МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

РУБАН ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 347.513

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗДОРОВ’Ю АБО ЖИТТЮ

ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ВИРОБНИЦТВІ ЗА ЦИВІЛЬНИМ

ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Домашенко Михайло Васильович,

кандидат юридичних наук, доцент

ХАРКІВ

2017

2

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………..... 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗДОРОВ‘Ю АБО ЖИТТЮ

ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ВИРОБНИЦТВІ………………………………... 11

1.1. Генеза правового регулювання відносин з відшкодування

шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи в ХІХ-ХХІ

сторіччях на території сучасної України …………………………………. 11

1.2. Правова природа зобов‘язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві …………………… 29

1.3. Підстави виникнення зобов‘язань з відшкодування шкоди,

завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві ………….

1.4. Умови виникнення зобов‘язань з відшкодування шкоди,

завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві …………

47

61

Висновки до розділу 1……….………………………………………… 93

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОБОВ‘ЯЗАНЬ

ВНАСЛІДОК СПРИЧИНЕННЯ ШКОДИ ЗДОРОВ‘Ю АБО ЖИТТЮ

ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ВИРОБНИЦТВІ ………………………………...

99

2.1. Порядок відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю

фізичної особи при виконанні трудових, службових обов‘язків на

виробництві…………………………………………………………………

99

2.2. Обсяг відшкодування майнової та немайнової шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві ……………………

123

2.3. Страховий захист як юридичний засіб відшкодування шкоди,

завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві ………….

Висновки до розділу 2…………………………………………………….....

158

185

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………. 189

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………... 195

3

ВСТУП

Актуальність теми. Життя та здоров‘я людини визнаються сучасними

правовими державами, в тому числі і Україною найвищими соціальними

цінностями. Враховуючи, що основним видом зайнятості в нашій країні є

трудові відносини, можна констатувати, що дуже велика кількість осіб

перебуває під впливом виробничих ризиків, які завжди супроводжують

зазначені відносини та можуть призвести до негативних наслідків як для

здоров‘я, так і для життя фізичних осіб.

Незважаючи на те, що відносини з відшкодування роботодавцем шкоди

працівнику наразі врегульовуються положеннями Кодексу законів про працю

України (далі – КЗпП України), юридичний механізм її реалізації здійснюється

положеннями Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Поряд із цим,

нормативне забезпечення функціонування цього механізму в частині

відшкодування шкоди, завданої внаслідок ушкодження здоров‘я або заподіяння

смерті працівнику залишається недосконалим. Це зумовлено, в першу чергу,

перебуванням зазначеної проблематики на стику правового регулювання

різними галузями права: цивільним, трудовим, правом соціального

забезпечення. У свою чергу, у зв‘язку з тим, що відшкодування шкоди є

інститутом виключно цивільного права, чинні положення ЦК України

потребують удосконалення їх співвідношення з положеннями ст.ст. 173, 237-1

КЗпП України щодо відшкодування шкоди за рахунок власника або

уповноваженого ним органу, тобто роботодавця. В окресленому ракурсі

дослідження питання про відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю

фізичної особи на виробництві за цивільним законодавством України набуває

особливої актуальності.

Науково-теоретичну базу дослідження складають праці вітчизняних і

зарубіжних вчених юристів, а саме: М. М. Агаркова, І. С. Алексєєва,

С. С. Алексєєва, О. В. Браваря, Т. В. Боднар, Д. В. Бобрової, В. І. Борисової,

М. І. Брагінського, Л. М. Баранової, Ю. Г Барабаша, І. В. Венедіктової,

А. А. Гордона, А. Б. Гриняка, М. К. Галянтича, М. П. Гандзюка, Є. П. Желібо,

О. В. Дзери, М. В. Домашенка, В. М. Ігнатенка, С. В. Кульчицького,

4

І. С. Канзафарової, Б. П. Карнауха, С. Н. Приступи, В. П. Паліюка,

Н. С. Кузнєцової, О. В. Кохановської, В. А. Кройтора, В. В. Луця,

Т. В. Ліснічої, Н. І. Майданик, Р. А. Майданика, Є. О. Мічуріна,

О. О. Отраднової, С. О. Погрібного, С. П. Погребняка, В. Д. Примака,

П. М. Рабінович, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Р. О. Стефанчука, С. О. Сліпченка,

О. Е. Сімсон, С. Є. Сиротенка, В. І. Труби, Є. А. Флейшиц, Є. О. Харитонова,

Я. М. Шевченко, С. І. Шимон, В. Л. Яроцького та інших.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами.

Проблематика дисертації узгоджується із планом науково-дослідних робіт

кафедри цивільного права № 2 Національного юридичного університету iменi

Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми

«Проблеми вдосконалення правового регулювання особистих немайнових та

майнових відносин в Україні» (номер державної реєстрації 0111U000963).

Мета і завдання дослідження. Виходячи із сучасного стану наукового

дослідження проблеми, мета роботи полягає у визначенні цивільно-правового

механізму відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи

на виробництві, а також специфіки правовідносин з її відшкодування з метою

формування теоретичних висновків та практичних пропозицій з вдосконалення

чинного вітчизняного законодавства в досліджуваній сфері. Поставлена мета

обумовила розв‘язання таких основних завдань:

– розкрити історичний аспект становлення та розвитку інституту

відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на

виробництві;

– визначити правову природу відносин з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві;

– визначити поняття зобов‘язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві та проаналізувати підстави

та умови їх виникнення;

– виявити особливості порядку визначення розміру шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві, та порядку її

5

відшкодування, зокрема і при припиненні діяльності роботодавця шляхом

ліквідації (зокрема, під час проведення процедури банкрутства);

– з‘ясувати можливість впровадження міжнародного досвіду у сфері

правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю

або життю фізичної особи на виробництві, у вітчизняне законодавство;

– розробити пропозиції та рекомендації з вдосконалення чинного

цивільного законодавства України щодо відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються

та припиняються у зв‘язку із заподіянням шкоди здоров‘ю або життю фізичної

особи на виробництві.

Предметом дослідження є відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи на виробництві за цивільним законодавством України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного

дослідження є діалектичний метод, метод аналізу та синтезу, логіко-

семантичний метод, герменевтичний метод та інші методи і прийоми наукового

пізнання. Зокрема, методи аналізу та синтезу використано для визначення

цивільно-правової природи зобов‘язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві (підрозділ 1.2), для

проведення аналізу складу деліктного правопорушення у відповідних цивільно-

правових відносинах (підрозділи 1.3, 1.4). Логіко-семантичний метод

використано для формування визначення поняття шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи на виробництві (підрозділ 1.4). За допомогою

структурно-функціонального методу, методів класифікації та групування

визначено ознаки деліктних зобов‘язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві (підрозділ 1.3),

виокремлено їх функції (підрозділ 1.2), проаналізовано способи запобігання

правопорушень на виробництві (підрозділ 2.2). Герменевтичний метод

використано для наукового аналізу положень вітчизняного законодавства та

окремих категорій у сфері відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю

6

фізичної особи на виробництві, а також для аналізу судової практики у

відповідній сфері.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація

є однією з перших в Україні наукових робіт, в якій комплексно розкриваються

підстави, умови та механізм відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи на виробництві за цивільним законодавством України. У

ході наукового дослідження отримано такі основні наукові результати:

уперше:

– розкрито правову природу зобов‘язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві (працівнику, робітнику,

службовцю) при виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків за цивільно-

правовими договорами як різновиду цивільно-правових недоговірних

правовідносин. Обґрунтовано, що специфіку правової природи таких

зобов‘язань визначають наступні обставини: завдання фізичній особі

(працівнику, робітнику, службовцю) шкоди при виконанні нею трудових

обов‘язків або обов‘язків за цивільно-правовим договором діями або

бездіяльністю роботодавця, що призводить до втрати такою фізичною особою

професійної працездатності і доходу (заробітку), понесення нею додаткових

витрат, фізичних чи моральних страждань або до втрати особами, що

перебували на її утриманні, коштів для існування і (або) заподіяння їм

моральної шкоди, здійснення витрат на поховання померлого тощо;

– визначено особливість протиправності, як умови виникнення зобов‘язань

з відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров‘я або смертю фізичної

особи (працівника, робітника, службовця). Обґрунтовано, що заподіяння такої

шкоди може бути результатом не тільки протиправних дій (наприклад,

доручення виконати роботу, що вимагає від її виконавця спеціальних навичок,

яких працівник не має), але і (навіть частіше за все) протиправної бездіяльності

(наприклад, незабезпечення працівників індивідуальними засобами захисту, без

яких виконання роботи не допускається, недотримання роботодавцем правил

техніки безпеки, промислової санітарії, інших правил охорони праці тощо);

7

– встановлено особливості впливу суб‘єктного складу деліктних

правовідносин, що виникають на виробництві, на порядок відновлення

порушених прав фізичної особи – працівника, робітника, службовця.

Обґрунтовано, що кваліфікація події, в результаті якої заподіяно шкоду

здоров‘ю або життю фізичної особи (працівнику, робітнику, службовцю) при

виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків за цивільно-правовими

договорами, як нещасного випадку, покладає на роботодавця безумовний

обов‘язок здійснення відшкодування на користь такої особи з наділенням його

правом регресної вимоги до безпосереднього заподіювача за наявності вини

останнього. Такий механізм відшкодування запроваджено з мотивів захисту

інтересів потерпілого, як більш слабкої сторони у даних правовідносинах;

– обґрунтовано, що факт завдання шкоди здоров‘ю або життю фізичної

особи при виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків за цивільно-

правовими договорами, як підстава виникнення зобов‘язань з її відшкодування,

потребує фіксації у визначеній законом формі за результатами розслідування з

обґрунтуванням вини роботодавця. Здійснення роботодавцем грошових виплат

на користь потерпілого до моменту фіксації відповідної обставини, не

вважається відшкодуванням шкоди, що має добровільний характер і

спрямовується на відновлення порушених прав фізичної особи (працівника,

робітника, службовця), а тому не може бути предметом майнової вимоги

роботодавця до потерпілої особи про їх повернення чи зарахування в якості

належних з роботодавця сум відшкодування;

удосконалено:

– положення щодо неможливості відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю

або життю фізичної особи (працівнику, робітнику, службовцю), в натуральній

формі, що обумовлюється особливостями відповідних відносин і проявляється,

по-перше, у відсутності законодавчо закріпленого правового механізму оцінки і

відшкодування такої шкоди у натуральній формі, а, по-друге, в пов‘язаності

обов‘язку відшкодування шкоди з майновими витратами на фізичне та/або

психічне відновлення стану особи, які переважно здійснюються в грошовій

формі;

8

– висновки щодо складу майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню

фізичній особі у разі її завдання на виробництві при виконанні такою особою

трудових або цивільно-правових обов‘язків. Визначено, що така шкода,

зокрема, включає втрачений заробіток (дохід) потерпілого, який складають всі

види оплати його праці за трудовим договором (контрактом) і цивільно-

правовими договорами, як за місцем основної роботи, так і за сумісництвом, в

тому числі ті, з яких не утримується податок; виплати одноразового характеру,

зокрема компенсація за невикористану відпустку та вихідна допомога при

звільненні; виплачена допомога за період тимчасової непрацездатності або

відпустки по вагітності та пологах; авторський гонорар; всі види заробітку

(доходу) враховуються в сумах, нарахованих до утримання податків;

– порядок визначення суми відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи після закінчення терміну дії трудового договору.

Обґрунтовано, що у випадку, якщо така шкода завдана після закінчення терміну

дії трудового договору (контракту), необхідно наділити потерпілого правом

вибору порядку визначення суми відшкодування. Зокрема, за бажанням такої

особи може враховуватись її заробіток до закінчення терміну дії вказаного

договору (контракту) або звичайний розмір винагороди працівника рівня його

кваліфікації у цій місцевості на момент встановлення страхового випадку, але

не менше встановленої відповідно до закону величини прожиткового мінімуму

працездатного населення в цілому по Україні на момент звернення за

забезпеченням по обов‘язковому соціальному страхуванню;

набуло подальшого розвитку:

– положення, що впровадження інструментів страхового захисту на

випадок непрацездатності фізичних осіб (працівників, робітників, службовців)

не припиняє обов‘язку страхувальника - юридичної особи (роботодавця) щодо

капіталізації платежів, що підлягають виплаті фізичним особам (працівникам,

робітникам, службовцям), перед якими вона несе відповідальність за

заподіяння шкоди здоров‘ю або життю фізичної особи, навіть при перебуванні

такої юридичної особи в процедурі банкрутства, а тому такий обов‘язок

9

повинен виконуватись належним чином відповідно до положень чинного

законодавства України;

– обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення презумпції

завдання моральної шкоди фізичній особі при відшкодуванні шкоди, завданої її

здоров‘ю або життю при виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків за

цивільно-правовими договорами. Пропонується визнати презумпцію завдання

моральної шкоди за особами, близькі родичі чи один з подружжя яких мають

право на відшкодування майнової шкоди чи померли при виконанні трудових

обов‘язків чи обов‘язків за цивільно-правовими договорами;

– положення щодо права зобов‘язаної сторони у зобов‘язаннях із

відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на

виробництві, на зменшення розміру відшкодування. Пропонується нормативно

закріпити право на зменшення розміру відшкодування у таких випадках: 1)

фізичної особи – підприємця при заподіянні шкоди потерпілому в якості

роботодавця – при його складному матеріальному становищі; 2) роботодавця –

при значному покращенні стану здоров‘я потерпілого, що пов‘язано з

необхідністю перерахунку витрат на відновлення працездатності; 3) фізичної

особи – заподіювача шкоди – при здійсненні роботодавцем необґрунтованого за

обсягом відшкодування.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості

використання висновків та пропозицій дисертації:

– у правотворчій діяльності – для удосконалення положень чинного

законодавства України, що регламентують відносини у сфері відшкодування

шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи особи на виробництві;

– у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень проблем,

пов‘язаних з відшкодуванням шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної

особи на виробництві;

– у правозастосовчій діяльності – при розгляді судами відповідних

категорій справ, адвокатами та іншими суб‘єктами під час здійснення

професійної діяльності;

10

– у навчальному процесі – під час викладення дисципліни «Цивільне право

України», при підготовці відповідних методичних та навчальних посібників, а

також підручників для студентів вищих навчальних закладів юридичної освіти.

Апробація результатів дисертації. Одержані в ході дослідження

висновки, узагальнення та пропозиції обговорювалися на засіданні кафедри

цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого та оприлюднювалися на міжнародних науково-практичних

конференціях і круглих столах: «Сучасні проблеми цивілістики» (20 грудня

2013 р), «Сучасні проблеми цивільного права та процесу» (19 грудня 2014 року

м. Харків), «Актуальні проблеми приватного права» (28 лютого 2014 р., м.

Харків), «Проблеми вдосконалення приватноправових механізмів набуття,

передачі, здійснення та захисту суб‘єктивних цивільних прав» (18 грудня 2015

року, м. Харків).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано

п‘ять наукових статей, 4 з яких надруковані в фахових виданнях України, 1

стаття у іноземному науковому виданні, а також тези чотирьох доповідей на

науково-практичних конференціях і круглих столах.

11

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗДОРОВ’Ю АБО ЖИТТЮ

ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ВИРОБНИЦТВІ

1.1. Генеза правового регулювання відносин з відшкодування шкоди,

завданої здоров’ю або життю фізичної особи в ХІХ-ХХІ сторіччях на

території сучасної України

В епоху інтенсивного розвитку промисловості (вугільної, гірничої,

машинобудівельної тощо) процеси праці значною мірою інтенсифікуються і

вимагають використання роботодавцями спеціальних знарядь праці, багато з

яких стають не тільки потенційно, а й реально небезпечними для працівників.

Вплив цих процесів і знарядь праці на зростання виробничого травматизму стає

досить явним. Нещасні випадки на виробництві перетворюються на справжнє

лихо для суспільства.

Чисельне зростання кількості робочої сили і зростання робітничого руху,

призвело до постановки питання про покладення на роботодавця, який отримує

підвищений прибуток, відшкодування шкоди життю і здоров‘ю працівника,

тобто, шкоди, що виникає в результаті його трудової діяльності [58, c. 7].

У другій половині XIX ст. у правовій теорії і правозастосовчій практиці

західноєвропейських держав були відомі три основні підходи до

відповідальності за завдану шкоду. Це - деліктна відповідальність, договірна

відповідальність і відповідальність на засадах простого (непрофесійного)

ризику - зокрема, ризику, пов‘язаного з експлуатацією джерела підвищеної

небезпеки [27, c. 348–350].

Згодом відповідальність на засадах простого ризику була цілком

включена в деліктну відповідальність. Саме відповідальність, заснована на

засадах простого ризику, за своєю природою була найбільш близькою

(«суміжною») до тієї системи відповідальності, яку потребувало індустріальне

суспільство - відповідальність на засадах професійного ризику.

12

Відповідальність, заснована на засадах простого ризику, потребувала

перетворень, щоб можна було покласти на роботодавця відповідальність навіть

у тих випадках, коли травма сталася без будь-яких порушень з боку

роботодавця, дій інших його працівників або впливу виробничого обладнання -

джерела підвищеної небезпеки [58, c. 13].

Для відшкодування шкоди використовувалася досить загальна норма

ст. 684 частини 1 Тома X Законів цивільних, яка зазначала: «…Всякий обязан

вознаградить за вред и убытки, причиненные кому-либо его деянием или

упущением, хотя бы сие деяние или упущение и не составляли ни

преступления, ни проступка, если только будет доказано, что он не был

принужден к тому требованияю закона - или правительства, или необходимою

личною обороною, или же стечением таких обстоятельств, которые он не мог

предотвратить...» [188].

Правозастосовна практика вимагала для відшкодування шкоди наявності

вини в діях правопорушника [13, с. 533]. Більш того, як правозастосовна

практика, так і правова теорія виходили з того, що тягар доведення вини

правопорушника (в нашому випадку - роботодавця) має бути покладено на

потерпілого (робітника, працівника, службовця), що на практиці реалізувати

було складно [229, с. 578]. Необхідним постало питання виправлення цього

положення.

Прийнятий 2 червня 1903 р. Закон про відповідальність роботодавця за

шкоду, заподіяну нещасним випадком на виробництві, «виправляючи» діючі

цивільно-правові норми, передбачив, що: 1) відшкодовується шкода, що

виникла при всіх нещасних випадках на виробництві, за винятком тих, що були

викликані грубою необережністю або умислом потерпілого; 2) тягар доведення

наміру і грубої необережності лежить на роботодавці [124]. Істотним в даному

Законі було також і те, що при неплатоспроможності роботодавця його борги

по відшкодуванню шкоди, заподіяної працівникам, стали вважатися боргами

першої черги1 [124].

1 Сьогодні діючий Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його

банкрутом» від 14.05.1992 № 2343-XII у статті 45 відносить такі виплати до другої черги задоволення вимог

кредиторів.

13

Хоча всі ці перетворення механізму цивільно-правової відповідальності

носили явну соціальну спрямованість, але в контексті історичної еволюції

механізм відшкодування шкоди, завданої працівникові при виконанні ним

трудових обов‘язків, розглядається як цивільно-правовий, з властивими йому

недоліками, основним з яких було недостатнє фінансування виплат по

відшкодуванню шкоди в межах механізму деліктної відповідальності.

Але у період з 1918 р. по 1921 р., соціальне страхування було повністю

витіснено соціальним забезпеченням, оскільки промисловість, торгівля і

транспорт були повністю націоналізовані, вироблена та вирощена продукція

розподілялася в централізованому порядку, а принципи свободи праці були

замінені принципами загальної трудової повинності. У зв‘язку з цим, цілком

обґрунтованим було прийняття Положення про соціальне забезпечення

трудящих, затверджене Радою народних комісарів Росії від 31 жовтня 1918 р.,

відповідно до якого під соціальним забезпеченням розумілася допомога в

грошовій і (або) натуральній формі, що надавалася державою громадянам, що

потребують допомоги [116].

З прийняттям Цивільного кодексу УРСР 1922 р. регулюванню деліктної

відповідальності була присвячена окрема глава «Зобов‘язання, що виникають

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі» (гл. XIII), що дозволяє зазначити про

їх становлення як самостійного цивільно-правового інституту.

Відповідно до ЦК УРСР 1922 р. основу відшкодування шкоди, заподіяної

життю або здоров‘ю працівника, становили норми про соціальне страхування

[28]. Так, згідно зі ст. 412 першого кодифікованого законодавчого акта, особа,

застрахована в порядку соціального страхування, при настанні страхового

випадку отримувала відшкодування від органу соціального страхування, а в

силу ст. 413 особа або підприємство, що вносить страхові внески за потерпілого

в порядку соціального страхування, не повинні були відшкодовувати шкоду,

заподіяну настанням страхового випадку.

Так у ст. 412 ЦК УРСР 1922 р. передбачалося, що виплата відшкодування

шкоди проводиться не заподіювачем шкоди, а страховим органом (Фондом

соціального страхування) незалежно від того, чи були сплачені за потерпілого

14

страхові внески чи ні. Це правило стосувалося постійно зайнятих робітників і

службовців, так як деякі з категорій працівників страхувалися лише частково

(наприклад, тимчасові і сезонні робітники - тільки від нещасних випадків на

виробництві з окремих робіт, а сільськогосподарські робітники - тільки з

тимчасової непрацездатності, у тому числі внаслідок нещасного випадку на

виробництві). Загальні положення законодавства того часу зводилися до того,

що роботодавець за загальним правилом не ніс відповідальності за шкоду,

заподіяну працівникові при виконанні ним трудових обов‘язків. Подібний

випадок вважався страховим, і тому виплати повинні були проводити страхові

органи. Однак, якщо шкода застрахованій особі була заподіяна злочином або

злочинною бездіяльністю роботодавця-підприємця, то останній від цивільно-

правової відповідальності не звільнявся, так як орган соціального страхування

мав право вимоги до роботодавця-підприємця про стягнення з нього суми

відшкодування шкоди в регресному порядку (п. 2 ст. 413 ЦК 1922 р.).

Особливістю законодавства 1920-х років було повернення регулювання

виплат утриманцям робітників і службовців, загиблих в результаті нещасного

випадку на виробництві, в сферу обов‘язкового соціального страхування. Однак

не всі утриманці мали право на забезпечення в разі втрати годувальника. Цим

правом володіли тільки неповнолітні діти, брати і сестри до досягнення ними

16 років, непрацездатні батьки і один з подружжя, а також члени сім‘ї, які хоча

і були працездатними, але мали дітей до восьми років. Розмір забезпечення

залежав від віку і майнового стану осіб, які потребували утримання (ст. 189-190

КЗпП УРСР 1922 р.) [61]. Необхідно також зазначити, що в ряді випадків діюче

на той період законодавство дозволяло суду при винесенні рішень враховувати

майнове і класове становище заподіювача шкоди у тих випадках, коли була

наявна вина потерпілого. Що ж до ЦК УРСР 1922 р., то він подібного роду

обмежуючих положень не містив.

Статті 409 і 410 ЦК УРСР 1922 р. зводили відшкодування шкоди лише до

відновлення колишнього стану потерпілого, а якщо це було неможливо, то до

відшкодування заподіяних збитків застрахованому, або в разі його смерті

особам, які перебували на його утриманні.

15

Таким чином, можна зазначити, що ідея відшкодування шкоди

працівнику в порядку соціального страхування була закладена ще на початку

20-х років XX століття і сприйнята сучасним українським законодавством.

Однак, на відміну від чинного порядку, судова практика того часу

визнавала суми, що виплачуються органом соціального страхування, єдиним

джерелом відшкодування шкоди. Як було зазначено в постанові Пленуму

Верховного Суду СРСР від 4 липня 1927 (протокол № 12) стосовно ст. 413 ЦК

УРСР 1922 р. про відповідальність організації, що сплачує страхові внески за

ушкодження здоров‘я працівника: «За нашим законом винагорода за каліцтво

виходить з принципу соціального страхування» [237, с. 32].

Але таке формулювання цивільно-правової відповідальності викликало

коливання у правозастосовчій діяльності, оскільки буквальне тлумачення

норми ст. 413 ЦК УРСР вимагало встановлення кримінальної вини заподіювача

шкоди. Виникла ситуація була вирішена Пленумом Верховного Суду СРСР,

який у постанові від 10 червня 1943 № 11/М/6/У надав пояснення про те, що

відповідальність страхувальника за ст. 413 ЦК УРСР настає за наявності між

сторонами трудових відносин і якщо шкода виникла внаслідок злочинної дії

або бездіяльності страхувальника.

При цьому під злочинною дією або бездіяльністю страхувальника

вважалось встановлення компетентними органами недотримання

страхувальником діючих правил про охорону праці, техніку безпеки та інших

постанов, що регулюють застосування праці, що мало своїм наслідком

нещасний випадок з потерпілим [28, с. 208–209].

У розглянутий період формування категорії зобов‘язання з

відшкодування шкоди, цивілістична думка зосереджується, головним чином, на

загальній проблемі соціального призначення деліктної відповідальності. Так, у

радянській науці цивільного права можна виділити два підходи до вирішення

цієї проблеми, а саме: класово-компенсаційний і класово-превентивний.

Відповідно до першого, прихильником якого був С. І. Раевич головна мета

деліктних зобов‘язань полягає в забезпеченні по можливості повного або,

принаймні, наближенного до повного відшкодування шкоди [160, с. 26–27]. Цій

16

меті він намагався надати і певне класове обгрунтування, зазначивши, що з

незаможних заподіювачів багато не стягнеш, а відповідачами, з яких можна

отримати відшкодування при скільки-небудь значній шкоді, можуть бути

тільки заможні.

Протилежна точка зору висловлювалася К. М. Варшавським, який, не

погоджуючись з позицією прихильників класово-компенсаційного підходу,

вказував, що для незаможного заподіювача відшкодування незначного збитку

більш відчутно, ніж для заможного - значної шкоди. Основне ж завдання

деліктних зобов‘язань, на думку вченого, полягає не в компенсації заподіяної

шкоди, забезпечити яку взагалі неможливо, а в її запобіганні завдяки загрозі

застосування санкцій на випадок делікту та реальної відповідальності за скоєне

правопорушення [25, c. 7–14].

Дана позиція була підтримана представниками науки радянського

трудового права. Зокрема, Р. З. Лівшиць зазначав, що обов‘язок підприємства

відшкодувати працівникові матеріальну шкоду, заподіяну ушкодженням

здоров‘я на виробництві - є обов‘язок однієї сторони трудового договору перед

іншою і шкода виникає саме в сфері дії цього договору [74, c. 103–110; 12,

c. 135–136]. Разом з цим, були висловлені також і судження, про те, що з

теоретичних позицій не можна відносити суб‘єктивне право трудящих на

здорові і безпечні умови праці до сфери дії однієї галузі права, а матеріальні

наслідки порушення цього права - до іншої, тобто цивільного права [98, c. 158–

159].

