематизації: монографія / Ю.Є. Атаманова. – Харків: Видавець СПД

Вапнярчук Н. М., 2005. – 128 с.

4. Атаманова Ю.Є. Господарсько-правове забезпечення інноваційної політики

держави: монографія / Ю.Є. Атаманова. – Харків: Вид-во: ФІНН, 2008. – 424

с.

5. СП СРСР 1964 р. №15, с.105

6. Рассохин В.П. О Проблеме повышения уровня новой техники / В.П. Рассохин

// Вопросы изобретательства. – 1968. – № 12. – С.5–9.

7. Максарев Ю.Е. Октябрь и научно-технический прогресс / Максарев Ю.Е //

Вопросы изобретательства. – 1977. – № 2. – С.3-9.

8. Подопригора О.О. Проблемы правового регулирования научно-технического

прогресса в СССР / О.О. Подопригора. – Киев: Высшая школа, 1985. – 172 с.

9. Торкановский Е.П. Создание и внедрение новой техники на предприятии

(правовые вопросы) / Е.П. Торкановский. – Москва: Юрид. лит., 1972. – 128 с.

10. Дозорцев В.О. Правовые проблемы экономического стимулирования

изобретательства и законодательство о научно-техническом прогрессе:

автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра наук / В. О. Дозорцев. –

Москва, 1969. – 35 с.

11. Зенин И.А. Наука и техника в гражданском праве: монография / И. А. Зенин.

– Москва: изд-во МГУ, 1977. – 208 с

12. Об улучшении планирования и усилении воздействия хозяйственного

механизма на повышение эффективности производства и качества работы :

Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 12.07.1979 г., № 695

// СП СССР. – 1979. – № 18. – Ст. 118

196

13. Про інноваційну діяльність: Закон України від 04.07.2002 р.// Відомості

Верховної Ради України. – 2002. – №36. – Ст.266.

14. Волынкина М.В. Правовое регулирование инновационной деятельности:

проблемы теории / М.В. Волынкина. – Москва: Аспект Пресс, 2007. – 192с

15. Карпова Ю.А. Введение в социологию инноватики: учебное пособие / Ю.А.

Карпова. – Санкт-Петербург: Питер, 2004. – 192 с.

16. Конституція (основний закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік

від 07.10.77 [Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/n0001400-77

17. Бердашкевич А.П. О формах поддержки инновационной деятельности в

Российской Федерации / А.П. Бердашкевич, Г.К. Сафаралиев // Инновации. –

2003. – № 2. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://innov.etu.ru/innov/archive.nsf/0d592545e5d69ff3c32568fe00319ec1/85d0aa

13cb45426343256d5c0064165d?OpenDocument

18. Волынкина М.В. Проблемы правового обеспечения инновационной дея-

тельности в России [Електронний ресурс] / М.В. Волынкина. – Режим

доступу: http://www.uran.ru/reports/2005/3dic_2004/section2/s2p102.htm

19. Концепція інноваційної політики Російської Федерації на 1998-2000 роки,

схвалена постановою Уряду Російської Федерації від 24 липня 1998р. №832.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://inno.sibcity.ru/docs/_O_Koncepcii_innovacionnoj_politiki_Rossijskoj_Feder

acii.doc

20. Закон Республіки Казахстан «Про інноваційну діяльність». №333-II ЗРК від

03.07.2002 р.

21. Закон Кыргызской Республики «Об инновационной деятельности». №128 от

28.11.1999 г.

22. Инновации: теория, механизм, государственное регулирование: учебное

пособие / под ред. Ю.В. Яковца. – Москва: Изд-во РАГС, 2000. – 237 с.

23. Кодекс Республики Молдова о науке и инновациях: Закон № 259-XV от

15.07.2004 г. // Мониторул Офичиал ал Р.Молдова № 125-129/663 от

30.07.2004 г.

24. Инновационная деятельность. Термины и определения: Межгосударственный

стандарт ГОСТ 31279-2004 / Евразийский Совет по стандартизации,

метрологии и сертификации. – Минск, Госстандарт РБ 2005. – 7 с.

197

25. Волынкина М.В. Инновационное законодательство России / М.В. Волынкина.

