НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

БЕРЕЗІНА НАТАЛЯ ЮРІЇВНА

УДК 349.6 (477)

ДИСЕРТАЦІЯ

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ

МИСЛИВСЬКИХ УГІДЬ

12.00.06 «Земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право»

Юридичні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

_____________ Н. Ю. Березіна

Науковий керівник: Анісімова Ганна Валеріївна, кандидат юридичних

наук, доцент

Харків – 2018

1

АНОТАЦІЯ

Березіна Н. Ю. Правовий режим використання та охорони

мисливських угідь. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право». – Національний юридичний університет імені

Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018.

Дисертацію присвячено комплексному аналізу науково-теоретичних і

практичних проблем правового режиму використання та охорони мисливських

угідь, обґрунтуванню пропозицій і рекомендацій з удосконалення правового

регулювання суспільних відносин у сфері використання та охорони

мисливських угідь в Україні.

На підставі аналізу значного масиву наукових джерел і нормативно-

правових актів виокремлено 7 основних періодів правового регулювання

використання та охорони мисливських угідь: I – найдавніші часи (доісторичні

часи – поч. IХ ст.); II – Україна часів Київської Русі та Галицько-Волинського

князівства (кін. ІX – XІІІ ст.); ІII – Польсько-литовська доба (XІV – поч. XVІ

ст.); IV – Козацько-гетьманська доба (кін. XVI – поч. XVIІІ ст.); V – імперський

(кін. XVIII – поч. XX ст.); VI – радянський (поч. XX – кін. XX ст.); VIІ –

сучасний (або новітній), тобто з часу набуття Україною незалежності (кін. XX –

поч. XXI ст.).

Сформульовано авторські дефініції понять і правових конструкцій, а

саме: а) «мисливські угіддя як об’єкт правового регулювання» – це природно-

територіальний комплекс, який має природоохоронне, рекреаційне,

середоутворююче, соціальне і господарське значення як типове ландшафтне

утворення, є місцем існування диких тварин, екологічні складові якого

дозволяють використовувати його для ведення мисливського господарства,

проведення мисливсько-господарських заходів, спрямованих на отримання

2

продукції мисливського господарства, і характеризується кормовими,

захисними і гніздопридатними властивостями; б) «мисливські ландшафти» –

поліфункціональні екосистеми, сформовані здебільшого сукупністю

лісоекосистем або агроекосистем – ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних

насаджень, лісових ділянок різної площі, чагарників, природних лук, водних

об’єктів, боліт, природно-заповідних територій, а також розташованих на їх

територіях доріг, комунікацій, будівельно-інженерних і технічних споруд, у

результаті нерозривної взаємодії типового природно-територіального

комплексу з усіма ланцюгами системи землеробства, у тому числі з

інфраструктурою та протиерозійними заходами, лісовими роботами, а також

рекреаційною діяльністю тощо.

Правовий режим використання та охорони мисливських угідь

запропоновано розглядати, по-перше, як режим, що має міжгалузевий характер;

по-друге, установлений нормами права певний порядок правового регулювання

суспільних відносин, які виникають між суб’єктами, що знаходить свій прояв у

застосуванні легалізованої у законодавстві системи правових засобів, являє

собою поєднання велінь, дозволів, заборон, зобов’язань та інших приписів

еколого-правової спрямованості, які забезпечують послідовне задоволення

екологічних, економічних та інших публічних і приватних інтересів для

створення належних умов їх експлуатації, запобігання їх пошкодженню і

зменшення негативного впливу на природні об’єкти й довкілля в цілому. З

урахуванням певних відмінностей у використанні та охороні мисливських угідь

можна виокремити загальний і спеціальний правові режими. З огляду на те, що

на цей час не існує легального визначення поняття «правовий режим

мисливських угідь», його доцільно закріпити на законодавчому рівні, а саме

внести відповідні доповнення до Закону України «Про мисливське

господарство та полювання», а в подальшому врахувати при розробці

Екологічного кодексу України.

Встановлено ознаки правового режиму мисливських угідь, до яких

віднесено: 1) особливий, своєрідний об’єкт правового регулювання; 2) мету і

3

завдання використання та охорони мисливських угідь; 3) розгалужену систему

законодавства у сфері регулювання відносин щодо використання та охорони

мисливських угідь; 4) сукупність правових засобів, закріплених у законодавстві

різної спрямованості; 5) змішаний метод еколого-правового регулювання

суспільних відносин щодо мисливських угідь; 6) спеціальний інструментарій

регламентації правовідносин, які виникають при користуванні мисливськими

угіддями; 7) формування екологічного правопорядку в даній сфері.

Право користування мисливськими угіддями є багатоаспектним

поняттям, яке пропонується розглядати в різних значеннях: а) як об’єктивне

право, тобто правовий інститут; б) як різновид права природокористування, що

знайшов своє закріплення в галузевому законодавстві та виокремлюється за

цільовим призначенням об’єкта; в) як суб’єктивне право; г) як правовідносини;

д) як напрям державної політики в умовах сталого розвитку і реформування

мисливської галузі.

Правова охорона мисливських угідь – комплекс організаційних,

технічних, державних і громадських заходів правового, організаційного й

економічного характеру, закріплених у законодавстві, спрямованих на

збереження, покращення, відтворення і раціональне використання мисливських

угідь як середовища перебування диких тварин, а також територіального базису

ведення мисливського господарства. Основне завдання охорони мисливських

угідь полягає у забезпеченні збереження і відтворення мисливських ресурсів,

екологічної цінності природних і набутих якостей угідь, що розглядається як

правовий інститут.

Значну увагу приділено дослідженню особливостей юридичної

відповідальності за порушення вимог законодавства щодо користування та

охорони мисливських угідь.

На основі ґрунтовного аналізу міжнародних нормативно-правових актів,

положень національного законодавства, а також практики ведення

мисливського господарства як в Україні, так і в державах-членах ЄС, визначено

перелік актуальних питань, які потребують першочергового вирішення,

4

зокрема: 1) врегулювання взаємовідносин між користувачами мисливських

угідь і власниками та/або користувачами земельних ділянок, на яких

знаходяться мисливські угіддя; 2) встановлення єдиного переліку документів,

які повинен подавати претендент на отримання мисливських угідь у

користування; 3) затвердження і впровадження на практиці Порядку надання

обласними радами в користування мисливських угідь і припинення права

користування ними; 4) закріплення обов’язку державних органів публічно

повідомляти про початок процедури надання мисливських угідь у

довгострокове користування; 5) врегулювання питання розширення

мисливських угідь шляхом приєднання до вже існуючого мисливського

господарства нових ділянок; 6) розроблення і впровадження концепції

«ефективного користувача мисливських угідь», який матиме першочергове

право на отримання таких угідь у користування; 7) надання низовому

мисливському колективу юридичної можливості бути учасником процесу

ведення мисливського господарства; 8) оптимізація з метою ефективного

управління мисливською галуззю розміру і меж мисливських угідь відповідно

до практики ведення мисливського господарства в державах-членах ЄС шляхом

визначення в Законі України «Про мисливське господарство та полювання»

мінімальної й максимальної площі мисливських угідь, наприклад, від 3 до 30

тис. га, та закріплення принципу визначення меж мисливських угідь на основі

природних критеріїв; 9) розробка і затвердження Методики розрахунку розміру

плати за користування земельними ділянками, на яких знаходяться надані в

користування мисливські угіддя, що забезпечить сталий розвиток галузі

мисливства через виконання вимог ст. 24 Закону України «Про мисливське

господарство та полювання». Крім того, для визначення механізму оплати за

користування мисливськими угіддями потрібно враховувати методику

класифікації, типології та бонітування мисливських угідь, а порядок її сплати

повинен обов’язково прописуватися в договорі, який регулює відносини між

власниками та/або користувачами земельних ділянок і користувачами

мисливських угідь; 10) прийняття на рівні наказу Державного агентства лісових

5

ресурсів України «Методики підрахунку завданих збитків мисливському

угіддю, а також ступеня погіршення їх якості»; 11) прийняття Постанови

Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку припинення права

користування мисливськими угіддями»; 12) впровадження конкурентних засад

при наданні мисливських угідь у користування (як варіант, шляхом проведення

аукціону); 13) введення системи стимулювання користувачів мисливських угідь

для підвищення ефективності їх використання.

Положення та висновки, сформульовані в дисертації, можуть бути

використані: в науково-дослідній сфері – при вирішенні еколого-правових

проблем користування та охорони мисливських угідь, визначенні нових

конкретних напрямів державної екологічної політики в цій сфері; в

нормотворчій та правозастосовчій діяльності – при розробці сучасного та

вдосконаленні чинного національного екологічного законодавства у сфері

використання та охорони мисливських угідь; у правозастосовній діяльності –

при узагальненні судової практики, наданні рекомендацій щодо застосування

законодавства у сфері використання та охорони мисливських угідь; у

навчальному процесі – при підготовці навчально-методичної літератури та

викладанні курсу «Екологічне право», спецкурсів еколого-правового

спрямування, а також у науково-дослідній роботі студентів.

Ключові слова: правовий режим, правовий режим використання та

охорони мисливських угідь, мисливське господарство, мисливські угіддя,

мисливські ландшафти, право користування мисливськими угіддями, правова

охорона мисливських угідь.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, в яких опубліковано основні результати дисертації

1. Березіна Н. Ю. Правове регулювання відносин у сфері користування

мисливськими угіддями: окремі аспекти й особливості суб’єктного складу.

Підприємництво, господарство і право: наук.-практ. господ.-прав. журн. Київ,

6

2017. № 8. С. 89–93.

2. Березіна Н. Ю. Основні аспекти правового статусу суб’єктів у сфері

використання та охорони мисливських угідь. Право та державне управління.

Запоріжжя, 2017. № 2 (27). С. 37–43.

3. Березіна Н. Ю. Ґенеза правового режиму використання та охорони

мисливських угідь за законодавством України. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». Одеса, 2017. № 27.

С. 82–89.

4. Березіна Н. Ю. Особливості правового режиму мисливських угідь.

Право та інноваційне суспільство: електрон. наук. вид. Харків, 2017. № 1 (8).

С. 48–54.

5. Березина Н. Ю. Охотничьи угодья: понятие и юридическая природа.

Juridic national: Teorie si Practica: междунар. журн. 2017. № 4 (26). С. 118–122.

(Республіка Молдова).

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації

6. Березіна Н. Ю. Деякі аспекти договірних засад реалізації права

користування мисливськими угіддями. Рівень ефективності та необхідності

впливу юридичної науки на нормотворчу діяльність: матеріали міжнар. наук.-

практ. конф. (м. Харків, 5–6 лют. 2017 р.). Харків, 2017. С. 40–44.

7. Березіна Н. Ю. Деякі аспекти правового режиму використання та

охорони мисливських угідь. Сучасний стан та перспективи розвитку

екологічного, земельного й аграрного права в умовах євроінтеграції: матеріали

«круглого столу» (м. Харків, 8 груд. 2017 р.). Харків: Право, 2017. С. 249–252.

8. Березіна Н. Ю. Мисливські угіддя як об’єкт еколого-правового

регулювання: сучасні проблеми. Нові завдання та напрями розвитку юридичної

науки у ХХІ столітті: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 20–21

січ. 2017 р.). Одеса, 2017. С. 167–170.

7

SUMMARY

Berezina N. Yu. The legal regime of using and protecting hunting lands. –

Qualifying scientific work on the right for a manuscript.

Dissertation for obtaining a scientific degree of the Candidate of Legal

Sciences on specialty 12.00.06 «Land Law; Agrarian Law; Environmental Law;

Natural Resources Law». – Yaroslav Mudryi National Law University, Ministry of

Education and Science of Ukraine, Kharkiv, 2018.

The dissertation is concerned with the comprehensive analysis of scientific-

theoretical and practical issues of the legal regime of using and protecting hunting

lands, justification of the suggestions and recommendations for improving the legal

regulation of social relations in the field of using and protecting the hunting lands in

Ukraine.

Drawing on the analysis of a great number of scientific sources and normative

legal acts, seven main periods of legal regulation of using and protecting the hunting

lands are identified: I – ancient times (prehistoric times – the early 9th century); II –

Ukraine at the time of Kyivan Rus and the Principality of Galicia–Volhynia (the late

9th – early 13th centuries); III – the Polish-Lithuanian Era (the 14th – early 16th

centuries); IV – the era of Cossack Hetmanate (the late 16th – early 17th centuries); V

– the imperial period (the late 18th – early 20th centuries); VI – the Soviet period (the

early 20th – late 20th century); VIІ – the modern period – since the independence of

Ukraine (the late 20th – early 21st centuries).

The author defines the following concepts and legal constructions: a) «The

hunting lands as an object of legal regulation» is a natural territorial complex that has

nature-oriented, recreational, environmental, social and economic significance as a

common landscape formation, is the habitat of wildlife, the ecological components of

which allow to use it for hunting, conducting hunting and economic activities aimed

at obtaining the products of the hunting economy, and is characterized by fodder,

protective and nest-fitting properties; b) «The hunting landscapes» are polyfunctional

8

ecosystems, formed mainly by a combination of forest ecosystems or

agroecosystems, namely arable land, hayfields, pastures, perennial plantations, forest

areas, shrubs, natural meadows, water bodies, swamps, nature reserves, as well as

roads, communications, construction, engineering and technical structures located on

their territories as a result of the continuous interaction of a common natural

territorial complex with all components of the agricultural system, including

infrastructure, erosion-preventive and forest activities, as well as recreational

activities, etc.

The author suggests to consider the legal regime for using and protecting the

hunting lands, firstly, as a regime which has an inter-disciplinary nature; secondly, as

a certain order of legal regulation of social relations between subjects which consists

in the application of the system of legal means legalized in law, is a combination of

environmentally- and legally-oriented orders, permissions, prohibitions, obligations

and other regulations, which ensure consistent meeting environmental, economic and

other public and private concerns providing a background for their exploitation,

prevent their damage and reduce the negative impact on nature objects and the

environment as a whole.

With regard to certain differences in using and protecting the hunting lands, it

is possible to identify general and special legal regimes. Taking into account the fact

that at the present time there is no legal definition of the concept of «legal regime of

the hunting lands», it is advisable to enshrine it at the statutory level, namely to issue

amended regulations to the Law of Ukraine «On hunting economy and hunting», and

further to consider them when developing the Environmental Code of Ukraine.

The author identifies the following characteristic features of the legal regime of

the hunting lands: 1) a special, original object of legal regulation; 2) the aim and tasks

of using and protecting the hunting lands; 3) an extensive system of legislation

regulating relations regarding the use and protection of the hunting lands; 4) the set of

legal means, enshrined in various legislation; 5) a mixed method of environmental

legal regulation of public relations regarding the hunting lands; 6) special regulation

of legal relationships when using the hunting lands; 7) developing the ecological

9

legal system in this area.

The right to use the hunting lands is a multi aspect concept, which is proposed

to be examined in different meanings: a) as an objective right, that is, a legal

institution; b) as a kind of right for natural resources enshrined in sectoral legislation

and is identified according to the designated purpose of the object; c) as a subjective

right; d) as a legal relationship; e) as a direction of the state policy in conditions of

the constant development and reformation of the hunting industry.

The legal protection of the hunting lands is a complex of organizational,

technical, state and social measures of legal, organizational and economic nature

enshrined in the legislation aimed at preservation, improvement, reproduction and

rational use of the hunting lands as a habitat for wildlife, as well as the territorial

basis of hunting management. The main task of the protection of the hunting lands is

to ensure the preservation and reproduction of hunting resources, the ecological value

of natural and acquired qualities of land, which is considered as a legal institution.

Special attention is paid to the study of the features of legal liability for

violation of the legislation concerning the use and protection of the hunting lands.

The author suggests the list of pressing issues in need of urgent solution

drawing on a thorough analysis of international legal acts, provisions of national

legislation, as well as the practice of hunting management in Ukraine and in EU

member states. They are as follows: 1) regulating the relationship between the users

of the hunting lands and owners and / or users of land plots where the hunting lands

are located; 2) making a universal list of documents to be submitted by the applicant

for using the hunting lands; 3) approving and practicing the procedure of granting the

hunting lands for the use and termination of the right to use them by regional

councils; 4) imposing upon the authorities the duty to notify openly the beginning of

the procedure for granting the hunting lands in long-term use; 5) regulating the issue

of expanding the hunting lands by joining new plots to the existing game husbandry;

6) developing and implementing the concept of «effective» user of the hunting lands,

which will have the primary right to obtain such lands for use; 7) granting to any

hunting collective a legal opportunity to be a participant in hunting management; 8)

10

optimizing the hunting plot area and boundaries for effective hunting management in

accordance with the practice of hunting management in the EU member states by

defining in the Law of Ukraine «On Hunting Economy and Hunting» the minimum

and maximum area of hunting lands, for example, from 3 to 30 thousand hectares,

and enshrining the principle of determining the boundaries of hunting lands drawing

on natural criteria; 9) developing and approving the method of calculation of the fee

for the use of land plots for hunting, which will ensure the constant development of

the hunting industry due to meeting the requirements of Article 24 of the Law of

Ukraine «On Hunting Economy and Hunting». To determine the mechanism of

payment for using the hunting lands, it is necessary to take into account the

methodology of classification, typology and comparative evaluation of the hunting

lands, and the procedure of payment must be included into in a contract that regulates

relations between owners and/or users of the land plots and users of the hunting

lands; 10) adopting the order of the State Forest Resources Agency of Ukraine

«Methods of calculating the losses caused to the hunting lands, as well as the extent

of deterioration of their quality»; 11) adopting the resolution of the Cabinet of

Ministers of Ukraine «On Approval of the Procedure for the Termination of the Right

to Use the Hunting Lands»; 12) implementing competitive principles while granting

the hunting lands for use (through an auction, as an alternative); 13) implementing a

system of promotion for hunting lands users for effective using the hunting lands etc.

The provisions and conclusions formulated in this dissertation can be used in

the following areas: in the research area when solving environmental and legal issues

of using and protecting the hunting lands, determining new specific directions of state

environmental policy in this area; in law-creating and law enforcement activities

while developing new national environmental legislation in the field of using and

protecting the hunting lands and improving the legislation currently in force; in law

enforcement activities while generalizing judicial practice, providing

recommendations concerning the application of legislation in the field of using and

protecting the hunting lands; in the educational process while developing educational

and methodological literature and teaching the course of «Environmental Law» and

11

special courses of environmental and legal area, as well as in the students research

work.

Key words: legal regime, the legal regime of using and protecting the hunting

lands, hunting economy, hunting lands, hunting landscapes, the right to use hunting

lands, legal protection of hunting.

LIST OF PUBLICATIONS ON THE SUBJECT OF THE DISSERTATION

Scientific works in which the main results of the dissertation are published

1. Berezina, N.Yu. (2017). Pravove rehuliuvannia vidnosyn u sferi

korystuvannia myslyvskymy uhiddiamy: okremi aspekty y osoblyvosti subiektnoho

skladu. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo i pravo: nauk.-prakt. hospod.-prav. zhurn., 8,

89–93.

2. Berezina, N.Yu. (2017). Osnovni aspekty pravovoho statusu subiektiv u

sferi vykorystannia y okhorony myslyvskykh uhid. Pravo ta derzhavne upravlinnia, 2

(27), 37–43.

3. Berezina, N.Yu. (2017). Heneza pravovoho rezhymu vykorystannia y

okhorony myslyvskykh uhid za zakonodavstvom Ukrainy. Naukovyi visnyk

Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. Seriia «Iurysprudentsiia», 27, 82–89.

4. Berezina, N.Yu. (2017). Osoblyvosti pravovoho rezhymu myslyvskykh

uhid. Pravo ta innovatsiine suspilstvo: elektron. nauk. Vyd, 1 (8), 48–54.

5. Berezina, N.Yu. (2017). Okhotnichi ugodiya: ponyatiye i yuridicheskaya

priroda. Juridic national: Teorie si Practica, 4 (26), 118–122. (Republic of

Moldova).

Scientific works certifying approbation of the dissertation materials

6. Berezina, N.Yu. (2017). Deiaki aspekty dohovirnykh zasad realizatsii prava

korystuvannia myslyvskymy uhiddiamy. Riven efektyvnosti ta neobkhidnosti vplyvu

yurydychnoi nauky na normotvorchu diialnist: рroceedings of the Іnternational

Scientific and Practical Conference (Kharkiv, 5–6 liut. 2017 r.). Kharkiv, 40–44.

12

7. Berezina, N.Yu. (2017). Deiaki aspekty pravovoho rezhymu vykorystannia

ta okhorony myslyvskykh uhid. Suchasnyi stan ta perspektyvy rozvytku

ekolohichnoho, zemelnoho y ahrarnoho prava v umovakh yevrointehratsii: materialy

«kruhloho stolu» (Kharkiv, 8 hrud. 2017 r.). Kharkiv: Pravo, 249–252.

8. Berezina, N.Yu. (2017). Myslyvski uhiddia yak obiekt ekoloho-pravovoho

rehuliuvannia: suchasni problemy. Novi zavdannia ta napriamy rozvytku yurydychnoi

nauky u ХХІ stolitti: рroceedings of the Vseukr Scientific and Practical Conference

(Odesa, 20–21 sich. 2017 r.). Odesa, 167–170.

2

ЗМІСТ

ВСТУП ….…………………………………………………………………… 4

РОЗДІЛ 1 МИСЛИВСЬКІ УГІДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЕКОЛОГО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ …………………………………………………………….…… 16

1.1. Історико-правовий аспект формування правового режиму

мисливських угідь ……………………………………………...………………… 16

1.2. Мисливські угіддя як об’єкт правового режиму: поняття та

класифікація …………………………………………………………………...….. 36

1.3. Правовий статус суб’єктів відносин у сфері використання та охорони

мисливських угідь, їх права та обов’язки ………………….………..………….. 58

Висновки до розділу 1 ........………………………………..……………… 69

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ

МИСЛИВСЬКИХ УГІДЬ ……………………………………………………….... 73

2.1. Загальна характеристика права користування мисливськими

угіддями ………………………………………………...………………………… 73

2.2. Юридичні підстави та особливості надання мисливських угідь у

користування ………………………………………………………….................... 91

2.3. Особливості припинення права користування мисливськими

угіддями .................................................................................................................. 116

Висновки до розділу 2 …………………………………………………… 127

РОЗДІЛ 3 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ МИСЛИВСЬКИХ

УГІДЬ ………………………………………………………………………….…. 133

3.1. Поняття та заходи правової охорони мисливських угідь ………..... 133

3.2. Організаційно-правовий механізм використання та охорони

мисливських угідь ………………………………………………...…………….. 158

3.3. Особливості юридичної відповідальності за порушення вимог

законодавства щодо користування та охорони мисливських угідь .................. 177

Висновки до розділу 3 ................................................................................ 192

ВИСНОВКИ ………………………………….…………………...…......... 194

3

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………...………… 200

ДОДАТКИ ………………………………………………………………… 239

4

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Подолання негативних

кризових явищ, які сьогодні мають місце в економіці України, можливе лише за

умови узгодження екологічних, економічних, соціальних, політичних, культурних

та інших суспільних потреб країни й належного правового забезпечення її галузей.

Більше того, після імплементації Угоди про асоціацію між Україною та

Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми

державами-членами, з іншої сторони, необхідно передусім керуватися тим, що

правове регулювання ведення господарської діяльності, в тому числі з

використання та охорони мисливських угідь, має здійснюватися з урахуванням

законодавства країн-членів Європейського Союзу та національних особливостей

нашої країни. У зв’язку з цим сьогодні принципового значення набуває

якнайшвидше вирішення екологічних, економічних і соціальних проблем ведення

мисливського господарства в Україні, створення інформативної бази для його

вдосконалення з метою забезпечення балансу публічних і приватних інтересів, а

також належних умов його сталого розвитку з урахуванням екологічних факторів.

У свою чергу гармонізація екологічних та економічних інтересів господарювання

зумовлює необхідність модернізації еколого-правових, економіко-правових й

організаційно-правових механізмів регулювання діяльності у даній сфері,

зміцнення мисливських угідь і визнання їх невід’ємною складовою сталого

екологічного та економічного розвитку української держави.

Виникнення й існування багатьох проблем у веденні мисливського

господарства в Україні зумовлено загальною економічною ситуацією в державі,

проявами корупції, децентралізацією органів державної влади, дисбалансом його

фінансового забезпечення, недосконалістю розподілу функцій державного

управління, недостатньою науково-правовою підтримкою модернізації ведення

мисливського господарства тощо. При цьому слід враховувати й особливості

виконання державної екологічної політики на тимчасово окупованих територіях у

Донецькій і Луганській областях, що, у свою чергу, пов’язано з використанням і

5

належною охороною мисливських угідь.

Результатами неефективного впорядкування мисливських угідь,

непродуктивного господарювання користувачів мисливських господарств,

відсутності належним чином організованої державної служби контролю за

охороною державного мисливського фонду і державної підтримки програм

дичерозведення й охорони мисливських угідь стали зменшення біологічного

різноманіття мисливських тварин, занепад мисливської галузі в цілому, а також

визнання незадовільним стану мисливських угідь як природного комплексу.

Інтерес до окресленої проблематики постійно зростає, особливо з боку

фахівців-екологів. І це цілком логічно, оскільки більшість питань ведення

мисливського господарства, зокрема їх охорони та збереження, полювання,

компетентності суб’єктів, а також користування мисливськими угіддями,

вирішуються за допомогою системи норм екологічного законодавства,

формування якого, до речі, є історично обумовленим процесом, оскільки від нього

залежить розвиток національної правової та нормативної бази. Тим більше, що в

Україні для ведення мисливського господарства існують усі необхідні об’єктивні

передумови, а саме: географічне положення, кліматичні й природні ландшафти,

біологічне різноманіття тощо.

Усе це знайшло своє відображення у Законі України «Про основні засади

(стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від

21.10.2010 р. № 2818-VI, в якому пріоритетними завданнями визнано:

забезпечення екологічно збалансованого природокористування (в тому числі й

використання мисливських угідь); урахування під час розроблення програм

наукового й інноваційного розвитку потреб у раціоналізації та оптимізації права

природокористування, зокрема, технологічного переоснащення виробництва

шляхом ресурсозбереження, зменшення питомого споживання земельних

ресурсів, води, мінеральних й органічних речовин природного походження на

одиницю виробленої продукції; прийняття нових нормативів якості

навколишнього природного середовища і безпеки використання природних

ресурсів, граничних нормативів впливу на навколишнє природне середовище;

6

виконання регіональних програм соціально-економічного розвитку і схем

територіального й місцевого планування з дотриманням принципів сталого

розвитку та розвитку екологічної мережі; відтворення рідкісних біологічних видів,

а також тих, що перебувають під загрозою зникнення, формування системи

засобів їх адаптації до сучасних умов існування.

З огляду на це вбачається необхідним з’ясувати насамперед особливості,

суть і зміст правових відносин, що складаються в процесі використання та

охорони мисливських угідь, як юридичної, економічної, природничої категорії, що

використовується різними галузями наукових знань, привести національне

екологічне законодавство, понятійно-категоріальний апарат, яким послуговуються

у сфері ведення мисливського господарства, а також механізм правового

регулювання мисливських угідь у відповідність до європейських і міжнародних

стандартів, а екологічну правову науку підняти на новий рівень.

Актуальність теми дисертаційного дослідження також зумовлена

відсутністю системи дієвих норм, покликаної належним чином забезпечити

правове регулювання використання та охорони мисливських угідь, визначити

процедуру їх надання в користування, а також закріпити в нормативних актах їх

оптимальні площі, особливості ведення обліку та Єдиного реєстру мисливських

угідь. Слід зазначити, що всі реформаційні процеси в мисливській галузі, які нині

мають місце, здебільшого відбуваються в інституційно-правовому та фінансово-

економічному напрямах. Домінуючим концептом, який при цьому покладений в

основу, є, як правило, господарський, а вже потім – екологічний. Разом із тим для

збереження у довгостроковій перспективі всього різноманіття диких мисливських

тварин та успішного відновлення їх численності необхідно розробити систему

чітких, узгоджених і дієвих еколого-правових норм і приписів, які чітко

визначають складові правового режиму мисливських угідь в Україні.

Звісно, вирішення окреслених проблем потребує як наукового підходу до

пошуку шляхів удосконалення правового режиму мисливських угідь у нашій

державі, з’ясування методологічних засад їх реалізації, так і вивчення,

узагальнення та використання найкращого світового досвіду. Наведене

7

підтверджує тезу про те, що в умовах сталого розвитку та євроінтеграційних

процесів необхідно проведення комплексного наукового дослідження правового

режиму мисливських угідь в Україні, вироблення нових науково-теоретичних

підходів до їх правового режиму, формування понятійного апарату на кшталт

«мисливські угіддя» чи «мисливський ревір», встановлення процедури надання

мисливських угідь в користування, їх охорони, чим і пояснюється вибір теми

дисертації. При цьому слід також враховувати зміни, що відбулися за роки

незалежності, та існуючі проблеми законодавчої регламентації.

Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці таких

провідних українських і зарубіжних науковців у галузі екологічного права, як

В. І. Андрейцев, Г. І. Балюк, Л. В. Басай, А. Г. Бобкова, М. П. Волик,

А. П. Гетьман, Л. Р. Данилюк, О. В. Донець, Т. В. Єрмолаєва, В. М. Єрмоленко,

В. А. Зуєв, І. І. Каракаш, Н. Р. Кобецька, В. В. Костицький, В. М. Краєва,

М. В. Краснова, П. Ф. Кулінич, О. В. Лозо, В. Л. Мунтян, Л. Д. Нечипорук,

В. В. Носік, В. В. Овдієнко, А. А. Русс, А. К. Соколова, Н. І. Титова, О. О. Томин,

П. В. Тихий, В. Ю. Уркевич, Т. Є. Харитонова, М. К. Черкашина, В. С. Шахов,

І. С. Шахрай, Ю. С. Шемшученко, В. В. Шеховцов, М. В. Шульга та ін.

При обґрунтуванні окремих дисертаційних положень стали у нагоді роботи

відомих учених у галузі теорії держави і права, зокрема С. С. Алексєєва,

В. Б. Ісакова, А. М. Колодія, В. В. Копейчикова, Р. З. Лівшиця, О. В. Малько,

М. М. Марченко, М. І. Матузова, О. В. Петришина, С. В. Поленіної,

М. П. Рабіновича, Т. М. Радько, В. М. Ронжина, О. Ф. Скакун, І. О. Соколової,

Т. В. Шадріна, Е. Ф. Шамсумова, Л. С. Явича, а також праці з цивільного права

М. І. Брагінського, В. В. Вітрянського, О. С. Іоффе, Є. О. Суханова та ін.

Теоретичну базу дисертації склали дослідження представників радянської

правової науки, зокрема С. Б. Байсалова, В. П. Балезіна, М. М. Бринчука,

Д. В. Бугаєва, Г. Г. Булатова, О. Ю. Винокурова, Д. М. Данілова, М. В. Краєва,

І. Ф. Панкратова, М. О. Сиродоєва, О. О. Улітіна та ін. Крім того, теоретичним

підґрунтям роботи стали праці представників екологічного, земельного,

конституційного, цивільного, господарського, адміністративного, міжнародного

8

права, історії та теорії держави і права, порівняльного правознавства, економічної

теорії, філософії, природничих наук тощо. Емпіричну базу дисертації становлять

аналітичні й статистичні матеріали, судові рішення, доповіді та висновки

спеціальних експертних комісій тощо. Однак в умовах сьогодення в екологічно-

правовій доктрині наразі відсутнє комплексне вивчення правового режиму

використання та охорони мисливських угідь, що визначає актуальність теми

дослідження, а також необхідність вдосконалення існуючої системи екологічного

законодавства і правового режиму використання та охорони мисливських угідь.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію

виконано на кафедрі екологічного права Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого відповідно до цільових комплексних програм «Правове

забезпечення реалізації політики держави на пріоритетних напрямках

економічного розвитку та у сфері екологічної безпеки» (державна реєстрація

№ 0111U000962) і «Проблеми вдосконалення правового регулювання

користування природними ресурсами та комплексами в Україні» (державна

реєстрація № 0116U006161). Тему дисертації затверджено вченою радою

Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава

Мудрого» (протокол № 4 від 21.12.2012 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є з’ясування

особливостей правового режиму мисливських угідь в Україні та формулювання

пропозицій і рекомендацій з удосконалення правового регулювання суспільних

відносин у сфері використання та охорони мисливських угідь в Україні.

Відповідно до поставленої мети окреслено основні завдання дослідження:

– визначити історико-правові засади становлення і розвитку правового

режиму мисливських угідь в Україні на основі ґрунтовного аналізу національного

екологічного законодавства, наукової та спеціальної літератури;

– сформулювати визначення поняття «мисливські угіддя» і вказати його

юридичні ознаки, провести їх класифікацію;

– з’ясувати зміст державного управління у сфері користування та охорони

мисливських угідь, надати пропозиції щодо оптимізації системи органів, які його

9

здійснюють;

– охарактеризувати особливості правового статусу користувачів

мисливських угідь, їх права та обов’язки;

– розкрити юридичні підстави та особливості процедури надання і

припинення права користування мисливськими угіддями;

– здійснити компаративний аналіз міжнародно-правових актів, а також

європейського законодавства у сфері використання та охорони мисливських угідь;

– виявити специфіку договірних засад користування мисливськими

угіддями, а також специфіку надання супутніх послуг у сфері ведення

мисливського господарства;

– сформулювати дефініцію поняття «правовий режим використання та

охорони мисливських угідь», визначити його складові й надати загальну

характеристику;

– встановити, в чому полягає своєрідність юридичної відповідальності за

порушення вимог законодавства щодо використання та охорони мисливських

угідь;

– підготувати пропозиції з удосконалення чинного законодавства України у

сфері використання та охорони мисливських угідь.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі

використання та охорони мисливських угідь.

Предмет дослідження – правовий режим використання та охорони

мисливських угідь в Україні.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям дисертації є сукупність

методів наукового пізнання, а саме: загальнонаукові (діалектичний, системно-

структурний, історико-правовий, метод аналогії, правового моделювання,

догматичний) та спеціально-наукові методи (порівняльно-правовий, формально-

юридичний).

Основним став діалектичний метод пізнання явищ і процесів, який дозволив

визначити стан, напрями і перспективи розвитку наукових досліджень у галузі

правового регулювання використання та охорони мисливських угідь в Україні та

10

вдосконалення законодавства у зазначеній сфері. Завдяки історико-правовому

методу з’ясовано особливості становлення і формування правового режиму

мисливських угідь на території нашої держави. Задля виявлення закономірностей

виникнення й активізації суспільних відносин у сфері правової регламентації

використання та охорони мисливських угідь, встановлення їх місця і ролі в

соціальній, економічній чи екологічній сферах застосовувалися історичний і

соціологічний методи, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування,

а також переходу від абстрактного до конкретного. Порівняльно-правовий метод

став у нагоді при аналізі наукової літератури, нормативно-правових актів

колишнього СРСР, чинного законодавства України, що регулює суспільні

відносини у сфері охорони і користування мисливськими угіддями з міжнародно-

правовими актами. Логіко-семантичний метод дав змогу поглиблено вивчити

юридичне поняття «мисливське угіддя», а догматичний – сформулювати

визначення і висновки відповідно до мети дослідження. За допомогою методу

доктринального тлумачення правових норм з’ясовано зміст правових норм і

вимоги екологічного законодавства. Застосування системно-функціонального

методу допомогло розкрити особливості правового регулювання користування

мисливськими угіддями через комплексне дослідження нормативно-правових

актів екологічного законодавства, а системно-структурного – юридичну

відповідальність за правопорушення у галузі користування й охорони

мисливських угідь. Для формулювання конкретних пропозицій з удосконалення

чинного законодавства України використано метод правового моделювання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

першим у вітчизняній юридичній науці комплексним теоретико-прикладним

дослідженням правового режиму використання та охорони мисливських угідь,

здійсненим на основі чинного екологічного законодавства, міжнародних

нормативно-правових актів та судової практики. Відповідно до одержаних

результатів і висновків, які мають наукову новизну, на захист виносяться такі

положення:

вперше:

11

– сформульовано авторські дефініції понять і правових конструкцій, а саме:

а) «мисливські угіддя як об’єкт правового регулювання» – це природно-

територіальний комплекс, який має природоохоронне, рекреаційне,

середоутворююче, соціальне і господарське значення як типове ландшафтне

утворення, є місцем існування диких тварин, екологічні складові якого

дозволяють використовувати його для ведення мисливського господарства,

проведення мисливсько-господарських заходів, спрямованих на отримання

продукції мисливського господарства, і характеризується кормовими, захисними і

гніздопридатними властивостями; б) «мисливські ландшафти» – це

поліфункціональні екосистеми, сформовані здебільшого сукупністю

лісоекосистем або агроекосистем – ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних

насаджень, лісових ділянок різної площі, чагарників, природних лук, водних

об’єктів, боліт, природно-заповідних територій, а також розташованих на їх

територіях доріг, комунікацій, будівельно-інженерних і технічних споруд, у

результаті нерозривної взаємодії типового природно-територіального комплексу з

усіма ланцюгами системи землеробства, у тому числі з інфраструктурою й

протиерозійними заходами, лісовими роботами, а також рекреаційною діяльністю

тощо; в) «правова охорона мисливських угідь» як правовий інститут (об’єктивне

право), що являє собою систему правових норм, за допомогою яких регулюються

суспільні відносини щодо збереження, покращення угідь як усталеної екологічної

системи (до якої, у свою чергу, входять середовища перебування мисливських

тварин), а також територіального ведення мисливського господарства;

– визначено загальні ознаки мисливських угідь: а) природний або природно-

антропогенний характер походження; б) відсутність вартості; в) обмежена

можливість відновлення в натурі; г) екологічний взаємозв’язок із навколишнім

природним середовищем, а також спеціальні (юридичні), а саме: 1) середовищні;

2) територіальні; 3) біологічні; 4) обмеженість у просторі встановленими і

виділеними в натурі межами мисливських угідь; 5) особливий правовий режим їх

охорони та використання, що підтверджується наявністю значної кількості

імперативних приписів; 6) використання для потреб мисливського господарства;

12

7) властивості речового характеру; 8) необхідність законодавчого закріплення;

– здійснено періодизацію розвитку правового регулювання користування та

охорони мисливськими угіддями в Україні, виокремлено сім основних періодів;

– встановлено ознаки правового режиму мисливських угідь, до яких

віднесено: 1) особливий, своєрідний об’єкт правового регулювання; 2) мету і

завдання використання та охорони мисливських угідь; 3) розгалужену систему

законодавства у сфері регулювання відносин щодо використання та охорони

мисливських угідь; 4) сукупність правових засобів, закріплених у законодавстві

різної спрямованості; 5) змішаний метод еколого-правового регулювання

суспільних відносин щодо мисливських угідь; 6) спеціальний інструментарій

регламентації правовідносин, які виникають при користуванні мисливськими

угіддями; 7) формування екологічного правопорядку в даній сфері;

– окреслено коло суспільних відносин, об’єктом яких можуть бути

мисливські угіддя, зокрема відносини: 1) з приводу приналежності мисливських

угідь певним суб’єктам; 2) щодо експлуатації природних ресурсів конкретними

суб’єктами для задоволення інтересів, тобто використання мисливських угідь

(а) як середовища перебування/існування диких тварин чи (б) як основного засобу

виробництва в мисливському господарстві; 3) охоронювані;

4) ландшафтоутворюючі; 5) відтворювальні й відновлювальні; 6) захисту

мисливських угідь від негативного антропогенного впливу тощо;

– запропоновано підготувати: Постанову Кабінету Міністрів України «Про

затвердження Порядку припинення права користування мисливськими угіддями»;

наказ Державного агентства лісових ресурсів України «Про затвердження

Методики підрахунку завданих збитків мисливському угіддю, а також ступеня

погіршення їх якості»;

удосконалено:

– теоретичні положення щодо розуміння правового режиму використання

та охорони мисливських угідь, запропоновано розглядати його як закріплений

нормами права певний порядок регламентації суспільних відносин в окресленій

сфері, який відображає специфіку регулятивного впливу законодавства на

13

соціально-правові зв’язки, що підлягають унормуванню, а також доведено

існування загального і спеціального правових режимів використання та охорони

мисливських угідь;

– класифікацію юридичних обов’язків користувачів мисливських угідь у

сфері використання та охорони мисливських угідь, а саме запропоновано їх поділ

за напрямами діяльності на обов’язки: 1) економіко-правового характеру; 2) у

сфері збереження та покращення мисливських угідь як середовища перебування

диких тварин; 3) у сфері використання мисливських тварин як ресурсного

показника мисливських угідь; 4) контрольно-розпорядчі; 5) охоронювально-

відтворювальні;

– тезу про те, що право користування мисливськими угіддями – це

об’єктивне право, доведено, його слід розглядати як регулятивний, спеціальний,

міжгалузевий простий субінститут, який входить до структури складного

інституту – права природокористування. Ідея виокремлення права користування

мисливськими угіддями в самостійний правовий інститут може бути реалізована в

майбутньому, але тільки завдяки якісному підвищенню рівня правового

урегулювання суспільних відносин щодо використання мисливських угідь, а

також удосконалення моделі ведення мисливського господарства та полювання в

Україні;

– визначення поняття «правопорушення у сфері користування та охорони

мисливських угідь», які рекомендовано класифікувати на п’ять основних груп;

набули подальшого розвитку наукові положення щодо:

– нагальності оптимізації організаційної структури і роботи єгерської

служби та мисливствознавців (підпорядкування, технічне оснащення,

навантаження, рівень заробітної плати тощо) і визнання її одним з основних

напрямів реформування мисливської галузі, а також необхідності прийняття в

подальшому відповідного нормативно-правового акта, спрямованого на

визначення правових засад діяльності єгерської служби в Україні;

– встановлення співвідношення між положеннями норм публічного і

приватного права під час отримання мисливських угідь у користування;

14

– внесення до національного мисливського законодавства поправки про

прибутковість ведення мисливських господарств, що сприятиме його ефективносі;

– необхідності як розроблення і закріплення процедури розширення чи

зменшення площі мисливських угідь, враховуючи визначення максимальних норм

їх площі, так і оптимізації їх розмірів і меж відповідно до практики ведення

мисливського господарства у країнах ЄС шляхом: 1) визначення в Законі України

«Про мисливське господарство та полювання» мінімальної й максимальної площі

мисливських угідь, наприклад, від 3 до 30 тис. га; 2) закріплення принципу

встановлення меж мисливських угідь на основі природних критеріїв;

– потреби доповнення Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» критеріями «ефективного користувача мисливських угідь», який

матиме першочергове право на отримання таких угідь у користування, а також

розроблення «Методики розрахунку розміру плати за користування земельними

ділянками, на яких знаходяться надані в користування мисливські угіддя».

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому,

що положення та висновки, сформульовані в дисертації, можуть бути використані

у: науково-дослідній сфері – при вирішенні еколого-правових проблем щодо

користування й охорони мисливських угідь, визначенні нових конкретних

напрямів державної екологічної політики в цій сфері; нормотворчій діяльності –

при розробці сучасного та вдосконаленні чинного національного екологічного

законодавства у сфері використання та охорони мисливських угідь;

правозастосовній діяльності – при узагальненні судової практики, наданні

рекомендацій із застосування законодавства у сфері використання та охорони

мисливських угідь; навчальному процесі – при підготовці навчально-методичної

літератури й викладанні курсу «Екологічне право», спецкурсів еколого-правового

спрямування, а також у науково-дослідній роботі студентів.

Апробація матеріалів дисертації. Основні положення і висновки роботи

оприлюднені на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях

і «круглих столах», серед яких: «Рівень ефективності та необхідність впливу

юридичної науки на нормотворчу діяльність та юридичну практику» (м. Харків,

15

3–4 лют. 2017 р.), «Сучасний стан та перспективи розвитку екологічного,

земельного й аграрного права в умовах євроінтеграції» (м. Харків, 8 груд. 2017 р.),

«Нові завдання та напрями розвитку юридичної науки у ХХІ столітті» (м. Одеса,

20–21 січ. 2017 р.).

Структура та обсяг дисертації зумовлені предметом, метою і завданнями

дослідження, логікою і послідовністю розкриття теми та викладенням результатів.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, що містять 9 підрозділів, висновків

до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел і

додатків. Загальний обсяг дисертації становить 252 сторінки, з яких основного

тексту – 199 сторінок, список використаних джерел налічує 401 найменування –

на 39 сторінках і 8 додатків – на 14 сторінках.

16

РОЗДІЛ 1

МИСЛИВСЬКІ УГІДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЕКОЛОГО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Історико-правовий аспект формування правового режиму

мисливських угідь

Комплексне наукове дослідження правового режиму використання та

охорони мисливських угідь неможливе без ретельного аналізу різних етапів його

становлення й визначення перспектив подальшого розвитку. Передусім варто

зазначити, що започаткування й закріплення у правових актах норм, які

регламентують екологічні відносини у сфері використання мисливських угідь і їх

охорони, – це не лише процес становлення законодавства, а й єдине історико-

правове явище, що має свою періодизацію. Звісно, це стосується і такого виду

спеціального використання тваринного світу, як мисливство. Актуальність

вивчення еволюції як самих цих відносин, так і правил, за якими вони виникають

й існують, зумовлена відсутністю дієвої системи нормативно-правових актів, що

відповідають світовим стандартам і вимогам, забезпечують належне регулювання

використання та охорону мисливських угідь, закріплюють на законодавчому рівні

оптимальні площі, юридичну процедуру надання в користування, ведення обліку

та Єдиного реєстру мисливських угідь, визначають понятійно-категоріальний

апарат та ін. Крім того, слід пам’ятати, що формування дієвої законодавчої бази

неможливе без ґрунтовного вивчення, узагальнення й використання найкращого

досвіду правозастосовної практики (звісно, як вітчизняної, так і світової),

особливо її історичного аспекту, оскільки, досліджуючи й аналізуючи досвід

минулого, ми пізнаємо закономірності суспільного розвитку, а це дає змогу

уникнути повторення помилок. Більш того, ми отримуємо теоретико-практичну

основу для розроблення нового, більш досконалого законодавства, що буде

відповідати реаліям часу. Все це набуває неабиякої важливості з огляду на те, що

нині в мисливській галузі, як і в багатьох інших, відбуваються реформаційні

17

процеси, завдяки яким стає можливим розвиток мисливських господарств.

Щоправда, здебільшого вони мають місце в інституційно-правовій і фінансово-

економічній сферах, оскільки в сучасних умовах переважає господарська

складова, а вже потім екологічна.

Становлення сучасної юридичної науки в цілому та її окремих складників

зазвичай розглядається вченими як виникнення та еволюція правових ідей і

поглядів у межах розвитку філософії права, як історія правових учень – сукупність

ідей, доктрин, теорій, що дозволяють сформулювати комплексне й цілісне

уявлення про певні суспільні відносини (в тому числі у сфері використання та

охорони мисливських угідь. – Н. Б.), закономірності їх виникнення, розвитку та

функціонування, їх місце і роль у соціальній, економічній чи екологічній сферах

[57, с. 165–174]. При цьому ступінь і повноту теоретичних знань про правові та

політичні явища, сформульовані в концепціях науковців, можна встановити за

допомогою логічних прийомів і засобів із застосуванням таких методів, як

історичний, що пов’язаний із виявленням місця і значення конкретних теорій і

концепцій у системі політико-правових знань певної історичної епохи, та

соціологічний, який дозволяє виявити залежність теоретичних концепцій від

соціальних й економічних структур суспільства, розкриває залежність державно-

правових явищ від типу культури, ідеології тощо, а також методів аналізу і

синтезу, індукції та дедукції, абстрагування, переходу від абстрактного до

конкретного.

Приступаючи до розгляду даного питання, варто вказати, що періодизація

розвитку правового режиму мисливства в цілому або окремих інститутів

екологічного права у сферах, пов’язаних із користуванням тваринним світом,

неодноразово ставала предметом дослідження багатьох науковців Наприклад,

дану проблему досліджували у своїх працях такі науковці, як М. П. Волик,

С. А. Голуб, В. М Кураєва, В. К Матвійчук, В. В. Овдієнко, В. В. Шеховцов та ін.

Зупинимося на основних підходах, розроблених ученими.

Так, М. П. Волик у своєму дисертаційному дослідженні виокремлює чотири

періоди еволюціонування правового регулювання мисливства: І (від доісторичних

18

до середини ХІХ ст.) – виникнення та еволюція мисливства; ІІ – організаційно-

правове становлення полювання; ІІІ (перша половина 50-х рр. ХХ ст. – поч. 80-х

рр. ХХ ст.) – виникнення екологічного законодавства, в межах якого формується

інститут правового регулювання мисливства; IV – сучасний етап, коли

відбувається розвиток мисливства як форми взаємодії живої природи і суспільства

[53, с. 10–15].

Натомість В. М. Краєва до виокремлення певних періодів історії

формування порядку надання тваринного світу в довготривале користування

підходить не з позицій історії (тобто не з огляду на зміну порядку надання об’єктів

тваринного світу в користування залежно від суспільно-економічних формацій), а

з точки зору зміни підстави виникнення права довгострокового користування

мисливськими угіддями. Науковець виокремлює п’ять періодів:

І – 1861–1917 рр. – часи, коли мисливські угіддя надавалися в користування

на підставах оренди земельних ділянок із власниками земель;

ІІ – 1917–1930 рр. – період, коли відбувається націоналізація природних

ресурсів. У цей час приймається низка нормативних актів, за допомогою яких

відбувається правове регулювання полювання. Проте питання передачі

мисливських угідь у користування залишається неврегульованим;

ІІІ – 1930–1995 рр., який характеризується наданням (точніше –

відродженням) можливості отримання мисливських угідь у користування;

IV – 1995–2010 рр., який відзначився ускладненням процедури надання

мисливських угідь у користування, а також введенням ліцензування й

конкурсного порядку надання мисливських угідь у користування;

V – 01.04.2010 р. – по теперішній час – пов’язується з введенням на

території нового порядку надання мисливських угідь у користування шляхом

укладання мисливсько-господарських угод за результатами аукціонів, а також

договорів оренди земельних і (або) лісових ділянок [160, с. 64–83].

У свою чергу С. А. Голуб і В. К Матвійчук виокремлюють вісім періодів,

різних за часом і силою впливу людей на природу. Науковці розглядають

становлення правового регулювання мисливства в нерозривному зв’язку з

19

процесом історичного розвитку суспільства [71; 173].

В. В. Овдієнко у своєму дисертаційному досліджені називає п’ять періодів

(етапів) розвитку правового регулювання мисливства в Україні: І – від

доісторичних часів – до середини ХІХ ст. – період, починаючи з виникнення

мисливства і розвитку його поза будь-якими організаційними формами; ІІ – сер.

ХІХ ст. – 1917 р. – доба впорядкування мисливства завдяки заходам, вжитим

царським урядом; ІІІ – з 1917 р. – до сер. ХХ ст. – роки організаційно-правового

становлення мисливства в Україні в умовах радянської влади; IV – перша

половина 50-х рр. ХХ ст. – поч. 80-х рр. ХХ ст., пов’язаний із виникненням

екологічного законодавства; V – період незалежності України – сучасний, коли

стан правового регулювання мисливства є логічним продовженням його розвитку

[198, с. 11–35]. Водночас на переконання В. В. Шеховцова, формування і розвиток

інституту права власності на об’єкти тваринного світу, що передували його

правовій регламентації, яка була проведена за сучасних умов, відбувалося лише в

чотири етапи: давній; середньовічний; етап кодифікації цивільного законодавства

в Європі після буржуазних революцій; формування й розвиток права власності на

тваринний світ в Україні у складі Радянського Союзу [370, с. 21–22, 24–28].

Наведені підходи до періодизації, безумовно, мають важливе значення і

містять позитивний досвід, але носять доволі дискусійний характер. Як аргумент

на користь цього додамо, що в основі наведених періодизацій відсутня така

складова, як правове забезпечення охорони чи то мисливських угідь, чи то

мисливського господарства. У зв’язку з цим нами запропоновано періодизацію,

розроблену з урахуванням особливостей правового режиму об’єкта дослідження,

його основних ознак як природного комплексу. Крім того, нами було взято на

озброєння точку зору В. К. Матвійчука [172, с. 19–20], яка вбачається слушною,

що історичні витоки (у нашому випадку – правового режиму використання та

охорони мисливських угідь. – Н. Б.) можливо з’ясувати тільки в аспекті взаємин

людина (суспільство) – природа і державотворення.

Спробуємо на підставі вже існуючих наукових підходів та аналізу

нормативно-правових актів розробити й обґрунтувати власну (авторську)

20

періодизацію встановлення правового режиму мисливських угідь на території

України.

Насамперед відмітимо, що, як відомо з історії, у найдавнішу добу суспільні

відносини, пов’язані з використанням природних ресурсів, у тому числі й

мисливських угідь, регулювалася нормами звичаєвого права. Як зазначає

В. В. Овдієнко, «згадки про існування конкретного писаного закону до Х ст.

відсутні. На цьому ґрунтується твердження, що на ранішніх етапах свого

становлення мисливство здійснювалося без всіляких правил», або без писаних

правил [198, с. 13]. Суспільні відносини, які існували на той час, не вимагали

відповідного правового регулювання, оскільки ще не виникло потреби та

(суспільної необхідності) соціальної обумовленості у формуванні конкретних

законодавчих норм щодо використання та охорони мисливських угідь. Існуючі

заборони у первісних племенах передбачали охорону певної території – місць-

осередків проживання «священних тварин».

Разом із тим необхідно зауважити, що українці мали власні звичаї і традиції,

що пов’язано з їх ментальністю. Вони значною мірою вплинули на формування і

розвиток правового режиму використання та охорони мисливських угідь. Так, у

книзі «Історія слов’янського права з ХІV по ХVІІІ віки» (тут і далі переклад наш.

– Н. Б.) В. М. Маційовський дійшов висновку, що мисливське законодавство

слов’ян бере свій початок із звичаєвого права. Науковець наголошує, що місцеві

вимоги щодо полювання утворили слов’янське мисливське право, яке відрізнялось

від скандинавського і німецького права. Наприклад, данському народові

дозволялось полювати лише на власному полі, а шляхті – і на землі, що входила у

власність гміни, тоді як німецький закон взагалі забороняв полювання на чужій

землі [393, с. 507–511]. Як відомо, в окремих регіонах нашої держави існували

норми звичаєвого права, яких свято дотримувалися майже до теперішнього часу.

Так, О. Р. Проців зауважує, що навіть у кінці ХІХ – поч. ХХ ст. на Галичині

шанувалася, наприклад, недоторканність умовного мисливського ревіру: «За

Польщі кожен мисливець мав свій ревір, і другий мисливець не мав права

заходити на чужий» [127; 288]. При цьому автор зазначав, що не існувало жодної

21

відповідальності за порушення звичаєвих норм і жодна людина не була

притягнута до кримінальної та адміністративної відповідальності. Такої ж думки

дотримувався Б. Свєнтожецький, наголошуючи, що до 1892 р. на східних кресах

не діяв жоден мисливський закон, а мисливці керувалися звичаєвими нормами

[288].

Зрозуміло, що поява писаного права – це новий етап у правовому

регулюванні суспільних відносин щодо користування та охорони мисливських

угідь. Першим писаним джерелом, яке закріпило основні засади нормативного

регламентування відносин у сфері ведення мисливського господарства в епоху

Київської Русі, є «Руська правда» [46, с. 136–146] – звід законів Київської Русі

ХІ ст. Зокрема, в цьому документі міститься згадка про охорону мисливських

володінь і встановлюються перші обмеження щодо їх використання. Так, нормами

«Руської правди» впроваджувався обов’язок общини сплатити штраф у разі

виявлення руйнування нір – місць знаходження бобрів, якщо не буде знайдена

особа, яка вчинила таке полювання. Окремі ж угіддя охоронялися з огляду на їх

господарське, мисливське чи оборонне значення (наприклад, Чорний ліс на

південно-східній межі Київської Русі та Литовсько-Руської держави) [120]. У

цілому ж угіддя переважно використовувалися можновладцями Київської Русі для

розваг, а рослини і тварини розглядалися як сировинні резерви і були об’єктами

споживацьких цілей – розплідники дичини та охоронні місця для князівського

полювання. У літописах того часу згадується, що у звіринцях і ловищах, в яких

зберігалася дичина для князів, ніхто не міг здійснювати полювання. Це, на думку

І. Я. Фроянова, можна вважати своєрідним підтвердженням недоторканності

мисливських угідь [349]. Ми підтримуємо даний висновок, розглядаючи окреслені

обмеження як один із охоронних заходів щодо мисливських угідь. Взагалі ж за

часів феодалізму заходи охорони мисливських угідь здебільшого вживалися з

метою збереження за феодалами певних привілеїв, наприклад, встановлення на

законодавчому рівні заборон полювання на угіддях землевласників; крім того,

визначався режим користування заповідно-мисливськими ділянками. Наприклад,

наприкінці ХІІІ ст. полювання на зубрів у своїх маєтках заборонив мазовецький

22

князь Болеслав [365, с. 8].

Із другої половини XІV ст. правове становище окремих українських земель

визначалося польсько-литовським законодавством. Приміром, згідно з актом

Люблінської унії на українських землях діяв Литовський статут у редакції 1566 р.,

який містив норми «О листи господарские заповедные, естибы хто оных не дбал»,

що передбачали відповідальність за «порушення права на лови» [214, с. 60–83].

Існувала також низка нормативних актів, що опосередковано врегульовували

питання використання мисливських угідь та їх охорону. До того ж цей час можна

вважати точкою відліку правового регулювання земельно-межових відносин на

території України. Після проведеного межування на кожну земельну ділянку

складалася писцева межова книга, яка містила відомості щодо назви місцевості,

імені володільця, площі угідь, опис меж із позначенням довжини межових ліній у

саженях і угідь, якими вони проходять [121, с. 68–69]. Певні вимоги ставилися до

всіх угідь, у тому числі й мисливських. У цілому ж, спираючись на аналіз чинного

на той час законодавства, можна стверджувати, що у Східній Європі, зокрема на

давньоукраїнських землях, надлишок неосвоєних земель та хащі не було введено

до господарського обігу соціумом. Наприклад, ще в XVI ст. у Литовських

статутах це питання вирішувалося майже аналогічно сучасному концепту: право

на дичину належить тому, хто володіє землею. А саме, venatio magna (себто

великого звіра: турів, зубрів, ведмедів, кабанів) та venatio parva (звіра маленького:

лисів, зайців, птахів), а козацькі гетьмани мисливських угідь узагалі не мали, але

існували спеціальні курені стрільців і бобровників, які полювали на дрібну дичину

для гетьманської кухні будь-де [308].

До цього додамо, що у XVI–XVII ст. система закритих угідь була

зруйнована, ставши джерелом надання прав полювання на них королівським

фаворитам, високим достойникам, а пізніше всім, хто міг за це заплатити [307].

Йдеться про те, що в ті часи в Україні отримання на праві власності або

користування мисливських угідь вже набирало обертів. Як свідчать історичні

хроніки, князь Йоан Ліхтенштайн III з 1894 р. отримав право на полювання та

рибальство у Східних Бескидах. До мисливського господарства князя належали

23

ліси в Дорі, Микуличині, Поляниці, Татарові та Ворохті [346].

На особливу увагу заслуговує період, коли питання використання та

охорони мисливських угідь регулювалося законодавством Російської й Австро-

Угорської імперій, у складі яких перебували українські землі. Передусім слід

наголосити, що в основу були покладені адміністративні механізми управління

мисливським господарством. На території України, яка була складовою

Австрійської імперії, охорона і використання об’єктів тваринного світу в цілому

регламентувалися Законом «Про полювання» 1849 р., але важливу роль також

відігравало галицьке крайове природоохоронне законодавство, розвиток якого

розпочинається з ІІ половини ХІХ ст. У 1869 р. було видано Галицький Закон від

19 липня, який забороняв полювання та продаж альпійських тварин, які водяться в

Татрах, та диких кіз. У 1874 р. прийнято крайовий Закон про охорону деяких видів

тварин, під правову охорону якого підпадали птахи, кажани та їжаки. Через місяць

виданий Закон про охорону тварин від 30.01.1875 р. Його нормами заборонялося

здійснювати полювання, вилов та забій тварин, птахів у певні періоди року [149, с.

30], а головним актом виступав Закон про охорону тваринного світу (Устав про

охорону звірини) від 30.01.1875 р. [150], що діяв протягом другої половини ХІХ –

на початку ХХ ст. на Галичині, у Володимирії та Краківському князівстві. У

ньому вперше в австрійському праві подано перелік тварин, на яких заборонялося

полювання на території вищезазначених адміністративних одиниць в конкретні

періоди календарного року. Також зазначена міра відповідальності за порушення

встановлених правил полювання. Цей Закон закріпив важливу норму стосовно

того, що право полювання і право самостійного розпорядження дичиною

належало власнику земельної ділянки, площа якої складала не менше 115 га (200

моргів) [392]. Цікавим є той факт, що в означений період у Галичині важлива роль

в організації мисливства відводилася місцевому самоврядуванню, зокрема

первинним суб’єктам його здійснення – гмінам, на які покладалося також

врегулювання організаційних і навіть фінансових питань, пов’язаних із

мисливством [89]. Зокрема, п. 5 австрійського цісарського патенту від 07.03.1849

р. передбачалося, що землі, площею менш як 200 моргів, гміна повинна була

24

віддати в оренду або утримувати професійних мисливців для організації

полювання на них. Що стосується фінансових питань, то розподіл доходу між

власниками земельних ділянок, від здачі права полювання в оренду, або від

продажу добутої дичини [387, с. 70–71] було обов’язком гміни. Також у Галичині

вперше в Європі у 1874 р. було започатковано ведення статистичних даних у

мисливському господарстві, де одним з обов’язкових пунктів стала інформація

про площу мисливських угідь (ревір). Наприкінці ХІХ ст. відповідальність за збір

матеріалів було покладено на Львівську дирекцію лісів, а персонально обробляв

дані Антоній Гуральчик – радник лісового інспектора. Інформацію він отримував

від старост повітів, а ті, у свою чергу, – з мисливських господарств. Слід

відмітити, що в подальшому для більш точного ведення мисливської статистики

орендарі права полювання укладали угоду з власниками земельних ділянок, на

яких велося мисливське господарства, де однією з вимог було подання керівником

мисливського господарства даних про добуту дичину.

Подальші зміни в мисливському законодавстві (які поширювалися на

Галичину) відбулися з прийняттям 05.03.1897 р. Мисливського закону для

Галичини [391]. До нововведень можна віднести норми щодо: а) мінімальної

площі угідь, на якій дозволялося ведення мисливського господарства в Галичині –

115 га; б) правил підрахунку розміру мисливських угідь (наприклад, дороги,

залізниці, річки, струмки, канали та інші перешкоди не вважалися розривом

контуру мисливських угідь в єдиному масиві); в) ведення мисливського

господарства у вольєрах (за умови, що вони добре загороджені, а це є гарантією

того, що тварини не проникнуть (вийдуть) за їх межі), що дозволяло вести

мисливське господарство без дотримання мінімальної площі в 115 га; г) реєстрації

самостійних і гмінних ревірів; ґ) оренди мисливських угідь (до речі, строк угоди

такої оренди становив 6 років); д) повноважень повітової влади тощо. Додамо, що

законодавчі зміни 1897 р. у Галичині значно звузили повноваження гміни й

фактично зводили їх до надання повітовій владі пропозицій щодо створення

мисливських ревірів.