Такий підхід був підданий критиці з боку вчених-цивілістів. Так,

К. К. Яїчков зазначав: «...Іноді в літературі можна зустрітися з твердженням, що

відносини з відшкодування шкоди, заподіяної у зв‘язку з роботою, також

відносяться до сфери трудових відносин. Однак навряд чи з цим можна

погодитися. Відносини з відшкодування шкоди не є трудовими відносинами

або елементами останніх. Заподіяння шкоди особистості працівника -

порушення не його трудових прав, а найважливіших особистих благ - здоров‘я

або життя, охоронюваних з майнового боку нормами цивільного законодавства,

і породжує самостійне зобов‘язальне правовідношення» [235, c. 68].

17

Значний розвиток наукових досліджень, присвячених вивченню

зобов‘язань із відшкодування шкоди у цивільному праві відбувся з прийняттям

у 1961 р. Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, а

також з прийняттям у 1963 р. цивільних кодексів більшості союзних республік

колишнього СРСР, у тому числі, в Українській РСР.

Достатньо велику увагу зобов‘язанням з відшкодування шкоди було

приділено наприкінці минулого століття. Зокрема, В. А. Тархов, ретельно

досліджував зобов‘язання, які виникають із причинення шкоди [203].

Я. М. Шевченко, на ґрунтовному теоретичному рівні дослідила особливості

відповідальності неповнолітніх за завдану ними шкоду [227, c. 128–129],

С. Н. Приступа у багатьох своїх працях досліджував проблеми відшкодування

шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки [125, c. 126–130; 126, c. 30;

127, c. 111–114]. Варто також відмітити, що Д. В. Боброва детально

проаналізувала проблеми деліктної відповідальності за завдання шкоди в

рамках чинного на той час цивільного законодавства [18].

Необхідно також відмітити, що до середини XX ст. протиставлення між

компенсаційним і превентивним призначенням деліктних зобов‘язань

згладжується, а потім і зовсім зникає. Так, зокрема, до початку 50-х років

Є. А. Флейшиц у своїй роботі відзначала, що деліктні зобов‘язання

«дозволяють відновлювати ... матеріальні блага, порушені протиправною дією

… Тим самим вони слугують одним із засобів охорони як соціалістичної ... так і

особистої власності ... ». Крім того, вони стають засобом « відновлення за

рахунок особи, відповідальної за шкоду, здоров‘я громадян та їх

працездатності, а в разі смерті - забезпечення осіб, які перебували на утриманні

померлого». Також вони проявляються і «в своїй превентивній виховній

функції», сприяючи справі «зміцнення соціалістичної законності ... виховання

навичок уважного, дбайливого ставлення до чужих матеріальних і

нематеріальних благ» [215, с. 205].

Наступним кроком на шляху законодавчого регулювання аналізованих

правовідносин стало прийняття Правил відшкодування юридичними особами

шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням

18

здоров‘я, пов‘язаним з їх роботою, затверджених постановою Державного

комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці та заробітної плати і Президії

ВЦРПС СРСР від 22.12.1961 р. № 483 / 25 (далі - Правила 1961 р.) [100]. Цим

нормативним актом був регламентований новий порядок відшкодування

шкоди, який набув чинності з 1 січня 1962 р. Так, зокрема, відповідно до п.

1 Правил 1961 р. підприємства, установи, організації несли матеріальну

відповідальність за шкоду, заподіяну робітникам і службовцям каліцтвом або

іншим ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з їх роботою. Така відповідальність

наступала, якщо каліцтво або інше ушкодження здоров‘я робітника або

службовця мало місце з вини юридичної особи -роботодавця.

Таким чином, згідно з новими правилами, відшкодування шкоди було

обов‘язком роботодавця (заподіювача шкоди), а не органу соціального

страхування. При цьому потерпілій особі, крім виплачуваної органом

соціального страхування пенсії по інвалідності, адміністрацією юридичної

особи, де сталося каліцтво або інше ушкодження здоров‘я, відшкодовувався

втрачений заробіток, а також витрати на догляд за ним, на додаткове

харчування, протезування і санаторно-курортне лікування (включаючи оплату

проїзду) та інші витрати, якщо лікарсько-трудовою експертною комісією

(ЛТЕК) визнавалось за необхідне надання цих видів допомоги у зв‘язку з даним

ушкодженням здоров‘я і які потерпілий не отримав безкоштовно від

відповідних підприємств, установ, організацій. (п.п. 3, 4, 27 Правил 1961 р.).

Правилами 1961 р. було ясно і чітко сформульований принцип винної

відповідальності страхувальника, що усунуло коливання, які склалися в

практиці на підставі статей 412 та 413 ЦК УРСР 1922 р., де зазначалося, що

відшкодування шкоди постраждала особа отримує від органу соціального

страхування.

Прийнятий Цивільний кодекс УРСР 1963, слідом за Правилами 1961 р.,

встановлював принцип винної відповідальності роботодавця за шкоду,

заподіяну життю чи здоров‘ю працівника при виконанні трудових обов‘язків

[223]. Так, в ст. 456 Кодексу було закріплено, що у разі заподіяння фізичній

особі каліцтва або іншого ушкодження здоров‘я, пов‘язаних з виконанням ним

19

трудових обов‘язків, юридична або фізична особа, відповідальні за шкоду,

зобов‘язані відшкодувати потерпілому у повному розмірі втрачений заробіток,

а також виплатити потерпілому (членам сім‘ї та особам, які перебували на

утриманні померлого) одноразову допомогу в установленому законом порядку.

При цьому пенсії та інші доходи, одержувані працівником, не враховувались. У

випадку смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мали непрацездатні

особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті

право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка

народилася після його смерті. При цьому шкода відшкодовувалась: 1)

неповнолітнім дітям — до досягнення шістнадцятирічного віку, а учням —

вісімнадцятирічного віку; 2) жінкам, старшим п‘ятдесяти п‘яти років, і

чоловікам, старшим шістдесяти років, — довічно; 3) інвалідам — на строк

інвалідності; 4) одному з батьків або подружжя померлого незалежно від віку і

працездатності, якщо він не працює і здійснює догляд за дітьми, братами,

сестрами або онуками померлого, які не досягли восьми років, — до досягнення

ними восьмирічного віку. А в ст. 457 Кодексу було зазначено, що якщо шкода

заподіяна з вини юридичної особи або фізичної особи, які не зобов‘язані

сплачувати за нього внески по державному соціальному страхуванню, то ця

юридична або фізична особа повинні були відшкодовувати потерпілому шкоду

в частині, що перевищує суму одержуваної ним допомоги або призначеної йому

після ушкодження його здоров‘я і фактично одержуваної ним пенсії.

З наведеної норми випливає, що відшкодування шкоди, заподіяної життю

або здоров‘ю фізичної особи, грунтувалося як на нормах соціального

страхування та державного пенсійного забезпечення, так і на нормах

цивільного законодавства. При цьому, ЦК УРСР 1963р. закріпив принцип

повного відшкодування шкоди. Відповідно до ст. 440, шкода, заподіяна особі

або її майну, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню

особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків,

передбачених законодавством Союзу РСР.

Необхідно зазначити, що такий же підхід відтворено і в ст. 1166 чинного

Цивільного кодексу України 2003 р. [222].

20

Особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві, і членам

їх сімей встановлювалася пенсія по інвалідності або пенсія у зв‘язку з втратою

годувальника, а частина заробітку і витрат на медичну та соціальну

реабілітацію, не відшкодована єдиною пенсією, виплачувалася заподіювачем

шкоди - роботодавцем у цивільно-правовому порядку. Нещасний випадок на

виробництві постає деліктним і страховим випадком одночасно, що породжує

як цивільно-правові відносини (надання одноразових і щомісячних виплат на

відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров‘ю фізичної особи

(працівнику, робітнику, службовцю)), так і відносини по державному

соціальному страхуванню (у частині виплати допомоги з тимчасової

непрацездатності та пенсій по інвалідності та з нагоди втрати годувальника), а

також соціально-правові відносини (у частині надання медичної допомоги та

професійної освіти за новим фахом).

При цьому повністю цивільно-правовий принцип відшкодування шкоди,

заподіяної трудовим каліцтвом, реалізовувався у відносинах по відшкодуванню

шкоди між працівником і заподіювачем шкоди.

Конкретні правила визначення розміру сум відшкодування шкоди, що

стягуються у судовому порядку, до 1961 р. регулювалися крім ЦК УРСР 1922р.

також положеннями, закріпленими у правозастосовчій практиці, зокрема в

Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судову практику за позовами

про відшкодування шкоди» від 10 червня 1943 р. [186]. Так, на підставі пункту

5 даної Постанови відшкодування непрацездатним утриманцям виділялося

тільки з тієї частини заробітку годувальника, яка припадала на їх утримання, а в

пункті 6-му було встановлено, що відшкодування шкоди розраховується із

заробітку потерпілого за 12 місяців. Вперше в пункті 9 Постанови був

закріплений і принцип заліку сум пенсій та допомог в рахунок відшкодування

шкоди. І, нарешті, пункти 11 і 12 Постанови дозволяли суду збільшувати розмір

сум відшкодування шкоди за рахунок додаткових витрат на протезування,

лікування та харчування і зменшити при грубій недбалості або грубій

необережності потерпілого, між якими відмінностей не проводилося.

21

З цього приводу В. Т. Смирнов, аналізуючи діюче на той час

законодавство, вказав на наступні відмінності цивільно-правового

відшкодування шкоди від відшкодування шкоди з обов‘язкового соціального

страхування, а саме: а) обов‘язок органів соціального страхування щодо

забезпечення виникає незалежно від наявності чи відсутності вини заподіювача

шкоди [192, c. 10]. Підприємство ж було зобов‘язане відшкодувати заподіяну

шкоду тільки при наявності його вини; б) вина потерпілого при призначенні

пенсії та допомоги по соціальному страхуванню не враховується, на відміну від

тієї ситуації, яка складається при призначенні сум відшкодування шкоди; в)

відшкодування шкоди, на відміну від соціального страхування, ставить своєю

метою відновлення колишнього стану потерпілого в повному обсязі.

В Правилах 1961 року відшкодування підприємствами, установами,

організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з їх роботою чітко простежується їх

цивільно-правова сутність, яка полягає в тому, що роботодавець несе

відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові, тільки за наявності вини у

заподіянні робочому чи службовцю трудового каліцтва (п. 1). При цьому в п. 2

Правил підкреслювалося, що вина по кожному нещасному випадку

встановлюється з урахуванням конкретних обставин і наявних доказів (зокрема,

акту про нещасний випадок на виробництві, обвинувального вироку суду,

постанови слідчих органів або суду про закриття кримінальної справи за

малозначністю або у зв‘язку із актом про амністію). Даний нормативний акт

встановлював і послідовно проводив у життя також і концепцію змішаної

цивільно-правової відповідальності, згідно з якою розмір відшкодування

зменшується, якщо адміністрацією з урахуванням висновку профспілкового

органу встановлена груба необережність самого працівника у нещасному

випадку, що стався з ним на виробництві.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 3 липня 1984 р. № 690 були

прийняті нові Правила відшкодування підприємствами, установами,

організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з виконанням ними трудових обов‘язків і

22

введені в дію 1 січня 1985 року, але вони небагатьом відрізнялися від Правил

1961 року [101]. Ці відмінності полягали в наступному: 1) повністю в суму

відшкодування шкоди стала зараховуватися лише пенсія по інвалідності (інші

пенсії, наприклад, пенсія за віком, зараховувалися лише в частині, що дорівнює

пенсії по інвалідності); 2) була виключена норма про невиплату сум

відшкодування шкоди особам, які відбувають покарання у вигляді позбавлення

волі; 3) розмір відшкодування шкоди непрацездатним утриманцям особи,

померлої від нещасного випадку на виробництві, перестав залежати від

одержуваної ними заробітної плати.

Крім того, висловлювалася думка про необхідність законодавчого

закріплення права на компенсацію моральної шкоди. Зокрема, як зазначала

М. Я. Шимінова: «…Відшкодування моральної шкоди можливо і бажано ... у

відносинах, що виникають внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров‘ю

громадян (при стійкій втраті працездатності, тривалих стражданнях, заподіянні

невиліковного знівечення, а також у разі втрати годувальника)» [230, c. 51].

Але неодноразово зазначене в наукових працях питання не знайшло свого

вирішення в Правилах відшкодування підприємствами, установами,

організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з виконанням ними трудових обов‘язків

1984 р. [99].

Ще на початку ХХ століття І. А. Покровський, вказував, що будь-яке

звичайне правопорушення (делікт) може бути джерелом глибоких моральних

потрясінь для того, проти кого воно було вчинено [113; 114]. За юридичне

визнання моральної шкоди висловлювався С. А. Беляцкін, який вважав

можливим відшкодування як майнової, так і моральної шкоди. Зокрема, за його

висловленнями відшкодування моральної шкоди було відображенням високої

правової культури суспільства. Зокрема, вчений зазначав: «... моральна шкода з

точки зору цивільного права гідна не меншої уваги, ніж майновий збиток ...

Завдавши шкоди моральній сфері особи, відібравши у неї одне з духовних благ,

деліквент повинен бути готовий, що з нього зажадають сплати грошової суми»

[17]. Аналізуючи законодавство того часу, він не знайшов категоричної

23

заборони з даного питання, і саме відсутність заборони, на його думку, повинно

було «розв‘язати руки» судовій практиці.

Однак у цивілістиці переважною виявилася думка про неприпустимість

такого відшкодування, у зв‘язку з чим цивільне законодавство

післяреволюційної України до 1991р. не передбачало поняття моральної шкоди

і, відповідно, можливості її відшкодування. Крім того, судова практика того

часу була досить стабільна відносно питання відшкодування немайнової шкоди

і суди майже завжди відмовляли в подекуди пред‘явлених позовах про

відшкодування немайнової шкоди у грошовій формі. Сутність зазначеної теорії

полягала в тому, що інститут відшкодування немайнової шкоди розглядався як

класово чужий соціалістичній правосвідомості.

Вперше юридичний спосіб захисту прав та інтересів фізичних осіб

стосовно відшкодування моральної шкоди, було введено в національну правову

систему Законом України від 6 травня 1993 р. № 3188-XII «Про внесення змін

та доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту

честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій». Цим Законом до

Цивільного Кодексу УРСР 1963 року було введено новий спосіб захисту

цивільних особистих немайнових прав - відшкодування моральної шкоди

(статті 6, 7, 440-1) [59, с. 3].

Необхідно також відмітити, що і Конституція України 1996р. як

Основний Закон держави передбачила право громадян на відшкодування

моральної шкоди (статті 32, 56, 62, 152).

На сьогодні існує набагато розширена законодавча база, яка закріпила

право фізичної особи на відшкодування моральної шкоди. Це не тільки

Конституція України, а і ЦК України 2003 р., який не лише зберіг зазначений

спосіб захисту цивільних особистих немайнових прав, а й збагатив інститут

компенсації моральної шкоди новими нормативно-правовими актами, такими

як: Закони України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р.; «Про

інформацію» від 02.10.1992 р.; «Про телебачення і радіомовлення» від

21.12.1993 р.; «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. та інші

[145; 146; 157; 128]. Дані норми зазначені і в нормативних актах, які стосуються

24

врегулювання трудових відносин, зокрема, Кодекс законів про працю України

від 10.12.1971 р.; Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992р. тощо [60;

150]. Слід звернути увагу і на те, що існує і судова практика з порушеної

проблеми, зокрема підтвердженням цього є Постанова Пленуму Верховного

Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах

про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; Методичні рекомендації

«Відшкодування моральної шкоди» (лист Міністерства юстиції України від

13 травня 2004 р. № 35-13/797) », та інші [155; 88].

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від

31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування

моральної (немайнової) шкоди» моральна шкода може полягати у приниженні

честі, гідності, престижу або ділової репутації; моральних переживаннях у

зв‘язку з ушкодженням здоров‘я; у порушенні права власності (в тому числі

інтелектуальної); прав, наданих споживачам; інших цивільних прав, зокрема, у

зв‘язку з незаконним перебуванням під слідством і судом; у порушенні

нормальних життєвих зв‘язків через неможливість продовження активного

громадського життя; порушенні стосунків з оточуючими людьми та при

настанні інших негативних наслідків.

Необхідно при цьому зазначити, що законодавець залишив за судом

право вирішувати необхідність та розмір відшкодування моральної шкоди,

оскільки в чинному законодавстві чітких меж такого розміру не передбачено. У

зв‘язку з цим виникають нові цивільно-правові спори про зменшення або

збільшення розмірів відшкодування.

З огляду на це, необхідно, на наш погляд, розробити принципи стосовно

визначення мінімальної та максимальної межі визначення розміру оцінки

моральної шкоди, що надасть можливість судам реально оцінити та призначити

потерпілому відшкодування моральної шкоди.

Між тим, в літературі існують точки зору, зокрема, Є. Солодко, який

зазначає, що «... при любой форме возмещения, компенсация морального вреда

будет частичная, т. к. точно определить степень причинѐнного морального

вреда и соответственно размер его возмещения невозможно…» [194, c. 43]. При

25

цьому, відповідно до Методичних рекомендацій «Відшкодування моральної

шкоди» (лист Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 р. № 35-13/797)

моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не

може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі,

гідності особи. Будь-яка компенсація моральної школи не може бути

адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто

умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи

[88].

Деякі юристи-практики зазначають, що при оцінці розміру

відшкодування моральної шкоди необхідно враховувати розмір матеріальної

шкоди якої зазнав потерпілий. Але в статті 23 ЦК України встановлено, що

моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає

відшкодуванню, та не пов‘язана з розміром цього відшкодування.

І тільки з прийняттям Правил відшкодування власником підприємства,

установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної

працівникові ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з виконанням ним трудових

обов‘язків, затверджених Постановою Кабінету міністрів України від 23 червня

1993р. № 472 (Зміни в них були внесені Постановами від 18 липня 1994 року

№ 492 і від 3 жовтня 1997 року № 1100) зазначені недоліки, як і багато інших,

були усунені. Зокрема, закріплювався обов‘язок роботодавця відшкодувати

потерпілому моральну шкоду за його заявою. При цьому розмір відшкодування

моральної шкоди не міг перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат (ст. 11) [123]. Була

встановлена виплата одноразової допомоги потерпілому, а у відповідних

випадках і його родині, понад відшкодування втраченого заробітку і

додаткових видів відшкодування шкоди, що відповідало принципу повного

відшкодування шкоди.

Тому, щоб уникнути помилок при вирішенні зазначеного питання, в

судовій практиці, Пленум Верховного суду України від 31 березня 1995 року

№ 4 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного

Суду України від 25 травня 2001 року № 5) закріпив певні критерії оцінки

26

розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди у пункті 9: «Розмір

відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від

характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких

зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості

відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються

стан здоров‘я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і

виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та

зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за

власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації

редакцією засобу масової інформації. У випадках, коли межі відшкодування

моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним

розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян,

суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної

заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють

на час розгляду справи. Визначаючи розмір відшкодування немайнової шкоди,

суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви» [132].

Радикальні перетворення в усіх сферах державного і суспільного життя в

Україні почались з 1991 року, які, звичайно, не могли не торкнутись охорони

здоров‘я та безпеки робочих місць. Верховна Рада України 14 жовтня 1992 року

ухвалила Закон «Про охорону праці», який має велике соціально-економічне

значення [150]. Верховною Радою України 23.09.1999 р. було прийнято Закон

України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

спричинили втрату працездатності» № 1105-14 (чинний, поточна редакція від

17.10.2013 р.) [135].

Цей Закон визнав такими, що втратили чинність, Правила відшкодування

шкоди 1993 р., які покладали обов‘язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної

життю або здоров‘ю працівника при виконанні ним трудових обов‘язків, на

самого роботодавця.

Суть страхових відносин, що прийшли у сферу відшкодування шкоди

життю або здоров‘ю працівників, полягає в прийнятті державою в особі Фонду

27

соціального страхування України відповідальності перед працівниками за

заподіяння їм зазначеної шкоди і покладенні на роботодавців обов‘язку по

сплаті страхових внесків незалежно від настання самого факту ушкодження

здоров‘я працівника.

З прийняттям Закону України «Про загальнообов‘язкове державне

соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання, які спричинили втрату працездатності» механізм відшкодування

шкоди, заподіяної життю або здоров‘ю працівника при виконанні трудових

обов‘язків, було докорінно змінено.

Всі юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми та

форми власності, та фізичні особи, які використовують працю фізичних осбі,

зобов‘язані страхувати своїх працівників. Законом України функції страховика

по новому виду страхування покладено на Фонд соціального страхування від

нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України –

некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який

затверджується її правлінням. Управління фондом здійснюється на паритетній

основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних

випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.

Законом визначено три головних завдання Фонду:

проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення

шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним

випадкам на виробництві, професійним захворюванням.

відновлення здоров‘я та працездатності потерпілих на виробництві

від нещасних випадків або професійних захворювань.

відшкодування матеріальної шкоди застрахованим і членам їх

сімей.

Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання є єдиним видом загальнообов‘язкового державного соціального

страхування, що не передбачає сплати страхових внесків найманими

28

працівниками. Кошти Фонду формуються виключно за рахунок страхових

внесків роботодавців.

З урахуванням положень Конституції України Верховна Рада України

прийняла Закон України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне

страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 1533-III, «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування у зв‘язку з тимчасовою

втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня

2001 р. № 2240-III, «Про загальнообов‘язкове державне пенсійне страхування»

від 09.07.2003 р. № 1058-IV [136; 137; 134]. На розгляді Верховної Ради

України знаходиться кілька законопроектів щодо п‘ятого виду

загальнообов‘язкового державного соціального страхування – медичного

страхування. Таким чином, в Україні було створено законодавчі умови для

становлення системи загальнообов‘язкового державного соціального

страхування, яка базується на вимогах Європейського кодексу соціального

забезпечення (1964 р.) та рекомендаціях Міжнародної Організації Праці № 67

(1944 р.), які використовуються в Україні по теперішній час.

У радянський період розвитку деліктних відносин, що виникали у зв‘язку

із завдання шкоди життю та здоров‘ю фізичної особи були врегульовані по

різному. Так, ЦК УРСР 1922 р. містив ст. 403-1 щодо відшкодування шкоди,

заподіяної державним установам та підприємствам, кооперативним,

професійним та громадським організаціям розтратами, загарбанням та

привласненням майна зазначених установ, підприємств та організацій, не

тільки за рахунок майна злочинця, а й за рахунок спільного майна, що належить

відповідальній за шкоду особі разом з іншими особами або з її дружиною

(чоловіком). Інша стаття цього ж Кодексу передбачала випадок, коли орган

соціального страхування, що задовольнив вимоги потерпілого, мав право

регресу до підприємця, який заподіяв шкоду своєю злочинною дією чи

бездіяльністю (ст. 413 ЦК УРСР). У свою чергу, ЦК УРСР 1963 р. містив лише

одну статтю, ст. 459-1, норма якої передбачала відшкодування витрат на

стаціонарне лікування потерпілого від злочину. У ЦК України 2003 р. норми,

які регламентують зобов‘язання, що виникають внаслідок заподіяння фізичній

29

особі шкоди при виконанні трудових, службових обов‘язків спрямовані на

компенсацію завданої шкоди розміщені у главі 82 ЦК України «Відшкодування

шкоди». З цього приводу С. Д. Русу вказує, що в той час, коли інші інститути

цивільного права встановлюють правові форми для формування нормальних

правових відносин, інститут відшкодування шкоди є правовим оформленням

реакції суспільства на процеси патологічні – порушення існуючої правової

системи. Він не виконує самостійної господарської функції, як, наприклад,

інститути власності, договору, спадкування, він встановлює як-би норми

допоміжні, які забезпечують безперешкодне виконання зазначеними

інститутами їх призначення. Тому на нього покладається виконання спеціальної

– відновлювальної функції, що забезпечує приведення майнового положення

потерпілого в стан, що існував до правопорушення [219, с. 311].

Таким чином, аналіз деліктних зобов‘язань вказує, що в радянський

період розвитку цивільного законодавства інститут відшкодування шкоди,

заподіяної життю або здоров‘ю фізичної особи, оформляється вже як

самостійний вид зобов‘язальних правовідносин поряд з договірними

відносинами, які входить в загальну систему цивільно-правових зобов‘язань.

Визначальною рисою зобов‘язань з відшкодування шкоди є виникнення

обов‘язку з відшкодування шкоди внаслідок порушення абсолютних прав, за

відсутності договірних правовідносин з цього приводу, в силу прямої вказівки

закону, обов‘язок відшкодовувати шкоду покладається на заподіювача законом

замість порушеного ним абсолютного обов‘язку пасивного типу в абсолютних

правовідносинах.

1.2. Правова природа зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров’ю або життю фізичної особи на виробництві

Відповідно до статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров‘я,

честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою

соціальною цінністю. Поряд з цим ч. 4 ст. 43 Конституції України визначає, що

30

кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці [66]. Проголосивши

в Конституції України життя і здоров‘я людини найвищою соціальною

цінністю та гарантувавши їй право на відповідні, безпечні та здорові умови

праці, держава взяла на себе обов‘язок забезпечити захист здоров‘я та життя

всіх громадян в процесі їх трудової діяльності. Цей обов‘язок полягає в

законодавчому закріпленні правових норм, що визначають умови і порядок

реалізації конституційного права громадян на здорові й безпечні умови праці,

юридичні засоби охорони даного права, а також юридичні засоби захисту цього

права у випадку його порушення [226].

Попри існування законодавчих гарантій забезпечення права кожної

людини на справедливі та безпечні умови праці, на жаль, загальний стан умов і

безпеки праці в Україні лишається низьким. Як відзначає Д. В. Зеркалов, рівень

ризику смерті і травматизму працівників в Україні у розрахунку на 100 тисяч

працюючих залишається в декілька разів вищим, ніж в інших розвинених

країнах [44, с. 30]. Необхідно пам‘ятати, що через нещасні випадки та аварії

гинуть на виробництві не просто робітники та службовці, на підготовку яких

держава витратила значні кошти, а перш за все люди – годувальники сімей,

батьки та матері дітей [41, с. 5]. А тому особливої актуальності набуває

створення розвиненого механізму реалізації права на відшкодування

матеріальної та моральної шкоди завданої здоров‘ю та життю фізичної особи

при виконанні трудових, службових обов‘язків, істотна роль у якому належить

нормам цивільного законодавства.