– Москва: Аспект Пресс, 2005. – 240 с.

26. Про основні принципи співробітництва держав-учасниць СНД у сфері науки і

науково-технічної діяльності: Рекомендаційний Законодавчий Акт

Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД від 13.05.1995р. //

Інформаційний бюлетень Міжпарламентської Асамблеї СНД. – 1995. – №8.

27. Green Paper on Innovation. Bulletin of the European Union Supplement 5/95. -

Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 1996.

— P.9.

28. The First Action Plan for Innovation in Europe – Innovation for growth and

employment, 20.11.96 // COM (96) 589.

29. Regulation (EC) No 294/2008 of the European Parliament and of the Council of

11 March 2008 establishing the European Institute of Innovation and

Technology//Official Journal L 097, 09/04/2008 P. 0001 – 0012.

30. The Measurement of Scientific and Technical Activities Standard Practice for

Surveys of Research and Experimental Development: «Frascati Manual» Paris:

OECD, 1993

31. Proposed Guidelines for Collecting and Interpreting Technological Innovation

Data: «Oslo Manual». Paris: OECD, Eurostat, 1997

32. Regulation (EC) No 1450/2004 of the European Parliament and of the Council of

13 August 2004 concerning the production and development of Community

statistics on innovation [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/PDF/?uri=CELEX:32004R1450&from=EN

33. Glossary: Industrial innovation [Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/glossary/index_en.htm#

34. Innovation policy in a knowledge-based economy. Year of Publication: 2000.

Contractors: MERIT. References: EUR 17023. [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://cordis.europa.eu/innovation-policy/ studies/gen_study4.htm

35. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the

European economic and social committee and the committee of the regions

«Innovation policy: updating the Union’s approach in the context of the Lisbon

strategy» (Brussels, 11.3.2003 COM(2003) 112 final

36. Europe 2020 Flagship Initiative Innovation Union: Communication from the

Commission to the Council, the European Parliament, the European economic and

198

social committee and the committee of the regions (Brussels, 6.10.2010 COM

(2010) 546 final

37. Симсон О.Е. Проблеми правового регулювання інновацій в Україні / О.Е.

Симсон //Актуальні проблеми модернізації інноваційного законодавства в

Україні: матеріали наук.-практ. конф., 28 жовт. 2010 р. / упоряд. Ю.П. Битяк,

В.І. Яковлюк. – Харків, 2010. – С.34–36

38. Чайкін І.Б. Правове регулювання страхування інновацій: валютний ризик /

І.Б. Чайкін // Правове забезпечення становлення економіки інноваційного

типу в Україні: матер. наук.-практ. конф., м. Харків, 15 грудня 2009 р. /

редкол.: Ю.П. Битяк, С.М. Прилипко, Ю.Є. Атаманова, Д.В. Задихайло. –

Харків: «ФІНН», 2011. – С. 44-47

39. Чайкін І.Б. Щодо необхідності страхування інноваційних ризиків / І.Б.

Чайкін // Актуальні проблеми модернізації інноваційного законодавства

України: матер. наук. практ. конф., м. Харків, 28 жовт. 2010р. / редкол.: Ю.П.

Битяк, І.В. Яковюк, Г.В. Чапала. – Х.: НДІ держ. буд-ва та місц.

самоврядування, 2010. – С. 27−29.

40. Высоцкий Д.Е. Правовые формы объектов инновационной деятельности /

Д.Е.Высоцкий; Нац. акад. наук Украины, Ин-т экон.-прав.исслед. – Донецк:

Вебер, 2007. – 117 с.

41. Господарський кодекс України: затв. Законом України від 16.01.2003 р. №

436-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-

22. – Ст. 144.

42. Про господарські товариства: Закон від 19.09.1991 № 1576-XII // Відомості

Верховної Ради України. − 1991. – № 49. – Ст. 682.

43. Положення (Стандарт) бухгалтерського обліку 8 “Нематеріальні активи”:

Наказ Міністерства фінансів України від 18.10.1999 р. № 242 // Офіційний

вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2206.

44. Податковий кодекс України: затв. Законом України від 02.12.2010 р. № 2755-

VI // Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – Ст. 3248.

45. Атаманова Ю.Є. Права промислової власності як форма участі у

господарських товариствах : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ю. Є.