Згідно з наступним мисливським Законом 1909 р. для самостійного ведення

25

мисливського господарства потрібно було мати у власності мінімум, який вже був

не 115 га земельної ділянки (як у законі 1897 р.), а 60 га суцільної поверхні землі,

якщо місцевість складалася з полів, пасовищ і городів. Спільні мисливські

господарства, якими володіли кілька землевласників, повинні були мати ділянку

площею 250 га, хоч у виняткових випадках дозволялося зменшувати її до 75 га

[384, с. 97–99]. За формою організації мисливські господарства (ревіри)

поділялися на: 1) самостійний мисливський ревір, коли власник земельної ділянки

задовольнив вимоги щодо володіння на праві власності мінімальною площею для

організації мисливського ревіру; 2) спілковий, на землях кількох власників

земельних ділянок, які були менші, ніж це потрібно для організації самостійного

мисливського ревіру, але в сумі мають необхідний мінімум площі мисливського

ревіру; 3) гмінний мисливський ревір, який складався із земельних ділянок, що

належали гміні [289]. Відповідно до мисливського закону 1909 р. власник

земельної ділянки не мав права уникнути входження в мисливський ревір, які

встановлювались державною повітовою владою. Разом із тим цей закон не містив

такої дефініції, як «мисливські угіддя». Щоправда, Галичина поступалася іншим

землям Австро-Угорської імперії в розвитку мисливського господарства, хоча

воно й відігравало важливу соціально-економічну роль у житті населення краю.

Мисливські угіддя Галичини займали площу понад 7,5 млн га, з яких більше 4,8 га

перебувало в оренді. Оплата за оренду 1 га мисливських угідь (право полювання)

була однією з найменших у імперії, а щорічні надходження від оренди становили

понад 300 тис. крон [178]. Із прийняттям Мисливського закону від 03.12.1927 р.

плата за оренду мисливських угідь взагалі унормовувалася і була залежною від

ефективності ведення мисливського господарства. Незважаючи на це, вона все

одно залишалася найнижчою порівняно з іншими країнами імперії і становила

0,06 крон (на Буковині – 0,07 крон, у Чехах – 0,37 крон, гірській Австрії – 0,44

крон, нижній Австрії – 0,71 крон) [89]. Ще слід відзначити, що Мисливський

закон 1927 р. виходив з принципу залежності права полювання від власності на

землю.

Розглянемо також українські землі, що знаходилися під владою Царської

26

Росії. У другій половині XIX ст. на цих територіях спеціального законодавства

щодо використання та охорони мисливських угідь не існувало, хоча окремі

аспекти правового регулювання ведення мисливського господарства були

висвітлені в актах. Однак пізніше разом з охороною лісомисливських угідь від

пожеж і несанкціонованих вирубок почали вживатися біотехнічні заходи [32], що

сприяло збереженню і збільшенню кількості дичини. До них належали:

обмеження випасу в лісових угіддях селянської худоби до 6 місяців на рік;

боротьба з хижаками (вовком і риссю); облік чисельності основних мисливських

тварин. Право мисливства належало власникам землі й дозволяло регулювати

добування дичини на власний розсуд.

Відзначимо, що 03.02.1892 р. Державною Думою Росії було прийнято

Правила про полювання, які стали першим нормативно-правовим актом у сфері

мисливства, що затвердив виробничу концепцію мисливського господарства [202,

с. 88], а також врегульовував питання надання в оренду права на полювання [202,

с. 359]. На нашу думку, Закон «Про полювання» (1892) де-юре дозволив вирішити

питання оренди права на полювання, але де-факто в оренду передавалися угіддя

для полювання, використовуючи сучасну термінологію – мисливські угіддя.

Вбачається за доцільне підтримати наукові висновки, отримані В. В. Шеховцовим

[237, с. 430] та В. В. Овдієнко [198, с. 21], що на початку ХХ ст. нормативні акти в

галузі мисливства не носили природоохоронного характеру, що мало наслідком

значне збіднення якісних та кількісних характеристик мисливської фауни, а також

не передбачало спеціальних норм щодо використання та охорони мисливських

угідь. До вказаного додамо, що вивчення документів і результатів досліджень

науковців дає підстави констатувати, що законодавством як Царської Росії, так і

Австро-Угорської імперії лише частково унормовувалися питання використання

та охорони мисливських угідь, зокрема, щодо їх площі й порядку надання в

оренду. Таким чином, незважаючи на особливості законодавств Російської і

Австро-Угорської імперій у сфері користування мисливськими угіддями другої

половини ХІХ – початку ХХ ст., їм притаманні певні спільні риси, основною з

яких є приватноправовий характер договірних відносин щодо надання земельних

27

ділянок для здійснення полювання. Як уже відмічалося, і на території Галичини, і

на іншій території України мисливські угіддя надавалися в користування на

підставі договорів оренди земельних ділянок із власниками земель, ініціатором

укладення таких договорів були, як правило, товариства мисливців. Держава в

особі органів виконавчої влади не була стороною за таким договором.

Після революції 1917 р. у правовому регулюванні використання та охорони

мисливських угідь відбуваються докорінні зміни. На розвиток мисливської галузі

вплинули, по-перше, соціалізація земель, тобто встановлення державної форми

власності на неї; по-друге, впровадження низки спеціальних «мисливських»

нормативно-правових актів, а саме: декретів «Про строки полювання та право на

мисливську зброю» від 27.05.1919 р. [194, с. 1], «Про мисливство» від

20.06.1920 р. [196, с. 297], «Правила здійснення полювання, його строки і

способи» від 24.08.1922 р. [234, с. 6–8], що закріпили підстави відмежування права

полювання від права землеволодіння. Слід вказати, що названі акти не

передбачали норм щодо спеціального правового регулювання використання або

охорони територій, на яких відбувається полювання, і тільки починаючи з 1923 р.

новим Декретом «Про мисливство» [196, с. 216] встановлюється можливість

заснування заповідників, заказників, зооферм, лабораторій, мисливських парків і

розплідників хутрового звіра, птиці й мисливських собак (п. «б» ст. 5). Крім того,

у Примітці до ст. 2 цього Декрету йшлося про права «промислового населення в

мисливських промислових районах», що дає можливість вести мову про

започаткування практики віднесення цілих «районів» до категорії «мисливські

промислові».

У цей же час на радянському просторі, тобто з 1923 р., на законодавчому

рівні в УРСР починає використовуватися поняття «мисливські угіддя», а саме в

§ 23 Статуту Всеукраїнського Союзу мисливців та рибалок від 20.10.1923 р. [342,

с. 93], але юридичне визначення вперше було наведено в Положенні «Про

мисливське господарство РСФСР» від 10.02.1930 р. [198, с. 109], згідно з яким

«мисливські угіддя» – це земельні, лісові та водопокриті площі, які є придатними

для ведення мисливського господарства. Під мисливським господарством

28

розумілося система заходів, мета яких – правильна експлуатація державного

мисливського фонду і збільшення їх чисельності, покращення умов перебування

та поліпшення стану цінних мисливських звірів і птахів, шляхом полювання,

звірівництва і розведення дичини. Практичне значення цього положення полягало

в тому, що вирішувалися питання про можливість організовувати мисливське

господарство на землях сільськогосподарського призначення, особливо з огляду

на те, що ст. 4 Положення визначався порядок виділення заказників і особливих

мисливських угідь для організації на них правильного мисливського господарства

[341, с. 8]. У подальшому мисливські угіддя почали закріплювати за колективами

для організації приписних і державних мисливських господарств, зміцнення яких

в Україні у 1947 р. створено низку відомчих і спортивних об’єднань мисливців.

Крім того, 30-ті рр. ХХ ст. ознаменувалися колективізацією сільського

господарства і проголошенням того, що «організація мисливського господарства і

мисливського промислу відбувається за допомогою колгоспів». Поступово

починають відокремлюватися особливі мисливські угіддя, мисливські заповідники

або заказники, мета їх створення – збереження запасів цінних мисливських тварин

і птахів, створення сприятливих умов для їх розмноження і подальшого

господарського використання зі складу мисливських угідь.

Порядок експлуатації особливих мисливських угідь встановлювався

Положенням про мисливське господарство РСФСР, яке тривалий час залишалося

правовою основою регулювання мисливської справи і діяльності у всіх союзних

республіках, у тому числі й в УРСР, щоправда, до прийняття власних положень.

Щоб прискорити просування обраним курсом на «приписку угідь», у 1931 р. на

союзному рівні було поставлено завдання на наступний рік закріпити за

користувачами до 50 % площі мисливських угідь для отримання максимального

підвищення товарного виходу хутра і дичини. Постановою Ради Праці і Оборони

СРСР № 477 «Про пушно-хутряне господарство» встановлювалося, що роботу з

організації артілей, груп та бригад і виробничих мисливських станції слід вести на

базі приписки їх до відповідних мисливських угідь [160, с. 72]. Причому

мисливські господарства мали організовуватися за так званими «орієнтовними

29

планами організації мисливських господарств», які включали, в тому числі, й опис

площі кордонів майбутнього господарства, і кількісні та якісні характеристики

мисливських угідь. Після затвердження відповідних планів мисливські угіддя

передавалися обласним, крайовим мисливським спілкам для ведення

мисливського господарства. Самі ж мисливські господарства організовувалися на

території мисливських угідь, виділених у довгострокове орендне користування

рішеннями обласних, крайових виконкомів і рад міністрів автономних республік

за поданням місцевих Управлінь у справах мисливського господарства. Після

затвердження Проекту організації мисливського господарства довгостроковий

користувач укладав з Управлінням у справах мисливського господарства договір

оренди виділених мисливських угідь для організації мисливського господарства

строком на 10 років. На нього покладався обов’язок протягом року провести

спеціальне «впорядкування мисливських угідь», при проведенні якого

уточнювали п’ятирічні план і кошторис витрат. Замість орендної плати за

користування мисливськими угіддями орендар зобов’язаний був щорічно

вкладати кошти у господарство для вжиття біотехнічних і відтворювальних

заходів: у спортивних мисливських господарствах – не менше 15 % від суми всіх

асигнувань, передбачених кошторисом витрат на рік; у промислових мисливських

господарствах – не менше 10 % від суми річного плану заготівлі мисливської

продукції. Обов’язок щодо влаштування і закріплення мисливських угідь на

території УРСР було покладено на Головне управління мисливського

господарства і заповідників при Раді Міністрів Української РСР. Причому

відповідні роботи потрібно було провести перш за все у всіх густонаселених і при

необхідності в окремих промислових районах, а закінчити їх треба було в 1965 р.

Всі витрати, пов’язані з економічним обстеженням, пристроєм і закріпленням

мисливських угідь, сплачувалися за рахунок спеціальних коштів Головного

управління мисливського господарства і заповідників при Раді Міністрів

Української РСР.

Протягом наступних 15 років приймається низка нормативних актів, у яких

детально прописували порядок закріплення мисливських угідь як у союзних

30

республіках, так і в Україні, а саме: «Основні вказівки щодо устрою мисливства та

закріпленню мисливських угідь в густонаселених районах РРФСР» від

02.09.1960 р. [205, с. 72–90], Типові форми орендного та суборендного договорів

на закріплення мисливських угідь від 12.04.1961 р. [347, с. 10–17], Закон УРСР

«Про охорону природи Української РСР» від 30.06.1960 р. [276], Типовий договір

на закріплення за промисловими мисливськими господарствами мисливських

угідь і користування ними від 11.02.1964 р. [328, с. 102–107], Інструкція про

порядок відведення і закріплення мисливських угідь в РРФСР від 18.07.1975 р.

[117], Закон УРСР «Про охорону та використання тваринного світу» від

27.11.1981 р. [277] тощо. Серед особливостей правового режиму використання

мисливських угідь передусім треба звернути увагу на можливість укладення

договору суборенди мисливських угідь, а також введення типової форми договору

на користування закріпленими угіддями. Розроблений порядок використання

мисливських угідь діяв аж до прийняття 23.11.1989 р. «Основ законодавства

Союзу РСР та союзних республік про оренду» [206], які врегульовували відносини

щодо оренди мисливських угідь у загальному вигляді, без деталізації процедури й

порядку надання. Як результат через рік було закріплено чіткий перелік

документів, необхідних для отримання в оренду мисливських угідь, а також

процедура їх розгляду, дія цього акта поширювалася і на територію України.

Аналіз законодавства радянської доби [45, с. 346–357] дає змогу дійти

висновку, що в правовому регулюванні використання та охорони мисливських

угідь у цілому не ставився екологічний акцент; врегульовувалися переважно

відносини «приписки» мисливських угідь та їх впорядкування, а норми

охоронного спрямування фактично були відсутні. Крім того, на загальносоюзному

рівні питання впорядкування угідь стало одним із найголовніших і

найактуальніших. Зокрема, розроблялися відповідні методики, за якими

проводилася оцінка угідь, а їх якість характеризувалася чотирма класами бонітету:

III клас – хороші угіддя, II – середні, I – погані й 0 – непридатні (до речі, в якій

(методиці) останній вид зустрічається лише випадково). Зазначимо, що за

критерій обиралась продуктивність угідь, яка відображалась у показниках

31

абсолютного й відносного обліків. Найбільша кількість зафіксованих

(облікованих) зустрічей тварин або їх слідів обиралося за 100 %, виходячи з цього

класи встановлювалися за такими градаціями: III клас – 70–100, II – 40–70, I – 10–

40, 0 клас – до 10 % [322]. Частково ситуація змінилася після проголошення й

підтримки на законодавчому рівні концепції раціонального природокористування

[182, с. 33], збереження і поліпшення стану довкілля.

Після розпаду Радянського Союзу і становлення України як незалежної

держави з неминучістю постало питання про формування оновленого

національного законодавства. Як влучно наголошує А. П. Гетьман, перехід до

ринкових відносин в економіці, відмова від ідеологічних догм у праві, бажання

українського суспільства побудувати в перспективі правову і соціальну державу,

встановити правові норми із природокористування й охорони навколишнього

середовища (в тому числі й мисливських угідь) переважно в законах, а не в

підзаконних актах – це ті явища в екологічному праві, які знаменують початок

нового етапу його розвитку. Отже, саме в цей час «розпочинається новий етап

законотворення, у тому числі стосовно подальшого вдосконалення напрацьованих

за довгі попередні роки правових основ» [237, с. 49] використання та охорони

мисливських угідь.

Правову базу в цій сфері становлять насамперед такі нормативно-правові

акти, як закони України «Про охорону навколишнього природного середовища»

від 25.06.1991 р. [275] (прийнятий ще за радянських часів. – Н. Б.) і «Про

тваринний світ» від 03.03. 1993 р [283], а також «Про захист тварин від

жорстокого поводження» від 21.02.2006 р. [266], «Про природно-заповідний фонд

України» від 16.06.1992 р. [279], Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. [114],

Лісовий кодекс України [167] та ін.

Вважаємо за доречне окремо зупинитися на «Положенні про мисливське

господарство та порядок здійснення полювання» (зараз втратив чинність),

затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 780

[226], спрямованому на правове врегулювання відносин у галузі використання,

охорони та відтворення державного мисливського фонду. Так, відповідно до

32

Положення було затверджено Типовий договір про умови ведення мисливського

господарства (24.12.1996 р.) [264], який і досі є чинним, але потребує суттєвого

оновлення, оскільки, на нашу думку, не відповідає реаліям сьогодення. Із

прийняттям (замість Положення про мисливське господарство та порядок

здійснення полювання) Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» від 22.02.2000 р. (далі – Закон) [269] правова регламентація існуючих

у галузі мисливства суспільних відносин, уперше в історії України, закріплена у

відповідному спеціальному законі, в якому визначено [198, с. 33] правові,

економічні й організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі

мисливського господарства та полювання. Згідно з Законом забезпечує рівні права

всім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної

влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, корегування

чисельності, використання і відтворення тваринного світу [241].

Проте варто зауважити, що в умовах сьогодення часто постає питання

вдосконалення законодавства, зокрема щодо перегляду і закріплення механізму

правового регулювання використання та охорони мисливських угідь. Вбачається,

що прийняття оновленого Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» сприятиме осучасненню законодавчих приписів щодо ведення в

країні мисливського господарства та приналежності мисливських угідь, а також

приведенню їх у відповідність до існуючих методів і концептуальних підходів

використання та охорони мисливських угідь, зафіксованих в актах Європейського

Союзу.

Отже, проведений історико-правовий аналіз генезису правового режиму

використання та охорони мисливських угідь в Україні дозволяє сформулювати

такі висновки:

По-перше, правовий режим використання та охорони мисливських угідь на

території України має власну історію виникнення і становлення. На певних етапах

свого розвитку йому були притаманні певні особливості, що пояснюється не

тільки епохою, як-от античні часи або період феодалізму, а й «підвладністю

українських земель», тобто тим, була вона чи то у складі Польщі, Австро-

33

Угорської імперії, чи то Царської Росії, а також усталеними звичаями, традиціями

і навіть менталітетом народу – жителів певних територій, наприклад Галичини, та

їх шануванням недоторканності умовного мисливського ревіру.

По-друге, вивчення наукової літератури дає підстави розвитку

законодавчого закріплення використання та охорони мисливських угідь поділити

на 7 періодів. На нашу думку, в основу відмежування слід покласти: правове

регулювання відносин щодо користування мисливськими угіддями і особливості

внутрішньогосподарської діяльності й охорони мисливських угідь. З урахуванням

сказаного вбачається, що можна виокремлювати такі періоди: I – найдавніші часи

(доісторичні часи – поч. IХ ст.); II – Україна за часів Київської Русі та Галицько-

Волинського князівства (кін. ІX ст. – XІІІ ст.); ІII – Польсько-литовська доба (XІV

ст. – поч. XVІ ст.); IV – Козацько-гетьманська доба (кін. XVI – поч. XVIІІ ст.); V –

імперський (кін. XVIII ст. – поч. XX ст.); VI – радянський (поч. XX – кін. XX ст.);

VIІ – сучасний (або новітній), тобто з набуттям Україною незалежності (кін. XX –

поч. XXI ст.) (див. Додаток Б). Щодо кожного окремо вкажемо таке.

Перший період характеризується відсутністю чітких правових норм щодо

користування мисливськими угіддями і їх охорони. Суспільні екологічні

відносини врегульовувалися нормами звичаєвого права.

Другий ознаменувався появою норм писаного права, центральне місце серед

яких відведено «Руській правді», яка є одним із перших зведень законів Київської

Русі ХІ ст., де згадується про охорону мисливських володінь і встановлюються

перші обмеження щодо їх використання. Замість терміна «угіддя» як на

правовому, так і побутовому рівні, використовувалося поняття «лови», «звіринці».

У цілому ж угіддя призначалися для розваг князівської влади Київської Русі, де

рослини і тварини розглядалися як сировинні резерви й були об’єктами

споживацьких цілей – розплідниками дичини та охоронними місцями для

князівського полювання.

У законодавстві третього періоду фактично відсутні прямі норми щодо

мисливських угідь. Право на дичину й полювання було нерозривно пов’язане із

власністю на землю. Поступово формується система закритих угідь. У правовій

34

площині здебільшого встановлюються правові засади полювання, а також

притягнення до відповідальності за браконьєрство.

Четвертому періоду властива така риса, як відсутність у козацьких

гетьманів мисливських угідь узагалі, хоча й існували спеціальні курені стрільців і

бобровників, в яких полювали на дрібну дичину для гетьманських потреб

(центральна Україна). В іншій частині України, яка перебувала під патронатом

Австро-Угорської імперії і Речі Посполитої, характер мисливсько-промислового

господарства змінюється під впливом колоніальних процесів. Виникають системи

мисливських угідь, що закріплювалися за окремими мисливцями і переходили у

спадщину. Наприкінці XVI – поч. XVII ст. система закритих угідь повністю

виродилася, ставши джерелом роздавання прав на полювання в них королівським

фаворитам, а пізніше всім, хто міг за це заплатити. Отже, розвиток правового

регулювання використання та охорони мисливських угідь пов’язується з

власністю на землю.

П’ятий період пов’язаний із перебуванням українських земель у складі

Російської й Австро-Угорської імперій. У цей час питання використання та

охорони мисливських угідь регламентувалося законодавством названих держав, а

в основу були покладені адміністративні механізми управління мисливським

господарством. Законодавство цієї доби містило правові засади охорони не лише

окремих видів тваринного чи рослинного світу, а й унікальних і типових

ландшафтів. Саме в цей період формується правова база отримання у власність

або користування мисливських угідь. У другій половині XIX ст. на українських

землях, підвладних Російській імперії, промислове значення полювання поступово

зменшувалося, воно все більше набувало рис захопливого спортивного заняття.

Розвивається оренда мисливських угідь. Проте в оренду передаються не землі, а

право на полювання. На початку ХХ ст. разом із охороною лісомисливських угідь

від пожеж і несанкціонованих вирубок почали вживатися біотехнічні заходи, що

сприяли збереженню і зростанню чисельності дичини. На західноукраїнських

землях, що знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, відбувається

розвиток Галицького крайового природоохоронного законодавства. Крім того, в

35

організації мисливства значну роль відігравало місцеве самоврядування, зокрема,

первинні суб’єкти його здійснення – гміни, на які покладався обов’язок

врегулювання організаційних і навіть фінансових питань, пов’язаних із

мисливством. Розробляється дієва система норм, якими регламентувалося ведення

мисливського господарства (встановлюється мінімальна площа угідь,

закріплюється порядок створення мисливського господарства, оренди тощо).

Однак на території Західної України приписів законодавства фактично не

дотримувалися, а розвиток мисливського господарства в Галичині поступався

іншим краям Австро-Угорської імперії.

Щодо шостого періоду вкажемо, що основною ідеєю нормативно-правових

актів радянської доби першого етапу (йдеться про перші роки) свого розвитку

стало відмежування права полювання від права землеволодіння. Полювання на

той час більшою мірою було спрямоване саме на промислове добування диких

тварин. Організація мисливського господарства і мисливського промислу

покладається на колгоспи. Починаючи з 1923 р. на законодавчому рівні в УРСР

використовується поняття «мисливські угіддя». У цей період (30-ті рр. ХХ ст.)

започатковується правова регламентація заснування заповідників, заказників,

зооферм, лабораторій, мисливських парків і розплідників хутрового звіра, птиці і

мисливських собак. Поширюється практика віднесення цілих «районів» до

категорії «мисливські промислові», а також відроджується надання мисливських

угідь у довгострокове користування, тобто можна вести мову про початок

організаційно-правового становлення мисливства в Україні. Вперше на

законодавчому рівні в 1930 р. наводяться юридичні визначення понять

«мисливські угіддя» і «мисливське господарство», розпочинається процес

закріплення угідь за товариствами мисливців, розгортається організація

«правильних і культурних мисливських господарств» на основі приписки,

розробляються типові форми договорів оренди і суборенди мисливських угідь.

Сьомий період ознаменувався опрацюванням і прийняттям низки

нормативно-правових актів, спрямованих на правове регулювання мисливства в

Україні, реформування мисливської галузі під впливом евроінтеграційних

36

процесів, екологічний акцент ведення мисливського господарства стає на рівні з

економічним, що зумовлює виникнення додаткових питань щодо правової

регламентації охорони мисливських угідь, зароджується і обговорюється ідея

кодифікації екологічного законодавства [28, с. 82–89].

1.2. Мисливські угіддя як об’єкт правового режиму: поняття та

класифікація

Встановлення особливостей, специфіки і змісту суспільних відносин, які

складаються в процесі використання та охорони мисливських угідь, що є об’єктом

дисертаційного дослідження, неможливе без з’ясування сутності категоріального

апарату роботи. Передусім наголосимо, що центральне місце відводиться

юридичному поняттю «мисливські угіддя». Беручи до уваги те, що соціально-

економічні й політичні реформи в Україні зумовлюють зміни у правовій сфері,

істотно впливають на юридичні факти, пов’язані з виникненням, зміною і

припиненням суспільних відносин, а отже, позначаються на системі їх правового

впорядкування, слушною вбачається точка зору І. О. Соколової, яка наголошує,

що «на передній план виходить саме проблематика правового режиму, оскільки

саме ця категорія відображає найбільш чутливі риси правової регламентації того

чи іншого різновиду суспільних відносин» [309, с. 4]. Наведене спонукає нас до

розгляду насамперед такого багатоаспектного юридичного поняття, як правовий

режим. Як указує В. Я. Настюк, під правовим режимом слід розуміти діяльність і

пов’язані з нею суспільні відносини, врегульовані нормами права спеціального

соціального призначення [183, с. 24–25]. Це поняття стане теоретичною основою

при формулюванні авторського визначення терміна «правовий режим

використання та охорони мисливських угідь».

Вивченням юридичної природи категорії «правовий режим» займалися такі

фахівці у галузі теорії права, як С. С. Алексєєв, В. Б. Ісаков, О. В. Малько,

М. І. Матузов, О. В. Петришин, П. М. Рабінович, О. Ф. Скакун, І. О. Соколова,

Т. В. Шадріна, Е. Ф. Шамсумова та ін., а також представники інших сфер знань.

37

Науково-теоретичною базою при написанні роботи стали праці вітчизняних

учених – фахівців у галузі земельного, екологічного та аграрного права, зокрема

В. І. Андрейцева, Г. І. Балюк, Л. В. Басая, А. Г. Бобкової, І. В. Вітковської,

М. П. Волика, А. П. Гетьмана, Т. В. Григорєвої, Л. Р. Данилюк, В. М. Єрмоленка,

Н. Р. Кобецької, М. В. Краснової, Л. Д. Нечипорук, В. В. Носіка, В. В. Овдієнка,

А. К. Соколової, П. В. Тихого, О. О. Томин, В. Ю. Уркевича, В. С. Шахова,

М. В. Шульги та ін. Однак зауважимо, що в умовах сьогодення комплексного

дослідження правового режиму використання та охорони мисливських угідь не

проводилося.

Спочатку варто з’ясувати наповнення і сутність правових категорій. У

цьому контексті вкажемо, що термін «режим» утворився від франц. «régime»,

який, у свою чергу, є похідним від латинського «regimen» – керування. В

юридичній літературі існує багато різних точок зору щодо його розуміння, а саме:

режим – порядок [2–6], законність [200; 270], соціальний режим певного об’єкта

або виду діяльності [118, с. 259], характеристика управління [200, с. 16–18] та ін.

Виходячи з наведеного, на наше переконання, поняття «режим» варто розглядати

в широкому та вузькому сенсі. У вузькому – це сукупність правил поведінки, а в

широкому – вся система заходів, що використовуються для досягнення

поставлених цілей [184, с. 63; 303, с. 13]. Категорія «режим» пов’язана з одним із

значень поняття «управління», а саме з діяльністю щодо впорядкування

відповідних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають цього [199, с. 726].

Правовий режим безпосередньо відображає найважливіші елементи правової

політики держави; являє собою певний порядок регулювання, що знаходить свій

прояв у комплексі правових засобів. Термін «правовий режим» вказує на

специфіку правового регулювання певної сфери суспільних відносин за

допомогою різних засобів і способів [327, с. 272]. Категорія «правовий режим»

відбиває риси правової регламентації того чи іншого різновиду суспільних

відносин, виступає цілісним комплексом юридичних засобів, сформованим з

елементів правового регулювання, що підлягають застосуванню – методів

(диспозитивного й імперативного), способів (дозволів, заборон і зобов’язань),

38

типів регулювання (загально-дозвільного та спеціального).

Загальновідомо, і про це вже йшлося, що категорія «правовий режим»

розглядається науковцями як багатоаспектне соціально-юридичне явище. Мабуть,

з огляду на це правники досі не виробили єдиного, спільного її розуміння.

Відсутність одностайності у визначенні поняття «правовий режим», на нашу

думку, підтверджується й тим, що цей термін є предметом вивчення не лише

юриспруденції, а й соціології, політології та інших наук. Можемо констатувати,

що з кожним роком кількість наукових досліджень зростає, не є винятком і

юридичні науки, але, на жаль, користі від цього мало, замість того, щоб виробити

єдиний концепт, фахівці навпаки ускладнюють поняття «правовий режим».

Пояснюється такий стан справ браком єдиного підходу до нього, невизначеністю

його основоположних складників, змісту та сутності на рівні галузевих правових

доктрин [30, с. 48–54].

У теорії права до структури правового режиму в широкому сенсі, крім

засобів правового регулювання, відносять й інші правові явища, зокрема

правосуб’єктність, яка закріплює правове становище суб’єкта, юридичну

відповідальність, юридичні гарантії, пільги та привілеї [310, с. 55]. Таким чином,

структура правового режиму складається з таких базових елементів: механізм

правового регулювання (норми права, юридичні факти, правовідносини, акти

реалізації прав і виконання обов’язків, правозастосування), суб’єкти права (їх

правовий статус, правосуб’єктність), об’єкти прав, методи взаємодії конкретних

видів суб’єктів з об’єктами, система гарантій його виконання (юридична

відповідальність за порушення режиму). Сутність правових режимів визначається

відповідним органом державної влади, як правило законодавчої, і складається із

встановлених найважливіших умов кожного елементу структури правового

режиму. При цьому кожен елемент структури розглядається з позицій

визначеного кола осіб, до яких цей режим застосовується, або осіб, які його

реалізують, простору, на який поширюється (в тому числі й відповідні

адміністративно-територіальні одиниці) та його дії в часі [151, с. 29].

Заслуговує на увагу той факт, що фахівцями із земельного, аграрного,

39

екологічного, природоресурсного права з часу набуття Україною незалежності

захищено майже 30 кандидатських дисертацій, присвячених проблемам правового

режиму певних природних об’єктів. На рівні докторської дисертації поняття

«правовий режим використання природних ресурсів» вивчалося Н. Р. Кобецькою,

яка обґрунтовує, що його слід розглядати як особливий порядок регулювання

експлуатації корисних властивостей природних ресурсів, що базується на

поєднанні загальнодозвільного і спеціальнодозвільного типів правового

регулювання та включає комплекс правових засобів (у тому числі дозволів і

договорів), які взаємодіють між собою і забезпечують екологічно безпечне

раціональне ефективне стале природокористування [132, с. 5].

Спираючись на наведене вище, правовий режим використання та охорони

мисливських угідь можна розглядати як установлений нормами права певний

порядок регламентації суспільних відносин у цій сфері, який відображає

специфіку регулятивного впливу права на соціально-правові зв’язки, що

підлягають унормуванню. При цьому термін «правовий вплив» є значно ширшим

за змістом, ніж «правове регулювання», оскільки перше включає низку правових

функціональних утворень, зокрема, правозастосовну практику, законність,

правопорядок тощо [328, с. 308–309]. У свою чергу вважаємо, що механізм

правового регулювання, який, до речі, є динамічною частиною національної

правової системи, а також розглядається як сукупність юридичних засобів, сприяє

забезпеченню певної мети в процесі використання та охорони мисливських угідь.

Вказане виглядає цілком логічним. Однак, як слушно зауважує

В. І. Андрейцев, правові режими кожних конкретних природних ресурсів мають

загальні та особливі ознаки з точки зору їх можливого використання або

використання належних їм властивостей для задоволення багатогранних потреб

фізичних та юридичних осіб [11, с. 229]. Звісно, правовий режим використання та

охорони мисливських угідь не є винятком. Проводячи аналогію з правовим

режимом мисливських природних ресурсів, до загальних рис правового режиму

мисливських угідь можна віднести таке: 1) його зміст зводиться до встановлення

порядку регулювання певної сфери суспільних відносин; 2) встановлюється за

40

допомогою чітко визначеного механізму правового регулювання;

3) закріплюється, як правило, у спеціальних нормативно-правових актах [82];

4) відображає особливості відповідних суспільних відносин. На нашу думку, саме

у зв’язку з функціональним призначенням поняття «мисливські угіддя» як одного

із центральних термінів у сфері ведення мисливського господарства та

мисливства, а також як об’єкта еколого-правового регулювання, властивостями

(природними, соціальними, юридичними), видами самих угідь і виникає нагальна

потреба у виявленні специфічних ознак їх правового режиму. Спираючись на

висновки, отримані при аналізі особливостей правового режиму мисливських

природних ресурсів [81, с. 59–60], маємо констатувати, що до них належать:

1) особливий, своєрідний об’єкт правового регулювання; 2) мета і завдання

використання та охорони мисливських угідь; 3) розгалужена система

законодавства у сфері регулювання відносин щодо використання та охорони

мисливських угідь; 4) система правових засобів, передбачених законодавством (як

екологічним так і інших галузей); 5) змішаний метод еколого-правового

регулювання суспільних відносин щодо мисливських угідь; 6) спеціальний

інструментарій регулювання правовідносин, які виникають при користуванні

мисливськими угіддями; 7) формування екологічного правопорядку в даній сфері.

Виокремивши специфічні риси, можна перейти до одного з ключових

аспектів проблеми правового режиму використання та охорони мисливських

угідь, а саме його класифікації, яка передусім дозволяє відрізнити загальний від

спеціального. Суть загального правового режиму полягає в тому, що

встановлюваного ним порядку мають дотримуватися всі суб’єкти права, які

перебувають у сфері правової регламентації використання та охорони

мисливських угідь. Спеціальний правовий режим виникає якщо нормою права

буде встановлено інше, але в той же час однакове коло суб’єктивних прав і

юридичних обов’язків різних суб’єктів права відносно одного і того ж об’єкта

правового регулювання. Отже, можна стверджувати, що цей режим слід

розглядати як особливий порядок правової регламентації відносин щодо

використання та охорони мисливських угідь (при цьому доцільно звернути увагу

41

на специфіку об’єкта еколого-правового регулювання), який встановлюється щодо

конкретного кола суб’єктів або сфери їх діяльності і який відрізняється від

загального режиму пільговою або обмежувальною спрямованістю регулювання,

що зумовлено публічним інтересом, а це, безумовно, відбивається на всіх

елементах його механізму, зокрема, через гарантії, пільги, форми державної

підтримки, обмеження, заборони і додаткові підстави юридичної відповідальності.

Щоправда, правовий режим мисливських угідь відображає лише частину

специфіки регуляторного впливу права на соціально-правові зв’язки, які

підлягають регламентації у сфері ведення мисливського господарства. Його

доцільно розглядати як режим, що має міжгалузевий характер. Із цього приводу

влучно виразилися А. П. Гетьман і В. А. Зуєв: ускладнення правових явищ і

юридичних зв’язків, новації законодавства ставлять перед наукою екологічного

права нові виклики, на які вона повинна адекватно реагувати, а також

унеможливлюють розгляд структурних елементів без урахування їх

взаємообумовленості та взаємопроникнення [66, с. 87].

Виходячи з цього і враховуючи думки фахівців, вважаємо, що на

законодавчому рівні слід закріпити визначення поняття «правовий режим

мисливських угідь», а саме в Законі України «Про мисливське господарство та

полювання». Крім того, в подальшому воно може бути враховане при розробці

Екологічного кодексу України.

Отже, спробуємо сформулювати дефініцію. Передусім з’ясуємо всі нюанси

щодо об’єкта – «носія режиму» [118, с. 258–261], яким виступають «мисливські

угіддя». Як відомо, площа мисливських угідь в Україні у різні роки дорівнювала:

1990 р. – 50,538 млн га [88], 2005 р. – 47,2 млн га [309], 2012 р. – 44,565 млн га

[88], 2013 р. – 37,486 млн га [179, с. 22], а 2016 р. – 39,4 млн га [87]. Як видно,

площа мисливських угідь починаючи з 1990 р., значно зменшилася. Разом із тим

починаючи з 2016 р. вона знов збільшується, на сьогодні під мисливські угіддя

відведено значну частину українських земель. Для формування загального

враження порівняємо показники мисливських угідь із заповідними територіями

України (станом на 2012 р.). Ситуація склалася таким чином, що площі

42

мисливських угідь в Україні в 28 разів більші заповідних територій, показники

яких дорівнюють 1565.2 тис га. Показовим є й відсоткове співвідношення (якщо

порівняти з площею України у 603 628 км²) 73.83 і 2.59 %. До угідь мисливських

господарств входять землі лісогосподарського призначення,

сільськогосподарського призначення і водно-болотні угіддя [87]. За іншими

даними, площа мисливських угідь – це 80 % території України, а заповідні – лише

4 % [306]. Зрозуміло, що для раціонального використання та охорони досить

значних площ необхідно мати дієвий механізм, який, звісно, буде закріплюватися

у правових нормах.

Перш ніж приступити до розгляду об’єкта, слід розібратися з

термінологією. Почнемо з визначення поняття «угіддя», що пов’язане з даровими

благами природи, які людина використовує для задоволення своїх життєво

необхідних потреб. Нині ним охоплюється місце проживання, біотоп; ділянка, що

використовується людьми в господарських цілях (сільськогосподарські, лісові,

мисливські та ін.) [84]; частина землі, що відрізняється від сусідніх природою

господарювання. Щоправда, як і з деяких інших питань, серед науковців немає

єдиного підходу до встановлення часу входження цього поняття в науковий обіг.

Так, дехто вважає, що воно почало використовуватися «не так давно» (мається на

увазі радянська доба. – Н. Б.) [379, с. 64]. У той же час (і ми підтримуємо таку

позицію) В. С. Шахов науково обґрунтовував висновки, що слово «угіддя»

увійшло у вжиток ще в ХІV ст. На переконання науковця, цим поняттям

визначали ділянку землі або частину будь-яких природних багатств, які були

придатні для господарського використання і давали кошти для життя [363, с. 7]. У

національному екологічному законодавстві термін «угіддя» також є

загальноприйнятим і вживається у словосполученнях: водно-болотні [349], лісові,

сільськогосподарські, а також мисливські угіддя та ін. Головними рисами, за

якими й відбувається виокремлення видів угідь, є характер їх використання,

природно-історичні ознаки й властивості, які відображають їх якісний стан. Так

саме, природні властивості угідь В. С. Шахов (і ми погоджуємося з цим) обирав

критерієм для поділу угідь на види. На наш погляд, даючи загальну

43

характеристику всіх природних угідь, потрібно пам’ятати, що для людини

найбільш значущими завжди є природні властивості, які визначають характер

використання угідь (ґрунт, його родючість, вид рослинності, рельєф місцевості,

водойми, наявність диких тварин, доступність ділянки і т.п.) [364, с. 8]. При

проведенні класифікації угідь потрібно також враховувати їх основне призначення

і систематичне використання окремих ділянок для певних господарських цілей.

Наголосимо, що угіддя, крім цього, є основним елементом Державного

земельного кадастру України, який, до речі, в межах земельної ділянки ведеться за

угіддями. Враховуючи все вищенаведене спробуємо дати поняття «мисливські

угіддя», виокремивши його характерні ознаки.

Уперше на законодавчому рівні термін «мисливські угіддя» на теренах

України використано за радянських часів в Уставі Всеукраїнського Союзу

мисливців та рибалок (1923), але його дефініцію було надано значно пізніше – у

1930 р. у Положенні «Про мисливське господарство РСФСР». На той час поняття

«мисливські угіддя» було сформульоване через категорію «площ, які є

придатними для ведення мисливського господарства». До речі, схоже за змістом

визначення закріплювалася в постанові уряду Республіки Таджикистан «Про

заходи щодо покращення ведення мисливського господарства на території

Республіки Таджикистан» (1997) [268]: «Мисливськими угіддями є земельні та

водні площі (крім земель населених пунктів), які служать місцем проживання

диких звірів і птахів або можуть бути використані для ведення мисливського

господарства». Близьке за змістом визначення мисливських угідь пропонує

В. І. Грязін: «Мисливськими угіддями визнаються всі земельні, лісові та

водопокриті площі, які є місцем проживання диких звірів і птахів, що

перебувають у стані природної волі, віднесені до об’єктів полювання, на яких

дозволено полювання і ведення мисливського господарства» [75, с. 31–33].

Мисливські угіддя розглядають як всі земельні, лісові та водопокриті площі

А. К. Голіченков [377], В. Е. Крутських і А. Я. Сухарева [36] та ін. У свою чергу у

словнику Т. Ф. Ефремова термін «площа» визначається як «частина земної

поверхні, простір, природно обмежений або спеціально виділений для якоїсь

44

мети» [101]; його синонімом визнано слово «ділянка» (окрема частина земельної

площі, використовувана з певною метою, виділена за якоюсь ознакою) [400]. Саме

через поняття «ділянка» визначаються мисливські угіддя в національному

законодавстві України. Так, ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство

та полювання» від 22.02.2000 р. [269] закріплює, що мисливські угіддя – це

ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які

можуть бути використані для ведення мисливського господарства (ст. 1). У

Польщі відповідно до ч. 1 ст. 23 Prawa łowieckiego [397] Мисливський округ

(оbwód łowiecki), являє собою цілісну земельну ділянку, замкнуту її межами, не

меншу ніж 3 тис. га (в окремих випадках площа може бути зменшена – ч. 2 ст. 23),

на території якої є умови для проведення полювання (фактично йдеться саме про

мисливські угіддя. – Н. Б.). Як бачимо, закріплені в законодавчих актах України та

Республіки Польща визначення мисливських угідь у законодавстві є дуже

схожими. Що стосується підходів науковців, зокрема українських, то можна

навести такі дефініції «мисливські угіддя»: 1) віднесені у встановленому законом

порядку ділянки земної поверхні (території та акваторії), що служать

середовищем проживання диких звірів і птахів і є об’єктами мисливсько-

господарської діяльності людини, спрямованої на добування диких тварин [362, с.

15]; 2) ділянки земної поверхні (території та акваторії), які є середовищем

перебування диких тварин і де можливе їх добування [95, с. 248]; 3) всі землі, води

і ліси, що є місцем проживання і перебування диких тварин, на яких дозволені

спортивно-аматорське та промислове полювання [237]; 4) ділянки суші та водного

простору (ліси, поля, луки, болота, озера тощо), на яких перебувають мисливські

тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства, в

тому числі й для добування (відлову, відстрілу) тварин [91, с. 589]. Як бачимо, всі

вони надані через (особливий) висновок який зробила у процесі дисертаційного

дослідження В. В. Семків, яка мисливські угіддя визначає як окреме природне

середовище для перебування мисливських тварин, що надається певному суб’єкту

(користувачу) з конкретною метою – для ведення мисливського господарства

[302, с. 186].

45

Крім того, мисливські угіддя визначають і через категорію «територія».

Наприклад, згідно з Постановою Уряду Республіки Молдова «Про затвердження

Положення про надання в користування земель лісового фонду для ведення

мисливського господарства і/або рекреаційних цілей» від 20.02.2008 р. № 187

(станом на 17.06.2016 р.) [258] мисливські угіддя – це територіальна одиниця

мисливського господарства, що розміщується на різних категоріях земель, із

чіткими межами, для забезпечення максимальної стабільності мисливської фауни.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає термін

«територія» як частину земної кулі, що належить певній державі або входить до

складу якої-небудь частини світу; частину якої-небудь країни (область, район і

т. ін.); земельний простір, зайнятий населеним пунктом, підприємством,

установою тощо; простір, на якому поширені певні явища) [50, с. 1443]. Серед

науковців мисливські угіддя із застосуванням цього терміна визначають

О. О. Томин [335, с. 7] і В. М. Краєва [160, с. 32]. Отже, у науці екологічного права

існують три основні підходи до розуміння поняття «мисливські угіддя», які

надаються через категорії «площа», «ділянка» суші та водного простору, а також

«територія». З огляду на це характерними ознаками мисливських угідь є такі [27,

с. 118–122]:

1) вони виступають різновидом природних угідь. А отже, властивостями

мисливських угідь як природних угідь є: а) кормові (їх спроможність забезпечити

тварин видовим і кількісним складом органічних і мінеральних кормів. До

органічних кормів належать рослинні і тваринні корми. Рослинні корми – це

насіння, плоди деревних і чагарникових рослин, ягоди, гриби, дерево-гілковий

корм (кора, пагони, хвоя, листя, бруньки, сережки), трав’янисті рослини, мохи,

лишайники. Тваринні корми – це безхребетні (комахи, молюски, черв’яки та ін.) і

хребетні (мишоподібні гризуни та інші дрібні ссавці, птахи, риба тощо) тварини.

Мінеральні корми – це солі різних мінералів, необхідних для життя тварин);

б) захисні (їх спроможність забезпечити тваринам надійний захист від

несприятливих факторів. Характеризуються наявністю і достатньою кількістю

різноманітних сховищ); в) гніздопридатні (їх здатність забезпечити тварин

46

місцями, які придатні для будування нір, гнізд, схованок тощо) властивості [296,

с. 7]. Показники наведених властивостей покладено в основу бонітування угідь;

2) їх територіальним базисом є земля, а саме виділена земельна ділянка як

частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування,

визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України (2001 р.)).

Щоправда, і категорії земель, на яких розміщуються мисливські угіддя,

різноманітні: землі сільськогосподарського призначення, лісогосподарського

призначення, водного фонду тощо [130, с. 100], причому зменшення або

збільшення певного їх виду буде прямо впливати на кількісні показники

мисливської фауни. Встановлення видів таких угідь (сільськогосподарських,

лісових, водно-болотних угідь тощо) покладено в основу встановлення їх типу;

3) вони виступають середовищем перебування диких тварин (певною

екологічною нішею) – сукупністю природних умов і явищ, що оточують живі

організми, з якими вони знаходяться в постійній взаємодії [310]. Слід відмітити,

що дана ознака відображає екологічні властивості мисливських угідь. Заслуговує

на увагу той факт, що ще за радянських часів у Болгарії дикі тварини не

визнавалися самостійним об’єктом природи і підлягали охороні як елемент

середовища перебування [313, с. 75]. Для повноти висвітлення питання

зупинимося більш детально на ознаках мисливських угідь;

4) вони мають чітко визначене цільове призначення, що зумовлює

особливості їх правового режиму та виокремлення. Так, на думку В. С. Шахова, їх

призначенням є введення мисливського господарства, що відображає економічну

складову мисливських угідь [363, с. 9]. Вони виступають основним засобом

виробництва в мисливському господарстві, що за належністю поділяють на

державні та громадські, за спеціалізацією – на державні спеціалізовані мисливські,

державні лісомисливські та мисливські господарства в межах спеціалізованих

лісогосподарських підприємств та приписні мисливських колективів. До них

зараховуємо не тільки власне лісомисливські, а й спеціалізовані господарства,

значну частину територій яких займають ліси [358];

5) вони не утворюють самостійного природного об’єкта, як земля, надра,

47

води, ліси. Це є концептуальним положенням екологічного і земельного права.

Мисливські угіддя відображають лише особливі функціональні властивості

природних об’єктів, а саме бути середовищем перебування диких тварин [363,

с. 4–15]. Проте серед науковців існує й інша думка. Окремі фахівці вважають, що

при наданні мисливських угідь в користування відбувається їх індивідуалізація

шляхом встановлення меж ділянки, яка має ознаки мисливського угіддя [363,

с. 409], а вже виходячи з цього навіть визначають мисливські угіддя як

комплексний природний ресурс з полі функціональним природноресурсовим,

екологічним, власне, юридичним призначенням [238, с. 166].

Так, у науці мисливствознавства угіддя як середовища перебування диких

тварин поділяється на чотири категорії: лісові, польові, болотні і водні. У даному

випадку підставою для розрізнення виступає видовий склад диких тварин, які

живуть у них, а також умови проведення полювання. Така класифікація території

необхідна для ефективної організації полювання, бо кожна категорія має свою

специфіку, а відмінності стосуються не тільки видів мисливських тварин, а й

строків сезону полювання, правил техніки безпеки тощо. Вперше групування

мисливських угідь за їх типом провів Д. Данилов [80]. Саме він почав розглядати

мисливські угіддя як середовище перебування диких тварин і як територію, на

якій проходить процес полювання. Науковець зазначав, що тварин не можна

вивчати поза середовищем, в якому вони живуть, тому основний матеріал для

оцінки якості лісомисливських угідь можна отримати у процесі аналізу

рослинності. Спираючись на наведене, угіддя слід розглядати варіантом

біоценотичних відносин, які встановлюються між мисливськими тваринами і

рослинами та їх угруповуваннями. На основі лісової типології було розроблено

мисливсько-господарську типологію лісів, яка враховує три стадії розвитку

деревостанів (молодняки, середньовікові і стиглі насадження), рівень їх

захищеності й гніздопридатність. Зазначена схема дозволяє використовувати

систематично здійснювані у лісовому господарстві описи типів лісу для

класифікації мисливських угідь [37, с. 198–199]. У цілому ж мисливські угіддя

поділяються на більш або менш однорідні ділянки, найкрупніші таксономічні

48

одиниці – угіддя лісові, степові, високогірні, водні, болотні [261] тощо. Методи

типології обов’язково застосовуються під час характеристики мисливських угідь і

повинні враховуватися під час законотворчої діяльності. У Додатку 2

дисертаційного дослідження наведено приклад типології мисливських угідь в

Україні.

Крім того, в національному законодавстві закріпилася класифікація

мисливських угідь за категоріями цінності (класами бонітетів). Для планування

ведення мисливського господарства проводиться оцінка якості (бонітування)

мисливських угідь стосовно окремих видів мисливських тварин, спираючись як на

категорію «цінність» (захисні і кормові властивостей) угідь, так і на ступінь

впливу постійно чи періодично діючих чинників на мисливську фауну. Бонітет

визначає можливу продуктивність угідь. Також згідно з ним встановлюється

оптимальна чисельність мисливських тварин. Додамо, що клас бонітету

мисливських угідь – це показник якості окремих ділянок мисливських угідь, який

визначає узагальнену цінність і придатність їх кормових, захисних властивостей,

інших факторів середовища для існування певного виду мисливської фауни (ст. 2

Порядку проведення упорядкування мисливських угідь). В Україні мисливські

угіддя поділяються на п’ять бонітетів: до першого належать мисливські угіддя з

дуже добрими кормовими й захисними властивостями; до другого – з добрими; до

третього – із середніми; до четвертого – з поганими; до п’ятого – угіддя, не

придатні для проживання певного виду мисливської тварини. Бонітуванню слід

піддавати тільки площі угідь, придатних для проживання певних видів

мисливської фауни (станції перебування). У Додатку 3 дисертаційного

дослідження наведено приклад бонітування виділів мисливських угідь.

Усе це ще раз підтверджує, що нині особливого значення набуває їх

раціональне використання, без якого неможливе науково обґрунтоване ведення

мисливського господарства. Отже, угіддя розглядаються як виробнича площа, на

якій відбувається процес полювання і проводяться мисливсько-господарські

заходи [79, с. 8]. Не випадково В. І. Грязін зауважує, що однією з основних ознак,

за якою мисливські угіддя виокремлюються із загального масиву, є можливість

49

використання даних територій для провадження мисливства – одного з видів

користування тваринним світом, пов’язаним із вилученням тварин із природного

середовища [75, с. 32]. До мисливських угідь включаються землі, правовий режим

яких допускає проведення певних видів діяльності у сфері мисливського

господарства. Якщо на окремих площах перебувають дики звірі і птахи, але

встановлюється постійна заборона на їх добування, то це виключає, відповідно, ці

площі зі складу мисливських угідь, оскільки не досягається основна мета ведення

мисливського господарства – одержання певних матеріальних цінностей,

продукції мисливського господарства. Тому не вважаються мисливськими

угіддями території і акваторії, функціональне призначення яких несумісне з таким

видом спеціального використання тваринного світу, як мисливство. До них

належать: 1) території населених пунктів (сіл, селищ, міст) і зони навколо них;

2) території та об’єкти природно-заповідного фонду України (природні й

біосферні заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки,

заповідні урочища, загальнозоологічні й орнітологічні заказники). На вказаних

територіях і в їх охоронних зонах мисливські тварини можуть добуватися лише в

порядку, визначеному законодавством, і відповідно до положень про ці території;

3) рекреаційні території (курорти й округи їх санітарної охорони, місця

організованого масового відпочинку населення і туризму) [97; 98, с. 276–277].

Схожу точку зору висловлювали і Н. Р. Кобецька [130, с. 99–102], В. В. Овдієнко

[198], В. С. Шахов [362, с. 10–12], однак на практиці ситуація неоднозначна. Так,

на Херсонщині у квітні 2017 р. члени Постійної комісії з питань земельних

відносин та екології обласної ради вдруге відмовили Департаменту екології та

природних ресурсів України у перегляді рішень обласної ради про надання

мисливських угідь у користування установам, організаціям і підприємствам, які

увійшли до складу національного природного парку «Нижньодніпровський».

Вони свою позиції аргументували тим, що поки не буде чітко виписано і,

найголовніше, офіційно прийнято кордони національного природного парку

«Нижньодніпровський», комісія не відмовить в оренді мисливських угідь [86].

Формально вимоги законодавства дотримано. Крім того, до Верховної Ради

50

України у 2013 р. було подано законопроект [284], яким пропонувалося внести

зміни до статей 18, 21, 26, 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд

України», згідно з якими вилучаються приписи, що забороняють «мисливство» на

відповідних територіях природно-заповідного фонду України [138]. Як

зазначається в Пояснювальній записці до проекту, він «спрямований на

покращення умов співіснування людини і природи, вдосконалення місцевого та

громадського контролю за процесом мисливської діяльності». Вважаємо, що цей

законопроект не враховує несумісність мисливства, сутність якого полягає в

добуванні мисливських тварин, які можуть бути об’єктами полювання, із ідеєю

заповідності. Зазначимо, що у 2014 р. даний проект закону, мабуть із тих же

підстав, було відкликано. У той же час, на відміну від України, у більшості країн

ЄС на законодавчому рівні закріплено перелік територій, які не можуть вважатися

мисливськими угіддями. На нашу думку, включення подібної норми до

національного законодавства унеможливило б використання територій

(здебільшого природно-заповідного фонду) як мисливських угідь, а також сприяло

б уточненню власне терміна «мисливські угіддя».

На окремий розгляд заслуговує питання віднесення до мисливських угідь

державних заказників. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про природно-

заповідний фонд України» від 16.06.1992 р. № 2456-XII [279] на території

заказника обмежується або забороняється мисливство та діяльність, що

суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Так, в

Україні щорічно встановлюються ліміти на добування диких тварин у межах

державних заказників. Наприклад, у сезон полювання 2015/2016 рр. – 8 оленів

європейських, 36 косуль, 115 кабанів [248]; у сезон полювання 2014/2015 рр. – 18

європейських оленів, 52 косуль, 151 кабанів [248]. Однак у дійсності реальний

стан справ не завжди відповідає задекларованим положенням. Йдеться про те, що

полювання ведеться абсолютно безконтрольно і на одну ліцензію нерідко

відстрілюється кілька диких копитних. Не випадково представник Київського

еколого-культурного центру В. Є. Борейко [38, с. 15–16] робить припущення, що у

даних заказниках винищується до 1 тис. диких копитних (див. Додаток Д).

51

Однак справа не тільки в цьому. Якщо ліміти на відстріл диких копитних у

заказниках готуються Держлісагентством України та узгоджуються Мінприроди

України (що передбачає певний контроль за полюванням в заказниках з боку

державних природоохоронних органів), то норми на відстріл у заказниках птахів,

зайців, кролів, лисиць, борсуків не регламентуються. Крім того, полювання

активно ведеться не тільки в лісових або ландшафтних заказниках, а й у

заказниках загальнозоологічних і навіть в орнітологічних, що прямо суперечить

меті їх утворення. Зокрема, метою створення орнітологічних заказників у

Полтавській області «Святилівський» і «Міхновський» є охорона місць міграцій і

зимівлі птахів [228–229]. Проте в них дозволено полювання в мисливський сезон,

який згідно з українським законодавством відкритий з серпня по січень, тобто

коли відбуваються міграції птахів, а також їх зимівля.

Інший приклад, загальнозоологічний заказник загальнодержавного

значення в Запорізькій області «Алтагорскій» створено із метою збереження та

відновлення звірів і птахів [225], проте в ньому дозволено полювання на фазана

тощо [38, с. 15–16]. Враховуючи все це, фахівці-екологи вважають наведене вище

положення Закону України «Про природно-заповідний фонд» суперечливим,

оскільки наслідком цього є те, що в деяких областях України на цих

охоронюваних (які, до речі, займають всього 0,2 % всієї території країни)

територіях відбувається винищення диких тварин [38, с. 15], оскільки фактично

вони використовуються як мисливські угіддя. З огляду на це вважаємо, що

питання віднесення заказників до складу мисливських угідь є спірним. Тим

більше, воно набуває особливої актуальності ще й у зв’язку з низьким рівнем

мисливської культури в Україні та високим рівнем браконьєрства.

Звісно, слід звернутися до міжнародної практики, якій відомі випадки

створення навіть мисливських резерватів [317]. Наприклад, парк Селус, створений

у 1905 р. як мисливський резерват, – найбільша територія, що охороняється як у

Танзанії, так і в усій Африці [398], або Земпленський ландшафтоохоронний район,

до якого включено два державних резервати (Фюзерська фортечна гора – Варгедь,

Іштванкутський березняк), низка резерватів обласного значення (в околицях

52

Телкібаня – джерело «колодязь короля Матяша», а також мисливський резерват

поблизу Гаромгута тощо [115]). Нагадаємо, що Мисливський резерват – це

модель, на базі якої інтегральним підходом можна узгодити економічні й

соціальні аспекти природокористування з аспектами екологічного і

природоохоронного характеру; природна територія, яка охороняється і є джерелом

відновлення популяцій і розселення (природного чи штучного) видів мисливських

тварин, які на ній мешкають [374]. Зауважимо, що в національному правовому

полі наведене визначення відсутнє.

До вказаного додамо, що в національному правовому просторі, крім іншого,

відсутня дефініція «мисливський ландшафт», хоча закріплені такі поняття, як

агроландшафт, рекреаційний ландшафт, культурний ландшафт, антропогенний

ландшафт тощо. Звісно, в контексті останніх подій дана ситуація стає

незрозумілою, бо цей термін використовується, наприклад, у діяльності

ЮНЕСКО. Так, на 39-й сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що

проходила у Боні (Німеччина) з 28 червня по 8 липня 2015 р., одним із 24 об’єктів,

включених до списку всесвітньої спадщини, став Середньовічний мисливський

ландшафт у Зеландії (Par force hunting landscape in North Zealand) [378]. Це

викликає, щонайменше, подив і тому, що в українській доктрині існують наукові

напрацювання щодо визначення такого поняття. Наприклад, С. І. Жданов

розглядає мисливський ландшафт як зональний територіальний природний

комплекс, однією з властивостей якого є стійке підтримання оптимуму видового

різноманіття та чисельності мисливсько-промислових видів мисливської фауни, а

також територію, де в повній мірі можуть бути реалізовані еколого-економічні

можливості регіонального мисливсько-ресурсного потенціалу [103]. На думку

Н. Ф. Реймерса, мисливський ландшафт являє собою природно-антропогенну

систему, що складається з двох складових – природного середовища і

мисливського соціуму. Мисливський ландшафт розглядається і як цілісна система,

яка зовні відображає мисливськогосподарську діяльність і складається з стійко

взаємодіючих природнотопологічних компонентів, видового різноманіття

мисливської фауни і соціальної спільності мисливців [298] тощо.

53

У свою чергу В. І. Андрейцев, який одним із перших на теренах України

звернув увагу на правове регулювання ландшафтів, розглядає їх як комплексні

об’єкти законодавства, самостійний об’єкт правової охорони, особливий об’єкт

правового регулювання та об’єкт відповідних правовідносин [11, с. 119–138].

юридичне поняття ландшафту надано також і О. В. Лозо, під яким авторка

пропонує розуміти визнаний чинним законодавством та правом територіальний

комплекс із визначенням місця розташування, в межах якого природні та/або

антропогенні компоненти знаходяться в усталеній взаємодії та адаптації один до

одного і складають єдину систему [168]. Згідно з Європейською ландшафтною

конвенцією від 20.10.2000 р. (ратифікована Україною 07.09.2005 р.) «ландшафт

означає територію, як її сприймають люди, характер якої є результатом дії та

взаємодії природних та/або людських факторів» [169]; це цілісний складний

природно-територіальний (географічний) комплекс, який є результатом дії та

взаємодії природних та/або антропогенних факторів, складається із взаємодіючих

природних або природних та антропогенних компонентів і комплексів більш

низького таксономічного рангу [287]. Підсумовуючи, можемо зробити висновок,

що ландшафт – це 1) загальний вигляд місцевості; 2) картина, яка відображає

природу (пейзаж); 3) природний географічний комплекс, однорідна за умовами

розвитку природна система, основна категорія територіального поділу

географічної оболонки, тобто загальне поняття для будь-яких типологічних і

регіональних географічних одиниць, аналогічне поняттям «рельєф» або «клімат».

Усі компоненти ландшафту (рельєф, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ

тощо) взаємопов’язані й утворюють єдину цілісну систему, яка зазнає ритмічних

незворотних змін. Крім того, ландшафт відіграє важливу суспільну роль у

культурній, екологічній, природоохоронній і соціальній сферах, є ресурсом, який

сприяє економічній діяльності. Слово «ландшафт» – німецького походження і має

дві складові – «land – чітко визначена ділянка земної поверхні, «schaft» має

значення взаємозв’язку, взаємозалежності, тобто впорядкування об’єкта як процес

(природний і людський). Отже, поєднуючи вихідні значення слів, можемо вивести

дефініцію: ландшафт – чітко визначена ділянка земної поверхні (територія) з

54

упорядкованими на ній елементами. Впорядкування може мати як природний, так

і антропогенний характер [169].

Як зазначає В. І. Андрейцев, у науці ландшафтознавства

викристалізувалися три трактування категорії «ландшафт»: а) загальне

розуміння; б) типологічне трактування; в) індивідуальне трактування [77, с. 23].

В узагальненому сенсі ландшафт розуміється як синонім природного

територіального комплексу, який застосовується для різних за розміром і

складністю територій (рівнинний, болотний, лісовий тощо). У типологічному

значенні виділяються ландшафти, що об’єднуються за деякими типовими

ознаками в певні групи (типи, роди, класи, види тощо), які можуть

повторюватися в межах окремих територій. В індивідуальному аспекті

ландшафт розуміється як конкретний і неповторний природно-територіальний

комплекс, що має власну географічну назву, є складовою значних

територіальних одиниць (ландшафтного району, ландшафтної області тощо)

[77, с. 122; 11, с. 122]. Певні законодавчі засади щодо використання особливих

територіально-природних утворень (тобто з позицій ландшафтного підходу)

містяться у деяких законах України, а саме: «Про природно-заповідний фонд

України» від 16.06.1992 р. [279], «Про виключну (морську) економічну зону

України» від 16.05.1995 р. [243], «Про охорону навколишнього природного

середовища» від 25.06.1991 р. [275]. Так, ст. 3 останнього закріплює положення

щодо збереження просторової і видової різноманітності й цілісності природних

об’єктів і комплексів. Із метою конкретизації зазначеної норми Закон містить

окремий розділ XI «Природні території та об’єкти, що підлягають особливій

охороні» (ст. 60–64), норми якого визначають систему природних територій та

об’єктів, що підлягають особливій охороні. Зокрема, за Законом до них

віднесені ті, що мають велику екологічну цінність як унікальні й типові

природні комплекси для збереження сприятливої екологічної обстановки,

попередження і стабілізації негативних природних явищ і процесів. Із цього

приводу С. В. Єлькін вказує, що вони утворюють єдину територіальну систему

і включають території та об’єкти природно-заповідного фонду, курорти і

55

лікувально-оздоровчі зони, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи

територій й об’єктів, що визначаються законодавством України [102].

Відмітимо, що велика кількість об’єктів, які підлягають особливій охороні,

включається до мисливських угідь, наприклад, водно-болотні угіддя. З огляду

на це вважаємо, що застосування ландшафтного підходу при розкритті сутності

терміна «мисливські угіддя» вбачається позитивним нововведенням, оскільки

прив’язка одного до іншого надасть можливість привести законодавство

України у відповідність до вимог європейського, зокрема, Всеєвропейської

стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995), а

також Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020» [280], яка базується на

збалансованому і гармонійному співвідношенні між соціальними потребами,

економічною діяльністю та довкіллям. Отже, на нашу думку, однією з

передумов того, щоб визначити термін «мисливські угіддя» з позиції

ландшафтного підходу, стало підвищення рекреаційної значущості сучасного

полювання, яке перестало бути більшою мірою засобом до проживання.