Ефективність приватно-правового регулювання особистих немайнових та

майнових відносин можлива за наявності щонайменше двох обставин: а) коли

права та інтереси учасників цих відносин не будуть порушуватися; б) в разі

порушення цих прав та інтересів учасникам цивільних відносин будуть

гарантовані захист і відповідні відшкодування або компенсації завданих

правопорушенням втрат. Тому роль, яку виконує інститут відшкодування

завданої правопорушенням шкоди, досить відчутна і серед інших правових

засобів захисту порушених прав та інтересів учасників цивільних відносин

посідає одне з провідних місць [220, с. 478].

31

Питання щодо ліквідації наслідків будь-якого правопорушення виникає

незалежно від того, чи їх настання викликане порушенням умов договору чи

завданням шкоди. Однак правові засоби ліквідації цих наслідків різні і залежно

від того, який із них буде обрано для захисту порушеного права кредитора,

результат також буде різним. Тому виникає питання щодо співвідношення

договірного обов‘язку й обов‘язку недоговірного з відшкодування

неправомірно завданої шкоди або збитків, вирішення якого обумовлене не

тільки теоретичними, а насамперед практичними цілями.

В деяких випадках відшкодування шкоди регулюється в рамках відповідних

договорів (статті 700, 721, 980, 1072, 1076 ЦК), а в інших — нормами, якими

регулюються недоговірні відносини, пов‘язані з відшкодуванням шкоди,

поширюються також і на окремі договірні зобов‘язання. Тобто обов‘язок з

відшкодування шкоди може виникати із договору (підряд, перевезення,

страхування тощо), а також із недоговірного зобов‘язання.

Так, зокрема, згідно зі ст. 711 ЦК шкода, завдана майну покупця, та шкода,

завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я або смертю у зв‘язку з

придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або

виготовлювачем товару відповідно до положень гл. 82 ЦК. До зазначеної глави

відсилає і ст. 804 ЦК, якою встановлюється обов‘язок наймача відшкодувати

шкоду, завдану іншій особі у зв‘язку з використанням транспортного засобу. За

правилами норм, що регулюють недоговірні відносини з відшкодування шкоди,

відшкодовується перевізником шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням

здоров‘я або смертю пасажира, якщо договором або законом не встановлена

відповідальність перевізника без вини. Відповід­но до статей 1166, 1187 ЦК

відшкодовується також шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням

здоров‘я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних

зобов‘язань (договір перевезення тощо). Таким чином, за правилами, згідно з

якими регулюються недоговірні зобов‘язання, може відшкодовуватися шкода,

завдана внаслідок порушення договірного зобов‘язання.

Такий законодавчий підхід до вирішення питання стосовно відшкодування

шкоди, завданої внаслідок порушення договірного зобов‘язання, на підставі

32

норм, що регулюють недоговірні зобов‘язання з відшкодування шкоди,

виправданий тим, що, завдяки останнім, особі, яка цю шкоду зазнала,

забезпечується відшкодування у повному обсязі. З цього однак не випливає

висновок щодо можливості злиття договірного і недоговірного обов‘язків з

відшкодування шкоди [220].

Насамперед різниця між цими обов‘язками ґрунтується на підставах їх

виникнення. Якщо договірний обов‘язок з відшкодування шкоди виникає в

рамках зобов‘язання, яке перед його виникненням уже існувало і новим він

фактично не стає, а замінює невиконане чи виконане неналежним чином

договірне зобов‘язання, то недоговірний обов‘язок з відшкодування шкоди

виникає як новий, оскільки завдавач шкоди і потерпілий до завдання шкоди між

собою в договірних відносинах не перебували. Недоговірний обов‘язок з

відшкодування шкоди виникає не з порушення покладеного на нього якогось

обов‘язку, а з порушення абсолютного права іншої особи і загальної заборони

посягати на права та інтереси інших осіб.

Якщо договірний обов‘язок з відшкодування шкоди покликаний зміцнювати

відносини з договору, то аналогічний обов‘язок, недоговірний, спрямований на

скасування наслідків завдання шкоди. Договірні й недоговірні зобов‘язання

відрізняються також за механізмом захисту порушених суб‘єктивних прав [52,

c. 58].

Відповідно до ст. 541 ЦК солідарний обов‘язок може бути встановлений

договором, однак недоговірний солідарний обов‘язок з відшкодування шкоди

встановлюється тільки законом. Відшкодування шкоди, завданої порушенням

договору, регулюється на засадах диспозитивності, в той час коли

відшкодування шкоди в рамках недоговірних зобов‘язань регулюється

імперативними нормами.

Регулювання відшкодування шкоди, завданої порушенням договору,

здійснюється на засадах приватно-правових. Навпаки, недоговірні зобов‘язання

з відшкодування шкоди регулюються на засадах публічного права.

У недоговірних зобов‘язаннях обов‘язок з відшкодування шкоди без її

наявності виникнути не може. У забезпеченому неустойкою договорі обов‘язок

33

сплатити кредиторові певну грошову суму в разі порушення договору може

виникнути, навіть якщо таке порушення шкоди не завдало.

Звертаючись безпосередньо до аналізу порядку відшкодування шкоди,

завданої здоров‘ю та життю фізичної особи при виконанні трудових, службових

обов‘язків, слід чітко визначитися в питанні юридичної природи та характерних

рис вказаних зобов‘язань з відшкодування шкоди.

В науковому середовищі зазначені різноманітні погляди з цього приводу.

Так, зокрема, на думку М. Д. Єгорова, для зобов‘язань з відшкодування шкоди

характерними є такі риси: а) їх дія поширюється як на майнові так і на особисті

немайнові відносини, незважаючи на те, що відшкодування шкоди має

майновий характер; б) виникають внаслідок порушення абсолютних прав; в)

мають недоговірний характер, хоч право і було порушене особою, з якою

потерпілий знаходився (знаходиться) у договірних відносинах (наприклад,

якщо шкода життю або здоров‘ю фізичної особи завдана при виконанні нею

договірних або інших зобов‘язань, то зобов‘язання, яке виникає у даному

випадку внаслідок завдання шкоди, в силу прямої вказівки закону, має

недоговірний характер і спрямоване на повне відшкодування потерпілому,

наскільки це можливо, кому б вона не була завдана, у чому б вона не полягала і

які б не були способи (форми) відшкодування шкоди; в) у випадках,

передбачених законом, обов‘язок відшкодувати шкоду може бути покладений

не лише на заподіювача шкоди, але й на інших осіб, наприклад, на особу, в

інтересах якої діяв заподіювач [36, с. 495]. Односторонній характер деліктного

зобов‘язання, як зазначає О. О. Отраднова, означає для деліквента виключно

витрати без отримання будь-якої компенсації [108, c. 20]. Д. В. Боброва,

характеризуючи зобов‘язання із відшкодування шкоди зазначає, що

юридичними фактами на підставі яких виникає зобов‘язання, є порушення

абсолютного пасивного обов‘язку і тим самим – абсолютного права, тобто

порушення абсолютних правовідносин шляхом вчинення протиправної і, як

правило, винної дії (бездіяльності). Обов‘язок заподіювача – це його новий

обов‘язок, який покладається на нього законом замість порушеного ним

абсолютного обов‘язку пасивного типу в абсолютних правовідносинах.

34

Обов‘язок заподіювача спрямований на поновлення порушеного абсолютного

права, а якщо це неможливо – на відшкодування заподіяних збитків [46, с. 805–

806]. О. О. Отраднова, визначає деліктне зобов‘язання, як правовідношення, в

силу якого одна сторона (потерпілий, кредитор) має право вимагати відшкоду

вання заподіяної їй шкоди, а інша сторона (боржник) зобов‘язана відшкодувати

заподіяну шкоду в повному обсязі [106, c. 174].

Зобов‘язання з відшкодування шкоди є безпосереднім наслідком

правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб‘єктивних

особистих немайнових та майнових прав та інтересів учасників цивільних

відносин. За своїм характером ці зобов‘язання належать до недоговірних, тобто

вони виникають поза межами існуючих між потерпілим і заподіювачем шкоди

договірних чи інших правомірних зобов‘язальних відносин [220, с. 479].

Абсолютність суб‘єктивного цивільного права полягає в тому, що воно

охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому

режиму. Абсолютний юридичний обов‘язок характеризується пасивністю, його

змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного

суб‘єктивного права. Невиконання такого обов‘язку завжди призводить до

порушення чужого суб‘єктивного права і за наявності передбачених законом

інших підстав породжує деліктне зобов‘язання [221, с. 506].

Таким чином, визначальною рисою зобов‘язань з відшкодування шкоди є

виникнення обов‘язку з відшкодування шкоди внаслідок порушення

абсолютних прав, за відсутності договірних правовідносин з цього приводу, в

силу прямої вказівки закону, обов‘язок відшкодовувати шкоду покладається на

заподіювача законом замість порушеного ним абсолютного обов‘язку

пасивного типу в абсолютних правовідносинах.

У юридичній літературі поняття «зобов‘язання з відшкодування шкоди» та

«відповідальність за завдану шкоду» часто вживають як тотожні [38, c. 389;

215, c. 8; 9, c. 181; 204, c. 6–10; 48, c. 20; 23, c. 85; 4]. Як зазначають

С. Н. Приступа, С. Є. Сиротенко «правову природу обов‘язку відшкодувати

шкоду більшість дослідників визначає у його співвідношенні з цивільно-

правовою відповідальністю. Такий підхід небезпідставний. Наприклад, глава 82

35

ЦК України, що має назву «Відшкодування шкоди», містить норми (статті

1166, 1167), у назві яких використовується слово «відповідальність».

У зазначених нормах у загальній формі визначається суть зобов‘язань,

урегульованих нормами глави 82 ЦК України. У подальшому ж

використовується термін «відшкодування», а не «відповідальність»

[220, с. 479–480]. На думку зазначених вчених «для визначення правової

природи обов‘язку з відшкодування шкоди основоположне значення мають

положення ст. 11 ЦК України, до якої відсилає ст. 509 ЦК України. Відповідно

до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України завдання шкоди слід розглядати як одну з підстав

виникнення цивільного обов‘язку відшкодувати завдану шкоду і водночас як

одну із підстав виникнення цивільного права на вимогу щодо здійснення цього

відшкодування. Це дозволяє з точки зору теорії права визнати норму ст. 11 ЦК

України регулятивною (правоустановчою) нормою, якою визначаються не

підстави застосування цивільно-правової відповідальності, а умови формування

цивільно-правового зобов‘язання як правовідношення. Завдання шкоди являє

собою юридичний факт, що обумовлює виникнення зобов‘язального

правовідношення. І те, що таке зобов‘язання, як правило, виникає із

протиправних дій і суттю його є відшкодування шкоди, не повинно

розглядатися як звичайна юридична відповідальність, оскільки відшкодування

– це не санкція за правопорушення, а спосіб виконання зобов‘язання і реалізації

обов‘язку боржника. Оскільки такий обов‘язок поглинає відповідальність,

інститут відшкодування шкоди мір відповідальності не знає» [220, с. 480].

Аналіз точок зору з цього приводу, дослідження причин їх появи та

тенденцій розвитку були грунтовно проведені О. О. Отрадновою [108, c. 186–

197]. Але вважаємо, що буде доцільно навести власну позицію з цього питання.

Перш ніж провести співвідношення зазначених правових явищ, необхідно

розглянути поняття та ознаки юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність це загальне правове поняття відповідальності

при наявності підстав та умов такої відповідальності. В науці постійно ведуться

спори щодо його суті [102, c. 456; 158, c. 16]. Разом із тим не можна не

погодитися з тими вченими, які стверджують, що юридична відповідальність –

36

це передбачені санкціями норм права, забезпечені можливістю застосування

державного примусу несприятливі наслідки особистого, майнового чи

організаційного характеру, яких суб‘єкт зазнає за вчинене правопорушення і які

індивідуалізовані через належний юридичний акт [68, c. 117; 26, c. 8–12; 217, c.

33–35; 158, c. 32]. При цьому необхідно зауважити, що таке розуміння

юридичної відповідальності базується на положеннях негативної

(ретроактивної) концепції [158, c. 18]. Характерними ознаками юридичної

відповідальності, є наступні:

1. Юридична відповідальність передбачає настання несприятливих

наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру, тобто суб‘єкт

відповідальності повинен зазнати певних додаткових позбавлень, втрат,

обтяжень [8, c. 199–200; 151, c. 18]. Як справедливо стверджує С. П. Погребняк,

ця ознака дозволяє відмежувати юридичну відповідальність від інших видів

юридичних санкцій, що спрямовані лише на відновлення порушених прав і

законних інтересів. Наприклад, таких як повернення майна з незаконного

володіння, спростування недостовірної інформації, визнання правочину

недійсним тощо [158, c. 22].

2. Суб‘єкти притягуються до юридичної відповідальності за вчинені

правопорушення. Ця ознака дозволяє відокремити юридичну відповідальність

від запобіжних заходів, наприклад, застосування судом певних видів

забезпечення позову, витребування документів тощо, а також від обмежень та

витрат, які є наслідком правомірної поведінки, зокрема, неможливість

захистити право у разі спливу позовної давності, втрата права на спадщину у

разі неприйняття спадщини або пропущення встановлених строків, припинення

права вимоги кредитора спадкодавця, який не пред‘явив її до спадкоємців, що

прийняли спадщину, у межах строку, встановленого чинним законодавством

тощо [158, c. 22].

3. Притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими на те

суб‘єктами шляхом правозастосування у порядку, передбаченому законом

[158, c. 24]. При цьому правозастосування – це особлива форма реалізації

державою права, коли вона владно втручається у процес правового

37

регулювання. Вбачається, що ця ознака дозволяє критично поставитися до

позитивної (перспективної) концепції юридичної відповідальності, оскільки

вказує на оцінку вже вчинених протиправних дій. Також вона акцентує увагу на

притягненні до відповідальності саме шляхом та у порядку правозастосування,

а не через свавільні дії неуповноважених осіб.

4. Настання несприятливих наслідків, передбачених санкціями норм

права, забезпечується застосуванням (можливістю застосування) державного

примусу у виді покарання, додаткових позбавлень, втрат особистого,

майнового, організаційного характеру [26, c. 8–123; 217, c. 33–35; 158, c. 25].

При цьому, як слушно зазначає С. П. Погребняк, йдеться не лише про

відновлення порушеного права потерпілої особи, а й про покарання

правопорушника [158, c. 25].

Зазначені ознаки знайшли своє відображення в рішеннях

Конституційного Суду України [166; 165]. Узагальнюючи їх зміст, стає

наявним, що відповідальність – це застосування державою до правопорушника

конкретних заходів додаткового впливу через судові рішення. Як можна

побачити, у цих рішеннях зазначені такі ознаки, як: настання несприятливих

наслідків (заходи впливу, санкції); притягнення до відповідальності за

правопорушення (застосування лише до правопорушника); здійснюється

уповноваженими на те суб‘єктами шляхом правозастосування (через рішення

суду); забезпечується застосуванням (можливістю застосування) державного

примусу (застосування державою конкретних заходів).

Порівнюючи правові конструкції зобов‘язань із відшкодування шкоди та

деліктної відповідальності, можна констатувати, між ними є багато спільного,

що власне і призводить до їх помилкового ототожнення. Обидва явища являють

собою правовідношення, передбачають несприятливі наслідки для

правопорушника. Негативні наслідки в зобов‘язанні по відшкодуванню шкоди,

спрямовані на відновлення стану потерпілого і реалізовуються в сфері

приватного права. Передбачення настання негативних наслідків для порушника

за зобов‘язаннями із відшкодування шкоди має на меті відновлення стану

потерпілої особи, тоді як притягнення до відповідальності – створення

38

несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру

для порушника (покарання). Тільки лише при наявності, і відповідно, при

порушенні суб‘єктивних цивільних прав та обов‘язків можна говорити про

відповідальність [94, c. 173]. У цьому контексті додамо наступне: не зважаючи

на те, що відновлення стану потерпілої особи може інколи створювати

несприятливі наслідки для порушника, а притягнення до відповідальності –

відновлювати стан потерпілого, відмінність між ними саме в їх цільовій

спрямованості. Підставою виникнення зобов‘язань по відшкодуванню шкоди є

самі протиправні дії, які призводять до виникнення самої шкоди, а підставами

виникнення деліктно-правової відповідальності є акт правозастосування.

Неправомірні дії, що завдали шкоди, є лише підставою (за наявності інших

необхідних умов) для винесення рішення про притягнення до відповідальності,

але ще не підставою її виникнення. До цього моменту існують лише деліктні

зобов‘язання, у межах яких боржник (деліквент) зобов‘язаний добровільно,

добросовісно, у повному обсязі відшкодувати (компенсувати) завдану шкоду, а

кредитор (потерпіла особа) вправі вимагати такого відшкодування

(компенсації).

Таким чином, зобов‘язання з відшкодування шкоди та деліктна

відповідальність – це різні правові явища та мають неоднакове функціональне

призначення.

Слід зазначити, що у найбільш узагальненому вигляді, під цивільно-

правовою відповідальністю розуміється опосередковане державним примусом

виконання зобов‘язання боржником-правопорушником [94, c. 173].

Цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою заснований на

імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість

нього) суб‘єктивний відносний обов‘язок правопорушника (заподіювача)

понести міри державного примусу, що включають у себе осудження його

поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді

позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення

порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану

потерпілого за наявності умов, зазначених у законі [221, с. 510–511].

39

Крім вищезазначеного, необхідно також відрізняти такі категорії як

відповідальність і заходи оперативного впливу. З цього питання ми

підтримуємо позицію Надьон В. В. Вона зазначає, що: «Під заходами

оперативного впливу слід розуміти правозахисні заходи уповноваженої особи,

спрямовані на належне виконання суб‘єктивного обов‘язку щодо зобов‘язаної

особи, без звернення, по мірі необхідності, до компетентних державних органів.

В даних правовідносинах приймають участь: уповноважений (кредитор) та

зобов‘язаний (боржник). Уповноважений наділяється суб'єктивним цивільним

правом врегулювати (захистити) своє порушене право в договірному

зобов‘язанні по відношенню до зобов‘язаної особи (боржника), який з певних

або невизначених причин неналежним чином виконує покладені на нього за

договором обов‘язки (або не виконує їх взагалі)» [93, c. 55].

Специфіка недоговірних зобов‘язань з відшкодування шкоди полягає у

тому, що кредитор має право вимагати від правопорушника (боржника)

виконання ним свого обов‘язку відшкодувати завдану ним шкоду, а боржник

зобов‘язаний відшкодувати шкоду. Саме ж відшкодування шкоди, окрім того,

що воно складає зміст обов‘язку боржника, є також одним із способів захисту

цивільних прав та інтересів судовими органами відповідно до положень ч. 2 ст.

16 ЦК України [222].

Таким чином, не договірні зобов‘язання мають такі елементи як: а)

суб‘єкт; б) об‘єкт; в) зміст.

Важливим аспектом у дослідженні зобов‘язань з відшкодування шкоди,

завданої здоров‘ю та життю фізичної особи при виконанні трудових, службових

обов‘язків, є визначення їх суб‘єктного складу, з метою відмежування порядку

відшкодування шкоди в межах деліктних правовідносин, що здійснюється

відповідно до положень цивільного законодавства, від правовідносин, що

регулюються нормами трудового права та права соціального забезпечення. За

своєю сутністю зобов‘язання з відшкодування шкоди належать до охоронних

правовідносин, тому вони є односторонніми зобов‘язаннями, тобто такими, де

одна сторона (кредитор) має лише права, а інша (боржник) – лише обов‘язки

[57, с. 133].

40

У разі каліцтва чи іншого ушкодження здоров‘я організація чи фізична

особа, відповідальні за заподіяну шкоду, відповідно до ст. 455 ЦК УРСР 1963р.

зобов‘язані були відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним

внаслідок втрати працездатності або зменшення її, а також витрати, викликані

ушкодженням здоров‘я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд

тощо). У разі умислу потерпілого деліктні виплати йому або членам його сім‘ї

роботодавцем не виплачувалися, а в разі грубої необережності - знижувалися

пропорційно встановленої змішаної цивільно-правової відповідальності (п. 19

Правил 1961 р.).

Суб‘єктами недоговірних зобов‘язань можуть виступати: кредитор

(фізична особа, якій на виробництві завдана шкода її здоров‘ю та життю) і

боржник (фізична або юридична особа, яка завдала шкоди здоров‘ю та життю

фізичної особи на виробництві і зобов‘язана її відшкодувати у добровільному

чи примусовому порядку). Особливістю зобов‘язань з відшкодування шкоди

завданої здоров‘ю та життю фізичної особи при виконанні трудових, службових

обов‘язків, є існування трудових правовідносин між заподіювачем шкоди та

потерпілим, що обумовлює суб‘єктний склад сторін відповідного деліктного

правовідношення.

Г. К. Матвеєв вказував, що особливостями зобов‘язань з відшкодування

шкоди є те, що сторони пов‘язані між собою правами та обов‘язками тільки з

моменту заподіяння шкоди (у договірних зобов‘язаннях – з моменту укладення

договору) [86, с. 38–39]. На думку вченого, наявність складу цивільного (і будь-

якого іншого) правопорушення – загальна і, як правило, єдина підстава

цивільно-правової (і будь-якої іншої) відповідальності. Іншими словами, –

склад правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини

між правопорушником та потерпілим [86, с. 5]. У свою чергу, заподіювач несе

відповідальність лише за ту шкоду, яка є неминучим наслідком його поведінки.

Встановлення причинного зв‘язку між протиправною поведінкою і шкодою дає

можливість визначити суб‘єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе

відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена її поведінкою [221, с. 519].

41

Виокремлення деліктного зобов‘язання із заподіяння шкоди фізичній особі

під час виконання трудових, службових обов‘язків зумовлене тим, що життя та

здоров‘я людини визнаються вищими соціальними цінностями. Дане

зобов‘язання виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий перебувають між

собою в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне

суб‘єктивне цивільне право та абсолютний суб‘єктивний цивільний обов‘язок,

оскільки здоров‘я або життя фізичної особи (працівника, робітника, службовця)

не можуть бути предметом трудового договору, а при заподіянні каліцтва або

смерті працівнику порушуються абсолютні права працівника, а не права у

відносних (трудових) правовідносинах, у яких перебувають боржник та

потерпілий.

Особа виступає як боржник за умови, що вона є деліктоздатною, тобто

здатною відповідати за свої дії. Категорія «деліктоздатність» є нерозривно

пов‘язаною із дієздатністю. Розуміють під нею здатність суб‘єкта права нести

відповідальність за свої протиправні вчинки (правопорушення) [189, с. 523;

43, с. 341]. Відносно деліктоздатності роботодавця слід відзначити, що

здатність нести відповідальність за свої дії є одним із головних критеріїв у його

визначені.

Об‘єктом не договірних зобов‘язань є завдана шкода життю та здоров‘ю

фізичної особі на виробництві.

Змістом не договірних зобов‘язань є права та обов‘язки роботодавця

(боржника) та фізичної особи (працівника (кредитора)).

Отже, у деліктних цивільних правовідносинах з моменту їх виникнення

фізична особа набуває права вимоги про відшкодування шкоди завданої

здоров‘ю та життю при виконанні трудових, службових обов‘язків, і має право

пред‘явити відповідний позов до суду. Праву ж потерпілого, відповідає

обов‘язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

На думку вчених, з‘ясування юридичної природи цього обов‘язку

пов‘язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. У регулюванні

соціальної можливості (суб‘єктивного права) потерпілого неважко знайти риси

методу цивільно-правової регламентації відповідних суспільних відносин.

42

Суб‘єктивне право потерпілого має одностронньо дозвільний характер.

Диспозитивне начало цивільно-правового регулювання в цьому випадку

виявляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій

розсуд: він може пред‘явити або не пред‘явити вимогу про відшкодування

збитків заподіювачеві шкоди. Суб‘єктивний обов‘язку заподіювача, на відміну

від пасивного обов‘язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним,

тобто спрямованим на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов‘язок істотно

відрізняється від обов‘язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема

укладення договору. Останні обов‘язки не є примусові, а обов‘язок заподіювача

за своєю природою та сутністю є примусовим. Він є елементом юридичного

змісту цивільно-правового примусу [221, с. 510].

Коли відшкодування шкоди виконується в добровільному порядку, то в

даному випадку це самостійна категорія. У випадках, коли відшкодування

шкоди виконується у судовому порядку, то мова йде про цивільно-правову

відповідальність, в яку трансформувалось відшкодування шкоди, тобто

цивільно-правова відповідальність поглинула відшкодування шкоди.

Таким чином, порядок реалізації права фізичної особи на відшкодування

шкоди завданої її здоров‘ю та життю при виконанні трудових, службових

обов‘язків слід розуміти як юридичну можливість особи вимагати від

зобов‘язаної особи відповідного відшкодування, у тому числі шляхом

звернення до суду з метою повного відновлення порушеного майнового чи

особистого немайнового права.

Існує порядок відновлення порушеного права, це: а) добровільний порядок

- застосовується самостійно суб‘єктами не договірного зобов‘язання по

відшкодуванню шкоди шкоди, завданої життю та здоров‘ю фізичної особи на

виробництві; б) примусовий порядок - застосовується у випадках неможливості

вирішити конфлікт у добровільному порядку, тоді потерпіла особа звертається

до суду за захистом свого порушеного права.

Крім того, ми приєднуємось до позиції О. О. Отраднової, що деліквент і

потерпілий вправі укласти договір, яким визначити строки, порядок

43

відшкодування шкоди або припинити деліктне зобов‘язання іншими, крім

виконання способами [108, c. 17].

У науці цивільного права були зроблені спроби обгрунтувати договірний

характер зобов‘язань з відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров‘ю

працівників при виконанні трудових обов‘язків, і віднести їх до сфери трудових

відносин. Привід для такої постановки питання дала свого часу Є. А. Флейшиц

[193, с. 19]. Вона вказувала, що «шкода, заподіяна працівникові на

підприємстві, з яким він перебуває у трудових відносинах, не може, бути

визнана шкодою, що виникла «поза договірних відносин» [215, c. 205]. На її

думку, шкода у цьому, випадку виникає у сфері трудового договору внаслідок

порушення страхувальником одного з основних обов‘язків - забезпечити

працівникові здорові і безпечні умови праці.

Грунтовна аргументація на користь недоговірної природи відносин по

відшкодуванню шкоди, заподіяної життю або здоров‘ю працівників при

виконанні трудових обов‘язків, наведена В. Т. Смирновим і А. А. Собчаком

[193, c. 72]. Вчені в обгрунтування недоговірного характеру цих відносин

вказували на те, що «право робітників і службовців на забезпечення їм

здорових і безпечних умов роботи з боку адміністрації підприємств

визначається не трудовим договором, а характером благ ... При заподіянні

каліцтва або смерті працівнику порушуються його абсолютні права (блага) -

життя і здоров‘я ... ». Оскільки порушення цих благ (життя і здоров‘я),

незалежно від того, в якій сфері це сталося, закон визнає протиправним, то

авторами зроблено висновок, що «обов‘язок підприємства відшкодувати

збиток, заподіяний робітникам і службовцям внаслідок ушкодження їх здоров‘я

(заподіяння смерті) в процесі роботи, випливає не із змісту трудового договору,

а з факту порушення встановленої законом загальної заборони заподіювати

шкоду життю або здоров‘ю фізичної особи ... При порушенні абсолютних прав

(благ), в яких би відносинах не перебували сторони, майнова відповідальність

завжди носить недоговірний характер».