Атаманова. – Харків, 2003. – 212 с.

46. Атаманова Ю.Є. Особливості змісту та обігу інноваційних об’єктів / Ю.Є.

Атаманова // Підприємство, господарство і право. – 2006. – №11. – С.70–73.

199

47. Іванова К.Ю. Правова характеристика договорів інноваційного характеру /

К.Ю. Іванова // Проект Інноваційного кодексу України як новий етап

розвитку нормотворення в інноваційній сфері: матер. наук.-практ. конф., м.

Харків, 14 червня 2011. / редкол.: С.М. Прилипко, Ю.Є. Атаманова, Д.В.

Задихайло. – Харків: «ФІНН», 2011. – С. 90−94.

48. Цивільний кодекс України: затв. Законом України від 16.01.2003 р. №435-

ІV//Офіційний вісник України. – 2003. – №11. – Ст.461.

49. Леонтьев Б. Рынок интеллектуальной собственности / Б. Леонтьев //

Экономика и жизнь. – 1996. – №26. – С. 22

50. Симсон О.Э. Правовая квалификация инновационной деятельности / О.Э.

Симсон // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №8. – С. 3–6.

51. Про затвердження інструкцій щодо заповнення форм державних

статистичних спостережень зі статистики науки та інновацій: наказ

Державного комітету статистики України від 20.08.2007 № 306,

зареєстрований у Міністерстві юстиції України 06.09.2007 за № 1035/14302

52. Державний стандарт України ДСТУ 3974-2000 Система розроблення та

поставлення продукції на виробництво; Правила виконання дослідно-

конструкторських робіт. Загальні положення.

53. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 13.12.1991 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 12. – Ст. 165.

54. Про затвердження інструкцій щодо заповнення форм державних

статистичних спостережень зі статистики науки та інновацій, затв. наказом

Державного комітету статистики України від 20.08.2007 р. № 306 //

Офіційний вісник України. – 2007. – № 68. – Ст. 2616.

55. Іванова К.Ю. Поняття науково-технічної продукції та іі співвідношення з

інноваційними об’єктами / К.Ю. Іванова // Актуальні проблеми модернізації

інноваційного законодавства України: матер. наук. практ. конф., м. Харків, 28

жовт. 2010р. / редкол.: Ю.П. Битяк, І.В. Яковюк, Г.В. Чапала. – Х.: НДІ держ.

буд-ва та місц. самоврядування, 2010. – С. 92−93.

56. Кліяненко Б.Т. Визначення поняття і економічної сутності інновацій в умовах

сталого розвитку: методологічний аспект / Б.Т. Кліяненко, О.П. Осика //

Економіка і право. – 2004. – №1.– C.61–64.

57. Бутнік-Сіверський О.Б. Трансформація інтелектуальної власності в

інноваційний продукт / О.Б. Бутнік-Сіверський // Питання інтелектуальної

власності: зб. наук. пр. – Вип. 2.– Київ: АПрНУ,2005. – С.149–165.

200

58. Хименко О.А. «Фундація українських винаходів» – складова процесу ко-

мерціалізації інтелектуальної власності / О.А. Хименко, Р.П. Хлистов //

Актуальные проблемы охраны интеллектуальной собственности: материалы

выступлений 8-1 междунар. науч.-практич. конф., 6-11 сентября 2004. – С.

178–182.

59. Подопригора О.О. Проблеми системи законодавства про інтелектуальну

власність / О. О. Подопригора // Інтелектуальна власність. –2000. – №3. – С.

3–14.

60. Бєгова Т.І. Ноу-хау як об’єкт інновацій / Т.І. Бєгова // Актуальні проблеми

модернізації інноваційного законодавства України: матер. наук. практ. конф.,

м. Харків, 28 жовт. 2010р. / редкол.: Ю.П. Битяк, І.В. Яковюк, Г.В. Чапала. –

Х.: НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування, 2010. – С. 39−40.

61. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським

Союзом від 16 липня 94 р. [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/998_012

62. Єфремова К.В. Правова природа комп’ютерної програми як об’єкту

інноваційних відносин/ К.В. Єфремова // Актуальні питання інноваційного

розвитку. – 2012. − № 2. – С. 24−29.