Зокрема, в міжнародній економіці сформувалася цілком самостійна індустрія

активного відпочинку, яку обслуговують численні підприємства з виробництва

мисливської зброї та боєприпасів, спорядження, обмундирування і

мисливського інвентарю, а пріоритетним напрямом полювання став не власне

видобуток диких тварин, а естетичне сприйняття процесу полювання, прояв

інтересу до біології мисливських видів і культурних властивостей ландшафтів,

де проходить полювання [104]. Як уже вказувалося, для ландшафтного підходу

дослідження території характерне представлення простору як сукупності

територіальних одиниць, у межах яких компоненти природного середовища

(геокомпоненти) протягом тривалого розвитку пристосувалися один до одного,

тісно взаємопов’язані, тобто є одними цілими. Більше того, як ціле вони

реагують і на зовнішні дії, у тому числі антропогенні. Такі територіальні

одиниці в класичному ландшафтознавстві називаються природно-

територіальними комплексами (що дуже близьке до еколого-правового

розуміння).

56

Ось ми підійшли ще до одного важливого моменту – мисливські угіддя

розглядаються як об’єкт правових відносин. У науці екологічного права питання

об’єкта правовідносин вивчалося такими науковцями, як В. І. Андрейцев [12],

Г. В. Анісімова [19, с. 1–17], М. М. Бринчук [39; 41, с. 2–5; 43], Ю. О. Вовк [52],

А. П. Гетьман [60, с. 11–19], І. І. Каракаш [94; 123, с. 84–85], Н. Р. Кобецька [133],

О. С. Колбасов [140, с. 89–90], М. В. Краснова [162, с. 8–12], Ю. С. Шемшученко

[366, с. 213] та ін. Згідно із Законом України «Про охорону навколишнього

природного середовища» (ст. 5) до об’єктів державної охорони та регулювання

використання на території держави належать: навколишнє природне середовище

як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси

як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в економіці в даний

період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність,

тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. У цьому аспекті

вбачається за доцільне навести позицію Г. В. Анісімової, яка наголошує, що

об’єкт як правова категорія належить до явища, що характеризує правові

відносини, які виникають завдяки правовим нормам і визначеним ними

юридичним фактам. Об’єкт – це те, на що спрямовані вчинки учасників

правовідносин. Об’єктами, правовідносин, що виникають у сфері довкілля,

зазвичай виступають природні і природно-антропогенні цінності, завдяки яким

задовольняються безпосередні потреби учасників цих правовідносин. Вони, крім

іншого, і про це слід пам’ятати, перебувають під постійним впливом об’єктивних

законів розвитку природи, яка, звісно, і є їх творцем, за винятком об’єктів

антропогенного характеру [19, с. 6]. Отже, під об’єктом правовідносин слід

розуміти матеріальне або нематеріальне благо, задля одержання, передавання або

використання якого суб’єкти вступають у правовідносини. Як зазначають фахівці,

такі об’єкти мають бути конкретними й індивідуалізованими. Саме потреба в

об’єкті зумовлює виникнення правового зв’язку між суб’єктами, появу й

реалізацію їх прав та обов’язків [19, с. 4].

З огляду на це пропонуємо таке визначення мисливських угідь як об’єкта

правового регулювання: це природно-територіальний комплекс, який має

57

природоохоронне, рекреаційне, середоутворююче, соціальне і господарське

значення як типове ландшафтне утворення, є місцем існування диких тварин,

екологічні складові якого дозволяють використовувати його для ведення

мисливського господарства, вжиття мисливсько-господарських заходів,

спрямованих на отримання продукції мисливського господарства, і

характеризується кормовими, захисними і гніздопридатними властивостями [27,

с. 118–122]. Отже, мисливські угіддя є складним природним комплексом, який

охоплює інші об’єкти навколишнього природного середовища: землю, надра,

рослинність, тваринний світ тощо, кожен з яких є окремим об’єктом правового

регулювання, проте саме їх комплексне поєднання утворює такий об’єкт, як

мисливські угіддя.

Мисливські угіддя можуть бути об’єктом відносин: 1) з приводу

приналежності мисливських угідь певним суб’єктам; 2) з експлуатації природних

ресурсів конкретними суб’єктами для задоволення інтересів: а) використання

мисливських угідь як середовища перебування диких тварин; б) використання

мисливських угідь як основного засобу виробництва в мисливському

господарстві; 3) охоронювані суспільні відносини; 4) ландшафтоутворюючі

суспільні відносини; 5) відтворювальні та відновлювальні суспільні відносини;

6) із захисту мисливських угідь від негативного антропогенного впливу тощо.

Що ж стосується класифікації мисливських угідь, то крім уже наведених,

слід наголосити на їх поділі за ступенем закріпленості: а) угіддя, закріплені за

державними, громадськими й кооперативними підприємствами, установами та

організаціями для ведення мисливського господарства; б) угіддя, не закріплені

за користувачами (що перебувають у резерві). Щодо останніх, то виходячи зі

ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», до

мисливських угідь державного мисливського резерву (або запасу) належать

такі, що не закріплені за певними користувачами або звільнилися за рахунок

позбавлення права користування. Однак заходи їх охорони та відтворення, а

також заходи охорони та відтворення мисливських тварин на них

продовжуються здійснюватися, зокрема безпосередньо центральним органом

58

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері мисливського

господарства.

1.3. Правовий статус суб’єктів відносин у сфері використання та

охорони мисливських угідь, їх права та обов’язки

Аксіомою є той факт, що право безпосередньо не впливає на природні

об’єкти, за допомогою права можна регулювати поведінку суб’єктів екологічних

відносин. З огляду на це екологічне право виступає регулятором екологічних

відносин, а їх суб’єктами є індивіди, колективи людей, органи управління,

держава. Воно визначає права та обов’язки суб’єктів екологічних відносин,

завдяки чому забезпечується оптимальне використання природних ресурсів, їх

відтворення й охорона навколишнього природного середовища (екологічної

системи), екологічна безпека [98, с. 5]. Таким чином, дослідження правового

режиму використання та охорони мисливських угідь неможливе без розгляду

другого елементу правового режиму – суб’єкта (суб’єктного складу), тобто носія

відповідних прав і обов’язків.

В еколого-правовій науці питання правового статусу суб’єктів екологічних

правовідносин було предметом вивчення таких науковців, як Г. В. Анісімова [15–

18; 21], Ю. А. Вовк [52], А. П. Гетьман [59; 60; 63; 64; 65; 67], І. І. Каракаш [124],

О. С. Колбасов [139], В. М. Комарницький [145], В. Л. Мунтян [182], В. В. Петров

[218], А. К. Соколова [308], Ю. С. Шемшученко [368] та ін. Як слушно зауважує

П. В. Тихий [331, с. 40–47], тривалий час у публікаціях, присвячених проблемам

фауністичного права, переважала тенденція щодо характеристики тільки суб’єктів

права користування тваринним світом [356, с. 10] або суб’єктів права на

полювання [141, с. 13]. Однак і на цей час комплексного дослідження суб’єктного

складу у сфері користування й охорони мисливських угідь не проводилося.

Отже, приступаючи до висвітлення даного питання, передусім вкажемо, що

згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України «Про тваринний світ» [283] спеціальне

використання об’єктів тваринного світу в порядку ведення мисливського і

59

рибного господарства здійснюється з наданням підприємствам, установам,

організаціям і громадянам права користування мисливськими угіддями і

рибогосподарськими водними об’єктами. Із змісту наведеної норми стає

очевидним, що суб’єктами права користування мисливськими угіддями є:

1) юридичні особи (підприємства, установи, організації); 2) фізичні особи

(громадяни). Схожої точки зору дотримується і П. В. Тихий, який зазначає, що у

правовідносинах зі спеціального використання деяких видів тварин беруть участь

користувачі мисливських угідь (юридичні і фізичні особи) [331, с. 48]. Науковець

наголошує, що у взаємодію вступають дві групи суб’єктів, одні з яких

безпосередньо зацікавлені у реалізації своїх інтересів (основна група), а інші

наділені відповідними повноваженнями, необхідними для такої реалізації

(допоміжна група). До основної групи належать юридичні і фізичні особи, а до

допоміжної – центральні й місцеві органи виконавчої влади, а також інші особи,

які виконують повноваження власника об’єктів [331, с. 10]. Додамо, що поділ

суб’єктів права користування мисливськими угіддями на основні (користувачі

мисливських угідь та мисливці), лідируючі (владні) – органи, наділені

повноваженнями щодо державного регулювання у мисливській галузі, та

допоміжні запропонував В. В. Овдієнко на підставі концепту, розробленого А. П.

Гетьманом [198].

У той же час ч. 3 ст. 21 Закону України «Про тваринний світ» [283] обмежує

коло суб’єктів, визначаючи, що користувачами мисливських угідь можуть бути

спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи й

організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського

господарства з наданням в їх користування мисливських угідь. Отже, суб’єктами

використання та охорони мисливських угідь є користувачі мисливських угідь, а

також власники і постійні користувачі земельних, лісових ділянок, повноваження

яких безпосередньо впливають на виникнення відносин у сфері ведення

мисливського господарства, а відповідно, й використання мисливських угідь [29,

с. 37–43]. Переважне право на користування мисливськими угіддями мають

власники й постійні користувачі земельних ділянок, а також користувачі

60

мисливських угідь, які продовжують строк користування цими угіддями тощо

(ст. 22 Закону). Узагальнюючи, зазначимо, що право користування мисливськими

угіддями мають підприємства, установи, організації і громадяни, а користувачами

мисливських угідь є виключно спеціалізовані мисливські господарства, інші

підприємства, установи й організації.

Мабуть, з огляду на такий стан справ, питання можливості фізичних осіб

бути користувачами мисливських угідь порушив В. В. Овдієнко у дисертаційному

дослідженні «Правове регулювання мисливства в Україні» [198]. На нашу думку,

заслуговує на підтримку висновок науковця щодо визнання кроком назад

відсутність у чинному законодавстві припису про можливість фізичних осіб

отримувати в користування мисливські угіддя для ведення мисливського

господарства. Крім того, це видається невиправданим з огляду на те, що за

Законом фізичні особи можуть бути власниками або користувачами земельних

ділянок, а мисливські угіддя можуть бути надані в користування приватним

юридичним особам, засновниками яких може бути лише одна фізична особа.

Отже, стає незрозумілим, чому користувачем мисливських угідь не може бути

фізична особа-підприємець [198, с. 91–92]. При обґрунтуванні своїх позицій

В. В. Овдієнко посилається, по-перше, на «Положення про мисливське

господарство та порядок здійснення полювання» від 20.07.1996 р. № 780 [226], що

вже втратило чинність, яким передбачалася можливість надання мисливських

угідь фізичним особам для ведення мисливського господарства, по-друге, – на

теоретичні напрацювання в цій сфері таких науковців, як М. В. Краєв і

В. М. Краєва. Так, М. В. Краєв вважає, що надання права довгострокового

користування об’єктами тваринного світу лише юридичним особам порушує

конституційні права громадян, а В. М. Краєва виділяє дві категорії основних

користувачів мисливськими ресурсами в закріплених мисливських угіддях:

1) фізичні особи; 2) юридичні особи та індивідуальні підприємці [198, с. 91].

Погоджується з висновками В. М. Краєвої і Л. Р. Данилюк, яка у своїй роботі

«Правовий режим мисливських природних ресурсів в Україні» підтримує думку

щодо доцільності закріплення у чинному законодавстві України можливості

61

фізичних осіб-підприємців бути користувачами мисливських угідь. Науковець

пропонує викласти ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» в такій редакції: користувачі мисливських угідь – це спеціалізовані

мисливські господарства, інші підприємства, установи й організації, в яких

створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства,

фізичні особи-підприємці, які спеціалізуються на веденні мисливського

господарства та яким надані в користування мисливські угіддя у встановленому

законодавством порядку [81, с. 81].

Доцільно звернути увагу на міжнародний досвід у сфері надання

мисливських угідь фізичним особам. Так, у Словаччині юридичні та фізичні особи

(здебільшого власники сільськогосподарських угідь) як користувачі мисливських

ревірів (угідь) складають 17,7 % усіх мисливських угідь країни [85, с. 52–53]. У

Чехії налічується 5800 мисливських господарств (ревірів), 87 % яких надано в

користування: мисливським товариствам (52 %), іншим юридичним особам (21 %)

і фізичним особам (27 %) [353]. На території Болгарії діє 40 державних

мисливських господарств і 130 мисливських господарств із громадською і

приватною формою власності [161]. В Австрії близько 70 % угідь передані в

оренду, 24 % перебувають у користуванні за короткостроковими угодами, за

якими орендар тільки полює, а всі мисливсько-господарські роботи проводять

фахівці державних лісів. Решта, тобто 6 % мисливських угідь, використовується

для полювання співробітниками федеральних лісів [162] тощо. Узагальнюючи,

зазначимо, що у країнах-членах ЄС поширеною є практика надання мисливських

угідь у користування фізичним особам. Крім того, у деяких країнах передбачена й

приватна форма власності на мисливські угіддя. Тому, на нашу думку, для

України наступним логічним кроком на шляху реформування і вдосконалення

процедури надання мисливських угідь у користування має бути уточнення

суб’єктного складу відносин користування мисливськими угіддями і включення

до нього фізичних осіб. Проте на даний час, як наголошує Л. Р. Данилюк [81,

с. 81–82], претендувати на отримання в користування мисливських угідь можуть

лише юридичні особи, що мають відповідну спеціалізацію – ведення

62

мисливського господарства, яку згідно з Національним класифікатором України

[128] за видами економічної діяльності віднесено до секції А (Сільське

господарство, лісове господарство та рибне господарство) розділу 01 (Сільське

господарство, мисливство та надання пов’язаних із ними послуг) групи 01.7 та

класу 01.70 (Мисливство, відловлювання тварин і надання пов’язаних із ними

послуг) [198, с. 92].

Разом із тим чинне законодавство не містить переліку організаційних,

кваліфікаційних або інших вимог, дотримання яких є необхідним для набуття

юридичною особою статусу спеціалізованого мисливського господарства, а отже

відсутні критерії відповідності юридичної особи або її структурного підрозділу

вимогам спеціалізації мисливського господарства. Виходячи з наведеного

вважаємо за доцільне підтримати точку зору В. В. Овдієнка щодо необхідності

законодавчого закріплення переліку організаційних, кваліфікаційних або інших

вимог. Як недолік слід відмітити й те, що воно не передбачає отримання

відповідного дозвільного документа, який підтверджував би таку спеціалізацію

[198, с. 92]. У той же час згідно з ч. 2 ст. 57 Господарського кодексу України [72] в

установчих документах суб’єктів господарювання повинні бути зазначені мета і

предмет господарської діяльності. Це, у свою чергу, значно ускладнить процес

отримання оренду мисливських угідь фізичними особами, якщо будуть внесені

відповідні зміни до чинного законодавства України. Щоправда (як це не

парадоксально), на практиці мисливські угіддя надаються в користування

фізичним особам за рішенням відповідного органу, наприклад, обласної ради,

однак, звісна річ, у цьому разі порушується чинне законодавство.

До цього варто додати ще й те, що, закріплюючи за юридичними особами

право ведення мисливського господарства, законодавець не передбачив їх права

здійснювати полювання, і навпаки, надаючи фізичним особам право полювати, не

надав їм право на ведення мисливського господарства. Проте міжнародна

практика здебільшого пов’язує такі елементи, як право на землю, право на

полювання та право на створення мисливського господарства. Так, у Німеччині

право на ведення мисливського господарства належить землевласнику, який може

63

самостійно господарювати, або віддати їх в оренду мисливським клубам чи іншим

зацікавленим землевласникам, а також здійснювати полювання. Відповідно до

«Федерального закону про полювання» та регіональних нормативно-правових

актів землевласник, який володіє ділянкою понад 75 га (за винятком Баварії, де ця

площа повинна бути не меншою 81 755 га), має право самостійно вирішувати, хто

полюватиме на цій території (Hunting in Germany, 2003; Schaller, 2007) [9]. З

огляду на це вважаємо, що в сучасних соціально-економічних умовах в Україні

існує необхідність внесення змін до чинного законодавства в частині визначення

суб’єктного складу користувачів мисливських угідь (йдеться передусім про

включення фізичних осіб до переліку користувачів мисливських угідь), а також

закріплення за ними права на полювання.

Що ж стосується кола юридичних осіб – користувачів мисливськими

угіддями, то нині воно є досить широким та не чітко визначеним у законодавстві

(у Законі України «Про ведення мисливського господарства та полювання»

міститься лише вказівка на спеціалізований їх характер). Крім цього, слід вказати

види спеціалізованих мисливських господарств, підприємств, установ та

організацій, яким для ведення мисливського господарства можуть передаватися

мисливські угіддя. Спираючись на результати історичного досвіду створення й

функціонування таких суб’єктів, можна виокремити наступні: державні

мисливські, лісомисливські, спеціалізовані лісогосподарські підприємства при

управліннях лісового й мисливського господарства; мисливські господарства

громадських організацій мисливців; мисливські колективи об’єднань мисливців.

Проте наведений перелік не включає всіх суб’єктів, які можуть вести мисливське

господарства. Йдеться про те, що ці угіддя можуть також надаватися в

користування створеним спільним підприємствам, господарським об’єднанням

тощо. Нині в Україні існує два основних користувачі мисливськими угіддями:

Українське товариство мисливців і рибалок (далі – УТМР), якому надано в

користування 25,2 млн га, тобто 64 % від загальної кількості лісомисливських

угідь, та підприємства Держлісагентства – 4,2 млн га (10,8 %). Усі інші

користувачі – 9,9 млн га (25,2 %). У цьому контексті додамо, що в Україні

64

зареєстровано понад 700 тис. мисливців або 1,5 % населення країни, але,

наприклад, у сезон полювання 2015 р. контрольні картки отримали лише 238 тис.

мисливців, що свідчить про реальні показники їх кількості, які ходять на

полювання [177].

Окремо варто зупинитися на правовому становищі фізичних осіб як суб’єктів

права користування мисливськими угіддями, що суттєво відрізняється від статусу

мисливських організацій. Перш за все, цей вид слід розглядати як короткострокове

спеціальне використання об’єктів тваринного світу, що здійснюється на підставі

дозволів, отриманих від довгострокових користувачів, у встановлені законом

строки (періоди часу). Отже, дане суб’єктивне право для фізичних осіб нерозривно

пов’язане з правом полювання, хоча останнє має ґрунтуватися на праві

користування мисливськими угіддями. Пояснимо наведене. Відсутність

домовленості в мисливському колективі щодо необхідної норми угідь на кожного

мисливця може стати перешкодою для реалізації права на полювання. Передусім це

пов’язано з тим, що можливість реальної участі в правовідносинах з використання

мисливських угідь передбачає наявність у громадян відповідної екологічної право –

і дієздатності, які нерозривно пов’язані між собою і об’єднуються поняттям

«правосуб’єктність». Крім того, при користуванні мисливськими угіддями всі

мають рівну правоздатність (це загально визначено). Однак реалізувати її можуть

лише ті, хто отримав відповідні документи. Ця умова не може вважатися

обмеженням правосуб’єктності громадян, бо мова йде про законні умови (необхідні

для виникнення суб’єктивного права), за наявності яких виникає правоздатність.

Натомість дієздатність – це правильне розуміння своїх вчинків (тобто їх юридичне

значення), і їх юридичних наслідків. Додамо, що за законодавством України право

полювання (відповідно, і право користування мисливськими угіддями) може бути

надано фізичній особі після досягнення 18 років. У той же час екологічне

законодавство питання обмеження відповідної правосуб’єктності громадян

фактично не регулює, хоча в еколого-правовій літературі не заперечується

можливість запровадження обмеженої дієздатності і визнання фізичної особи

недієздатною, щоправда, при цьому вимагаються певні правові гарантії, що

65

забезпечують дотримання положення, згідно з якими право і дієздатність фізичної

особи є недоторканними, а їх зміст і обсяг визначаються законом. Як вважає Ю. А.

Вовк, вирішувати ці питання можна за аналогією з цивільним правом [52, с. 143].

Разом із тим необхідно враховувати і певну специфіку правового регулювання

відносин природокористування. З огляду на те, що правовий статус усіх фізичних

осіб однаковий, у законодавстві доречно навести вичерпний перелік категорій осіб,

яким право користування мисливськими угіддями шляхом полювання на них не

повинно надаватися. Більш того, рішення про це має прийматися судом, а не

іншими органами, на підставі достовірних матеріалів правоохоронних і медичних

установ. Більш детально питання суб’єктного складу мисливства та полювання

досліджено у працях таких науковців періоду незалежності України, як

Л. Р. Данилюк [81, с. 84–86], В. В. Овдієнко [198, с. 130–154], П. В. Тихий [331,

с. 40–65], В. С. Шахов [362] та ін.

Зупинимося ще на одному моменті. Як відомо, за територіальною ознакою

ведення мисливського господарства є мисливські угіддя, то одними з головних

суб’єктів правовідносин щодо їх користування потрібно визнати власників та/або

користувачів земельних ділянок, які відіграють найважливішу роль завдяки

наявності в них права на погодження надання мисливських угідь для ведення

мисливського господарства у користування (ч. 1 ст. 22 Закону). Хоча виконання

низки дій користувачами мисливських угідь, потрібних для ведення мисливського

господарства, наприклад, спорудити на мисливських угіддях необхідні будівлі та

біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні

насадження, проводити штучне обводнення (ч. 5 ст. 21 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання»). На підтвердження висловленого

наведемо думку Л. Р. Данилюк, яка зазначає, що саме їх участь «є необхідною для

надання мисливських угідь у користування, тобто, і для виникнення відповідних

правовідносин» [81, с. 82–83]. У той же час слід брати до уваги, що в Україні

більше двох третин мисливських угідь розташовані на землях

сільськогосподарського призначення. Незважаючи на це, оптимального

співвідношення взаємних прав і обов’язків користувачів мисливських угідь і

66

власників та користувачів землями сільськогосподарського призначення досі не

досягнуто. Хоча у загальному вигляді права та обов’язки користувачів

мисливських угідь зафіксовані у ст. 30 Закону України «Про мисливське

господарство та полювання». Так, користувачі мисливських угідь мають право:

1) користуватися державним мисливським фондом у межах мисливських угідь;

2) використовувати мисливських тварин та користуватися мисливськими угіддями

в установленому порядку; 3) розпоряджатися мисливськими тваринами, добутими

або набутими в інший спосіб у законному порядку, і доходами від їх реалізації;

4) організовувати полювання для мисливців, у тому числі шляхом укладання

відповідних договорів з ними або з юридичними особами, що представляють їх

інтереси, зокрема іноземними, надавати повний комплекс послуг, пов’язаних із

здійсненням полювання, включаючи проживання, харчування, пересування

мисливців та осіб, які їх супроводжують; 5) отримувати відшкодування вартості

будівель, споруд та іншого нерухомого майна, яке належить їм на праві власності,

у разі переходу права користування мисливськими угіддями від них до інших

користувачів; на відшкодування збитків від порушників правил полювання за

добуті незаконним шляхом тварини; 6) регулювати чисельність диких тварин,

проводити відстріл та відлов бродячих котів і собак, вживати невідкладних

заходів для вилучення та ізоляції тварин, що мають ознаки хвороб, небезпечних

для життя та здоров’я людей; 7) утримувати та розводити мисливських тварин у

неволі чи напіввільних умовах у порядку, встановленому центральним органом

виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони

навколишнього природного середовища, за погодженням із центральним органом

виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісового

та мисливського господарства.

Щоправда, запропонований законодавцем перелік не можна вважати

досконалим і вичерпним. Для розуміння їх обсягу, міри допустимої чи необхідної

поведінки користувачів мисливських угідь, їх правового статусу необхідно

конкретизувати відповідні права та обов’язки. Спираючись на прийнятий у теорії

екологічного права поділ прав і обов’язків на основні та додаткові, вкажемо, що у

67

відносинах з користування мисливськими угіддями головним слід вважати ті

права та обов’язки, реалізація і виконання яких зумовлюють безпосереднє

досягнення мети такого користування. З огляду на це критерієм оцінки

раціонального використання мисливських угідь повинен виступати (у

мисливствознавстві) показник їх продуктивності, який визначається виходом

мисливської продукції у грошовому еквіваленті з 1 тис. га закріплених угідь. Крім

того, право на безпосереднє використання мисливських угідь, як уже

відзначалося, передбачає наявність у користувача низки додаткових прав, що

пояснюється специфікою такого об’єкта, як мисливські угіддя, а їх реалізація

сприяє досягненню мети користування ними. До них слід віднести (і про це вже

йшлося) право користуватися державним мисливським фондом у межах

мисливських угідь, використовувати мисливських тварин в установленому

порядку, зводити у мисливських угіддях необхідні будівлі й біотехнічні споруди,

вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити

штучне обводнення, вживати інших заходів, пов’язаних із веденням мисливського

господарства, які не суперечать законодавству та інтересам власників або

користувачів земельних ділянок тощо.

Звісно, права користувачів мисливських угідь, як і будь-які інші,

охороняються законом. Їх припинення може мати місце лише у випадках,

передбачених ст. 23 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання». У разі дострокового припинення права користування мисливськими

угіддями, що сталося не з ініціативи або вини їх користувача, йому

відшкодовуються витрати на проведені протягом останніх трьох років комплексні

заходи, спрямовані на охорону і відтворення, в тому числі штучне, мисливських

тварин, покращення середовища перебування тварин, а також повна вартість робіт

з останнього упорядкування цих угідь. Крім того, порушені права користувачів

мисливських угідь підлягають поновленню. До цього додамо, що спираючись на

комплексне дослідження обов’язків користувачів мисливськими угіддями

(відповідно до визначених законодавством), проведене Л. Р. Данилюк, нами

запропоновано авторську (власну) класифікацію обов’язків користувачів

68

мисливських угідь за напрямами діяльності:

1) обов’язки економіко-правового характеру (наприклад, вносити плату за

користування мисливськими угіддями (ст. 24); сплачувати збір за використання

мисливських тварин як природного ресурсу загальнодержавного значення

(ст. 25));

2) обов’язки у сфері збереження і покращення мисливських угідь як

середовища перебування диких тварин (виконувати біотехнічні та інші

комплексні заходи, виділяти земельні ділянки для охорони і відтворення

мисливських тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування,

щорічно вкладати кошти на їх охорону і відтворення, визначати пропускну

спроможність мисливських угідь та забезпечувати їх упорядкування, не допускати

до полювання мисливців у кількості, що перевищує пропускну спроможність

мисливських угідь (п. 2, п. 10 – п. 11 ч. 2 ст. 30));

3) обов’язки у сфері використання мисливських тварин як ресурсного

показника мисливських угідь (раціонально використовувати державний

мисливський фонд, не допускати погіршення екологічного стану мисливських

угідь (п. 3 ч. 2 ст. 30), самостійно припиняти використання мисливських тварин у

разі погіршення їх стану й умов існування, зниження відтворювальної здатності й

виникнення загрози знищення тварин, негайно вживати заходів до усунення

негативних факторів впливу на тварин і середовище їх перебування (п. 13 ч. 2

ст. 30));

4) контрольно-розпорядчі обов’язки (користуватися мисливськими угіддями

та вести мисливське господарство на підставі відповідно оформлених документів

у встановленому цим Законом порядку (ч. 2 – ч. 3, ч. 6 ст. 21), додержуватися

встановлених правил, норм, лімітів і строків добування мисливських тварин (п. 1

ч. 2 ст. 30, ч. 6 – ч. 7 ст. 17, ч. 2 ст. 19), проводити первинний облік мисливських

тварин, вивчати їх стан і характеристики угідь, в установленому порядку подавати

цю інформацію органам, які здійснюють державний облік чисельності тварин та

облік їх добування, ведення державного кадастру і моніторингу тваринного світу

(п. 4 ч. 2 ст. 30), реєструвати мисливські трофеї, одержані від добутих копитних

69

тварин, з оформленням відповідного трофейного листа із зазначенням у ньому

місця, часу їх добування, оцінки трофейної якості, номера ліцензії, за якою вони

добуті (ч. 7 ст. 35));

5) охоронювально-відтворювальні обов’язки (здійснювати охорону

державного мисливського фонду, створювати єгерську службу (п. 7 ч. 2 ст. 30,

ст. 29), додержуватися режиму охорони тварин, занесених до Червоної книги

України і включених до переліків видів тварин, які підлягають особливій охороні

на території Автономної Республіки Крим та областей, у межах наданих у

користування мисливських угідь (п. 8 ч. 2 ст. 30)).

Підводячи підсумки, вкажемо, що нині перед законодавцем і науковцями

стоїть завдання з удосконалення законодавчих приписів, в яких наводиться

перелік суб’єктів правовідносин у сфері використання та охорони мисливських

угідь. Йдеться про те, що доречно було б передбачити відповідний розділ у Законі

України «Про мисливське господарство та полювання», а при подальшій

кодифікації екологічного законодавства приділити особливу увагу правовому

статусу суб’єктів екологічних правовідносин у майбутньому Екологічному

кодексі України, покращити і систематизувати права й обов’язки користувачів

мисливських угідь.

Висновки до розділу 1

Проаналізувавши думки науковців і положення законодавства, можна дійти

таких висновків:

1. Правовий режим використання та охорони мисливських угідь – це

установлений нормами права певний порядок регламентації суспільних відносин в

окресленій сфері, який відображає специфіку регулятивного впливу права на

соціально-правові зв’язки, що підлягають унормуванню.

2. В основу періодизації правового режиму використання та охорони

мисливських угідь доцільно покласти поєднання правового регулювання

правовідносин щодо користування мисливськими угіддями, особливостей

70

внутрішньогосподарської діяльності та охорони мисливських угідь. З огляду на це

вбачається необхідним виокремлювати 7 основних періодів: I – найдавніші часи

(доісторичні часи – поч. IХ ст.); II – Україна за часів Київської Русі та Галицько-

Волинського князівства (кін. ІX – XІІІ ст.); ІII – польсько-литовська доба (XІV –

поч. XVІ ст.); IV – Козацько-гетьманська доба (кін. XVI – поч. XVIІІ ст.); V –

імперський (кін. XVIII – поч. XX ст.); VI – радянський (поч. XX – кін. XX ст.); VIІ

– сучасний.

3. Класифікація юридичних обов’язків користувачів мисливських угідь у

сфері використання та охорони мисливських угідь, а саме запропоновано їх поділ

за напрямами діяльності на обов’язки: 1) економіко-правового характеру; 2) у

сфері збереження та покращення мисливських угідь як середовища перебування

диких тварин; 3) у сфері використання мисливських тварин як ресурсного

показника мисливських угідь; 4) контрольно-розпорядчі; 5) охоронювально-

відтворювальні;

4. Одним із ключових аспектів проблеми правового режиму використання

та охорони мисливських угідь виступає його класифікація, яка дозволяє відрізнити

окремі види – загальний і спеціальний. Так, суть загального полягає в тому, що

встановлюваний ним порядок поширюється на всіх суб’єктів права, які

перебувають у сфері правової регламентації використання та охорони

мисливських угідь. Якщо ж нормою права буде закріплено інше, але в той же час

однакове коло суб’єктивних прав і юридичних обов’язків різних суб’єктів права

відносно одного й того ж об’єкта правового регулювання, то виникає новий вид

правового режиму – спеціальний, що означає особливий порядок правової

регламентації відносин щодо використання та охорони мисливських угідь (при

цьому доцільно привернути увагу на специфіку об’єкта еколого-правового

регулювання), який встановлюється щодо конкретного кола суб’єктів або сфери їх

діяльності й відрізняється від загального режиму пільговою або обмежувальною

спрямованістю регулювання, що зумовлена публічним інтересом, який

проявляється в усіх елементах його механізму, зокрема, через гарантії, пільги,

форми державної підтримки, обмеження, заборони і додаткові підстави юридичної

71

відповідальності.

5. Мисливські угіддя є центральним поняттям у сфері ведення

мисливського господарства, територіальним базисом ведення мисливського

господарства. У науці екологічного права існують основні три підходи до

розуміння поняття «мисливські угіддя»: через категорії «площа», «ділянка» суші

та водного простору, а також «територія». З огляду на це мисливські угіддя як

об’єкт правового регулювання є природно-територіальним комплексом, який має

природоохоронне, рекреаційне, середоутворююче, соціальне та господарське

значення як типове ландшафтне утворення, місце існування диких тварин,

екологічні складові якого дозволяють використовувати його для ведення

мисливського господарства, вжиття мисливсько-господарських заходів,

спрямованих на отримання продукції мисливського господарства, і

характеризується кормовими, захисними та гніздопридатними властивостями.

6. До загальних ознак мисливських угідь відноситься: а) природний або

природно-антропогенний характер походження; б) відсутність вартості;

в) обмежена можливість відновлення в натурі; г) екологічний взаємозв’язок із

навколишнім природним середовищем. Окрім того, до них відносяться й

спеціальні (юридичні) ознаки: а) середовищні; б) територіальні; в) біологічні;

г) обмеженість у просторі встановленими і виділеними в натурі межами

мисливських угідь; ґ) особливий правовий режим їх охорони й використання, що

підтверджується наявністю значної кількості імперативних приписів;

д) використання для потреб мисливського господарства; е) властивості речового

характеру; є) необхідність законодавчого закріплення.

7. До суб’єктів правовідносин використання мисливських природних

ресурсів належать: а) користувачі мисливських угідь; б) власники та/або

користувачі земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя; в) органи

державного управління в галузі мисливського господарства; г) мисливці.

8. Усі існуючі реформаційні процеси мисливської галузі здебільшого

спрямовані на інституційно-правові та фінансово-економічні напрямки розвитку

мисливських господарств. В їх основі, як правило, лежить господарський акцент, а

72

вже потім – екологічний. Разом із тим для збереження й покращення мисливських

угідь як середовища перебування диких тварин, а також територіального базису

мисливського господарства необхідна наявність системи чітких і дієвих еколого-

правових норм і приписів, які сформують правовий режим мисливських угідь в

Україні. У зв’язку з цим нами запропоновано внести зміни до Закону України

«Про мисливське господарство та полювання», а при подальшій кодифікації

екологічного законодавства приділити особливу увагу визначенню понять

«мисливські угіддя», «користування мисливськими угіддями», «мисливський

ландшафт», а також правовому статусу суб’єктів екологічних правовідносин,

покращити й систематизувати права та обов’язки користувачів мисливських угідь.

73

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ

МИСЛИВСЬКИХ УГІДЬ

2.1. Загальна характеристика права користування мисливськими

угіддями

У теорії держави і права юридичну формулу правового режиму прийнято

представляти як сукупність, взаємодію та співвідношення способів, методів і типів

правового регулювання [307, с. 48] певних суспільних відносин. Правовий режим

відображає ступінь жорсткості правового регулювання, наявність відомих

обмежень або пільг, припустимий рівень активності суб’єктів, межі їх правової

самостійності [309, с. 53]; це правова форма, що визначає порядок (стан)

правового врегулювання конкретної сфери суспільного життя, встановлений через

специфічне поєднання мети, предмета, методів, способів і типів правового

регулювання, які забезпечують розвиток правовідносин у просторовому й

часовому вимірах та їх галузево-правову належність [301], у нашому випадку –

відносини користування та охорони мисливських угідь. Як зазначає В. Б Ісаков,

найскладнішим елементом у структурі правового режиму є його «зміст». Це

пов’язано з тим, що правові режими якісно відрізняються один від одного й

порівняти їх часом дуже важко. Спираючись на думки науковців, вважаємо, що

при характеристиці змісту правового режиму доцільно за вихідні обрати такі дві

групи параметрів: а) що розкривають передумови функціонування, ті умови, які

створюють середовище носію режиму; б) що відображають виконання вимоги до

носія режиму, міру його активності, рівень відповідальності за здійснення своїх

функцій. Враховуючи тему роботи і виходячи з наведеного вище, додамо, що

встановлення і надання науково обґрунтованої характеристики складових

правового режиму користування мисливськими угіддями, а також їх охорона є

одним із завдань екологічного права і темою цього дисертаційного дослідження,

яке на сьогоднішній день набуває особливої актуальності як для теоретичної

74

науки, так і для практики, беручи до уваги необхідність і нагальність

реформування й розвитку мисливського господарства України. Як уже

неодноразово наголошувалось, у вітчизняній науці, зокрема в теорії екологічного

права, змістовних, комплексних наукових доробок щодо користування

мисливськими угіддями в умовах сьогодення не було проведено. Це, у свою чергу,

спонукає нас до розгляду правового режиму користування мисливськими

угіддями. Проте саме характеристиці правового режиму охорони мисливських

угідь присвячено розділ 3 даного дисертаційного дослідження.

У цьому розділі зосередимося на праві користування мисливськими

угіддями. Починаючи розгляд питання, зазначимо, що це право можна розглядати

в різних значеннях, а саме як: 1) об’єктивне право; 2) різновид права

природокористування; 3) суб’єктивне право; 4) правовідносини; 5) напрям

державної політики. Зупинимося детальніше на кожному з них.

Перш за все визначимо, що воно являє собою об’єктивне право. У цьому

випадку право користування мисливськими угіддями слід розуміти як правовий

інститут – систему правових норм, що регулює суспільні відносини з приводу

експлуатації (порядку, умов надання та припинення), використання корисних

властивостей мисливських угідь як природно-територіального комплексу, що має

природоохоронне, рекреаційне, середовищеутворювальне, соціальне й

господарське значення як типове ландшафтне утворення.

Вперше на території України ідею виокремлення права користування

мисливськими угіддями в самостійний інститут запропонував В. С. Шахов.

Науковець звертав увагу на специфіку відносин, пов’язаних із використанням

мисливських угідь, яка полягає в тому, що користувачам передається не кожен

природний об’єкт окремо і навіть не земля, ліси і води як такі, а саме право на

використання їх природних властивостей як середовища проживання мисливських

тварин. Необхідність правової регламентації таких дій зумовлює існування низки

правових норм, які близькі за своїм змістом і регулюють відносно однорідні

суспільні відносини, пов’язані з вилученням корисних властивостей мисливських

угідь. Отже, зазначені норми, об’єднані спільністю ознак суспільних відносин, які

75

ними регулюються, повинні мати і єдину правову форму, яка в перспективі може

виокремитися в самостійний правовий інститут права користування

мисливськими угіддями [363, с. 16]. Разом із тим, погоджуючись із позицією

В. С. Шахова, вважаємо за доцільне зробити певне уточнення. На наш погляд,

нині право користування мисливськими угіддями як об’єктивне право – це

регулятивний, спеціальний, міжгалузевий інститут, що входить до структури

складного інституту – права природокористування. Такий інститут охоплює

норми, якими регламентується використання окремих, диференційованих

природних об’єктів – земель, водних об’єктів, лісу, правове регулювання кожного

з яких відбувається згідно з окремими самостійними законодавчими актами, i за

своїм змістом має комплексний характер. Крім того, за функціональною роллю в

правовому регулюванні суспільних відносин правові інститути можна поділити

також на установчі, регулятивні та правоохоронні. Право користування

мисливськими угіддями віднесемо до регулятивних, оскільки він виконує основну

юридичну функцію права – регламентує суспільні відносини шляхом

1) фіксування суб’єктного складу правових відносин, 2) визначення кола життєвих

обставин (юридичних фактів), з якими норми права пов’язують настання тих чи

інших юридичних наслідків, 3) формування прав і обов’язків суб’єктів

правовідносин. Ідея виокремлення права користування мисливськими угіддями в

самостійний правовий інститут може бути реалізована в майбутньому. Однак слід

підвищити рівень правової регламентації цих відносин (наприклад, розробити та

включити відповідні норми до майбутнього Екологічного кодексу України,

впровадити у політико-правове поле України міжнародні угоди, спрямовані на

урегулювання суспільних відносин використання та охорони мисливського

господарства в цілому, а також удосконалити (реформувати) національну модель

ведення мисливського господарства та полювання).

Додамо ще й те, що користування мисливськими угіддями базується на

певних основоположних засадах, ідеях, які лежать в основі правового

регулювання цього інституту – принципах права природокористування. У теорії

екологічного права питання сутності принципів природокористування вивчали

76

такі науковці, як Г. В. Анісімова [14; 20], М. М. Бринчук [40], В. М. Комарницький

[145], О. Г. Котеньов [156] та ін. Крім того, об’єктом дослідження принципи в

екологічному праві або суто в теоретико-правовому обирали М. Є. Ковальска

[137], А. М. Колодій [142–143], В. В. Коститський [152], С. П. Погребняк [219],

О. В. Старчук [314], Л. Л. Чаусова [354] та ін.

Проаналізувавши погляди науковців, вважаємо, що принципи користування

мисливськими угіддями можна поділити на: основні (притаманні всім різновидам

права природокористування, в тому числі й праву користування мисливськими

угіддями) та спеціальні (властиві виключно праву користування мисливськими

угіддями). До основних належать такі, як принцип: 1) похідного характеру права

природокористування від права власності; 2) цільового використання природних

об’єктів; 3) комплексного природокористування; 4) раціонального й ефективного

природокористування; 5) гарантованості загального природокористування;

6) пріоритетності загального природокористування; 7) свободи вибору форм і

способів здійснення природокористування в межах, не заборонених законом;

8) розмежування природокористування та контролю за ним тощо. До спеціальних

варто віднести такі принципи: 1) додержання екологічних і санітарно-гігієнічних

вимог при використанні мисливських угідь; 2) збалансованості економічних,

соціальних і екологічних чинників у процесі користування мисливськими

угіддями; 3) екосистемного підходу до мисливських угідь як до природно-

територіального комплексу, що має природоохоронне, рекреаційне,

середовищеутворювальне, соціальне й господарське значення як типове

ландшафтне утворення; 4) незаподіяння шкоди у процесі використання одного

природного ресурсу мисливських угідь іншим; 5) непорушності при користуванні

мисливськими угіддями прав й інтересів землевласників і землекористувачів;

6) екологічного обґрунтування інтенсивності ведення полювання в межах

мисливських угідь; 7) впровадження ландшафтного планування території

мисливських угідь; 8) ефективного устрою мисливського господарства; 9) науково

обґрунтованої оцінки видового, кількісного й якісного розмаїття мисливської

фауни на теренах мисливських угідь; 10) конкурентності при наданні мисливських

77

угідь в користування; 11) рівності прав усіх користувачів мисливських угідь;

12) визначення меж мисливських угідь на основі природних критеріїв;

13) пропорційності закріплення мисливських угідь.

Перейдемо до розгляду права користування мисливськими угіддями як

різновиду права природокористування, що знайшов своє закріплення в галузевому

законодавстві й відрізняється цільовим призначенням об’єкта. Потрібно

відзначити, що в радянський період, виходячи з виключного характеру державної

власності на природні ресурси та відсутності недержавних суб’єктів

господарювання, процес господарської експлуатації, використання корисних

властивостей природних ресурсів здійснювався лише в режимі користування, яке,

по-суті означало відносини приналежності, відносини експлуатації природних

ресурсів [134, с. 198]. Перехід економіки до ринкових відносин зумовлює

необхідність розширення змісту дефініції «використання природних ресурсів». Як

зазначив, В. О. Чуйков, користування природними ресурсами можна розглядати,

по-перше, як правомочність власника на користування природним ресурсом разом

із володінням і розпорядженням ним, по-друге, як правовий титул використання

природного об’єкта, на підставі якого суб’єкт володіє природним ресурсом та

експлуатує його, але не є його власником [99, с. 130]. Як наслідок, у теорії

екологічного права обґрунтовується пропозиція щодо розмежування права

природокористування. Сучасній українській еколого-правовій науці відомі праці,

присвячені як комплексному дослідженню сутності права природокористування

[81], так і детальному аналізу правового режиму окремих видів природних

об’єктів, у тому числі й тваринного світу [146; 186; 198; 330; 333; 369], і розуміння

його у двох аспектах: з одного боку, як речового права, а з іншого – використання

природних ресурсів як виду господарсько-економічної діяльності, пов’язаної з

освоєнням природних ресурсів [134, с. 198]. Трансформуючи дане твердження на

відносини, об’єктом яких є мисливські угіддя, наголосимо на наявності чіткої

диференціації в законодавстві правових титулів у сфері мисливства [110]. Так,

згідно зі ст. 21 Закону України «Про тваринний світ» [283] мисливством

вважається вид спеціального використання тваринного світу (передбачає

78

можливість використання тваринного світу як на праві власності, так і на праві

природокористування.), але мисливські угіддя для організації і ведення

мисливського господарства надаються у користування. Вважаємо, що воно може

бути реалізоване виключно на титулі права природокористування.

Узагальнюючи наведене, зазначимо, що право користування мисливськими

угіддями – один із різновидів права природокористування, якому притаманні усі

основні ознаки останнього. У цьому контексті вбачається слушною точка зору

В. В. Овдієнка, що право користування мисливськими угіддями полягає у

використанні їх корисних властивостей як середовища перебування мисливських

тварин, яке досягається: а) веденням мисливського господарства; б) вилученням

мисливських тварин із природного середовища [198, с. 131]. Організація

мисливського господарства і надання мисливських угідь в користування

врегульовані законами України «Про охорону навколишнього природного

середовища» (ст. 38), «Про мисливське господарство та полювання» (статті 1, 21–

36), «Про тваринний світ» (статті 21, 24), іншими нормативно-правовими актами.

Враховуючи все вищезазначене, наголосимо, що, на нашу думку,

експлуатація мисливських угідь як для організації мисливського господарства, так

і під час полювання, або здійснення інших видів користування тваринним світом

здійснюється на титулі права природокористування, а саме спеціального права

природокористування. Екологічний складник останнього зумовлює структуру

режиму цього природокористування, основу якої становлять: а) режим охорони і

раціонального використання природних ресурсів (охоронний режим);

б) відновлювальний режим [146, с. 14]. У зв’язку з чим структуру правового

режиму використання та охорони мисливських угідь становлять режими охорони,

раціонального використання та відтворення мисливських угідь, а також режим

притягнення винних у порушенні національного законодавства в частині

використання та охорони мисливських угідь до відповідальності. Вважаємо, що

право власності на мисливські угіддя не може виникати через специфіку самого

об’єкта – мисливських угідь, які являють собою природний комплекс, окремі

компоненти якого (земельні ділянки, ліс та водні об’єкти) можуть перебувати у

79

різних формах власності (приватній, комунальній та державній).

Розглянемо дане право як суб’єктивне. У цьому випадку до уваги береться

можливість, що належить конкретному природокористувачу (користувачу

мисливських угідь; власнику та/або користувачу земельних ділянок, на яких

знаходяться мисливські угіддя; органам державного управління в галузі

мисливського господарства; мисливцям) i спрямована на задоволення

різноманітних інтересів i використання різних властивостей мисливських угідь:

економічних, екологічних, естетичних тощо. Суб’єктивне право користування

мисливськими угіддями включає в себе такі елементи, як право ведення

мисливського господарства, що полягає в господарюванні на мисливських

угіддях, а також право полювання, через реалізацію якого забезпечується

можливість добування диких тварин у мисливських угіддях [363, с. 17]. Із цього

приводу Л. Р. Данилюк наголошує, що користування мисливськими угіддями не

належить до видів використання мисливських природних ресурсів. Надання в

користування мисливських угідь є лише передумовою до здійснення усіх видів їх

використання, а передані в користування мисливські угіддя – територіальною

основою для цього [81, с. 104]. При цьому важливо пам’ятати, що право

користування мисливськими угіддями як правовий інститут i суб’єктивне право є

похідним від права власності, яке за змістом охоплює тільки правомочність

володіння i користування.

Зупинимося на баченні цього права як правовідносин. Передусім вкажемо,

що вони являють собою врегульовані нормами права суспільні відносини щодо

використання корисних властивостей мисливських угідь, змістом яких є

відповідні права й обов’язки природо користувачів [98, с. 115]. До речі,

суб’єктний склад цих відносин розглянуто в розділі 1.3. Як уже було відмічено,

однією з основних проблем мисливського господарства України, в умовах

сьогодення є повне виключення низового мисливського колективу (ним виступає

районне об’єднання мисливців чисельністю 1–1,5 тис. осіб, якому в оренду

передаються угіддя площею 80–100 і більше тис. га) з процесу ведення

мисливського господарства [31, с. 89–93]. Як доводить практика, ця модель є

80

неефективною, тому що наслідком такого стану справ слід назвати: зниження

чисельність мисливських тварин, поширеність браконьєрства [9]. Натомість,

наприклад у Польщі, низовий мисливський колектив (коло) є юридичною особою,

яка веде господарство, тобто виступає економічно самостійним суб’єктом

мисливського господарства. Саме первинний колектив є користувачем

мисливських угідь, які він орендує у власників землі. У Словаччині зареєстровано

понад тисячу (1023) мисливських організацій, найбільша – Словацьке товариство

мисливців, нараховує 57 тис. членів. Словацька мисливська комора (товариство,

асоціація, об’єднання) об’єднує всіх мисливців і їх організації. Кожен

мисливський колектив є юридичною особою і належить до мисливського

товариства. Звісно, в Україні ніхто не заважає мисливському колективу

організувати мисливське товариство, але воно, на жаль, не набуває статусу

юридичної особи, а відтак виключене з дієвого господарського процесу,

подальшого самостійного ведення господарства на ринкових засадах [175]. З

огляду на наведене вважаємо за доцільне підтримати пропозицію О. Р. Процева

щодо необхідності присвоєння низовим мисливським колективам статусу

юридичної особи з наданням їм права отримання мисливських угідь у

користування (на основі досвіду Польщі, Словаччини, Угорщини, країн

Прибалтики) [8].

Нарешті розглянемо право користування мисливськими угіддями як напрям

державної політики в умовах сталого розвитку і напрям реформування

мисливської галузі. Зауважимо, що основні напрями державної політики України

в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення

екологічної безпеки (далі – Основні напрями), характеризуючи стан довкілля в

Україні, відмічають послаблення охорони мисливських угідь, а також низькій

рівень вжитих біотехнічних заходів; екстенсивний спосіб ведення мисливського

господарства, що негативно впливає на стан природних об’єктів – складових

мисливських угідь. Крім того, необхідність реформування мисливської галузі

зумовлена також новими економічними відносинами та евроінтеграційними

процесами в державі, потребою підвищення ефективності управління

81

мисливським господарством. Із цього приводу слід зауважити, що удосконалення

ведення мисливського господарства можливе лише у разі дотримання принципів,

викладених у Європейській хартії з полювання та збереження біорізноманіття,

основою якої стали «Конвенція про охорону біологічного різноманіття» і

«Пташина» та «Оселищна» директиви. Отже, при реформуванні мисливської

галузі передусім необхідно впровадити в національне мисливське господарство

принципи, у яких розкривається необхідність і надаються рекомендації щодо його

сталого розвитку. Це, у свою чергу, означає «використання диких мисливських

тварин і середовища їх проживання» (а саме мисливських угідь – прим. Н. Б.)

таким чином і такими темпами, які не приводять у довгостроковій перспективі до

вичерпання біотехнічного різноманіття або перешкоджають його відновленню.

Дане використання підтримує потенціал біорізноманіття для задоволення потреби

теперішнього і майбутнього поколінь.

Крім того, одним із пріоритетних напрямів реформування мисливської

галузі, на нашу думку, повинно стати врегулювання питання встановлення

критеріїв «ефективного» користувача мисливських угідь, який матиме

першочергове право на отримання цих угідь у користування. Відповідне завдання

в Україні намагаються вирішити вже не один рік поспіль. Проте згідно зі Звітом за

2014 р. три чверті мисливських угідь нашої держави не мають реального

господаря, є гуртовою власністю. Мисливці не зацікавлені вкладати свою працю і

кошти в конкретні ділянки мисливських угідь не тільки тому, що вони їм не

належать, а й через відсутність гарантій, що результатами праці зможе

скористається саме цей мисливський колектив [289, с. 18–19]. Щоправда перші

кроки на шляху пошуку концепції «ефективного господаря мисливських угідь»

були зроблені ще у 1996 р. Так, Міністерство лісового господарства відповідно до

Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про

мисливське господарство та порядок здійснення полювання» від 20.07.1996 р.

№ 780 [254] звернулося до начальників обласних управлінь лісового господарства

з листом від 24.10.1996 р. № 03-06/2250, рекомендуючи для ефективного ведення

мисливського господарства встановити конкретного господаря для певних

82

мисливських угідь і, відповідно, виключити з цієї схеми обласні ради товариства

УТМР, а закріпити це право виключно за районними організаціями, оскільки

згідно зі Статутом УТМР обласним радам не надано повноважень здійснювати

ведення мисливського господарства, адже обласна рада УТМР є керівним органом

в період між конференціями обласної організації товариства. Міністерство

лісового господарства запропонувало Всеукраїнській раді УТМР невідкладно

вирішити питання про надання права юридичної особи райорганізаціям

товариства, бо за Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення

недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» монопольне

становище підприємця, частка якого на ринку певного товару (послуг) перевищує

35% заборонене. Проте всупереч рішенню Мінлісгоспу України обласні

організації УТМР зуміли закріпити за собою мисливські угіддя шляхом створення

підприємств і отримати в користування значні площі [287, с. 19–20]. Додамо, що з

31.12.2017 р. набрала чинності Постанова Всеукраїнської ради УТМР № 31-2/3

«Про затвердження Положення про первинну організацію (клуб) Громадської

організації «Українське товариство мисливців і рибалок», яка передбачає

створення організації, зокрема охорона, відтворення, збереження, раціональне

використання державного мисливського фонду, захист спільних інтересів своїх

членів, проведення полювання, любительського і спортивного рибальства, основні

завдання, серед яких: сприяння розвитку мисливства та полювання, стендової

стрільби та любительської спортивної риболовлі, а також участь в охороні

мисливських угідь, боротьба з браконьєрством та іншими порушеннями правил

полювання і рибної ловлі. Крім того вищезазначена Постанова передбачає

порядок створення, функціонування та основі напрями діяльності первинної

організації [255].

Черговим кроком на шляху підвищення ефективності введення

мисливського господарства стала вимога Державного комітету лісового

господарства України до начальників територіальних управлінь Держкомлісгоспу

надавати мисливські угіддя в користування тільки після розробки і представлення

бізнес-плану на весь строк користування [267]. До сказаного додамо, що

83

Держкомлісгосп намагався запровадити також принцип конкурентності надання

мисливських угідь у користування, який і нині у законодавстві України не

закріплено.

Разом із тим існують і позитивні приклади спроб впровадити «концепцію

ефективного господаря мисливськими угіддями», принцип конкурентності при

наданні мисливських угідь у користування. Так, з ініціативи Івано-Франківської

обласної державної адміністрації затверджено «Положення про попередній відбір

претендентів для надання мисливських угідь на конкурентних засадах» [230], у

п. 6 якого закріплено вимоги до претендента на отримання мисливських угідь у

користування, зокрема розробка бізнес-плану розвитку мисливського

господарства з урахуванням наступних показників: 1) обсяг вкладення коштів;

2) чисельність єгерської служби, середня заробітна плата, освітній рівень; 3)

матеріально-технічне забезпечення (автотранспорт, зброя, засоби зв’язку та інше);

4) зобов’язання щодо обсягів біотехнічних заходів (годівниці, солонці, корми,

кормові поля, вольєри тощо); 5) облаштування мисливських доріг і стежок;

6) зобов’язання щодо підтримки місцевих громад; 7) зобов’язання щодо

відшкодування збитків, завданих дикими тваринами сільському і лісовому

господарству. Лише той із претендентів, який отримав рекомендації комісії, має

право на збір відповідних погоджень для сесії обласної ради (відповідно до п. 9

цього Положення).

У цілому ж про ефективність ведення мисливського господарства в Україні

напевно навіть неможливо говорити. Реальну картину справ у мисливській галузі

краще за все відображають цифри. Так, показник фінансування мисливського

господарства, а відповідно й ефективності використання мисливських угідь (тобто

витрати на одну тис. га угідь) за 2015 р. становив 6246 грн, в організаціях УТМР –

3229 грн, Держлісагентстві – 11 130 грн, інших користувачів – 11 887 грн. Загальні

витрати на ведення мисливського господарства в Україні у 2015 р. склали 246 млн

грн, натомість надходження – всього 113 млн грн або 46 % витрат [177]. Більш

того, наслідком неконкурентного надання мисливських угідь у користування є їх

збитковість [387, с. 20–21]. Натомість, у мисливському законодавстві багатьох

84

країн Європи існує норма – вимога щодо обов’язкової прибутковості мисливських

господарств, на нашу думку, заслуговує на увагу, оскільки є доцільним та

раціональним, адже при збитковому веденні мисливського господарства

користувачі мисливських угідь неспроможні виконувати покладені на них функції

щодо охорони мисливських видів тварин, відшкодування збитків завданих

сільськогосподарським виробникам, оплати за користування сервітутами для

ведення мисливства. З огляду на це, слушною видається точка зору О. Р. Проціва,

що внесення поправки до національного мисливського законодавства про

обов’язкову прибутковість ведення мисливських господарств сприятиме

ефективному його веденню [289].

Слід зупинитися ще на одному моменті. Як показує досвід, велике значення

для ефективного ведення мисливського господарства має площа мисливських

угідь, наданих в користування (в умовах сьогодення вона повинна становити не

менше 3 тис. га, але не більше ніж 35 % від загальної площі мисливських угідь

Автономної Республіки Крим, області та м. Севастополя). Зауважимо, що

робочою групою з питань розвитку мисливського господарства, створеною у

рамках Платформи реформ, зроблено висновок щодо неефективності такої норми.

Пояснюється це тим, що в українських реаліях існує монополія на користування

мисливськими угіддями, а саме користувачі, порушуючи мисливське

законодавство володіють величезними площами мисливських угідь. Так площа:

БРГО «Мисливці та рибалки» – 77,3 тис. га, Криничанського районного

товариства мисливців та рибалок – 147,9 тис. га, ГО «КМР «Полісся» – 89,0 тис.

га, ЗТМР «Лісівник» – 98,246 тис. га, Кам’янка-Бузького ТМіР «Крижень» – 67,6

тис. га, ТМР «Татарбунари» – 111,4 тис. га, ТОВ «Сапсан-Семенівка» – 108,3 тис.

га, Диканської районної ГО «Товариство мисливців Диканщини» – 213,14 тис. га

[22] тощо. Звісно, такі площі потребують великих капіталовкладень і значної

кількості обслуговуючого персоналу, а їх відсутність, що частіш за все має місце в

нашій державі, не дозволяє контролювати всю територію й ефективно вести

господарську діяльність на ній. Зазначимо, що в більшості країн ЄС мінімальний

розмір мисливських угідь (як і в Україні) сягає 3000 га, але в користування значні

85

площі, на кшталт – 80 тис. га не надаються. Так, у Польщі мисливське

господарство ведеться на закріплених мисливських територіях (ревірах), межі

яких визначаються на основі природних критеріїв, а їх площа не може бути

меншою за 3000 га [396]. Аналогічна вимога міститься і в законодавстві

Угорщини. У Німеччині, в якій небагато приватних ділянок необхідних розмірів,

землевласники об’єднуються у кооперативи для створення так званих

«мисливських ревірів», середня площа одного становить 450 га. Нині, як уже

відмічалося, їх існує близько 70 тис [9]. Отже, практика надання значних площ

мисливських угідь в «одні руки» в Україні не виправдовує себе і здебільшого

приводить або до збитковості господарства, або до зловживання суб’єктом

користування своїм монопольним становищем. Натомість, як показує практика,

найефективнішими виступають мисливські господарства площею 20–30 тис. га, де

вкладання коштів на 1 тис. га угідь становить не менше 3500 грн (станом на

2015 р.). Більш того, в умовах браку коштів мисливські господарства площею

понад 30 тис. га змушені зосереджуватися на тій частині мисливських угідь (до

20 %), де спостерігається найвища щільність мисливських тварин. Це цілком

виправдано, бо на таких ділянках сконцентровані переважно біотехнічні споруди,

здійснюється підгодівля диких тварин. Хоча при цьому, решта мисливських угідь

не охороняється і використовується неефективно (чого не має відбуватися). Це

призводить до збитковості всього мисливського господарства, і, а отже, ці угіддя

необхідно передавати іншим користувачам, перевівши їх попередньо у статус

мисливського резерву [175]. Підсумовуючи, наголосимо, що ефективність ведення

мисливських господарств, як свідчать статистичні дані країн ЄС, не залежить від

площі мисливських угідь. Прикладом слугує Словаччина. Загальна площа всіх

мисливських угідь країни сягає 4,4 млн га, а України – 39,4 млн га. Станом на 2015

р. на відповідних територіях здійснювали полювання в Словаччині приблизно 38

300 мисливців (116 га мисливських угідь на одного мисливця), а в Україні –

350 000 (131 га мисливських угідь на одного мисливця). У першому випадку

мисливці добули оленів – 22 157 (з 58 106 заг. чис.), козуль – 24 000 (з 111 000 заг.

чис.), а в Україні – оленів 410 (з 16 000 заг. чис.) та козуль – 6 700 (з 150 400 заг.

86

чис.) [177]. Аналогічні показники можна проаналізувати і в інших країнах ЄС

(див. Додаток Ж).

Справедливості ради додамо, що позитивні приклади ефективного

господарювання на невеликих площах мисливських угідь є і в Україні. Візьмемо

таке господарство, як ТОВ «Оксамит-сервіс». У 2011 р. воно отримало ліміт на

добування 200 голів дикого кабана, якого успішно відстріляно в угіддях площею

20 тис. га. Натомість, в угіддях УТМР на тій самій площі з таким самим

бонітуванням мисливських угідь добувають 2–3, максимум 10 кабанів на рік [360].

З огляду на сказане можемо зробити висновок про те, що на практиці положення

ст. 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» в частині

урегулювання питання площ мисливських угідь не діють, а отже, необхідне

внесення відповідних змін. Тому, на нашу думку, із метою ефективного

управління мисливською галуззю треба оптимізувати розміри й межі мисливських

угідь, спираючись на практику ведення мисливського господарства в країнах ЄС,

зокрема: 1) визначити в Законі Україні «Про мисливське господарство та

полювання» мінімальну й максимальну площі мисливських угідь, наприклад, від 3

до 30 тис. га максимум; 2) закріпити принцип встановлення меж мисливських

угідь на основі природних критеріїв.

Крім того, слід відмітити, що чинним законодавством України, по-перше,

не врегульоване питання розширення мисливських угідь шляхом приєднання до

вже існуючого мисливського господарства нових ділянок або їх об’єднання чи

зменшення. У зв’язку із відсутністю відповідної процедури задовольнити законно

вимоги до користувачів мисливських угідь із збільшення площ мисливських угідь

на практиці не можливо. Наприклад, юридичний відділ Львівської обласної ради

надав негативний відгук на вимогу ТОВ МГ «Зубр» щодо збільшення площі

мисливських угідь, аргументуючи це, зокрема, тим, що площа мисливських угідь,

яку передають у користування, не має бути меншою за 3000 га, а передати хочуть

2945 га. А, по-друге, законодавством не передбачена така процедура, як

приєднання додаткової площі мисливських угідь. Отже, відсутність чітких

правових норм унеможливлює врегулювання відповідних суспільних відносин, у

87

зв’язку із чим робимо висновок щодо необхідності розроблення та закріплення

процедури розширення чи зменшення площі мисливських угідь, враховуючи

фіксацію максимальних норм площі угідь. Наприклад, Україна може скористатися

позитивним досвідом Польщі, мисливське законодавство якої передбачає

процедуру зміни меж мисливських угідь. Так, у цій країні при поділі

мисливського угіддя або зміні його меж проводиться перерахунок суми орендної

плати, виплаченої орендарем, а також витрат на освоєння території за два роки, які

передують даті зміни меж угіддя. Суму, яка встановлена завдяки перерахунку,

сплачує колишньому орендарю орендар новоствореного мисливського угіддя

[175, с. 25].