Дану позицію підтримував і А. М. Михайлич, який вважав, що « трудовий

договір, яким пов‘язані суб‘єкти зобов‘язання з відшкодування шкоди, не

44

впливає на природу даного зобов‘язання. Трудовий договір і засновані на ньому

трудові правовідносини лише передують якісно новому правовідношенню з

виробничого каліцтва - цивільно-правовому зобов‘язальному правовідношенню

з відшкодування шкоди. Тому ми і говоримо, що зобов‘язання з заподіяння

шкоди особистості, зобов‘язання з виробничого каліцтва у тому числі, - це

зобов‘язання недоговірні » [89, c. 59].

Свого часу С. Н. Братусь в своїх працях зазначав, що «майнова

відповідальність - це за своїм джерелом та обгрунтуванню є цивільно-правовою

відповідальністю. Ніякі суб‘єктивні чинники не можуть похитнути об‘єктивну

основу, що витікає із компенсаційної природи цієї відповідальності, хоча і

можуть звузити або розширити обсяг цієї відповідальності» [23, c. 157].

З даною думкою не можна не погодитися. Норми про відшкодування шкоди є

цивільно-правовими безвідносно до характеру нормативно-правового акту, в

який вони включені. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом та іншим

ушкодженням здоров‘я працівника, як нами вже зазначалося, грунтувалося на

нормах соціального страхування, державного пенсійного забезпечення, а також

на нормах цивільного законодавства. Однак з цього не випливає, що розглянуті

зобов‘язання перестали бути цивільно-правовими. У цьому зв‘язку

представляється справедливою думка В. Т. Смирнова та А. А. Собчака про те,

що «... тісний зв‘язок і спільна дія двох різних правових інститутів, хоча б їх

застосування і породжувалося якими-небуть загальними началами

(юридичними фактами), аж ніяк не свідчать про тотожність правової природи

регульованих відносин » [193, c. 21].

Під зобов‘язаннями внаслідок заподіяння шкоди розуміються недоговірні

зобов‘язання, що виникають внаслідок порушення абсолютних майнових та

особистих немайнових прав потерпілого, покликані забезпечити найбільш

повне відновлення цих прав за рахунок заподіювача шкоди або за рахунок

інших осіб, на яких законом покладено обов‘язок відшкодування шкоди

[183, c. 99–103].

Сутність визначення недоговірних зобов‘язань із заподіяння шкоди

зводиться до того, що вони, як такі, що виникають внаслідок порушення

45

охоронюваних законом майнових і особистих немайнових прав потерпілого,

покликані забезпечити повну компенсацію цих прав шляхом заміни понесених

потерпілим витрат на інші, передбачені законом, а також договором або

присуджені судом матеріальні блага за рахунок заподіювача шкоди або за

рахунок інших осіб, на яких законом покладений обов‘язок відшкодування

шкоди [51, c. 153].

Таким, чином, із вище наведеного ми схиляємось до того, що

зобов‘язання із завдання шкоди життю чи здоров‘ю фізичної особи на

виробництві носять недоговірний характер.

Цікавий підхід до відносин з відшкодування шкоди, заподіяної здоров‘ю

при виконанні трудових обов‘язків виказала С. В. Поленіна. Вона розглядала

інститут відшкодування шкоди, заподіяної страхувальником працівникові при

виконанні останнім трудових обов‘язків, як комплексний «прикордонний»

міжгалузевий правовий інститут для галузей цивільного і трудового права. У

своєму висновку вона спиралася на те, що окремі відносини, що виникають у

зв‘язку з заподіянням шкоди працівнику, регулюються не тільки нормами

цивільного, а й трудового права [115, c. 61]. На підставі п. 5 ст. 17 Основ

законодавства СРСР про працю, за працівниками, які втратили працездатність у

зв‘язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням,

зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до

відновлення працездатності або до встановлення стійкої втрати професійної

працездатності [105]. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої

роботи проводяться його навчання і перекваліфікація, а також

працевлаштування відповідно до медичних рекомендацій. Статтею 170 КЗпП

України передбачається виплата працівникові, тимчасово переведеному на

менш оплачувану роботу у зв‘язку з каліцтвом або іншим ушкодженням

здоров‘я, пов‘язаним з роботою, різниці між колишнім заробітком і заробітком

на новій роботі [60]. Дійсно, зв‘язок між нормами різних галузей мається,

заперечувати це неможливо, і з цієї позиції висловлювання С. В. Поленіної не

викликає ніяких заперечень.

46

Разом з тим, з судження автора залишається незрозумілим, чи є

відшкодування шкоди мірою цивільно-правового характеру або

«прикордонного характеру». Цілком певну позицію з даного питання зайняла

А. М. Белякова: «Дійсно, у трудовому праві є ряд норм, що полегшують

становище потерпілого. Такі норми містяться і в Основах про охорону здоров‘я.

Однак це не норми про відшкодування шкоди, вони не регулюють самої

відповідальності, не визначають її умов. Зазначена відповідальність - сфера

цивільного права» [15, c. 64–65].

Ми поділяємо думку тих вчених, які відносять зобов‘язання з

відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров‘ю працівника при

виконанні трудових обов‘язків до цивільно-правових, оскільки здоров‘я або

життя фізичної особи не можуть бути предметом будь-якого договору, вони

охороняються тільки законом. Відповідальність же за порушення цих

абсолютних благ регулюється нормами цивільного права.

Зазначимо, що класичним є підхід до виокремлення трьох основних

функцій деліктного зобов‘язання:

1) відшкодування (компенсація) завданої шкоди - компенсаційна функція;

2) покарання порушника шляхом покладення на нього негативних

наслідків його протиправної поведінки - охоронювальна функція;

3) здійснення виховного (запобіжно-виховного) впливу на порушника та

інших учасників цивільних відносин - превентивна функція [56; 218, с.

105].

Підкоряючись загальній нормі зобов‘язального права, закріпленій ст. 509 ЦК

України, яка своєю ч. 2 перекликається з регулятивною нормою ст. 11 ЦК

України, інститут відшкодування шкоди пов‘язується з регулятивною

функцією, суть якої полягає у .

Поряд з регулятивною функцією перевага надається охоронювальній

функції. Вона полягає в тому, що інститут з відшкодування шкоди слугує

забезпеченню прав та інтересів суб‘єктів цивільного права від різних порушень

і захищає ці права і інтереси у випадках, коли їх порушення сталося.

Охоронювальна функція інституту з відшкодування шкоди досить тісно

47

пов‘язана з функцією превентивною. Остання полягає у тому, що сама

наявність інституту, ще коли шкода не завдана, попереджає учасників

цивільних відносин про можливість виникнення в них прав та обов‘язків в разі

настання делікту. Така превенція спонукає учасників цивільних відносин до

утримання від дій, здатних завдати шкоду будь-кому.

Виконання ліквідації наслідків завдання шкоди, забезпечується

компенсаційною функцією інституту з відшкодування шкоди, завдяки якій

забезпечується можливість надання відшкодування відповідно до закону або на

підставі рішення суду.

1.3. Підстави виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров’ю або життю фізичної особи на виробництві

Загальновідомо, що наука цивільного права України усі зобов‘язання

поділяє на дві категорії: договірні та недоговірні. Договірні зобов‘язання

виникають в результаті укладення між сторонами правочину (договору), а

суб‘єкти договірних зобов‘язань за власним розсудом визначають умови

договору (ст.ст. 6, 627 ЦК України), погоджують його зміст, свої права та

обов‘язки.

Що стосується недоговірних зобов‘язань по відшкодуванню шкоди, то

вони докорінно відрізняються від договірних за способами виникнення, змістом

і характером. Якщо договірні зобов‘язання регулюють відносини учасників

цивільного обороту в процесі його нормального функціонування, то

зобов‘язання внаслідок спричинення шкоди покликані забезпечити захист

майнових прав і інтересів фізичних і юридичних осіб, що визнаються законом.

Заслуговує на підтримку твердження О. О. Отраднової, що при

визначенні підстав виникнення деліктного зобов‘язання слід розрізняти такі

поняття, як «підстави» та «умови» виникнення. Підстава – це те, що породжує

якесь явище. Умови – це ті ознаки, які характеризують підставу в цілому або її

окремі сторони [108, c. 105–106].

48

У відповідності із п. 2 ст. 509 ЦК України однією із підстав виникнення

зобов‘язань є факт завдання шкоди (ч. 3 п. 2 ст. 11 ЦК України). У ЦК України

визначається юридична сутність виникаючих при цьому зобов‘язань, яка

характеризується тим, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями,

діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної

особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи,

відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166 ЦК

України). Крім того у ч. 4 ст. 1166 ЦК України закріплено, що шкода може бути

завдана і правомірними діями, і відшкодовується у випадках, встановлених

законодавстві.

Особливістю юридичних фактів, на підставі яких виникають недоговірні

правовідносини з відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної

особи, є те, що при цьому завжди порушуються майнові або особисті немайнові

права фізичної особи. Отже, саме по собі порушення норм законодавства без

заподіяння шкоди конкретній фізичній особі не породжує деліктного

зобов‘язання.

Для виникнення деліктного зобов‘язання важливим є наявність ряду ознак,

що характеризують підставу завдання шкоди (умови). Це можуть бути загальні

умови виникнення деліктного зобов‘язання, що застосовуються в разі наявності

генерального делікту, або спеціальні умови, необхідні для застосування правил

спеціальних деліктів. До загальних умов деліктних зобов‘язань відносять:

протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв‘язок і вину. До

спеціальних умов відносять ті, що можуть передбачати або необов‘язковість

якоїсь із загальних умов (протиправності, вини), або обов‘язковість додаткових

умов (наявність трудових відносин, спосіб заподіяння шкоди, особливий

суб‘єкт).

Однією з особливостей деліктного правовідношення є те, що воно зазвичай

виникає поза волею його суб‘єктів. Як правило, потерпілий на момент

виникнення деліктного зобов‘язання не бажає заподіяння йому шкоди, а

деліквент навіть у разі навмисного заподіяння шкоди не бажає брати на себе

обов‘язок відшкодування. Разом з тим, заподіяння шкоди за наявності всіх

49

необхідних умов тягне обов‘язок деліквента відшкодувати шкоду та право

потерпілого вимагати відшкодування в повному обсязі незалежно від волі

суб‘єктів [108, с. 18-19].

Відповідальність за шкоду, заподіяну життю або здоров‘ю працівника,

настає за наявності підстав, які повинні відповідати передбаченим законом

ознакам (умовам).

Підставою деліктної відповідальності є протиправне заподіяння шкоди –

делікт [1912]. Відповідно підставою виникнення відповідальності за заподіяння

шкоди життю або здоров‘ю працівника є нанесення шкоди вказаним

немайновим благам, що викликало майнові втрати у потерпілого працівника

або у його сім‘ї.

Аналіз судової практики надає можливість стверджувати, що деліктна

відповідальність виникає з моменту заподіяння шкоди, а не з моменту

пред‘явлення потерпілим вимог про відшкодування шкоди або винесення

рішення суду (набрання ним юридичної сили). Наприклад, Особою_1 була

отримана травма внаслідок нещасного випадку на виробництві. Потерпілий

звернувся до суду не відразу, а після декількох років з моменту заподіяння

шкоди. Позивач просив стягнути втрату заробітної плати з урахуванням

індексації, а також пеню за невиплату даної заборгованості. Представник

відповідача в судовому засіданні заявив, що виплат на відшкодування шкоди не

здійснював, так як позивач їх не вимагав, а тому, у нього і не виник обов‘язок

проводити виплати з відшкодування шкоди завданої його здоров‘ю. Суд

правильно зазначив, що деліктна відповідальність виникла з моменту

заподіяння шкоди. Раніше (до 2001 року) відповідно до пункту 38 Правил

відшкодування власником підприємства, установи і організації або

уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням

здоров‘я, пов‘язаним з виконанням ним трудових обов‘язків, затверджених

постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.1993 року № 472 мало місце

2 Делікт [delictum] - юр. Будь-яке правопорушення, тобто злочин; в більш вузькому значенні - цивільне

правопорушення, що не становить кримінально-караного діяння, яке тягне за собою лише обов‘язок

відшкодування заподіяної шкоди.

50

право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди з дня

встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності [200].

Як зазначає В. Тархов «Правовідношення між сторонами виникає з

моменту завдання шкоди. Правопорушник зобов‘язаний відшкодувати завдану

шкоду з моменту завдання шкоди, і задля відшкодування шкоди йому зовсім

немає потреби чекати на вимоги потерпілої сторони, тим більше немає потреби

чекати на судове рішення» [203, c. 3].

Крім того, як зазначає В.Л. Яроцький, правоможності, що становлять

зміст будь-якого суб‘єктивного цивільного права, не обов‘язково деталізуються

в договорі або іншому документі, який має значення правового титулу, однак

це не позбавляє управоможену особу права на їх здійснення, якщо це випливає

із самої суті права, змістом якого вони є [236, c. 226]. Ця теза також

підтверджується пунктом 2 статті 20 ЦК України де зазначено, що нездійснення

особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що

порушене. Тобто якщо потерпіла фізична особа одразу після нещасного

випадку на виробництві не звернулася за відшкодуванням їй шкоди, вона не

позбавляється цього права.

У цивілістичній літературі звертається увага на те, що розмір деліктної

відповідальності є невизначеним до моменту набрання законної сили рішення

суду чи укладення правочину між заподіювачем шкоди і потерпілим. Дійсно, це

так. Однак, як справедливо зауважив С. С. Алексєєв, деліктна відповідальність

у цивільному праві виникає на основі одного факту правопорушення, а сам

правозастосовчий акт покликаний, насамперед, внести визначеність у вже

існуюче охоронне правовідношення [6, c. 388–389].

Л. В. Кузнєцова також відмічала, що обов‘язок з відшкодування шкоди,

як складова змісту деліктної відповідальності, виникає безпосередньо з делікту,

однак знаходить зміну і (або) доповнення на підставі інших юридичних фактів

(правочину або рішення суду) [72, с. 339].

Факт заподіяння шкоди не набуває юридичного значення, тобто не стає

юридичним фактом, що породжує застосування заходів деліктної

відповідальності, якщо не відповідає передбаченим законом умовам.

51

Сукупність умов, необхідних для притягнення до цивільно-правової

відповідальності, у цивілістичній літературі отримала назву «складу цивільного

правопорушення». Оскільки підставою цивільно-правової відповідальності за

заподіяння шкоди життю або здоров‘ю фізичної особи є делікт, для позначення

сукупності умов відповідальності використовується поняття «склад делікту».

Можна виділити кілька підходів до дослідження складу делікту. Одні

автори за аналогією зі складом злочину виділяють наступні елементи

правопорушення: суб‘єкт; об‘єкт (норма права і регульовані нею суспільні

відносини); суб‘єктивна сторона (вина правопорушника) і об‘єктивна сторона

(протиправна поведінка, наявність шкоди і причинний зв‘язок між

протиправною поведінкою і заподіяною шкодою) сторони [7, с. 48]. Згідно з

іншим підходом виділяються наступні чотири елементи складу: шкода,

протиправність (протиправна поведінка), причинний зв‘язок і вина

правопорушника.

Деякі дослідники розглядають умови деліктної відповідальності як

самостійні категорії у відриві від складу делікту, як окремі підстави

відповідальності [34, c. 370; 161, c. 58]. Так, наприклад, в якості підстави

деліктної відповідальності розглядають сам факт заподіяння шкоди або

порушення суб‘єктивних цивільних прав [22, с. 705]. На подібне твердження не

раз зверталася увага в юридичній літературі [86, c. 14–15; 49, c. 253–254;

111, c. 107]. Отже підставою деліктної відповідальності є правопорушення.

Шкода, протиправність поведінки, причинний зв‘язок, вина правопорушника,

вчинення дії або бездіяльність особи, що володіє певними правовими

властивостями, - ознаки делікту, тому вони повинні розглядатися в межах

складу делікту, як його елементи.

Умови відповідальності не ізольовані, не відірвані одна від одної, бо

певний реальний факт суспільного життя лише тоді може бути кваліфікований

як делікт, якщо він являє собою винну протиправну поведінку деліктоздатної і

осудної особи, що спричинила шкідливі наслідки. Умови відповідальності

вивчаються в юридичній науці для вирішення практичного питання про

притягнення до відповідальності, яке може послідувати лише за наявності

52

правопорушення в єдності його елементів [49, c. 253–254]. Для виникнення

деліктного зобов‘язання необхідна наявність делікта – цивільного

правопорушення як сукупності певних умов [53, c. 67].

Деякі автори, визнаючи делікт підставою деліктної відповідальності,

виключають з його складу деякі його елементи. Так, у цивілістичній літературі

зустрічається думка, згідно з якою протиправність не відноситься до елементів

складу цивільного правопорушення. Причому обгрунтовується це різними

авторами з протилежних позицій.

Одні учені, визнаючи, що цивільно-правова відповідальність настає лише

за протиправні дії, виключають протиправність зі складу делікту. Свою

позицію вони обгрунтовують тим, що всякі дії що заподіюють шкоду, є

протиправними, тому не варто розглядати протиправність як умову

відповідальності за заподіяння шкоди (наявність якої потрібно встановлювати)

[20, c. 24; 177, с. 89; 231, c. 98; 207]. Зазначена точка зору може пояснювати

презумпцію протиправності як складову принципу генерального (загального)

делікту, але при цьому не можна виключати протиправність як ознаку

правопорушення і умову деліктної відповідальності. Крім того, відповідно до

цієї позиції, не існує шкоди, заподіяної правомірними діями, так як будь-які дії,

що заподіюють шкоду – неправомірні. Це твердження суперечить п. 4 ст. 1166

ЦК України, де зазначено, що шкода завдана правомірними діями,

відшкодовується у випадках встановлених законом.

Інші цивілісти вважають, що цивільно-правова відповідальність може

наступати і за правомірні дії [161, c. 57; 238, c. 34; 237, c. 78–79; 47, c. 150].

Із зазначеною думкою не можна погодитися, оскільки основною ознакою

правопорушення, виступаючого підставою відповідальності, є протиправність.

Виключення зі складу делікту протиправності, виключає і правопорушення, і,

як наслідок, відповідальність за нього.

Зобов‘язання із завдання шкоди, врегульовані главою 82 ЦК України,

умовно поділяються на дві групи: а) зобов‘язання із заподіяння шкоди

протиправними діями або деліктні зобов‘язання; б) зобов‘язання із заподіяння

шкоди правомірними діями. Між зазначеними групами зобов‘язань

53

спостерігається істотна різниця: якщо протиправно нанесена шкода підлягає

відшкодуванню в будь-яких випадках, то правомірна шкода — лише у

випадках, встановлених ЦК України та іншим законом (ст. 1166 ЦК України).

Обов‘язок відшкодування правомірної шкоди не припускається [14, c. 80].

Якщо доведена правомірність дій, такий обов‘язок повинен прямо випливати із

норм ЦК України або іншого законодавчого акта. Так, відшкодування шкоди,

завданої правомірними діями, встановлено у ст. 277 Кодексу торговельного

мореплавства України, відповідно до якої понесені збитки внаслідок умисних і

розумних надзвичайних витрат або пожертвувань з метою рятування судна,

фрахту і вантажу, що перевозиться на судні, від загальної для них небезпеки

(аварії) розподіляються між судном, фрахтом і вантажем пропорційно до їх

вартості [62].

У чинному ЦК України прикладами таких норм є ст. 1170 ЦК України,

відповідно до якої в разі прийняття закону, що припиняє право власності на

певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується

державою в повному обсязі, а також ст. 1171 ЦК України, відповідно до якої

шкода, завдана особі у зв‘язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення

небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або

юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути

іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її

завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред‘явити зворотну

вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

Отже, сфера дії зобов‘язань з відшкодування шкоди, завданої

правомірними діями, є обмеженою. За своєю природою та сутністю ці

зобов‘язання повинні бути персоніфіковані та індивідуалізовані щодо суворо

визначених ситуацій. А зобов‘язання із завдання шкоди життю та здоров‘ю

фізичної особи на виробництві є зобов‘язаннями завданими протиправними

діями та є формою реалізації цивільно-правової відповідальності за порушення

абсолютних прав суб‘єктів цивільних правовідносин.

Ми підтримуємо позицію учених щодо того, що загальними умовами

цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду є наступні: а) наявність

54

шкоди у потерпілого; б) протиправність дій (бездіяльності) особи, що

спричинила шкоду; в) причинний зв‘язок між протиправними діями

(бездіяльністю) і шкодою; г) вина особи, що завдала шкоду.

Наявність зазначених чотирьох умов відповідальності у деліктних

зобов‘язаннях утворюють фактичний (тобто повний) склад цивільно-правового

порушення. Відсутність хоча би однієї з умов, як правило, є підставою для

звільнення особи від цивільно-правової відповідальності. Тобто усі елементи

(умови) складу цивільного правопорушення у сукупності за загальним

правилом є основою відповідальності по зобов‘язанням внаслідок спричинення

шкоди.

Серед деліктних зобов‘язань, передбачених главою 82 ЦК України в

§ 2 окремо виділяються зобов‘язання по відшкодуванню шкоди, завданої

каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я або смертю фізичної особи.

Необхідно зазначити, що сфера застосування норм § 2 глави 82 ЦК

України виходить за рамки традиційних недоговірних зобов‘язань і охоплює не

тільки договірні цивільно-правові зобов‘язання (ст. 1196 ЦК України), а і

зобов‘язання по відшкодуванню шкоди, завданій фізичній особі, яка працювала

за трудовим договором (ст. 1197 ЦК України).

Стосовно випадків заподіяння шкоди життю або здоров‘ю розширені

рамки використання норм, що регулюють деліктні зобов‘язання. Як і раніше, в

сферу їх дії включені випадки заподіяння шкоди при виконанні договірних

зобов‘язань (працівнику під час дії трудового договору, пасажиру під час дії

договору перевезення). Нововведенням законодавства є те, що до відносин

працівника і роботодавця, що виникають з трудового договору, в даній сфері

прирівняні також і відносини, засновані на договорах підряду, доручення,

оплатного надання послуг та інших договорах, що передбачають особисту

працю фізичної особи в інтересах іншої особи.

Правовою підставою виникнення зобов‘язання юридичної або фізичної

особи відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником чи іншою особою, є

ст. 1172 ЦК України. Передбачається кілька можливих ситуацій, коли зазначене

зобов‘язання може виникнути, а саме: а) коли шкода була завдана найнятим

55

юридичною або фізичною особою працівником під час виконання ним своїх

трудових (службових) обов‘язків; б) коли шкода була завдана іншій особі

підрядником, що діяв за завданням замовника; в) коли шкода була завдана

учасником (членом) підприємницького товариства або кооперативу під час

здійснення ним підприємницької діяльності або іншої діяльності від імені

товариства чи кооперативу.

Загальною ознакою зобов‘язань, що виникають у зазначених вище

випадках, є те, що всі вони характеризуються багатосуб‘єктністю. У кожному із

них присутні три суб‘єкта: а) відповідальна за шкоду юридична або фізична

особа; б) безпосередній заподіювач шкоди під час виконання ним трудових

(службових) обов‘язків або при виконанні завдання замовника за договором

підряду, чи який діяв від імені підприємницького товариства, учасником якого

він є, або від імені кооперативу, до складу членів якого заподіювач шкоди

входить; в) потерпілий, тобто особа, яка зазнала завданої їй шкоди.

Таким чином, ідеться про зобов‘язання, які можуть мати місце у трьох

сферах приватно-правових відносин: а) у сфері трудових (службових)

правовідносин; б) у сфері цивільно-правових договірних, зокрема підрядних

відносин; в) у сфері відносин, пов‘язаних з участю у підприємницькому

товаристві або членством у відповідному кооперативі.

Поряд із загальними умовами, при відшкодуванні шкоди, завданої у

зазначених випадках, слід враховувати деяку специфіку правовідносин, що

виникають при здійсненні цього відшкодування.

Шкода у даному разі як умова виникнення обов‘язку з її відшкодування

якихось особливостей не набуває. Особливість вбачається у неправомірності

поведінки заподіювача шкоди, який при виконанні покладених на нього

трудових (службових) обов‘язків чи обов‘язків за договором підряду за

замовленням замовника або здійснюючи представництво (виконуючи

доручення) підприємницького товариства чи кооперативу, учасником (членом)

яких він є, діяв неналежним чином. А оскільки останній діяв, хоч і

неправомірно, але за умов виконання доручень свого роботодавця чи

замовника-контрагента за договором підряду чи дорученням підприємницького

56

товариства (кооперативу), то автоматично поведінка останніх набуває ознаки

неправомірної.

Однак слід зазначити, що перш ніж покласти на роботодавця, замовника

чи підприємницьке товариство або кооператив обов‘язок з відшкодування

шкоди, завданої життю чи здоров‘ю фізичної особи, необхідно виявити

наявність причинного зв‘язку між поведінкою заподіювача шкоди і самою

шкодою. Адже такий обов‘язок не виникатиме, якщо фізичній особі була

завдана майнова чи моральна шкода під час перебування її у відпустці. Тому

слід з‘ясувати, що: а) безпосередньо постраждала фізична особа (працівник,

службовець) дійсно під час завдання їй шкоди перебував з юридичною або

фізичною особою у трудових (службових) правовідносинах або він був

підрядником за договором підряду із замовником, укладеним належним чином,

або учасником підприємницького товариства чи членом кооперативу; б) що

шкода була завдана під час і безпосередньо при виконанні покладених на

фізичну особу обов‘язків, як на працівника за трудовим договором

(контрактом) або як на підрядника за договором підряду, чи при виконанні

представницьких повноважень від імені підприємницького товариства,

кооперативу.

Суттєвою особливістю зобов‘язань, що виникають з приводу

відшкодування шкоди, завданої у зазначених випадках, є те, що законом

проводиться досить чітке відмежування особи, яка безпосередньо завдала

шкоди, та особи, яка має цю шкоду відшкодовувати: а) працівника (службовця)

і юридичної або фізичної особи, з якою працівник (службовець) перебуває у

трудових (службових) відносинах; б) підрядника і замовника, з яким підрядник

перебуває в договорі підряду; в) учасника (члена) підприємницького товариства

чи кооперативу і підприємницьке товариство чи кооператив, учасником

(членом) якого він є.

Внаслідок такої диференціації в юридичній літературі резонно постає

запитання: у чому ж полягає вина осіб, на яких покладається обов‘язок з

відшкодування завданої їхнім працівником чи іншими особами шкоди?