63. Атаманова Ю.Є. Правове регулювання інноваційних відносин в Україні:

монографія / кол. авторів С.М. Прилипко, А.П Гетьман, Ю.Є. Атаманова та

ін.. − Харків : Юрайт, 2013. – 756 с.

64. Капица Ю.М. Экспорт-импорт технологий: правовое регулирование / Ю. М.

Капица. – Киев, 2000. – 106 с.

65. Подопригора А.А. Правовые вопросы создания и внедрения новой техники /

О. О. Подопригора. – Киев: Высшая школа, 1975. – 192 с.

66. Погуляєв С.Ю. Технологія як об’єкт вкладу в простому товаристві / С. Ю.

Погуляєв // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Вип.17. –

Харків: Нац. ун-т внутр.справ, 2002. – С. 24-30.

67. Давидюк О.М. Технологія як об’єкт господарсько-правового регулювання

дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Олександр Миколайович Давидюк. –

Харків, 2009. – 222 с.

68. Актуальні питання господарсько-правового забезпечення інноваційної

політики держави: монографія / за заг. наук. ред. Д.В. Задихайла. – Харків :

СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2006. – 256 с.

201

69. Technology transfer: New issues, new analysis // Ann. Amer. Acad. Polit. and Soc.

Sci. 1991. — P. 10.

70. Technology transfer. – Leiden, 1994. — P. 445.

71. Huddle F. The Secrets of Export Progress. — N.Y., 1991. — P. 132.

72. Богуславский М.М., Международная передача технологий: правовое

регулирование / М. М. Богуславский, О.В. Воробьева, А.Г. Светланов. –

Москва: Наука, 1985. – 279 с.

73. Горбунов Н.И., Золотых В.Г. Государственное регулирование торговли

наукоемкой продукцией, технологией и ноу-хау / Н.И. Горбунов,

В.Г. Золотых // Патенты и лицензии. –1994. – №3-4.

74. Андрощук Г.О., Денисюк В.А. Трансфер технологій: міжнародний механізм

передачі / Г.О. Андрощук, В.А. Денисюк // Підприємництво, господарство і

право. – 1996. - №6. – с.34-41

75. Дозорцев В.А. Законодательство и научно-технический прогресс /

В.А. Дозорцев. – М.: Юрид. литер., 1978. – С. 191

76. Про затвердження Порядку здійснення державного контролю за

міжнародними передачами товарів військового призначення: постанова

Кабінету Міністрів України № 1807 від 20.11.2003 р. // Офіційний вісник

України. – 2003. № 48 – Ст. 2506.

77. Hoyden E. U.S. Corporate experience in transferring industrial technology to the

foreign countries. — Leiden, 1994. — P. 259.

78. Draft International Code of Conduct on the Transfer of Technology. U.N. Doc.

TD/CODE TOT/47 (1985).

79. Exchanging Value - Negotiating Technology Licensing Agreements - A Training

Manual. WIPO [Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://www.wipo.int/sme/en/documents/guides/technology_licensing.html

80. Рекомендация ЮНЕСКО «О статусе научно-исследовательских работников»

20.11.1974 [Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://www.lawmix.ru/abrolaw/15285

81. Руководство ЕЭК ООН 1990 г. по составлению международных договоров о

компенсационных закупках [Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://www.lawmix.ru/abro/10693

202

82. Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій: За-кон

України від 14.09.2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №

45. – Ст. 434.

83. Погуляєв С. Ю. Передача технології як вклад в просте товариство : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.03 / Сергей Юрьевич Погуляев. — Х., 2002. — 199 c.

84. Лынник Н. К созданию системы правового регулирования инноваций / Н.

Лынник, В. К Еременко // Российский экономический журнал. – 1993. – №2. –

С. 53.

85. Цивільне право України. Академічний курс: У 2 т. / [Бабаскін А.Ю., Боднар

Т.В., Бошицький Ю.Л. та ін.] / за заг. ред. Я.М. Шевченко. — 2 вид. доп. і

перероб. — К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2006 — Т. 1: Загальна частина. —

2006. — 696 с.