До того ж справа буде полегшуватися, тому що користування

мисливськими угіддями в Україні є платним (ст. 24 Закону). Наведена норма має

велике значення для державного регулювання економічного розвитку

мисливського господарства. Розмір і порядок внесення плати за користування

мисливськими угіддями визначаються у договорі між користувачем мисливських

угідь і власником або постійним користувачем земельних ділянок, на яких

знаходяться ці угіддя. Основними чинниками, що впливають на розмір оплати, є

їх місцезнаходження, природна якість мисливських угідь тощо. Більш того, згідно

з Концепцією реформування лісового та мисливського господарства України [148]

(у частині мисливського господарства) розроблено Стратегію збалансованого

розвитку лісового та мисливського господарства України, п. 10 якої пропонує

«розробити порядок та розмір плати за користування мисливськими угіддями». Із

цього приводу О. Р. Проців зауважує, що алгоритм оплати за користування

повинен був існувати ще у 2000 р., з часу прийняття Закону України «Про

мисливське господарство та полювання», в якому ст. 24 передбачала «плату за

користування мисливськими угіддями». 01.01.2015 р. ця норма набула чинності й

землевласники повинні були отримати кошти [290]. Проте за 17 років

нормативного забезпечення виконання імперативних вимог законодавства і

досить немає, а користувачі мисливських угідь, зокрема Всеукраїнська рада

УТМР, не бажають сплачувати кошти за користування сервітутами і виступають

88

за продовження мораторію на оплату мисливських угідь, бо оплата за

користування сервітутами при веденні мисливськими господарствами,

насамперед, вдарить по користувачах мисливських угідь і матиме негативний

ефект.

Більш того, науковці (мисливствознавці) постійно звертають увагу на

відсутність у законодавстві положення про оплату за мисливські угіддя і на те, що

не діють конкурентні принципи при їх наданні, бо внаслідок цього виникають

проблеми з погодженням. В Івано-Франківській області органами прокуратури у

період 2010–2011 рр. винесено 10 протестів на незаконні рішення сільських рад у

частині виконання ними вимог Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» [289]. Незважаючи на всі протести із приводу відсутності оплати за

користування мисливськими угіддями, й до цього моменту (станом на 2017 р.)

відповідної процедури не розроблено. Вирішити це соціальне питання можна,

спираючись на досвід, організації правозастосовної діяльності органів державного

управління у сфері мисливського господарства інших країн. Так, у Республіці

Польща за оренду мисливських угідь кожне товариство сплачує також орендну

плату, яка диференційована і залежить від багатьох факторів: інфраструктури

розвитку певної території, лісистості і якості мисливських угідь, наявності видів і

чисельності мисливської фауни, природної кормової бази тощо. При визначенні

розміру платежів за мисливські угіддя в Польщі враховується категорія

мисливських угідь, а обчислюються вони множенням кількості гектарів площі

орендованого угіддя на грошовий еквівалент жита, з використанням перевідного

коефіцієнта, який не може бути вищим за 0,07 q (за оригіналом Закону) жита за

1 га. Орендна плата за державні лісові ділянки надходить до надлісництва, а за

решту мисливських угідь – гмінам [175, с. 25]. Розмір орендної плати за

користування мисливськими угіддями в Німеччині також залежить від багатьох

факторів (місця розташування, лісистості, попиту на продукцію, кількості

мисливських тварин) і коливається в межах від 1 до 150 євро за 1 га. У середньому

по Німеччині орендар платить близько 7000 євро на рік [9].

У Словаччині у сезон 2011/2012 рр. загальна сума орендної плати за

89

користування мисливськими угіддями становила 1,9 млн євро, а орендна плата за

один гектар мисливських угідь – 0,42 євро (від 0,24 до 0,81 євро) [85, с. 53].

Мінімальна ж плата землевласникам за користування землею в мисливських цілях

дорівнює: за польові угіддя – 0,50 євро/га, за лісові – 2–5 євро/га [175, с. 30]. Варто

зазначити, що орендна плата у цій країні постійно зростає і у 2014/2015 рр.

складала вже 1 євро/га на рік. Причому оплата залежить від класу бонітету

мисливського угіддя й виду дикої фауни. Так, у лісовій області по 1-й групі

(бонітету) за оленя плямистого платиться 1 євро. Якщо в угіддях перебувають й

інші види, йде доплата: кабан – 0,41, олень благородний – 0,20, лань – 0,25,

муфлон – 0,25 євро/га. Груп (бонітетів) є п’ять. По 1-й ставка становить 2,11

євро/га. По 5-й групі – 0,32 євро/га. Для дрібної дичини (зайці, фазани, гуси, качки

та ін.) по 1-му бонітету ставка 0,70 євро/га. Для п’ятої ставка – 0,23 євро/га.

Орендна плата сплачується власнику земельної ділянки [9].

Підсумовуючи, наголосимо на особливій актуальності розробки й

затвердження в Україні Методики розрахунку розміру плати за користування

земельними ділянками, на яких знаходяться надані в користування мисливські

угіддя, що забезпечить сталий розвиток галузі мисливства через виконання вимог

ст. 24 Закону. Причому, вважаємо, що для розробки механізму оплати за

користування мисливськими угіддями потрібно застосовувати методику

класифікації, типології та бонітування мисливських угідь, а порядок її сплати слід

обов’язково прописувати в договорі, який регулює відносини між власниками

та/або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь.

Проте за користування сервітутними правами на полювання оплата власники

земельних ділянок не отримується. З цього приводу В. В. Овдієнко зауважує, що

необхідно закріпити норму, яка передбачала б для землевласників і

землекористувачів права одержання від користувачів мисливських угідь плати за

користування земельною ділянкою як середовища перебування мисливських

тварин і відшкодування збитків, завданих наданням мисливських угідь у

користування, а також обов’язки щодо здійснення погодження надання в

користування мисливських угідь і дотримання обмежень, пов’язаних із

90

властивістю земельних ділянок бути середовищем перебування мисливських

тварин [197, с. 6]. Отже, відсутність державних механізмів впливу на ці проблеми

негативно позначається на економічному стані мисливських господарств.

Додамо, що мисливські угіддя надаються в користування на строк не менш

як на 15 років, відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону. У договорі оренди мисливських

угідь, на цьому акцентували увагу А. П. Гетьман та В. С. Шахов, необхідно

передбачити строк дії договору, а також основні права і обов’язки сторін. Договір

повинен носити довгостроковий характер. Тим більше, що вже існувала така

практика. За радянських часів, відповідно до Положення про полювання і

мисливське господарство УРСР закріплення мисливських угідь за організаціями

проводилося на строк не менше 10 років. Згадані вище науковці із цього приводу

відмітили, що «звісно ж, що такий термін необхідно розглянути в якості

мінімального при укладенні договору оренди мисливських угідь. При цьому

організація, яка використовує угіддя, повинна мати переважне право поновлення

договору на оренду мисливських угідь після закінчення його терміну» [68, с. 165–

167]. До того ж обмеження максимального строку користування мисливськими

угіддями законодавцем взагалі не передбачене. З огляду на це, на практиці

мисливські угіддя надаються в користування і на значно більший строк. Для

порівняння розглянемо Польщу. Угіддя у цій країні передаються в оренду

ловецьким колам не менш ніж на 10 років, або вилучаються з оренди та

використання у наукових, просвітницьких цілях або для дичинорозведення – як

база з інтродукції і розселення. Після закінчення цього строку існуючому

орендарю надається перевага щодо укладення договору оренди на подальший

період. Аналогічні строки користування мисливськими угіддями передбачено

мисливським законодавством Словаччини й Угорщини [9].

Отже, сучасний рівень правового регулювання користування мисливськими

угіддями не задовольняє потреби й не відповідає інтересам соціуму. Це пов’язано,

по-перше, з неузгодженістю, суперечностями, прогалинами у законодавстві з

питань строку користування, площі мисливських угідь, які надаються в

користування, та відсутністю Методики розрахунку розміру плати за

91

користування земельними ділянками, на яких знаходяться надані в користування

мисливські угіддя, тощо, а, по-друге, – нехтуванням екологічним чинником як

ключовою умовою сталого розвитку держави.

2.2. Юридичні підстави та особливості надання мисливських угідь у

користування

У контексті вивчення правового режиму використання та охорони

мисливських угідь надзвичайно важливо дослідити підстави та особливості, а

також порядок надання мисливських угідь у користування. Підставою виникнення

права користування мисливськими угіддями є певна сукупність юридичних

фактів, що стають юридичними через якісь особливі внутрішні властивості, а

внаслідок визнання їх такими державою – законом. Зазначимо, що в Україні

ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у

встановленому Законом порядку (ч. 2 ст. 21 Закону), який фактично прописано у

змісті двох статей Закону України «Про мисливське господарство та полювання»,

є неприпустимим. Так, відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону мисливські угіддя для

ведення мисливського господарства надаються в користування Верховною Радою

Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською

міськими радами за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері лісового й мисливського господарства, погодженим з

Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською й

Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками

або користувачами земельних ділянок.

Вважаємо за доцільне висвітлення цього питання почати з історичного

аспекту. Як відомо, ще у 20-х рр. ХХ ст. була поширена практика передачі в

оренду угідь (особливо лісових) мисливським організаціям. Згодом почало

застосовуватися повсюдне, нерідко формальне, закріплення їх за державними й

громадськими мисливськими господарствами та колективами мисливців. Однак

цей єдиний варіант використання мисливських угідь не дозволив забезпечити

92

вилучення їх корисних властивостей на рівні природної продуктивності [68,

с. 165–167], а отже, виникла потреба у проведенні реформи мисливської галузі.

Додамо, що нині на території нашої держави відсутня чітко закріплена

процедура надання мисливських угідь у користування. Аналіз норм чинного

законодавства України дає підстави виокремити такі стадії надання мисливських

угідь у користування:

1) збір, погодження й надання суб’єктами господарювання, які виявили

бажання взяти в користування мисливські угіддя, документів до обласного

управління лісового й мисливського господарства;

2) подання Державному агентству лісових ресурсів України (далі –

Держлісагентсво України) від обласних управлінь лісового й мисливського

господарства Держлісагенства України документів із питань надання у

користування цих угідь, (п. 4.12 «Положення про обласні управління лісового й

мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України» від

21.03.2012 р. № 134 [227], ст. 6-1 Закону України «Про мисливське господарство

та полювання») [269];

3) внесення Держлісагентсвом України пропозицій щодо надання в

користування мисливських угідь та припинення права користування ними

органам, що приймають зазначені рішення (п. 21 ст. 4 «Положення про Державне

агентство лісових ресурсів України» від 08.10.2014 р. № 521 [222]);

4) розгляд подання на засіданнях Верховної Ради Автономної Республіки

Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад; прийняття

відповідного рішення.

Зауважимо, що кожна із наведених вище стадій містить цілу низку

проблемних моментів і суперечностей. Вона є доволі складною та може бути

затягнутою на тривалий строк. Розглянемо основні питання в означеній сфері.

По-перше, чинне законодавство України не закріпило обов’язку державних

органів публічно повідомляти про початок процедури надання мисливських угідь

у довгострокове користування. Більш того, не покладається такий обов’язок і на

особу, яка подає заявку про надання мисливського угіддя в користування. Як

93

наслідок, виникає ситуація, коли мисливські угіддя надаються єдиному заявнику

(тоді як за наявності двох і більше претендентів на право користування

мисливськими угіддями, вони могли б надаватися за результатами аукціону, що

дозволило б виявити найбільш ефективного користувача). Враховуючи зазначене,

вважаємо за доцільне передбачити обов’язком профільного міністра та керівника

певного департаменту інформувати населення про початок процедури надання

мисливських угідь у користування або про надходження від претендента

відповідних документів і оголошення строків для подачі заявок на участь в

аукціоні чи конкурсі на отримання права користуватися мисливськими угіддями.

По-друге, існує нагальна необхідність у фіксації єдиного чіткого переліку

документів, що потрібні для надання мисливських угідь у користування, оскільки

в сучасних умовах такий перелік може змінюватися залежно від області. Перші

кроки щодо вирішення даної проблеми були зроблені у 2012 р., коли листом

Держлісагентства України щодо процедури надання мисливських угідь у

користування від 20.06.2012 р. № 03-06/3375-12 (нині діє в ред. від 01.01.2016 р.)

було встановлено перелік документів, які подає претендент на отримання в

користування мисливських угідь, а саме: 1) довідка місцевого органу земельних

ресурсів про категорію і стан земельної ділянки, на якій розташовані мисливські

угіддя, із зазначенням інформації про власників і користувачів земельних ділянок і

площу земель, що надані їм у власність або користування або площу земель

запасу чи резерву певної сільської (селищної) ради, що входять в проектну

територію мисливських угідь. 2) узгоджена з районним управлінням земельних

ресурсів [260] карта-схема мисливських угідь, що надаються в користування, з

описом меж і нанесенням земель запасу чи резерву; 3) завірене у сільській

(селищній) раді погодження претенденту на користування мисливськими угіддями

від власників або користувачів земельних ділянок; 4) погодження відповідних

сільських (селищних), районних рад, районних і обласної державної адміністрації;

5) копії статутних документів, свідоцтва про державну реєстрацію юридичної

особи, довідки з єдиного державного реєстру підприємств і організацій.

Разом із тим на практиці і дотепер обласні ради, як правило, розширюють

94

перелік необхідних документів через прийняття відповідного рішення. Так, згідно

з додатком до рішення одинадцятої сесії Чернігівської обласної ради шостого

скликання 21.12.2012 р. розроблено Порядок надання Чернігівською обласною

радою у користування мисливських угідь та припинення права користування ними

[232]. Відповідно до п. 2.2 вищезазначеного Порядку до подання, крім наведених

вище документів, додаються ще: експлікація земельних угідь (рілля, сіножаті,

пасовища, лісові землі, болота тощо) по кожному землевласнику і

землекористувачу; відмова попереднього користувача мисливських угідь у разі

надання мисливських угідь новому користувачу; план розвитку мисливського

господарства. Узагальнюючи, відмітимо, що максимально такий перелік

складається з такого: 1) заяви на ім’я голови обласної ради із зазначенням повних

реквізитів заявника, назви, місцезнаходження і стислої характеристики

мисливських угідь; 2) клопотання обласного управління лісового і мисливського

господарства щодо надання мисливських угідь у користування (до якого

додається проект рішення обласної ради, лист погодження проекту рішення,

пояснювальна записка про необхідність прийняття обласною радою даного

рішення); 3) погодження відповідного департаменту екології та природних

ресурсів України; 4) погодження облдержадміністрації щодо надання

мисливських угідь у користування певному суб’єкту господарювання; 5) договору

із власниками або користувачами земельних ділянок, на яких розташовані

відповідні мисливські угіддя, із зазначенням умов експлуатації цих земельних

ділянок під мисливські угіддя; 6) довідки про діяльність суб’єкта господарювання,

що звертається до обласної ради (вказується основні види діяльності, джерела

фінансування, надаються відомості про сплату податків та інших обов’язкових

платежів до бюджету тощо); 7) копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта

господарювання; 8) копії статутних документів суб’єкта господарювання (статут,

установчий договір); 9) погодження сільської (селищної) ради, на території якої

знаходяться мисливські угіддя; 10) погодження відповідної райдержадміністрації;

11) погодження відповідної районної ради; 12) погодження районного

держлісгоспу, на території якого будуть надані мисливські угіддя; 13) бізнес-

95

плану підприємства щодо розвитку мисливського господарства; 14) карти-схеми

мисливських угідь, що надаються в користування (узгоджена з районним

управлінням земельних ресурсів); 15) довідки місцевого органу земельних

ресурсів про категорію і стан земельної ділянки, на якій знаходяться угіддя;

16) інформації користувача мисливських угідь про участь у комплексному

соціально-економічному розвитку територіальних громад або про укладання угод

про співпрацю користувача мисливських угідь із місцевими територіальними

громадами, крім державних підприємств; 17) відмови попереднього користувача

мисливських угідь у разі надання мисливських угідь новому користувачу.

Викликає заперечення заява, яку має подавати претендент, зацікавлений в

отриманні мисливських угідь, в якій позначаються: а) перелік об’єктів тваринного

світу; б) межі та площа територій, необхідних для ведення мисливського

господарства; в) передбачуваний строк користування мисливськими угіддями.

Передусім відмітимо, що у цьому випадку претендент фактично сам визначає

основні характеристики територій, акваторій, тобто суттєві умови користування.

Критикуючи таку процедуру, Д. В. Бугаев наголошує: «... виходить так, що не

власник визначає основні характеристики об’єкта, який надається у користування,

і умови користування, а майбутній користувач» [44, с. 32]. Погоджуючись із

науковцем, додамо, що при самостійному визначенні претендентами меж, а також

розміру (площі) територій, необхідних для користування об’єктами тваринного

світу, (тобто самостійний вибір) мисливські угіддя можуть надаватися довільно, у

результаті чого будуть залишатися невеликі «непотрібні» наділи, гіршої якості.

Крім того, при поданні заявки кількома претендентами на практиці ймовірні

ситуації подання заявок на одну й ту ж територію, однак у не співпадаючих

межах. У зв’язку із цим, на наш погляд, варто: 1) змінити ініціатора надання

відповідних ділянок як мисливських угідь (а саме закріпити відповідне право за

власниками чи постійними користувачами таких ділянок); 2) запровадити

обов’язковий аукціон з приводу надання у користування мисливських угідь (крім

випадків, коли власник землі є претендентом на право користування

мисливськими угіддями, тобто має переважне право на користування

96

мисливськими угіддями (ч. 4 ст. 22 Закону). Відповідний порядок організації і

проведення аукціону з приводу надання мисливських угідь у користування, на

нашу думку, повинен бути відображений або в Законі України «Про мисливське

господарство та полювання» або у наказі Державного агентства лісових ресурсів

«Про встановлення Порядку проведення аукціону щодо надання мисливських

угідь в користування». Цим актом слід встановити, зокрема: 1) права і обов’язки

організатора аукціону; 2) строки здійснення організатором аукціону різних

юридично значимих дій; 3) перелік, умови і строки подачі заявниками документів

для участі в аукціоні (місце, дати та час початку і закінчення строку подачі заявок

на участь в аукціоні (який повинен становити не менше чотирнадцяти робочих

днів) та дату проведення аукціону); 4) вимогу публічного оприлюднення

інформації про проведення аукціону щодо надання в користування мисливських

угідь. Повідомлення повинно містити інформацію про: організатора

аукціону;предмет аукціону, в тому числі про місцезнаходження, межі, площі

мисливського угіддя із зазначенням виду ділянок, наприклад водного чи лісового

фонду; обтяження вказаних земельних і лісових ділянок; обмеження використання

лісів та інших природних ресурсів; річний розмір орендної плати за надані в

оренду і розташовані в межах мисливського угіддя земельні ділянки та лісові

ділянки; початкову ціну предмета аукціону (яка, зокрема, може визначатися як

сума річного розміру орендної плати за надані в оренду земельні та лісові ділянки,

розрахованого виходячи з мінімальних розмірів орендної плати за договорами

оренди земельних і лісових ділянок, річного розміру зборів за користування

об’єктами тваринного світу, а також якісних показників мисливських угідь). На

думку В. М. Краєвої, у законодавстві необхідно закріпити пріоритетне право на

отримання угідь без проходження аукціону для власників земельних ділянок, у

межах яких розташовані мисливські угіддя [160].

По-третє, існує низка проблемних моментів у сфері погодження необхідних

претенденту документів для отримання мисливських угідь в користування.

Розглянемо їх.

1. Передусім йдеться про відсутність детального порядку отримання

97

зазначених документів. З огляду на це під час отримання погоджень Ради

міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської

міських державних адміністрацій, на практиці радять керуватися Типовою

інструкцією з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів

Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженою

постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1242 [265].

2. Наступною проблемою, до речі, як для органів державної влади та

органів місцевого самоврядування, так і претендентів на користування

мисливськими угіддями, є виконання на практиці вимоги ст. 22 Закону в частині

погодження з власниками або користувачами мисливських угідь надання в

користування мисливських угідь через велику кількість власників земельних

ділянок, на що постійно звертають увагу органи прокуратури, опротестовуючи

рішення сільських рад, що не виконують цю вимогу Закону [289]. Наведемо

приклад. Так, за матеріалами справи у ТОВ «Мисливське господарство

«Голованівське» були вилучені мисливські угіддя. Як вказувалось у постанові

Вищого господарського суду України від 11.08.2012 р. № 50/550-50/560, із 2390

юридичних і фізичних осіб дозволи на ведення мисливського господарства були

отримані лише у восьми. До фізичних осіб при організації мисливського

господарства взагалі не зверталися [233]. Існує навіть випадок, коли через вісім

років після отримання в користування мисливських угідь ТОВ «Мисливсько-

рибальське господарство «Чорнобаївське» на сесії обласної ради було позбавлене

права користування мисливськими угіддями у зв’язку із встановленням

прокуратурою Черкаської області процедури отримання мисливських угідь без

погодження від землекористувачів і власників земельних ділянок, тобто із

порушенням закону [233].

На жаль, юридичній практиці відомі непоодинокі приклади так званого

«обходу законодавства», а точніше виявлення в ньому «лазівки». Так, у листопаді

2011 р. Закарпатська обласна рада надала 3078 га на 25 років в оренду

«Мисливському клубу «Губерт». Угіддя складалися з 2253 га земель лісового

фонду ДП «Берегівське лісове господарство» та 825 га земель

98

сільськогосподарського призначення. Після рішення облради Закарпатське

облуправління лісового та мисливського господарства уклало з «Мисливським

клубом «Губерт» договір про умови ведення мисливського господарства.

Берегівська місцева прокуратура звернулася до суду з позовом, в якому

стверджувала, що при наданні мисливських угідь була порушена процедура, а

також це рішення не було погоджене з усіма власниками земель. Господарський

суд Закарпатської області перенаправив позов за підсудністю до Господарського

суду м. Київ через столичну реєстрацію одного з фігурантів справи. Суд

встановив, що мисливці дійсно не отримали погодження на оренду 63 га від

Брегівської районної держадміністрації. Звісно, без цього погодження

Закарпатська обласна рада не мала права надавати «Губерту» угіддя в оренду, а

укладений договір є незаконним. Натомість, обласна рада подала до суду

клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності. У суді

прокуратура стверджувала, що дізналася про порушення законодавства при

наданні угідь «Губерту» в кінці минулого року, коли почала розслідувати

кримінальне провадження № 42016071060000040 від 15.12.2016 р. за підозрою в

службовому підробленні під час надання згаданих земель в оренду. Проте

представник обласної ради заявив, що в січні 2012 р. обласна рада направила до

обласної прокуратури всі рішення сесії, на якій приймалося рішення про надання

угідь «Мисливський клуб «Губерту». Суд врахував цей факт і відмовив

прокуратурі в задоволенні позову через сплив строку позовної давності [108].

З огляду на сказане, вважаємо за доцільне зробити деякі пояснення. У теорії

екологічного права погодження надання в користування мисливських угідь

відносять до обов’язків власників і користувачів відповідних земельних ділянок

[198, с. 111], хоча згідно із законодавством України зазначений обов’язок не

закріплено. У 2012 р. до Верховної Ради України було подано законопроект «Про

внесення змін до ст. 22 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання», яким передбачалося позбавити права власників та користувачів

земельних ділянок, на яких розташовані мисливські угіддя, погодження права і

закріпити їх обов’язок надавати можливість займатися мисливством користувачам

99

мисливських угідь, які набули таке право відповідно до норм закону. Проте

Головне управління Верховної Ради, яке провело юридичний аналіз

законопроекту, вказало, що він підлягає відхиленню як такий, що не узгоджується

з положеннями щодо реалізації права власності, передбаченими Конституцією

України та Цивільним кодексом України. Зміни внесені не були [131, с. 202]. Із

цього приводу Л. Р. Данилюк наголошує, що слід взяти до уваги п. «д» ч. 2 ст. 111

Земельного кодексу України, згідно з яким одним із видів обмежень у

використанні земель, що можуть бути визначені законом, прийнятими відповідно

до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду, є умова

надавати право полювання на своїй земельній ділянці в установлений час і в

установленому порядку [81, с. 94–95]. А отже, врахування інтересів

землевласників чи землекористувачів, чиї земельні ділянки використовуються для

потреб мисливського господарства, здійснення полювання, є об’єктивною

вимогою захисту і реалізації права власності чи інших речових прав на землю

[131, с. 202]. Тому, якщо власник земельної ділянки не хоче погодити надання в

користування земельної ділянки під мисливські угіддя, то відповідно до ст. 1

Закону така ділянка отримує статус мисливських угідь державного резерву. Таким

чином, у межах мисливських угідь може знаходитися певна частина, щодо якої

власник або користувач не надав свого погодження. Це не суперечить

національному законодавству, бо хоча в ньому і передбачено мінімальну площу

3 тис. га, доцільна для організації мисливського господарства, але не визначено,

що ця площа повинна складатися із одного неперерваного масиву.

Отже, відбувається «мозаїчність» мисливських угідь, що певною мірою

нівелює можливість раціонального ведення мисливського господарства в частині

розведення дичини, оскільки вона буде часто змінювати своє місце перебування

на малій території, і зводиться нанівець вкладання матеріальних ресурсів і коштів

на розведення дичини [81, с. 97]. З огляду на це вбачається за доцільне підтримати

точку зору О. Р. Проціва, що при наданні в користування мисливських угідь

необхідно визначити, що вони повинні складати суцільну площу [290]. Передусім

наведемо цікавий факт. Останнім часом Європейський суд із прав людини,

100

спираючись на положення «Європейської конвенції з прав людини», у багатьох

випадках вирішував, що дрібним землевласникам за певних обставин доведеться

змиритися з обов’язковим об’єднанням їх у мисливські угіддя колективної форми

власності задля створення цілісної території угіддя [175, с. 21]. Крім того,

законодавством Польщі не передбачається ані погодження рішення про надання

мисливських угідь в користування з власниками та/або користувачами земельних

ділянок, ані укладення договору, який регулює відносини між власниками та/або

користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь,

Словаччини та Угорщини взагалі не вимагається погодження власниками чи

постійними користувачами надання в користування мисливських угідь, що є

суттєвою відмінністю регулювання правового режиму мисливських угідь [8].

Щоправда в Україні, якщо землевласник свідомо не надає свій земельний наділ

або якщо власника взагалі не інформують і не беруть у нього погодження на

включення його наділу в мисливське господарство, то він втрачає підстави

отримувати відшкодування за завдані мисливськими тваринами збитки, а

починаючи з 2015 р. – кошти за користування його ділянкою.

Таким чином, питання доцільності закріплення обов’язку погодження з

власниками або користувачами мисливських угідь надання в користування

мисливських угідь залишається суперечливим і потребує остаточного вирішення,

що можливо або на зразок деяких країн Європейського Союзу, тобто

зобов’язавши землевласників та землекористувачів надавати таке погодження, чи

зовсім вилучати таку вимогу, чи залишити без змін вимоги ст. 22 Закону,

зобов’язуючи тим самим користувачів мисливських угідь отримувати відповідні

погодження. До речі, в умовах сьогодення невиконання цієї норми унеможливлює

процес отримання мисливських угідь у користування. Наприклад, на пленарному

засіданні ХХХІІ сесії Харківської обласної ради 18.12.2014 р. проект рішення про

надання в користування мисливських угідь Балаклійській районній організації

УТМР не отримав необхідної більшості голосів і був відхилений депутатським

корпусом обласної ради у зв’язку з наявністю у документах зауважень

юридичного характеру та через відсутність погодження отримання мисливських

101

угідь кожною сільською (селищною) радою, землевласниками та користувачами

земельних ділянок відповідно до вимог ст. 22 Закону України «Про мисливське

господарство та полювання» [188] (див. Додаток З).

Крім уже вказаних проблем, особливе невдоволення викликає надання в

користування мисливських угідь без погодження із місцевою громадою, із

порушенням права громадян на загальне природокористування. У теорії

екологічного права питання загального природокористування було предметом

наукових інтересів таких вчених, як В. І. Андрейцев, Г. В. Анісімова, І. І. Каракаш,

В. В. Костицький, М. В. Краснова та ін. До того ж, чинним законодавством

України не передбачено й не може бути застосовано будь-яке обмеження доступу

до мисливських угідь мешканців населених пунктів, крім випадків визначення

рівня пожежної небезпеки в лісах як 5-й. Громадянам гарантується право

загального використання природних ресурсів для задоволення життєво

необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо)

безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання

відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством

України (ч. 2 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища». Інакше кажучи, право загального природокористування означає

загальнодоступність, безоплатність, для його реалізації не потрібний будь-який

спеціальний дозвіл й закріплення цих ресурсів, бо вони служать задоволенню

життєво необхідних потреб. Додамо, що згідно ж з конституційними приписами

(ч. 2 ст. 13) гарантоване право громадян користуватися природними об’єктами

права власності Українського народу повинно здійснюватися тільки відповідно до

закону. Цей припис надає можливості звузити необґрунтовані спроби обмежити

екологічні права громадян (у тому числі й природні) власниками й орендарями

природних ресурсів. Однак органи виконавчої влади та органи місцевого

самоврядування, передаючи природні об’єкти в оренду чи приватну власність,

фактично не створюють умов для забезпечення гарантованого Конституцією

України права користуватися природними об’єктами права власності народу

відповідно до Закону (ч. 2 ст. 13). Як свідчать соціологічні опитування, 65 %

102

респондентів – жителів Івано-Франківської, Закарпатської та Рівненської областей

зазначили, що існують окремі перепони для полювання в лісах їх місцевості. Як

відзначили 64 % опитаних, для жителів лісистих районів не виникає проблем із

доступом до пасовищ для випасання худоби, проте 33 % респондентів (з них 54 %

жителі Івано-Франківщини) відзначили, що створюються окремі перешкоди при

випасанні худоби. Немає обмежень для місцевого населення у доступі до ведення

туристичної діяльності (73 % опитаних), але жителі Івано-Франківщини та

Рівненщини вказують, що бувають перешкоди у легальному веденні туристичної

діяльності у лісах їх місцевості [255, с. 104]. З огляду на це, при наданні

природних ресурсів у власність або користування на таких засадах доречним

вбачається закріплення в поресурсовому законодавстві (а при подальшій

кодифікації – в Екологічному кодексі) істотних умов таких правочинів, до яких

слід віднести гарантування власниками і користувачами природних ресурсів права

загального користування ними з урахуванням природних властивостей кожного

об’єкта довкілля й нормативів допустимого вилучення цих ресурсів при

здійсненні загального їх використання [16].

Ще один момент. Нині причиною соціальної напруги у сфері ведення

мисливського господарства залишається той факт, що мисливські угіддя

надаються в користування всупереч таким загальнодемократичним принципам, як

широке обговорення з громадськістю, відкритість, гласність та прозорість, а також

незрозумілі мотиви відмови від користування мисливськими угіддями державних

лісових та лісогосподарських підприємств [358]. Небажання надавати право на

полювання на своїй землі місцеві громади пояснюють тим, що в багатьох

випадках орендарі не пускають місцевих мешканців до лісу, особливо це

стосується жителів Івано-Франківщини, Закарпатської та Рівненської областей. У

деяких випадки, коли користувачі мисливських угідь не лише не допускали в ліс

людей, а й також натравлювали собак, як це сталося у Вінницькій області в

мисливському господарстві «Орендований ліс» [249].

У контексті наведеного цікавим видається досвід інших країн у питанні

надання доступу населення до мисливських угідь. Так, в європейських країнах

103

влада забезпечує можливість відвідування населенням відповідних угідь, виняток

становлять лише вольєрні ділянки мисливських угідь. Наприклад, у Словаччині

питання доступу місцевого населення до лісових ресурсів на території вольєрів

(огороджених ділянок лісу для розведення мисливських тварин) законодавством

не регулюється взагалі, але на практиці доступ до цих ділянок для місцевого

населення заборонений. Однак у Східній Словаччині, де місцеве населення через

невисокий рівень життя більше залежить від лісової продукції (грибів, ягід і

хмизу), працівники вольєрних господарств державних лісогосподарських

підприємств дозволяють доступ до цих лісових ресурсів у відповідний період

завдяки облаштуванню спеціальних перелазів через огорожу. Саме так вдається

запобігти можливим конфліктам між мисливцями і представниками місцевих

громад. В Україні ж, на нашу думку, потрібно в обов’язковому порядку включити

до змісту Закону України «Про мисливське господарство та полювання» норму,

яка стане гарантією реалізації прав громадян на загальне природокористування в

межах мисливських угідь (винятком можуть стати тільки вольєрні ділянки

мисливських угідь). Хоча справедливості ради, зазначимо, що інститут загального

природокористування в межах наданих мисливських угідь нині в Україні

знаходиться на стадії свого формування і наближення до європейських стандартів.

Підсумовуючи вищезазначене, можна стверджувати, що в Україні на

законодавчому рівні не закріплено ані чіткого переліку документів, які повинен

подати претендент на мисливські угіддя до уповноваженого органу із метою

отримання їх в користування, ані юридичний механізм їх надання. Більш того,

кожна із існуючих стадій порядку надання мисливських угідь має свої вади у

правовому регулюванні, що приводить до ускладнення процедури отримання

мисливських угідь в користування.

Користувачів мисливських угідь, яким вони надані в користування,

відповідна рада своїм рішенням зобов’язує:

1) відмежувати територію мисливського господарства розпізнавальними

знаками, шлагбаумами, панно, але не менше ніж: 1 (одне) панно на 5 тис. га, 1

(один) розпізнавальний (граничний) знак на 1 тис. га. Таким чином, для

104

виникнення права користування мисливськими угіддями недостатньо лише

прийняти відповідне рішення й укласти договір. Їх необхідно виділити у натурі.

Звісно, ця процедура має свої особливості. Надання мисливських угідь зводиться

до встановлення меж на місцевості, на якій будуть використовуватися властивості

елементів природного середовища, які утворюють ці угіддя. Такий висновок

підтверджується і положеннями наказу Мінлісгоспу України № 153 від

12.12.1996 р. [264], в якому передбачено обов’язок користувача мисливських угідь

забезпечити мисливське впорядкування угідь, визначити в натурі їх і

відтворюваних ділянок межі, єгерських обходів тощо. Законодавство не наводить

визначення поняття «мисливське впорядкування», на відміну, наприклад, від

земле- чи лісовпорядкування. Додамо, що згідно із закріпленою в Методичних

вказівках по проведенню внутрішньогосподарського мисливського впорядкування

1985 р. дефініція «мисливське впорядкування» розглядається як система

державних заходів, спрямованих на організацію і забезпечення процесу ведення

мисливського господарства, що полягає в охороні, відновленні і раціональному

використанні мисливських угідь і диких тварин, віднесених до об’єктів

полювання, які перебувають в них» [208, с. 12]. У законодавстві встановлені

імперативні норми про здійснення територіального впорядкування мисливських

угідь. До того ж документом територіального впорядкування мисливських угідь є

карта-схема в масштабі не менше 1:100000 для кожного користувача, на якій

позначені мисливські угіддя, їх межі й межі усіх землевласників і

землекористувачів, що дали згоду на надання мисливських угідь у користування, а

у випадках, якщо земельні ділянки, що знаходяться в користуванні або власності,

займають площу менш 100 га – межі групи таких ділянок із вказівкою кількості

власників або користувачів, завірена районним відділом земельних ресурсів і

обласним управлінням лісового й мисливського господарства;

2) забезпечити вжиття необхідних біотехнічних й охоронних заходів,

спрямованих на відтворення і раціональне використання мисливського фонду,

враховуючи конкретні потреби господарства, відповідно до вимог «Настанови з

упорядкування мисливських угідь». Разом із тим користувачі мисливських угідь

105

повинні керуватися тим, що «у сучасних умовах одним із головних завдань у

сфері раціонального природокористування визнано всебічне збереження і

відтворення диких тварин і птахів, раціональне ведення мисливського

господарства» [68, с. 165–167]. Правові заходи охорони мисливських угідь будуть

розглянуті в розділі 3.1 дисертаційного дослідження;

3) проводити охоронні заходи проти порушників правил полювання в

наданих для користування мисливських угіддях у співпраці з обласним

управлінням лісового й мисливського господарства, Головним управлінням

Національної поліції, Державною екологічною інспекцією. Зазначимо, що названі

органи підлягають реорганізації в рамках адміністративної реформи, яка

відбувається в Україні;

4) забезпечити створення єгерської служби відповідно до статей 29 та 30

Закону України «Про мисливське господарство та полювання»;

5) щорічно вкладати кошти в охорону і на відтворення дикої фауни згідно зі

ст. 30 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»;

6) щорічно через засоби масової інформації доводити до громадськості

відомості про території (у межах закріплених мисливських угідь), в яких

заборонено полювання, у т.ч. відтворюючі ділянки;

7) відобразити на планово-картографічних матеріалах всі об’єкти природно-

заповідного фонду. Заповідні території, полювання на яких за Положенням про

них заборонено, віднести до відтворюючих ділянок;

8) рекомендувати відшкодовувати певним землекористувачам шкоду,

завдану при здійсненні господарської діяльності, що пов’язана із веденням

мисливського господарства;

9) укласти договір про умови ведення мисливського господарства з

обласним управлінням лісового й мисливського господарства. Такий договір

укладається, як правило, у місячний строк із моменту прийняття рішення про

надання мисливських угідь в користування. Обов’язок укладення такого договору

передбачено ч. 2 ст. 21 вищеназваного Закону. Форма договору встановлюється

центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної

106

політики у сфері лісового та мисливського господарства, за погодженням із

центральним органом виконавчої влади, що визначає державну політику у сфері

охорони навколишнього природного середовища. Зауважимо, що й на

сьогоднішній день діє Типова форма договору, розроблена ще у 1996 р. і

затверджена наказом Міністерства лісового господарства України «Про

затвердження Типового договору про умови ведення мисливського господарства»

від 12.12.1996 р. № 153 [264], що, звісно, не відповідає реаліям часу. Предметом

договору виступають мисливські угіддя певної площі, надані на основі

відповідного рішення у встановлених межах за картою-схемою (питання розміру

площ мисливських угідь розглянуто в § 2.1 договору). Розділ «Предмет договору»

містить також перелік мисливських тварин, які знаходяться в межах цих угідь.

Сторонами такого договору є певне обласне управління лісового

господарства (нині – обласне управління лісового та мисливського господарства,

проте в Типовій формі ці зміни не відображені), державне лісогосподарське

об’єднання і користувач мисливських угідь, в особі (посада, прізвище, ім’я, по

батькові).

Договір передбачає, насамперед, зобов’язання користувача мисливських

угідь щодо їх впорядкування, виконання комплексу заходів щодо охорони,

відтворення, збереження мисливських тварин й умов їх перебування, забезпечення

охорони мисливського фонду тощо [130, с. 104–105]. Зміст договору охоплює

права та обов’язки сторін, а також їх відповідальність за порушення встановлених

норм використання та охорони цих угідь. Договір підписується у трьох

примірниках, із яких перший отримує користувач, другий зберігається в

обласному управлінні лісового й мисливського господарства, державному

лісогосподарському об’єднанні, а третій надсилається (згідно із Типовою формою

договору) до Мінлісгоспу України (нині – це Державне агентство лісових ресурсів

України). Договір набуває чинності з моменту його підписання.

Отже, все вищенаведене дає змогу ще раз наголосити на нагальності і

необхідності розробки нової Типової форми договору про умови ведення

мисливського господарства. Справа в даній ситуації навіть не стільки в назвах

107

уповноважених органів, які змінилися з 1996 р., скільки у змісті й в посиланнях по

тексту Договору на законодавство, яке вже втратило чинність. Йдеться передусім

про Положення про мисливське господарство і порядок здійснення полювання,

затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 780.

Разом із тим відсутність будь-яких змін протягом 21 року в одному з

найважливіших документів у мисливській сфері, на нашу думку, відображає

реальне ставлення до мисливської галузі з боку можновладців.

Однак (і це прикро) в теорії екологічного права немає єдності щодо

розуміння сутності цього договору. На цей час можна сформувати три основні

підходи. Розглянемо їх. Одні науковці визнають їх договорами користування

об’єктами тваринного світу [107], інші спираючись на той факт, що інтерес

користувача – сторони договору полягає не стільки в користуванні безпосередньо

дикими тваринами як окремими живими організмами, оскільки в експлуатації

корисних властивостей території, відповідної лісової, земельної ділянки з усіма

природними компонентами, яка є середовищем перебування мисливських тварин,

називають їх договором оренди мисливських угідь [176; 300, с.114; 334, с. 12–13].

У цьому контексті варто додати, що деякі законодавчі аспекти оренди

мисливських угідь ще у 1990 р. досліджували А. П. Гетьман і В. С. Шахов [68,

с. 165–167]. Примітно що, висновки, отримані авторами, не втратили актуальності

і в умовах сьогодення. Врешті-решт, згідно з третім підходом, даний договір, хоч

багато в чому тяжіє до договору оренди, таким не визнається, що на наш погляд, є

найбільш слушним. Так, Н. Р. Кобецька, з цього приводу наголошує, що

орендодавцем є власник майна чи уповноважена ним особа. В даному випадку

стороною є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері лісового та мисливського господарства, якому не делеговані повноваження

власника [130, с. 103–106]. Крім того, науковець відмічає, що конкретні

мисливські угіддя (з огляду на їх значну площу) можуть перебувати у власності чи

користуванні кількох суб’єктів, причому форми власності можуть бути різними

[130, с. 105]. Заслуговує на увагу й позиція В. В. Семків [302, с. 190], яка зазначає,

що при користуванні мисливськими угіддями на умовах оренди, йдеться про

108

користування певними корисними властивостями конкретних територій, а не

користування самими територіями. Корисні властивості тієї чи іншої речі не

можуть бути предметом договору оренди, адже таким, відповідно до Цивільного

кодексу України, може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка

зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (ст. 760) [351].

Також Н. Р. Кобецька вважає, що договір про умови ведення мисливського

господарства є самостійним видом договору, який має особливий предмет,

визначений суб’єктний склад, особливий характер зобов’язань, що випливають із

строго цільового порядку використання мисливських угідь, а при встановленні

обов’язків орендаря спостерігається превалювання адміністративних елементів.

Договір про умови ведення мисливського господарства покликаний в

індивідуальному порядку, з урахуванням конкретного об’єкта, визначити і

закріпити зобов’язання сторін, насамперед, щодо забезпечення належного стану

мисливських угідь, їх збереження, охорони, впорядкування. Науковець зазначає,

що цей договір не має достатнього самостійного регулятивного значення, оскільки

фактично базується на рішенні відповідного органу місцевого самоврядування.

Тому на практиці часто виникають спори з приводу строків дії договору (чи з

моменту ухвалення рішення, чи з моменту підписання договору), можливості його

припинення у випадку скасування рішення про надання в користування

мисливських угідь [130, с. 105].

У зв’язку із наведеним ще раз наголосимо, що опрацювання і затвердження

нової Типової форми договору на користування мисливськими угіддями повинна

стати одним із пріоритетних напрямів реформування мисливської галузі й

розробки відповідної концепції розвитку. Аналогічні висновки та пропозиції у

своїх теоретичних напрацюваннях зробили Л. Р. Данилюк [81], Н. Р. Кобецька

[130], В. В. Овдієнко [198], О. Р. Проців [289] та ін.

У той же час у правозастосовній практиці існують інші види договорів, які

укладаються користувачами мисливських угідь із уповноваженим суб’єктом. Так,

на одинадцятій сесії шостого скликання Чернігівської обласної ради 21.12.2012 р.

своїм рішенням Рада рекомендувала суб’єктам господарювання, що раніше

109

отримали у користування мисливські угіддя, укласти договори про участь

користувача мисливських угідь у комплексному соціально-економічному

розвитку територіальних громад або угоди про співпрацю користувача

мисливських угідь з місцевою територіальною громадою. Зауважимо, що

укладення відповідних договорів не передбачене в обов’язковому порядку чинним

законодавством, як і не передбачена оплата за надання у користування

мисливських угідь для місцевої громади. У зв’язку із чим, у даному випадку, мова

може йти тільки про рекомендації щодо укладення відповідних договорів про

матеріальну допомогу між місцевою громадою і претендентом.

Окремого розгляду потребує договір, який регулює відносини між

власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських

угідь, укладення якого встановлено п. 6 ст. 21 Закону. У теорії екологічного права

він отримав назву договору «Про організацію взаємовідносин між

землекористувачем та користувачем мисливських угідь» [131, с. 200]. Питання ж

сутності такого договору та його класифікації й нині залишаються дискусійним.

Так, Н. Р. Кобецька зазначає, що на перший погляд, такий договір може мати

характер договору оренди земельної ділянки. Однак, як було вже сказано, інтерес

користувача становить не земельна ділянка, а мисливські угіддя. Безпосередньої

потреби в користуванні якою немає, отже передача земельних ділянок в оренду в

цьому випадку не вбачається доцільною [131, с. 200]. Причому в користування (і

про це вже неодноразово йшлося) надаються угіддя, у складі яких можуть бути і

водні об’єкти, а самі угіддя можуть знаходитися на землях сільськогосподарського

призначення або/та лісових ділянках. Слушною із цього приводу є точка зору

В. С. Шахова, який відмічає, що елементи природного середовища, які мають

природні властивості і утворюють у своїй сукупності угіддя, використовуються

іншими природокористувачами відповідно до цілей конкретного виду

використання природних ресурсів. Однак віднесення до мисливських угідь

територій і акваторій проводиться незалежно від того, в чиєму володінні чи

користуванні знаходяться останні і чи передані вони в користування взагалі [363,

с. 18].

110

У той же час, на думку В. В. Семків, користування земельною ділянкою,

користування лісовою ділянкою і користування мисливським угіддям – це три

«іпостасі», які є різними правовими режимами користування природними

ресурсами, їх не слід плутати між собою. Користування земельними й лісовими

ділянками здійснюється на основі укладення цивільно-правових договорів оренди,

чого не можна сказати про користування мисливськими угіддями [302, с. 192]. А

враховуючи той факт, що мисливські угіддя, як ми вже зазначали,

розташовуються одночасно на різних за цільовим призначенням ділянках, виникає

питання про об’єкт договору, а саме земельна ділянка із земель

лісогосподарського призначення (і, відповідно, регулювання здійснюється на

підставі Земельного кодексу України і Закону України «Про оренду землі») чи ліс

(в порядку ст. 18 Лісового кодексу України). У даному контексті слід окремо

звернути увагу на неузгодженість норм національного лісового законодавства в

частині надання лісових ділянок для потреб мисливського господарства. Так, за

ст. 18 Лісового кодексу України для потреб мисливського господарства ліси

передаються в довгострокове тимчасове користування. Згідно зі ст. 67 Лісового

кодексу України використання корисних властивостей лісів для потреб

мисливського господарства здійснюється у порядку спеціального використання. У

той же час у його ст. 68 вказано, що спеціальне використання лісових ресурсів

здійснюється на лісових ділянках (виділено нами. – Н. Б.), які виділяються для цієї

мети, без надання земельних ділянок. Хоча (і про це вже йшлося) користування

мисливськими угіддями передбачає використання корисних властивостей певних

ділянок суші і води безвідносно до їх статусу земельної чи лісової ділянки [302, с.

193]. Проте ані Земельний, ані Водний кодекс України не містить чітких

улагоджених норм, покликаних на врегульовується питання використання та

охорони мисливських угідь. На жаль, в екологічному законодавстві України

комплексний підхід до використання природних ресурсів розроблено ще

недостатньо, а найголовніше – на практиці реалізовано на низькому рівні.

Якщо розглядати традиційне ведення мисливського господарства на лісових

земельних ділянках, то (як уже зазначалося) відповідно до ст. 18 Лісового кодексу

111

України для потреб мисливського господарства ліси передаються в довгострокове

тимчасове користування. Причому порядок їх надання буде залежати від форми

власності в якій перебувають такі ліси. Якщо вони належать до об’єктів державної

та комунальної власності, то надаються без вилучення земельних ділянок у

постійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів

виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх

повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом

виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим,

центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового господарства (ч. 4 ст. 18 Лісового кодексу України). Ліси приватної

власності – шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим

лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з

питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центральному органі

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства

(ч. 5 ст. 18 Лісового кодексу України). З цього приводу Н. Р. Кобецька наголошує,

що договір довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками

повинен укладатися і при передачі лісів державної й комунальної власності на

підставі ухвалених рішень із метою, в першу чергу, конкретизації зобов’язань

лісокористувача. Щоправда у реєстрі договорів довгострокового тимчасового

користування лісовими ділянками (2006–2015 рр.), розміщеному на сайті

Держлісагенства України, є тільки один договір, за яким визначеним видом

діяльності, для якої ліс переданий в користування, є ведення мисливського

господарства [130, с. 105], Хоча це стосується більш пізніх реєстрів [297], уже

фіксуються договори довгострокового тимчасового користування лісовими

ділянками для, наприклад, культурно-оздоровчих, спортивних, туристичних,

освітньо-виховних, рекреаційних цілей (і навіть облаштування рекреаційної й

санітарної зони охорони водозабору чи для облаштування рекреаційно-

відпочинкової зони) тощо. Якщо ж територія мисливського угіддя включає

земельні ділянки різних форм власності та відмінного цільового призначення

(сільськогосподарського, лісогосподарського), то виходить, що треба укладати з

112

кожним окремим власником в різному порядку, визначеному спеціальним

законодавством [130, с. 105]. Тому, підтримуючи позицію В. В. Семків [301,

с. 191] та Л. Р. Данилюк [81, с. 109], вважаємо що слід на законодавчому рівні

уніфікувати практику укладення договорів на передачу мисливських угідь у

користування і вивести єдину формулу їх надання в користування, незалежно від

того, на якій ділянці (земельній чи лісовій) знаходиться конкретне мисливське

угіддя. Зазначимо, що у наукових дослідженнях наводяться два можливих підходи

до вирішення цього питання. Кожен із них, за умови належного законодавчого

закріплення, має право на існування та може сприяти розвитку мисливського

господарства. Так, перший передбачає запровадження договорів на комплексне

природокористування [238, с. 413–414], другий – встановлення сервітутів для

ведення мисливського господарства (постійний земельний сервітут [130, с. 101;

186, с. 12], природноресурсовий сервітут [131, с. 195–196], мисливський сервітут)

[160, с. 101]. З огляду на вищевказане вважаємо за доцільне підтримати точку зору

тих науковців, які наполягають, що договір, який регулює відносини між

користувачем мисливських угідь і власниками або постійними користувачами, не

належить до договору оренди. На наш погляд, у даному випадку врегулювати такі

правовідносини можна шляхом введення мисливського сервітуту як різновиду

публічного сервітуту. Підтримуємо твердження Т. Є. Харитонової, що

дослідження об’єктів прав на чужі земельні ділянки дозволило зробити висновок

про те, що про такий об’єкт, як «чужа земельна ділянка», може йтися лише у

загальному значенні, оскільки мета користування, яка є різною щодо сервітутів,

емфітевзису та суперфіцію, визначає специфіку видів користування земельними

ділянками і вимог, встановлених стосовно такого користування [350, с. 179].

Погоджуючись із думкою В. М. Краєвої, зазначимо, що такий сервітут легалізує

права осіб, які укладають відповідну угоду, щодо користування земельною

ділянкою з метою полювання і здійснення видів діяльності в сфері мисливського

господарства [160, с. 101]. Додамо, що в теорії екологічного права, на жаль,

комплексного дослідження питання мисливського сервітуту в цілому не

проводилося. Правове регулювання сервітуту було предметом наукових

113

досліджень таких науковців, як В. І. Андрейцев [13], Д. В. Бусуйок [47]

В. К. Гуревський [76], В. Є. Збирит [112], П. Ф. Кулинич [165], Р. І. Марусенко

[172], О. О. Михайленко [180], А. І. Черемнова [355] та ін.

Додамо до вищезазначеного, що теоретичні та практичні проблеми

здійснення прав на чужі земельні ділянки були ґрунтовно досліджені

Т. Є. Харитоновою [1; 350] Авторка вважає, що юридична природа здійснення

прав на чужі земельні ділянки базується на використанні наукових ідей, поглядів,

визначень таких понять та категорій як «право на річ», «право на чужу річ»,

«речове право», «обмежене речове право», які були зроблені в теорії цивільного

права, а також таких понять, як «здійснювати», «реалізовувати», «виконувати»,

«набувати», які зроблені в теорії земельного права. Тому можна зробити висновок,

за яким категорія «здійснення прав на землю» містить у собі такі елементи як

набуття та реалізація прав і визначається, як «сукупність законодавчо закріплених

видів поведінки особи, спрямованих на набуття та реалізацію прав на чужі

земельні ділянки, детерміновану матеріальними та іншими потребами та

інтересами особи у використанні землі з врахуванням цільового призначення

земель, її раціонального використання та охорони» [1, с. 176]. Порядок надання

мисливських угідь у користування в державах ЄС також має певні особливості та

не є простим. Наприклад, у Словаччині для користування мисливськими угіддями

потрібно укласти угоду з власниками земельних ділянок, де будуть проходити

межі мисливських угідь, а потім погодити/зареєструвати господарство в лісовому

уряді (регіональними представниками Генеральної дирекції лісів Словаччини).

Лісовий уряд діє у кожному адміністративному районі, а саме один-три

регіональні представники лісового уряду на кілька районів. Законом передбачено,

що власники земель не можуть відмовити в користуванні мисливському

колективу [9].

В Угорщині мисливські угіддя надаються в користування рішенням:

лісового управління (лісові угіддя), управління охорони природи (угіддя,

розташовані на територіях які охороняються), управління мисливського

господарства (угіддя на сільгоспземлях). У той же час орендарем мисливської

114

території може бути: товариство мисливців, орган захисту інтересів товариств

мисливців, господарче товариство, неприбуткове товариство, кооператив,

товариство власників лісу [175, с. 17–18].

В Естонії користувачами мисливських угідь у державних лісах є не приватні

особи й мисливські організації, а державне агентство RMK (Центр управління

державними лісами Естонії), підпорядковане Лісовому департаменту Міністерства

охорони навколишнього природного середовища [175, с. 52].

У Польщі мисливські угіддя надаються в оренду мисливському колективу

за пропозицією Польського союзу мисливців при узгодженні з війтом і

керівником відповідної установи (лісові – з директором регіональної дирекції

лісів, польові – зі старостою, який виконує відповідні обов’язки в місцевій

адміністрації). Якщо мисливське угіддя знаходяться на території більше як одного

воєводства, то відповідну ухвалу виносить сеймик того воєводства, площа земель

якого (як ми розуміємо, під мисливськими угіддями) переважає, у погодженні з

сеймиком воєводства, землі якого також знаходяться під мисливським угіддям.

Поділ на мисливські угіддя земель, що перебувають у віданні військових органів

або призначених ними органів, а також зміна меж таких угідь здійснюються за

погодженням з цими органами (ч. 2, ч. 3 ст. 27 Prawa łowieckiego) [397; 83].

Таким чином, підсумовуючи все вищезазначене і спираючись на результати

аналізу чинного законодавства України, можемо стверджувати, що нині відсутня

чітко врегульована процедура надання мисливських угідь у користування

юридичним особам для ведення мисливського господарства [32, с. 40–44]. Отже,

підтримуючи висновки науковців (Л. Р. Данилюк, В. В. Овдієнко, О. Проців, В. В.

Семків та ін.), нині існує необхідність реформування мисливської галузі і

розроблення уніфікованої, єдиної процедури надання мисливських угідь у

користування. Що ж стосується підстав надання мисливських угідь в

користування, то враховуючи висновки І. І. Каракаша щодо поділу підстав

виникнення права природокористування на адміністративно-правові, (які у свою

чергу, можуть мати форму рішень, постанов, розпоряджень, дозволів, ліцензій,

посвідчень, ордерів, квитків тощо. При цьому, як вказує науковець,

115

адміністративно-правові підстави мають відповідати всім вимогам дозвільного

способу надання природних об’єктів у користування) та цивільно-правові

підстави, зауважимо, що в мисливській галузі також можна провести аналогічну

диференціацію. Адміністративно-правовою підставою буде відповідне рішення

центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового та мисливського господарства, погоджене з Радою міністрів Автономної

Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими

державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних

ділянок (ч. 1 ст. 22 Закону), а цивільно-правовими – укладення, по-перше,

договору про умови ведення мисливського господарства, а по-друге, договору,

який регулює відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і

користувачами мисливських угідь. До речі, останній запропоновано

«реформувати» у мисливський сервітут, за яким буде здійснюватися використання

мисливських угідь як середовища перебування диких мисливських тварин, а

також територіальної основи ведення мисливського господарства, що належать на

праві власності чи користування певним особам, для задоволення потреб інших

осіб (мисливці, користувачі мисливських угідь), які не є власниками чи

користувачами відповідних природних об’єктів. Аналіз норм Земельного,

Лісового, Водного кодексів України, а також Закону України «Про мисливське

господарство та полювання» свідчить про те, що мисливський сервітут має

комплексний міжгалузевий характер, а його застосування регулюється нормами

перелічених вище та інших нормативно-правових актів.

Крім того, на даному етапі розвитку чинного законодавства для

використання об’єктів тваринного світу (у тому числі для зайняття мисливським

господарством і здійснення полювання чи рибальства) встановлюються земельні,

лісові та водні сервітути, які поділяються на приватні й публічні. Для користувачів

мисливських угідь встановлюються приватні сервітути шляхом укладення

договорів, а для осіб, які займаються полюванням, – публічні, що випливає з

положень чинного законодавства. Обґрунтованою вважаємо позицію щодо

доцільності закріплення у чинному законодавстві України за місцевими радами

116

повноважень із встановлення або єдиного мисливського сервітуту, що, на нашу

думку, є вдалим рішенням, враховуючи комплексний підхід до природних

ресурсів, або публічних земельних, водних та лісових сервітутів, у тому числі для

ведення мисливського господарства і здійснення полювання. Це дозволить

врахувати думку населення з питань, що стосуються інтересів відповідної

територіальної громади.

2.3. Особливості припинення права користування мисливськими

угіддями

Всебічне й ґрунтовне вивчення правового режиму використання та охорони

мисливських угідь неможливе без аналізу підстав припинення права користування

такими угіддями, що становить інтерес із точки зору забезпечення законності в

мисливській галузі, особливо в частині виконання мисливсько-правових

обов’язків, які покладаються на користувачів мисливським господарством.

Враховуючи той факт, що з підставою виникненням права користування

мисливськими угіддями нерозривно пов’язане і право припинення користування

ними (однакові підстави), вбачається за необхідне розглянути це питання.

У зв’язку з тим, що користування мисливськими угіддями можуть

здійснювати як фізичні (наприклад, мисливці), так і юридичні особи

(спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та

організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського

господарства з наданням в їх користування мисливських угідь), то і підстави

припинення права користування мисливськими угіддями будуть різнитися

залежно від суб’єкта. Так, право користування мисливськими угіддями у фізичних

осіб припиняється зі спливом строку дозволу на добування [269, с. 1] тварин або

пов’язується з безпосередньою реалізацією права полювання (добування

мисливських тварин). Крім того, можна виокремити ще один блок підстав

припинення права користування мисливськими угіддями фізичними особами –

використання мисливських угідь у такий спосіб, що призводить до погіршення їх

117

якості, наприклад, до пожеж у мисливських угіддях.

Це питання врегульовано і на законодавчому рівні. Відповідно до ст. 23

Закону України «Про мисливське господарство та полювання» право

користування мисливськими угіддями припиняється у разі: 1) закінчення строку

користування [269]; 2) добровільної відмови від користування; 3) припинення

діяльності юридичних осіб, яким надано у користування мисливські угіддя;

4) систематичного невиконання обов’язків щодо охорони і відтворення

мисливських тварин, зобов’язань, зумовлених договором між користувачем

мисливських угідь і власником (користувачем) земельних ділянок або

центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового й мисливського господарства; 5) погіршення якості мисливських угідь з

вини їх користувача; 6) в інших випадках, передбачених законодавством. Зміст

наведеної норми дає підстави стверджувати, що в національному законодавстві

відсутній вичерпний перелік підстав припинення права користування

мисливськими угіддями.

Рішення про припинення права користування мисливськими угіддями, крім

закінчення строку користування, приймаються: 1) у випадках, передбачених

абзацами 3, 4, 7 ч. 1 ст. 23, – за поданням центрального органу виконавчої влади,

що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства

(Державного агентства лісових ресурсів України), або центрального органу

виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного

нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища,

раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів

(Державної екологічної інспекції України), тими самими органами, які

уповноважені на надання у користування мисливських угідь; 2) у випадках,

передбачених абзацами 5, 6 ч. 1 ст. 23, – адміністративним судом за позовом

центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового та мисливського господарства (Державного агентства лісових ресурсів

України), або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну

політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони

118

навколишнього природного середовища, раціонального використання,

відтворення і охорони природних ресурсів (Державної екологічної інспекції

України), або органів, уповноважених на надання у користування мисливських

угідь щодо застосування такого заходу реагування. Цією статтею встановлюються

правові підстави і порядок припинення права користування мисливськими

угіддями. Разом із тим зміст наведеної норми є спірним, викликає низку зауважень

і потребує роз’яснень, а отже, його слід детально вивчити.

По-перше, наведена стаття складається із двох частина, перша з яких

присвячена підставам припинення, а друга – процедурі припинення, яка є

варіативною і залежить від виду підстави припинення. З огляду на це стає не

зрозумілим використання законодавцем у другій частині цієї статті терміна

«абзац» замість поширеного в теорії та на практиці «пункт». І в даному випадку

йдеться не про філологічне значення цих слів, а про те, що абзаців – 7, підстав

припинення – 6. Законодавець пішов шляхом зарахування до загальної кількості

абзаців і словосполучення «право користування мисливськими угіддями

припиняється у разі:», що є, на нашу думку, невдалим рішенням, яке може

призвести до певних складнощів розуміння змісту наведеної норми. Вбачається за

необхідне викласти ч. 2 ст. 23 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» в новій редакції, застосовуючи, як приклад, принцип побудови статей

у Земельному кодексі 2001 р.

По-друге, поширеною є практика добровільного припинення права

користування мисливськими угіддями через відмову користувача мисливських

угідь від наданого їм права у зв’язку з тим, що відпала потреба в угіддях, тобто

мисливські угіддя перестали бути необхідними мисливській організації в цілому,

або в певній частині. Іноді у користувача угіддями через його статутну

правоздатність, у принципі, зберігається потреба в користуванні, однак через

відсутність можливостей ведення мисливського господарства (матеріальних,

фінансових і ін.) він не в змозі забезпечити використання угідь або їх частини.

Тому організація вирішує відмовитися від угідь повністю або частково.

Наприклад, у листопаді місяці 2012 р. Волинське обласне управління лісового та

119

мисливського господарства зробило пропозицію щодо перезакріплення 130 тис. га

мисливських угідь за іншими користувачами через брак коштів.

Неврегульованість процедури такої відмови приводить, з одного боку до певних

зловживань на практиці, а з іншого до відсутності єдиної процедури такої

«відмови», що порушує низку питань, як-то: 1) вчинення яких дій буде свідчити

про виявлення особою бажання припинити право користування мисливськими

угіддями; 2) із якого моменту право користування мисливськими угіддями буде

припинено; 3) в які строки відповідний орган повинен прийняти рішення щодо

припинення права користування; 4) на чию користь буде здійснюватися така

відмова тощо. На нашу думку, припинення розглянутого права має відбуватися в

добровільному порядку, з ініціативи самого користувача. Причому варто

закріпити обов’язок користувача мисливських угідь, як завчасно (наприклад, за 3

місяці) попередити відповідні державні органи про намір відмовитися від права

користування мисливськими угіддями задля вирішення подальшої долі таких

угідь. Крім того, порядок реалізації права на добровільну відмову від

користування повинен передбачати перш за все письмову форму такої відмови,

тобто якщо у користувача мисливських угідь відпала необхідність у веденні

мисливського господарства, то він повинен вчинити юридично значущі дії –

звернутися із письмовою заявою (клопотанням), у якій вказати причини відмови з

офіційним їх підтвердженням, висловити пропозицію розірвати договір про умови

ведення мисливського господарства органу, до якого звертався із заявою про

надання мисливських угідь у користування, а саме до обласного управління

лісового та мисливського господарства. У свою чергу, управління з відповідним

поданням звертається до обласної ради, яка приймає рішення про припинення

користування мисливськими угіддями із зазначеної підстави і повідомляє про це

заявника, а відповідні мисливські угіддя переходять до державного мисливського

резерву. На останній тезі ми не випадково наголошуємо, оскільки на сьогодні

новий користувач мисливських угідь, як правило, визначається вже в заяві про

перезакріплення мисливських угідь. Якщо така «традиція» обрання нового

користувача залишиться і після запровадження конкурсного обрання користувача

120

мисливських угідь, то це надасть можливість реалізовувати корупційні схеми.