Вважається, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, коли

57

вони вчиняються для виконання певних трудових (службових) та інших

обов‘язків, юридично прирівнюються до дій юридичної або фізичної особи та

інших зобов‘язаних суб‘єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від імені

та в інтересах зазначених роботодавців, замовників та підприємницьких

товариств і кооперативів, а тому і вина безпосереднього заподіювача шкоди,

який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою

уповноваженою особою, яка передбачена відповідачем відповідно до ст. 1172

ЦК України, має визнаватися виною останніх.

Але навряд чи можна погодитися з тим, що у разі завдання шкоди

працівник, замовник чи представник підприємницького товариства або

кооперативу діють в інтересах відповідного роботодавця, замовника,

підприємницького товариства або кооперативу. З точки зору останніх, завдання

шкоди завжди поза межами їхнього інтересу. Завдана шкода для них - явище

завжди неочікуване, хоч вона нерозривно пов‘язане з виконанням правомірного

доручення, покладеного на виконавця. В будь-яких діях працівника,

підрядника, представника підприємницького товариства або кооперативу, якщо

вони вчинялися в межах покладеного на них обов‘язку згідно з договором,

уособлюються відповідні юридичні або фізичні особи, завдання яких

виконували працівник, підрядник, представник. Оскільки поведінка останніх,

фактично уособлює діяльність роботодавця, замовника, підприємницького

товариства або кооперативу, то й обов‘язок з відшкодування шкоди повинен

покладатися на зобов‘язану юридичну або фізичну особу не як за чужі дії, а як

за свої, не за чужу вину, а за свою. Вина відповідальної юридичної або фізичної

особи за шкоду, завдану їхнім працівником, підрядником чи учасником

підприємницького товариства або членом кооперативу пов‘язується з певним

ризиком настання негативних наслідків неналежної поведінки виконавця

їхнього доручення. Це природно, адже згадані юридична або фізична особи,

відповідальні за шкоду, завдану виконавцем їхніх завдань (доручень), як

правило, є суб‘єктами підприємницької діяльності, їхня вина у даному разі

полягає у залежному від їхньої волі власному ставленні до вжиття чи невжиття

адекватних заходів запобігання тому, щоб поведінка працівника, найнятого за

58

трудовим договором, підрядника за договором підряду, виконуючого

підприємницьку чи іншу діяльність від імені підприємницького товариства чи

кооперативу їхнього учасника (члена) під час виконання й у зв‘язку з

виконанням покладеного на них завдання, не набувала характеру протиправної

і не стала шкідливою для оточення незалежно від того, чи то для третіх осіб, чи

для інших осіб, наприклад, працівників того ж самого роботодавця.

Оскільки вина особи, відповідальної за завдану шкоду, у даному разі

уособлюється неналежною поведінкою (виною) безпосередньо особи, яка

завдала шкоди, до нього можуть бути пред‘явлені регресні вимоги відповідно

до ст. 1191 ЦК України.

Для деяких професій, для яких за характером роботи не застосовне

поняття «територія», основне значення під час вирішення питання про зв‘язок

нещасного випадку з виробництвом має час настання нещасного випадку. Це

топографи, листоноші, водії, лінійні майстри зв‘язку, з обслуговування

газопроводів, електромереж та інші, чия діяльність пов‘язана з пересуванням

між об‘єктами обслуговування. Для працівників цих професій нещасний

випадок вважається пов‘язаним з виробництвом, якщо стався не тільки під час

роботи, але й у робочий час під час прямування пішки, на громадському чи

особистому транспорті, якщо на те є дозвіл роботодавця.

Під час розслідування нещасних випадків, які можуть каліфікуватись як

не пов‘язані з виробництвом, часто робиться досить принципова помилка.

Замість того, щоб відповідно до Положення проведення розслідування та

ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на

виробництві від 30 листопада 2011р., розслідувати нещасний випадок, а потім

вже виносити рішення про його зв‘язок з виробництвом, комісія ще до

розслідування, під тиском адміністрації передчасно вирішує, що нещасний

випадок не пов‘язаний з виробництвом. Тому опис обставин переобтяжується

подробицями, які не розкривають справжньої причини нещасного випадку, але

дають привід до завчасного орієнтування на те, що випадок не пов‘язаний з

виробництвом. Як правило, рішення, прийняті на підставі таких розслідувань,

бувають хибними.

59

Досить часто до категорії нещасних випадків не пов‘язаних з

виробництвом відносять такі, які сталися на території підприємства, по дорозі

до робочого місця або з робочого місця до санітарно-побутових приміщень

через порушення вимог безпеки потерпілими, низьку виробничу дисципліну,

під час виконання робіт не за завданням адміністрації, внаслідок впливу на

людину з поганим станом здоров‘я виробничих факторів. При цьому основним

мотивом висувається провина самого потерпілого.

Але порушення вимог охорони праці, недисциплінованість, особиста

необережність потерпілого під час виконання ним трудових обов‘язків не

можуть бути підставою для кваліфікації нещасного випадку як не пов‘язаного з

виробництвом.

Нещасні випадки, які сталися під час доставки працівників на роботу або

з роботи на транспорті юридичної особи, беруться на облік підприємством,

працівниками якого вони є. Нещасні випадки з водіями автомашин, які були

відряджені на сільгоспроботи, будівельні та інші роботи у складі зведеної

автоколони, сформованої автотранспортним або іншим підприємством,

розслідуються і беруться на облік цим підприємством.

По цьому питанню необхідно зазначити, що необхідно розмежовувати

випадки коли перевезення робітників здійснюється на орендованому

транспортному засобі водієм, який є працівником цієї юридичної особи і

випадки коли перевезення працівників здійснюється на орендованому

транспортному засобі з найманим водієм. На наш погляд вбачається, що у

другому варіанті відповідальність повинен нести перевізник, а не підприємство

яке використовує орендований транспортний засіб для перевезення своїх

працівників, якщо інше не буде передбачено у договорі.

На багатьох підприємствах без зупинки виробництва ведуться роботи з

реконструкції і будівництва нових об‘єктів, регулярно ремонтуються агрегати,

обладнання. Такі роботи, як правило, виконують спеціалізовані організації і у

разі нещасних випадків починаються суперечки щодо їх розслідування та

обліку. У таких ситуаціях необхідно керуватись наступним: нещасний випадок,

що стався з робітником юридичної особи, який виконував роботи під

60

керівництвом своїх посадових осіб на окремій дільниці, об‘єкті, території іншої

юридичної особи, розслідується і береться на облік підприємством, яке виконує

роботи.

На діючих юридичних особах адміністрація часто направляє робітників та

службовців на допомогу будівельникам для прискорення введення в

експлуатацію виробничого (житлового) об‘єкта. Якщо нещасний випадок

стався на будівельному майданчику з працівником юридичної особи, яка

направила працівника, який працював самостійно або під керівництвом

технічного персоналу свого підприємства, то такий випадок береться на облік

цим підприємством. Якщо ж випадок стався під час виконання робіт під

керівництвом технічного персоналу будівельної організації – брати його на

облік повинна будівельна організація. Тому, щоб уникнути непорозумінь, обом

організаціям слід видавати відповідні накази або передбачати такі випадки під

час укладання договорів. Це не тільки дасть змогу запобігти конфлікту щодо

обліку травм, але й, що найголовніше, підвищить відповідальність посадових

осіб за організацію безпеки праці.

Договором може бути посилена відповідальність заподіювача шкоди у

порівнянні із звичайною, деліктною. Як зазначають деякі вчені, норми,

направлені на встановлення підвищеної відповідальності перевізника перед

пасажиром, не вміщуються в рамки інституту, присвяченого зобов'язанням

відшкодування шкоди. Вони повинні бути включені до глави про договір

перевезення [237, с. 23]. Проте, ст. 928 ЦК України передбачає, що

відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим

ушкодженням здоров'я або смертю пасажира, визначається відповідно до глави

82 (Відшкодування шкоди) цього Кодексу, якщо договором або законом не

встановлена відповідальність перевізника без вини [24, с. 180–184].

Наразі розглянемо питання, безпосередньо пов‘язані з умовами визнання

нещасних випадків виробничими. В п. 15 Порядку проведення розслідування та

ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на

виробництві від 30 листопада 2011р. № 1232 зазначено, що нещасний випадок,

що стався під час переміщення працівника на території підприємства перед

61

початком роботи і після неї буде визнаватися виробничим, і буде розглядатися

як страховий випадок на виробництві [121].

Зобов‘язання внаслідок спричинення шкоди життю або здоров‘ю

працівника при виконанні їм трудових обов‘язків виникають, як правило, за

наявності перерахованих загальних умов цивільно-правової відповідальності

(ст. 1166 ЦК України). В той же час, специфіка такого об‘єкту посягання

протиправної дії, як життя або здоров‘я працівника, наявність трудових

правовідносин між працівником і роботодавцем, а також наявна необхідність

застосування при рішенні низки питань відшкодування такої шкоди

спеціальних законів (Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р.,

№ 2694-XII; Закон України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне

страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999 р.,

№ 1105-XIV; «Основи законодавства України про охорону здоров‘я» від

19.11.1992 р. № 2801-XII; Закон України «Про забезпечення санітарного та

епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р. № 4004-XII;

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17.12.1993 р. № 3745-XII тощо) і

інших нормативно-правових актів, завдають певного впливу на те, яким чином

проявляють себе окремі умови складу цивільного правопорушення.

1.4. Умови виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої

здоров’ю або життю фізичної особи на виробництві

Цивільно-правова відповідальність за шкоду, заподіяну життю і здоров‘ю

при виконанні ним своїх зобов‘язань, наступає при наявності: шкоди,

заподіяної життю чи здоров‘ю працівника (робітника, службовця),

протиправної дії чи бездіяльності (протиправної поведінки), причинного

зв‘язку між протиправною дією чи бездіяльністю і заподіяною шкодою

(причинного зв‘язку між отриманим каліцтвом або іншим ушкодженням

62

здоров‘я із виконанням працівником (робітником, службовцем) своїх

зобов‘язань), вини правопорушника. Розглянемо їх докладніше.

1. Шкода заподіяна здоров’ю або життю фізичної особи (працівнику,

робітнику, службовцю) при виконанні нею своїх зобов’язань

Шкода є необхідною умовою настання деліктної відповідальності, так як

за її відсутності немає чого відшкодовувати. Крім того, шкода виступає також

мірою деліктної відповідальності, а тому, за загальним правилом, розмір

відшкодування має відповідати розміру заподіяної шкоди. І навіть у тих

випадках, коли на розмір відповідальності впливають інші обставини (ступінь

вини при частковій відповідальності, груба необережність потерпілого та ін ),

шкода зберігає своє значення міри відповідальності, об‘єктивно визначаючи, за

загальним правилом, її верхню межу [193, c. 65].

У цивільному законодавстві часто вживається термін «шкода», але

законодавець не дає легального визначення поняттю шкоди, законодавчо

закріплено лише визначення збитків (п. 2 ст. 22 ЦК України).

Вмісті з цим у цивільно-правовій літературі існують різні визначення

поняття «шкода». Так, деякі автори визначають шкоду як сукупність

негативних (шкідливих) наслідків правопорушення [81, c. 89; 16, c. 7; 86, c. 36–

37; 190, c. 40–43; 204, c. 137]. Однак певні негативні наслідки виникають у

результаті будь-якого правопорушення, але цивільне право цікавить тільки та

шкода, яка тягне обов‘язок її відшкодування і компенсації. Найчастіше під

шкодою розуміється всяке применшення особистого чи майнового блага

[29; 215, c. 5, 20; 33, c. 8]. З таким визначенням також не можна погодитися.

У цивільному праві юридично значимим є не саме зменшення особистого або

майнового блага, як, наприклад, у кримінальному праві, а ті несприятливі для

потерпілого наслідки, які виникають в результаті такого применшення.

Зазначені несприятливі наслідки можуть мати майновий або (і) немайновий

характер.

За загальним правилом відповідно до норм ст. 1166 ЦК України завдана

особі майнова шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Для розуміння,

63

що є повним обсягом заподіяної шкоди, необхідно звернутися до нормативного

регулювання категорії «збитки», які у цивілістичній доктрині вважаються

грошовою оцінкою шкоди [108; с. 266]. Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України

збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв‘язку зі знищенням або

пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для

відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа

могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було

порушено (упущена вигода).

Зазначимо, що і щодо деліктних зобов‘язань застосовується це положення.

Реальними збитками, у разі заподіяння шкоди майну потерпілої особи будуть

вартість знищеного майна, витрати, які особа зробила або має зробити для

відновлення пошкодженого майна, тощо. Упущеною вигодою будуть ті

неотримані доходи, які особа могла б реально одержати, якби її майну не було

заподіяно шкоди. У разі заподіяння шкоди здоров‘ю потерпілого робітника

реальними збитками будуть витрати потерпілого на відновлення здоров‘я

та/або реабілітацію. Це витрати, спричинені необхідністю посиленого

харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування,

стороннього догляду тощо. В свою чергу упущеною вигодою буде заробіток

(дохід), втрачений потерпілим робітником внаслідок втрати чи зменшення

професійної працездатності. Якщо шкода заподіяна смертю особи, то

реальними збитками потерпілих фізичних осіб у цьому випадку будуть витрати

на поховання та на спорудження надгробного пам‘ятника. А упущеною

вигодою – розмір утримання, які утриманці померлого робітника, визначені у

ст. 1200 ЦК України, отримували від нього за його життя і втратили внаслідок

смерті годувальника [108, c. 108].

На необхідність стягнення упущеної вигоди вказує й судова практика. Так,

відповідно до абзацу 3 п. 7 роз‘яснення Вищого господарського суду України

від 01.04.1994 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів,

пов‘язаних з відшкодуванням шкоди» в редакції від 29.12.2007 р., незалежно

від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду на

64

вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані

доходи (упущену вигоду) [133].

Так, наприклад, колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України ухвалою від 14.02.2007 р. підтвердила позовні

вимоги ВАТ «Судоходная компания «Волжское пароходство» та стягнула

403461,85 дол. США збитків (упущеної вигоди), заподіяних неможливістю

виконання теплоходом «Капітан Дрівень» договору від 15 липня 2004 року.

Теплохід «Капітан Дрівень» на момент зіткнення виконував умови контракту,

який передбачав послідовні рейси перевезення зерна з південних портів Росії до

рейдів Керченської протоки. Із матеріалів справи вбачається, що ВАТ

«Судоходная компания «Волжское пароходство» повинно було надати 6

теплоходів, у тому числі і теплохід «Капітан Дрівень», для перевезення

пшениці. Теплоходи повинні подаватися у міру розвантаження попереднього

вантажу. У матеріалах справи містяться документи, із яких вбачається, що

теплохід «Капітан Дрівень» у результаті пошкодження не міг продовжувати

роботу протягом 57 діб, до 20 жовтня 2004 року. Ставка фрахту відповідно із

додатком № 2 до договору № 09-04-88/1204 від 15 липня 2004 року становила

11 доларів США; середня норма завантаженості – 4884,012 т; середня кількість

рейсів, які могло зробити судно за 57 діб – 8. Таким чином, сума упущеної

вигоди становила 429793,06 доларів США, які суд першої інстанції

обґрунтовано стягнув з відповідача [210].

Упущеною вигодою також можуть бути збитки у вигляді неотриманих

доходів, які особа реально могла би отримати за звичайних обставин, якби не

було порушено її право на роботу з повним тижневим навантаженням, як

вказано в ухвалі Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

06.06.2012 р., якою задоволена касаційна скарга позивачки та встановлена

необхідність відшкодування їй неотриманих доходів (заробітної плати,

відпускних) у зв‘язку із зменшенням тижневого навантаження роками [211].

У разі заподіяння шкоди життю або здоров‘ю потерпілої фізичної особи, її

втрачений заробіток (його частина) визначається із середньомісячного

65

заробітку та проценту зменшення професійної працездатності та

середньомісячного заробітку, який потерпілий мав до ушкодження здоров‘я.

У разі смерті особи шкода, завдана непрацездатним особам, які

знаходились на утриманні померлого і мають право на відшкодування у зв‘язку

з його смертю, відшкодування визначається у розмірі середньомісячного

заробітку померлого (при одночасній смерті годувальників, які разом їх

утримували, - в розмірі загальної суми заробітку померлих) за відрахуванням

частки, що припадала на нього самого і працездатних осіб, які знаходились на

його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди [152].

Таким чином, елементом складу делікту, що тягне виникнення

зобов‘язання з заподіяння шкоди працівнику, є шкода, заподіяна ушкодженням

здоров‘я або смертю працівника (робітника, службовця).

Необхідно зазначити, що ст. 1196 ЦК України дещо уточнює (стосовно

окремих випадків) сферу застосування ст.ст. 1195 — 1208 ЦК України.

Установлюється, що ці статті поширюються на випадки завдання шкоди

каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я або смертю фізичної особи під час

виконання нею «договірних зобов‘язань», тобто цивільно-правових

зобов‘язань, що ґрунтуються на договорах. Види договорів та зобов‘язань, на

які поширюється ст. 1196 ЦК України, можуть бути будь-якими, але завжди

цивільно-правовими. Зазвичай, це так звані договори особистого підряду.

При цьому зазначається про те, що підстави відповідальності контрагента

за договором за шкоду, заподіяну фізичній особі каліцтвом, іншим

ушкодженням здоров‘я, а також за шкоду, заподіяну смертю фізичної особи під

час виконання нею договірних зобов‘язань, мають визначатись відповідно до

ст. 1166 ЦК України, а у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної

небезпеки — з урахуванням особливостей, встановлених ст. 1187 ЦК України.

Фізична особа, про яку йдеться у ст. 1196 ЦК України та яка є

потерпілою, може мати чи не мати статусу суб‘єкта підприємницької

діяльності. Це не впливає на можливість застосування ст. 1196 ЦК України.

Визнаючи за фізичними особами, що виконують роботи за цивільно-правовими

договорами, право на відшкодування шкоди, завданої контрагентом за

66

договором шляхом ушкодження здоров‘я, законодавець закріплює, що розмір

відшкодування має визначатись виходячи із розміру мінімальної заробітної

плати, в той час як для осіб, які працюють за трудовим договором, розмір

відшкодування визначається із заробітку, який не може бути меншим

п‘ятикратного розміру мінімальної заробітної плати (абзац другий ч. 1 ст. 1197

ЦК України).

Слід також враховувати, що положення ст.ст. 1195-1208 ЦК України

підлягають застосуванню і до випадків завдання каліцтва, іншого ушкодження

здоров‘я або смерті, якщо це стало наслідком дій потерпілого при виконанні

ним договірних зобов‘язань. Зокрема, ст. 928 ЦК України встановлює, що

перевізник відповідає за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням

здоров‘я або смертю пасажира, на підставі положень глави 82 ЦК України.

Застосовується в таких випадках і ст. 1187 ЦК України, що допускає за певних

умов відповідальність за відсутності вини. Подібне твердження закріплено і

судовою практикою у п. 10 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду

судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» — шкода,

заподіяна ушкодженням здоров‘я, відшкодовується за правилами гл. 82 ЦК

України у тих випадках, коли вона була заподіяна життю або здоров‘ю фізичної

особи при виконанні нею договірних зобов‘язань (договір перевезення, підряду

тощо), якщо чинним законодавством не передбачено інше.

Шкода завдана фізичній особі (працівнику, робітнику, службовцю)

диференціюється на майнову (збитки) і немайнову (моральну) шкоду.

Майнова шкода (збитки), що виникає в результаті розглянутого делікту,

має два різновиди: шкода, заподіяна ушкодженням здоров‘я фізичної особи

(працівника, робітника, службовця), і шкода, завдана смертю фізичної особи

(працівника, робітника, службовця).

Відповідно до п. 1 ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка

завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров‘я фізичній особі,

зобов‘язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним

внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності

(упущена вигода), а також відшкодувати додаткові витрати, викликані

67

необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування,

придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо (реальні збитки).

Пунктом 1 статті 1192 ЦК України передбачено, що з урахуванням

обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов‘язати особу, яка

завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої

ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у

повному обсязі.

Таким чином, додаткові витрати потерпілого можуть відшкодовуватися

як в грошовій, так і в натуральній формі. Причому для більш повного захисту

інтересів потерпілого можливо запровадження і одночасного застосування цих

способів в комбінації: відшкодування частини шкоди (додаткових витрат) в

натурі та відшкодування іншій частини шкоди в грошовому вираженні.

Ушкодження здоров‘я працівника тягне за собою зменшення або втрату

ним працездатності, а, отже, і можливості отримувати попередній заробіток

(дохід). Тому, розмір упущеної вигоди - втраченого потерпілим заробітку

(доходу), визначається з урахуванням двох факторів: а) ступеня втрати

професійної працездатності та б) середньомісячного заробітку (доходу)

потерпілого до ушкодження здоров‘я.

Таким чином, для досягнення цілей цивільно-правової відповідальності за

шкоду, завдану ушкодженням здоров‘я фізичної особи (працівника, робітника,

службовця), необхідне більш розширене тлумачення норм ст.ст. 1195 та 1197

ЦК України. Право потерпілої особи на відшкодування додаткових витрат на

лікування означає право на відшкодування фактичних та майбутніх витрат,

викликаних ушкодженням здоров‘я.

Ми розглянули майнову шкоду (збиткі), завдані ушкодженням здоров‘я

або смертю фізичної особи (працівника, службовця). Наразі необхідно перейти

до розгляду відшкодування немайнової (моральної) шкоди.

Відшкодування немайнової (моральної) шкоди – один з найактуальніших

правових інститутів сучасної юридичної науки, який в Україні не має тривалої

історії, ані в сенсі правового регулювання, ані в сенсі сталої судової практики.

68

Вперше у цивільному законодавстві відшкодування моральної шкоди

передбачалось ст. 7 Цивільного кодексу УРСР 1963р. в якій зазначалось, що

фізична особа або організація, відносно яких поширені відомості, що не

відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або

діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати

відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх

поширенням [223]. Також до Цивільного кодексу УРСР у 1993 році була

внесена стаття 4401, яка передбачала відшкодування моральної (немайнової)

шкоди особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода

заподіяна не з її вини.

У 1999 році у КЗпП України була внесена ст. 237-1 відповідно до змісту

якої, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної

шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав

призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв‘язків і

вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя [60].

Зокрема і в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від

31.03.95 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної

(немайнової) шкоди» в п. 3 під моральною шкодою визначається втрата

немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших

негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями

або бездіяльністю інших осіб [155].

Визначення моральної (немайнової) шкоди було запропоновано також і

Закон України «Про міліцію» в ч. 12 ст. 5, до якого 12 січня 2005 року були

внесені відповідні доповнення [147]. Згідно зі ст. 5 зазначеного Закону,

«моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні фізичній особі

внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або

позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення

відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального

характеру» [131]. Але, насьогоднi, цей закон втратив чиннiсть на пiдставi

введення в дiю Закону України «Про національну полiцiю» вiд 02.07.2015 року

69

№ 580-VIII в якому взагалi виключено будь-якi положення, що стосуються

моральної (немайнової) шкоди [148].

Таким чином, норми про компенсацію шкоди спричиненої на

виробництві містяться не лише в актах цивільного законодавства, а і в

трудовому, кримінальному праві та в інших галузях права, що свідчить про те,

що інститут відшкодування моральної шкоди можна вважати міжгалузевим.

Необхідно зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу

України моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у

зв‘язку з каліцтвом чи або іншим ушкодженням здоров‘я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв‘язку з

протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім‘ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв‘язку із

знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової

репутації фізичної або юридичної особи.

З урахуванням всіх наведених визначень спробуємо надати визначення

моральної (нематеріальної) шкоди заподіяної працівнику. Так, моральна

(нематеріальна) шкода заподіяна працівнику – це фізичні та/або моральні

(внаслідок психічного впливу) страждання спричинені потерпілій фізичній

особі в результаті трудового каліцтва, іншого ушкодження здоров‘я або смертю

потерпілого чи близького родича потерпілої особи; душевні страждання, що

проявляються у глибокому почутті несправедливості, приниженні честі та

гідності, власної самоповаги та самооцінки; втрати немайнового характеру.

На думку Ліснічої Т. В. при розгляді обставин справи та визначенні

глибини моральних страждань, окрему увагу слід приділити особистості

потерпілого (вік, стать, осудність, психічна стійкість, стан здоров‘я на момент

завдання моральної шкоди, інші фактори, які мають значення в конкретній

ситуації), провести порівняльний аналіз стану психіки потерпілого до та після

інциденту (шляхом проведення тестувань, співбесід з ним та його близькими

родичами, знайомими, якщо це можливо) [75].

70

Враховуючи незначне коло критеріїв визначення моральної (немайнової)

шкоди, встановлене ст. 23 ЦК України, суди намагалися їх визначити

самостійно. При цьому, до уваги бралися обставини, пов‘язані зі специфікою

розглянутих справ. Зокрема, суди використовували такі критерії:

1) у справах про захист честі, гідності та ділової репутації - «посадове

становище потерпілого», «поширення інформації в часі і просторі»,

«повторюваність інформації» і т. д. [156];

2) у справах про захист прав споживачів - «втрата часу на безплідне

очікування виконання роботи (послуги)», «заподіяння незручностей із заміною

неякісного товару», «неетичну поведінку працівників сфери обслуговування

(торгівлі)», «неякісне надання послуг (з перевезення пасажирів, туристів)» і т.

д. [170];

3) у справах, пов‘язаних з дорожньо-транспортними пригодами -

«кількість загиблих», «спосіб отримання інформації про смерть», «спричинення

смерті на очах у позивача», «необхідність потерпілого використовувати

ушкоджений автомобіль» і т. д. [163; 168];

4) по інших категоріях справ - «ступінь вини заподіювача шкоди»,

«ставлення відповідача до скоєного», «поведінка винного в залі судового

засідання», «майновий стан потерпілого» (матеріально забезпечений чи

навпаки нужденний) і т. д. [169; 167; 174].

Крім перерахованих вище критеріїв, встановлених законодавством і

судовою практикою, ЦК України у ст. 1263 передбачив ще і на вимоги

«розумності» і «справедливості» при визначенні розміру моральної

(немайнової) шкоди.

На нашу думку, при відшкодуванні шкоди завданої фізичній особі

(працівнику, робітнику, службовцю) при виконанні нею своїх трудових

(службових) обовязків в якості критеріїв визначення моральної (немайнової)

шкоди можна враховувати наступні:

1. Ступінь близькості загиблої фізичноїособи (працівника, робітника,

службовця) і позивача. Очевидь, що розмір моральної (немайнової) шкоди

71

повинен бути вищим, якщо настала смерть близької людини (батьків,

чоловіка/жінки, дітей).