86. Шевченко Я.М. Перспективи розвитку нового цивільного законодавства в

світлі здійснення в Україні ринкових реформ / Я.М. Шевченко // Становлення

і розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні :

монографія / кол. авторів: Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, Г.В. Єрьоменко та

ін.; кер. авт. кол., наук. ред. Я.М. Шевченко. – Київ : Ін-т держави і права ім.

В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.

87. Гражданский кодекс Российской Федерации (часть четвертая) от 18 декабря

2006 г. №230-Ф3 // Собрание законодательства Российской Федерации. –

2006. – № 52 (ч.1). – Ст. 5496

88. Загородний А. Г. Фінансовий словник / А. Г. Загородний, Г. Л. Вознюк та Т.

С. Смовженко. – Київ : Общество «Знание», 2000. – 587 с.

89. Иоффе О.С. Советское градж право / О. С. Иоффе. – Москва, 1967. – 494 с.

90. Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше

використання неякісної та небезпечної продукції: Закон України від

14.01.2000 р. № 1393-XIV// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №

12. – Ст. 95.

91. Мілаш В.С. Підприємницькі комерційні договори в господарській діяльності

/ В.С. Мілаш. – Полтава: АСМІ, 2005. – 450с.

92. Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання: автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.04 − господарське

право; арбітражний процес / О.А. Беляневич.− Київ, 1999. − 24 с.

93. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-IV

// Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422

203

94. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. № 959-

XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 29. – Ст. 37.

95. Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів

(контрактів), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської

інтеграції України №201від 06.09.2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001.

– № 39. – Ст. 1784.

96. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 17.12.1962

[Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_069

97. Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств

і організацій: роз’яснення Вищого господарського суду України від

31.05.2002 р. № 04-5/608 // Юридичний вісник України. – 2010. – № 4. – 01

98. Модельный гражданский кодекс для государств - участников Содружества

Независимых Государств 29.10.1994 г. [Електронний ресурс] – Режим

доступу: http://belarus.news-city.info/docs/1994by/crfxfnm-tcgkfnyj67057.htm

99. Règlement (CE) № 593/2008 du Parlement Européen et du Conseil du 17 juin

2008 sur la loi applicable aux obligations contractuelles (Rome I) [Електронний

ресурс] − Режим доступу:

http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/collision/dogovornoe.htm#_ftn1

100. Glossary EU [Електронний ресурс] − Режим доступу:

http://europa.eu/legislation_summaries/glossary/community_legal_instruments_en.

htm

101. Договір про функціонування Європейського Союзу [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://eulaw.ru/treaties/tfeu

102. Андрощук Г.О Інноваційна політика Європейського Союзу/ Г.О Андрощук,

Р.Є. Еннан // Наука та інновації. – 2009. – Т.5. – №5. – С. 85–97.

103. Законодавче регулювання інноваційної діяльності в Європейському Союзі

та державах-членах ЄС/ за ред. Г.Авігдора, Ю.Капіци. – К.:Фенікс, 2011, - 704

с.

104. EC Communication Improving knowledge transfer between research institutions

and industry across Europe: embracing open innovation - Implementing the Lisbon

agenda, COM (2007)182, 2007.

105. Commission Recommendation on the management of intellectual property in

knowledge transfer activities and Code of Practice for universities and other public

research organisation, COM (2008)1329.

204

106. DRAFT General budget of the European Union for the financial year 2015

[Електронний ресурс] − Режим доступу: http://eur-

lex.europa.eu/budget/data/DB/2015/en/SEC03.pdf

107. Гончаренко О.А. Законодавче забезпечення науково-технічної та

інноваційної діяльності в державах-членах ЄС// О.А. Гончаренко//Право та

інновації 2015, №1(9) с.55-62

108. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 р. №

3480-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 31. – Ст. 268.

109. Community framework for state aid for research and development and

innovation. Official Journal C 323, 30.12.2006, p. 1

110. Comission Regulation (EC) N 2659/2000 of 29 November 2000 on the

application of Article 81(3) of the treaty to categories of research and development

agreements//Official Journal L 304/21 - 05/12/2000. — P. 0007–0012

111. Про правила участі підприємств, дослідницьких центрів та університетів в

реалізації та розповсюдженні результатів досліджень Шостої рамкової

програми Європейської Спільноти (2002–2006): Регламент (ЄС) № 2321/2002

Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 2002 р.

112. Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної

організації влади в Україні, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів

України від 01.04.2014 р. № 333-р

113. Конвенція ООН з морського права від 10 лютого 1982 р. [Електронний

ресурс] − Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_057/page9

114. Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985

[Електронний ресурс] − Режим доступу: р.

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_088

115. Федулова Л.І. Економічна природа технологій та технологічного розвитку /

Л.І. Федулова // Економічна теорія. – 2006. − №6. – С. 3-16

116. Економіко-правові проблеми в сфері інтелектуальної влісності: монографія/

кол. авторів О.П. Орлюк, О.Б. Бутнік-Сіверський та ін.. − Київ : НДІ

інтелектуальної власності АПрН України, 2006. – 372 с.

117. Commission Regulation (EC) N 772/2004 of 27 April 2004 on the application of

Article 81(3) of the Treaty to categories of technology transfer agreements //

Official Journal of the European Communities. 2004. Vol. 47, L 123. P. 11—17.

205

118. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство

України /За редакцією Ю.М. Капіці: кол. авторів: Ю.М. Капіца, С.К. Ступак,

В.П Воробйов та ін.: Наук.-практ. вид. -К.:Слово, 2006. –1114 с.

119. Договор о Европейском союзе от 7 февраля 1992 г. [Електронний ресурс] −

Режим доступу:

http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/uchred_docs/evr_soiuz_nice.htm

120. Council Regulation No 19/65/EEC of 2 March 1965 on the application of Article

81(3) of the Treaty to certain categories of agreements and concerted practices //

Official Journal P 36. — 06/03/1965. — P. 533.

121. Commission Regulation (EC) N 240/96 of 31 January 1996 on the application of

Article 85(3) of the Treaty to certain categories of technology transfer agreements

// Official Journal L 031. — 09/02/1996. — P. 0002— 0013.

122. Reference Documents [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://ec.europa.eu/research/participants/portal/desktop/en/funding/reference_docs.

html#h2020-mga-gga

123. General mono-beneficiary model grant agreement for the horizon 2020

programme [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://ec.europa.eu/research/participants/data/ref/h2020/mga/gga/h2020-mga-gga-

mono_en.pdf

124. Угода між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і

технологічне співробітництво від 11.02.2003 р. / Офіційний вісник України. –

2004. – № 4. – С. 672. – Ст. 214.

125. Про затвердження переліку пріоритетних тематичних напрямів наукових

досліджень і науково-технічних розробок на період до 2015 року. Постанова

від 7 вересня 2011 р. N 942

126. Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про

державну наукову і науково-технічну програму» від 10 жовтня 1995 р. N 796

127. Чайкін І.Б. Актуальні питання правового регулювання оподаткування

інноваційної діяльності / І.Б. Чайкін // Шляхи формування національної

інноваційної системи та удосконалення інноваційного законодавства: матер.

наук.-практ. конф., м. Харків, 11 листопада 2011 р. / редкол.: С.М. Прилипко,

Ю.Є. Атаманова, Д.В. Задихайло. – Харків:НДІ ПЗІР, 2011. – С. 61−63.

128. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні

аспекти): монографія / О.А Беляневич. – Київ: Юрінком Інтер, 2006. − 592 с.

206

129. Україна втратила позиції в інноваційному рейтингу [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/news/2013/07/2/383162/

130. Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання / О. Е.

Беляневич − Київ.: Наукова думка, 2002.– 261с.

131. Іванова К.Ю. Господарсько-правове регулювання договірних зобов’язань

інноваційного характеру: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид.

наук: 12.00. 04 / К. Ю. Іванова. – Харків, 2012. – 21 с

132. Договоры в предпринимательской деятельности / Отв. Ред. Е.А.

Павлодский, Т.Л. Левшина; Инст-т законод. и сравнит. правоведения. –

Москва: Статут, 2008. – 509 с.

133. Азимов Ч.Н. Договорные отношения в области научно-технического

прогресса: дисс. …докт.юрид.наук:12.00.03 «Цивільне право і цивільний

процес;сімейне право; міжнародне приватне право» /Ч.Н Азимов. –Х., 1981. –

349с.