По-третє, однією з підстав припинення права користування мисливськими

угіддями передбачено припинення діяльності юридичних осіб, яким надано у

користування мисливські угіддя. Відповідно до ст. 104 Цивільного кодексу

України [352] та ст. 59 Господарського кодексу України [72] юридична особа

припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу,

перетворення) або ліквідації.

Так, порядок державної реєстрації факту ліквідації юридичної особи

регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і

фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-IV [246]. Ліквідація

юридичних осіб здійснюється без переходу прав i обов’язків ліквідованого до

інших осіб, тобто без правонаступництва. При ліквідації підприємства його права

та обов’язки припиняються. На сьогодні національне законодавство поки не

наводить загального визначення поняття «ліквідація юридичних осіб». Щоправда,

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його

банкрутом» у ст. 1 надає дефініцію цього поняття, але тільки щодо процедури

банкрутства: ліквідація при банкрутстві – це припинення діяльності суб’єкта

підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою

здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом

продажу його майна. Юридична наука узагальнює поняття ліквідації як

регламентовану законом процедуру, результатом якої є припинення діяльності

юридичної особи. Що стосується підстав ліквідації юридичної особи, то такими

можуть бути, зокрема: а) закінчення строку, на який було створено юридичну

особу; б) досягненні мети, поставленої при її створенні; в) визнання судом

недійсною державну реєстрацію юридичної особи через допущені при її створенні

порушення, які не можна усунути; г) інші випадки, передбачені установчими

документами або законодавчими актами України. Ліквідація юридичної особи

можлива у двох випадках: за рішенням його учасників або органу юридичної

особи, уповноваженого на це установчими документами, або за рішенням суду.

Таким чином, юридична особа може бути ліквідована як в добровільному, так і

121

примусовому порядку.

Оскільки підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків є акти

державних органів, а державні реєстри мають правовстановлююче значення, тому

підставою для припинення права користування мисливськими угіддями є не

початок процесу ліквідації, а саме результат – відповідний запис у Єдиному

державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців. Разом із тим

пройдена процедура ліквідації юридичної особи не буде автоматично

прирівнюватись і до припинення права користування мисливськими угіддями. У

даному випадку рішення про припинення права користування мисливськими

угіддями приймаються за поданням місцевих органів спеціально уповноважених

центральних органів виконавчої влади у галузі мисливського господарства та

полювання або у галузі охорони навколишнього природного середовища тими

самими органами, які уповноважені на надання у користування мисливських

угідь. Недотримання процедури, передбаченої ч. 2 ст. 23 Закону, може привести в

подальшому до проблем із передачею таких угідь новому користувачеві. У

випадку ж реорганізації юридичної особи, зміни її назви або місця її знаходження

за чинним законодавством правонаступник подає до відповідних державних

органів документи про внесення змін у прийняті раніше рішення щодо передачі у

користування реорганізованій юридичній особі мисливських угідь, що є спірним

моментом, особливо в аспекті переходу зобов’язань до нової юридичної особи.

По-четверте, припинення права користування мисливськими угіддями у разі

погіршення їх якості з вини користувача. Додамо, що вона як підстава

припинення користування мисливськими угіддями на теперішній час в Україні

набуває рейдерського забарвлення. Наприклад, у Львівській обласній раді не

вщухають скандали щодо рейдерського захоплення найкращих із мисливських

угідь. Зокрема, Мостиське товариство мисливців і рибалок – одне з найбільших на

Львівщині за кількістю своїх членів залишилося без найбагатших угідь рішенням

обласної ради, яке було обґрунтоване висновком постійної депутатської комісії з

питань екології, природних ресурсів і рекреації Львівської обласної ради про

погіршення якості мисливських угідь Мостиського товариства мисливців і

122

рибалок. Разом із тим, погіршення якості угідь уповноважені констатувати лише

фахівці обласного управління лісового та мисливського господарства та

екологічної інспекції. Як з’ясувалося, у територіальних відділах цих установ

Львівської області немає жодних претензій до Мостиського товариства мисливців

і рибалок. Більше того, там зафіксовано зростання кількості дичини на цих

територіях. Попри те, що в них проводиться планове полювання, починаючи з

1996 р. чисельність козулі збільшилася з 146 особин до 154, кабана з 23 до 28,

зайця з 2236 до 2545, а куріпки з 564 до 876. Майже паралельно із цим у

Золочівській міській раді почали порушуватися питання припинення права на

користування частиною мисливських угідь Золочівської райради Українського

товариства мисливців та рибалок – найбільшої за чисельністю ловецької

організації, а саме ділянки під озером Шевченка, площею 130 га і обсягом до двох

мільйонів кубів води, яким рибалки товариства опікуються більше 20 років і в

зариблення й охорону якого вклали сотні тисяч гривень [109]. Із метою уникнення

випадків використання такої підстави припинення права користування

мисливськими угіддями як незаконного способу отримання найкращих угідь в

користування, на нашу думку, на законодавчому рівні необхідно закріпити

процедуру припинення права користування. Так, суб’єктом-ініціатором розгляду

справи щодо припинення права користування мисливськими угіддями варто

визнати територіальні органи лісового та мисливського господарства України та

Державну екологічну інспекцію (після ліквідації якої – її правонаступника). Усі ж

інші заінтересовані особи із заявами повинні звернутися до відповідних органів.

Крім того, починаючи з 16.10.2012 р. рішення про припинення права

користування мисливськими угіддями у разі погіршення якості мисливських угідь

із вини їх користувача має право приймати виключно адміністративний суд за

позовом Державного агентства лісових ресурсів України, Державної екологічної

інспекції України або органів, уповноважених на надання у користування

мисливських угідь.

Отже, на наше переконання, тільки після встановлення і документального

підтвердження факту порушення якості мисливських угідь, яке сталося саме з

123

вини користувача мисливських угідь (з причин пов’язаних з необережним або

умисним ставленням до заподіяної шкоди, внаслідок неналежного виконання або

невиконання покладених обов’язків, зловживанням наданими повноваженнями),

за рішенням суду право користування мисливськими угіддями може бути

припинене.

По-п’яте, ст. 23 Закону передбачає втрату права користування

мисливськими угіддями через систематичне невиконання обов’язків щодо

охорони й відтворення мисливських тварин, зобов’язань, зумовлених договором

між користувачем мисливських угідь і власником (користувачем) земельних

ділянок або територіальним органом спеціально уповноваженого центрального

органу виконавчої влади з питань лісового і мисливського господарства та

полювання, погіршення якості мисливських угідь з вини їх користувача. Разом із

тим у законодавстві щодо користування мисливськими угіддями відсутнє

роз’яснення, що потрібно розуміти під терміном «систематичне» невиконання.

Крім того, на нашу думку, неналежне виконання своїх обов’язків чи зобов’язань

також потрібно вважати підставою припинення права користування

мисливськими угіддями. Враховуючи дану обставину, вбачається, що для

припинення права користування мисливськими угіддями через «систематичне

невиконання обов’язків…» необхідна наявність сукупності таких умов:

1) невиконання (або неналежне виконання) має стосуватися лише тих обов’язків

або зобов’язань, які передбачені законодавством України у сфері користування

мисливськими угіддями та їх охорони чи випливають з умов договору про

користування мисливськими угіддями, або договору, який регулює відносини між

власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських

угідь (і який запропоновано «реформувати» у мисливський сервітут);

2) невиконання чи неналежне виконання користувачем мисливських угідь

обов’язків або зобов’язань має бути винним, скоєним без поважних причин

умисно або з необережності; 3) невиконання або неналежне виконання

користувачем мисливських угідь обов’язків чи зобов’язань має бути

систематичним (для цього можуть використовуватись акти перевірки на предмет

124

виконання природоохоронного законодавства та умов договору, постанови про

притягнення до адміністративної чи інших видів юридичної відповідальності

тощо, які протягом року складено органами контролю. До речі, вказані документи

можуть мати також юридичне значення і для підтвердження вини користувача

мисливських угідь у погіршенні їх якості як підстави припинення права

користування мисливськими угіддями). Отже необхідна наявність факту не

першого, а повторного (тобто вдруге чи більше разів) невиконання (чи

неналежного виконання) користувачем мисливських угідь своїх обов’язків або

зобов’язань після того, як до нього уже застосовувалися заходи адміністративного

впливу. Якщо ж протягом року з дня накладення контролюючими органами

адміністративного стягнення користувача не піддано новому адміністративному

стягненню, він вважається таким, що не мав адміністративного стягнення.

У цьому контексті заслуговує на підтримку пропозиція Л. Р. Данилюк

викласти в новій редакції п. 4 ч. 1 цієї статті. Науковець пропонує замінити

словосполучення «обов’язків щодо охорони та відтворення мисливських тварин»

на «обов’язків, пов’язаних з веденням мисливського господарства, визначених

законодавством» (тобто право користування мисливськими угіддями

припиняється у разі систематичного невиконання будь-яких обов’язків,

пов’язаних із веденням мисливського господарства, визначених законодавством, а

не тільки щодо охорони та відтворення мисливських тварин) [81, с. 117]. Що ж

стосується переліку таких обов’язків, то аналіз ст. 27 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання» дозволяє зробити висновок, що до них

необхідно віднести: а) виділення користувачами в межах своїх мисливських угідь

не менш як 20 % площі угідь, на яких полювання забороняється. Єдині для всіх

користувачів мисливських угідь вимоги, які необхідно враховувати при

визначенні територій для відтворювальних ділянок, встановлено Порядком

визначення територій для охорони та відтворення мисливських тварин

(відтворювальних ділянок), затвердженим наказом Держкомлісгоспу України

22.01.2004 р. № 4 (більш детально див. у розділі 3); б) здійснення користувачами

мисливських угідь комплексу біотехнічних та інших заходів, спрямованих на

125

охорону та відтворення мисливських тварин, збереження і поліпшення

середовища їх перебування; в) встановлення за погодженням з центральним

органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та

мисливського господарства, та обласними, Київською, Севастопольською

міськими державними адміністраціями пропускної спроможності мисливських

угідь.

Таким чином, на нашу думку, основні положення-роз’яснення даної

підстави припинення права користування мисливськими угіддями повинні бути

обов’язково відображені на рівні підзаконного акта – постанові або наказу.

По-шосте, згідно з ч. 2 ст. 31 Закону припинення права користування

мисливськими угіддями може мати місце лише у випадках, передбачених ст. 23

Закону України «Про мисливське господарство та полювання», на що у своєму

досліджені звернула увагу Л. Р. Данилюк [81]. На її думку, п. 6 ч. 1 ст. 23 доцільно

вилучити із Закону. Однак аналіз наведених норм дозволяє стверджувати про те,

що перелік підстав припинення права користування мисливськими угіддями є

невичерпним. Таке припинення може мати місце і в інших випадках,

передбачених законодавством. Наприклад, через виникнення необхідності у

вилученні мисливських угідь із користування з метою охорони природних

ресурсів (у тому числі мисливських тварин та птахів); з мотивів суспільної

необхідності або для суспільних потреб або через нецільове їх використання тощо.

Може виникнути ситуація, коли через різні природні та антропогенні

фактори чисельність окремих видів мисливських тварин суттєво скорочується або

на великих територіях, або у конкретних господарствах. Наслідком чого може

бути вилучення з довгострокового користування певних територій для організації

особливо охоронюваних природних територій (заказників, природних парків,

заповідників і т. д.). При цьому вилучення повинно здійснюватися саме з метою їх

реальної, а не удаваної охорони. Наприклад, при утворенні заповідника

мисливські угіддя втрачають свій правовий режим. Охороні на його території

підлягають не тільки тварини і птахи, а весь природний комплекс.

Ця підстава є загальною для припинення усіх видів природокористування. В

126

одних випадках вона безумовна, в інших, зокрема, в зазначеному випадку, –

умовна. Вилучення мисливських угідь за названих підстав носить

адміністративно-правовий характер і проводиться органами, які надали угіддя.

Усі природні об’єкти або їх властивості, у тому числі й мисливські угіддя,

використовуються для досягнення певної мети. Експлуатація мисливських угідь,

що суперечить цим угіддям, є порушенням законодавства, що може спричинити

припинення права користування. Законодавством про охорону і використання

тваринного світу і середовища його перебування зазначена підстава не

передбачена. Застосування до фактів нецільового використання мисливських угідь

такої підстави припинення права користування, як систематичного невиконання

обов’язків щодо охорони та відтворення мисливських тварин, є необґрунтованим,

оскільки ці поняття не тотожні і тим більше не можуть поглинатися одне одним.

Що ж стосується обсягів припинення права користування мисливськими

угіддями, то в даному випадку потрібно зазначити про відсутність нормативного

врегулювання цього питання, але на практиці можна говорити як про повне, так і

про часткове його припинення. У першому випадку користувач повністю втрачає

права і складає з себе обов’язки щодо користування угіддям. При частковому ж

припиненні втрачається право на експлуатацію частини мисливських угідь, які

вилучаються. Зазвичай більшість змін у користуванні мисливськими угіддями

відбувається під час їх перезакріплення на новий строк користування, що, однак,

не перешкоджає «корегуванню» обсягів мисливських угідь і в будь-який інший

період з інших підстав. Хоча законодавство про охорону і використання

тваринного світу і середовища його перебування і містить вказівку лише на повне

або часткове припинення права користування ним, видається правомірною

постановка питання про існування зупинення права користування мисливськими

угіддями. Воно має місце в тому випадку, якщо мисливське господарство

тимчасово позбавляється права добування тварин, віднесених до об’єктів

полювання, але за зазначеними суб’єктами зберігається право і обов’язок ведення

мисливського господарства, тобто здійснення охоронних, біотехнічних та інших

заходів в мисливських угіддях. Таким чином, слід вести мову не про припинення

127

права користування мисливськими угіддями, а про його зупинення, оскільки

користувачем мисливських угідь не втрачається право на їх подальшу

експлуатацію після скасування заборони полювання.

Отже, з аналізу закріпленого переліку підстав вбачається, що він не повною

мірою відображає специфіку правовідносин у сфері користування мисливськими

угіддями, а також порядок припинення права користування мисливськими

угіддями за кожною із закріплених підстав. Підстави припинення права

користування мисливськими угіддями можна поділити на певні види. Зокрема,

слід розрізняти правомірні та протиправні дії. Крім того, юридичні факти, що

тягнуть припинення названого права, поділяються на безумовні та умовні. Однією

з найважливіших безумовних підстав припинення права користування

мисливськими угіддями є відмова від нього. Якщо наявні перші, то припинення

права користування мисливськими угіддями обов’язкове, а другі створюють лише

можливість такого, остаточно ж рішення приймається на розсуд компетентних

державних органів.

Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, урегулювання

процесуальних відносин припинення права користування мисливськими угіддями

потрібно визнати одним із напрямів реформування мисливської галузі, що

обов’язково охопив питання розроблення та закріплення Методики підрахунки

завданих збитків мисливському угіддю, а також ступеня погіршення їх якості на

рівні наказу Державного агентства лісових ресурсів України.

Висновки до розділу 2

Детально вивчивши питання та проаналізувавши законодавчу базу,

можемо зробити такі висновки.

1. Специфіка правового режиму використання мисливських угідь

визначається особливим об’єктом правового регулювання – мисливськими

угіддями як об’єктом екологічного права – природного комплексу, до

характеристики якого потрібно застосовувати ландшафтний підхід.

128

2. Стаття 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»

встановлює порядок надання обласними радами в користування мисливських

угідь, однак не передбачає нормативного забезпечення участі місцевих

територіальних громад в особі відповідних органів місцевого самоврядування в

ухваленні рішень про надання в користування мисливських угідь. Разом із тим до

набуття у 2000 р. чинності вказаним Законом питання надання в користування

мисливських угідь врегульовувалося Законом України «Про тваринний світ»

(№ 3041-ХІІ), ст. 15 якого передбачалося обов’язкове погодження місцевими

радами питання надання в користування мисливських угідь. Усунення на сьогодні

місцевих територіальних громад від вирішення питань використання природних

ресурсів, якими є і жива фауна, порушує конституційне право власності

Українського народу на природні ресурси.

3. У результаті ґрунтовного аналізу міжнародних нормативно-правових

актів, національного законодавства, а також практики ведення мисливського

господарства як в Україні, так і в державах ЄС встановлено перелік актуальних

питань у сфері ведення мисливського господарства України, які потребують

першочергового вирішення. Серед них: 1) врегулювання взаємовідносин між

користувачами мисливських угідь і власниками та/або користувачами земельних

ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя; 2) встановлення єдиного по

Україні переліку документів, що повинен подавати претендент на отримання

мисливських угідь у користування; 3) затвердження і впровадження Порядку

надання обласними радами у користування мисливських угідь і припинення права

користування ними; 4) закріплення обов’язку державних органів публічно

повідомляти про початок процедури надання мисливських угідь у довгострокове

користування; 5) врегулювання питання розширення мисливських угідь шляхом

приєднання до вже існуючого мисливського господарства нових ділянок;

6) розроблення і впровадження концепції «ефективного» користувача

мисливських угідь, який буде мати першочергове право на отримання таких угідь

в користування; 7) надання низовому мисливському колективу юридичної

можливості бути учасником процесу ведення мисливського господарства;

129

8) оптимізація із метою ефективного управління мисливською галуззю розміру та

меж мисливських угідь відповідно до практики ведення мисливського

господарства в країнах ЄС, шляхом: а) визначення в Законі України «Про

мисливське господарство та полювання» мінімальної і максимальної площі

мисливських угідь, наприклад, від 3 до 30 тис. га; б) закріплення принципу

встановлення меж мисливських угідь на основі природних критеріїв; 9) розробка і

затвердження Методики розрахунку розміру плати за користування земельними

ділянками, на яких знаходяться надані в користування мисливські угіддя, що

забезпечить сталий розвиток галузі мисливства через виконання вимог ст. 24

Закону України «Про мисливське господарство та полювання». Вважаємо, що для

розроблення механізму оплати за користування мисливськими угіддями потрібно

використовувати методику класифікації, типології та бонітування мисливських

угідь, а порядок її сплати повинен обов’язково прописуватися в договорі, який

регулює відносини між власниками та/або користувачами земельних ділянок і

користувачами мисливських угідь; 10) прийняття на рівні наказу Державного

агентства лісових ресурсів України «Методики підрахунку завданих збитків

мисливському угіддю, а також ступеня погіршення їх якості»; 11) прийняття

Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку припинення

права користування мисливськими угіддями», яка б передбачала: (1) визначення

таких основних термінів, як систематичність, якість угідь, порушення якості

мисливських угідь тощо; (2) перелік підстав припинення права користування

мисливськими угіддями (він має бути розширеним): а) закінчення строку

користування; б) добровільна відмова від користування; в) припинення діяльності

юридичних осіб (злиття, приєднання, поділ, перетворення, ліквідація), яким

надано у користування мисливські угіддя; г) систематичне невиконання обов’язків

щодо охорони та відтворення мисливських тварин, зобов’язань, обумовлених

договором між користувачем мисливських угідь та власником (користувачем)

земельних ділянок або центральним органом виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері лісового та мисливського господарства; ґ) погіршення

якості мисливських угідь з вини їх користувача; д) вилучення мисливських угідь із

130

користування з метою охорони природних ресурсів (у тому числі мисливських

тварин і птахів); е) припинення права користування з мотивів суспільної

необхідності або для суспільних потреб; є) нецільове використання мисливських

угідь; з) неналежне виконання своїх обов’язків чи зобов’язань користувачем

мисливських угідь, що призвело до порушення якості мисливських угідь; (3)

порядок припинення права користування мисливськими угіддями; (4) суб’єктів,

які мають право припинити право користування мисливськими угіддями; (5)

можливість повного або часткового припинення права користування

мисливськими угіддями та інші питання; 12) впровадження конкурентних засад

при наданні мисливських угідь у користування (як варіант, шляхом проведення

аукціону); 13) введення системи стимулювання користувачів мисливських угідь

до ефективного використовування мисливськими угіддями тощо.

4. Встановлено, що ст. 23 Закону України «Про мисливське господарство

та полювання», яка закріплює підстави припинення права користування

мисливськими угіддями, складається з двох частина, перша з яких присвячена

підставам припинення, а друга – процедурі припинення, що є варіативною і

залежить від виду підстави припинення. Разом із тим наведена норма містить

неточності в побудові, а її зміст не узгоджується з ч. 2 ст. 31 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання». Видається необхідним викласти ч. 2

ст. 23 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» в новій

редакції, застосовуючи, як приклад, принцип побудови статей у Земельному

кодексі України 2001 р., а також внести відповідні зміни до її змісту до прийняття

запропонованого вище Закону України «Про затвердження Порядку припинення

права користування мисливськими угіддями».

5. Проаналізувавши норми чинного законодавства України можемо

констатувати, що нині в нашій державі відсутня чітко закріплена процедура

надання мисливських угідь в користування. У той же час, спираючись на

законодавчі приписи, можна виокремити наступні стадії надання мисливських

угідь у користування: 1) збір, погодження і надання суб’єктами господарювання,

які виявили бажання взяти в користування мисливські угіддя, документів до

131

обласного управління лісового та мисливського господарства; 2) подання

Державному агентству лісових ресурсів України від обласних управлінь лісового

та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України

документів з питань надання у користування мисливських угідь; 3) внесення

Держлісагентсвом України пропозицій щодо надання в користування

мисливських угідь і припинення права користування ними органом, що приймає

зазначені рішення; 4) розгляд подання на засіданнях Верховної Ради Автономної

Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад;

5) прийняття відповідного рішення. Зазначимо, що стосовно кожної із наведених

вище стадій виникають суперечності. Крім того, сама процедура є доволі

складною і може бути затягнутою на тривалий строк.

6. Принципи користування мисливськими угіддями можна поділити на:

основні (притаманні усім різновидам права природокористування, в тому числі й

праву користування мисливськими угіддями) та спеціальні (властиві виключно

праву користування мисливськими угіддями). До перших належать такі

принципи: 1) похідного характеру права природокористування від права

власності; 2) цільового використання природних об’єктів; 3) комплексного

природокористування; 4) раціонального i ефективного природокористування;

5) гарантованості загального природокористування; 6) пріоритетності загального

природокористування; 7) свободи вибору форм і способів здійснення

природокористування в межах, не заборонених законом; 8) розмежування

природокористування і контролю за ним тощо. До спеціальних принципів можна

віднести: 1) додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при

використанні мисливських угідь; 2) збалансованості економічних, соціальних і

екологічних чинників у процесі користування мисливськими угіддями;

3) екосистемного підходу до мисливських угідь як до природно-територіального

комплексу, що має природоохоронне, рекреаційне, середовищеутворююче,

соціальне та господарське значення як типове ландшафтне утворення;

4) незаподіяння шкоди в процесі використання одного природного ресурсу

мисливських угідь іншим; 5) непорушності в процесі користування мисливськими

132

угіддями прав та інтересів землевласників і землекористувачів; 6) екологічного

обґрунтування інтенсивності ведення полювання в межах мисливських угідь;

7) впровадження ландшафтного планування території мисливських угідь;

8) ефективного устрою мисливського господарства; 9) науково обґрунтованої

оцінки видового, кількісного й якісного розмаїття мисливської фауни на теренах

мисливських угідь; 10) конкурентності при наданні мисливських угідь у

користування; 11) рівності прав усіх користувачів мисливських угідь;

12) визначення меж мисливських угідь на основі природних критеріїв;

13) пропорційності закріплення мисливських угідь.

133

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ МИСЛКИВСЬКИХ УГІДЬ

3.1. Поняття та заходи правової охорони мисливських угідь

На сьогодні концепція сталого розвитку загальноприйнята в політиці,

суспільстві, науці, в тому числі й юридичній, багатьох країн світу. У

національному законодавстві вона також знайшла своє відображення, отримавши

розвиток і трансформацію у низці нормативних актів, зокрема в Указі Президента

України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» [319]. Однак, на жаль,

екологічна складова в цій Стратегії фактично відсутня. Так, екологічна

компонента входить до складу «вектора розвитку», для досягнення якого

необхідно «…забезпечити стійке зростання економіки в екологічно

невиснажливий спосіб…» [66, с. 82–83], у тому числі й в мисливському

господарстві.

Поступово реформаційні процеси охоплюють і мисливську сферу. Так, у

Держлісагентстві у рамках створеної Платформи з розробки реформ лісової і

мисливської галузі працюють групи з питань: інституційно-правового й

фінансово-економічного розвитку; мисливського господарства; забезпечення

прозорості процесу реформ. Зокрема, основними напрямками роботи групи з

вдосконалення мисливського господарства є аналіз законодавчої бази,

напрацювання змін до нормативних актів задля усунення найважливіших

недоліків у регулюванні мисливського господарства та його покращення (зокрема,

у частині охорони мисливських угідь від незаконного полювання), а також

опрацювання стратегії сталого багатофункціонального розвитку мисливського

господарства й механізму її імплементації [321]. З огляду на це додамо, що

ґрунтовне дослідження питання проведення реформи мисливської галузі в Україні

надає можливість констатувати, що як і в Указі Президента України «Про

Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020», так і в Стратегії реформування

лісового та мисливського господарства економічна складова превалює над

134

екологічною. Так, осторонь залишилися питання охорони мисливських угідь як

типове ландшафтного утворення, складного природного комплексу, що охоплює

інші об’єкти довкілля: землю, ґрунти, рослинність, тваринний світ, водні об’єкти

та атмосферне повітря, клімат тощо. У документах зовсім не приділяється увага

екосистемним зв’язкам мисливських угідь, а акцентується на економічній та

процесуальній складових, як-от: а) вдосконаленні системи управління

мисливським господарством шляхом створення чіткої вертикалі від районного та

обласного рівня до спеціалізованого підрозділу в центральному органі виконавчої

влади; б) створенні ринку продукції мисливського господарства; в) збільшенні

надходжень у галузь мисливського господарства, зокрема, за рахунок розвитку

мисливського туризму і впровадження в практику трофейного полювання;

г) розробленні порядку та розміру плати за користування мисливськими угіддями;

ґ) спрощенні процедури надання в користування мисливських угідь тощо.

Модернізація мисливської галузі, особливо в контексті окреслених питань,

вбачається слушним, але неврахування і невизначеність екологічної складової

реформи мисливського господарства викликає занепокоєння й потребує

відповідного корегування.

Варто додати, що превалювання концепції пріоритету економічних

інтересів над екологічними вже призвело до того, що в соціальній свідомості

укріпилася думка про «невичерпність природних ресурсів», а на індивідуальному

рівні (у свідомості пересічних громадян) панує байдуже ставлення до долі

природи, її стану, заподіяння збитків. Як наслідок, кризовий стан природного

середовища, особливо у сфері охорони як тваринного світу [56, с. 3–5], так і

безпосередньо мисливських угідь. Крім того, неузгодженість господарської

діяльності із законами природи призводить до порушення екологічної рівноваги

між суспільством і природним середовищем, загрозі його деградації. Взаємодія та

співвідношення ж екологічного й економічного факторів під час споживання

природних благ позначається на характері природоохоронної діяльності [239,

с. 58–59]. Аналогічна ситуація відбувається із використання мисливських угідь.

Здійснюючи господарську діяльність, користувачі мисливських угідь не завжди

135

враховують ті зміни, які відбуваються в їх складі, як наслідок, має місце

порушення системних екологічних зв’язків між природними об’єктами угідь й

екологічної рівноваги на вказаних територіях; посилення антропогенного впливу

на такі угіддя, зменшення їх кількісно-якісного показнику. А отже, особливої

актуальності набуває дослідження теоретико-правових основ забезпечення

охорони мисливських угідь.

Приступаючи до розгляду даного питання, передусім наголосимо, що

охорона – це комплекс організаційних і технічних заходів щодо обмеження

доступу й захисту території, приміщень, інформації, засобів і предметів

виробництва, виробленої продукції [185]. Більш того, охорона – категорія

системна, якій притаманні властивості, як-то: побудова на принципах стійкості,

гарантування недоторканності, цілісності. Разом з цим наголосимо, що «охорона»

розглядається як багатоаспектне поняття. У цьому контексті додамо, що до нього

можуть бути різноманітні категоріальні підходи: філософський, етимологічний,

правовий тощо. З огляду на це при вивченні поняття «охорона» як правової

категорії в екологічних відносинах й безпосередньо у сфері охорони мисливських

угідь вбачається за необхідне використати системний підхід [33], сутність якого

полягає в дотриманні вимог загальної теорії систем, згідно з якою кожен об’єкт у

процесі його дослідження повинен розглядатися як велика і складна система і

одночасно як елемент більш загальної системи. Тому спробуємо з’ясувати

особливості правової охорони мисливських угідь як типового ландшафтного

утворення, складного природного комплексу, що охоплює інші об’єкти довкілля.

Охорона мисливських угідь розглядається як система заходів, пов’язаних із

збереженням, покращенням і відновленням стану мисливських угідь як типового

ландшафтного утворення, запобіганням і зниженням рівня його забруднення і

впливу на нього фізичних, біологічних чинників і хімічних сполук.

Охорону мисливських можна угідь здійснювати в різний спосіб:

а) економічний – планування охорони, матеріально-технічне забезпечення,

розвиток матеріального стимулювання за додержання природоохоронних заходів;

б) біологічний – проведення робіт із відтворення природних ресурсів й захисту їх

136

від вичерпання; в) технологічний – удосконалення технологічних процесів,

кормових систем; г) організаційний – організація використання й контролю за

станом й охороною як мисливських угідь в цілому, так і окремих природних

об’єктів, що входять до складу відповідних мисливських угідь; ґ) ідеологічний –

проведення еколого-виховної роботи, а також пропагування мисливства як

елементу культури народу шляхом проведення фестивалів, ярмарок, виставок

мисливських трофеїв, єгерських багатоборство тощо; д) санітарний – вжиття

заходів щодо оздоровлення мисливських угідь; е) правовий.

Що ж стосується поняття «правова охорона мисливських угідь», то в теорії

екологічного права здебільшого вивчалися питання охорони тваринного світу, а

мисливські угіддя залишають поза уваги науковців, за винятком праць

Л. Р. Данилюк [81] та В. М. Краєвої [160]. Більш того, у науці екологічного права

превалює думка, що охорону мисливських угідь слід розглядати в контексті

охорони, регулювання чисельності диких тварин, використання і відтворення

мисливських тварин. Проте, як справедливо зауважував В. С. Шахов, специфіка

відносин, пов’язаних із використанням мисливських угідь, полягає в тому, що

користувачам надається не самостійний природний об’єкт, і навіть не окремі

землі, ліси і води як такі, а саме право на використання їх корисних властивостей у

якості середовища перебування мисливських тварин [363, с. 16].

Зауважимо, що чинне законодавство України фактично позбавлене

спеціальних норм щодо охорони мисливських угідь, не кажучи про те, що в

законах України відсутнє належне закріплення механізму правового регулювання

охорони мисливських угідь. Існуючі ж окремі правові приписи, що закріплюють,

наприклад, порядок упорядкування мисливських угідь, насправді спрямовані на

установлення основних нормативів, необхідних для науково обґрунтованої оцінки

й інвентаризації типів мисливських угідь, видового, кількісного й якісного складу

мисливських тварин, розроблення (з урахуванням природних й економічних умов)

режиму ведення мисливського господарства з окресленням заходів щодо охорони,

раціонального використання, відтворення мисливських тварин, збереження та

покращення стану угідь (ст. 1 наказу Державного комітету лісового господарства

137

України «Про затвердження Порядку проведення упорядкування мисливських

угідь» від 21.06.2001 р. № 56 [261]). Отже, можемо констатувати, що нині відсутнє

належне правове забезпечення охорони мисливських угідь, а інститут правової

охорони мисливських угідь знаходиться на стадії свого формування відповідно до

світових стандартів і вимог.

Крім того, чинне законодавство України в мисливській сфері, як і

теоретичні розробки, фактично спрямовано на охорону тваринного світу [166,

с. 48–57]. Так, згідно з ст. 27 Закону користувачі мисливських угідь здійснюють

комплекс біотехнічних та інших заходів, спрямованих на охорону та відтворення

мисливських тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування) або

державного мисливського фонду (відповідно до ст. 36 Закону кошти від реалізації

користувачам мисливських угідь ліцензій, а також за видачу посвідчень мисливця

та щорічних контрольних карток обліку добутої дичини і порушень правил

полювання використовуються на охорону та відтворення державного

мисливського фонду). Тим не менш таку дефініцію, як «охорона мисливських

угідь» у Законі України «Про мисливське господарство та полювання»

використовується лише один раз і тільки в контексті окреслення суб’єктного

складу при селекційному та вибірковому діагностичному відстрілі мисливських

тварин для ветеринарно-санітарної експертизи (ст. 32). Натомість у національному

законодавстві, як правило, йдеться про «збереження» або «поліпшення»

середовища перебування тварин.

Зазначені правові категорії вимагають додаткового наукового дослідження.

Так, збереження в Академічному тлумачному словнику української мови – це те

саме, що і «зберігати», яке означає: 1) оберігаючи, тримати цілим, не давати

пропасти, зникнути; 2) тримати що-небудь у певних умовах, оберігаючи від

псування, руйнування; 3) дбаючи, тримати що-небудь у доброму стані, намагатися

залишити незмінним; 4) залишати що-небудь для когось; приберігати;

5) продовжувати залишатися в якому-небудь стані, не втрачати якихось ознак,

властивостей, якостей і т. ін. А поняття «поліпшувати» тлумачеться як: 1) робити

кращим, досконалішим якістю, властивістю і т. ін.; 2) робити що-небудь кращим,

138

більш задовільним; покращувати; 3) робити більш досконалим що-небудь,

удосконалювати [305]. Правові засади збереження середовища перебування

тварин спрямовані на встановлення певних вимог щодо використання та

утримання відповідних площ (в нашому випадку мисливських угідь) у доброму

стані, продовжуючи залишати в незмінному стані, не втрачати ознак,

властивостей та якостей угідь, як середовища перебування диких тварин.

Поліпшення ж – це покращення вже існуючого стану мисливських угіль. До

заходів біотехнології, спрямованої на поліпшення мисливських угідь, відносять:

зимова підгодівля мисливських тварин, поліпшення кормових, захисних і

гніздопридатних властивостей угідь, боротьба зі шкідливими тваринами,

розселення, акліматизація і реакліматизація мисливських звірів і птахів, створення

заказників, відтворювальних ділянок і зон спокою, регулювання статевовікової

структури популяцій, а також проведення робіт із захисту мисливських тварин від

інфекційних й інвазійних захворювань.

Порівнюючи значення термінів «зберігання» і «поліпшення» з поняттям

«охорона» вкажемо, по-перше, що останнє є ширшим, бо воно охоплює і

«зберігання», і «поліпшення». Разом із тим більш тяжіє і є схожим з охороною

«зберігання». Вважаємо, що ідею збереження мисливських угідь як середовища

перебування тварин, закладена в концепції сталого розвитку в мисливській сфері.

Покращення ж передбачає певні позитивні зміни стану угідь як середовища

перебування тварин. Щодо мисливської сфери йдеться про біотехнічні заходи, які

забезпечують підвищення продуктивності (якості) мисливських угідь і популяцій

мисливських видів тварин.

Як бачимо, мисливські угіддя як об’єкт правової охорони розглядаються в

межах охорони тварин, а їх збереження, покращення та охорона – як захід з

охорони тварин. Із цим важко погодитися, оскільки, на нашу думку, такий підхід

звужує усю багатогранність правової охорони мисливських угідь до середовища

перебування диких тварин (хоча і погоджуємося із тим, що останнє – одна із

основних функцій мисливських угідь (прим. автора), не розглядаючи їх як

екосистему та не охоплюючи розуміння сутності таких угідь. Додамо, що в науці

139

екологічного права традиційно склалося розуміння охорони тваринного світу як

явища, що охоплює і охорону, збереження середовища перебування тварин [122].

Такої точки зору дотримуються, наприклад, В. В. Петров, В. С. Шахов,

В. В. Шеховцов та ін. Так, В. С. Шахов умовно поділяв заходи охорони на дві

групи: спрямовані на охорону самих тварин та ті, які забезпечують охорону

середовища їх перебування, умов відтворення та шляхів міграції тварин. На його

думку, правова охорона тваринного світу здійснюється в декількох напрямах, а

саме: збереження генетичного фонду об’єктів тваринного світу; охорона

середовища їх перебування; організація раціонального використання об’єктів

тваринного світу, регулювання чисельності тварин і їх відтворення. Натомість

П. Стайнов, вивчаючи національне законодавство Болгарії, у своєму досліджені

«Правові питання захисту природи» наголошував, що «виходячи з того, що

життєдіяльність диких тварин невіддільна від середовища їх перебування, у

деяких країнах, наприклад, Болгарії, дикі тварини не визнаються самостійним

(окремим) природним об’єктом і підлягають захисту як елемент середовища

перебування [313, с. 75]. На нашу думку, охорона мисливських угідь і охорона

тваринного світу – два боки однієї медалі. Звернемо увагу на те, що тваринний

світ може охоронятися як у комплексі з іншими природними об’єктами в межах

мисливських угідь, так і як окрема складова довкілля. Якщо йдеться про охорону

тваринного світу у комплексі з іншими природними об’єктами, то розуміються

особливості охорони тваринного світу в сукупності з іншими природними

об’єктами.

Як бачимо, правова охорона мисливських угідь є багатоаспектним

поняттям, яке можна розглядати як:

1) об’єктивне право – самостійний простий інститут, що входить, разом із

охороною тваринного світу, до комплексного інституту правової охорони

навколишнього природного середовища. Таким чином, правова охорона

мисливських угідь здійснюється в межах охоронюваних правовідносин, реалізація

заходів якої діє на всіх етапах користування мисливськими угіддями [95, с. 192]. У

зв’язку з чим, на нашу думку, охорона мисливських угідь повинна мати

140

постійний, безперервний характер. Отже, правова охорона мисливських угідь як

правовий інститут (об’єктивне право) становить систему правових норм, що

регулюють суспільні відносини по збереженню, покращенню угідь як усталеної

екологічної системи, що є середовищем перебування мисливських тварин, а також

територіальним ведення мисливського господарства. Причому правова охорона

спрямована на забезпечення безпечного стану мисливських угідь;

2) правовідносини – врегульовані системою норм екологічного

законодавства у сфері збереження, покращення мисливських угідь, змістом яких є

відповідні права й обов’язки суб’єктів користування угіддями;

3) юридичний обов’язок користувачів мисливських угідь, тобто обов’язок

конкретного суб’єкта використовувати мисливські угіддя відповідно до цільового

призначення, без погіршення їх кількісних та якісних характеристик та і з метою

підвищення їх рівня. На підставі аналізу чинного законодавства запропонована

авторська класифікація обов’язків користувачів мисливських угідь у сфері

охорони мисливських. Першу групу обов’язків утворюють обов’язки які

безпосередньо спрямовані на забезпечення збереження та покращення якісних

показників мисливських угідь: а) вживати біотехнічних заходів у мисливських

угіддях, б) визначати пропускну спроможність мисливських угідь і забезпечувати

їх упорядкування, в) не допускати погіршення екологічного стану мисливських

угідь, г) проводити комплексні заходи, спрямовані на збереження і поліпшення

середовища перебування мисливських тварин, ґ) щорічно вкладати кошти на їх

охорону і відтворення з розрахунку на 1 тис. га лісових угідь не менше тридцяти,

польових – двадцяти п’яти, водно-болотних – двадцяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян, д) не допускати до полювання мисливців у кількості,

що перевищує пропускну спроможність мисливських угідь, е) негайно вживати

заходів щодо усунення негативних факторів впливу на тварин і середовище їх

перебування. Другу складають обов’язки: а) вживати комплексних заходів, щодо

відтворення, у тому числі штучного, мисливських тварин, б) виділяти мисливські

угіддя для охорони і відтворення мисливських тварин, в) раціонально

використовувати державний мисливський фонд, г) не допускати самовільного

141

переселення або акліматизації тварин; ґ) самостійно припиняти використання

мисливських тварин у разі погіршення їх стану й умов існування, зниження

відтворювальної здатності і виникнення загрози знищення тварин, д) здійснювати

охорону державного мисливського фонду. Третя група – це обов’язки, які

опосередковано спрямовані на забезпечення збереження й покращення якісних і

кількісних показників мисливських угідь: а) вживати заходів, із метою захисту

земель мисливських угідь від ерозії, селів, підтоплення, заболочування,

вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення пестицидами й

агрохімікатами, промисловими й побутовими відходами і стоками, хімічними і

радіоактивними речовинами та від іншого несприятливого стану, б) забезпечення

збереження природних водно-болотних угідь; в) вживати комплексних заходів, із

охорони й відтворення рослинного світу, г) проводити комплексні заходи, задля

відтворення лісів, покращення їх якісного складу, підвищення продуктивності й

біологічної стійкості, ґ) вживати заходів, із метою підвищення родючості ґрунтів,

д) впровадження ґрунтозахисної системи землеробства тощо;

4) одну з пріоритетних сфер діяльності держави щодо забезпечення

середовища перебування мисливських тварин, яка трансформується в напрям

державної політики, в умовах прийняття Концепції реформування лісового й

мисливського господарства, а також збереження середовища перебування

мисливських тварин, у чому, до речі, проявляється екологічна функція держави

[317]. Наголосимо, що Постановою Верховної Ради України «Про Основні

напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання

природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 05.03.1998 р.

№ 188/98-ВР [273] послаблення охорони мисливських угідь визнано наслідком

ведення мисливського господарства екстенсивним шляхом (п. 14 «Тваринний світ,

мисливство та рибні ресурси»). Незважаючи на те, що була констатована

реальність проблеми, шляхів її вирішення не запропоновано.

Підсумовуючи наведене вище, можна дійти висновку, що правова охорона

мисливських угідь – це комплексне, багатоаспектне поняття, яке в сучасних

умовах в Україні не отримало, ані достатньої правової регламентації, ані

142

комплексного дослідження в еколого-правовій науці. Додамо, що в еколого-

правовій науці питання розробки і вжиття заходів з охорони мисливських угідь не

вивчено на належному рівні, оскільки частіш за все фахівці зосереджувалися на

системі заходів охорони й правової охорони тваринного світу.

Такий стан справ викликає занепокоєння, оскільки в процесі здійснення

правової охорони мисливських угідь держава виконує чотири основні функції –

регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну. При реалізації регулюючої

функції правової охорони мисливських угідь встановлюються правила

раціонального використання як мисливських ресурсів, так і самих угідь як

середовища перебування мисливських тварин. Це може відбуватися, наприклад,

шляхом закріплення обов’язків власників і користувачів земельних ділянок щодо

їх раціонального використання, нормативів як допустимої експлуатації угідь, так і

їх якісного стану та допустимого антропогенного навантаження на мисливські

угіддя під час полювання (зокрема, нормативи оптимальної ємності мисливських

угідь, оптимальної чисельності мисливських тварин, оптимальна щільність

мисливських тварин). Стимулююча функція правової охорони мисливських угідь

полягає у запровадженні економічних стимулів раціонального використання та

охорони мисливських угідь. Так, чинним законодавством передбачено бюджетне

стимулювання мисливських господарств за рахунок коштів спецфонду, який

формується завдяки реалізації (продажу) користувачам мисливських угідь бланків

ліцензій на добування ліцензійних видів дичини. Кошти фонду виділяються на

конкретні потреби. Приміром, на придбання тварин, кормів, зброї, боєприпасів,

оплату комунальних послуг, будівництво доріг і організацію біотехзаходів. Для

цього слід подати відповідний запит чи клопотання до Держлісагентства.

Контрольну функція правової охорони мисливських угідь, зводиться до

здійснення відповідними органами державної влади і місцевого самоврядування

державного контролю за використанням й охороною таких угідь. Виконуючи

каральну функцію правової охорони мисливських угідь, держава встановлює

санкції за порушення правил раціонального використання та охорони

мисливських ресурсів і угідь як середовища перебування диких тварин і

143

територіального базису ведення мисливського господарства; їх застосування до

порушників мисливського законодавства. Такі санкції накладають суди, а також

державні інспектори з контролю за використанням й охороною мисливських

угідь. Звісно, все це відбувається згідно з приписами нормативних актів, а отже, у

правовий спосіб.

Таким чином, під правовим регулюванням заходів з охорони мисливських

угідь слід розуміти систему правових приписів, що впорядковують відносини, які

виникають у досліджуваній сфері, із метою збереження сприятливого стану

мисливських угідь, їх покращення і відтворення, запобігання і зниження рівня

впливу на них хімічних сполук, фізичних і біологічних чинників. Екологічне

законодавство передбачає систему правових заходів: а) дозвільного (дозволів на

використання мисливських тварин як природного ресурсу загальнодержавного

значення; дозволи на добування мисливських тварин, віднесених до державного

мисливського фонду; дозволи власника або користувача земельної ділянки на

проведення користувачем мисливських угідь робіт по забудовуванню на угіддях

необхідних будівель та біотехнічних споруд, вирощуванню кормових культур,

створеною захисних насаджень тощо); б) попереджувального, або превентивного

(упорядкування мисливських угідь, стандартизація, нормування, облік

чисельності і добування мисливських тварин, моніторинг тощо);

в) контролюючого (наприклад, державний контроль у галузі мисливського

господарства та полювання); г) стимулюючого (заохочення та відповідальність);

ґ) поновлювального (вжиття комплексних заходів задля відтворення, у тому числі

штучного, мисливських тварин, збереження і покращення середовища їх

перебування); д) заборонного (встановлення заборони щодо самовільного

переселення або акліматизації тварин; допуску до полювання мисливців у

кількості, що перевищує пропускну спроможність мисливських угідь; заборона на

відстріл лося, встановлена наказом Міністерства екології та природних ресурсів

України «Про заборону полювання на лося» від 03.02.2017 р. № 41) характеру.

Розглянемо деякі з них, об’єднавши їх у три основні групи.

До першої доцільно віднести заходи, які вживаються із метою збереження

144

видового біорізноманіття мисливських угідь, їх кількісного показнику, а саме

встановлення лімітів на використання мисливських тварин, наданням дозволів на

добування мисливських тварин, визначення строків полювання, врегулюванням

способів полювання, проведенням рейдів із метою виявлення браконьєрів,

відстріл хижих, шкідливих тварин і птахів.

Зокрема, ст. 16 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» передбачено встановлення лімітів використанням мисливських

тварин, віднесених до державного мисливського фонду, які затверджуються на

кожен сезон полювання. Проте у сезон полювання 2016/2017 рр. виникла

проблемна ситуація зі встановленням лімітів, вирішення якої відбулося вже після

відкриття сезону полювання на самця козулі, тобто пізніше 1 травня (ст. 19 Закону

України «Про мисливське господарство та полювання), а саме 23.06.2016 р. [250].

У своїх поясненнях Мінагрополітики зазначило, що проект наказу про

затвердження лімітів відстрілу на цей мисливський сезон повторно проходить

процедуру погодження, що пов’язано із зміною уряду. До речі, норми відстрілу

інших мисливських тварин, віднесених до державного мисливського фонду, у

сезон полювання 2016/2017 рр. були затверджені наказом Мінприроди України від

05.04.2016 р. № 144. Разом із тим користувачі мисливських угідь понесли

матеріальні збитки у зв’язку із неможливістю видачі ліцензій протягом майже

двох місяців. Як відомо, ліцензії та відстрільні картки видаються мисливцям із

зазначенням у них строку та місця здійснення полювання з урахуванням лімітів

добування мисливських тварин та пропускної спроможності мисливських угідь.

Друга група охоплює заходи щодо організації та збереження мисливських

угідь як середовища перебування мисливських тварин та умов їх відтворення.

Вжиття цих заходів відбувається із метою організації й збереження середовища

перебування мисливських тварин та умов їх відтворення. Вони відіграють

важливу роль у системі правової охорони мисливських угідь, включають ділянки

суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть

бути використані для ведення мисливського господарства. Відповідно, для того,

щоб дотриматися умов раціонального використання і відтворення мисливських

145

тварин, їм слід забезпечити належне середовище перебування. До заходів, які

вживаються із метою організації середовища перебування мисливських тварин і

умов їх відтворення належать: упорядкування мисливських угідь, встановлення їх

пропускної спроможності й оптимальної ємності мисливських угідь, а також

оптимальної чисельності мисливських тварин та оптимальної щільності

мисливських тварин, облік мисливських угідь, ведення державного кадастру

тваринного світу, інвентаризація мисливських угідь та їх моніторинг (функції

управління розглянуто у розділі 3.2). Задля відтворення мисливських угідь як

середовища перебування мисливських тварин встановлюються заборони

руйнування, знищення або псування штучних гніздищ, солонців, годівниць для

звірів і птахів, посівів кормових рослин, мисливських вишок, вказівних знаків,

відповідних вивісок та інших атрибутів мисливського господарства, на допуск

собак у мисливські угіддя без нагляду. Велике значення має також рекультивація

зруйнованих людиною ландшафтів, відновлення ґрунтів, пасовиськ, луків, лісів,

водойм згідно з науково обґрунтованими планами.

Неможливо залишити поза увагою юридичну природу упорядкування

мисливських угідь. Так, згідно зі ст. 28 Закону упорядкування мисливських угідь

забезпечують їх користувачі протягом двох років з дня надання таких угідь їм у

користування відповідно до Порядку проведення упорядкування мисливських

угідь, затвердженого наказом Держкомлісгоспу України від 21.06.2001 р. № 56.

Передусім вкажемо, що упорядкування мисливських угідь – це науково

обґрунтована оцінка та інвентаризація типів мисливських угідь, видового,

кількісного й якісного складу мисливських тварин певного господарства або

окремого регіону, розроблення (з урахуванням природних і економічних умов)

режиму ведення мисливського господарства з визначенням заходів щодо охорони,

раціонального використання, відтворення мисливських тварин, збереження й

покращення стану угідь. Воно включає складання схематичного плану території,

визначення меж відтворювальних ділянок, єгерських обходів, місця встановлення

аншлагів, указівних стовпів, рейштоків, серпантинів (для гірської місцевості),

під’їзних шляхів, містків, пристаней, гаток, куренів, веж для спостережень і

146

селекційного відстрілу, мисливських баз, мисливських будинків, вольєрів,

водопоїв і тощо. Основними методами упорядкування мисливських угідь є

типологія і бонітування. Звісно, що це – тривалий і складний процес. З огляду на

сказане, додамо, що виокремлюють чотири (I, II, III, IV) категорії складності

(розряди) проведення робіт з мисливського упорядкування залежно від рівня

ведення мисливського господарства й якісної оцінки мисливських угідь. За

першим розрядом упорядковуються спеціалізовані мисливські господарства, які

мають у своєму складі весь комплекс типів мисливських угідь, закриті й

напівзакриті ландшафти яких займають понад 70 % площі, це навчально-досвідні,

науково-дослідні, виробничо-дослідні мисливські господарства, об’єкти

природно-заповідного фонду та господарства, що потребують поглибленого

систематичного проведення робіт, інші підприємства, яким поставлені складні

завдання з ведення мисливського господарства. За другим розрядом

упорядковуються державні мисливські і лісомисливські господарства з високим

рівнем ведення біотехнічних і мисливсько-господарських заходів. У складі

господарства налічується від 51 до 70 % ландшафтів закритого і напівзакритого

типу. Згідно з цим розрядом упорядковуються також господарства площею до

5000 га, але не менше 3000 га. За третім розрядом упорядковуються мисливські

господарства переважно в межах лісогосподарських підприємств. Закриті,

напівзакриті ландшафти займають від 31 до 50 % загальної площі. Рівень

інтенсивності проведення біотехнічних і мисливсько-господарських заходів –

середній. За цим розрядом упорядковуються також господарства площею від 5000

до 10000 га. За четвертим розрядом упорядковуються переважно мисливські

господарства, підпорядковані громадським та деяким іншим організаціям, що в

більшості випадків займають території з переважанням польових і болотних угідь

з участю закритих і напіввідкритих ландшафтів до 30 % площі та невисокою

інтенсивністю проведення біотехнічних та мисливсько-господарських заходів.

Відповідно до Порядку упорядкування мисливських угідь передбачено, що

мисливське впорядкування угідь проводиться один раз на 15 років, але за цей

період у певних мисливських угідь можуть відбутися значні перетворення, що

147

впливатимуть на зміну розрахованого при впорядкуванні угідь, особливо лісових,

середнього бонітету для кожного виду мисливської фауни. На наш погляд,

природні умови вимагають встановлення менш тривалих періодів упорядкування

мисливських угідь, які не суперечили б строку надання угідь в користування. Крім

того, завдяки відсутності обмежень у строках дії документів щодо впорядкування

мисливських угідь виникають ситуації, коли таке упорядкування буде

проводитися щодо одних угідь один раз на 15 років, а до інших – на 30 і більше,

що в цілому матиме негативні наслідки, що проявляється, зокрема, в отриманні

достовірних відомостей, відображених у цих документах, а відповідно, і негативно

позначиться на якості мисливських угідь [198, с. 100]. Вважаємо доречною та

підтримуємо пропозицію Л. Р. Данилюка і В. В. Овдієнка щодо необхідності

повернення до практики обов’язкового проведення робіт з упорядкування

мисливських угідь кожні 10 років, а для первісного упорядкування мисливських

угідь варто встановити строк у 1 рік [81, с. 142; 198, с. 101].

Крім того, забезпеченню організації й збереження мисливських угідь як

середовища перебування мисливських тварин й умов їх відтворення сприятиме

обов’язкове відведення в межах мисливських угідь відтворювальних ділянок. Так,

ст. 27 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» передбачено,

що користувачі мисливських угідь у межах цих угідь виділяють не менш як 20 %

площі наданих у користування їм мисливських угідь для відтворювальних

ділянок, на яких полювання забороняється. Визначення цих територій

врегульовано Порядком визначення територій для охорони і відтворення

мисливських тварин (відтворювальних ділянок), затвердженим наказом

Держкомлісгоспу України від 22.01.2004 р. № 4 [231]. Вимоги Порядку є

обов’язковими для користувачів мисливських угідь, а також організацій, що

проводять їх упорядкування. У разі виявлення факту відхилення від вимог

Порядку в пояснювальній записці до проекту організації й розвитку мисливського

господарства повинні бути вказані обставини, що призвели до цього.

Проаналізувавши положення Порядку, Л. Р. Данилюк відносить до заходів

упорядкування: 1) встановлення категорій складності (розрядів) робіт із

148

мисливського упорядкування, яких залежно від рівня ведення мисливського

господарства та якісної оцінки мисливських угідь (р. 4 Порядку) виокремлено

чотири (I, II, III, IV); 2) лісомисливське районування, як відомо, мисливські угіддя

України розташовані в межах 5 природних зон (р. 5 Порядку); 3) господарсько-

технічний поділ території мисливських угідь, тобто виконавець разом із

користувачем мисливських угідь складає і погоджує схематичний план території,

визначає межі відтворювальних ділянок, єгерських обходів, місця встановлення

аншлагів, указівних стовпів, рейштоків, серпантинів (для гірської місцевості),

під’їзних шляхів, містків, пристаней, гаток, куренів, веж для спостережень і

селекційного відстрілу, мисливських баз, мисливських будинків, вольєрів,

водопоїв тощо (р. 6 Порядку); 4) 142 визначення оптимальної щільності

мисливських тварин (р. 11 Порядку); 5) врахування оцінки впливу різноманітних

чинників на стан популяцій мисливської фауни (р. 12 Порядку); 6) розрахунок

річного приросту поголів’я мисливських тварин (р. 13 Порядку); 7) встановлення

норм добування мисливських тварин (р. 14 Порядку) [81, с. 142]. (Додатково див.

розділ 1.2).

Третю групу утворюють заходи щодо охорони та захисту мисливських угідь

від злочинних посягань, що забезпечується встановленням обов’язкової єгерської

служби в межах мисливських угідь, притягненням видних до юридичної

відповідальності (див. розділ 3.3), а також вжиттям заходів просвітницького й

культурного характеру, завдяки чому підвищується мисливська культура

населення нашої держави, виховання природоохоронної свідомості. Декілька слів

скажемо щодо єгерської служби. Так, відповідно до ст. 29 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання» з метою охорони мисливських угідь

користувачі угідь створюють єгерську службу з розрахунку не менш як один єгер

на п’ять тисяч гектарів лісових або десять тисяч гектарів польових чи водно-

болотних мисливських угідь.

Примітно, що майже аналогічні норми містяться в законодавстві

європейських держав. Так, згідно з польським законодавством, орендатор угідь

зобов’язаний працевлаштувати щонайменше одного охоронця – працівника

149

установи при воєводстві, (щоправда заробітну плату йому платить орендатор). За

законодавством Словаччини орендар на кожні 500 га подає на затвердження

районним лісним управлінням охоронців, які діють на громадських засадах. На

кожні 3 тис. га орендатор повинен прийняти на роботу професійного мисливця з

відповідною освітою, на угіддя понад 10 тис. га професійний мисливець повинен

бути з вищою спеціальною освітою. Угорським законодавством передбачено, що

орендатор приймає на роботу одного спеціаліста з середньою або вищою

спеціальною освітою на кожні 3 тис. га угідь і повинен утримувати єгеря на кожні

500 га лісових угідь. В Угорщині всі єгері мають статус поліції, стоять на обліку,

мають посвідчення і жетони «єгерська служба», засоби зв’язку, кийки, кайданки і

табельну зброю – пістолети. Єгер має право зупиняти машину і оглядати її з

метою виявлення незаконно здобутої дичини [8].

На жаль, маюче законодавче підґрунтя, діяльність єгерської служби в

українських реаліях незадовільна. Відомі непоодинокі випадки порушення

законодавства користувачами мисливських угідь. Наприклад, ст. 29 Закону

України «Про мисливське господарство та полювання» передбачите створення

єгерської служби користувачами мисливських угідь. Наприклад, в Херсонської

області, де у грудні 2016 р. державними інспекторами з охорони навколишнього

природного середовища проведено планову перевірку дотримання вимог

природоохоронного законодавства державним підприємством «Голопрістанське

лісомисливське господарство». На час проведення перевірки в штаті підприємства

значилося два працівники – мисливствознавець і єгер, що не відповідає

встановленим вимогам і є підставою для розгляду Державною екологічною

інспекцією в Херсонській області згідно із Законом України «Про основні засади

державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» та Закону

України «Про мисливське господарство та полювання», питання про

призупинення діяльності підприємства в частині ведення мисливського

господарства і полювання [372].

За статистичними даними державної статистичної звітності (за 2014 р.) у

мисливському господарстві України працює 7240 осіб, з яких 577 –

150

мисливствознавці, 366 – державні районні мисливствознавці, 5450 – штатні єгерів

і 710 – єгері, в УТМР – 116 мисливствознавці і 2832 єгері. У середньому по

державі один штатний єгер обслуговує 8,4 тис. га мисливських угідь (у

Держлісагентстві – 6,8 тис. га, в УТМР – 10,4 тис. га, в інших користувачів – 6,0

тис. га угідь). Вони організовують і безпосередньо проводять весь комплекс робіт

з охорони мисливських тварин, регулювання поширення і чисельності небажаних

видів диких тварин, розвитку мисливського туризму. За останні п’ять років

загальна кількість працюючих у мисливському господарстві істотно не змінилася.

Має місце висока змінність кадрів, відсутня належна координація і планування

підготовки й підвищення кваліфікації фахівців [8]. Крім того, проблемами

створює також відсутність: а) належного фінансування єгерської служби,

наслідком якого є низький рівень забезпечення засобами пересування, оснащення

й матеріального заохочення працівників); б) реальних повноважень у єгерської

служби або державних районних мисливствознавців. Наголосимо, що у багатьох

країнах єгерська служба громадського об’єднання має права і повноваження

поліції (а часто й більші), що дає змогу вести ефективну боротьбу з браконьєрами

[8]. У зв’язку з чим, на нашу думку, одним із основних напрямів реформування

мисливської галузі повинна стати оптимізація організаційної структури і роботи

єгерської служби і мисливствознавців (підпорядкування, технічне оснащення,

навантаження, рівень заробітної плати тощо). Звісно, це можливо лише з

прийняттям відповідного нормативно-правового акта, спрямованого на

визначення правових засад діяльності єгерської служби в Україні.

Додамо, що чинним законодавством України не передбачено застосування

ландшафтного або системного підходу під час охорони мисливських угідь, що

значно знижує рівень правоохоронних заходів у мисливській сфері.

Зупинимося ще на доведеному природничими науками факті, а саме на

тому, що знищення природної рослинності не тільки призводить до повної

деградації ґрунтового покриву, й впливає на формування річкового стоку,

зниження місцевих базисів ерозії, пересихання верхів’їв малих рік і особливості

протікання водно-ерозійних процесів [201, с. 9–14]. Оскільки земля в

151

екологічному аспекті є головною ланкою усіх наземних біоценозів, а також

біосфери планети в цілому, виступає живильним середовищем як для рослинного

світу, так і для тваринного, зберігає та очищує води природним шляхом [237,

с. 136], то обґрунтованим вважається висновок, що без природних об’єктів

мисливські угіддя не здатні виконувати відповідні функції і завдання; від стану

(якісно-кількісного показника) будь-якого природного об’єкта в межах угідь

безпосередньо залежать показники мисливських угідь, їх властивості. У зв’язку із

чим наголосимо, що правова охорона мисливських угідь як природного комплексу

повинна включати також правові засоби охорони окремих природних об’єктів, як-

от: земель, ґрунтів, лісів, тваринного світу, водних об’єктів, атмосферного повітря

тощо. Розглянемо деякі з них. Передусім наголосимо, що в даного дисертаційного

дослідження питання правової охорони окремих природних об’єктів буде

розглянуто частково через встановлені вимоги щодо обсягу роботи.

Застосування до мисливських угідь ландшафтного підходу, про відсутність

закріплення якого на законодавчому рівні вже йшлося, дає можливість

сформулювати визначення мисливського ландшафту як поліфункціональної

системи, сформованої здебільшого сукупністю лісоекосистем або агроекосистем –

ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних насаджень, лісових ділянок різної площі,

чагарників, природних лук, водних об’єктів, боліт, природно-заповідних

територій, а також розташованих на їх територіях доріг, комунікацій, будівельно-

інженерних і технічних споруд. На підставі вищезазначеного можна

стверджувати, що ландшафти формуються в результаті нерозривної взаємодії

природно-територіального комплексу з усіма ланцюгами системи землеробства, у

тому числі з інфраструктурою і протиерозійними заходами, лісовими роботами, а

також рекреаційною діяльністю тощо. Як раніше відмічалося, значну площу

мисливських угідь складають землі сільськогосподарського призначення, на яких

зростають корми формується кормовий показник мисливських угідь. Отже, від

якісного стану таких земель, їх ґрунтів прямо залежить і клас бонітету угідь (див.

детальніше розділ 1.2). Сьогодні можна вказати три основні проблеми, які

впливають на якісний стан ґрунтів та земель сільськогосподарського призначення,

152

що позначається і на мисливських угіддях:

По-перше, це ерозія ґрунтів, негативні наслідки якої не обмежуються

зниженням родючості ґрунтів. Ерозія згубна ще й тому, що продукти змиву

замулюють річки, ставки, інші джерела, що, у свою чергу, має негативно

позначатися на угіддях як середовищах перебування диких тварин. Тому з метою

зменшення впливу ерозійних процесів на угіддя і підвищення родючості ґрунтів

здійснюється розширене відтворення лісів за рахунок залучення нових земель,

непридатних для сільськогосподарського використання. На цих землях

створюються протиерозійні насадження, в тому числі вздовж берегів малих річок і

водоймищ. Збільшення ж площ лісів позитивно впливає на якісний стан

мисливських угідь, їх гніздопригодні, захисні й кормові показники.