2. Регіон поширення відомостей, що порочать честь, гідність та ділову

репутацію фізичної особи (працівника, робітника, службовця). Цей крітерій

необхідно враховувати, коли наслідком розповсюдження таких відомостей є

неможливість продовження професійної діяльності у конкретному населеному

пункті, що призводить до необхідності змінити місце/регіон проживання

фізичної особи (працівника, робітника, службовця) або навіть змінити

професію, що у свою чергу призводить до необхідності змінити усталений хід

життя (необхідність отримувати нову професію, прилаштовуватись до життя в

іншому регіоні, оплачувати навчання новій професії тощо).

3. Індивідуальні особливості фізичного і морально-психологічного стану

потерпілого: 1) тривалість перебування потерпілої фізичної особи (працівника,

робітника, службовця) у стані неспокою, стресу, шоку чи депресії; 2) строк

перебування на лікарняному (реанімація, стаціонарне лікування, кількість

перенесених операцій); 3) витрати на реабілітацію та адаптацію інваліда;

ступінь психічного розладу потерпілого працівника; можливість продовжувати

трудову діяльність; 4) зміни в суспільному, соціальному чи сімейному житті

(розпад сім‘ї, звільнення з роботи, не обрання на виборну посаду, порушення

нормальних життєвих зв‘язків тощо).

4. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності. Розмір

компенсації моральної шкоди, яку вимагає потерпіла фізична особа, має бути

справедливим, відповідати тому обсягу фізичних та моральних страждань, які

вона зазнала внаслідок скоєного щодо неї правопорушення.

5. Кваліфікація фізичної особи (працівника, робітника, службовця). Цей

критерій можна застосовувати з погляду на те, що більш кваліфікований

працівник (робітник, службовець) зазнає більше збитків ніж менш

кваліфікований, а можливість найти роботу за фахом, гідну його кваліфікації та

можливість отримувати достойною заробітню плату такому працівнику

(робітнику, службовцю) набагато складніше ні менш кваліфікованому.

72

Наразі є актуальним розширити перелік випадків, при настанні яких особі

в обов‘язковому порядку буде відшкодовуватись моральна шкода: при смерті

дитини, одного з подружжя чи батьків; при нанесенні тяжких тілесних

ушкоджень; при посяганні на честь, гідність та ділову репутацію особи, яка

виконує службові обов‘язки державного службовця, представника влади,

диктора на радіо, ведучого на телебаченні і т.п.), що призводить до

неможливості продовжувати трудову діяльність з обраної професії тощо.

Підсумовуючи вищенаведене, можна сказати, що нажаль, спираючись на

вітчизняну судову практику, потенційним позивачам необхідно враховувати,

що тягар доказування розміру моральної (немайнової) шкоди лежить саме на

них [201]. Відповідно до вимог ст. ст. 10, 60 Цивільного процесуального

кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона

посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків,

встановлених цим Кодексом. Також відповідно до ст. 137 Цивільного

процесуального кодексу України у позовній заяві про відшкодування моральної

(немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими

неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких

міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це

підтверджується [224]. Але ж у більшості випадків спричинення моральної

(нематеріальної) шкоди її наявність неможливо довести. Як наслідок –

зменшення заявленої суми відшкодування чи взагалі відмова у відшкодуванні

такої шкоди. Саме тому нами і пропонується ввести мінімальний розмір

відшкодування моральної шкоди.

2. Протиправна поведінка

Протиправна поведінка правопорушника є необхідною умовою настання

будь-якого виду юридичної відповідальності.

У юридичній літературі існують різні трактування поняття

протиправності. Одні вчені розуміють протиправність як властивість дії, що

порушує норми об‘єктивного (позитивного) права [3, c. 192; 32; 97, c. 197;

73

185, c. 76–77; 84, с. 631; 2093, c. 34; 208, c. 74; 10, с. 273]. Інші розглядають

протиправність, насамперед, як порушення чужого суб‘єктивного права [33, c.

17; 22, c. 708–709]. У цивілістичній літературі найчастіше висловлюється думка

(вона представляється найбільш переконливою), яка об‘єднує положення вище

наведених позицій, тобто протиправність розуміється як одночасне порушення

норм об‘єктивного права і суб‘єктивних прав [20, c. 78–87; 34, c. 374; 49, c. 238–

288; 80, c. 7; 85, c. 31]. Так, зазначається, що порушення норм об‘єктивного

права закономірно тягне за собою порушення суб‘єктивних прав, і навпаки -

порушення чужого суб‘єктивного права без належного на те управомочення

порушує, тим самим, норми об‘єктивного права [215, c. 30; 193, c. 66; 67, c. 75].

Що стосується відповідальності за шкоду, заподіяну життю чи здоров‘ю

працівника, протиправність поведінки деліквента означає, заподіяння майнової

або (та) немайнової (моральної) шкоди внаслідок ушкодження здоров‘я або

смерті працівника (суб‘єктивна протиправність) і порушення загальної правової

заборони завдавати таку шкоду працівнику (об‘єктивна протиправність)

[184, с. 3354].

Протиправність може виражатися у вигляді протиправної дії або

протиправної бездіяльності. Дія набуває протиправний характер, якщо вона

заборонена нормами права. Бездіяльність стає протиправною лише в тому

випадку, якщо на особу покладений юридичний обов‘язок діяти (який може

випливати із службових або професійних обов‘язків) у відповідній ситуації.

Так, відповідно до статті 13 ЗУ «Про охорону праці» роботодавець

зобов‘язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі

умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити

додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці

[150]. Також, зазначимо, що згідно зі ст. 153 КЗпП України забезпечення

безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або

уповноважений ним орган. Порушення норм, що регламентують вимоги

охорони праці (ст. ст. 153-156, 190 КЗпП), в той же час є порушенням

3 Переважно таке розуміння протиправності властиво дослідникам публічних галузей права.

4 На можливість того, що в разі заподіяння шкоди порушується так звана «загальна норма», сенс якої полягає в обов'язку

не заподіювати шкоди іншій особі, крім випадків, коли це виправдовується законом, звертав увагу Р. Саватьє.

74

витікаючого з трудового правовідношення суб‘єктивного права працівника на

працю в умовах, що відповідають вимогам охорони праці.

Тому, при спричиненні шкоди роботодавцями (наймачами робочої сили)

життю або здоров‘ю своїх працівників не може бути ніяких обставин, які б

виключали їх протиправність.

Завдання шкоди життю або здоров‘ю фізичної особи (працівнику,

робітнику, службовцю) найчастіше відбувається за допомогою здійснення

протиправних дій, так як законом встановлено обов‘язок, в першу чергу,

утримуватися від посягань на ці блага. Вказується також, що відповідальність

за бездіяльність, як правило, відноситься до сфери не деліктних, а договірних

відносин [49, c. 302]. З таким твердженням не можна погодитися, оскільки

законодавцем встановлено заборону на заподіяння шкоди, а таке заподіяння

можливо як вчиненням протиправної дії, так і протиправною бездіяльністю

особи, зобов‘язаної за законом діяти для недопущення шкоди. Тому в

деліктному праві бездіяльність слід розглядати нарівні з дією, не применшуючи

її значення.

Цивільне законодавство виходить з презумпції протиправності поведінки,

що спричинила заподіяння шкоди, що випливає з принципу генерального

делікту. Відповідно до цього принципу всяке заподіяння шкоди є

протиправним, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з доктриною цивільного права України протиправність

виключається, якщо має місце уповноваження на заподіяння шкоди, коли

законодавець в окремих випадках допускає це. Відповідно до ЦК України таке

уповноваження має місце, якщо шкода заподіяна в стані необхідної оборони

(ст. 1169), в стані крайньої необхідності ( ст. 1171).

На нашу думку, цивільно-правове визначення стану крайньої

необхідності, що утримується в п. 1 ст. 1171 ЦК України, є недостатньо

повним, оскільки не розкриває поняття меж крайньої необхідності, для

встановлення яких слід звертатися до наукових розробок кримінального права.

Таким чином, можна зазначити, що ст. 39 КК України, яка вказує на те, що

перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди

75

правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж

відвернена шкода доповнює ст. 1171 ЦК України.

Таким чином, дії особи в стані крайньої необхідності відносяться до

правомірних, однак шкода, заподіяна такими діями, тим не менш, підлягає

відшкодуванню, оскільки це прямо передбачено законом (п. 4 ст. 1166, п. 1 ст.

1171 ЦК України). Обов‘язок відшкодувати шкоду, заподіяну в стані крайньої

необхідності, відноситься до заходів соціального захисту [65, c. 670].

Хоча в п. 4 ст. 1166 ЦК України йдеться про правомірні дії, положення

зазначеної статті поширюються і на правомірну бездіяльність. Як переконливо

відзначили Л. А. Майданик і Н. Ю. Сергєєва, заподіяння шкоди життю та

здоров‘ю людини саме по собі є протиправною дією [79, c. 17]. Тому

спеціальних доказів протиправності дій заподіювача шкоди звичайно не

потрібно. На наш погляд, в рівній мірі це відноситься і до зобов‘язань із

завдання шкоди здоров‘ю або життю фізичної особи (працівнику, робітнику,

службовцю) при виконанні неюим трудових обов‘язків. Сказане дозволяє

зробити наступні проміжні висновки. Протиправна поведінка роботодавця, що

призвела до обов‘язку відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров‘я

або смертю фізичної особи (працівника, робітника, службовця), має

особливість, яка полягає в тому, що заподіяння шкоди здоров‘ю чи життю

фізичної особи може бути обумовлено не тільки протиправними діями

(наприклад, доручення працівникові виконати роботу, що вимагає спеціальних

навичок, яких працівник не має), але і (навіть частіше за все) протиправною

бездіяльністю (наприклад, незабезпечення працівників індивідуальними

засобами захисту, без яких виконання роботи не допускається, недотримання

роботодавцем правил техніки безпеки, промислової санітарії, інших правил

охорони праці). Порушення норм, що регламентують вимоги охорони праці,

разом з тим, є порушенням, що випливає з трудових правовідносин

суб‘єктивного права працівника на працю в умовах, що відповідають вимогам

охорони праці.

Варто згадати, що причини аварії на Чорнобильській АЕС визнано дві:

1) винен оперативний персонал; 2) винна конструкція реактора. Першу точку

76

зору відстоюють в основному проектанти і конструктори, другу - персонал,

який займається експлуатацією АЕС. Але, як ми бачимо, вони вказують на

порушення вимог охорони праці та недотриманням правил техніки безпеки.

На підставі такої точки зору була підготовлена інформація для МАГАТЕ

[1]. Причиною аварії було названо «вкрай малоймовірне поєднання порушень».

Також відзначалися «недбалість в управлінні реакторною установкою»,

недостатнє розуміння персоналом «особливостей протікання технологічних

процесів у ядерному реакторі» і втрата персоналом «почуття небезпеки».

Судова колегія Верховного Суду СРСР в липні 1987 року, розглянувши

матеріали слідства про аварію на АЕС, визнала, що основними причинами, що

призвели до аварії, з‘явилися грубі порушення встановлених правил ядерної

безпеки і злочинно-недбале ставлення до виконання своїх обов‘язків

керівництва і оперативного персонала АЕС.

У 1991 р державна комісія, утворена Держатомнаглядом і складається в

основному з експлуатаційників, дала інше пояснення причин Чорнобильської

аварії. Його суть зводилася до того, що у реактора 4-го блоку є деякі

«конструкційні недоліки», які «допомогли» черговій зміні довести реактор до

вибуху [202].

Таким чином, підсумовуючи вище наведене, можна зробити висновок, що

будь-які дії чи бездіяльність заподіювача шкоди (роботодавця) повинні

кваліфікуватися виключно як протиправні.

3. Причинний зв’язок між протиправною поведінкою і завданою

шкодою працівнику (причинного зв’язку між отриманим каліцтвом або

іншим ушкодженням здоров’я із виконанням працівником (робітником,

службовцем) своїх зобов’язань)

Для покладання деліктної відповідальності необхідна наявність юридично

значимого причинного зв‘язку між протиправною дією (бездіяльністю) і

заподіяною шкодою. При встановленні такого взаємозв‘язку виникають

питання: наскільки (якою мірою) незаконна дія (бездіяльність) є причиною

шкоди, і наскільки шкода є наслідком незаконної дії (бездіяльності) [228, с.

77

264].

Юридична сутність причинного зв‘язку полягає в тому, що неправомірно

завдану майнову та моральну шкоду відшкодовує особа, яка її завдала. Тобто

встановити причинний зв‘язок завжди означає дослідження того, наслідком

чиєї саме поведінки стало порушення належних потерпілому і охоронюваних

законом особистих немайнових, а також майнових благ, чиєю саме поведінкою

викликані особисті немайнові чи майнові втрати потерпілого.

У юридичній літературі немає єдності думок в питанні про те, який же

причинний зв‘язок слід вважати юридично значимим. Беззаперечною

уявляється точка зору Г. К. Матвєєва, який відзначає, що особливостями

зобов‘язань із відшкодування шкоди є те, що сторони пов‘язані між собою

правами та обов‘язками лише з моменту завдання шкоди [86, с. 38–39]

Виявлення причинного зв‘язку для покладання відповідальності за

шкоду, заподіяну ушкодженням здоров‘я або смертю фізичній особі

(працівнику, робітнику, службовцю), має свою специфіку. Заподіяння шкоди

здоров‘ю фізичної особи в процесі здійснення нею професійної діяльності,

можна розглядати як результат дії (віддачі завідомо небезпечного доручення;

доручення робітнику виконати роботу, що вимагає спеціальних навичок, яких

він не має), а також як результат бездіяльності (незабезпечення працівників

індивідуальними засобами захисту, без яких виконання роботи не допускається,

недотримання роботодавцем правил техніки безпеки, промислової санітарії,

інших правил охорони праці; незабезпечення здорових і безпечних умов праці).

Найбільш переконливе, на нашу думку, обґрунтування в науці отримала

теорія необхідного і випадкового причинного зв‘язку. Її прихильниками є:

Б. С. Антимонов, Д. В. Заїкіна, Л. А. Лунц, Г. К. Матвєєв, М. Ф. Медведєв,

І. Б. Новицький, А. А. Піонтковський, А. Н. Савицька, Н. Ю. Сергєєва,

В. А. Тархов, М. Д. Шаргородський. Відповідно до цієї теорії причинний

зв‘язок розглядається як об‘єктивно існуючий зв‘язок між фізичною особою і

певним результатом, про вплив якого на відповідальність йде мова. Ми також

дотримуємося теорії необхідного і випадкового причинного зв‘язку, і в цьому

дослідженні спираємося на її основні положення.

78

Прямий причинний зв‘язок як умова відшкодування збиткiв визнається в

практицi Європейського Суду з прав людини. Так, у рiшеннi в справi

«Трегубенко проти України» заявник вимагав вiдшкодувати йому збитки,

завданi вилученням у нього 1991 році, коли він займався підприємницькою

діяльністю, 230000 радянських карбованців [196, c. 269–302]. Урядова сторона

заперечувала наявність причинно-наслідкового зв‘язку між порушенням прав

заявника (незаконним вилученням зазначеної грошової суми) та збитками у

вигляді неотриманого доходу. Заявник доводив, що держава впродовж більш як

13 років використовувала його кошти, у той час як він був підприємцем і міг

отримати за 13 років значні доходи. У крайньому випадку, навіть якби він

припинив підприємницьку діяльність, він міг би зберігати гроші на депозиті в

банку. І ці доводи відповідали цивільному законодавству України, що було

чинним впродовж всього строку, коли тривало порушення майнових прав

громадянина України. Але Європейський Суд із прав людини в рішенні у справі

зазначив на те, що він, як і урядова сторона, не бачить жодного причинно-

наслідкового зв‘язку між порушенням майнових прав заявника та збитками, на

завдання яких він зазначає.

В рішенні у справі «Мельниченко проти України» Європейський Суд

зазначив на відсутність прямого причинного зв‘язку між порушенням права

Мельниченка на участь у виборах народних депутатів України як кандидата в

депутати та збитками, що полягають у неотриманій заробітній платі народного

депутата України [195, c. 265–278].

Причинний зв‘язок між протиправною дією (бездіяльністю) роботодавця і

заподіяною працівникові (фізичній особі, яка має право на відшкодування

шкоди у зв‘язку із ушкодженням її здоров‘я чи фізична особа, яка має право на

відшкодування шкоди у зв‘язку зі смертю годувальника) шкодою є необхідною

умовою для виникнення зобов‘язань внаслідок заподіяння шкоди життю або

здоров‘ю фізичної особи (працівника, робітника, службовця) при виконанні

нею трудових обов‘язків і полягає в необхідності встановлення не одного, а

декількох ланок юридично значимого причинного зв‘язку: 1) між ушкодженням

здоров‘я (смертю) фізичної особи (працівника, робітника, службовця) і

79

виконанням ним трудових обов‘язків; 2) між діями (бездіяльністю) роботодавця

і ушкодженням здоров‘я (смертю) фізичної особи (працівника, робітника,

службовця); 3) між ушкодженням здоров‘я фізичної особи (працівника,

робітника, службовця) і втратою нею професійної працездатності (між смертю

працівника (робітника, службовця) і втратою особами, що перебували на його

утриманні коштів для існування і (або) заподіянням їм моральної шкоди,

понесеними ними витратами на поховання померлого); 4) між втратою

професійної працездатності фізичною особою (працівником, робітником,

службовцем) і шкодою у вигляді втраченого заробітку (доходу), додатково

понесених витрат, фізичних чи моральних страждань. При відсутності хоча б

одного з перелічених видів причинного зв‘язку підстав для відшкодування

шкоди немає.

Для визнання наявності зв‘язку ушкодження здоров‘я (смерті) працівника

(робітника, службовця) з його роботою необхідно, щоб заподіяння шкоди мало

місце в результаті діяльності юридичної особи, з якою потерпілий перебуває в

трудовому (службовому, цивільно-правовому) відношенні.

У ст. 1172 ЦК України закріплено, що юридична або фізична особа

відшкодовує шкоду, завдану їх працівнику під час виконання ним своїх

трудових (службових) обов‘язків; замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій

особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника; а підприємницькі

товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їх учаснику (члену)

під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені

товариства чи кооперативу. Але крім цивільно-правових відносин за договором

підряду інші не зазначені. Хоча, на наш погляд, вказану статтю можна

доповнити пунктом 4 у такій редакції: «Право на відшкодування шкоди

завданої здоров‘ю або життю фізичної особи (робітнику, працівнику,

службовцю) мають також фізичні особи (робітники, працівники, службовці), які

виконують роботу за цивільно-правовими договорами, якщо при цьому вони

діяли або повинні були діяти за завданням відповідної юридичної особи або

фізичної особи-підприємця і під їх контролем за безпечним веденням робіт».

80

Згідно п. 15 Порядку проведення розслідування та ведення обліку

нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві від 30

листопада 2011 р. № 1232 каліцтво або інше ушкодження здоров‘я працівника

визнаються пов‘язаними з його роботою, якщо воно настало під час виконання

потерпілим трудових (посадових) обов‘язків за режимом роботи юридичної

особи, у тому числі у відрядженні; перебування на робочому місці, на території

підприємства або в іншому місці для виконанням потерпілим трудових

(посадових) обов‘язків чи завдань роботодавця з моменту прибуття потерпілого

на підприємство до його відбуття, виконання завдань відповідно до

розпорядження роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні,

святкові та неробочі дні; проїзд на роботу чи з роботи на транспортному засобі,

що належить підприємству, або іншому транспортному засобі, наданому

роботодавцем відповідно до укладеного договору (наприклад, договору оренди

транспортного засобу); виконання будь-яких дій в інтересах юридичної особи

за дорученням роботодавця тощо.

Особливо складно встановити причинний зв‘язок між протиправною

поведінкою роботодавця і шкідливим результатом в тих випадках, коли

працівник звертається до суду з позовом про відшкодування шкоди через

багато років після того як мав місце нещасний випадок, факт якого засвідчений

не актом про нещасний випадок за формою Н-1, а підтверджено рішенням суду.

Відомі труднощі представляє також встановлення причинного зв‘язку при так

званій «змішаній відповідальності» роботодавця і працівника, коли груба

необережність самого працівника сприяла виникненню або збільшенню шкоди.

Але при цьому, страхові виплати провадяться протягом строку,

встановленого МСЕК або ЛКК. Строк проведення страхових виплат

продовжується з дня їх припинення і до часу, встановленого при наступному

огляді МСЕК або ЛКК, незалежно від часу звернення потерпілого або

заінтересованих осіб до Фонду соціального страхування від нещасних випадків

на виробництві. При цьому сума страхових виплат за минулий час виплачується

за умови підтвердження МСЕК втрати працездатності та причинного зв‘язку

між настанням непрацездатності та ушкодженням здоров‘я.

81

Отже, особливістю відповідальності за шкоду, заподіяну ушкодженням

здоров‘я або смертю працівнику, є можливість настання вторинної майнової та

моральної шкоди, яка може виникнути у потерпілого і через значний проміжок

часу після настання нещасного випадку (наприклад, коли робітник вже

пенсіонер). При цьому під вторинною майновою шкодою розуміються

несприятливі майнові наслідки погіршення здоров‘я потерпілого або його

смерть, що є наслідком первісного ушкодження здоров‘я або смерті працівника,

або викликані моральними переживаннями з приводу посягання на ці блага.

Однак, незважаючи на складність виникаючого при цьому причинно-

наслідкового зв‘язку, протиправну поведінку деліквента слід розглядати як

безпосередню причину вторинної майнової або (і) моральної шкоди, так як вона

разом з первинною шкодою складає єдиний шкідливий результат [91, c. 7].

За чинним цивільним законодавством збиток, заподіяний даною

вторинною шкодою, не є фактором, що впливає на розмір (обсяг)

відповідальності деліквента. Тому для забезпечення принципу повного

відшкодування шкоди і захисту інтересів потерпілого працівника необхідне

вдосконалення норм Цивільного кодексу України. Крім того, можливість

настання вторинного збитку могла б бути врахована і в законодавстві про

обов‘язкове соціальне страхування.

Таким чином, при відсутності причинного зв‘язку між виконанням

працівником договірних, трудових (в тому числі за цивільно-правовими

договорами) обов‘язків і шкодою, обов‘язок роботодавця (чи іншої особи, на

яку законом покладено обов‘язок відшкодування шкоди) по відшкодуванню

шкоди не настає.

Розглядаючи питання відшкодування шкоди, завданої на виробництві слід

відзначити, що відшкодування шкоди утриманцям працівника (годувальника) у

разі його смерті передбачається лише за умови, якщо визначено причинний

зв‘язок смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим

каліцтвом.

Як зазначено в Інструкції про встановлення причинного зв‘язку смерті з

професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом,

82

затвердженій наказом Міністерства охорони здоров‘я України від 15.11.2005 р.

№ 606, причинний зв‘язок смерті з професійним захворюванням (отруєнням)

або трудовим каліцтвом - зв‘язок, який можна встановити між перебігом

професійних захворювань (отруєнь) або наслідками трудового каліцтва з

урахуванням форми, стадії, тяжкості функціональних порушень, розвитку

ускладнень за життя, патоморфологічними та гістологічними змінами в органах

та системах організму, що виявлені під час розтину, та настанням смерті [140].

Відповідно до розділу 2 «Порядок розгляду питань про встановлення

причинного зв‘язку смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або

трудовим каліцтвом» Інструкції № 606, перелік МСЕК, на які покладаються

функції щодо встановлення причинного зв‘язку смерті з професійним

захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом, затверджується

відповідним наказом Міністерства охорони здоров‘я Автономної Республіки

Крим, управлінь охорони здоров‘я обласних, Севастопольської міської і

Головного управління охорони здоров‘я та медичного забезпечення Київської

міської державних адміністрацій.

Для розгляду причинного зв‘язку смерті з професійним захворюванням,

отруєнням або трудовим каліцтвом до МСЕК направляються відповідні

документи постраждалих, у яких при житті було встановлено професійне

захворювання (отруєння), трудове каліцтво, що спричинило стійку втрату

професійної працездатності, та померлих після вступу в дію Закону України

«Про охорону праці». Документи, необхідні для визначення причинного зв‘язку

професійного захворювання (отруєння) або трудового каліцтва з настанням

смерті, подаються в оригіналі або їх копії, засвідчені в установленому чинним

законодавством порядку. Документи, необхідні для визначення причинного

зв‘язку професійного захворювання (отруєння) або трудового каліцтва з

настанням смерті, подаються в оригіналі або їх копії, засвідчені в

установленому чинним законодавством порядку.

Розгляд питання про встановлення причинного зв‘язку смерті з

професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом проводять на

підставі таких документів:

83

1) направлення роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на

якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання (отруєння), або

робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України

або лікарсько-консультаційної комісії лікувально-профілактичного закладу

(далі - ЛПЗ), суду чи прокуратури;

2) свідоцтва про смерть або його копії;

3) посмертного епікризу, завіреного адміністрацією ЛПЗ, в якому

перебував на лікуванні, диспансерному нагляді померлий;

4) оригіналу медичної карти амбулаторного хворого, з описом її змісту,

зробленим ЛПЗ;

5) копії протоколу патолого-анатомічного розтину з гістологічним

дослідженням, затвердженої завідувачем патолого-анатомічного бюро,

головним лікарем чи заступником головного лікаря з медичної частини або з

поліклінічного розділу роботи, чи акта судово-медичного та судового

гістологічного дослідження, затвердженого начальником обласного бюро

(міського, районного відділення) судово-медичної експертизи (якщо вони були

проведені);

6) акта про нещасний випадок на виробництві, якщо був нещасний

випадок;

7) медико-експертної справи померлого (подається на підставі даних

останньої довідки МСЕК про визначення інвалідності та/або відсотків втрати

професійної працездатності, яку надають родичі померлого).

У разі відсутності окремих документів, що перелічені, та неможливості їх

поновлення рішення приймаються на підставі наявних документів, що

дозволяють винести обґрунтоване експертне рішення щодо причинного зв‘язку

смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або наслідками трудового

каліцтва.

Документація на померлого для розгляду причинного зв‘язку смерті з

профзахворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом надається до МСЕК

ЛПЗ, в якому при житті був під наглядом хворий. У разі потреби ЛПЗ

зобов‘язаний надавати за запитом МСЕК додаткову медичну документацію

84

(медичні карти стаціонарного хворого, рентгенологічні знімки,

електрокардіограми та ін.), гістологічні препарати, необхідні для розгляду

причинного зв‘язку смерті з профзахворюванням (отруєнням) або трудовим

каліцтвом.

Датою встановлення причинного зв‘язку вважається дата реєстрації

документів у МСЕК, якщо він у подальшому встановлений. Висновок про

наявність або відсутність причинного зв‘язку смерті з професійним

захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом оформляється довідкою у

трьох примірниках, що використовується МСЕК за формою, що затверджується

МОЗ України та видається: перший - установі, що надавала направлення до

МСЕК, другий - відповідному відділенню виконавчої дирекції Фонду, третій -

заявнику. Підставою є акт визначення причинного зв‘язку смерті з

профзахворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом, за формою,

затвердженою МОЗ України.