134. Правове регулювання інноваційних відносин:монографія /кол. Авторів С.М

Прилипко, А.П. Гетьман, Ю.Є. Атаманова та ін. – Х.:Юрайт, 2013 – 688с.

135. Вінник О.М. Інвестиційне право:навчальний посібник / О. М. Вінник. – 2-ге

вид., переробл. та допов. – Київ: Правова єдність, 2009. – 616с.

136. Адамюк Д.І. Поняття технології: встановлення змісту та співвідношення з

іншими суміжними поняттями [Електронний ресурс] / Д.І. Адамюк // Право

та інноваційне суспільство:електронне видання. – 2015. – Випуск 1(4). –

Режим доступу: http://apir.org.ua/wp-content/uploads/2015/04/Adamjuk.pdf

137. Адамюк Д.І. Поняття технології та її співвідношення з інноваційним

продуктом / Д.І. Адамюк // Роль і значення інтелектуальної власності в

інноваційному розвитку економіки: матер. V міжнар. наук.-практ. конф., 11-

13 листопада 2013 р. – Київ: Інститут інтелектуальної власності Нац. універ-

ту «Одеська юридична академія», 2013. – C. 409−411.

138. Беляневич О.А. Види джерел господарського договірного права / О. А.

Беляневич // Актуальні проблеми правознавства. -Х.:Нац. юрид. акад.

України ім. Я. Мудрого, 2006.- С.77-80

139. Крыжна В.Н. Предмет лицензионного соглашения в сфере промышленной

собственности / В.Н. Крыжна // Проблеми законності. – Вип. 34. – Харків:

Нац. юрид. академія України, 1998. – С.108–114.

140. Безклубий І.А. Ліцензійний договір в патентному праві України: автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00. 03 / І. А. Безклубний.

– Київ, 1995. – 26с

207

141. Килимник І.І. Особливості правового регулювання договору комерційної

концесії (франчайзингу): автореф. … канд.. юрид. наук: 12.00.03 «Цивільне

право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / І.І.

Килимник. – Х., 2003. 22с.

142. Давидюк О.М Технологія як об’єкт господарсько-правового регулювання:

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.04 –

господарське право; господарсько-процесуальне право / О.М. Давидюк. –

Харків, 2010, – 19с.

143. Беляневич О.А. Про спеціалізацію в правовому регулюванні господарських

договірних відносин / О. Беляневич // Право України : Респ.юрид. журнал. –

2010 . – №8 . – С. 64-71.

144. Капіца Ю.М. Питання організаційно-правового забезпечення передачі

технологій в Україні: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Юрій Михайлович

Капіца. — Київ, 1995. — 21 c.

145. Орлюк О.П. Проблеми формування та реалізації науково-технологічної та

інноваційної політики / О.П. Орлюк // Інноваційний розвиток України:

наукове, економічне та правове забезпечення:тези доп. Всеукр. наук.-практ.

конф., Харків: ІНЖЕК, 2006. – С.96-113

146. Лазутін Г. І. Сучасні тенденції розвитку інноваційної діяльності / Г.І.

Лазутін // Економіка і прогнозування. — 2003. — № 2. — С. 99—113.

147. Погрібний Д.І. Правове регулювання відносин у сфері трансферу

технологій / Д.І. Погрібний // Право та інновації. – Харків, − 2013.− №4. – С.

18-27

148. Адамюк Д.І. Європейський досвід формування інноваційної інфраструктури

в аспекті удосконалення правового регулювання комерціалізації

інноваційних продуктів в Україні / Д.І. Адамюк // Шляхи формування

національної інноваційної системи та удосконалення інноваційного

законодавства: матер. наук.-практ. конф., м. Харків, 11 листопада 2011 р. /

редкол.: С.М. Прилипко, Ю.Є. Атаманова, Д.В. Задихайло. – Харків:НДІ

ПЗІР, 2011. – С. 71−75.

149. Давидюк О.М. Створення технологій: проблеми правового регулювання /

Олександр Давидюк // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 5 –

C. 66 – 69.

150. Концепція державної промислової політики : Указ Президента України від

12.02.2003 р. № 102/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – №7

(28.02.2003). – Ст. 278.