По-друге, забруднення земель сільськогосподарського призначення

пестицидами, агрохімікатами тощо, великі концентрації яких: а) вражають різні

компоненти природних екосистем, зменшуючи біологічну продуктивність

природних фітоценозів, видову різноманітність тваринного світу; б) знижують

чисельність корисних комах і птахів [345, с. 289–295], у тому числі представників

мисливської фауни; в) погіршують загальний стан мисливських тварини та

зменшують їх вагу; г) призводять або до біохімічних і морфо-фізіологічних змін в

організмах тварин, або навіть до їх загибелі в результаті хронічного отруєння;

ґ) негативно впливають на репродуктивну здатність мисливських тварин, що

урешті-решт, різко знижує чисельність популяції тварин. З огляду на

вищезазначене потрібно наголосити на важливості вжиття низки

попереджувально-охоронювальних, стимулюючих, контролюючих, поновлюючих

і заборонювальних заходів, спрямованих на недопущення погіршення санітарного

й якісного стану земель мисливських угідь, що безпосередньо впливає на клас

бонітету таких угідь, їх продуктивність.

Зазначимо, що у чинному екологічному законодавстві відсутні дієві норми,

завдяки яким відбувається захист агроландшафтів, які є значною частиною

мисливських угідь (60,0–76,3 %) [54, с. 301–305]. Спираючись на це, пропонуємо

внести відповідні зміни до національного законодавства, запозичивши позитивний

153

досвід сусідніх країн-членів Європейського Союзу, а саме визнати обов’язками

землекористувачів: а) проводити господарську діяльність згідно з основними

напрямками використання сільськогосподарських угідь, за умов сталого

покращення середовищ існування тварин; б) безпечне використання хімічних

засобів у сільському господарстві та лісівництві; в) застосування аграрних методів

і технологій, які не становлять загрози для існування тварин на даних територіях;

г) підтримання належного стану екологічних коридорів (маршрутів) тощо (за

аналогією зі ст. 11 Закону «Право мисливське» (Ustawa «Prawo łowieckie»)

Республіки Польща; ґ) ознайомлення представників мисливських угідь із місцем і

часом проведення сільськогосподарських робіт у нічний період, заготівлі кормів і

використання хімічних речовин, які є шкідливими для диких тварин, у строки не

пізніше ніж за три доби до початку виконання цих робіт; д) виконання таких

аграрних робіт, і при обкошуванні постійних пасовищ, збиранні зернових і

кормових культур, скошуванні їх зеленої маси забезпечували б переміщення

тварин від центру польового контуру до його периферії (за аналогією з § 25

«Обов’язки основних користувачів мисливських угідь» Закону «Про полювання та

про внесення змін до деяких законів» Словацької Республіки [401]). Додамо, що

§ 79 «Запобігання збиткам» Закону Угорщини «Про охорону тваринного світу та

полювання» [399] передбачає зобов’язання землекористувачів брати участь в

усуненні негативних наслідків або їх мінімізації, а також виплачувати компенсації

мисливським господарствам. Введення відповідних правових норм до

національного законодавства, на нашу думку, значно розширить систему заходів

охорони мисливських угідь, особливо в частині попередження спричинення

збитків і погіршення якості агроландшафтів як складової мисливських угідь.

По-третє, збереження водно-болотних угідь також має велике значення для

якісної характеристики мисливських угідь. На території України 33 водно-болотні

угідь (загальною площею біля 678 тис. га.) мають міжнародне значення, з них 22

отримали статус міжнародних у 1995 р., а в 2004 р. Бюро Рамсарської конвенції

прийняло рішення про надання міжнародного статусу ще 11 угіддям України, які

знаходяться у межах територій природно-заповідного фонду України [237, с. 173–

154

174]. Відповідно до Рамсарської конвенції, стороною якої є Україна, під водно-

болотними угіддями розуміють «райони маршів, боліт, драговин, торфовищ чи

водойм (природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або

проточних, прісних, солонуватих або солоних), включаючи морські акваторії,

глибина яких під час відпливу не перевищує 6 метрів» (ст. 1) [147]. Функція водно-

болотних угідь як середовища перебування полягає в тому, що вони утримують

значну кількість біологічного й генетичного різноманіття. Вони можуть

розглядатися як природне сховище генетичного матеріалу [300, с. 345–346]. Слід

брати до уваги, що екосистемна цінність водно-болотних угідь України

визначається: а) трансконтинентальним значенням угідь як місць линьки і зимівлі

для птахів, що мігрують між Євразією та Африкою; б) високим ступенем

ландшафтного різноманіття. Йдеться про озера, лимани, мілководдя, опріснені

затоки, заплавні водно-болотні угіддя, марші, засолені степи, акумулятивні та

материкові острови, глинисті кручі, піщано-мулясті пляжі, очеретяно-болотні хащі,

цілинні степові ділянки, солончакові болота, задерновані й купинясті луки, лісові

озера та болота, а також штучні ландшафти, рисові поля, рибні ставки, промислові

відстійники, агроценози, багаторічні трави, ліси, лісосмуги, лісопосадки тощо; в)

великим біотичним різноманіттям; г) значною місткістю кормової бази для

мігруючих птахів і птахів, що гніздяться; ґ) наявністю незамерзаючих ділянок

акваторій Чорного та Азовського морів, що сприяє формуванню скупчень птахів

для зимівлі. На жаль, на сучасному етапі в Україні зникає велика кількість водно-

болотних угідь через: будівництво загат на великих річках; інтенсивне

використання земель водно-болотних угідь у сільському господарстві; побудову

житлових масивів і розміщення промислових комплексів; забруднення й токсичне

навантаження на них, з огляду на те, що відбувається замулення та значно

змінюються гідрологічні режими; вирубування лісових насаджень тощо.

Отже, пропонуємо, заходами правової охорони водно-болотних угідь

визнати:

1) заборонного характеру: заборону в межах водно-болотних угідь:

а) проводити всі види меліоративних і будь-яких інших робіт (вибухові роботи,

155

видобування корисних копалин тощо), що можуть призвести до погіршення цих

угідь або до їх знищення; б) порушувати режими використання водоохоронних

зон і прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів,

зон санітарної охорони водних об’єктів; в) скидання у водний об’єкт забруднених

виробничих і господарсько-побутових стічних вод; г) будівництво споруд (крім

гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), що не пов’язань із забезпеченням

охорони водно-болотного угіддя і підтриманням його оптимального

гідрологічного режиму; ґ) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для

залуження і заліснення); д) зберігання й застосування на територіях (акваторіях)

водно-болотних угідь пестицидів, отрутохімікатів і добрив; е) садівництва та

городництва; є) миття й обслуговування транспортних засобів і техніки;

ж) влаштування літніх таборів для худоби; з) влаштування звалищ сміття,

полігонів і накопичувачів побутових і промислових відходів (рідких і твердих);

и) влаштування кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

2) попереджувального характеру: а) організацію систематичних

спостережень за станом водно-болотних угідь; б) нормування у галузі охорони

водно-болотних угідь; облік водно-болотяних угідь тощо;

3) стимулюючого характеру: а) запровадження економічних важелів

стимулювання охорони водно-болотних угідь; б) встановлення підвищеної

відповідальності за порушення режиму їх охорони і використання, а також за

знищення й пошкодження водно-болотних угідь;

4) контролюючого характеру: а) здійснення державного й громадського

контролю за додержанням режиму охорони і використання; проведення широкого

міжнародного співробітництва у цій сфері; вжиття інших заходів з метою

збереження водно-болотних угідь.

Додамо, що водно-болотні угіддя є особливим об’єктом правової охорони,

через поширення на їх правову регламентацію норм міжнародного права,

наприклад, Рамсарської конвенції, що, у свою чергу, зумовлює специфіку їх

правового регулювання.

Що ж стосується використання та охорони тваринного світу як складової

156

екосистеми – мисливські угіддя, то зазначимо, що у сучасних умовах на

перший план виходять питання зонування мисливських угідь, прогнозування та

оптимізації вікової і статевої структури і чисельності популяцій основних видів

мисливських тварин, профілактики захворювань і боротьби з епізоотіями.

Назріла необхідність перегляду критеріїв оцінки якості місця існування тварин,

впровадження сучасних методів обліку видового складу і чисельності

мисливських звірів і птахів. Із метою збільшення видового різноманіття диких

тварин під час ведення мисливського господарства варто сприяти збільшенню

різноманіття видів не тільки фауни, а й флори як джерела корму й середовища

їх існування, звертатися із клопотанням до лісогосподарських підприємств

залишати в лісі старі й дуплисті дерева, мінімальну частину вітровальних дерев,

фруктові дерева й кущі, хащі, інші важливі для збільшення біорізноманіття

оселища тощо. Особливу увагу пропонуємо звернути на збереження рідкісних і

червонокнижних видів фауни, оскільки вони слугують індикатором загального

стану середовища проживання диких тварин: чим більше біорізноманіття – тим

здоровіші його окремі індивідууми (включаючи мисливські види тварин) [8].

За охорону мисливської фауни в господарстві відповідають

мисливствознавці та єгері, про це вже йшлося. Крім того, паралельно цю роботу

виконує лісова охорона (див. розділ 3.2). Зазначимо, що для збереження

задовільного стану санітарно-епідеміологічної ситуації території перед

початком полювань, згідно з приписами головного ветеринарного інспектора

ветеринарної медицини, єгерською службою господарства проводиться відстріл

хижих ссавців і бродячих тварин та їх експертиза, а для покращання санітарно-

епідеміологічної ситуації, крім знищення хижих ссавців, на території

товариства слід проводити санацію лисячих нір.

Таким чином, підтримання продуктивності мисливських угідь на високому

рівні потребує обов’язкової ув’язки та взаємодії вже у найближчі роки заходів

мисливсько-господарської діяльності з агротехнікою сільськогосподарських

культур, з рубками і поновленням лісу, протипожежними заходами, а також з

осушувальної меліорацією і з іншими видами трансформації земельних і водних

157

площ. У зв’язку із чим, на нашу думку, надання у розпорядження мисливського

господарства малопродуктивних і не зручних для сільського та лісового

господарства ділянок земель може мати позитивний ефект. За сучасного рівня

техніки їх неважко перетворити на ремізи і кормові поля. Оптимальні умови для

ведення спортивного мисливського господарства можуть бути створені тільки при

встановленні тісного контакту з діяльністю лісових господарств.

Підсумовуючи вкажемо, що, на нашу думку, правова охорона мисливських

угідь – це комплекс організаційних, технічних, державних і громадських заходів

правового, організаційного й економічного характеру, закріплених у

законодавстві, спрямованих на збереження, покращення, відтворення й

раціональне використання мисливських угідь як середовища перебування диких

тварин, а також територіального базису ведення мисливського господарства.

Основне завдання охорони мисливських угідь полягає в забезпеченні збереження

та відтворення мисливських ресурсів, екологічної цінності природних і набутих

якостей угідь. Отже, правова охорона мисливських угідь в Україні включає:

1) сукупність попереджувальних, забороняючих, відновлюючих, каральних та

стимулюючих норм; 2) контроль за станом мисливських угідь України та

дотримання вимог законодавства щодо їх охорони; 3) відповідальність за

порушення охоронних норм екологічного законодавства в мисливській сфері;

4) відшкодування відповідним суб’єктом завдоної шкоди мисливським угіддям як

об’єкту охорони.

Як наслідок законодавчого регулювання назвемо те, що особливості

правового режиму охорони мисливських угідь з урахуванням сиситемного та

ландшафтних підходів не визначені в чинному законодавстві. Щоправда, перші

кроки до застосування зазначених підходів вже зроблені в національній

природничій і еколого-правовій науці, які опробовують, вдосконалюють і втілюють

в науково-правову систему світовий досвід у галузі ведення мисливського

господарства та охорони мисливських угідь. Додамо, що збереження цілісності

екосистеми – першочергове завдання правової охорони мисливських угідь, як

складника більш широкого поняття «правова охорона довкілля».

158

3.2. Організаційно-правовий механізм використання та охорони

мисливських угідь

Відповідно до усталених наукових уявлень охорону довкілля можна

забезпечити шляхом вжиття комплексу організаційних, правових та економічних

заходів, спрямованих на відновлення пошкоджених об’єктів навколишнього

природного середовища, зниження рівня шкідливого впливу антропогенної

діяльності на екологічні взаємозв’язки, відновлення природних ресурсів,

забезпечення їх раціонального використання. До наведеного додамо, що

А. П. Гетьман пропонує комплекс таких заходів розглядати як організаційно-

правовий механізм охорони довкілля, що складається із двох системоутворюючих

елементів: інституційного, тобто системи державних і громадських інституцій, які

здійснюють управління у сфері охорони довкілля, та функціонального, що

проявляється у багатоманітності функцій такого управління [237, с. 56]. Крім того,

науковець робить висновок, який заслуговує на підтримку, що організаційно-

правовий механізм охорони довкілля слід визнати системою організації діяльності

органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері публічних

екологічних відносин, що виникають у зв’язку з охороною довкілля та

забезпечення екологічної безпеки [61, с. 119–128]. Метою безперервного

застосування цього механізму є забезпечення й підтримка функціонування

екологічної системи, яка повинна відповідати об’єктивним законам

навколишнього природного середовища, бути стійкою і саморегульованою,

поступально розвиватися, ґрунтуватися на екологічних імперативах [35].

В еколого-правовій науці організаційно-правовий механізм охорони

довкілля обирали предметом наукових досліджень такі науковці, як Г. І. Балюк

[25, с. 34–57], А. П. Гетьман [61, с. 119–128; 98, с. 37–70; 237, с. 14–109],

В. А. Зуєв [116], І. І. Каракаш [94], В. В. Костицький [152; 155], Ю. А. Тихомиров

[331], Ю. С. Шемшученко [92] та ін. Теоретичні засади функціональної складової

організаційно-правового механізму охорони довкілля, як і окремі функції

управління, були у центрі уваги В. І. Андрейцева [10; 12; 90], О. А. Бакая [23–24],

159

А. Г. Бобкової [34], А. П. Гетьмана [58], О. В. Головкіна [69–70], Л. М. Здоровко

[113], В. В. Костицького [153], І. Л. Радика [295], С. В. Шарапової [361], Т. П.

Шохи [372], З. В. Яремак [384] та ін.

Зокрема, В. В. Костицький вважає оптимальним використання терміна

«економіко-правовий механізм охорони довкілля на позначення всього комплексу

заходів з охорони довкілля». Цей механізм, на думку науковця, передбачає

організаційно-правовий, інституційний, функціональний та економічний

(ресурсний) виміри (елементи). Організаційно-правовий вимір включає в себе

сукупність правових норм, закріплених у відповідних законодавчих актах, за

допомогою яких забезпечується охорона довкілля у правовій формі.

Інституційний аспект охоплює собою систему органів державної влади та

місцевого самоврядування, які прямо чи опосередковано беруть участь в охороні

довкілля згідно з власною компетенцією. Функціональний аспект економіко-

правового механізму охорони довкілля охоплює сукупність функцій з охорони

природного середовища, які виконують вищевказані органи влади в межах,

встановлених актами чинного законодавства. Нарешті, економічний аспект цього

механізму включає сукупність економічних регуляторів, визначених

законодавством і спрямованих на забезпечення охорони довкілля. В єдності всі ці

елементи становлять явище, яке охоплюється поняттям «економіко-правовий

механізм охорони довкілля», що надає державній політиці в цій сфері чіткої

цілеспрямованості, формальної визначеності. Він тісно пов’язаний і закономірно й

органічно залежить від економічної, політичної, правової, культурної систем

суспільства, особливостей побудови і функціонування державного механізму, а

також від еколого-правової культури суб’єктів права [154, с. 148].

Таким чином, пошук оптимальної моделі поєднання заходів охорони

довкілля в єдиний комплекс і досі триває в науці екологічного права. Разом із тим

слід зауважити, що вивчення організаційно-правового механізму охорони

довкілля в умовах сьогодення набуває особливої актуальності, оскільки охорона

природи одночасно є однією з найгостріших соціальних проблем, яка потребує

негайного вирішення, і виступає однією з найважливіших функцій держави, яку

160

вона делегує своїм органам. Із цього приводу В. М. Тюн наголошує, що

співвідношення природоохоронної функції держави і органів державної влади – це

співвідношення загального і особливого в державній діяльності, де

природоохоронна функція держави – це загальне в її діяльності щодо охорони

навколишнього природного середовища, властиве тією чи іншою мірою

визначеним органам державної влади, а функції органів державної влади – саме те

особливе, що відрізняє їх один від одного [336, с. 25].

З огляду на це варто зупинитися на особливостях державного управління

охороною мисливських угідь, яке здійснює низка державних органів, що мають

різну компетенцію і виконують функції, належать до загальнодержавного [237,

с. 69] або територіального (місцевого) рівня [152] і які в сукупності утворюють

систему державного управління [50, с. 1320]. Таким чином, систему органів

державного управління у галузі охорони і використання мисливських угідь

утворюють уповноважені органів державної влади і місцевого самоврядування

(суб’єкти управління) у галузі охорони і використання мисливських угідь, які

діють узгоджено, а саме Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України,

органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, а також

спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади в межах

повноважень, установлених законом.

Не випадково в Основних напрямах державної політики України у галузі

охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної

безпеки, затверджених Постановою Верховної Ради України від 05.03.1998 р.

№ 188/98 [273], передбачено, що для реалізації державної екологічної політики

існує три рівні управління: національний, регіональний та місцевий.

Обґрунтуванням виокремлення регіонального рівня є те, що державна система

управління природоохоронною діяльністю є занадто централізованою й з

елементами відомчості, як наслідок, знижується ефективність управління на

регіональному рівні, зокрема, погіршується планування та використання

інвестицій природоохоронного призначення, а також це не дає можливості

повністю враховувати територіальні інтереси у створенні екологічно безпечного

161

довкілля (п. 16 «Основних напрямів державної політики України у галузі охорони

довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»

[273]). Такий же підхід збережено у Законі України «Про Основні засади

(стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» [272],

і це правильно. Отже, при систематизації органів управління у сфері охорони і

використання мисливських угідь в основу можуть бути покладені різні критерії,

зокрема: а) територіальний масштаб їх діяльності; б) обсяг, зміст і характер

компетенція; в) підлеглість органів між собою; г) порядок утворення та ін.

Крім того, традиційним в екологічному праві є підхід, за яким компетенція

органів державного управління в галузі мисливського господарства

розкриваються через повноваження відповідних органів [380, с. 590]. Додамо, що

А. П. Гетьман пропонує виокремити, залежно від компетенції, за цим критерієм

органи загальної, спеціальної, міжвідомчої та галузевої (відомчої) компетенції;

органи загального (комплексного) державного управління, функціональні органи,

координаційні спеціально уповноважені органи управління. Існує також поділ на

органи загальної та спеціальної компетенції [97, с. 37].

Визначаючи інституційний елемент організаційно-правового механізму

охорони мисливських угідь застосуємо поділ органів управління за обсягом,

змістом і характером компетенція на органи загальної та спеціальної компетенції.

Так, повноваження органів загальної компетенції визначені Законом України

«Про мисливське господарство та полювання» (статті 5, 7–10, 37), деякі з яких

стосуються безпосередньо використання та охорони мисливських угідь.

Наприклад, Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики

у галузі мисливського господарства та полювання; розробляє і виконує

загальнодержавні програми мисливського господарства. Вкажемо, що Державні

цільові екологічні програми є, так би мовити, багатокомпонентним інструментом,

якому притаманні як адміністративно-контрольні, так і економічні важелі

управління, за допомогою яких забезпечується пріоритетність організаційно-

економічних механізмів державного регулювання екологічної політики України

[303, с. 85–93]. У зв’язку із цим, особливої актуальності набувають положення

162

Стратегії сталого розвитку та інституційного реформування лісового та

мисливського господарства України на період до 2022 р., проект якої 20.08.2017 р.

винесено на громадське обговорення. Стратегія спрямована на визначення завдань

та інструментів вирішення екологічних, економічних і соціальних проблем

лісового й мисливського господарства України і створення умов для сталого

розвитку з урахуванням географічних та інших особливостей.

На повноваженнях обласних, районних, Київської та Севастопольської

міських державних адміністрацій у галузі мисливського господарства та

полювання. Передусім можна виокремити повноваження на встановлення

відповідно до законодавства обмежень щодо користування мисливськими

угіддями й здійснення полювання. Верховна Рада Автономної Республіки Крим,

обласні, районні, Київська та Севастопольська міські ради затверджують

відповідні програми розвитку мисливського господарства; вирішують в

установленому порядку питання надання в користування мисливських угідь. До

повноважень сільських, селищних і міських рад у галузі мисливського

господарства і полювання належить: організація і вжиття заходів щодо охорони

державного мисливського фонду, покращення середовища перебування

мисливських тварин; вирішення відповідно до Закону України «Про мисливське

господарство та полювання» питань, що стосуються надання у користування

мисливських угідь.

Що ж стосується повноважень органів спеціальної компетенції у сфері

державного управління у галузі ведення мисливського господарства та

використання та охорони мисливських угідь, то вони знайшли своє закріплення у

Законі України «Про мисливське господарство та полювання», а також

положеннях про відповідні органи. Так, Міністерство екології та природних

ресурсів України, як головний орган у системі центральних органів виконавчої

влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони

навколишнього природного середовища та екологічної безпеки, забезпечує

нормативно-правове регулювання у сфері раціонального використання,

відтворення та охорони об’єктів тваринного і рослинного світу, біологічного і

163

типового ландшафтного різноманіття, формування, збереження та використання

екологічної мережі, а також у межах повноважень, передбачених законом,

біологічної і генетичної безпеки, охорони й раціонального використання земель з

питань охорони, використання й відтворення тваринного і рослинного

світу;встановлює ліміти, норми використання об’єктів тваринного світу (крім

водних біоресурсів) і встановлює правила добування диких тварин, а також їх

утримання і розведення в напіввільних умовах чи в неволі; видає, анулює,

здійснює переоформлення й видачу дублікатів документів дозвільного характеру

на: спеціальне використання об’єктів тваринного світу і природних рослинних

ресурсів тощо [257].

Міністерство аграрної політики та продовольства України забезпечує

формування та реалізацію державної політики у сферах лісового і мисливського

господарства [256].

Розглянемо інші органи. Основними завданнями Держлісагентства є:

1) реалізація державної політики у сфері лісового й мисливського господарства;

2) внесення на розгляд міністра аграрної політики та продовольства пропозицій

щодо забезпечення формування державної політики у сфері лісового й

мисливського господарства. Крім того, Держлісагентство відповідно до

покладених на нього завдань: вносить міністрові аграрної політики та

продовольства пропозиції щодо загальнодержавних і регіональних (місцевих)

програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів, розвитку

мисливського господарства; організовує ведення лісовпорядкування й

впорядкування мисливських угідь; організовує роботу з укладення з

користувачами мисливських угідь договорів про умови ведення мисливського

господарства та здійснює контроль за їх виконанням;веде державний кадастр

мисливських тварин, що перебувають на території України; здійснює державний

контроль за дотриманням законодавства в галузі мисливського господарства і

полювання; вносить пропозиції щодо надання в користування мисливських угідь і

припинення права користування ними органам, що приймають зазначені рішення,

тощо [252].

164

Відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію України,

затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 454/2011,

Держекоінспекція України входить до системи центральних органів виконавчої

влади й утворюється для забезпечення реалізації державної політики із здійснення

державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного

середовища, раціонального використання, відтворення й охорони природних

ресурсів [223]. Разом із тим 31.05.2017 р. Уряд ухвалив Концепцію реформування

системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього

природного середовища [281]. Документом передбачено реалізацію положень

програмних документів щодо реформування системи державного нагляду

(контролю), створення єдиного інтегрованого органу природоохоронного нагляду

(контролю) й усунення дублювання функцій у цій сфері. Зокрема, пропонується

запровадити державну систему екологічного моніторингу, утворити Державну

природоохоронну службу і ліквідувати Державну екологічну інспекцію, до складу

новоутвореної служби включити нові міжрегіональні органи природоохоронної

служби. Відбір на всі посади здійснюватиметься на конкурсних засадах. Також у

концепції закладено підґрунтя для переходу від системи тотального планового

нагляду (контролю) до системи моніторингу, попередження порушень

природоохоронного законодавства і контролю на основі ризик-орієнтованих

показників.

Таким чином, Концепцією з урахуванням виконання зобов’язань,

зафіксованих в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та

Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми

державами-членами, з іншої сторони [329], і Планом законодавчого забезпечення

реформ в Україні, схваленим постановою Верховної Ради України від

04.06.2015 р. № 509-VIII, з метою вдосконалення державної системи екологічного

моніторингу та спрощення системи державного нагляду (контролю) у сфері

охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання,

відтворення і охорони природних ресурсів передбачено ліквідацію

Держекоінспекції та утворення Державної природоохоронної служби, яка і буде

165

виконувати контролюючу функцію.

Ще одним органом є Державна лісова охорона (далі – Держлісоохорона),

яка діє у складі Держлісагентства, Республіканського комітету Автономної

Республіки Крим з питань лісового й мисливського господарства, обласних

управлінь лісового й мисливського господарства і підприємств, установ і

організацій, що належать до сфери управління Держлісагентства.

Держлісоохорона має статус правоохоронного органу, а мета його діяльності –

здійснення правових, лісоохоронних та інших заходів, спрямованих на

збереження, розширене відтворення, невиснажливе використання лісових ресурсів

і об’єктів тваринного світу. Посадові особи Держлісоохорони відповідно до

поставлених перед ними завдань мають право: проводити перевірки додержання

лісокористувачами, власниками лісів і користувачами мисливських угідь вимог

нормативно-правових актів і нормативних документів із питань ведення лісового

господарства та у галузі мисливського господарства й полювання; зупиняти на

території мисливських угідь транспортні (плавучі) засоби та проводити їх огляд й

огляд знарядь полювання, добутої продукції; подавати позови до суду про

відшкодування втрат лісогосподарського виробництва або збитків, завданих

внаслідок порушення законодавства у галузі мисливського господарства та

полювання, а також повернення самовільно або тимчасово зайнятих лісових

ділянок, мисливських угідь, строк користування якими закінчився, тощо [253].

Разом із тим додамо, що однією з причин неефективного ведення мисливського

господарства є відсутність дієвої лісової охорони. Нині цей орган через брак

коштів і, як наслідок відповідного матеріально-технічного забезпечення, фактично

не може виконувати свої повноваження. З огляду на зазначене вважаємо за

доцільне погодитися із позицією О. О. Томін, яка наголошує на необхідності

покращення охорони мисливських угідь на рівні області шляхом створення

міжвідомчої лісової поліції, що буде займатися виявленням і попередженням

порушень правил полювання, збереження природних екосистем, як це має місце,

наприклад, у Польщі [334]. Для інших центральних органів виконавчої влади, які

виконують одну або декілька природоохоронних функцій стосовно всіх

166

природних об’єктів, згідно з їх повноваженнями – у першу чергу у положеннях

про ці органи.

Звісно, ніхто не може оспорювати важливості законодавчого закріплення

мети, завдань, повноважень окремих органів щодо охорони мисливських угідь.

Проте варто пам’ятати про концептуальні науково-методологічні аспекти

функціональної складової організаційно-правового механізму їх охорони

виступають є необхідною умовою на шляху до сталого розвитку. В теорії

екологічного права під функціями управління у сфері природокористування й

охорони довкілля розуміють основні напрями (або основні види) діяльності

органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських

об’єднань по забезпеченню організації раціонального використання природних

ресурсів, їх відтворення та захисту, охорони навколишнього природного

середовища й забезпечення екологічної безпеки [98, с. 57–58]. Отже, функції

управління у сфері використання та охорони мисливських угідь – це напрям

організаційно-правового впливу на суспільні відносини у сфері: а) ведення

мисливського господарства; б) використання мисливських угідь як

територіального базису ведення мисливського господарства; в) охорони

мисливських угідь як середовища перебування диких тварин; г) притягнення

винних у порушенні вимог законодавства України у сфері використання та

охорони мисливських угідь осіб до юридичної відповідальності.

На наше переконання, до функцій управління у сфері використання та

охорони мисливських угідь можна віднести: 1) просторово-територіальний устрій

мисливських угідь, що охоплює: а) упорядкування мисливських угідь (що

детально розглядається у розділі 3.1); б) планування використання мисливських

угідь (реалізується на стадії отримання мисливських угідь у користування шляхом

подачі відповідного бізнес-проекту мисливського господарства); в) землеустрій

(гл. 31 Земельного кодексу України); г) державні, цільові міждержавні й

регіональні програми у галузі реформування лісового та мисливського

господарства (наприклад, Комплексна програма реалізації на національному рівні

рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003–2015 рр.,

167

або Державна цільова екологічна програма проведення моніторингу

навколишнього природного середовища. Заслуговує на окрему увагу те, що

30.08.2017 р. Державним агентством лісових ресурсів України було винесено на

громадське обговорення проект Стратегії сталого розвитку та інституційного

реформування лісового й мисливського господарства України на період до

2022 р.); 2) моніторинг мисливських угідь; 3) облік мисливських угідь і кадастр

тваринного світу; 4) екологічну експертизу; 5) екологічний контроль;

6) ліцензування й нормування у сфері використання та охорони мисливських угідь

тощо. Оскільки обсяг роботи не дозволяє всебічно висвітлити окреслені питання,

розглянемо особливості правового забезпечення та реалізації деяких функцій

управління.

Насамперед зупинимося на екологічному контролі за дотриманням вимог

законодавства у галузі мисливського господарства й полювання. Слід

акцентувати, що до моменту утворення Державної природоохоронної служби

контролюючу функцію виконує Державна екологічна інспекція України.

Зазначимо, що в юридичній літературі існує концепція цілісного

екологічного контролю як особливого різновиду соціального контролю. Так,

виходячи із зазначеного, перший виступає одним із проявів екологічної функції

держави і входить до системи екологічного управління; є складовою та

інструментом реалізації еколого-правових норм на рівні не тільки держави, а й

юридичних осіб, і полягає в перевірці додержання екологічних вимог з охорони

довкілля і забезпечення екологічної безпеки [70, с. 26–29]. Як відомо, контроль у

галузі охорони навколишнього природного середовища і природокористування – це

регламентована законодавством діяльність державних органів і спеціалізованих

формувань екологічних громадських об’єднань, спрямована на спостереження і

перевірку дотримання юридичними і фізичними особами вимог екологічного

законодавства і застосування заходів щодо попередження правопорушень у сфері

охорони навколишнього природного середовища й природокористування [340,

с. 13].

Державний контроль у галузі мисливського господарства й полювання

168

відповідно до законодавства (ст. 37 Закону України «Про мисливське

господарство та полювання») здійснюють Кабінет Міністрів України, Державне

агентство лісових ресурсів України, Державна екологічна інспекція України,

місцеві державні адміністрації, інші державні органи. Проте (і про це вже йшлося)

спостерігається дублювання повноважень у цій сфері. Так, відповідно до статей 6¹,

37 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» Державне

агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства У той

же час згідно зі статтями 28¹, 94 Лісового кодексу України на Державне агентство

лісових ресурсів України покладені повноваження із здійснення державного

контролю за охороною, захистом, використання та відтворення лісів. Як бачимо,

Агентство наділене законом ще й повноваженнями із здійснення державного

контролю за дотриманням законодавства в галузі мисливського господарства й

полювання. У свою чергу відповідно до ст. 94 Лісового кодексу України, ст. 37

Закону України «Про мисливське господарство та полювання» і ст. 20-2 Закону

України «Про охорону навколишнього природного середовища» контрольні

повноваження у вказаних сферах має спеціалізований інспекційний орган –

Державна екологічна інспекція України. Виходить, що два державних органи

наділені повноваженнями з реалізації функцій державного контролю:

Держлісагентство та Держекоінспекція, які реалізують свої повноваження в одних

і тих же самих галузях: лісового та мисливського господарства, здійснюючи

перевірки із одних і тих же самих питань. Комплексне дослідження повноважень

Державного агентства лісових ресурсів України та Державної екологічної

інспекції на предмет дублювання їх повноважень було проведено О. Р. Проців в

рамках виконання програми ENPI ФЛЕГ-ІІ [289]. Відповідно суб’єкти

господарювання, що ведуть лісове господарство, перебувають зараз під подвійним

контролюючим тягарем. З огляду на це, вважаємо слушною позицію

О. Сторчоуса, що такий стан не відповідає засадам державної політики дерегуляції

в України, яка реалізується в рамках виконання Угоди про коаліцію депутатських

фракцій «Європейська Україна», Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020» і

169

Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Постановою

Верховної Ради України від 11.12.2014 р. Пояснимо свою позицію. Безпосереднє

дублювання повноважень порушує один із принципів державного контролю,

визначений ст. 3 Закону України «Про основні засади державного нагляду

(контролю) у сфері господарській діяльності», згідно з яким дублювання

повноважень органів державного нагляду (контролю) і вжиття заходів державного

нагляду (контролю) різними органами державного нагляду контролю з одного й

того самого питання [314] не припустимо. У зв’язку з цим лунають пропозиції

позбавити Держлісагентство України повноважень державного контролю у сфері

лісового та мисливського господарства, залишивши цю функцію профільному

інспекційному органу – Держекоінспекції, а в подальшому – Державній

природоохоронній службі.

Крім того, державні інспектори Державної екологічної інспекції України

здійснюють контроль за дотриманням вимог природоохоронного законодавства

під час проведення обліку фауни, проводять рейдові перевірки щодо контролю за

охороною тваринного світу в межах мисливських угідь, а також складають

відповідні протоколи про порушення природоохоронного законодавства.

Окремо варто розглянути й громадський контроль за дотриманням вимог

законодавства у сфері використання та охорони мисливських угідь. Так, участь

громадян у проведенні громадського екологічного контролю певною мірою є

реалізацією їх конституційного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля

(ст. 50 Конституції України). Законодавчі засади громадського екологічного

контролю встановлені Законом України «Про охорону навколишнього

природного середовища», в якому зафіксовані основні повноваження громадських

організації (об’єднань) і громадських інспекторів за цим напрямом діяльності.

Згідно зі ст. 38 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»

громадський контроль за полюванням здійснюється громадськими інспекторами з

охорони довкілля та громадськими мисливськими інспекторами. Повноваження

громадських інспекторів з охорони довкілля визначаються положенням, яке

затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує

170

формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного

середовища. Які працюють у тісній взаємодії з органами Держекоінспекції, які

призначили їх і видали посвідчення громадського інспектора з охорони довкілля,

іншими державними органами, що здійснюють контроль за охороною,

раціональним використанням і відтворенням природних ресурсів, органами

державної виконавчої влади й місцевого самоврядування, громадськими

екологічними (природоохоронними) організаціями. Їх права і обов’язки визначені

Положенням про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженим

наказом Міністерства екології та природних ресурсів України [251].

Повноваження громадських мисливських інспекторів визначаються

положенням, яке затверджується центральним органом виконавчої влади, що

забезпечує формування державної політики у сфері лісового та мисливського

господарства. Крім того, потрібно зазначити, що з метою сприяння діяльності

центральному органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства і

полювання та його місцевим органам у здійсненні контролюючих функцій з числа

мисливців, які виявили бажання, призначаються громадські мисливські

інспектори. Порядок їх призначення, права та обов’язки закріплені в Положенні

про громадських мисливських інспекторів, затвердженому наказом

Держкомлісгоспу України [252]. Вважаємо, що однією з основних проблем у

реалізації своїх повноважень громадськими мисливськими інспекторами є майже

повне їх позбавлення на практиці права брати участь у рейдах із виявлення

порушників правил полювання, оскільки ст. 39 Закону України «Про мисливське

господарство та полювання» рейд обов’язково повинна очолювати посадова особа

центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового та мисливського господарства. На практиці територіальні органи

організовують протягом року біля двадцяти рейдів. Наприклад, за останні 14 років

посадовими особами центрального органу виконавчої влади з питань лісового і

мисливського господарства в Івано-Франківській області рейди взагалі не

проводилися. Зважаючи на це, громадські мисливські інспектори майже

відсторонені від процесу подолання браконьєрства, а нерідко й самі займаються

171

браконьєрством. Так, в Івано-Франківській області лише за 6 місяців 2011 р. було

виявлено два факти браконьєрства громадськими мисливськими інспекторами:

16.02.2011 р. – громадянином Т., а 01.11.2011 р. лісовою охороною Косівського

лісгоспу було складено протокол про адміністративні правопорушення на

громадянина М., який, будучи громадським мисливським інспектором, незаконно

полював на території Космацького лісництва. Слід відзначити, що посадові особи,

які рекомендували цих громадян на громадських мисливських інспекторів, не

понесли жодної відповідальності. За таких умов робота громадських мисливських

інспекторів є неефективною [289]. Додамо, що за 2010 р. Громадськими

мисливськими інспекторами на загальнодержавному рівні складено лише 30

протоколів про порушення правил полювання, що становить лише 0,4 % від усіх

виявлених порушень правил полювання. Причому дані протоколи було складено

лише у п’яти областях держави. На жаль, маємо констатувати (на підставі

наведених вище даних та в контексті чинного законодавства) нездатність

громадських мисливських інспекторів виконувати покладені на них обов’язки.

Вважаємо подібний стан речей неприйнятним, у зв’язку з чим необхідно

прискорити внесення змін до чинного законодавства України в частині

закріплення нової процедури участі громадських мисливських інспекторів при

проведені рейдів у межах мисливських угідь.

Окремого розгляду потребує нормативно-правове регулювання ведення

статистичної звітності у мисливському господарстві. Облік мисливських угідь.

Зазначимо, що для прийняття відповідних управлінських рішень будь-якого рівня

у галузі мисливства необхідну інформацію – економічні показники (доходи,

видатки, чисельність персоналу, площу мисливських угідь), чисельність популяції

дичини і її добування – отримують через державне статистичне спостереження,

що проводиться органами державної статистики відповідно до затвердженого

Кабінетом Міністрів України плану державних статистичних спостережень або за

окремими рішеннями Кабінету Міністрів України. Метою цього виду

спостереження є отримання статистичної інформації щодо площі мисливських

угідь, чисельності працівників мисливського господарства, витрат на ведення

172

мисливського господарства і надходження коштів від експлуатації мисливських

угідь, даних про чисельність, розселення і добування мисливських тварин, штучне

розведення мисливських звірів і птахів, а результатом – первинна й узагальнена

інформація, яка використовується для визначення рівня й динаміки основних

показників, за якими проводиться спостереження, як-то площа мисливських угідь,

чисельність працівників мисливського господарства тощо.

Крім того, державне статистичне спостереження щодо ведення

мисливського господарства органи державної статистики здійснюють за формою

№ 2-тп (мисливство) «Ведення мисливського господарства» (річна), що

складається юридичні особи, яким надані у користування мисливські угіддя, і

подають на паперових носіях органу державної статистики за місцезнаходженням

респондента у строк, визначені на бланках форми. Подання форми № 2-тп

(мисливство) органам державної статистики як електронного звіту респондент

здійснює відповідно до порядку, затвердженого центральним органом виконавчої

влади з питань статистики. Отже, кожен користувач мисливських угідь

зобов’язаний подати до органів статистики річний звіт за формою 2-тп

(мисливство), в якому вказує як економічні показники (доходи/видатки,

чисельність персоналу), так і чисельність популяції дичини і її добування,

інформацію щодо упорядкування мисливських угідь. На теперішній час форма

№ 2-тп (мисливство) заповнюється на підставі даних первинної облікової

документації, зокрема: розділ I – рішень Верховної Ради Автономної Республіки

Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад про надання у

користування мисливських угідь; розділ II – особистих карток, розрахунково-

платіжних відомостей, актів, нарядів, накладних, відомостей про прийняття робіт;

розділ III – матеріалів з обліку чисельності мисливських тварин, ліцензій,

дозволів, відстрільних карток, приймально-здавальних документів (накладних,

рахунків, актів) і квитанцій. Усі показники форми заповнюються в цілих числах.

За відсутності даних у відповідній графі ставиться прочерк.

У такому випадку вимога Державного агентства лісових ресурсів України

щодо ведення державного кадастру мисливських тварин, які перебувають на

173

території України. Повторимо, що у цьому разі має місце дублювання функції, що

суперечить чинному законодавству і потребує відповідних змін, спрямованих на

уникнення дублювання повноважень органів виконавчої влади.

На всіх рівнях обробки після отримання форми № 2-тп (мисливство) з

позиції респондентів органи державної статистики здійснюють її аналіз, уведення

у відповідний комплекс електронної обробки статистичної інформації, перевірку

логічних і арифметичних контролів (як вхідного, так і вихідного масиву даних) та

передають вивірену інформацію на вищий рівень розробки. До сказаного варто

додати, що результати державного статистичного спостереження за формою № 2-

тп (мисливство) щодо ведення мисливського господарства органи державної

статистики формують на районному, регіональному та державному рівнях за

об’єктами спостереження, видами економічної діяльності, формами

господарювання, органами державного управління.

Незважаючи на багаторівнівість і всебічність, нині в Україні гостро стоїть

проблема недостовірності статистичних даних щодо стану мисливської галузі,

причиною цього, на нашу думку, є територіально-адміністративний принцип

реєстрації користувачів мисливських угідь. Причому неточною вважається як

інформація щодо обліку добутої дичини, так і щодо площі самих угідь, у деяких

випадках доходить до абсурдності. Так, ознайомившись із статистичним звітом за

2010 р., можемо дізнатися, що на території міста Київ є мисливські господарства

площею 1572,9 тис. га, що відповідає площі мисливських угідь Хмельницької

області. Звісно, на цих мисливських угіддях обліковуються мисливські тварини. У

Києві лише копитних тварин обліковується 8872 голови, з яких 931 голову

добули. Ще більш заплутаною ситуація виглядає із статистичними даними по

інших областях. Зокрема, у 2010 р. в Івано-Франківській області всього

обліковувалось 989 тис. га мисливських угідь, а в м. Івано-Франківськ – 241900 га,

тоді як загальна площа міста Івано-Франківська становить 8300 га. З цієї площі

складаються три-чотири райони області. Найбільш абсурдним у цій ситуації є те,

що на території будь-якого міста не можуть існувати мисливські господарства, у

них просто зареєстровані підприємства, що їх ведуть [289]. Тому, на нашу думку,

174

одним з основних шляхів реформування мисливської галузі повинно стати

розроблення нової Інструкції щодо заповнення форми державного статистичного

спостереження № 2-тп (мисливство) «Ведення мисливського господарства»

замість існуючої [119].

Крім того, на переконання О. Р. Проців, проблемною для ведення статистики

залишається інституція «Щорічної контрольної картки обліку добутої дичини та

порушень правил полювання», яка покликана сприяти обліку добутої дичини та

кількості порушень правил полювання, що дало б змогу збалансувати використання

природних ресурсів. Статистична інформація щодо користувачів мисливських угідь

є конфіденційною, а отже це унеможливлює об’єктивну оцінку діяльності

користувачів мисливських угідь. Більш того у цьому випадку знову має місце

дублювання функцій управління статистики та Держлісагентства України. Тому

науковець, із метою вирішення проблеми пропонує внести зміни до чинного

законодавства України щодо отримання органами Держлісагентства

конфіденційної інформації державного статистичного спостереження про

діяльність користувачів мисливських угідь. У той же час для отримання достовірної

інформації щодо популяції мисливських видів тварин, на погляд вченого, варто

включити до статистичної звітності мисливські види тварин, які знаходяться

виключно в межах територіально-адміністративної одиниці (район, область).

Внесені пропозиції дозволять охопити статистичною звітністю мисливські види

тварин незалежно від статусу території і отримати реальну картину обліку дичини

[289], що, за нашої точки зору є слушним і заслуговує на увагу.

Додатково розглянемо нормативно-правове регулювання проведення

ветеринарно-санітарної експертизи, як різновиду екологічної експертизи.

Передусім вкажемо, що ветеринарно-санітарна експертиза – комплекс

необхідних лабораторних і спеціальних досліджень (вірусологічних,

бактеріологічних, хіміко-токсикологічних, патолого-анатомічних, гістологічних,

паразитологічних, радіологічних), які проводяться спеціалістами державної

служби ветеринарної медицини або уповноваженими лікарями ветеринарної

медицини, щодо безпечності продуктів тваринного, а на агропродовольчих ринках

175

– і рослинного походження, репродуктивного матеріалу, біологічних продуктів,

ветеринарних препаратів, субстанція, кормових добавок, преміксів і кормів,

включаючи аналіз виробничої технології та технологічного обладнання щодо

відповідності ветеринарно-санітарним заходам [242]. Відповідно до ст. 32 Закону

визначається порядок здійснення селекційних і вибіркових діагностичних

відстрілів мисливських тварин для ветеринарно-санітарної експертизи, які

відповідно до ч. 1 цієї статті у мисливських угіддях проводяться незалежно від

строків мисливського сезону працівниками, уповноваженими здійснювати

охорону мисливських угідь, за дозволом центрального органу виконавчої влади,

що реалізує державну політику у сфері лісового й мисливського господарства, за

письмовою заявою користувача мисливських угідь.

Зазначимо, що наказом Міністерства аграрної політики та продовольства

України «Про затвердження Інструкції про селекційний відстріл мисливських

тварин» від 07.02.2014 р. № 57 [81, с. 89] (далі – Інструкція) встановлюється

єдиний для всіх користувачів мисливських угідь порядок проведення

селекційного відстрілу мисливських тварин, оформлення й видачі дозволів на

проведення селекційного відстрілу, критерії для відбору мисливських тварин, які

підлягають відстрілу. Відповідно до п. 2.1 Інструкції селекційний відстріл

здійснюється щодо хворих, поранених тварин, старих особин з явними ознаками

деградації, дворічного нерозвинутого молодняку, тварин з нехарактерним для

виду забарвленням, а при відстрілі самців оленів, лосів, ланей, козуль – особин з

недорозвинутими рогами. Для проведення державної ветеринарно-санітарної

експертизи діагностичний відстріл проводиться з метою оцінки епізоотичної

ситуації та вивчення стану захворювань серед мисливських тварин.

З огляду на це заслуговує на підтримку точка зору Л. Р. Данилюк, яка на

підставі аналізу мети проведення відповідних відстрілів, доводить, що селекційні й

вибіркові діагностичні відстріли мисливських тварин для ветеринарно-санітарної

експертизи належать до заходів охорони й відтворення мисливських тварин (хоча

за своє суттю є науково-дослідною діяльністю (використанням об’єктів тваринного

світу в наукових цілях)) [81, с. 148–149]. Додамо, що згідно з частнами 2 і 4 ст. 32

176

Закону відстріл мисливських тварин у встановлених ветеринарною службою

вогнищах сказу та інших небезпечних захворювань здійснюється відповідно до

законодавства про ветеринарну медицину. Селекційний і вибірковий діагностичний

відстріли мисливських тварин для ветеринарно-санітарної експертизи

здійснюються відповідно до лімітів їх добування. Тварини, добуті протягом

мисливського сезону, вважаються добутими в межах ліміту цього мисливського

сезону, а тварини, добуті в міжсезоння, – у межах ліміту наступного мисливського

сезону. Забороняється проведення селекційного відстрілу тварин іншим мисливцям

у присутності особи, яка має дозвіл на селекційний відстріл – документ, який

засвідчує право працівника, уповноваженого здійснювати охорону мисливських

угідь, на селекційний відстріл мисливських тварин і видається виключено лише за

заявками користувача мисливських угідь. У разі відсутності затвердженого в

установленому законодавством порідку ліміту добування мисливських тварин

дозвіл на селекційний відстріл не видається. Ліміти використання мисливських

тварин затверджуються відповідно до вимог ст. 16 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання» на підставі пропозиції користувачів

мисливських угідь.

Таким чином, організаційно-правовий механізм охорони й використання

мисливських угідь – це механізм організації і діяльності органів державної влади й

органів місцевого самоврядування у сфері публічних екологічних відносин, що

виникають у зв’язку з використанням й охороною мисливських угідь, а також

веденням мисливського господарства. Інституційним елементом його виступає

система державних і громадських інституцій, які здійснюють управління у сфері

використання та охорони довкілля, а функціональним – використання та охорона

мисливських угідь представлен багатоманітністю функцій такого управління, як-

то: 1) просторово-територіальний устрій мисливських угідь; 2) моніторинг

мисливських угідь; 3) облік мисливських угідь та кадастр тваринного світу;

4) проведення ветеринарно-санітарної експертизи, як різновиду екологічної

експертизи; 5) екологічний контроль; 6) ліцензування і нормування у сфері

використання та охорони мисливських угідь тощо.

177

3.3. Особливості юридичної відповідальності за порушення вимог

законодавства щодо користування та охорони мисливських угідь

Починаючи висвітлення питання, вкажемо, що зміст поняття «охорона

мисливських угідь» включає в себе як саму охорону угідь, так і охорону прав на

них. Коли охороняється якісний стан мисливських угідь, а також кількісні

показники флори та фауни в їх межах, це означає, що угіддя охороняються

всебічно і як середовище перебування диких тварин, і як територіальна основа

ведення мисливського господарства, і як природний комплекс з усталеною

екосистемою, і як об’єкт власності та користування. Охорона прав користувачів

мисливських угідь полягає в захисті прав, а у разі порушення законних інтересів

суб’єктів права й частині відповідальності за порушення покладених на них

обов’язків, права користувачів мисливських угідь підлягають відновленню в

порядку, передбаченому законом.

Юридична відповідальність як правова категорія є одним із важливих

інститутів права, тому їй приділено велику увагу з боку науковців. У теорії

екологічного права сформувалося два основні підходи до сутності юридичної

відповідальності. Так, прихильники першого підходу, наприклад, В. І. Андрейцев і

В. В. Петров [215, с. 58–63], В. Л. Мунтян, Б. Г. Розовський [369, с. 18],

Г. В. Тищенко [333, с. 137–138], Ю. С. Шемшученко [366–369] та інші відмічають,

що відповідальність у галузі екології поділяється на позитивну (активну) і

негативну (ретроспективну). При цьому перша повністю не охоплюється

поняттям «юридична відповідальність». Позитивну (активну) і негативну

(ретроспективну) правові форми юридичної відповідальності в галузі екології

виділяє В. І. Андрейцев. Він відмічає такі види позитивної відповідальності в

галузі екології, як: відповідальність держави за шкоду, заподіяну внаслідок

Чорнобильської катастрофи; відповідальність за забруднення навколишнього

природного середовища; відповідальність за шкоду, заподіяну власникам

природних ресурсів та природокористувачам і втрати виробництва. У свою чергу

В. В. Петров позитивну (перспективну) відповідальність у галузі екології виносить

178

дещо за межі поняття юридичної відповідальності й охоплює її поняттям

екологічної відповідальності. Він відмічає, що екологічна відповідальність –

складний соціальний та еколого-правовий інститут: у перспективному розумінні –

це обов’язок дотримуватися норми взаємовідносин суспільства і природи з метою

збереження науково обґрунтованого поєднання екологічних та економічних

інтересів, у ретроспективному – обов’язок перетерплювати негативні наслідки

порушення норм взаємодії суспільства і природи. Отже, В. В. Петров виділяє дві

форми екологічної відповідальності: економічну і юридичну. Автори

монографічного дослідження харківської наукової школи екологічного права

«Правова охорона довкілля: сучасний стан та перспективи розвитку»

наголошують, що у сучасній правовій доктрині, на основі ґрунтовних

напрацювань науковців, сформувалося розуміння юридичної відповідальності в

аспекті її подвійної природи, яку вона ввібрала в себе із загальних рис соціальної

відповідальності. Відповідальність у першу чергу – це перспективне явище, тобто

беззаперечне, чітке, об’єктивно виражене дотримання людиною всіх закріплених

суспільством правил поведінки і неприпустимість вчинення дій, заборонених

законодавцем. Іншою рисою подвійності юридичної відповідальності є так звана

ретроспективність, яка полягає в настанні передбачених законодавцем і

реалізованих у суспільстві негативних наслідків щодо особи, яка вийшла зі стану

перспективної відповідальності і переступила діючі правила поведінки, чим

порушила певні існуючі в суспільстві права і законні інтереси іншої людини або

цілої спільноти [237, с. 487].

Проте при аналізі юридичної відповідальності більшість дослідників,

наприклад, В. В. Костицький [155], Д. М. Лук’янець [170], Н. І Титова [329] та ін.,

розглядають її саме як ретроспективну (негативну) відповідальність [240] у межах

цивільних, адміністративних, кримінальних, дисциплінарних правовідносинах.

Зокрема, Н. І. Титова розглядає її як породжуване правопорушенням

правоохоронне відношення, змістом якого є державно (суспільно) засуджувана

реакція у формі забезпечення (примусового або добровільного) перетерплювання

правопорушником несприятливих наслідків, які представляють для нього новий і

179

додатковий обов’язок [329, с. 24]. Однак в юридичній літературі також існують

визначення, в яких юридична відповідальність розглядається як сукупність

юридичних правил про дозволені і санкціоновані державою способи і заходи

примусового і негативного впливу на особу, яка ухиляється від добровільного

виконання покладених на неї законом обов’язків або договірних зобов’язань, або

порушує встановлений законодавством правопорядок [73, с. 148], що заслуговує

на підтримку.

Досить детально виділила загальні ознаки юридичної відповідальності в її

активному аспекті В. М. Завгородня. Так, до них науковець відносить те, що

юридична відповідальність: а) є різновидом соціальної відповідальності, разом із

моральною, економічною тощо; б) має ретроспективний характер, тобто настає

лише у випадку порушення соціальних і конкретно-правових норм;

в) встановлюється нормативно-правовими актами компетентних органів

державної влади, є однією з форм державного примусу і пов’язана з реалізацією

санкцій правових норм; г) це особливий вид правовідносин, урегульованих як

нормами матеріального (підстави відповідальності та санкції, які можуть бути

застосовані), так і процесуального права (порядок і умови притягнення до

відповідальності). Участь у цих правовідносинах беруть дві групи суб’єктів. З

одного боку, суб’єкти, уповноважені державою на реалізацію заходів юридичної

відповідальності, з другого – деліктоздатні суб’єкти, зобов’язані перетерплювати

ці заходи; д) завжди пов’язана з настанням для правопорушника несприятливих

наслідків – втрат, позбавлень особистого, майнового або організаційного

характеру, котрі передбачені санкціями правових норм [106, с. 19–20]. Крім того,

юридичну відповідальність ще розглядають як специфічний юридичний засіб

охорони і захисту прав природокористувачів, а також здійснення закріплених у

законі обов’язків, які являють собою невід’ємну складову частину правового

статусу особи і невіддільні від прав, виступаючи їх зворотним боком [356, с. 61].

Проте необхідно враховувати зауваження Л. П. Коваленко, що юридична

відповідальність має застосовуватися у крайніх випадках, коли вичерпано інші

можливості захисту прав громадян на безпечне довкілля [136, с. 137]. У той же час

180

надмірне акцентування на юридичній відповідальності є ознакою недосконалості

правового механізму, а широке вжиття заходів відповідальності свідчить про її

недостатню ефективність.

Зупинимося на запропонованій М. В. Шульгою класифікації функцій

юридичної відповідальності за екологічні правопорушення [97, с. 173], яка також

має стосуватися й правопорушення у сфері використання та охорони мисливських

угідь, сформулювавши їх таким чином: 1) стимулююча (дотримання норм у галузі

охорони і використання мисливських угідь); 2) компенсаційна (спрямована на

відшкодування збитків та втрат у галузі ведення мисливського господарства);

3) превентивна (забезпечує попередження нових правопорушень щодо охорони і

використання мисливських угідь); 4) каральна (притягнення до кримінальної,

адміністративної, цивільної або дисциплінарної відповідальності особи, винної у

вчиненні правопорушення).

Загальновизнано, що підставою притягнення до юридичної відповідальності

й застосування заходів впливу є вчинення правопорушення, характерною

особливістю якого є протиправність дії або бездіяльності суб’єкта суспільних

відносин [380, с. 47–48]. Йдеться про порушення встановленого правопорядку,

невиконання покладених на фізичних і юридичних осіб обов’язків тощо. Показник

протиправності кладеться в основу класифікації правопорушень на злочини та

дисциплінарні проступки. Так, злочин – це передбачене Кримінальним кодексом

України суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), що вчинене

суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ [163]). Для

інших правопорушень характерною є ознака особистої або загальної шкідливості.

Юридичний склад правопорушення передбачає наявність таких елементів, як:

об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Відсутність будь-якого з

них звільняє особу від юридичної відповідальності. Відтак, юридичний склад

правопорушення у сфері використання та охорони мисливських угідь буде таким:

1. Об’єктом правопорушення є певні блага (матеріальні та нематеріальні

цінності), на які спрямоване протиправне діяння. Серед об’єктів правопорушень

можна виділити: 1) суспільні відносини в галузі ведення мисливського

181

господарства й полювання (є загальним об’єктом правопорушень); 2) права і

законні інтереси користувачів мисливськими угіддями, землевласників (на землях

яких знаходяться мисливські угіддя), у тому числі інтереси Українського народу;

3) суспільні відносини у сфері використання та охорони мисливських угідь;

4) мисливський правопорядок.

2. Об’єктивна сторона правопорушення у сфері використання та охорони

мисливських угідь – це зовнішній вияв протиправного діяння у вигляді дії чи

бездіяльності, що характеризується наявністю причинного зв’язку між

відповідним діянням та певними наслідками.

3. Суб’єктами правопорушень у сфері використання та охорони

мисливських угідь можуть бути фізичні особи (громадяни України, іноземні

громадяни або особи без громадянства) та юридичні особи, незалежно від форми

власності чи підпорядкованості. Обов’язковою ознакою суб’єкта правопорушення

вважається його деліктоздатність – можливість особи відповідати за свої дії. Тобто

суб’єктом є особа, яка, по-перше, усвідомлює значення своїх вчинків, а по-друге,

може керувати своїми діями. Крім того, суб’єктів такого правопорушення можна

поділити на групи за їх участю у правовідносинах у галузі ведення мисливського

господарства й полювання. За цією підставою виокремлюються особи, що

безпосередньо виступають суб’єктами правовідносин в галузі ведення

мисливського господарства та полювання (користувачі мисливських угідь,

мисливці або власники чи землекористувачі земельних ділянок на території яких

розташовуються мисливські угіддя) і особи, які допустили порушення

законодавства, не будучи безпосереднім суб’єктом відносин у сфері ведення

мисливського господарства й полювання (наприклад, особи, що спричинили

пожежу на території мисливських угідь, здійснюючи загальне лісокористування).

4. Обов’язковою умовою суб’єктивної сторони правопорушення у сфері

використання та охорони мисливських угідь є наявність вини особи, тобто

психічне ставлення суб’єкта до протиправного діяння, що ним скоєно, та його

негативних наслідків. Вина може проявлятися у формі прямого наміру

(наприклад, браконьєрство) й у формі недбалості.

182

Таким чином, правопорушення у сфері використання та охорони

мисливських угідь – це суспільно шкідливе діяння (дії чи бездіяльність), що

суперечить нормам екологічного законодавства і порушує правовідносини щодо

користування й охорони мисливських угідь (раціонального використання,

охорони й відтворення мисливських тварин, регулювання чисельності диких

тварин, збереження середовища перебування мисливських тварин та умов їх

відтворення) і за вчинення якої винна, деліктоздатна особа несе юридичну

відповідальність.

Наголосимо, що чинне законодавство не оперує поняттям «правопорушення

у сфері використання та охорони мисливських угідь» і, відповідно, не наводить

переліку таких правопорушень, тобто їх види. Натомість у ст. 42 Закону України

«Про мисливське господарство та полювання» відповідальність за порушення

законодавства у галузі мисливського господарства й полювання. Аналіз наведеної

норми дає змогу серед них правопорушень правопорушення у сфері використання

та охорони мисливських угідь, до яких відносимо: а) порушення правил

полювання і здійснення інших видів використання мисливських тварин, правил

регулювання їх чисельності; б) перевищення лімітів і норм спеціального

використання мисливських тварин; в) порушення вимог щодо користування

мисливськими угіддями, погіршення їх стану; г) використання мисливських угідь

не за призначенням; ґ) порушення вимог щодо охорони середовища перебування

мисливських тварин; д) порушення правил утримання мисливських тварин у

неволі або в напіввільних умовах; е) самовільне або з порушенням установленого

порядку переселення, акліматизація та схрещування мисливських тварин;

є) неподання в установленому порядку або приховування, спотворення інформації

про стан, чисельність і обсяги добування мисливських тварин; ж) невжиття

заходів щодо запобігання загибелі мисливських тварин, погіршенню середовища

їх перебування; з) порушення прав користувачів мисливських угідь;

и) перешкоджання здійсненню державного контролю в галузі мисливського

господарства й полювання, контролю користувачів угідь за додержанням чинного

законодавства з питань полювання. Додамо, що заслуговує на підтримку науковий

183

висновок В. В. Овдієнко, що загальною характерною рисою, яка об’єднує наведені

порушення, є їх екологічна спрямованість, сутність якої полягає в негативному

впливі на стан мисливського фонду та мисливських угідь [198, с. 158]. Яскравим

прикладом цієї точки зору може бути наймасштабніша за останні роки загибель

зубрів – найбільших диких червонокнижних, але беззахисних тварин в Україні,

що сталася в межах мисливських угідь на Вінниччині. Так, браконьєри загнали

стадо, чисельністю 60 особин, на лід ставка, у результаті чого 15 тварин загинуло,

провалившись під кригу, і ще два вбито біля берега. Саме такою стала ціна цього

браконьєрського свавілля, яке завдало шкоди як тваринному світові, так і стану

мисливських угідь як середовищу перебування диких тварин (у даному випадку

ще і таких, які занесені до Червоної книги України), а також і користувачам

мисливських угідь, які вкладали кошти й душу в розведення даних тварин [383].

Проаналізувавши погляди науковців, вважаємо, що правопорушення у

сфері використання та охорони мисливських угідь можна поділити на п’ять

основних груп:

1) охоплює правопорушення, які безпосередньо впливають на якісний стан

мисливських угідь, як середовища перебування диких тварин (наприклад, це

порушення вимог щодо користування мисливськими угіддями, погіршення їх

стану; використання мисливських угідь не за призначенням; порушення вимог

щодо охорони середовища перебування мисливських тварин тощо);

2) включає правопорушення, які змінюють кількісні показники мисливських

угідь (мисливської фауни, червонокнижних тварин тощо), що завдає шкоди

угіддям як екосистемі та як територіальному базису ведення мисливського

господарства (наприклад, незаконне полювання, тобто браконьєрство; порушення

правил полювання та здійснення інших видів використання мисливських тварин,

правил регулювання їх чисельності; перевищення лімітів та норм спеціального

використання мисливських тварин; самовільне або з порушенням установленого

порядку переселення, акліматизація та схрещування мисливських тварин тощо);

3) об’єднує правопорушення, спрямовані на приховування факту скоєння

іншого правопорушення у сфері ведення мисливського господарства,

184

використання та охорони мисливських угідь, а також перешкоджання здійснення

уповноваженими суб’єктами контролюючих функції (неподання в установленому

порядку або приховування, спотворення інформації про стан, чисельність й обсяги

добування мисливських тварин; перешкоджання здійсненню державного

контролю в галузі мисливського господарства й полювання, контролю

користувачів угідь за додержанням чинного законодавства з питань полювання);

4) становлять правопорушення, які завдають шкоди окремим природним

об’єктам мисливських угідь і тим самим знижують якісні показники таких угідь,

клас їх бонітету. У даному випадку, на нашу думку, такі правопорушення можна

об’єднати в групи через специфіку мисливських угідь, як природного комплексу,

застосовуючи екосистемний підхід (наприклад, самовільне сінокосіння і пасіння

худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід; псування і

забруднення сільськогосподарських та інших земель; порушення правил охорони

водних ресурсів; незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і

молодняка тощо). Крім того, вважаємо, що склади наведених правопорушень

повинні бути доповненні, шляхом визнання, як тяжких наслідків вчинення таких

саме дій у межах мисливських угідь;

5) включає правопорушення користувачів мисливських угідь у галузі

ведення мисливського господарства, які призводять до зниження кількісних та

якісних показників таких угідь, а також процедури надання мисливських угідь у

користування та інших обов’язків користувачів мисливськими угіддями

(наприклад, недотримання вимог чинного законодавства щодо укомплектованості

штатного складу мисливського господарства). У цьому випадку має місце

порушення чинного законодавства щодо надання мисливських угідь у

користування. Так, Рівненська та Харківська обласні ради, порушуючи ст. 22

Закону України «Про мисливське господарство та полювання», надали облрадам

УТМР мисливські угіддя, що складають відповідно 52,2 і 84,4 % площі всіх угідь

області. Слід відзначити, що системне ігнорування органами державної влади та

місцевого самоврядування мисливського законодавства мало місце і в Івано-

Франківській області. Так, згідно з вимогою ст. 22 Закону України «Про

185

мисливське господарство та полювання» мінімальна площа мисливських угідь

повинна становити 3 тис. га, тоді як мисливському господарству «Тисмениця»

надано 0,5 тис. га мисливських угідь. Крім того, уповноважені владні структури не

реагували відповідним чином на порушення ст. 28 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання», відповідно до якої користувачі

мисливських угідь зобов’язані забезпечити впорядкування мисливських угідь.