Довідки реєструються у Журналі обліку довідок МСЕК, виданих інвалідам,

що є документами суворої звітності. Медико-експертна документація, на

підставі якої приймалося рішення МСЕК про причинний зв‘язок смерті з

професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом, підлягає

зберіганню в архіві МСЕК протягом 50 років.

Остаточне рішення про наявність або відсутність причинного зв‘язку

смерті з профзахворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом МСЕК може

прийняти тільки після всебічного вивчення наданої медичної документації

померлого, запиту й розгляду, у разі потреби, додаткових документів та

проведення необхідних консультацій.

Рішення МСЕК приймається протягом місяця з дати надходження

документів померлого, а у разі необхідності витребування додаткових

документів з інших закладів, установ, організацій, терміни прийняття рішення

може бути подовжено ще на один місяць з повідомленням зацікавлених осіб.

Рішення МСЕК з питань причинного зв‘язку смерті з професійним

захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом може бути оскаржене до

суду у встановленому законодавством порядку [140].

85

Таким чином, встановлення причинного зв‘язку смерті з професійним

захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом та отримання відповідного

рішення МСЕК є необхідною передумовою відшкодування шкоди завданої

смертю фізичної особи під час виконання нею трудових, службових обов‘язків

або обов‘язків за дорученням керівника, чи під час виконання робіт за

цивільно-правовим договором.

4. Вина заподіювача шкоди

Відповідно до Конституції України, КЗпП України, Закону України «Про

охорону праці» був прийнятий Закон України «Про загальнообов‘язкове

державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та

професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в якому

визначено правову основу, економічний механізм та організаційну структуру

загальнообов‘язкового державного соціального страхування фізичних осіб від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що

призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.

Згідно із ст. 5 Закону України «Про охорону праці» усі працівники підлягають

загальнообов‘язковому соціальному страхуванню від нещасного випадку і

професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

На відміну від кримінального права України цивільне право виходить із

принципу презумпції вини особи, яка завдала шкоди, тобто вона звільняється

від її відшкодування, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо

належного виконання зобов‘язання (ч. 1 ст.614 ЦК України). Це загальне

правило розповсюджується і на суб‘єктів, які зобов‘язані виплачувати страхові

внески за своїх працівників (ст. 254 КЗпП України).

Суб‘єктивною умовою відповідальності за шкоду, заподіяну життю або

здоров‘ю працівника, є вина роботодавця, окрім випадків спричинення шкоди

джерелом підвищеної небезпеки (ч. 5 ст. 1187 ЦК України).

В разі відсутності причинного зв‘язку між отриманим каліцтвом або

іншим ушкодженням здоров‘я із виконанням фізичною особою (працівником,

робітником, службовцем) своїх зобов‘язань, обов‘язок роботодавця (чи іншої

86

особи, на яку законом покладений обов‘язок відшкодування шкоди) по

відшкодуванню шкоди не настає.

Підставою для виникнення відповідальності за заподіяння шкоди життю

або здоров‘ю працівника є нанесення шкоди таким немайновим благам як

життя або здоров‘я, що викликало майнові втрати у потерпілого працівника або

у його сім‘ї. Як зазначає М. Малеїна, «у сучасній науці мають місце і

твердження про те, що особисті немайнові права регулюються різними

галузями права, в тому числі цивільним, адміністративним, сімейним, трудовим

тощо» [82, с. 8]. Із нею погоджується Є. Суханов, який пише, що особисті

немайнові права в об‘єктивному сенсі є комплексним правовим інститутом, що

включає в себе норми різних галузей [30, с. 198]. Вчений зазначає, що особисті

немайнові права «належать фізичній особі від народження та відповідно до

закону є невідчужуваними і не передаються іншим особам іншим способом,

окрім випадків, передбачених законом, коли у встановленому їм порядку

особисті немайнові права й інші нематеріальні блага, що належали померлому,

можуть здійснюватися і захищатися іншими особами, у тому числі

спадкоємцями правовласника» [30, с. 201].

Слід відзначити, що на думку більшості вчених, виникнення особистих

немайнових прав особи, пов‘язано, передусім, з її народженням та відноситься

до сфери регулювання цивільного права. У свою чергу, трудові відносини за

своєю суттю є відносними правовідносинами, для яких характерна наявність

двох зобов‘язаних один відносно другого суб‘єкта – працівника та роботодавця.

На відміну від абсолютних правовідносин, в яких право уповноваженої особи

може бути порушене будь-ким, у відносних правовідносинах право

уповноваженої особи може бути порушене лише конкретною особою, яка бере

участь у цих правовідносинах.

Носієм особистих немайнових прав у трудових правовідносинах можуть

бути лише працівники. Здійснюються вони завжди у межах відносних

правовідносин, суб‘єктами яких є працівник та роботодавець, мають виключно

«активний» зміст, тобто працівники вправі вимагати не лише утримання

87

роботодавця від будь-яких дій, що порушують його права, але і активних дій,

спрямованих на реалізацію та захист цих прав [78, с. 567].

Аналізуючи дії роботодавця, відповідального за завдану майнову чи

моральну шкоду, як умови виникнення обов‘язку з відшкодування завданої

шкоди слід відмітити, що завдання шкоди – явище завжди негативне.

Покладення обов‘язку відшкодувати завдану майнову чи моральну шкоду може

існувати лише за умови, коли шкода була викликана протиправною

поведінкою. При цьому, в актах цивільного законодавства відсутнє визначення

поняття протиправності. Зрозуміло, що протиправною завжди стає поведінка,

якщо суб‘єкт права порушує встановлену нормою права заборону. Однією із

форм протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій відповідає

юридичний обов‘язок в активній формі - обов‘язок вчинити необхідні дії. При

бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативно зобов‘язувалася.

Власне, для визначення бездіяльності протиправною необхідна спеціальна

норма. До таких норм можна віднести правила з охорони праці [221, c. 517].

Недотримання вимог по належному забезпеченню умов праці призводить до

професійних захворювань та виникнення нещасних випадків, пов‘язаних з

виробництвом.

У правовій науці, і в цивілістиці зокрема, вина традиційно визначається

як психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної дії

(бездіяльності) і його шкідливим наслідкам, при якому виявляється зневага до

інтересів суспільства та окремих осіб [49, c. 327; 32; 85, c. 178]. Критики цієї

позиції, вважають, що цивілістична наука повинна відмовитися від «чужих їй

кримінально-правових поглядів» на вину як психічне ставлення

правопорушника до своєї поведінки та її наслідків, вину належить розглядати

як невияв особою того ступеню турботливості та обачності, яка від нього була

потрібна в конкретній ситуації, неприйняття їм об‘єктивно можливих заходів

щодо усунення або недопущення негативних результатів своїх дій [22, c. 721–

759; 35, c. 448–449; 71, c. 44]. Проблема встановлення вини як елемента

цивільного правопорушення (делікту) зводиться до співвіднесення поведінки

відповідача із деяким належним стандартом. І в англійському, і в

88

американському деліктному праві цей стандарт описується як «поведінка

розумної людини» (behavior of the reasonable man) [239, p. 129].

Іншими словами, вина розглядається як невжиття тих заходів обачності,

до яких вдалася б розумна людина за таких же обставин. Проте визначення

критеріїв того, як саме поводилася б розумна людина у кожній конкретній

справі, є чи не найскладнішим питанням усієї теорії деліктного права [55].

Прихильники цієї позиції помічають, що оскільки кримінальна

відповідальність «впливає» на особистість правопорушника, а цивільна - на

його майнову сферу, це підштовхує до того, щоб визначати наявність або

відсутність вини у кримінальному праві виходячи із суб‘єктивного, а в

цивільному - з об‘єктивного критерію оцінки поведінки правопорушника. З

зазначеною думкою не можна погодитися, так як усунення суб‘єктивного

критерію (психічного відношення) з поняття вини стирає відмінності між

протиправністю і виною, що робить існування останньої марним. При цьому

відповідальність втратила б своє виховне значення, так як засуджуватися

суспільством може тільки винна дія правопорушника. Крім того, це внесло б

невпевненість в поведінку учасників цивільного обороту. Звісно ж правильніше

розглядати вину як суб‘єктивну умову цивільно-правової відповідальності, що

представляє собою психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків.

Не можна також погодитись і з авторами, які стверджують, що

психологічний підхід не застосовний до вини юридичної особи, так як психічне

ставлення до поведінки і його результату може бути тільки у фізичної особи, а

в разі вчинення правопорушення юридичною особою не завжди можливо

встановити, в силу об‘єктивних обставин (наприклад, через складний

технологічний процес), конкретну фізичну особу, винну у заподіянні шкоди

[40, c. 12–13; 85, с. 216; 112, с. 7–8; 176, c. 247]. Як справедливо зазначається в

цивільно-правовій літературі, вина юридичної особи може проявлятися в

винній поведінці як окремих посадових осіб, так і всього колективу при

виконанні трудових обов‘язків, в яких виражається діяльність самої організації.

Звичайно, про зневажливе ставлення юридичної особи до інтересів суспільства

89

та окремих осіб можна судити за об‘єктивними (зовнішніми) ознаками, але це

не перетворює провину юридичної особи в об‘єктивну категорію.

Вина в цивільному праві, як правило, є лише умовою, але не мірою

відповідальності, тому форми і види вини не мають такого значення як в

кримінальному праві. Проте в деяких випадках, прямо передбачених законом,

розмір деліктної відповідальності все ж залежить від форми і виду вини (ст.

1191, ст. 1193, ст. 1168 ЦК України). За ст. 614 ЦК України особа, яка

порушила зобов‘язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або

необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Для

цивільного права велике значення має визначення простої необережності для

відмежування винної дії (бездіяльності) від випадку, а також визначення грубої

необережності для відмежування необережності від наміру.

У свою чергу цивілісти внесли свій внесок у дослідження правової

категорії вини. Ними вироблені об‘єктивні критерії встановлення наявності чи

відсутності вини, які не утворюють її змісту, але мають доказове значення для

висновку суду про винність [50, c. 373–376]. Поєднання кримінально-правового

визначення вини, яке розкриває її сутність, і об‘єктивних ознак її наявності,

встановлених цивілістами, дозволяє отримати більш повне уявлення про вину і

її зовнішнє вираження. Саме так і поступають багато авторів, даючи цивільно-

правове поняття вини (і її форм) що представляється вірним [5, c. 207–208; 64,

c. 1074; 65, c. 667, 691; 71, c. 42–44; 193, c. 80–82]. Так, при умислі особа

передбачає шкідливий результат своєї поведінки і бажає або свідомо допускає

його настання, тобто в поведінці деліквента присутній елемент умисності

заподіяння шкоди.

При необережності відсутній умисел заподіяння шкоди, деліквент

передбачає можливий шкідливий результат своєї дії, не бажає його настання і

розраховує його запобігти, зовні ж у його поведінці відсутня всяка уважність і

обачність, - груба необережність; або не передбачає шкідливий результат своєї

дії, але міг і повинен був передбачати його, при цьому особа проявляє деяку

обачність і уважність, проте недостатні, щоб уникнути заподіяння шкоди, -

проста необережність. Як справедливо зауважив О. С. Іоффе, при простій

90

необережності на відміну від грубої необережності відсутнє конкретне

передбачення шкідливого результату, але має місце абстрактне передбачення,

яке полягає у загальній обізнаності особи про здатність вчиненої ним дії

викликати фактичні негативні наслідки, що і дозволяє застосувати

формулювання «міг і повинен був передбачати».

Як уже зазначалось, на відміну від кримінального права в цивільному

праві діє презумпція вини правопорушника. Однак виникає питання про те, в

якій формі і ступені презюміруется вина деліквента. Чинне законодавство це не

визначає, а у науці цивільного права на це питання немає єдиної відповіді.

Так, О. С. Іоффе писав, що в цивільному праві при неспростуванні

презумпції вини правопорушник зобов‘язаний при будь-якій формі і ступені

провини відшкодувати збитки у повному обсязі [50, c. 360]. Однак, як уже

зазначалося, деліктна відповідальність в окремих випадках ставиться в

залежність від певної форми і ступеня провини. У таких випадках припущення

наявності будь-якої форми і ступеня провини буде несправедливим. Тому,

вважається більш вірною позиція цивілістів, які стверджують, що «при

спростуванні презумпції вини, конкретна форма і ступінь вини, якщо вони

мають значення для виникнення відповідальності та її розміру, повинні бути

встановлені» [103, c. 180–181].

Зобов‘язання з відшкодування шкоди, завданої смертю працівника

(годувальника), настає за наявності тих же умов, що й зобов‘язання з

відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров‘я працівника.

Вина, як одна з умов виникнення зобов‘язання з відшкодування шкоди,

визначається як умисне чи необережне, але завжди залежне від волі та

свідомості суб‘єкта права стосовно його власного ставлення до вжиття чи

невжиття заходів запобігання зовнішньому прояву своєї поведінки, котра є

протиправною і шкідливою для особистих немайнових чи майнових благ інших

осіб.

У статті 614 ЦК України розрізняються дві форми вини - умисел та

необережність. Вина у формі умислу характеризується тим, що особа, яка

спричинила шкоду усвідомлює протиправність своєї поведінки, передбачає її

91

шкідливі наслідки, бажає або байдуже ставиться до їх настання. Необережна

вина характеризується тим, що особа не усвідомлює протиправності своєї

поведінки, не передбачає і не бажає настання шкідливих наслідків, але має

усвідомлювати характер своєї поведінки і передбачати можливість заподіяння

шкоди. Необережність виражається в такому відношенні особи до своїх

вчинків, яке характеризується порушенням належної уважності, дбайливості,

передбачливості, яка визначається характером відповідного виду

підприємницької чи іншої господарської діяльності та особливостями

здійснюваних повноважень. Зовні необережність проявляється як порушення

боржником (роботодавцем) або кредитором (працівником) певних вимог,

дотримання яких було необхідно в конкретній ситуації. Так зокрема, якщо

всупереч статті 17 Закону України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р.

№ 2694-XII власник (роботодавець) не організовує проведення попередніх і

періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах,

роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці тощо, внаслідок чого

своєчасно не було виявлене професійне захворювання останніх, то в цих

випадках визначального значення набуватиме не саме психічне ставлення

роботодавця до виконання свого обов‘язку, а наявність чи відсутність

зовнішнього вияву його волі, спрямованої на його виконання, наприклад,

наявність чи відсутність відповідного наказу, адресованого працівникам щодо

проходження ними професійного медогляду. Необхідно зазначити, що з

об‘єктивної сторони така бездіяльність роботодавця матиме протиправний

характер, а з суб‘єктивної – характеризуватиметься відсутністю залежного від

повноважних органів юридичної особи зовнішнього вияву її обов‘язкової

власної волі.

Визначальним в даному випадку є не стільки ставлення роботодавця до

своєї протиправної поведінки, скільки упущення (свідоме чи несвідоме, умисне

чи необережне) за власною волею контролю за своєю поведінкою.

Разом з тим, слід вказати, що не можна необережну вину перетворювати

тільки у фактичну помилку, якою вона постає, якщо відволіктися від

внутрішнього (психічного) ставлення особи до здійснюваних нею дій та їх

92

наслідків. Суб‘єктивна характеристика необережної вини виражається в

недостатній інтелектуальній та вольовій активності суб‘єкта, що призвела до

нещасного випадку, хоча він міг і повинен був проявити необхідні зусилля для

його запобігання, для недопущення факту заподіяння шкоди іншій особі.

Так, якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або

збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини

особи, яка завдала шкоди, - також залежно від її вини) розмір відшкодування

зменшується, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1193 ЦК України).

Таким чином, змішана вина (вина роботодавця і потерпілого працівника)

визиває необхідність встановлення ступеня вини як боржника, так і кредитора.

Таким чином, завдання шкоди являє собою юридичний факт, котрий

обумовлює виникнення недоговірного зобов‘язання. Тому для притягнення

роботодавця до відповідальності по відшкодуванню шкоди, завданої

працівнику недостатньо встановити лише факт завдання шкоди, а і необхідно

довести наявність порушення з боку роботодавця правил охорони праці,

техніки безпеки тощо, тобто порушення не тільки норм цивільного

законодавства, а і норм трудового законодавства.

Зазначимо, що виходячи із вищевикладеного, для визначення цивільно-

правової відповідальності роботодавця при відшкодуванні шкоди працівнику,

форма вини юридичного значення не має. Шкода, заподіяна роботодавцем

своєму працівнику (робітнику чи службовцю) навмисними чи необережними

діями, підлягає відшкодуванню.

Вина роботодавця у кожному окремому випадку встановлюється комісію

з розслідування нещасного випадку, а також можливий і судовий порядок

встановлення вини роботодавця, відповідно до ст. 221 КЗпП.

Отже, можна зробити висновок, що у випадках заподіяння шкоди життю

або здоров‘ю працівників їх роботодавцями (наймачами) вина останніх

розуміється в широкому сенсі як незабезпечення ними безпечних умов і

належної охорони праці. Це означає, що під виною роботодавця розуміється

будь-яке (навіть незначне) порушення правил охорони праці і техніки безпеки,

промислової санітарії, відсутність належного нагляду за безпекою робіт. Вина

93

роботодавця презюмується, тобто він звільняється від відповідальності, якщо

доведе, що шкода заподіяна не з його вини. Заподіяння каліцтва, виникнення

професійного захворювання у працівника, його загибель найчастіше пов‘язані

саме з діяльністю роботодавця (наймача), що створює підвищену небезпеку для

оточуючих. Це означає, що під виною роботодавця розуміється будь-яке (навіть

незначне) порушення правил охорони праці і техніки безпеки, промислової

санітарії, відсутність належного нагляду за безпекою робіт. Вина роботодавця

може виражатися в порушенні міжгалузевих і галузевих норм з охорони та

безпеки праці, державних стандартів системи безпеки праці, будівельних норм і

правил, норм санітарії та гігієни і т.п.

Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи,

яка завдала шкоди здійснюється відповідно до статті 1193 ЦК України, де

зазначено, що шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не

відшкодовується. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої

фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли

шкоди завдано вчиненням злочину.

Висновки до розділу 1

1. Аналіз розвитку правового регулювання зобов‘язань з відшкодування

шкоди дозволяє стверджувати, що в радянський період еволюції цивільного

законодавства відносини з відшкодування шкоди, завдної здоров‘ю або життю

фізичної особи, виокремлюються в окремий предмет правового регулювання в

межах цивільного права, і становлять самостійний вид зобов‘язальних

правовідносин, як складова частина інституту зобов‘язального права. І якщо

вчені-цивілісти дореволюційного періоду в своїх наукових працях так і не

змогли розкрити сутність зобов‘язань із завдання шкоди, то в радянській

науковій літературі та нормативно-правових актах вони отримали справжнє

наукове висвітлення і законодавче закріплення. В контексті історичної еволюції

94

механізм відшкодування шкоди, завданої працівникові при виконанні ним

трудових обов‘язків, розглядається як цивільно-правовий.

2. Положення ЦК України поряд з положеннями Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності» від 23.09.1999р. № 1105-ХІV передбачають не тільки обов‘язок

відшкодування потерпілому працівнику втраченого заробітку, але й

запроваджують розширену систему засобів його медичної, соціальної та

професійної реабілітації, що, безсумнівно, свідчить про посилення гарантій

прав та законних інтересів фізичних осіб, які отримали каліцтво або інше

ушкодження здоров‘я при виконанні трудових та інших договірних обов‘язків.

3. Формування завершеної повноцінної правової концепції регулювання

відносин з відшкодування шкоди завданої здоров‘ю та життю фізичної особи

відбулося досить пізно. Законодавчі акти, що діяли на території сучасної

України, не розмежовували достатньо чітко публічні та приватні делікти у

зв‘язку з чим окремі відносини потрапляли одночасно під регулювання

приватно-правових і публічно-правових галузей законодавства. Внаслідок

цього шкода, що завдавалась у сфері приватних відносин, нерідко розглядалася

одночасно не тільки як цивільне правопорушення, але й як злочин, що

приводило до химерного переплетення відповідних правовідносин, зокрема і в

частині порядку її відшкодування.

4. Попри розбіжність у підходах до визначення сутності та змісту

недоговірних зобов‘язань, проблема визначення підстав та умов відшкодування

шкоди в межах різних правових позицій завжди розглядалась, головним чином,

у контексті аналізу відповідальності за правопорушення. В подальшому це

призвело до того, що зобов‘язання з відшкодування шкоди почали розглядатись

переважно як делікти. Зазначена тенденція, загалом, зберігалася протягом

всього радянського періоду розвитку цивільного права і знайшла закріплення,

зокрема і під час другої кодифікації цивільного законодавства СРСР.

5. Для чинного ЦК України в якому відображено концепції «генерального

та спеціальних деліктів» характерне переосмислення видів зобов‘язальних

95

правовідносин. Засади «генерального» деліктного зобов‘язання, яке

передбачалось ст. 440 ЦК УРСР, знайшли відображення в ст. 1166 ЦК України,

що має назву «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду».

Проте, поряд із декларуванням збереження положень щодо деліктних

зобов‘язань, відбулась зміна поглядів на концепцію зобов‘язань в цілому,

внаслідок чого у ЦК України глава 82 отримала загальну назву «Відшкодування

шкоди». Зміни торкнулися також найменування статей ЦК України, більшість з

яких не містить згадки про «відповідальність», а вказує на «відшкодування

шкоди». Вже з ч. 1 та ч. 4 ст. 1166 ЦК України вбачається, що підставою

відшкодування шкоди можуть бути як протиправні, так і правомірні дії

(бездіяльність). Таким чином чинний ЦК України фактично визначив

співвідношення зобов‘язання з відшкодування шкоди як родової категорії з

відшкодуванням шкоди, завданої правомірними діями, і внаслідок цивільно-

правового делікту як його різновидів.

6. Зобов‘язання з відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю

фізичної особи на виробництві (працівнику, робітнику, службовцю) при

виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків за цивільно-правовими

договорами є різновидом цивільно-правових недоговірних правовідносин.

Суб‘єктами таких деліктних зобов‘язань є кредитор (фізична особа, якій на

виробництві завдана шкода її здоров‘ю та життю), який має право вимагати

здійснення відшкодування понесеної ним шкоди з боржника на свою користь, і

власне боржник (фізична або юридична особа, яка завдала шкоди здоров‘ю та

життю фізичної особи на виробництві), який зобов‘язаний її відшкодувати.

Предметом зобов‘язання, відповідно, виступає відшкодування, що підлягає

здійсненню боржником на користь кредитора.

7. Незважаючи на активний розвиток права соціального забезпечення і

декларування законодавцем докорінного реформування галузі трудового права,

правові механізми відшкодування шкоди, завданої фізичній особі (працівнику,

робітнику, службовцю) при виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків

за цивільно-правовими договорами в контексті правового регулювання

залишається прерогативою ЦК України. Зокрема шкода, що підлягає

96

відшкодуванню боржником на користь кредитора може бути завдана, зокрема і

в результаті нещасного випадку на виробництві як з вини роботодавця, так і з

вини іншої особи, що не перебуває у трудових відносинах із роботодавцем.

Проте цивільним законодавством регулюються як випадки відшкодування

шкоди, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров‘я завдано особою, що не

зобов‘язана вносити за потерпілого страхові внески, так і, за певних умов, коли

між сторонами існують правовідносини засновані на цивільно-правових

договорах (перевезення, підряд тощо).

8. Загальною підставою виникнення недоговірного зобов‘язання з

відшкодування шкоди є юридичний факт її завдання. Проте для притягнення

роботодавця до відповідальності з відшкодування шкоди, завданої фізичній

особі (працівнику, робітнику, службовцю), недостатньо встановити лише факт

такого завдання, існує потреба у визначенні наявності інших обов‘язкових

умов. Зокрема, необхідно встановити наявність порушення з боку роботодавця

правил охорони праці, техніки безпеки тощо, тобто порушення не тільки норм

цивільного, а і норм трудового законодавства. Для настання цивільно-правової

відповідальності роботодавця при відшкодуванні шкоди фізичній особі

(працівнику, робітнику, службовцю), форма вини юридичного значення не має.

Шкода, заподіяна роботодавцем своєму працівнику (робітнику чи службовцю)

навмисними чи необережними діями, підлягає відшкодуванню. Необхідними

для виникнення обов‘язку відшкодування шкоди є також причинно-

наслідковий зв‘язкок між дією (бездіяльністю) і такою шкодою.

9. Деліктна відповідальність особи, незважаючи на те, що здійснюється в

межах приватно-правових відносин, наділена елементом публічності, оскільки

пов‘язана із застосуванням державою до правопорушника заходів впливу

(санкцій), що виконують, зокрема, і виховну функцію, з метою мінімізації

випадків вчинення ним порушень в подальшому стосовно інших осіб.

Передбачення настання негативних наслідків для порушника за зобов‘язаннями

із відшкодування шкоди має на меті відновлення стану потерпілої особи, тоді

як притягнення до відповідальності – створення несприятливих наслідків

особистого, майнового чи організаційного характеру для порушника

97

(покарання). В цій частині існує можливість розмежувати виконання обов‘язку

відшкодування шкоди і цивільно-правової відповідальності її заподіювача.

Підставою виникнення зобов‘язань з відшкодування шкоди протиправні дії, що

призводять до виникнення шкоди, а підставами настання деліктно-правової

відповідальності є судове рішення, яке набуло законної сили. Таким чином,

зобов‘язання з відшкодування шкоди та деліктна відповідальність – це різні

правові явища, що мають схоже, але різне функціональне призначення.

10. Правовідношення з відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи на виробництві (працівнику, робітнику, службовцю) при

виконанні нею трудових обов‘язків або обов‘язків за цивільно-правовими

договорами виникає поза волею його учасників. Незалежно від волі суб‘єктів,

факт заподіяння шкоди за наявності всіх необхідних умов, спричиняє

виникнення права потерпілого вимагати її відшкодування в повному обсязі і

обов‘язку деліквента здійснити відшкодування.

11. Суттєвою особливістю зобов‘язань, що виникають з приводу

відшкодування шкоди, завданої у зазначених випадках, є те, що законом

встановлюється чітке співвідношення між деліквентом і потерпілою особою за

критерієм юридичного зв‘язку між ними. Це втілюється в існуванні певної

моделі суб‘єктного складу відповідних відносин. В цілому можна виділити три

такі моделі: 1) потерпілий – працівник (службовець) юридичної або фізичної

особи, з якою він перебуває у трудових (службових) відносинах; деліквент –

відповідна особа; 2) потерпілий – підрядник за цивільно-правовим договором;

деліквент – замовник, з яким підрядник перебуває в договірних відносинах на

підставі договору підряду; 3) потерпілий – учасник (член) підприємницького

товариства чи кооперативу; деліквент – підприємницьке товариство чи

кооператив, учасником (членом) якого він є.