Наприклад, мисливське господарство «Тисмениця» та Косівська райрада УТМР не

виконували цю вимогу 10 років (1996–2006 рр.), вели мисливське господарство

без мисливського впорядкування. Хоча Івано-Франківське ОУЛМГ листом від

05.07.2006 р. № 04-3/53 попереджало директора мисливського господарства

«Тисмениця» та голову Косівської райради УТМР про невиконання ними умов

договору, укладеного з обласним управлінням лісового господарства, щодо

забезпечення мисливського впорядкування та про заборону полювання в цих

угіддях у разі недотримання термінів впорядкування (кінець 2006 р.)

Згідно із ст. 42 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» через порушення законодавства в галузі мисливства й полювання

настає дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова або кримінальна

відповідальність. Причому при встановленні у діяннях складів правопорушень у

сфері користування й охорони мисливських угідь важливе значення мають

заборони, визначені нормами законів України «Про мисливське господарство та

полювання» (наприклад, ст. 20), «Про тваринний світ», «Про захист тварин від

жорстокого поводження» тощо. Отже, за порушення вимог законодавства щодо

користування й охорони мисливських угідь винна особа може бути притягнутою до:

1) кримінальної відповідальності, характерними особливостями якої є те,

що такий вид відповідальності є різновидом ретроспективної юридичної

відповідальності та застосовується лише за ті суспільно небезпечні діяння, склади

яких передбачені КК України, тільки за вироком суду. Крім того, підставою

кримінальної відповідальності виступає суспільно небезпечне злочинне діяння,

об’єктом посягання є відносини в галузі охорони, використання і відтворення як

об’єктів тваринного світу, так і мисливських угідь як середовища перебування

186

диких тварин;

2) адміністративної відповідальності. Зазначимо, що в теорії еколого-

правової науки немає єдності в поглядах щодо ефективності такого виду

відповідальності [135, с. 13–14; 152, с. 609; 237, с. 495]. За своїм змістом

адміністративна відповідальність у галузі охорони довкілля – це специфічний

засіб реалізації примусового методу державного управління в зазначеній сфері,

який полягає в застосуванні до об’єкта управління адміністративних стягнень у

випадку невідповідності його поведінки вимогам, викладеним у законах [136,

с. 133]. Наголосимо, що критерієм обрання виду відповідальності (кримінальної

або адміністративної) за незаконне полювання є розмір шкоди, спричинений

незаконним полюванням. Приміткою до ст. 248 КК України закріплено, що

істотна шкода полягає у заподіянні матеріальних збитків, які у двісті п’ятдесят і

більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Зазначимо, що для норм адміністративного і кримінального законодавства у

частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень сума

неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної

пільги (п. 5 підрозділу 1 розділу ХХ Податкового кодексу України) у розмірі, що

дорівнює 50 % розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи,

встановленому на 1 січня звітного податкового року (підп. 169.1.1 п. 169.1 ст. 169

розділу IV Податкового кодексу України) [220]. З 01.01.2017 р., відповідно до

Державного бюджету України на 2017 р., прожитковий мінімум на одну особу в

розрахунку на місяць складає 1544 грн, з 1 травня – 1624 грн, а з 1 грудня – 1700

грн [244]. Крім того, вирішуючи питання про те, чи є шкода істотною, суди

повинні враховувати не тільки кількісні та вартісні критерії, а й інші обставини,

що мають значення для вирішення цього питання. У зв’язку із чим, істотною

шкодою може бути визнано: зникнення того чи іншого виду тварин у певній

місцевості; знищення місць компактного проживання та розмноження звірів і

птахів, їхніх жител, споруд; руйнування об’єктів природного середовища;

знищення тварин, відтворення яких з урахуванням особливостей або чисельності

того чи іншого виду (видів) пов’язане зі значними труднощами тощо;

187

3) дисциплінарної відповідальності, яка настає за вчинення дисциплінарного

проступку, а саме коли має місце невиконання або неналежне виконанні особою

покладених на неї трудових обов’язків. Дисциплінарні стягнення (догана або

звільнення) застосовуються до працівника за невиконання або неналежне

виконання трудових обов’язків, визначених трудовим договором. У зв’язку з цим

до дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства щодо

користування й охорони мисливських угідь можуть притягуватися особи, винні у

невиконанні або неналежному виконанні своїх службових обов’язків, пов’язаних із

реалізації функцій з охорони, раціонального використання і відтворення

мисливських тварин, середовища їх перебування за умови, що відповідні обов’язки

передбачені трудовим договором, укладеним між працівником і власником

підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом.

Дисциплінарні стягнення на працівників накладаються органом (службовою

особою), якому надано право їх прийняття на роботу. Догана і звільнення, як види

дисциплінарних стягнень, передбачені Кодексом законів про працю України, не є

єдиними дисциплінарними стягненнями. На працівників, дисциплінарні стягнення

можуть накладатися також вищими органами [92, с. 315];

4) цивільно-правової відповідальності, яка здебільшого полягає у

відшкодуванні шкоди, заподіяної порушення законодавства у сфері користування

й охорони мисливських угідь [325, с. 276–277]. Цивільно-правової

відповідальність за порушення законодавства щодо користування та охорони

мисливських угідь за наявності шкоди, спричиненої правопорушником, підлягає

відшкодуванню незалежно від притягнення винного до адміністративної чи

кримінальної відповідальності. Відповідно до ч. 1 ст. 69 Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища» шкода, заподіяна внаслідок

порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища,

підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм

зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення

навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Як стверджує І. І. Каракаш, цивільно-правова відповідальність за екологічні

188

правопорушення в основному носить компенсаційний характер [125, с. 395].

Причому притягнення порушників до відповідальності не звільняє їх від обов’язку

відшкодувати збитки, завдані внаслідок порушення законодавства у галузі

мисливського господарства та полювання, що здійснюється добровільно або за

рішенням суду відповідно до законодавства за затвердженими в установленому

порядку таксами (ст. 43 Закону). Проблемні питання цивільно-правової

відповідальності за порушення законодавства у галузі полювання та ведення

мисливського господарства висвітлено у працях В. Д. Басая, С. М. Кравченко

[159], В. В. Костицького [157], М. В. Краснової [162], І. Ф. Панкратова та

М. О. Сироєдова [213], В. А. Шкурко [371] та ін. Необхідною умовою майнової

відповідальності є наявність вини у діях чи бездіяльності особи, яка завдала

шкоду. Вина може бути у формі умислу та необережності. Відповідальність без

вини може настати тільки в разі спричинення шкоди джерелом підвищеної

небезпеки, наприклад, якщо загибель тварин викликана експлуатацією

автомобілів, тракторів і інших самохідних машин. Так, власник автомобіля

(організація і громадянин), за загальним правилом, несе майнову відповідальність

за те, що задавив кабана або іншу тварину, навіть якщо вона несподівано

вискочила на дорогу і запобігти наїзду на неї було неможливо, оскільки

відповідно до ст. 1187 Цивільного кодексу України «особа, яка здійснює

діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду,

якщо вона не доведе, що шкода була завдана внаслідок непереборної сили або

умислу потерпілого» [352]. Як зазначає С. М. Кравченко, такси враховують у

вартісному виразі негативні майнові наслідки, а також культурну, наукову,

оздоровчу, історичну цінність природних об’єктів, їх розповсюдженість в даному

регіоні та інші ознаки [158, с. 45]. Ю. С. Шемшученко під таксою розуміє

своєрідний тариф, розрахункову одиницю, яка застосовується для обчислення

шкоди, спричиненої природним об’єктам [368, с. 194]. Як завчасно розраховану та

зафіксовану оцінку заподіяної екологічними правопорушеннями шкоди розуміє

таксу В. Д. Басай [26, с. 57].

Таким чином, такси для обчислення розміру відшкодування шкоди,

189

заподіяної порушенням законодавства у галузі мисливського господарства та

полювання, представляють собою умовну одиницю виміру шкоди; виконують

компенсаційні й каральні функції, оскільки включають реальні збитки,

неотриманні доходи, витрати на відновлення тваринного світу (потенційні

витрати), а також є заходами покарання правопорушника; встановлюються вони

завчасно, до спричинення шкоди. Шкода, заподіяна порушенням законодавства

щодо користування та охорони мисливських угідь, сьогодні визначається за

таксами для обчислення розміру відшкодування збитків, завданих унаслідок

порушення законодавства в галузі мисливського господарства та полювання (крім

видів, занесених до Червоної книги України), затвердженими наказом

Міністерства охорони навколишнього природного середовища України і

Державним комітетом лісового господарства України від 18.07.2007 р. № 332/262

[324] і таксами для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням

законодавства про природно-заповідний фонд унаслідок незаконного добування

чи знищення об’єктів тваринного світу, пошкодження або знищення їх жител та

споруд, місць перебування і розмноження, затвердженими Постановою Кабінету

Міністрів України від 24.07.2013 р. № 541 [263].

Отже, цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства щодо

користування та охорони мисливських угідь в основному реалізується у

відшкодуванні шкоди, заподіяної порушення законодавства щодо користування та

охорони мисливських угідь. Особливостями цього виду відповідальності є:

основною підставою її застосування є Закон України «Про мисливське

господарство та полювання», а у випадках, не врегульованих екологічним

законодавством, – керуватись цивільним законодавством; використання

спеціальних методів обчислення розмірів збитків (таксовий метод), а при

відсутності такс визначається за розрахунками користувачів мисливських угідь;

застосовується одночасно з іншими видами юридичної відповідальності. У

випадку неможливості застосування таксового способу обчислення шкоди через

відсутність встановлених такс, шкода визначається за розрахунками користувачів

мисливських угідь. Незаконно добуті мисливські тварини чи виготовлена з них

190

продукція, а також знаряддя правопорушень підлягають конфіскації у

визначеному законодавством порядку. Крім того, у разі вилучення незаконно

добутих або набутих в інший спосіб живих мисливських тварин мають бути вжиті

заходи до їх збереження і, якщо можливо, повернення у природне середовище.

Ще раз наголосимо, що чинне законодавство України не містить

спеціальних положень, відповідно до яких певний вчинок визначається

правопорушенням у сфері використання та охорони мисливських угідь. Певним

винятком можна вважати ст. 87 «Порушення вимог щодо охорони середовища

перебування і шляхів міграції, переселення, акліматизації та схрещування диких

тварин» КпАП, але дана норма не оперує поняттям «мисливські угіддя».

Із цього приводу додамо, що місця токування, линяння, гніздових колоній

птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є

середовищем перебування об’єктів тваринного світу, підлягають охороні. Під час

проведення заходів щодо охорони, раціонального використання і відтворення

тваринного світу, а також під час здійснення будь-якої діяльності, яка може

вплинути на середовище існування диких тварин і стан тваринного світу, повинно

забезпечуватися додержання такої вимоги, як недопустимість погіршення

середовища існування, шляхів міграції та умов розмноження диких тварин.

Підприємства, установи, організації та громадяни при проведенні будь-якої

діяльності, що впливає або може вплинути на стан тваринного світу, зобов’язані

забезпечувати охорону середовища існування, умов розмноження і шляхів

міграції тварин. Під час розміщення, проектування і забудови населених пунктів,

підприємств, споруд та інших об’єктів, удосконалення існуючих і впровадження

нових технологічних процесів, введення в господарський обіг цілинних земель,

заболочених, прибережних і зайнятих чагарниками територій, меліорації земель,

здійснення лісових користувань і лісогосподарських заходів, проведення

геологорозвідувальних робіт, видобування корисних копалин, визначення місць

випасання і прогону свійських тварин, розроблення туристичних маршрутів й

організації місць відпочинку населення повинні передбачатися і здійснюватися

заходи щодо збереження середовища існування та умов розмноження тварин,

191

забезпечення недоторканності ділянок, що становлять особливу цінність для

збереження тваринного світу.

При розміщенні, проектуванні та будівництві залізничних, шосейних,

трубопровідних й інших транспортних магістралей, ліній електропередачі та

зв’язку, а також каналів, гребель та інших гідротехнічних споруд слід розробляти і

вживати заходи, які забезпечуватимуть б збереження шляхів міграції тварин.

Введення в експлуатацію об’єктів і застосування технологій без забезпечення їх

засобами захисту тварин і середовища їх існування забороняються. Проведення

вибухових та інших робіт, які є джерелом підвищеного шуму, в місцях

розмноження тварин обмежується законодавством. Випалювання сухої

рослинності або її залишків допускається лише в разі господарської необхідності

за відповідним дозволом територіальних органів спеціально уповноваженого

центрального органу виконавчої влади з питань екології і природних ресурсів.

Експлуатація гідротехнічних та інших споруд на водних об’єктах, встановлення

гідрологічного режиму і режиму водоспоживання та інша діяльність, що впливає

чи може вплинути на стан середовища існування диких тварин, повинні

здійснюватися з урахуванням вимог охорони тваринного світу, інтересів рибного і

мисливського господарства.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства щодо

користування та охорони мисливських угідь також полягає у притягнені винних

до відповідальності за погіршення середовища перебування (зростання) тварин і

рослин, види яких занесені до Червоної книги України, знищення, незаконне або з

порушенням встановленого порядку вилучення їх з природного середовища (ст.

90 «Порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної

книги України» КУпАП).

Підсумовуючи, зазначимо, що юридична відповідальністю за порушення

вимог законодавства щодо користування й охорони мисливських угідь містить усі

основні ознаки, які характеризують її як правовий інститут у цілому. Її

особливостями є: таксовий порядок відшкодування завданої шкоди (ч. 1 ст. 43

Закону України «Про мисливське господарство та полювання»); обов’язковість

192

вилучення незаконно добутих ресурсів (ч. 5. ст. 42 Закону України «Про

мисливське господарство та полювання»); повернення об’єктів тваринного світу

до природних умов існування (ч. 6 ст. 42 Закону України «Про мисливське

господарство та полювання»); відсутність в чинному законодавстві норм, що

встановлюють відповідальність в сфері використання та охорони мисливських

угідь.

Висновки до розділу 3

Аналіз нормативної бази та досвіду деяких зарубіжних країн дозволяє дійти

таких висновків.

1. Правова охорона мисливських угідь у сучасних умовах в Україні не

отримала ані достатньої правової регламентації, ані комплексного дослідження в

еколого-правовій науці. Більш того, в еколого-правовій науці вивчення заходів з

охорони мисливських угідь не набуло поширення, фахівці здебільшого звертали

увагу на систему заходів охорони й безпосередньо на правову охорону тваринного

світу.

2. Правова охорона мисливських угідь є багатоаспектним поняттям, яке

можна розглядати як: а) об’єктивне право – самостійний простий інститут, що

входить, разом із охороною тваринного світу, до комплексного інституту правової

охорони навколишнього природного середовища; б) правовідносини, врегульовані

системою норм екологічного законодавства у сфері збереження, покращення

мисливських угідь, змістом яких є відповідні права й обов’язки суб’єктів

користування угіддями; в) юридичний обов’язок користувачів мисливських угідь,

тобто обов’язок конкретного суб’єкта використовувати мисливські угіддя

відповідно до цільового призначення, без погіршення їх кількісних і якісних

характеристик і з метою підвищення їх рівня; г) одну із пріоритетних сфер

діяльності держави щодо забезпечення середовища перебування мисливських

тварин, яка трансформується в напрям державної політики в умовах прийняття

Концепції реформування лісового та мисливського господарства щодо

193

забезпечення збереження середовища перебування мисливських тварин, у чому й

полягає суть екологічної функції держави.

3. Під правовим регулюванням заходів з охорони мисливських угідь слід

розуміти систему правових приписів, що впорядковують відносини, які

виникають у досліджуваній сфері, з метою збереження сприятливого стану

мисливських угідь, їх покращення і відтворення, запобігання й зниження рівня

впливу на них хімічних сполук, фізичних і біологічних чинників.

4. До функцій управління у сфері використання та охорони мисливських

угідь можна віднести: 1) просторово-територіальний устрій цих угідь, що

охоплює: а) їх упорядкування; б) планування їх використання; г) державні, цільові

міждержавні та регіональні програми у галузі реформування лісного й

мисливського господарства; 2) їх моніторинг; 3) облік цих угідь і кадастр

тваринного світу; 4) екологічний контроль; 5) ліцензування і нормування у сфері

використання та охорони мисливських угідь тощо.

5. Чинне законодавство України не містить спеціальних норм, у яких

містилося б визначення правопорушення у сфері використання та охорони

мисливських угідь. Винятком умовно можна назвати ст. 87 «Порушення вимог

щодо охорони середовища перебування і шляхів міграції, переселення,

акліматизації та схрещування диких тварин» КпАП, але дана норма не оперує

поняттям мисливські угіддя.

194

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й запропоновано

вирішення наукового завдання, що полягає в комплексній розробці питань

правового режиму використання та охорони мисливських угідь в Україні.

Спираючись на викладені в роботі теоретичні положення, результати дослідження

сучасних наукових напрацювань у галузі ведення мисливського господарства, а

також норми національного законодавства та зарубіжного правового досвіду в

даній сфері, сформульовано низку висновків і пропозицій, які мають теоретичне й

практичне значення і виносяться на захист, а саме:

1. Обґрунтовано, що правовий режим використання та охорони

мисливських угідь доцільно розглядати, як, по-перше, режим, що має

міжгалузевий характер; по-друге – встановлений нормами права певний порядок

правового регулювання суспільних відносин, які виникають між суб’єктами, що

знаходить свій прояв у застосуванні легалізованої у законодавстві системи

правових засобів і являє собою поєднання велінь, дозволів, заборон, зобов’язань

та інших приписів еколого-правової спрямованості, які забезпечують послідовне

задоволення екологічних, економічних та інших публічних і приватних інтересів

для створення належних умов їх експлуатації, запобігання їх пошкодженню й

зменшення негативного впливу на природні об’єкти та довкілля в цілому. З огляду

на те, що наразі не існує легального визначення поняття «правовий режим

мисливських угідь», його доцільно закріпити на законодавчому рівні, а саме в

Законі України «Про мисливське господарство та полювання», а в подальшому

врахувати при розробці Екологічного кодексу України.

2. Правовий режим використання та охорони мисливських угідь на

території України має як тривалу історію, так і особливості, що пояснюється не

лише певним періодом розвитку людства, таким як античні часи або період

феодалізму, а й «підвладністю українських земель», тобто тим, була вона чи то у

складі Польщі, Австро-Угорської імперії або ж Царської Росії, звичаями,

традиціями і навіть менталітетом жителів певних територій.

195

Специфіку має й законодавче закріплення використання та охорони

мисливських угідь, точніше його становлення. Дослідивши наукові джерела,

можна виокремити 7 періодів, поклавши в основу поєднання правового

регулювання правовідносин щодо користування мисливськими угіддями,

особливостей внутрішньогосподарської діяльності та охорони мисливських угідь:

I – найдавніші часи (доісторичні часи – поч. IХ ст.); II – Україна за часів Київської

Русі та Галицько-Волинського князівства (кінець ІX – XІІІ ст.); ІII – Польсько-

литовська доба (XІV – поч. XVІ ст.); IV – Козацько-гетьманська доба (кін. XVI –

поч. XVIІІ ст.); V – імперський (кін. XVIII – поч. XX ст.); VI – радянський (поч.

XX – кін. XX ст.); VIІ – сучасний (або новітній), тобто з набуттям Україною

незалежності (кін. XX – поч. XXI ст.).

3. З огляду на певні відмінності у використанні й охороні мисливських угідь

можна виокремити загальний і спеціальний правові режими. Суть загального

режиму полягає в тому, що встановлюваний ним порядок поширюється на всі

суб’єкти права, які перебувають у сфері правової регламентації використання та

охорони мисливських угідь. Якщо ж нормою права буде встановлено інше, але

щодо однакового кола суб’єктивних прав і юридичних обов’язків різних суб’єктів

права відносно одного і того ж об’єкта правового регулювання, то виникає новий

вид правового режиму – спеціальний, який встановлюється щодо конкретного

кола суб’єктів або сфери їх діяльності й відрізняється від загального режиму

пільговою або обмежувальною спрямованістю регулювання, що зумовлено

публічним інтересом, який проявляється в усіх елементах його механізму, зокрема

через гарантії, пільги, форми державної підтримки, обмеження, заборони і

додаткові підстави юридичної відповідальності.

4. Сформульовано авторські дефініції понять і правових конструкцій, а

саме: «мисливські угіддя», «користування мисливськими угіддями»,

«мисливський ландшафт», «правова охорона мисливських угідь», які

запропоновано враховувати при внесенні змін до Закону України «Про

мисливське господарство та полювання».

5. До суб’єктів правовідносин використання мисливських природних

196

ресурсів віднесено: а) користувачів мисливських угідь; б) власників та/або

користувачів земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя; в) органи

державного управління в галузі мисливського господарства; г) мисливців. У

правовому аспекті користування мисливськими угіддями однією з основних

проблем сьогодення є повне виключення з процесу ведення мисливського

господарства такого суб’єкта, як низовий мисливський колектив. Отже, вони не

лише повинні набути статусу юридичної особи, а й їм має бути надано право

отримання мисливських угідь у користування. Вважаємо за доцільне визначити й

закріпити у законодавстві України оновлені критерії «ефективного користувача

мисливських угідь», які відповідають європейським вимогам і підходам, що

насамперед дозволить їм набути першочергового права на отримання таких угідь

у користування.

6. Право користування мисливськими угіддями є багатоаспектним

поняттям, яке запропоновано розглядати як: а) об’єктивне право, тобто правовий

інститут – система правових норм, що регулюють суспільні відносини з приводу

експлуатації (порядку, умов надання та припинення), використання корисних

властивостей мисливських угідь як природно-територіального комплексу, що має

природоохоронне, рекреаційне, середовищеутворююче, соціальне й господарське

значення як типове ландшафтне утворення; б) різновид права

природокористування, що знайшов своє закріплення у галузевому законодавстві

та виокремлюється за цільовим призначенням об’єкта; в) суб’єктивне право –

можливість, що належить конкретному природокористувачу (користувачу

мисливських угідь; власнику та/або користувачу земельних ділянок, на яких

знаходяться мисливські угіддя; органам державного управління у галузі

мисливського господарства, мисливцям) i спрямована на задоволення

різноманітних інтересів та використання різних властивостей мисливських угідь –

економічних, екологічних, естетичних тощо; г) правовідносини, а саме

врегульовані нормами права суспільні відносини щодо використання корисних

властивостей мисливських угідь, змістом яких є відповідні права та обов’язки

природокористувачів; ґ) напрям державної політики в умовах сталого розвитку і

197

реформування мисливської галузі.

7. Правову охорону мисливських угідь визначено як комплекс

організаційних, технічних, державних і громадських заходів правового,

організаційного та економічного характеру, закріплених у законодавстві,

спрямованих на збереження, покращення, відтворення і раціональне використання

мисливських угідь як середовища перебування диких тварин, а також

територіального базису ведення мисливського господарства. Основне завдання

охорони мисливських угідь полягає у забезпеченні збереження і відтворення

мисливських ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей угідь.

Отже, правова охорона мисливських угідь в Україні включає: 1) сукупність

попереджувальних, забороняючих, відновлюючих, каральних і стимулюючих

норм; 2) контроль за станом мисливських угідь України і дотриманням вимог

законодавства щодо їх охорони; 3) відповідальність за порушення охоронних

норм екологічного законодавства в мисливській сфері; 4) відшкодування

відповідним суб’єктом завданої шкоди мисливським угіддям як об’єкту охорони.

8. Правопорушення у сфері використання та охорони мисливських угідь

запропоновано поділити на п’ять основних груп: І – правопорушення, що

безпосередньо впливають на якісний стан мисливських угідь як середовища

перебування диких тварин; ІІ – правопорушення, які змінюють кількісні

показники мисливських угідь (мисливської фауни, червонокнижних тварин тощо),

що завдає шкоди угіддям як екосистемі й територіальному базису ведення

мисливського господарства; ІІІ – правопорушення, вчинені з метою приховування

факту скоєння іншого правопорушення у сфері ведення мисливського

господарства, використання та охорони мисливських угідь, а також

перешкоджання виконання уповноваженими суб’єктами контролюючих функції;

IV – правопорушення, при вчиненні яких завдається шкода окремим природним

об’єктам мисливських угідь і тим самим знижуються їх якісні показники і клас їх

бонітету. Ці правопорушення запропоновано об’єднати в одну групу через

специфіку мисливських угідь як природного комплексу, застосовуючи до них

екосистемний підхід, а також доповнити їх склади таким видом правопорушень,

198

як вчинення таких же дій у межах мисливських угідь, що спричинили тяжкі

наслідки; V – правопорушення користувачів мисливських угідь у галузі ведення

мисливського господарства, що призвело до зниження кількісних і якісних

показників таких угідь, а також процедури надання мисливських угідь у

користування та інших обов’язків користувачів мисливськими угіддями.

9. На основі ґрунтовного аналізу міжнародних нормативно-правових актів,

положень національного законодавства, а також практики ведення мисливського

господарства як в Україні, так і в державах-членах ЄС, встановлено перелік

актуальних питань у галузі ведення мисливського господарства України, що

потребують першочергового вирішення, а саме: 1) врегулювання взаємовідносин

між користувачами мисливських угідь і власниками та/або користувачами

земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя; 2) встановлення

єдиного по Україні переліку документів, які має подавати претендент на

отримання мисливських угідь у користування; 3) затвердження і впровадження на

практиці Порядку надання обласними радами в користування мисливських угідь і

припинення права користування ними; 4) закріплення обов’язку державних

органів публічно повідомляти про початок процедури надання мисливських угідь

у довгострокове користування; 5) врегулювання питання розширення

мисливських угідь шляхом приєднання до вже існуючого мисливського

господарства нових ділянок; 6) розроблення й впровадження концепції

«ефективного користувача мисливських угідь», який матиме першочергове право

на отримання таких угідь у користування; 7) надання низовому мисливському

колективу юридичної можливості бути учасником процесу ведення мисливського

господарства; 8) оптимізація з метою ефективного управління мисливською

галуззю розміру і меж мисливських угідь відповідно до практики ведення

мисливського господарства у країнах-членах ЄС, шляхом: а) визначення в Законі

України «Про мисливське господарство та полювання» мінімальної й

максимальної площі мисливських угідь, наприклад, від 3 до 30 тис. га; б)

закріплення принципу визначення меж мисливських угідь на основі природних

критеріїв; 9) розробка й затвердження Методики розрахунку розміру плати за

199

користування земельними ділянками, на яких знаходяться надані в користування

мисливські угіддя, що забезпечить сталий розвиток галузі мисливства через

виконання вимог ст. 24 Закону України «Про мисливське господарство та

полювання». Для визначення механізму оплати за користування мисливськими

угіддями слід враховувати методику класифікації, типології та бонітування

мисливських угідь, а порядок її сплати повинен обов’язково прописуватись у

договорі, який регулює відносини між власниками та/або користувачами

земельних ділянок і користувачами мисливських угідь; 10) прийняття на рівні

наказу Державного агентства лісових ресурсів України «Методики підрахунку

завданих збитків мисливському угіддю, а також ступеня погіршення їх якості»;

11) прийняття Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження

Порядку припинення права користування мисливськими угіддями»;

12) впровадження конкурентних засад при наданні мисливських угідь у

користування (як варіант, шляхом проведення аукціону); 13) введення системи

стимулювання користувачів мисливських угідь для підвищення ефективності їх

використовування та ін.

200

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальні проблеми правового регулювання аграрних, земельних,

екологічних та природоресурсних відносин в Україні : кол. монографія / за ред.

Т. Є. Харитонова, І. І. Каракаш. Одеса: Вид. дім «Гельветика», 2018. 722 с.

2. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т. Москва : Юрид. лит., 1981.

Т. 1. 360 с.

3. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т. Москва : Юрид. лит., 1982.

Т. 2. 359 с.

4. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве.

Москва : Юрид. лит., 1989. 288 с.

5. Алексеев С. С. Общие теоретические проблемы системы советского

права : монография. Москва : Госюриздат, 1961. 187 с.

6. Алексеев С. С. Структура советского права: монография. Москва:

Юрид. лит., 1975. 264 с.

7. Аналіз ведення мисливського господарства в Україні та країнах ЄС.

Лісовий і мисливський журнал. 2016. № 3. URL:

http://www.ekoinform.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=20

8%3A2016-07-29-08-34-22&catid=7%3A2009-07-06-09-5116&Itemid=41&lang=ru

(дата звернення: 18.02.2018).

8. Аналіз законодавчої бази і практики ведення мисливського господарства

деяких країн Європейського Союзу / М. О. Мироненко, А.-Т. Башта, Р. І. Новіков

та ін. URL: https://www.slideshare.net/enpifleg/ss-65435329 (дата звернення:

18.02.2018).

9. Аналіз законодавчої бази і практики ведення мисливського

господарства деяких країн Європейського Союзу (проектна версія). URL:

https://www.lisportal.org.ua/25150/ (дата звернення: 18.02.2018).

10. Андрейцев В. И. Правовые вопросы экологической экспертизы

проектов : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Киев, 1984. 24 с.

11. Андрейцев В. І. Екологічне право і законодавство суверенної України:

201

проблеми реалізації державної екологічної політики : монографія. Донецьк :

Нац. гірн. ун-т, 2011. 373 с.

12. Андрейцев В. І. Екологічне право: курс лекцій : навч. посіб. для юрид.

ф-тів, вузів. Київ : Вентурі, 1996. 208 с.

13. Андрейцев В. І. Конституційно-правові імперативи використання

власності на землю. Столиця. 2004. № 24. С. 8–9.

14. Анисимова А. В. Принципы экологического права: естественно-

правовые подходы. Legea si Vita (Закон и жизнь). 2014. September. № 9. С. 10–14.

15. Анісімова Г. В. Деякі особливості кореляції екологічних природних

прав та обов’язків. Вісник Харківського національного університету імені

В. Н. Каразіна. 2012. № 1034. Серія «Право». Вип. № 13. С. 269–273.

16. Анісімова Г. В. Законодавчі проблеми забезпечення права загального

природокористування. Теорія і практика правознавства : електрон. наук.

фахове вид. 2013. Вип. 1 (3). URL: http://nauka.jur-

academy.kharkov.ua/download/el_zbirnik/1.2013/Anis.pdf (дата звернення:

17.03.2018).

17. Анісімова Г. В. Здійснення громадянами екологічних прав : автореф.

дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 1996. 22 с.

18. Анісімова Г. В. Концепція природного екологічного права в загальній

декларацій прав людини. Проблеми законності. 2008. Вип. 99. С. 108–117.

19. Анісімова Г. В. Об’єкти екологічних правовідносин: сучасні підходи.

Теорія і практика правознавства: електрон. наук. фахове вид. 2014. Вип. 1 (5).

С. 1–17.

20. Анісімова Г. В. Природно-правові підходи щодо визначення

принципів екологічного права. Динамиката на сьвременната наука: материали

за IX Междунар. науч.-практ. конф. (м. София, 2013 р.). Т. 4: Икономики.

Държавна администрация. Закон. С. 85–87.

21. Анісімова Г. В. Теоретико-правові аспекти наближення екологічного

законодавства України до вимог ЄС. Актуальні проблеми конвергенції

екологічного законодавства України до законодавства Європейського Союзу :

202

матеріали Всеукр. наук.-практ. круглого столу (м. Дніпро, 28 жовт. 2016 р.).

Дніпро, 2016. С. 128–133.

22. Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств :

громадська спілка. URL: http://ahf.org.ua/uk/bases/hunting (дата звернення:

03.02.2018).

23. Бакай О. А. Правове регулювання екологічного аудиту в Україні :

автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2010. 20 с.

24. Бакай О. О. Правове забезпечення екологічного прогнозування :

автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2002. 19 с.

25. Балюк Г. І. Екологічне право України: конспект лекцій у схемах

(Загальна і Особлива частина) : навч. посіб. Київ : Юрінком Інтер, 2006. 192 с.

26. Басай В. Д. Відшкодування шкоди, заподіяної екологічними

правопорушеннями : дис. ... канд. юрид. наук. Львів, 1996. 165 с.

27. Березина Н. Ю. Охотничьи угодия: понятие и юридическая природа.

Juridic national: Teorie si Practica: междунар. журн. 2017. № 4 (26). С. 118–122.

(Республіка Молдова).

28. Березіна Н. Ю. Генеза правового режиму використання й охорони

мисливських угідь за законодавством України. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». Одеса, 2017. № 27.

С. 82–89.

29. Березіна Н. Ю. Основні аспекти правового статусу суб’єктів у сфері

використання й охорони мисливських угідь. Право та державне управління.

Запоріжжя, 2017. № 2 (27). С. 37–43.

30. Березіна Н. Ю. Особливості правового режиму мисливських угідь.

Право та інноваційне суспільство : електрон. наук. вид. Харків, 2017. № 1 (8).

С. 48–54.

31. Березіна Н. Ю. Правове регулювання відносин у сфері користування

мисливськими угіддями: окремі аспекти й особливості суб’єктного складу.

Підприємництво, господарство і право : наук.-практ. господ.-прав. журн. Київ,

2017. № 8. С. 89–93.

203

32. Березіна Н. Ю. Деякі аспекти договірних засад реалізації права

користування мисливськими угіддями. Рівень ефективності та необхідності

впливу юридичної науки на нормотворчу діяльність : матеріали міжнар. наук.-

практ. конф. (м. Харків, 5–6 лют. 2017 р.). Харків, 2017. С. 40–44.

33. Блауберг И. В., Садовский В. Н., Юдин Э. Г. Системный подход.

Новая философская энциклопедия / Ин-т философии РАН; Нац. обществ.-науч.

фонд. 2-е изд., испр. и допов. Москва : Мысль, 2010. 634 c.

34. Бобкова А. Г. Правовое обеспечение экологических программ

населенных пунктов : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харьков, 1991. 24 с.

35. Боголюбов С. А. Актуальные проблеми экологического права :

монография. Москва : Юрайт, 2014. 607 с.

36. Большой юридический словарь / за ред. А. Я. Сухарев, В. Е. Крутских,

А. Я. Сухарева. Москва : Инфра-М, 2003. URL: http://dic.academic.ru

/dic.nsf/lower/16875/%D0%9E%D0%A5%D0%9E%D0%A2%D0%9D%D0%98%D0

%A7%D0%AC%D0%98 (дата звернення: 20.02.2018).

37. Бондаренко В. Д., Чернявський М. В., Хоєцький П. Б. та ін. Засади

лісової типової в мисливсько-господарській та біотехнічній діяльності.

Науковий вісник Українського державного лісотехнічного університету. 2000.

Вип. 10.4. С. 198–209.

38. Борейко В. Е. Охота в заказниках Украины: экологический ущерб,

отсутствие контроля и беззаконность. Гуманитарный экологический журнал.

2016. № 1. С. 15–16.

39. Бринчук М. М. Право как ресурс деградации природы, общества и

государства. Государство и право. 2012. № 4. С. 29–38.

40. Бринчук М. М. Принципы экологического права : монография.

Москва : Юрлитинформ, 2013. 208 с.

41. Бринчук М. М. Человек как объект экологических отношений.

Экологическое право. 2005. № 3. С. 2–5.

42. Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды) :

учебник для высш. юрид. учеб. заведений. Москва : Юристъ, 1998. 688 с.

204

43. Бринчук М. М. Экологическое право : учебник. Москва : СПС

«КонсультантПлюс». 2008. URL: http://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req

(дата звернення: 20.01.2018).

44. Бугаев Д. В. Гражданско-правовое регулирование использования

объектов животного мира, отнесенных к объектам охоты : дис. ... канд. юрид.

наук. Волгоград, 2006. 190 с.

45. Булатов Г. Г. Возникновение и развитие советского законодательства

об охране животного мира (государственного охотничьего фонда). Труды

Всесоюзного юридического заочного института. Москва, 1963. Т. 2: Вопросы

права, истории и философии. С. 346–357.

46. Булгаков М. Б., Ялбулганов А. А. Природоохранные акты: от

«Русской правды» до петровских времен. Государство и право. 1996. № 8.

С. 136–146.

47. Бусуйок Д. В. Правове регулювання обмежень прав на землю в

Україні : дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2005. 175 с.

48. Ведення мисливського господарства у 2015 році : Статистичний

бюлетень. Київ : Державна служба статистики, 2016.

49. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. акад. НАН

України Ю. С. Шемшученка. 2-ге вид. перероб. і допов. Київ : Юрид. думка,

2012. 1020 с.

50. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і

допов.) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ : Перун, 2005. 1728 с.

51. Вітовська І. В. Правове регулювання використання природних

ресурсів виключної (морської) економічної зони : автореф. дис. … канд. юрид.

наук. Харків, 2004. 20 с.

52. Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана

окружающей среды: общая часть: учеб. пособие. Харьков : Выща шк., 1986. 160 с.

53. Волик М. П. Правове регулювання полювання в Україні (на

матеріалах південного регіону України) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук.

Одеса, 1997. 23 с.

205

54. Волох А. М. Агроландшафти України як мисливські угіддя. Збірник

наукових статей ІІІ-го Всеукраїнського з’їзду екологів за міжнародною

участю. Вінниця, 2011. Т. 1. С. 301–305.

55. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні.

Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства. Київ:

Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2002. 635 с.

56. Гаджилов Г. М Уголовно-правовой и криминологический анализ

незаконной охоты: по материалам Республики Дагестан : дис. … канд. юрид.

наук. Махачкала, 2008. 199 с.

57. Гетьман А. П. Витоки науки екологічного права України. Проблеми

законності. 2009. Вип. 100. С. 165–174.

58. Гетьман А. П. Еколого-процесуальна правова теорія: проблеми

становлення і розвитку : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. Харків, 1995. 32 с.

59. Гетьман А. П. Законодавчі аспекти зародження екологічних прав

людини. Вісник Академії правових наук. 2000. № 1 (20). С. 129–137.

60. Гетьман А. П. Методологічні засади становлення правових основ

охорони довкілля. Право України. 2011. № 2. С. 11–19.

61. Гетьман А. П. Організаційно-правовий механізм охорони

навколишнього природного середовища. Екологічне право й охорона природи.

2014. С. 119–128.

62. Гетьман А. П. Правовое регулирование деятельности областного звена

республиканских комитетов по охране окружающей среды : автореф. дис. …

канд. юрид. наук. Харків, 1984. 24 с.

63. Гетьман А. П. Розвиток законодавства про екологічні права людини в

70–80-х роках ХХ століття. Вісник Академії правових наук України. 2001. № 1

(24). С. 93–103.

64. Гетьман А. П. Становлення та розвиток інституту екологічних прав

людини у законодавстві України. Правова система України: історія, стан та

перспективи : у 5 т. Харків : Право, 2008. Т. 4: Методологічні засади розвитку

екологічного, земельного, аграрного та господарського права / за ред.

206

Ю. С. Шемшученка. С. 185–219.

65. Гетьман А. П. Шляхи становлення й розвиток науки земельного права.

Проблеми законності. 2008. Вип. 95. С. 103–107.

66. Гетьман А. П., Зуєв В. А. Екологічне право: роздуми про його витоки

та перспективи розвитку. Проблеми законності. 2017. Вип. 137. С. 75–91.

67. Гетьман А. П., Костицький В. В. Екологічні права людини в

національній і міжнародній правовій доктрині. Проблеми законності. 2013.

№ 124. С. 68–79.

68. Гетьман А. П., Шахов В. С. Аренда охотничьих угодий: перспективы

правового регулирования. Актуальные проблемы формирования правового

государства : крат. тез. докл. и науч. сообщ. респ. науч. конф. (г. Харьков, 24–

26 окт. 1990 г. Харьков : Юрид. ин-т, 1990. С. 165–167.

69. Головкін О. В. Організаційно-правові засади державного контролю і

нагляду у галузі охорони довкілля в Україні : монографія. Кам’янець-

Подільській : Оіюм, 2011. 424 с.

70. Головкін О. В. Правове регулювання екологічного контролю та

нагляду в Україні: теорія і практика : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук. Харків,

2013. 32 с.

71. Голуб С. А. Кримінальна відповідальність за незаконне полювання :

автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2005. 20 с.

72. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV. URL:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/436-15 (дата звернення: 13.04.2018).

73. Гоштинар С. Л. Правове регулювання ведення державного земельного

кадастру в Україні : дис. ... канд. юрид. наук. Одеса, 2008. 198 с.

74. Григорєва Т. В. Правове регулювання використання й охорони водних

живих ресурсів : дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2004. 188 с.

75. Грязин И. В. Анализ понятия охотничьих угодий на основе

действующего законодательства. Современные проблемы природопользования,

охотоведения и звіроводства : материалы междун. науч.-прак. конф., посвящ.

80-летию ВНИИОЗ (г. Киров, 28–31 мая 2002 г.). Киров, 2002. С. 31–33.

207

76. Гуревський В. К. Поняття та види земельних сервітутів. Земельне

право України : підручник / за ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. Київ :

Істина, 2003. С. 112–117.

77. Гуцуляк В. М. Ландшафтознавство: теорія і практика : навч. посіб.

Чернівці : Книги ХХІ, 2008. 168 с.

78. Даль В. Толковый словарь живого великорусского язика : в 4 т.

Москва : Русский язык, 1999. Т. 1: А–З. 699 с.

79. Данилов Д. Н. Охотничьи угодья в СССР. Москва, 1960. 283 с.

80. Данилов Д. Н., Русанов Я. С. и др. Основа охотоустройства. Москва,

1966. 331 с.

81. Данилюк Л. Р. Правовий режим мисливських природних ресурсів в

Україн і: дис. ... канд. юрид. наук. Івано-Франківськ, 2017. 222 с.

82. Данилюк Л. Р. Правовий режим мисливських угідь за законодавством

України. Підприємництво, Господарство і Право. 2016. № 12. С. 121–125.

83. Данилюк Л. Р. Правовий режим мисливських угідь за законодавством

України і Республіки Польща. Polityka i prawo współczesnej Europy. 2016. № 1.

URL: http://www.polukr.net/uk/blog/2016/04/pravovyj-rezim-myslivskich-ugid-za-

zakonodastwom-ukraini-i-respubliki-polszcza/ (дата звернення: 25.02.2018).

84. Дедю И. И. Экологический энциклопедический словарь. URL:

http://www.cnshb.ru/AKDiL/0039/base/RU/000304.shtm (дата звернення:

15.03.2018).

85. Делеган І. І., Делеган І. В. Особливості організації ведення мисливського

господарства у Словаччині. Науковий вісник НЛТУ України. 2014. Вип. 24.8.

С. 52–57.

86. Депутаты облсовета не отказали в аренде охотничьих угодий. Мета

новини. URL: http://news.meta.ua/ua/archive/05.04.17/cluster:53618431-Deputaty-

oblsoveta-ne-otkazali-v-arende-okhotnichikh-ugodii/ (дата звернення: 09.01.2018).

87. Державне лісове агентство України. Публічний звіт за 2016 рік. URL:

http://dklg.kmu.gov.ua/forest/document/177277;/pz_0303.pdf (дата звернення:

20.03.2018).

208

88. Динаміка обсягів мисливських угідь та земель природно-заповідного

фонду в Україні. URL: http://infolight.org.ua/charts/dinamika-obsyagiv-mislivskih-

ugid-ta-zemel-prirodno-zapovidnogo-fondu-v-ukrayini (дата звернення:

20.03.2018).

89. Дробот І., Проців О. Роль та функції органів місцевого

самоврядування в державному регулюванні мисливства у Галичині: історичний

аспект. Демократичне врядування : наук. вісн. 2011. Вип. 7. URL:

http://www.lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik7/fail/drobot.pdf (дата

звернення: 10.02.2018).

90. Екологічна експертиза: право і політика / за ред. В. І. Андрейцева,

М. А. Пустовойта. Київ : Урожай, 1992. 206 с.

91. Екологічне право України. Академічний курс : підручник / за заг. ред.

Ю. С. Шемшученка. Київ : Юрид. думка, 2005. 848 с.

92. Екологічне право України. Академічний курс : підручник / за заг. ред.

Ю. С. Шемшученка. 2-ге вид. Київ : Юрид. думка, 2008. 720 с.

93. Екологічне право України. Особлива частина : навч. посіб. / за ред.

О. М. Шуміло (кер. авт. кол.), В. А. Зуєв, І. В. Бригадир та ін. Київ : Центр

учбової літератури, 2013. 432 с.

94. Екологічне право України : підручник / за ред. І. І. Каракаша. Одеса :

Фенікс, 2012. 788 с.

95. Екологічне право України : підручник / за ред. А. П. Гетьмана та

М. В. Шульги. Харків : Право, 2009. 328 с.

96. Екологічне право. Особлива частина : підручник для студ. юрид. вузів

і ф-тів: повний акад. курс / за ред. акад. АПрН В. І. Андрейцева. Київ : Істина,

2001. 544 с.

97. Екологічне право : підручник / за ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги.

Харків : Право, 2005. 382 с.

98. Екологічне право : підручник / за ред. А. П. Гетьмана. Харків : Право,

2013. 432 с.

99. Екологічне право України (Загальна частина) : навч. посіб. / за ред.

209

В. К. Попов, М. В. Шульга, С. В. Разметаєв та ін. Харків : Нац. юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого, 1995. 176 с.

100. Експедиція з мисливського впорядкування угідь. Пояснювальна

записка до проекту організації і розвитку мисливського господарства

Ульянівської районної організації Кіровоградської обласної ради Українського

Товариства мисливців і рибалок (за IV-м розрядом). URL:

http://kyrator.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1024:ulyan-

ro-utmr-knc&catid=40&Itemid=150 (дата звернення: 13.04.2018).

101. Ефремов Т. Ф. Новый словарь русского языка. Толково-

словообразовательный. URL: http://www.classes.ru/all-russian/russian-dictionary-

synonyms-term-57899.htm (дата звернення: 25.03.2018).

102. Єлькін С. В. Законодавче забезпечення ландшафтного використання

та охорони земель в Україні. URL: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/viewFile/

63390/63400 (дата звернення 25.03.2018).

103. Жданов С. И. К обоснованию понятия «охотничий ландшафт».

URL: file:///C:/Users/%D0%BF%D0%BA/Downloads/k-obosnovaniyu-ponyatiya-

ohotnichiy-landshaft.pdf (дата звернення: 25.03.2018).

104. Жданов С. И. Концепция охотничьего ландшафта. URL:

http://www.orenpriroda.ru/steppene/20-sim2009/1645%D0%BA%D0%BE%D0%BD%

D1%86%D0%B5%D0%BF%D1%86%D0%B8%D1%8F%D0%BE%D1%85%D0%B

E%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0

%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%88%D0% (дата звернення: 25.03.2018).

105. Забруднення ґрунту. Екологічний інформаційний портал. URL:

http://ecotime.info/?p=1728 (дата звернення: 11.01.2018).

106. Завгородня В. М. Майнова відповідальність за порушення лісового

законодавства : дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2003. 198 с.

107. Зайчук Г. И. Правовое регулирование охраны и использования

животного мира : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Минск, 2001. 21 с.

108. Закарпатська облрада зберегла через суд 3 тис га для мисливців екс-

губернатора «опоблоківця» Ледиди. Закарпаття онлайн. URL:

210

http://zakarpattya.net.ua/News/169784-Zakarpatska-oblrada-zberehla-cherez-sud-3-

tys-ha-dlia-myslyvtsiv-eks-hubernatora-opblokivtsia-Ledydy (дата звернення:

12.03.2018).

109. Закон – Тайга, прокурор – ведмідь? HuntingUkraine Ловецтво

України. URL: http://www.huntingukraine.com/index.php?option=com_

content&view=article&id=957%3A2009-04-13-07-5400&catid=19%3

Anovynymyslyvciv&Itemid=169 (дата звернення: 12.02.2018).

110. Захаренко А. П. Лесные охотничьи угодья Беларуси, их

классификация, оценка и рациональное использования : дис. … канд. с.-х. наук.

Минск, 2002. 196 с.

111. Збагачення середовища перебування диких тварин Харківського

зоопарку / Офіційний веб-сайт Харківського зоопарку. URL:

http://zoo.kharkov.ua/uk/content/news/zbagachennya-seredovishcha-perebuvannya-

tvarin-harkivskogo-zooparku (дата звернення: 12.02.2018).

112. Збырыт В. Е. Историко-правовые аспекты становления и развития

земельных сервитутов. Проблеми законності. 2000. Вип. 41. С. 33–38.

113. Здоровко, Л. М. Правові питання регіонального екологічного

контролю в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2003. 17 с.

114. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ. Відомості

Верховної Ради України. 2002. № 3. Ст. 27.

115. Земпленський ландшафтоохоронний район. URL: http://zolota-

pidkova.org.ua/zemplenskij.html (дата звернення: 14.03.2018).

116. Зуєв В. А. Організаційно-правові аспекти природокористування та

охорони навколишнього природного середовища : автореф. дис. … канд. юрид.

наук. Харків, 2003 20 с.

117. Инструкция о порядке отвода и закрепления охотничьих угодий в

РСФСР: утв. приказом Главохоты РСФСР от 18.07.1975 г. № 305. Москва, 1976.

35 с.

118. Исаков В. Б. Механизм правового регулирования – правовые

режимы. Проблемы теории государства и права : учебник / под ред.

211

С. С. Алексеева. Москва : Юрид. лит., 1987. С. 258–261.

119. Інструкція щодо заповнення форми державного статистичного

спостереження № 2-тп (мисливство) «Ведення мисливського господарства»:

наказ Державного комітету статистики України 28.09.2005 р. № 290. Офіційний

вісник України. 2005. № 42. С. 188.

120. Історія заповідної справи / Асоціація природоохоронних територій

України. URL: http://www.zapovidnyk.org/p/blog-page_74.html (дата звернення:

14.03.2018).

121. Кавелин С. П. Межевание и землеустройство. Теоретическое и

практическое руководство: с чертежами и образцами делопроизводства.

Москва : Юрид. кн. магазина «Правоведение» И. К. Голубева, 1914. 340 с.

122. Казанцев Н. Д., Колотинская Е. Н. Правовая охрана природы в

СССР : учеб. пособие. Москва : Юрид. лит., 1962. 134 с.

123. Каракаш И. И. Народное достояние или право собственности на

природные ресурсы : материалы «круглого стола». Юридический вестник. 1999.

№ 1. С. 84–85.

124. Каракаш И. И. Право собственности на землю и право

землепользования в Украине : науч.-практ. пособие. Киев : Истина, 2004. 216 с.

125. Каракаш І. І. Види юридичної відповідальності та особливості їх

застосування за порушення природноресурсового й екологічного

законодавства. Актуальні проблеми держави і права. 2005. Вип. 25. С. 387–401.

126. Київський еколого-культурний центр. URL: http://ecoethics.ru/ohota-

v-zakaznikah-ukrainyi-ekologicheskiy-ushherb-otsutstvie-kontrolya-i-bezzakonnost/

(дата звернення: 10.01.2018).

127. Клапчук В. М., Проців О. Р. Лісове та мисливське господарство

Галичини : монографія. Івано-Франківськ : Фоліант, 2011. 432 с.

128. Класифікація видів економічної діяльності – 2010 : чинний від

2012-01-01. URL: http://dovidnyk.in.ua/directories/2010kved (дата звернення:

13.04.2018).

129. Кобецька Н. Р. Договори на використання природних ресурсів.

212

Розробка механізму правового регулювання договірних відносин у

підприємницькій діяльності / за ред. В. В. Луця. Київ : НДІ приватного права і

підприємництва АПрН України, 2009. С. 259–274.

130. Кобецька Н. Р. Договори у відносинах користування мисливськими

угіддями. Право та суспільство. Екологічне та аграрне право. 2014. № 1–2.

С. 103–106.

131. Кобецька Н. Р. Дозвільне і договірне регулювання використання

природних ресурсів в Україні: питання теорії та практики : монографія. Івано-

Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т ім. Василя Стефаника, 2016. 271 с.

132. Кобецька Н. Р. Дозвільне та договірне регулювання використання

природних ресурсів в Україні : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. Київ, 2016. 36 с.

133. Кобецька Н. Р. Екологічне право України : навч. посіб. 2-ге вид.,

перероб. і допов. Київ : Юрінком Інтер, 2008. 352 с.

134. Кобецька Н. Р. Особливості прав на природні ресурси. Актуальні

проблеми вдосконалення чинного законодавства України : зб. наук. статей.

Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т ім. Василя Стефаника, 2011. Вип. 26.

С. 194–202.

135. Коваленко Л. П. Адміністративно-правові заходи охорони

навколишнього природного середовища : автореф. дис. ... канд. юрид. наук.

Харків, 2003. 23 с.

136. Коваленко Л. П. Сутність адміністративної відповідальності у сфері

довкілля. Проблеми законності. 2009. Вип. 102. С. 130–137.

137. Ковальська М. Є. Система принципів екологічного законодавства

України: теоретико-правове дослідження : дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2013.

229 с.

138. Ковтун О. М. Правові аспекти охорони територій та об’єктів

природно-заповідного фонду України : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ,

2008. 16 с.

139. Колбасав О. С. Экологична политика – право. Москва : Наука, 1976.

230 с.

213

140. Колбасов О. С. Завещание экологам. Журнал российского права.

2000. № 5/6. С. 89–90.

141. Колбасов О. С. Охотничьи законы. Ленинград : ЛГУ, 1960. 62 с.

142. Колодій А. М. Конституція і розвиток принципів права України

(методологічні питання) : дис. … д-ра юрид. наук. Київ, 1998. 382 с.

143. Колодій А. М. Принципи права України : монографія. Київ :

Юрінком Інтер, 1998. 208 с.

144. Колотинская Е. Н. Правовые основы природно-ресурсовых

кадастров СССР. Москва, 1986. 96 с.

145. Комарницький В. М. Право спеціального природокористування:

Право спеціального природокористування : монографія / відп. ред.

Н. Р. Малишева. Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011. 424 с.

146. Комарницький В. М. Право спеціального природокористування :

дис. … д-ра юрид. наук. Київ, 2012. 484 с.

147. Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне

значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів.

(Рамсар, 02.02.1971. З поправками, унесеними Паризьким протоколом від

03.12.1982 р. та Ріджинськими поправками від 28.05.1987 р. ). Офіційний вісник

України. 2013. № 30. С. 126.

148. Концепція реформування лісового та мисливського господарства

України. URL: http://dklg.kmu.gov.ua/forest/control/uk/publish /category?cat_id

=148300 (дата звернення: 13.04.2018)

149. Коритко Л. Я Співвідношення Австрійського державного та

Галицького крайового природоохоронного законодавства ХІХ ст.

Прикарпатський юридичний вісник. 2014. Вип. 2 (15). С. 28–35.

150. Коритко Л. Я. Охорона тваринного світу згідно австрійського

крайового закону 1875 р. URL: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=27113 (дата

звернення: 04.03.2018).

151. Коссе Д. Д. Значення та сутність правового режиму в правовій

системіУкраїни. Часопис Київського університету права. 2010. № 2. С. 29.

214

152. Костицький В. В. Екологія перехідного періоду: право, держава,

економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного

середовища в Україні) : монографія. Київ : ІЗП і ПЗ, 2003. 772 с.

153. Костицький В. В. Проблемы совершенствования управления

охраной окружающей среды на уровне области : автореф. дис. … канд. юрид.

наук. Київ, 1986. 24 с.

154. Костицький В. Екологічна функція держави та економіко-правовий

механізм охорони довкілля. Право України. 2004. № 1. С. 147–148.

155. Костицький В. Організаційно-правовий механізм регулювання в

галузі охорони довкілля. Київ : ЗАТ «Нічлава», 1997. 120 с.

156. Котеньов О. Г. Принципи права природокористування : дис. …

канд. юрид. наук. Харків, 2016. 228 с.

157. Кравченко С. М., Костицький В. В. Правова охорона тваринного

світу : метод. рекомендації. Львів, 1992. 44 с.

158. Кравченко С. Н. Материальная ответственность в системе охраны

природы. Киев : Вища шк., 1981. 54 с.

159. Кравченко С. Н. Социально-психологические аспекты правовой

охраны окружающей среды. Ленинград, 1988. 233 с.

160. Краева В. Н. Правовое регулирование пользования охотничьими

ресурсами на закреплённых охотничьих угодьях : дис. … канд. юрид. наук.

Москва, 2010. 235 с.

161. Країна квітучих полонин і величних гір. Лісовий і мисливсський

журнал. 2016. № 6. URL: http://www.ekoinform.com.ua/index.php?option=com_

content&view=article&id=194%3A2016-05-12-09-43-39&catid=7%3A2009-07-06-

09-51-16&Itemid=41&lang=ru (дата звернення: 10.02.2018).

162. Краснова М. В. Стан та перспективи розвитку вчення про об’єкти

екологічногоправа: науково-методологічні аспекти. Вісник Київського

національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Серія «Юридичні науки». 2013.

№ 2 (96). С. 8–12.

163. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 р.

215

№ 2341-III. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 25. Ст. 131.

164. Кулинич П. Ф. Правова охорона земель. Земельне право України :

підручник для студ. юрид. спец. вузів / за ред. В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич,

М. В. Шульга. Київ : Ін Юре, 2008. 600 с.

165. Кулинич П. Что такое земельный сервитут? Юридична практика.

2003. № 24. С. 11.

166. Лейба Л. В. Проблеми й особливості правового забезпечення

охорони тваринного світу. Проблеми законності. 2011. Вип. 113. С. 48–57.

167. Лісовий кодекс України від 21.01.1994 р. № 3852-XII. Відомості

Верховної Ради України. 1994. № 17. Ст. 99.

168. Лозо О. В. Правове регулювання охорони ландшафтів в Україні та

Європейському Союзі: порівняльний аналіз : автореф. дис. … канд. юрид. наук.

Харків, 2015. 19 с.

169. Лозо О. В. Регламентація правового режиму ландшафтів як

актуальний напрямок розвитку законодавства України. URL:

http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/1452/1/Lozo.pdf (дата звернення:

18.02.2018).

170. Лук’янець Д. М. Розвиток інституту адміністративної

відповідальності: концептуальні засади та проблеми право реалізації : дис. … д-

ра юрид. наук. Київ, 2007. 410 с.

171. Максименко В. А. Права человека в различных правовых системах:

основные особенности и проблема универсальности: автореф. дис .... канд.

юрид. наук. Москва, 2005. 23 с.

172. Марусенко Р. І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні :

автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2005. 15 с.

173. Матвійчук В. К., Голуб С. А. Незаконне полювання:

відповідальність, протокольна форма, провадження, розслідування і

запобігання. Київ : КНТ, 2006. 304 с.

174. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права. 2-е изд.

Москва : Юристъ, 2005. 541 с.

216

175. Мироненко М. О., Шеремет І. М., Проців О. Р. та ін. Проект моделі

реформування і розвитку мисливського господарства України. Публікація в

рамках програми FLEG II. 2015. 266 с. URL: www.enpi-fl eg.org (дата звернення:

25.02.2018).

176. Миронова Л. А. Гражданско-правовые договоры в сфере

природопользования : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Казань, 2004.

177. Мисливство в цифрах. Лісовий і мисливський журнал. 2016. № 3.

URL: http://www.ekoinform.com.ua/index.php?option=com_content&view=

article&id=208%3A2016-07-29-08-34-22&catid=7%3A2009-07-06-09-51-

16&Itemid=41&lang=ru (дата звернення: 25.02.2018).

178. Мисливське господарство Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. та

історія створення Українського товариства мисливців та рибалок /

Тернопільське обласне управління лісового та мисливського господарства.

URL: http://ternopillis.gov.ua/work/myslyvske_hospodarstvo/istoriia_myslyvskoho

_hospodarstva (дата звернення: 27.02.2018).

179. Мисливським угіддям ефективне господарювання. Лісовий та

мисливський журнал. 2014. № 4. С. 22–24. URL: http://www.ekoinform.

com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=208%3A2014-07-29-19-24-

22&catid=7%3A2009-07-06-09-51-16&Itemid=41&lang=ru (дата звернення:

25.02.2018).

180. Михайленко О. О. Речово-правові обмеження права приватної

власності за стародавнім римським і сучасним цивільним правом України : дис.

… канд. юрид. наук. Харків, 2003. С. 143–168.

181. Мунтян В. Л. Правова охорона природи УРСР. 2-ге вид., допов.

Київ : Вища шк., 1982. 232 с.

182. Мунтян В. Л. Правовые проблемы рационального

природопользования : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. Харьков, 1975. 180 с.

183. Настюк В. Я., Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правовий режим в

Україні : монографія. Харків : Право, 2009. 128 с.

184. Наташев А. Е., Стручков Н. А. Основы теории исправительно-

217

трудового права. Москва : Юрид. лит., 1967. 190 с.

185. Национальная юридическая энциклопедия / Национальная

энциклопедическая служба. URL: http://determiner.ru/termin/ohrana-

okruzhayuschei-sredy.html (дата звернення: 26.03.2018).

186. Нечипорук Л. Д. Еколого-правове регулювання раціонального

використання об’єктів тваринного світу : автореф. дис. … канд. юрид. наук.

Київ, 2009. 20 с.

187. Новая философская энциклопедия / Ин-т философии РАН; Нац.

обществ.-науч. фонд. 2-е изд., испр. и допол. Москва : Мысль, 2010. Т. 1–4. 2816 с.

188. Новини Харківської обласної ради / Офіц. веб-портал. URL:

http://www.oblrada.kharkov.ua/ua/press-center/news/11825-otrymaty-u-korystuvannya-

myslyvski-uhiddya-mozhna-lyshe-za-umov-oformlennya-neobhidnoyi (дата звернення:

11.01.2018).

189. Новіцький Р. О., Домнич В. І. Основи мисливствознавства : навч.

посіб. Донецьк : Артлогос, 2011. 72 с.

190. О земле: Декрет 2 Всерос. съезда Советов от 26 окт. [8 нояб.] 1917 г.

Собрание Узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства. 1917. № 1. Ст. 3.

191. О мерах по улучшению ведения охотничьего хазяйства :

Постановление Совета Министров СССР от 11.05.1959 г. № 478. СП СССР.

1959. № 10. Ст. 62.

192. О мерах по улучшению ведения охотничьего хазяйства :

Постановление Совета Министров РСФСР от 25.06.1959 г. № 1097 г. СП РСФСР.

1959. № 7. Ст. 64.

193. О социализации земли : Декрет ВЦИК от 19.02.1918 г. Собрание

Узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1918.

№ 25. Ст. 346.

194. О сроках охоты и о праве на охотничье оружие : Декрет СНК

РСФСР от 27.05.1919 г. Охота и охотничье хозяйство. 1970. № 2. С. 1.

195. Об отмене Инструкции о порядке отвода и закрепления охотничьих

218

угодий в РСФСР : приказ Главохоты РСФСР от 19.12.1989 г. № 335. Сборник

новейших законов, нормативных актов и других документов для работников

охотничьего хозяйства. Киров, 1991. С. 319.

196. Об охоте : Декрет РСФСР от 20.07.1920 г. СУ РСФСР. 1920. № 66.

С. 297.

197. Овдієнко В. В. Правове регулювання мисливства в Україні :

автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2014. 23 с.

198. Овдієнко В. В. Правове регулювання мисливства в Україні : дис. ...

канд. юрид. наук. Харків, 2014. 211 с.

199. Ожегов C. И. Словарь русского языка. Около 57 000 слов / под ред.

Н. Ю. Шведовой. 20-е изд., стер. Москва : Рус. Яз., 1989. 726 с.

200. Олейников С. Н. Общетеоретические проблемы юридической

процессуальной формы : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харьков, 1986. 25 с.

201. Олійник В. С., Ткачук О. М. Водорегулювальна роль системи

«насадження-ґрунт» у лісах Передкарпаття. Науковий вісник НЛТУ України.

2014. Вип. 24.8. С. 9–14.

202. Онищук О. О. Адміністративно-правова діяльність суб’єктів

владних повноважень по боротьбі з браконьєрством : дис. ... канд. юрид. наук.

Львів, 2009. 207 с.

203. Організаційна структура охорона природи в країнах, на території яких

розташовані Карпати. URL: http://zolota-pidkova.org.ua

/organizaciyna_struktura_ohorony.html (дата звернення: 11.01.2018).

204. Осипов Н. Т. Проблемы правовой охраны окружающей среды в

СССР. Ленинград : Изд-во Ленинград. ун-та, 1979. 200 с.

205. Основные указания по охотустройству и закреплению охотничьих

угодий в густонаселенных районах РСФСР : утв. приказом Главохоты РСФСР

от 02.09.1960 г. № 260. Государственный архив Кировской области. Фонд 2343.

Оп. 1. Ед. хр. 73. Л.д. 72–90.

206. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик об арен

де : приняты Верховным Советом СССР 23.11.1989 г. № 810-1. Ведомости СНД

219

и ВС СССР. 1989. № 25. Ст. 481.

207. Основы охотоустройства / под ред. Д. Н. Данилова. Москва : Лесная

промышленность, 1966. 331 с.

208. Основы охотоустройства Украинской ССР. Инструктивно-

методические указания по проведению внутрихозяйственного охотоустройства.

Ирпень, 1985. 249 с.

209. Офіційний веб-сайт Державної служби геодезії, картографії та

кадастру України. URL: http://land.gov.ua/napriamky-diialnosti.html (дата

звернення: 13.04.2018).

210. Офіційний сайт Державного агентства лісових ресурсів України.

URL: http://dklg.kmu.gov.ua/forest/control/uk/publish/article?art_id=168400&cat

_id=32882 (дата звернення: 13.04.2018).

211. Охотничьи_угодья. Экологическое право России: словарь

юридических терминов. Москва : Городец, 2008. URL: http://environmental_law.

academic.ru/580/Охотничьи_угодья (дата звернення: 22.02.2018).

212. Памятники Русского права / под ред. С. Ю. Юшкова. Москва :

Юрид. лит., 1952. Вып. 1. 304 с.

213. Панкратов И. Ф., Сыродоев Н. А. Законодательство об охране и

использовании животного мира. Москва : Юрид. лит., 1983. 96 с.

214. Перший Литовський статут (1529 р.): (витяги). Хрестоматія з історії

держави і права України : навч. посіб. : у 2 т. / за ред. В. Д. Гончаренка. Вид. 2-ге,

перероб. і допов. Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / уклад. :

В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ, 2000. С. 60–83.

215. Петров В. В. Объект и предмет правовой охраны природы в СССР.

Советское государство и право. 1976. № 4. С. 58–63.

216. Петров В. В. Правовая охрана природы в СССР : учебник. Москва :

Юрид. лит., 1984. 384 с.

217. Петров В. В. Экологическое право России : учебник для вузов.

Москва : БЕК, 1995. 557 с.

218. Петров В. В. Экология и право : монография. Москва : Юрид. лит.,

220

1981. 224 с.

219. Погребняк С. П. Основоположні принципи права : дис. ... д-ра

юрид. наук. Харків, 2009. 433 c.

220. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2755-17/page (дата звернення: 13.04.2018).

221. Положення про первинну організацію (клуб) Громадської

організації «Українське товариство мисливців і рибалок» від 26.09.2016 р № 31-

2/3. URL: http://uoor.com.ua/forum/index.php?threads/Положення-про-первинну-

організацію-клуб-УТМР.51731/ (дата звернення: 16.05.2018).

222. Положення про Державне агентство лісових ресурсів України :

Постанова Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 р. № 521. Офіційний

вісник України. 2014. № 82. С. 73.

223. Положення про Державну екологічну інспекцію України : затв.

Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 454/2011. Офіційний вісник

України. 2011. № 29. Ст. 1260.

224. Положення про Державну службу України з питань геодезії,

картографії та кадастру : Постанова Кабінету Міністрів України від

14.01.2015 р. № 15. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/15-2015-%D0%BF

(дата звернення: 30.05.2018).

225. Положення про загальнозоологічний заказник загальнодержавного

значення «Алтагирський» : затв. наказом Мінприроди України від 18.05.2013 р.

№ 211. / Офіційний веб-сайт Міністерства екології та природних ресурсів України.

URL: http://www.menr.gov.ua/normakty/60-9/acts/547-nakaz-vid-18-05-2013-211-pro-

zatverdzhennia-polozhennia-pro-zahalnozoolohichnyi-zakaznyk-zahalnoderzhavnoho-

znachennia-altahyrskyi-u-novii-redaktsii. (дата звернення 14.02.2018).

226. Положення про мисливське господарство та порядок здійснення

полювання : затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р.

№ 780 (зі змінами та доповненнями, внесеними Постановою Кабінету Міністрів

України від 19.03.1997 р. № 245). Збірник постанов Уряду України. 1997. № 15.

Ст. 397.

221

227. Положення про обласні управління лісового та мисливського

господарства Державного агентства лісових ресурсів України: наказ

Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21.03.2012 р.

№ 134. Офіційний вісник України. 2012. № 37. С. 367.

228. Положення про орнітологічний заказник загальнодержавного

значення «Михнівський»: затв. наказом Мінприроди України від 12.12.2011 р.

№ 524. URL: http://www.menr.gov.ua/normakty/60-9/acts/1694-nakaz-vid-12-12-2011-

524-pro-zatverdzhennia-polozhennia-pro-ornitolohichnyi-zakaznyk-

zahalnoderzhavnoho-znachennia-mykhnivskyi-u-novii-redaktsii (дата звернення:

14.02.2018).

229. Положення про орнітологічний заказник загальнодержавного

значення «Святилівський» : затв. наказом Мінприроди України від 29.11.2011 р.

№ 495. URL: http://www.menr.gov.ua/normakty/60-9/acts/1730-nakaz-vid-29-11-2011-

495-pro-zatverdzhennia-polozhennia-pro-ornitolohichnyi-zakaznyk-

zahalnoderzhavnoho-znachennia-sviatylivskyi-u-novii-redaktsii. (дата звернення:

14.02.2018).

230. Положення про попередній відбір претендентів для надання

мисливських угідь на конкурентних засадах : затв. першим заступником голови

Івано-Франківської облдержадміністрації 09.08.2011 р. Івано-Франківськ, 2011.

2 с.

231. Порядок визначення територій для охорони та відтворення

мисливських тварин (відтворювальних ділянок) : наказ Держкомлісгоспу

України від 22.01.2004 р. № 4. Офіційний вісник України. 2004. № 6. С. 147.

232. Порядок надання Чернігівською обласною радою у користування

мисливських угідь та припинення права користування ними: додаток до Рішення

ХІ сесії Чернігівської обласної ради VI скликання 21.12.2012 р. URL:

https://chor.gov.ua/images/Razdely/Norm_docum/Rishennia/6_sklykannia/11_sesiya/po

ryadok_nadannya_mislivskih_ugid.pdf (дата звернення: 13.04.2018).

233. Постанова Вищого господарського суду України від 09.10.2008 р.

№ 5020-7/177. URL: http://www.arbitr.gov.ua/docs/28_2112461.html (дата

222

звернення: 13.04.2018).

234. Правила здійснення полювання, його строки і способи від

24.08.1922 р. Известия Центрального Комитета Всероссийского Союза

Охотников и Центрохоты. 1922. № 20. С. 6–8.

235. Правила полювання і рибальства на території Республіки

Узбекистан, підтверджені наказом голови Держкомприроди Республіки

Узбекистан від 22.03.2006 р. № 27. URL:

http://base.spinform.ru/show_doc.fwx?rgn=19742 (дата звернення: 13.04.2018).

236. Правова доктрина України : у 5 т. Т. 4: Доктринальні проблеми

екологічного, аграрного та господарського права / за ред.: Ю. С. Шемшученко,

А. П. Гетьман, В. І. Андрейцев та ін. ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. Харків :

Право, 2013. 848 с.

237. Правова охорона довкілля: сучасний стан та перспективи розвитку :

монографія / А. П. Гетьман, А. К. Соколова, Г. В. Анісімова та ін. ; за ред.

А. П. Гетьмана. Харків : Право, 2014. 784 с.

238. Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. /

Акад. прав. наук України ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. Т. 4: Методологічні

засади розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права.

Харків : Право, 2008. 480 с.

239. Правовая охрана природы / под ред. В. В. Петрова. Москва : Изд-во

Моск. ун-та, 1980. 312 с.

240. Правознавство : підручник / Навчальні матеріали онлайн. URL:

http://pidruchniki.com/19991130/pravo/pravoznavstvo (дата звернення:

12.03.2018).

241. Преамбула Закону «Про мисливське господарство та полювання»

від 22.02.2000 р. із змінами, внесеними згідно із Законом № 1827-VI (1827-17)

від 21.01.2010 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1478-14 (дата

звернення: 13.04.2018).

242. Про ветеринарну медицину : Закон України від 25.06.1992 р.

№ 2498-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 36. Ст. 531.

223

243. Про виключну (морську) економічну зону України : Закон України

від 16.05.1995 р. Відомості Верховної Ради України. 1995. № 21. Ст. 152.

244. Про Державний бюджет України на 2017 рік : Закон України від

21.12.2016 р. № 1801-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2017. № 3.

Ст. 31.

245. Про державний контроль за використанням та охороною земель :

Закон України від 19.06.2003 р. № 963-IV. Офіційний вісник України. 2003.

№ 29. С. 29.

246. Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-

підприємців : Закон України від 15.05.2003 р. № 755-IV Офіційний вісник

України. 2003. № 25. С. 12.

247. Про затвердження Регламенту подання матеріалів щодо надання у

користування мисливських угідь : наказ Івано-Франківського обласного

управління лісового та мисливського господарства від 28.11.2011 р. № 99.

Івано- Франківськ, 2011. 2 с.

248. Про затвердження Лімітів використання мисливських тварин

державного мисливського фонду у сезон полювання 2014/2015 років : наказ

Мінагрополітики України від 24.11.2014 р. № 458 Офіційний вісник України.

2014. № 36. С. 77.

249. Про затвердження Лімітів використання мисливських тварин

державного мисливського фонду у сезон полювання 2015/2016 років : наказ

Мінагрополітики України від 05.05.2015 р. № 172 Офіційний вісник України.

2015. № 42. С. 269.

250. Про затвердження Лімітів використання мисливських тварин

державного мисливського фонду у сезон полювання 2016/2017 років : наказ

Мінагрополітики України від 21.12.2016 р. № 558 Офіційний вісник України.

2016. № 100. С. 308.

251. Про затвердження Положення про громадських інспекторів з

охорони довкілля : наказ Міністерства екології та природних ресурсів України

від 27.02.2002 р. № 88 Офіційний вісник України. 2002. № 12. Ст. 265.

224

252. Про затвердження Положення про Державне агентство лісових

ресурсів України : Постанова Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 р.

№ 521. Офіційний вісник України. 2014. № 73. С. 14.

253. Про затвердження Положення про Державну лісову охорону :

Постанова Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 р. № 976. Офіційний

вісник України. 2009. № 71. С. 9.

254. Про затвердження Положення про мисливське господарство та

порядок здійснення полювання : Постанова Кабінету Міністрів України від

20.07.1996 р. № 780. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/780-96-%D0%BF

(дата звернення: 13.04.2018).

255. Про затвердження Положення про первинну організацію (клуб)

Громадської організації «Українське товариство мисливців і рибалок» :

постанова Всеукраїнської ради УТМР від 26.09.2016 р № 31-2/3. URL:

http://uoor.com.ua/forum/index.php?threads/ (дата звернення: 13.04.2018).

256. Про затвердження Положення про Міністерство аграрної політики

та продовольства України : Постанова Кабінету Міністрів України від

25.11.2015 р. № 1119. Офіційний вісник України. 2016. № 2. С. 483.

257. Про затвердження Положення про Міністерство екології та

природних ресурсів України : Постанова Кабінету Міністрів України від

21.01.2015 р. № 32. Офіційний вісник України. 2015. № 10. С. 14.

258. Про затвердження Положення про надання в користування земель

лісового фонду для ведення мисливського господарства і/або рекреаційних

цілей : Постанова Уряду Республіки Молдова від 20.02.2008 р. № 187 (станом

на 17.06.2016). URL: http://base.spinform.ru/show_doc.fwx?rgn=21919 (дата

звернення: 13.04.2018).

259. Про затвердження Положення про паспортизацію потенційно

небезпечних об’єктів : наказ Міністерства України з питань надзвичайних

ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

від 18.12.2000 р. № 338 Офіційний вісник України. 2001. № 4. С. 345.

260. Про затвердження положень про територіальні органи

225

Держземагентства : наказ Міністерства аграрної політики та продовольства від

10.05.2012 р. № 258. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0851-12 (дата

звернення: 30.05.2018).

261. Про затвердження Порядку проведення упорядкування

мисливських угідь : наказ Державного комітету лісового господарства України

від 21.06.2001 р. № 56. Офіційний вісник України. 2001. № 36. С. 311. Ст. 1677.

262. Про затвердження Правил пожежної безпеки в лісах України : наказ

Державного комітету лісового господарства України від 27.12.2004 р. № 278.

Офіційний вісник України 2005. № 13. С. 321.

263. Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної

порушенням законодавства про природно-заповідний фонд : Постанова

Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 р. № 541. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/541-2013-%D0%BF/page. (дата звернення:

25.04.2018).

264. Про затвердження Типового договору про умови ведення

мисливського господарства : наказ Міністерства лісового господарства України

від 12.12.1996 р. № 153. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0735-96 (дата

звернення: 13.04.2018).

265. Про затвердження Типової інструкції з діловодства у центральних

органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим,

місцевих органах виконавчої влади : Постанова Кабінету Міністрів України від

30.11.2011 р. № 1242. Офіційний вісник України. 2011. № 94. С. 172.

266. Про захист тварин від жорстокого поводження : Закон України від

від 21.02.2006 р. № 3447-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 27.

Ст. 230.

267. Про заходи щодо виконання Указу Президента України від

23.05.2005 р. № 837 «Про невідкладні заходи у сфері збереження, відтворення,

раціонального використання мисливських тварин» : наказ Державного комітету

лісового господарства України від 12.07.2005 р. № 371. URL:

http://ovu.com.ua/articles/542-derzhavniy-komitet-lisovogo-gospodarstva-

226

ukrayini/publisher (дата звернення: 13.04.2018).

268. Про заходи щодо покращення ведення мисливського господарства

на території Республіки Таджикистан : Постанова уряду Республіки

Таджикистан від 16.07.1997 р. № 324. URL: http://base.spinform.ru

/show_doc.fwx?rgn=20470 (дата звернення: 13.04.2018).

269. Про мисливське господарство та полювання : Закон України від

22.02.2000 р. Офіційний вісник України. 2000. № 12. Ст. 442.

270. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09.04.1999 р.

№ 586-XIV. Офіційний вісник України. 1999. № 18. С. 3.

271. Про Національний план дій на 2012 рік щодо впровадження Програми

економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство,

конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» : Указ Президента України

від 12.03.2012 р. № 187/2012. Офіційний вісник України. 2012. № 22. С. 67.

272. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики

України на період до 2020 року : Закон України від 21.12.2010 р. № 2818-VI.

Офіційний вісник України. 2011. № 3. С. 13.

273. Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони

довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної

безпеки : Постанова Верховної Ради України від 05.03.1998 р. № 188/98-ВР.

Відомості Верховної Ради України. 1998. № 38. Ст. 248.

274. Про особливості державної політики із забезпечення державного

суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та

Луганській областях : Закон України від 18.01.2018 р. № 2268-VIII. URL:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2268-19 (дата звернення: 21.04.2018).

275. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон

України від 25.06.1991 р. № 1264-ХІІ. Відомості Верховної Ради України. 1991.

№ 41. Ст. 546.

276. Про охорону природи Української РСР : Закон УРСР від

30.06.1960 р. Відомості Верховної Ради УРСР. 1960. № 23. Ст. 175; 1964. № 27.

Ст. 378; 1970. № 36. Ст. 284.

227

277. Про охорону та використання тваринного світу : Закон СРСР від

25.06.1980 р. Відомості Верховної Ради УРСР. 1980. № 27. Ст. 530.

278. Про охорону та використання тваринного світу : Закон УРСР від

27.11.1981 р. Відомості Верховної Ради УРСР. 1981. № 49. Ст. 835.

279. Про природно-заповідний фонд України : Закон України від

16.06.1992 р. № 2456-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 34. Ст. 502.

280. Про Стратегію сталого розвитку «Україна–2020» : Указ Президента

України від 12.01.2015 р. № 5/2015. Офіційний вісник України. 2015. № 4. С. 8.

281. Про схвалення Концепції реформування системи державного

нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища :

розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.05.2017 р. № 616-р. URL:

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=250269536 (дата звернення:

13.04.2018).

282. Про судову практику у справах про злочини та інші

правопорушення проти довкілля : постанова Пленуму Верховного Суду

України від 10.12.2004 р. № 17. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/

laws/show/v0017700-04 (дата звернення: 13.04.2018).

283. Про тваринний світ : Закон України від 03.03.1993 р. Відомості

Верховної Ради України. 1993. № 18. Ст. 191; 1996. № 15. Ст. 70.

284. Проблемы правовой охраны окружающей среды в СССР / под ред.

Н. Т. Осипова. Ленинград : Изд-во Ленинград. ун-та, 1979. 200 с.

285. Проект «Стратегії сталого розвитку та інституційного

реформування лісового та мисливського господарства України на період до

2022 року». URL: https://drive.google.com/file/d/0B9CGEXC5v0a9

MWZNbWZfY3BsdTg/view (дата звернення: 21.04.2018).

286. Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про природно-

заповідний фонд України» (щодо екологічного та мисливського туризму) від

13.02.2013 р. № 2286. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511

=45753 (дата звернення: 13.04.2018).

287. Проект Закону України «Про ландшафт». URL:

228

http://www.huntingukraine.com/index.php?option=com_content&task=view&id=187

9&Itemid=52 (дата звернення: 13.04.2018).

288. Проців О. Р. Актуальність історичного досвіду Галичини кінця ХІХ

– поч. ХХ століття для державного регулювання мисливського господарства

сучасної України : дис. ... канд. держ. упр. Львів, 2014. URL:

http://nung.edu.ua/files/attachments/protsiv_dis.pdf (дата звернення: 16.03.2018).

289. Проців О. Р. Аналіз законодавчої бази мисливського господарства

України та обґрунтування пропозиції щодо його покращення (звіт підготовлено

українською мовою з резюме англійською). Червень, 2014. URL:

http://library.euneighbours.eu/sites/default/files/analysis_of_the_legislative_framework_o

f_hunting_industry_of_ukraine_and_development_of_improved_proposals.pdf (дата

звернення:16.03.2018).

290. Проців О. Р. Декілька думок щодо концепції розвитку мисливського

господарства в Україні. 15.05.2015. URL: http://www.fleg.org.ua/konkurs-

2015/842 (дата звернення: 16.03.2018).

291. Проців О. Р. Національні особливості полювання за мисливськими

угіддями і не тільки. URL: http://www.huntingukraine.com/index.php?option

=com_content&view=article&id=2965:nacionalni-osoblyvosti-poljuvannja-za-

myslyvskymy-ugiddjamy-i-ne-tilky&catid=23:statti&Itemid=132. (дата звернення:

16.03.2018).

292. Проців О. Р. Проблеми та перспективи формування механізмів

державного управління соціально-економічним розвитком мисливського

господарства Івано-Франківської області / Український лісовий портал.

19.07.2015. URL: https://www.lisportal.org.ua/25309/. (дата звернення:

16.03.2018).

293. Проців О. Р., Лоїк Г. К. Державне регулювання реалізацією сервітутів

на оренду мисливських угідь у Галичині: історико-правовий аспект. Hunting

Ukraine – Ловецтво України. URL: http://www.huntingukraine.com

/index.php?option=com_content&view=article&id=2812:derzhavne-reguljuvannja-

realizacijeju-servitutiv-na-orendu-myslyvskyh-ugid-u-galychyni-istoryko-pravovyj-

229

aspekt&catid=49:statti&Itemid=58 (дата звернення: 16.03.2018).

294. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. 10-те вид.,

допов. Львів : Край, 2008. 224 с.

295. Радик І. Л. Правові проблеми екологічного ліцензування : автореф.

дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2001. 17 с.

296. Раціональне використання та оптимізація мисливських угідь :

робоча програма навчальної дисципліни. Київ: Нац. ун-т біоресурсів і

природокористування, 2016. 15 с.

297. Реєстр договорів довгострокового тимчасового користування

лісовими ділянками, які перебувають в постійному користуванні державних

підприємств, що належать до сфери управління Держлісагентства України, за

період 2006–2015 рр. URL:http://dklg.kmu.gov.ua/forest/control/uk/publish/

article;jsessionid=59E27F7C8FB32119679A2798DAD5FCF0.app2?art_id=157223&ca

t_id=157220. (дата звернення: 13.04.2018).

298. Реймерс Н. Ф. Природопользование : словарь-справочник. Москва :

Мысль, 1990. 637 с.

299. Ричка В. Князівські лови. Історичний екскурс. Природа. Київ, 2005.

С. 10–15.

300. Русев И. Т. Дельта Днестра. История природопользования,

экологические основы мониторинга, охраны и менеджмента водно-болотных

угодий. Одеса : Астропринт, 2003. 765 с.

301. Сакаль О. В. Оренда земель державного лісового фонду: світовий

досвід і механізм ціноутворення. Механізм регулювання економіки. 2010. № 4.

С. 113–119.

302. Семків В. В. Договори у сфері використання природних ресурсів:

цивільно-правовий аспект : дис. … канд. юрид. наук. Івано-Франківськ, 2013.

232 с.

303. Скакальський О. М. Державні цільові екологічні програми: сутність

та шляхи формування на регіональному рівні. Регіональне та муніціпальне

управління. Аспекти публічного управління. 2015. № 7–8 (21–22), липень–

230

серпень. С. 85–93.

304. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підручник. Київ : Алетра;

КНТ; ЦУЛ, 2009. 520 с.

305. Словник української мови. Академічний тлумачний словник. URL:

http://sum.in.ua (дата звернення: 15.01.2018).

306. «Слуги народу» намагаються узаконити для себе полювання у

заповідниках. HuntingUkraine Ловецтво України. URL: http://www.huntingukraine.

com/index.php?option=com_kunena&func=view&catid=31&id=60846&Itemid=209#6

0846 (дата звернення: 15.01.2018).

307. Сокирко О. Велике полювання. Тиждень ua. URL:

http://tyzhden.ua/Politics/18899 (дата звернення: 22.01.2018).

308. Соколова А. К. Флористичне право України: проблеми формування

та розвитку : монографія. Харків : Право, 2009. 288 с.

309. Соколова І. О. Правовий режим як категорія правової науки :

монографія. Харків : Право, 2014. 152 с.

310. Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України :

монографія / за ред.: І. Т. Сокур. Київ : Вид-во Академії наук УРСР, 1961. URL:

http://www.terioshkola.org.ua/library/classic/sokur-1961.pdf (дата звернення:

03.03.2018).

311. Справочник по биологии / под. ред. акад. К. М. Сытника. Киев,

1995. URL: http://www.pharmencyclopedia.com.ua/article/510/seredovishhe-

isnuvannya (дата звернення: 03.03.2018).

312. Среда обитания живых организмов. URL:

http://www.grandars.ru/shkola/geografiya/ekologicheskie-faktory.html (дата

звернення: 12.01.2018).

313. Стайнов П. Правовые вопросы защиты природы. Москва :

Прогресс, 1974. 86 с.

314. Старчоус О. Правовые проблемы государственной лесной охраны /

Український лісовий портал. Все про ліси та лісове господарство України. URL:

https://www.lisportal.org.ua/31950/ (дата звернення: 21.03.2018).

231

315. Старчук О. В. Щодо поняття принципів права. Часопис Київського

університету права. 2012. № 2. С. 40–43.

316. Статистичний бюлетень. Про ведення мисливського господарства в

Україні у 1998–2005 рр. (форма 2-тп (мисливство)). Київ: ЦСУ, 2005.

317. Степанов Є. В. Правове забезпечення реалізації екологічної функції

держави органами внутрішніх справ : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків,

2012. 16 с.

318. Стойко С., Гадач Е., Шимон Т., Михалик С. Заповідні екосистеми

Карпат. Львів : Світ, 1991. 248 с.

319. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» : схвалена Указом

Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015. Офіційний вісник Президента

України. 2015. № 2. Ст. 154.

320. Стратегія сталого розвитку та інституційного реформування

лісового та мисливського господарства України на період до 2022 року. URL:

https://drive.google.com/file/d/0B9CGEXC5v0a9MWZNbWZfY3BsdTg/view (дата

звернення 13.04.2018)

321. Стратегія сталого розвитку. Про реформування мисливської галузі.

URL: http://www.ekoinform.com.ua/index.php?option=com_content&view

=article&id=152%3A2015-05-27-15-22-32&catid=7%3A2009-07-06-09-51-

16&Itemid=41&lang=ru (дата звернення: 13.04.2018).

322. Сукачев В. Н. Руководство к исследованию типов леса. Москва;

Ленинград : Сельхозгиз, 1930. 324 с.

323. Сухоміров Г. І. Мисливські угіддя далекосхідного федерального

округу / за заг. ред. Г. І. Сухоміров. URL: sukhomirob@ecrin.ru (дата звернення:

12.03.2018).

324. Такси для обчислення розміру відшкодування збитків, завданих

унаслідок порушення законодавства в галузі мисливського господарства та

полювання (крім видів, занесених до Червоної книги України) : затв. наказом

М-ва охорони навколишнього природного середовища України і Держ. ком.

лісн. госп-ва України від 18.07.2007 р. № 332/262. Офіційний вісник України.

232

2007. № 58. Ст. 2319.

325. Тваринний світ України: правова охорона, використання та

відтворення / за ред. Г. І. Балюк, О. О. Погрібний, Ю. С. Шемшученко та ін.

Київ : Юрінком Інтер, 2010. 384 с.

326. Теория государства и права : учебник для вузов / под ред.

В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. Москва : Инфра-М, 1997. 570 с.

327. Теория государства и права: учебник / под ред. М. Н. Марченко. 2-е

изд., перераб. и допол. Москва : Зерцало, 2004. 640 с.

328. Типовой договор на закрепление за промысловыми

охотхозяйствами охотугодий и пользование ими : разослан Главохотой РСФСР

с письмом от 11.02.1964 г. № 1-02. Государственный архив Кировской области.

Фонд 750. Оп. 1. Ед. хр.199. Л. д. 102–107.

329. Титова Н. И. Материальная ответственность работников

сельскохозяйственных предприятий. Москва : Юрид. лит., 1978. 98 с.

330. Тихий П. В. Еколого-правове регулювання спеціального

використання дикої фауни : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2000. 18 с.

331. Тихий П. В. Еколого-правове регулювання спеціального

використання дикої фауни : дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2000. 165 с.

332. Тихомиров Ю. А. Управление на основе права. Москва : Формула

права, 2007. С. 18–38.

333. Тищенко Г. В. Екологічне право : навч. посіб. для студ. юрид. вузів

та ф-тів. Київ : Юмана, 2001. 256 с.

334. Томин О. О. Правове регулювання мисливства та полювання в

Україні (на матеріалах Карпатського регіону) : автореф. дис. … канд. юрид.

наук. Київ, 2009. 23 с.

335. Томин О. О. Правове регулювання мисливства та полювання в

Україні (на матеріалах Карпатського регіону) : дис. … канд. юрид. наук. Київ,

2009. 201 с.

336. Тюн В. М. Адміністративно-правові засади наглядової діяльності

правоохоронних органів України у сфері охорони природи : дис. ... канд. юрид.

233

наук. Львів, 2016. 234 с.

337. Угіддя як елемент земельного кадастру. Класифікація угідь / за ред.

М. Г. Ступень, Р. Й. Гулько, О. Я. Микула та ін. Ч. 1: Теоретичні основи

державного земельного кадастру. URL: http://geoknigi.com

/book_view.php?id=961 (дата звернення: 22.03.2018).

338. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та

Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27.06.2014 р. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/984_011 (дата звернення: 22.03.2018).

339. Улитин А. А. Охота и закон. Москва : Агропромиздат, 1987. 240 с.

340. Улютіна О. А. Адміністративно-правові засади охорони

навколишнього природного середовища та природокористування : автореф.

дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2011. 17 с.

341. Умнов А. А. Новый закон об охоте. Москва; Ленинград : КОИЗ,

1933. 33 с.

342. Устав Всеукраїнського Союзу мисливців та рибалок від

20.10.1923 р. СУ УССР. 1923. Отп. ІІ. № 21/23. Ст. 93.

343. Устав Второго военного общества охоты : утв. 19.11.1891 г.

Собрание узаконений. 1892. № 29. Ст. 332.

344. Устава на волоки господаря короля е. м. во всем великом князьстве

Литовском (1 квітня 1557 р.) : (витяги). Хрестоматія з історії держави і права

України : навч. посіб.: у 2 т. / за ред. В. Д. Гончаренка. Вид. 2-ге, перероб. і доп.

Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / уклад.: В. Д. Гончаренко,

А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ, 2000. С. 83–94.

345. Федюшко М. П. Вплив пестицидів на чисельність зайця-русака в

Північному Приазов’ї. Биологический вестник Мелитопольского

государственного педагогического университета им. Богдана Хмельницкого.

2013. № 2 (8). 289–295.

346. Фліс С. Під золотим оленем. URL: http://grazda.lviv.ua

/GRAZDA_PUB/01(37)-2015/w_GRAZDA_01(37)-2015.pdf (дата звернення:

234

23.02.2018).

347. Формы арендного и субарендного договоров на закрепление

охотничьих угодий : утв. приказом Главохоты РСФСР от 12.04.1961 г. № 70.

Сборник материалов по ведению охотничьих и охотничье-рыболовных хозяйств

обществами охотников и рыболовов РСФСР. Москва, 1965. С. 10–17.

348. Фролова Н. В. Правова охорона водно-болотних угідь

загальнодержавного та міжнародного значення : дис. … канд. юрид. наук.

Одеса, 2010. 183 с.

349. Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической

истории. Ленинград : Изд-во Ленинград. гос. ун-та, 1980. 325 с.

350. Харитонова Т. Є. Проблеми здійснення прав на чужі земельні

ділянки в Україні : дис. ... д-ра юрид. наук. Київ, 2016. 322 с.

351. Цебак С. Користувачі мисливських угідь не повинні поводитися як

власники всього лісу. URL: http://sambir.tv/materialy/korystuvachi-myslyvskyh-

ugid-ne-povynni-povodytysya-yak-vlasnyky-vsogo-lisu (дата звернення:

23.02.2018).

352. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-

IV. Офіційний вісник України. 2003. № 11. С. 7.

353. Цъсарскій патентъ зъ дня 23. Мая 1854 (въ Въстнику державныхъ

законовъ, числ. 146, части LIII., изданной д. 22. Червца 1854), котрымъ выдає ся

для цълого объєму Державы общій горничій законъ. Въстникъ краєвого

Правительства для оуправительственной области Намъстничества въ Львовъ.

Рокъ 1854. № 242, отделъ первый, часть ХLІI: выдана и розослана дня 6. Грудня

1854. Львовъ: Въ ц. к. Галицїйской скарбово-державной типографїи, 1854.

С. 702–766.

354. Чаусова Л. Л. Принципы экологического права Украины : дис. …

канд. юрид. наук. Харків, 1998. 159 с.

355. Черемнова А. І. Поняття права земельного сервітуту та його

законодавче визначення. Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. праць.

Одеса, 2002. Вип. 16. С. 532–535.

235

356. Черкашина М. К. Юридичні гарантії права природокористування :

монографія / за ред. проф. А. П. Гетьмана. Харків : ФІНН, 2010. 176 с.

357. Чернявський М. В., Соловей І. П., Геник Я. В. та ін. Проблеми

доступу місцевого населення до лісових ресурсів та незаконні рубки і лісах

Карпат і західного Полісся : монографія. Львів : Товариство «Зелений хрест»,

Ліга-Прес, 2011. 256 с.

358. Чиї інтереси стоять за приватними мисливськими господарствами?

URL: http://www.viche.lutsk.ua/chyyi-interesy-stoyat-za-pryvatnymy-myslyvskymy-

gospodarstvamy-id1526/ (дата звернення: 22.02.2018).

359. Чуйков В. А., Шахов В. С. Право пользования животным миром :

текст лекции. Харьков : Юрид. ин-т, 1987. 35 с.

360. Шадура М. В. Лісомисливські господарства України: проблеми та

перспективи їх вирішення. URL: http://ir.znau.edu.ua/bitstream

/123456789/4433/1/LGLPDP_2006_31_239-245.pdf (дата звернення: 22.02.2018).

361. Шарапова С. В. Правове забезпечення екологічного моніторингу в

Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2002. 19 с.

362. Шаркаускене А. Пути совершенствования правовой охраны лесов.

Природа и закон : сб. статей / под ред. И. Булавыс, И. Ячконенко и др. ; отв.

ред. Г. Липнявичюс ; АН Литовской ССР, Ин-т философии, социологии и

права. Вильнюс, 1986. С. 67–75.

363. Шахов В. С. Право пользования охотничьими угодьями : учеб.

пособие. Киев : ІСДО, 1993. 96 с.

364. Шахрай И. С. Природные ресурсы как объект права аренды. Право

в современном белорусском обществе : сб. науч. тр. / редкол. : В. И. Семенков

(гл. ред.) и др. Минск : Право и экономика, 2010. Вып. 5. С. 407–417.

365. Шемшученко Ю. С. Закон на варті природи. Київ : Наук. думка,

1981. 168 с.

366. Шемшученко Ю. С. Об’єкт права. Юридична енциклопедія. Київ:

Укр. енцикл., 1998. Т. 4. С. 213.

367. Шемшученко Ю. С. Организационно-правовые вопросы охраны

236

окружающей среды в СССР. Київ : Наук. думка, 1976. 276 с.

368. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии / под ред. Ю. С.

Шемшученка; АПН УССР, Ин-т государства и права; отв. ред. В. Л. Мунтян.

Київ : Наук. думка, 1989. 231 с.

369. Шемшученко Ю. С., Мунтян В. Л., Розовский Б. Г. Юридическая

ответственность в области охраны окружающей среды / за ред.

Ю. С. Шемшученко, В. Л. Мунтян, Б. Г. Розовский. Київ : Наук. думка, 1978.

280 с.

370. Шеховцов В. В. Право приватної власності на об’єкти тваринного

світу : дис. … канд. юрид. наук. Харків, 2009. 207 с.

371. Шкурко В. А. Браконьерство и борьба с ним. Минск :

Унивеситетское, 1986. 166 с.

372. Шоха Т. П. Правове регулювання екологічного страхування в

Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2013. 18 с.

373. Экологи планируют приостановить охоту в Голопристанском

лесхозе / Херсон online. 3-01-2017. URL: http://khersonline.net

/novosti/ecology/74705-ekologi-planiruyut-priostanovit-ohotu-v-golopristanskom-

leshoze.html (дата звернення: 22.02.2018).

374. Экологическая энциклопедия : в 6 т. / редкол. : В. И. Данилов-

Данильян (гл. ред.) и др. Москва : Энцикл., 2008. Т. 1: А–ГЕОП. 416 с.

375. Экологический энциклопедический словарь. Москва : Изд. дом

«Ноосфера», 1999. 930 с.

376. Экологическое право : учеб. пособие / под ред. Т. И. Макаровой,

В. Е. Лизгаро. Минск : Изд. центр БГУ, 2008. 495 с.

377. Экологическое право России: словарь юридических терминов. Москва :

Городец. 2008. URL: http://environmental_law.academic.ru/580/%D0%9E%D1%

85%D0%BE%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B8_%D1%83%D

0%B3%D0%BE%D0%B4%D1% (дата звернення: 22.02.2018).

378. Экономика охотничьего хозяйства. Москва, 1971. С. 64.

379. ЮНЕСКО. URL: http://whc.unesco.org/en/list/1469/documents/ (дата

237

звернення: 13.04.2018).

380. Юридична енциклопедія : в 6 т. / голов. ред. Ю. С. Шемшученко.

Київ : Укр. енцикл., 2004. Т. 5: П–С. 736 с.

381. Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп.

ред.) та ін. Київ : Укр. енцикл., 2002. Т. 4: Н–П. 720 с.

382. Юридичний словник. URL: http://kodeksy.com.ua

/dictionary/t/teritoriya.htm (дата звернення: 13.04.2018).

383. Як у Вінницькій області за кілька годин загинуло 17 зубрів. Повна

офіційна версія. Природа і суспільство. URL: http://www.ekoinform.com.ua

/index.php?option=com_content&view=article&id=183%3A2016-02-16-11-4446&catid=

7%3A2009-07-06-09-51-16&Itemid=41&lang=ru (дата звернення: 22.02.2018).

384. Яремак З. В. Правове регулювання ведення державних кадастрів

природних ресурсів : автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2009. 20 с.

385. Balko R. Kilka uwag o projekcie nowej ustawy łowieckiej dla Galicy.

Łowiec, 1908. № 9. S. 97–99.

386. Blackstone W. Commentaries on the Law of England. Chicago, 1979. 4

v. 400 p.

387. Burzynski E. W sprawie wykonania prava polowania. 1887. № 4. 70–71.

388. Final Report in the frameworks of the project agreement for consulting

services (contract No 070/FY14 (ref. UA/IC-2). Analysis of the legislative

frameworks of hunting industry of Ukraine and development of improved proposals

(UA CWP Activity 2.5, WWF implementation) / O. Protsiv. Ukraine. Lviv : WWF

DCP Office, 2014. 72 p.

389. Hunting in German. FACE Europe 2003. Report : 1–14. URL:

http://www.face-europe.org/National_Info_Sheets/germany_en.pdf (дата звернення:

14.04.2018).

390. Kalendarz myśliwski na 1934 rok. Warszawa : Polski związek

Stowarzyszeń łowieckich, 1934. S. 203–204.

391. Kasparek J. R .Zbiórustawirozporządzeń administracyjnychw Królestwie

Galicyii Lodomeryiz Wielkiem Księstwem Krakowskiem : w 6 t. Lwów : Wyd-wo

238

H. Altenberga, 1884. T. 1. S. 379.

392. Maaomaniku õiguste ja kõhustuste vordlev analüüs jahiõiguse

rekendamisel ja jahi pidamisel kuue Euroopa riigi praktika põhjal. Tallinn, 2010.

URL: http://www.eramets.ee/static/files/877.jahioiguse_rakendamise_analuus.pdf

(дата звернення: 13.04.2018).

393. Maciejowski W. M. Historya prawodawstw słowiańskich. 2-e wyd.

Warszawa : Drukarnia K. Kowalewskiego, 1862. T. IV. S. 507–511.

394. Nowa ustawa lowiecka dla Galicyi i W. Ks. Krakowskiego. Krakow :

Wisla, 1898.

395. Petton D. R. A diversity index for quantifying habitat «abge». Wilbl.

Soc. Bull. 1975. № 3. P. 171–173.

396. Poole A. L. From Domesday Book to Magna Carta 1087–1216. Oxford,

1956.

397. Prawo łowieckie: ustava z dnia 13 października 1995 roku. URL:

http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19951470713 (дата звернення:

13.04.2018).

398. Selous Game Reserve Map. URL:

http://www.safarimappers.com/area.aspx?lngareaid=34 (дата звернення:

14.04.2018).

399. Törvény a vad védelméről, a vadgazdálkodásról, valamint a vadászatról.

1996. évi LV. URL: http://net.jogtar.hu/jr/gen/hjegy_doc.cgi?docid=99600055.TV

(дата звернення: 16.04.2018).

400. uk.WorldwideDictionary.org. Всесвітній словник української мови.

URL: https://uk.worldwidedictionary.org/%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%

89%D0%B0 (дата звернення: 16.04.2018).

401. Zakon zo 16. júna 2009 o poľovníctve a o zmene a doplnení niektorých

zákonov. URL: file:///C:/Documents%20and%20SettingsDownloads/274_2009.pdf

(дата звернення: 16.04.2018).

239

ДОДАТКИ

Додаток А

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, в яких опубліковано основні результати дисертації

1. Березіна Н. Ю. Правове регулювання відносин у сфері користування

мисливськими угіддями: окремі аспекти й особливості суб’єктного складу.

Підприємництво, господарство і право : наук.-практ. господ.-прав. журн. Київ,

2017. № 8. С. 89–93.

2. Березіна Н. Ю. Основні аспекти правового статусу суб’єктів у сфері

використання та охорони мисливських угідь. Право та державне управління.

Запоріжжя, 2017. № 2 (27). С. 37–43.

3. Березіна Н. Ю. Ґенеза правового режиму використання та охорони

мисливських угідь за законодавством України. Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». Одеса, 2017. № 27.

С. 82–89.

4. Березіна Н. Ю. Особливості правового режиму мисливських угідь.

Право та інноваційне суспільство: електрон. наук. вид. Харків, 2017. № 1 (8).

С. 48–54.

5. Березина Н. Ю. Охотничьи угодия: понятие и юридическая природа.

Juridic national: Teorie si Practica : междунар. журн. 2017. № 4 (26). С. 118–122.

(Республіка Молдова).

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації

6. Березіна Н. Ю. Деякі аспекти договірних засад реалізації права

користування мисливськими угіддями. Рівень ефективності та необхідності

впливу юридичної науки на нормотворчу діяльність : матеріали міжнар. наук.-

практ. конф. (м. Харків, 5–6 лют. 2017 р.). Харків, 2017. С. 40–44.

7. Березіна Н. Ю. Деякі аспекти правового режиму використання та

240

охорони мисливських угідь. Сучасний стан та перспективи розвитку

екологічного, земельного й аграрного права в умовах євроінтеграції : матеріали

«круглого столу» (м. Харків, 8 груд. 2017 р.). Харків : Право, 2017. С. 249–252.

Березіна Н. Ю. Мисливські угіддя як об’єкт еколого-правового регулювання:

сучасні проблеми. Нові завдання та напрями розвитку юридичної науки у ХХІ

столітті : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 20–21 січ. 2017 р.).

Одеса, 2017. С. 167–170.

241

Додаток Б

Періодизація історико-правового розвитку правового режиму використання

та охорони мисливських угідь в Україні

I – найдавніші часи (доісторичні часи – поч. IХ ст.) – характеризується

відсутністю чітких правових норм щодо користування мисливськими угіддями і їх

охорони. Суспільні екологічні відносини врегульовувалися нормами звичаєвого

права.

II – Україна за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

(кін. ІX – XІІІ ст.) – ознаменувався появою норм писаного права, центральні місце

серед яких займає Руська Правда, яка є одним із перших зведень законів Київської

Русі ХІ ст., в якому згадується про охорону мисливських володінь і

встановлюються перші обмеження щодо їх використання. Замість терміна

«угіддя» як на правовому, так і побутовому рівні, використовувалося поняття

«лови», «звіринці». У цілому ж угіддя призначалися для розваг князівської влади

Київської Русі, де рослини і тварини розглядались як сировинні резерви і були

об’єктами споживацьких цілей – розплідниками дичини та охоронними місцями

для князівського полювання.

ІII – Польсько-литовська доба (XІV – поч. XVІ ст.). У законодавстві

третього періоду фактично відсутні прямі норми щодо мисливських угідь. Право

на дичину та полювання було нерозривно пов’язане з власністю на землю.

Поступово формується система закритих угідь. У правовій площині здебільшого

встановлюються правові засади полювання, а також притягнення до

відповідальності за браконьєрство.

IV – Козацько-гетьманська доба (кін. XVI – поч. XVIІІ ст.) –

характеризується відсутністю в козацьких гетьманів мисливських угідь узагалі.

Проте існували спеціальні курені стрільців і бобровників, які полювали на дрібну

дичину для гетьманських потреб. В іншій частині України характер мисливсько-

промислового господарства змінюється під впливом колоніальних процесів.

242

Виникають системи мисливських угідь, що закріплювалися за окремими

мисливцями і переходили у спадщину. Наприкінці XVI – поч. XVII ст. система

закритих угідь цілковито виродилася, ставши джерелом роздавання прав на

полювання в них королівським фаворитам, а пізніше всім, хто міг за це заплатити.

Отже, розвиток правового регулювання використання та охорони мисливських

угідь пов’язується із власністю на землю.

V – імперський (кін. XVIII – поч. XX ст.) – пов’язаний з перебуванням

українських земель у складі Російської й Австро-Угорської імперій, а питання

використання та охорони мисливськими угіддями регламентувалося

законодавством цих держав, в основу яких було покладено адміністративні

механізми управління мисливським господарством. У законодавстві цього періоду

передбачалися правові засади охорони не лише окремих видів тваринного чи

рослинного світу, а й унікальних і типових ландшафтів. Формується правова база

отримання у власність або користування мисливських угідь. У другій половині

XIX ст. на українських землях, підвладних Російській імперії, промислове

значення полювання поступово знижувалося, воно все більше набувало рис

цікавого спортивного заняття. Розвивається оренда мисливських угідь. Проте в

оренду передаються не землі, а право на полювання. На поч. ХХ ст. разом з

охороною лісомисливських угідь від пожеж і несанкціонованих вирубок почали

проводитися біотехнічні заходи, що сприяли збереженню і зростанню чисельності

дичини. На західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Австро-

Угорської імперії, відбувається розвиток Галицького крайового

природоохоронного законодавства. Крім того, в організації мисливства значну

роль відіграє місцеве самоврядування, зокрема, первинні суб’єкти його здійснення

– гміни, на які покладалося врегулювання організаційних і навіть фінансових

питань, пов’язаних із мисливством. Розробляється дієва система норм ведення

мисливського господарства (встановлюється мінімальна площа угідь,

закріплюється порядок створення мисливського господарства, оренди тощо).

Однак на території Західної України законодавство фактично не дотримувалося.

Розвиток мисливського господарства у Галичині поступався іншим краям Австро-

243

Угорської імперії.

VI – радянський (поч. XX – кін. XX ст.). Основною ідеєю нормативно-

правових актів радянської доби першого етапу свого розвитку стало відмежування

права полювання від права землеволодіння. Полювання в цей час більшою мірою

було спрямоване саме на промислове добування диких тварин. Організація

мисливського господарства і мисливського промислу проводиться через колгоспи.

З 1923 р. на законодавчому рівні в УССР починає використовуватися поняття

«мисливські угіддя». Правова регламентація заснування заповідників, заказників,

зооферм, лабораторій, мисливських парків і розплідників хутрового звіра, птиці і

мисливських собак відбулася у 30-х рр. ХХ ст. Поширюється практика віднесення

цілих «районів» до категорії «мисливські промислові». Починаючи з 1930 р.

відроджується надання мисливських угідь у довгострокове користування, тобто

можна вести мову про початок організаційно-правового становлення мисливства в

Україні. Вперше на законодавчому рівні в 1930 р. наводяться юридичні

визначення понять «мисливські угіддя» і «мисливське господарство»,

розпочинається процес закріплення угідь за товариствами мисливців,

розгортається організація «правильних і культурних мисливських господарств» на

основі приписки, розробляються типові форми договорів оренди і суборенди

мисливських угідь.

VIІ – сучасний (або новітній), тобто з набуттям Україною незалежності

(кін. XX – поч. XXI ст.) – ознаменувався розробкою і прийняттям низки

нормативно-правових актів, спрямованих на правове регулювання мисливства в

Україні, реформування мисливської галузі під впливом евроінтеграційних

процесів, екологічний акцент ведення мисливського господарства стає на рівні з

економічним, що порушує додаткові питання правової регламентації охорони

мисливських угідь, зароджується і обговорюється ідея кодифікації екологічного

законодавства.

244

Додаток В

Типологія мисливських угідь

(на прикладі Мисливських угідь мисливського господарства

Ульяновської районної організації УТМР1)

Мисливські угіддя господарства Ульяновської районної організації УТМР

відносяться до правобережної лісостепової лісомисливської області, яка взагалі

характеризується значною господарською освоєністю території. Причому основні

площі використовуються переважно у землеробстві для вирощування

різноманітних сільськогосподарських культур; серед них основними є озима

пшениця та соняшник. Технологія підготовки ґрунту для їх сівби, а також для

більшості інших, потребує регулярної оранки землі. Таким чином, мисливські

угіддя, територія яких щорічно обробляється, становлять найбільшу частку

господарства і об’єднані в єдиний тип «орні землі» (таблиця).

Таблиця

Основні типи мисливських угідь

Типи угідь (Га) Площа (%)

Орні землі 46775,987,4

Ліс листяний та чагарники 3327 6,3

Луки 2396 4,4

Болото 88 0,2

Водойми 915 1,7

Разом: 53501,9 100,0.

Цей тип відрізняється найбільш мінливими характеристиками, які, в

1 Див.: Експедиція з мисливського впорядкування угідь. Пояснювальна записка до проекту організації і

розвитку мисливського господарства Ульянівської районної організації Кіровоградської обласної ради

Українського Товариства мисливців і рибалок (за IV-м розрядом). URL: http://kyrator.com.ua

/index.php?option=com_content&view=article&id=1024:ulyan-ro-utmr-knc&catid=40&Itemid=150.

245

основному, залежать від суб’єктивних рішень орендаторів чи власників земель.

Тому до нього відносяться і угіддя, які в останні роки обробляються не регулярно,

наприклад, сади, виноградники чи лани, але технологія їх використання

передбачає проведення інтенсивних агротехнічних заходів.

Порівняно з іншими угіддями, значні площі мають пасовиська, сінокоси,

перелоги, що розташовані на схилах балок, вздовж доріг, в місцях виходу на

поверхню гірських порід та в інших місцях. Всі вони включені в тип «луки» через

тривалість збереження рослинних асоціацій, менший вплив агротехнічного

обробітку ґрунту та різноманітних заходів (внесення добрив, використання

отрутохімікатів тощо). Згідно інструктивних матеріалів з мисливського

впорядкування угідь, до вказаних двох типів було включено і території

полезахисних лісосмуг. Забігаючи наперед, треба сказати, що якраз структура, вік

та породний склад цих лісонасаджень, розташованих по периметру ланів, стали

основною причиною якісної відміни різних ділянок однотипних угідь «орні землі»

та «луки» між собою.

Угіддя, що увійшли до типу «ліс листяний» були включені на основі

схожості лісонасаджень. Вони взагалі характеризують єдиний штучний ліс

площею 909 га.

Угіддя, які можна було б віднести до типу «болото», на території

господарства розташовані переважно вздовж берегів мілководних озер.

246

Додаток Г

Бонітування виділів мисливських угідь

(на прикладі Мисливських угідь мисливського господарства

Ульяновської районної організації УТМР2. Витяг*)

… Результатом бонітування не є підтвердження існуючою чисельності

тварин; за його даними можна вирахувати оптимальну чисельність і щільність для

подальшого використання поголів’я. При бонітуванні за основу нами були взяті

такі їх показники як кормова та захисна здатність, а також були враховані менш

важливі, але достатньо суттєві фактори – інтенсивність господарської діяльності,

наявність природних чи штучних водопоїв, розташування автошляхів, чисельність

хижаків та інше.

Таким чином вдалося встановити, що угіддя Ульянівської РО УТМР

непридатні для створення високої щільності поголів’я кабана, тому що основна їх

частина взагалі не відповідає основним біологічним потребам зазначеного виду, а

лише незначну частина угідь відзначається пересічними умовами.

Через відсутність лісів та невелику кількість урочищ з деревно-чагарниковою

рослинністю, на території господарства також недостатньо умов для існування

значного поголів’я лося і козулі. Тут взагалі відсутні угіддя вищого бонітету і тому

за даної структури угідь неможливе досягнення вказаним видом високої щільності

населення. Лише завдяки надійній охороні тварин, зменшення негативного впливу

хижаків та сільськогосподарських робіт, створення густих лісосмуг з підліcком –

основного біотопу козулі в районі, можна досягти чисельності угрупування виду,

достатню для проведення регулярного полювання. Таким чином ціна зусиль з

покращанню умов існування для цього виду може виявитися занадто дорогою і

тому більш раціональними діями слід вважати піклування про існуючі ресурси

Керуючись Постановою Верховної Ради України «Про перейменування окремих населених пунктів та

районів» від 19.05.2016 р. № 1377-19, ст. 43 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, згідно з

рішенням Ульянівської районної ради «Про переіменування Ульянівського району» Ульяновську районну раду

було переіменовано на Благовіщенську районну раду. 2 Див.: Експедиція з мисливського впорядкування угідь. URL: http://kyrator.com.ua

/index.php?option=com_content&view=article&id=1024:ulyan-ro-utmr-knc&catid=40&Itemid=150.

247

інших видів дичини. Звичайно при цьому не слід покидати мігруючих копитних

напризволяще, а намагатися утримувати їх в угіддях як цінних мисливських звірів.

Більшість угідь мисливського господарства є придатними для зайця-русака та

сірої куріпки. Високий клас бонітету на абсолютній більшості території свідчить

про їх потенційно високі можливості у створенні високої щільності населення і

чисельності зайців. Угіддя мисливського господарства Ульянівської РО УТМР

являються дуже якісними також і для сірої куріпки. За умов своєчасного

запровадження біотехнічних заходів, направлених на скорочення рівня смертності

тварин під час зимівлі від голоду та упродовж року від негативного впливу хижаків,

на території господарства можна досягти значного фінансового успіху за умов

спеціальної організації полювання на куріпку.

На території мисливського господарства Ульянівської РО УТМР відсутні

значні території чагарників та боліт, які у поєднанні з межуючими агроценозами

являються найкращими для фазана. ˂…˃ Не доцільно інтродукувати птахів без

послідуючого вилучення у тому ж році або на наступний рік. Але без періодичних

випусків неможлива і підтримка чисельності на рівні, достатньому для проведення

щорічного активного полювання…

У зв’язку з вигідним географічним розташуванням території господарства на

шляхах міграцій багатьох водоплавних птахів, у його водно-болотних угіддя

періодично з’являються зграї різних видів пернатої дичини. Хоча вони не

являються основними мисливськими видами у господарстві, але все рівно

відносяться до цінних мисливських ресурсів регіону. Невисока якість угідь для

водоплавної дичини на більшості території може бути значно покращена за рахунок

збільшення концентрації кормів в агроценозах. ˂…˃ В цілому, угіддя мисливського

господарства характеризуються середніми якісними характеристиками. Вони мало

придатні для ведення господарства на копитних, але мають гарні умови для

існування чисельного поголів’я зайця-русака та куріпки. Локально в них можна

підтримувати достатнє для проведення ефективного полювання поголів’я фазана,

лиски, диких качок і гусей. Значну цінність вони також мають як місця

концентрації мігруючих вальдшнепів та перепілок.

248

Додаток Д

Полювання на копитних у заказниках України у 2015/2016 рр.3

Область Назва об’єкта ПЗФ Статус об’єкта ПЗФ Кількість

ліцензій

Запорізька Старобердянський ландшафтний

заказник

Загальнодержавне

значення 2 кабана

Запорізька Більмановська лісна дача

ландшафтний заказник Місцеве значення

2 косулі

6 кабанів

Запорізька Камянська лісна дача

ландшафтний заказник Місцеве значення 7 кабанів

Кіровоградська Урочище Новомиргородське-1 Місцеве значення 2 косулі

6 кабанів

Миколаївська Рацинська дача лісовий заказник Загальнодержавне

значення

5 оленів

10 косуль

25 кабанів

Тернопільська Суразька дача лісовий заказник Загальнодержавне

значення

2 косулі

3 кабана

Чернівецька Зубровиця загальнозоологічний

заказник Місцеве значення

3 олені

6 косуль

6 кабанів

Рівненська Мутвицький

загальнозоологічний заказник Місцеве значення 40 кабанів

Полтавська Псельський ландшафтний

заказник Місцеве значення

3 косулі

3 кабана

Полтавська Сулинський ландшафтний

заказник

Загальнодержавне

значення 4 кабана

Полтавська Червонобережжя ландшафтний

заказник

Загальнодержавне

значення

1 косуля

1 кабан

Полтавська Буртивський гідрологічний

заказник Місцеве значення 1 кабан

Полтавська Ксьондзівський гідрологічний

заказник Місцеве значення 1 кабан

Полтавська Балка Широка ландшафтний

заказник Місцеве значення 3 косулі

Полтавська Маячковський ландшафтний

заказник Місцеве значення

6 косуль

7 кабанів

Полтавська Лучковський ландшафтний

заказник

Загальнодержавне

значення

3 косулі

3 кабана

Усього

16 заказників,

із них 6 загальнодержавного і

10 – місцевого значення

8 оленів

36 косуль

115 кабанів

Додаток Е

3 Таблицю розроблено Київським еколого-культурним центром: Борейко В. Е. Охота в заказниках Украины:

экологический ущерб, отсутствие контроля и беззаконность / Київський еколого-культурний центр. URL:

http://ecoethics.ru/ohota-v-zakaznikah-ukrainyi-ekologicheskiy-ushherb-otsutstvie-kontrolya-i-bezzakonnost/.

249

Окупність ведення мисливського господарства та використання бюджетних

коштів (у розрізі користувачів мисливських угідь Івано-Франківської області за

2010 р.)4

Користувач Профінансовано за

рахунок бюджету,

грн

Усього,

грн

Використання

бюджетних коштів,

%

Окупність,

%

ДП Болехівське ЛГ 21724 50636 42,9 11

ДП Брошнівське ЛГ 0 121751 0 17

ДП Верховинське ЛГ 43074 0 60

ДП Вигодське ЛГ 14055 160516 8,7 17

ДП Ворохтянське ЛГ 0 29500 0 29

ДП Гринявське ЛГ 4680 36420 12,8 54

ДП Делятинське ЛГ 131829 0 21

ДП

Ів.-Франківське ЛГ

25000 52486 47,6 69

ДП Калуське ЛГ 60700 0 76

ДП Коломийське ЛГ 16390 47170 34,7 26

ДП Кутськие ЛГ 17000 44048 38,5 94

ДП Надвірнянське ЛГ 126887 0 44

ДП Осмолодське ЛГ 182354 0 40

ДП Рогатинське ЛГ 28053 78672 35,6 101

ДП Солотвинське ЛГ 74778 92163 81,1 9

ОУЛМГ – усього 201680 1258206 16 39

Болехівське УТМР 27988 0 114

Долинське УТМР 105000 0 69

Калуське УТМР 106200 0 111

Коломийське УТМР 113442 0 82

Косiвське УТМР 50985 0 21

Рогатинський УТМР 131200 0 48

Снятинський УТМР 119528 0 80

МРВП УТМР 294432 0 94

УТМР – усього 0 948775 0 80

ДОВК «Синьогора» 447267 100 7

ТМР «Княжа Фауна» 25420 0 100

ТМР «Бурштинське» 33300 0 118

МГ «Тисмениця» 7540 0 101

ЛМП «Хотимир» 73684 0 94

ТзОВ «Універсал-

Контракт»

94373,3 0 70

СМНДП «Фауна» 27000 0 63

ТзОВ «Аква-ЛТД» 18474 0 -

ТзОВ «Космечара» 40928 0 44

ТзОВ «Варто» 7641 0 91

4 Таблицю підготовлено за матеріалом: Protsiv. O. Final Report in the frameworks of the project agreement for

consulting services (contract No 070/FY14 (ref. UA/IC-2). Title of the assignment: Analysis of the legislative

frameworks of hunting industry of Ukraine and development of improved proposals (UA CWP Activity 2.5, WWF

implementation). Ukraine. Lviv: WWFDCPOffice, 2014.

250

ДС Верховина ДС 25121 104

ІНШІ користувачі –

всього

447267 919615 48,6 39

Ів. Франківська

область – всього

648947 3126596 20,7 52

251

Додаток Ж

Порівняння мисливського господарства України та країн ЄС5

(станом на 2015 р.)

Країна Польща Словаччина Угорщина Україна

Загальна площа

мисливських

угідь країни,

млн га

29

4,4

8,9

39,4

Зареєстровано

мисливців

(осіб)

116 000 (250 га

мисливських

угідь на

1 мисливця)

38 300 (116 га

мисливських

угідь на 1

мисливця)

50 000 (146 га

мисливських угідь

на 1 мисливця)

350 000 (131 га

мисливських

угідь на

1 мисливця)

Олень

Чисельність

100 000

Чисельність

58 106

Чисельність

93 000

Чисельність

16 000

Добуто

36 000

Добуто

22 157

Добуто

41 000

Добуто

410

Козуля

Чисельність

600 000

Чисельність

111 000

Чисельність

365 000

Чисельність

150 000

Добуто

150 000

Добуто

24 000

Добуто

80 000

Добуто

6 700

5 За матеріалами статті «Мисливство в цифрах». Лісовий і мисливський журнал. URL: http://www.ekoinform.

com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=208%3A2016-07-29-08-34-22&catid=7%3A2009-07-06-

09-51-16&Itemid=41&lang=ru.

252

Додаток З

Площа мисливських угідь, наданих у користування та охоплених

мисливським упорядкуванням, за регіонами, на території яких зареєстровані

господарства, 2015 р.6

Україна

(по областях)

Площа

мисливських

угідь,

наданих у

користування,

тис. га

У тому числі

Площа мисливських

угідь, охоплених

мисливським

упорядкуванням, тис. га

лісова водно-

болотна

польова усього Упоряд-

ковано у

звітному

році

Усього 38709,9 7856,8 28833,1 1776,3 37798,3 4122,3

Вінницька 2148,2 347,8 1740,0 59,6 2148,2 55,5

Волинська 1459,5 614,7 709,6 135,2 1386,2 220,7 Дніпропетровська 2426,1 71,3 2292,9 61,9 2426,1 1221,4

Донецька6 1205,4 99,8 1066,8 23,6 1189,2 91,5

Житомирська 2100,9 853,5 1136,2 111,2 2100,4 195,3

Закарпатська 743,8 525,0 205,1 13,6 743,8 81,0

Запорізька 1821,8 90,0 1661,0 70,9 1821,8 74,1

Івано-

Франківська

722,2 456,3 260,2 5,7 721,8 51,3

Київська 745,4 201,9 454,6 62,3 745,4 139,4

Кіровоградська 1960,0 96,9 1786,1 77,1 1960,0 −

Луганська 883,8 171,7 701,2 10,9 565,6 121,0

Львівська 1638,8 641,8 952,9 44,0 1594,6 139,4

Миколаївська 1240,1 62,4 1093,0 83,5 1191,4 76,7

Одеська 2461,7 122,3 2237,5 101,9 2460,6 161,3

Полтавська 2075,2 224,2 1659,5 162,4 1919,8 262,0

Рівненська 1333,2 672,3 561,0 93,0 1289,5 608,5

Сумська 2067,9 437,7 1543,5 86,7 2067,9 −

Тернопільська 943,4 147,3 778,9 17,2 943,4 −

Харківська 1370,7 243,5 1054,3 61,4 1267,8 324,0

Херсонська 1992,9 108,2 1682,0 135,6 1978,7 81,1

Хмельницька 1518,8 276,5 1192,3 50,0 1502,3 20,5

Черкаська 1574,2 294,4 1192,0 87,9 1560,1 45,2

Чернівецька 626,8 242,6 370,9 13,2 617,5 52,2

Чернігівська 2708,9 655,0 1827,3 164,3 2662,2

м. Київ 940,2 199,7 674,3 43,2 934,0 100,2

6 Дані по Донецькій і Луганській областях можуть бути уточнені.