12. Додаткові витрати потерпілого, понесені ним у зв‘язку із завданням

шкоди його життю або здоров‘ю на підприємстві як працівнику (робітнику,

службовцю) можуть відшкодовуватися як в грошовій, так і в натуральній

формі. Причому для більш повного захисту інтересів потерпілого можливо

запровадження і одночасного застосування цих способів в комбінації:

98

відшкодування частини шкоди (додаткових витрат) в натурі та відшкодування

іншій частини шкоди в грошовому еквіваленті.

99

РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ВНАСЛІДОК

СПРИЧИНЕННЯ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю АБО ЖИТТЮ ФІЗИЧНОЇ

ОСОБИ НА ВИРОБНИЦТВІ

2.1. Порядок відшкодування шкоди, завданої здоров’ю або життю

фізичної особи при виконанні трудових, службових обов’язків на

виробництві

Досліджуючи питання цивільно-правового механізму відшкодування

шкоди, завданої життю та здоров‘ю фізичної особи при виконанні трудових,

службових обов‘язків, слід враховувати, що дане деліктне правовідношення

виникає, змінюється та припиняється в межах цивільно-правового інституту

відшкодування шкоди.

Працівники є найбільш багаточисельною категорією громадян України. Як

слушно зазначає В. І. Прокопенко, від інших категорій громадян України в

юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових

відносинах з державними, кооперативними, громадськими підприємствами,

установами, організаціями і є суб‘єктами трудового права [159, с. 96].

В. І. Щербина надає наступне визначення категорії «працівник» – це особа, яка

на законних підставах реалізує своє право на працю у конкретного роботодавця

за чітко визначеною трудовою функцією і несе усю міру відповідальності за

результати своєї трудової діяльності [232, с. 69]. На законодавчому рівні

визначення поняття «працівник» закріплено в Законі України від 14.10.1992 р.

№ 2694-XII «Про охорону праці», відповідно до якого працівник – це особа, яка

працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов‘язки або

функції згідно з трудовим договором (контрактом) [150]. Закон України «Про

професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 № 1045-XIV

визначає працівника як фізичну особу, яка працює на підставі трудового

100

договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка

використовує найману працю [154].

Безпосередньо випадки пошкодження здоров‘я при виконанні трудових

обов‘язків передбачені переліком, що міститься в положеннях Порядку

проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних

захворювань і аварій на виробництві, затвердженому постановою Кабінету

Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1232 (далі – Порядок № 1232),

дія якого поширюється на роботодавців та працівників, у тому числі іноземців

та осіб без громадянства, які відповідно до законодавства уклали з

роботодавцем трудовий договір (контракт) або фактично допущені до роботи

роботодавцем [121].

Відповідно до п. 15 Порядку № 1232, обставинами, за яких нещасний

випадок визнається таким, що пов‘язаний з виробництвом, на підтвердження

чого складається акт за формою Н-1, зокрема є: 1) виконання потерпілим

трудових (посадових) обов‘язків за режимом роботи підприємства, у тому числі

у відрядженні; 2) перебування на робочому місці, на території підприємства або

в іншому місці для виконанням потерпілим трудових (посадових) обов‘язків чи

завдань роботодавця з моменту прибуття потерпілого на підприємство до його

відбуття, що фіксується відповідно до правил внутрішнього трудового

розпорядку підприємства, в тому числі протягом робочого та надурочного часу.

Якщо організація орендує певні приміщення підприємства, нещасні випадки на

території підприємства з працівниками такої організації розслідуються і

беруться на облік згідно з цим Порядком; 3) підготовка до роботи та

приведення в порядок після закінчення роботи знарядь виробництва, засобів

захисту, одягу, а також здійснення заходів щодо особистої гігієни, пересування

по території підприємства перед початком роботи і після її закінчення;

4) виконання завдань відповідно до розпорядження роботодавця в неробочий

час, під час відпустки, у вихідні, святкові та неробочі дні; 5) проїзд на роботу

чи з роботи на транспортному засобі, що належить підприємству, або іншому

транспортному засобі, наданому роботодавцем відповідно до укладеного

договору; 6) використання власного транспортного засобу в інтересах

101

підприємства з дозволу або за письмовим дорученням роботодавця чи

безпосереднього керівника робіт; 7) виконання дій в інтересах підприємства, на

якому працює потерпілий, тобто дій, які не належать до його трудових

(посадових) обов‘язків, зокрема із запобігання виникненню аварій або

рятування людей та майна підприємства, будь-які дії за дорученням

роботодавця; 8) ліквідація наслідків аварії, надзвичайної ситуації техногенного

або природного характеру на виробничих об‘єктах і транспортних засобах, що

використовуються підприємством; 9) прямування потерпілого до об‘єкта (між

об‘єктами) обслуговування за затвердженим маршрутом або до будь-якого

об‘єкта за дорученням роботодавця; 10) раптова смерть потерпілого внаслідок

гострої серцево-судинної недостатності під час перебування на підземних

роботах (видобування корисних копалин, будівництво, реконструкція, технічне

переоснащення і капітальний ремонт шахт, рудників, копалень, метрополітенів,

підземних каналів, тунелів та інших підземних споруд, проведення

геологорозвідувальних робіт під землею) або після підйому потерпілого на

поверхню з даною ознакою, що підтверджено медичним висновком;

11) одержання потерпілим травми або інших ушкоджень внаслідок погіршення

стану його здоров‘я, яке сталося під впливом небезпечного виробничого

фактора чи середовища у процесі виконання ним трудових (посадових)

обов‘язків, що підтверджено медичним висновком; 12) раптове погіршення

стану здоров‘я потерпілого або його смерті під час виконання трудових

(посадових) обов‘язків внаслідок впливу небезпечних чи шкідливих

виробничих факторів та/або факторів важкості чи напруженості трудового

процесу, що підтверджено медичним висновком, або якщо потерпілий не

пройшов обов‘язкового медичного огляду відповідно до законодавства, а

робота, що виконувалася, протипоказана потерпілому відповідно до медичного

висновку; тощо [117].

Звертаючись до порядку відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю та

життю фізичної особи при виконанні трудових, службових обов‘язків, слід

враховувати положення нормативних актів, що стосуються безпосереднього

102

визначення шкоди у даному делікті, а саме, заподіяння працівнику каліцтва чи

іншого ушкодження здоров‘я або смерті.

Факт смерті підлягає обов‘язковій державній реєстрації. Відповідно до

пункту 1 глави 5 розділу III Правил державної реєстрації актів громадянського

стану в Україні, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від

18.10.2000 № 52/5, підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське

свідоцтво про смерть (форма № 106/о), форма якого затверджена наказом

Міністерства охорони здоров‘я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у

Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; б) фельдшерська

довідка про смерть (форма № 106-1/о), форма якої затверджена наказом

Міністерства охорони здоров‘я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у

Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; в) лікарське

свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення фізичної

особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в

певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки

України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та

судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого

ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть. Відповідно до

п. 15 глави 5 розділу III зазначених Правил, після державної реєстрації смерті

відділ державної реєстрації актів цивільного стану видає витяг з Державного

реєстру актів цивільного стану громадян про смерть для отримання допомоги

на поховання [144]. Таким чином, факт смерті фізичної особи підтверджується

наявністю в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян відповідного

запису про смерть.

Відповідно до законодавства поняттям «каліцтво» охоплюється дві основні

категорії: трудове каліцтво та професійне захворювання. Як зазначено в

Інструкції про встановлення причинного зв‘язку смерті з професійним

захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом, затвердженій наказом

Міністерства охорони здоров‘я України від 15.11.2005 р. № 606, зареєстрованій

в Міністерстві юстиції України 02.12.2005 р. за № 1455/1175, трудове каліцтво

(нещасний випадок на виробництві) - ушкодження здоров‘я працівника

103

внаслідок нещасного випадку, що стався під час виконання трудових

обов‘язків, що підтверджується Актом про нещасний випадок, пов‘язаний з

виробництвом. Згідно з п. 7 Порядку № 1232 вбачається, що нещасним

випадком є обмежена у часі подія або раптовий вплив на працівника

небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі

виконання ним трудових обов‘язків, внаслідок яких була зафіксована шкода

здоров‘ю [140; 117].

Відповідно до п. 16 Порядку № 1232, обставинами, за яких нещасні

випадки не визнаються такими, що пов‘язані з виробництвом, є: 1) перебування

за місцем постійного проживання на території польових і вахтових селищ;

2) використання в особистих цілях без відома роботодавця транспортних

засобів, устаткування, інструментів, матеріалів тощо, які належать або

використовуються підприємством (крім випадків, що сталися внаслідок їх

несправності, що підтверджено відповідними висновками); 3) погіршення стану

здоров‘я внаслідок отруєння алкоголем, наркотичними засобами, токсичними

чи отруйними речовинами, а також їх дії (асфіксія, інсульт, зупинка серця

тощо), що підтверджено відповідним медичним висновком, якщо це не

пов‘язано із застосуванням таких речовин у виробничому процесі чи

порушенням вимог щодо їх зберігання і транспортування, або якщо потерпілий,

який перебував у стані алкогольного, токсичного чи наркотичного сп‘яніння, до

настання нещасного випадку був відсторонений від роботи відповідно до вимог

правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства або колективного

договору; 4) алкогольне, токсичне чи наркотичне сп‘яніння, не зумовлене

виробничим процесом, що стало основною причиною нещасного випадку за

відсутності технічних та організаційних причин його настання, що

підтверджено відповідним медичним висновком; 5) вчинення кримінального

правопорушення, що встановлено обвинувальним вироком суду або

постановою (ухвалою) про закриття кримінального провадження за

нереабілітуючими підставами; 6) природна смерть, смерть від загального

захворювання або самогубство, що підтверджено висновками судово-медичної

104

експертизи та/або відповідною постановою про закриття кримінального

провадження [117].

У свою чергу, відповідно до п. 63 Порядку № 1232, до хронічного

професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок

провадження професійної діяльності працівника та зумовлюється виключно або

переважно впливом шкідливих факторів виробничого середовища і трудового

процесу, пов‘язаних з роботою. До хронічного професійного захворювання

належить також захворювання, що виникло після багатократного та/або

тривалого впливу шкідливих виробничих факторів. Хронічне професійне

захворювання не завжди супроводжується втратою працездатності. Випадки

професійних інфекційних захворювань та хронічних професійних інтоксикацій

розслідуються як хронічні професійні захворювання. У свою чергу, виходячи з

положень п. 1 Інструкції про застосування переліку професійних захворювань,

затвердженої наказом Міністерства охорони здоров‘я України, Академії

медичних наук України, Міністерства праці та соціальної політики України від

29 грудня 2000 року № 374/68/338, зареєстрованої в Міністерстві юстиції

України 24 січня 2001 року за № 68/5259 до професійних захворювань належать

такі захворювання, які виникли внаслідок професійної діяльності працюючого

та зумовлені виключно або переважно впливом шкідливих речовин, певних

видів робіт та інших факторів, пов‘язаних з роботою [141]. До гострих

професійних захворювань (інтоксикацій) належать хвороби, які виникають

раптово, після одноразового (протягом не більше однієї робочої зміни) впливу

відносно високих концентрацій хімічних речовин, що знаходяться в повітрі

робочої зони, або рівнів чи доз інших несприятливих факторів. При цьому, слід

враховувати, що перелік небезпечних та шкідливих речовин і виробничих

факторів, вплив яких може викликати професійне захворювання, робіт та

виробництв, на яких можливе виникнення професійного захворювання, не є

вичерпним.

Конкретний перелік професійних захворювань, що стали результатом

систематичного та тривалого впливу на організм людини небезпечних та

шкідливих речовин і виробничих факторів та перелік робіт та виробництв, на

105

яких можливе виникнення професійного захворювання передбачено у

Постанові Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 року № 1662

«Про затвердження переліку професійних захворювань» [142]. Це основний

документ, яким слід керуватися при встановленні діагнозу професійного

захворювання, зв‘язку його з виконуваною роботою або професією, вирішенні

питань експертизи працездатності, медичної та трудової реабілітації, а також

при розгляді питань, пов‘язаних з відшкодуванням роботодавцем шкоди,

заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров‘я пов‘язаного з

виконанням ним трудових обов‘язків. Наведений нормативний акт визначає

перелік захворювань, що виникають під впливом хімічних факторів,

промислових аерозолів, захворювання, викликані дією фізичних факторів,

захворювання, пов‘язані з фізичним перевантаженням та перенапруженням

окремих органів і систем, захворювання, викликані дією біологічних факторів,

алергічні захворювання, а також злоякісні новоутворення (професійний рак).

Слід відзначити, що перелік спеціалізованих лікувально-профілактичних

закладів, які мають право встановлювати остаточний діагноз щодо професійних

захворювань, затверджено наказом Міністерства охорони здоров‘я України від

25.03.2003 р. № 133, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України

10.04.2003 р. за № 283/7604. До них відносяться, зокрема: Клініка Інституту

медицини праці АМН України (м. Київ); клініка державного підприємства «НДІ

медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості»

(м. Донецьк); клініка державного підприємства «Український НДІ промислової

медицини» (м. Кривий Ріг); клініка державного підприємства «Харківський

НДІ інститут гігієни праці та профзахворювань»; клініка державного

підприємства «Інститут екогігієни та токсикології імені Л. І. Медведя»

(м. Київ); клініка державного підприємства «Український НДІ медицини

транспорту» (м. Одеса); клініка Інституту медичної радіології АМН України

(м. Харків); Донецька обласна клінічна лікарня професійних захворювань;

відділення профпатології Луганської обласної клінічної лікарні; відділення

профпатології Львівської обласної клінічної лікарні [110].

106

Поняттям «інше ушкодження здоров‘я» охоплюється будь-яке, не

пов‘язане з каліцтвом, пошкодження здоров‘я, що наступило внаслідок так

званого загального захворювання.

Таким чином, потерпілим у деліктному правовідношенні із завдання

шкоди на виробництві є працівник, який ушкодив своє здоров‘я під час

виконання трудових обов‘язків, внаслідок чого отримав трудове каліцтво або

професійне захворювання. Отже, особою, що має право вимагати

відшкодування завданої їй шкоди, як правило є особа, якій така шкода завдана

– потерпілий працівник. Однак, в цьому контексті постає питання

відшкодування шкоди, що завдана особі, яка померла. Звертаючись до

суб‘єктного складу деліктного правовідношення із заподіяння шкоди здоров‘ю

та життю фізичної особи при виконанні трудових, службових обов‘язків, слід

враховувати положення ст. 1200 ЦК України, згідно з яким, у разі смерті

потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які

були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від

нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його

смерті [222]. Шкода відшкодовується: 1) дитині - до досягнення нею

вісімнадцяти років (учню, студенту - до закінчення навчання, але не більш як

до досягнення ним двадцяти трьох років); 2) чоловікові, дружині, батькам

(усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, -

довічно; 3) інвалідам - на строк їх інвалідності; 4) одному з батьків

(усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім‘ї незалежно

від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за:

дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, - до досягнення ними

чотирнадцяти років; 5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні

потерпілого, - протягом п‘яти років після його смерті.

Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від

27.03.1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами

про відшкодування шкоди» дещо доповнено перелік осіб які мають право на

відшкодування при вирішенні позовів про відшкодування шкоди, заподіяної

втратою годувальника [152]. Зокрема, вказується, що право на відшкодування

107

такої шкоди мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні

померлого, незалежно від родинних зв‘язків, або мали на день його смерті

право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка

народилася протягом не більше ніж десятимісячного строку після його смерті.

Право на одержання відшкодування виникає і у тому разі, коли останній

помер внаслідок одержаної травми (що підтверджено висновком лікарської

експертизи) через деякий період після призначення суми відшкодування або

встановлення групи інвалідності у зв‘язку з даним каліцтвом. Також, право на

відшкодування мають непрацездатні члени сім‘ї загиблого, які мали

самостійний заробіток або одержували пенсію на час його смерті, можуть бути

визнані утриманцями потерпілого, якщо частка заробітку останнього, що

припадала на кожного з них, була основним і постійним джерелом їх існування.

Розмір відшкодування у зв‘язку з втратою годувальника у цих випадках

визначається з його заробітку без врахування заробітку або пенсії, що

одержували зазначені особи.

Розглядаючи питання відшкодування шкоди, завданої на виробництві слід

відзначити, що відшкодування шкоди утриманцям працівника (годувальника) у

разі його смерті передбачається лише за умови, якщо визначено причинний

зв‘язок смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим

каліцтвом. Рішення про наявність або відсутність причинного зв‘язку смерті з

профзахворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом протягом місяця з

дати надходження документів померлого приймає МСЕК після всебічного

вивчення медичної документації померлого, запиту й розгляду, у разі потреби,

додаткових документів та проведення необхідних консультацій.

Таким чином, встановлення причинного зв‘язку смерті з професійним

захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом та отримання відповідного

рішення МСЕК є необхідною передумовою відшкодування шкоди завданої

смертю фізичної особи під час виконання нею трудових, службових обов‘язків

або обов‘язків за дорученням керівника, чи під час виконання робіт за

цивільно-правовим договором.

108

Кредитором у деліктному зобов‘язанні із відшкодування шкоди, завданої

на виробництві завжди виступає фізична особа, якій завдано шкоду – працівник

(потерпілий), а у випадку смерті працівника - непрацездатні утриманці

померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від

нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті,

виступають в якості кредитора. Тобто у зобов‘язанні із заподіяння шкоди

здоров‘ю та життю фізичної особи на виробництві, кредитор і потерпілий не

можуть збігатися в одній особі.

Боржником у зобов‘язанні із відшкодування шкоди, завданої на

виробництві є особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Нами вже відзначалося,

що зобов‘язання внаслідок спричинення шкоди життю або здоров‘ю фізичній

особі при виконанні нею трудових обов‘язків виникають, як правило, за

наявності загальних умов цивільно-правової відповідальності, передбачених ст.

1166 ЦК України [222].

Як зазначає Д. В. Зеркалов, «головним завданням будь-якої галузі

народного господарства є збільшення продуктивності праці. Разом з тим

продуктивність праці обумовлена здатністю працівників фізично, фізіологічно

та психофізіологічно виконувати поставлені задачі і нерозривно пов‘язана з

умовами праці. Охорона праці може відігравати подвійну роль в інтенсифікації

виробництва: з одного боку при ігноруванні принципів охорони праці можуть

виникнути різкі порушення умов праці з наслідками негативної дії на здоров‘я

працівників, зниження продуктивності праці, а з іншого – охорона праці може

стати важливим кроком успішної інтенсифікації виробництва. Принципи

соціальної справедливості також вимагають забезпечення всіх працюючих

рівними пільгами та компенсаціями в разі невідповідності умов праці» [45].

Право кожної людини на справедливі та безпечні умови праці, що

включають умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни

закріплено ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 7

Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та

трактується таким чином, що кожна людина має право на справедливі та

сприятливі умови праці [42; 90].

109

Як зазначає В. І. Щербина, ряд положень національних актів України з

охорони праці значно переважають за рівнем гарантій міжнародні, але останні,

маючи більше політичне значення, дозволяють міжнародним організаціям

впливати на загальний рівень трудових прав працівників у цій сфері

[232, с. 248]. Зокрема, Конвенціями Міжнародної організації праці (надалі –

МОП) в галузі охорони праці відображено три основні принципи, які

становлять основу міжнародних стандартів: 1) праця має здійснюватися в

умовах здорового і безпечного виробничого середовища; 2) умови праці не

повинні завдавати шкоди здоров‘ю працівника і принижувати його людську

гідність; 3) праця повинна надавати реальну можливість для розвитку

особистості, самореалізації та служіння суспільству [225, с. 3–36].

Згідно ст. 4 Конвенції МОП № 187 «Про основи, що сприяють безпеці та

гігієні праці» 2006 року національна система охорони праці включає, зокрема,

заходи, направлені на забезпечення співпраці на рівні підприємства між його

керівництвом, працівниками і їх представниками, як основний елемент заходів

профілактики, пов‘язаних з виробництвом; науково-дослідні роботи в галузі

безпеки і гігієни праці; положення, що передбачають співпрацю з відповідними

системами страхування або соціального забезпечення, що охоплюють випадки

виробничого травматизму і професійних захворювань; допоміжні механізми,

направлені на поступове поліпшення умов в галузі безпеки і гігієни праці на

мікропідприємствах, а також на малих і середніх підприємствах і в

неформальній економіці [149].

Для об‘єктивної оцінки умов праці на виробництві проводиться атестація

робочих місць згідно Порядком проведення атестації робочих місць за умовами

праці, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.1992 р.

№ 442 [120]. Атестація робочих місць за умовами праці проводиться на

підприємствах і організаціях незалежно від форм власності й господарювання,

де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є

потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що

можуть несприятливо впливати на стан здоров‘я працюючих, а також на їхніх

нащадків як тепер, так і в майбутньому. Основна мета атестації полягає у

110

регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і

працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці,

пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у

несприятливих умовах.

Для проведення атестації робочих місць та встановлення пріоритету в

проведенні оздоровчих заходів використовуються Державні санітарні норми та

правила «Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та

небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості

трудового процесу», затверджені Наказом Міністерства охорони здоров‘я

України від 08.04.2014 № 248, зареєстровано в Міністерстві юстиції України

06.05.2014 за № 472/25249 [39].

Виходячи з принципів наведеної Гігієнічної класифікації, умови праці

діляться на чотири класи – оптимальні, допустимі, шкідливі та небезпечні

(екстремальні). Оптимальні умови праці – такі умови, при яких зберігається не

лише здоров‘я працюючих, а й створюються передумови для підтримання

високого рівня працездатності. Оптимальні гігієнічні нормативи виробничих

факторів встановлені для мікроклімату і факторів трудового процесу.

Для інших факторів за оптимальні умовно приймаються такі умови праці, за

яких несприятливі фактори виробничого середовища не перевищують рівнів,

прийнятих за безпечні для населення. Допустимі умови праці характеризуються

такими рівнями факторів виробничого середовища і трудового процесу, які не

перевищують встановлених гігієнічних нормативів, а можливі зміни

функціонального стану організму відновлюються за час регламентованого

відпочинку або до початку наступної зміни та не чинять несприятливого впливу

на стан здоров‘я працюючих та їх потомство в найближчому і віддаленому

періодах. Шкідливі умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих

виробничих факторів, які перевищують гігієнічні нормативи і здатні чинити

несприятливий вплив на організм працюючого та/або його потомство.

Шкідливі умови праці за ступенем перевищення гігієнічних нормативів та

вираженості можливих змін в організмі працюючих поділяються на чотири

ступені: 1 ступінь – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих

111

факторів виробничого середовища та трудового процесу, які, як правило,

викликають функціональні зміни, що виходять за межі фізіологічних коливань

(останні відновлюються при тривалішій, ніж початок наступної зміни, перерві

контакту з шкідливими факторами) та збільшують ризик погіршення здоров‘я;

2 ступінь – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів

виробничого середовища і трудового процесу, які здатні викликати стійкі

функціональні порушення, призводять у більшості випадків до зростання

виробничо-обумовленої захворюваності, появи окремих ознак або легких форм

професійної патології (як правило, без втрати професійної працездатності), що

виникають після тривалої експозиції (10 років та більше); 3 ступінь – умови

праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого

середовища і трудового процесу, які призводять, окрім зростання виробничо-

обумовленої захворюваності, до розвитку професійних захворювань, як

правило, легкого та середнього ступенів важкості (з втратою професійної

працездатності в період трудової діяльності); 4 ступінь – умови праці

характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого

середовища і трудового процесу, які здатні призводити до значного зростання

хронічної патології та рівнів захворюваності з тимчасовою втратою

працездатності, а також до розвитку важких форм професійних захворювань (з

втратою загальної працездатності);

Небезпечні (екстремальні) умови праці характеризуються такими рівнями

шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, вплив яких

протягом робочої зміни (або ж її частини) створює загрозу для життя, високий

ризик виникнення важких форм гострих професійних уражень [39].

Відповідно до ч. 5 ст. 153 КЗпП України забороняється власнику або

уповноваженому ним органу незалежно від форм власності вимагати від

працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для його життя, а

також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці, а

працівнику надається право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася

виробнича ситуація, яка є небезпечною для його життя чи здоров‘я або життя

чи здоров‘я людей, які його оточують, або шкідлива для навколишнього

112

середовища [60]. Працівник зобов‘язаний негайно повідомити про те, що умови

праці не відповідають законодавчим вимогам безпосереднього керівника або

роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується

спеціалістами з охорони праці юридичної особи за участю представника

профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань

охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а

також страхового експерта з охорони праці. Крім того, працівник має право у

визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо

власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю,

умови колективного чи трудового договору (ч. 3, ст. 38 КЗпП України). У

цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі,

передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону праці» від

14.10.92 р. № 2694-XII, умови праці на робочому місці, безпека технологічних

процесів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів

колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а

також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону про охорону праці роботодавець зобов‘язаний

створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці

відповідно до нормативно-правових актів [150]. Обов‘язок власника або

уповноваженого ним органу вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення

умов праці працівників шляхом впровадження прогресивних технологій,

досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва,

вимог ергономіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження та усунення

запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження

інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань тощо передбачається також

статтею 158 КЗпП України [60].

Таким чином, незабезпечення роботодавцем здорових і безпечних умов

праці працівникам є порушенням правил охорони праці, техніки безпеки,

промислової санітарії та свідчить про наявність вини роботодавця у деліктному

правопорушенні щодо відшкодування шкоди завданої на виробництві.

113

Відповідно до ст. 43 Закону про охорону праці за порушення

законодавства про охорону праці та невиконання приписів (розпоряджень)

посадових осіб органів виконавчої влади з нагляду за охороною праці юридичні

та фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману

працю, притягаються органами виконавчої влади з нагляду за охороною праці

до сплати штрафу в порядку, встановленому законом [150]. Сплата штрафу не

звільняє юридичну або фізичну особу, яка відповідно до законодавства

використовує найману працю, від усунення виявлених порушень у визначені

строки. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати п‘яти відсотків

середньомісячного фонду заробітної плати за попередній рік юридичної чи

фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Кошти від застосування штрафних санкцій до юридичних чи фізичних осіб, які

відповідно до законодавства використовують найману працю, посадових осіб і

працівників зараховуються до Державного бюджету України.

Притягнення до відповідальності посадових осіб і працівників за

порушення законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці

здійснюється відповідно до Кодексу України про адміністративні

правопорушення (далі – КпАП).

Згідно з частин п‘ятої та шостої ст. 41 КпАП порушення вимог

законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці тягне за собою

накладення штрафу на працівників від чотирьох до десяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян і на посадових осіб юридичних осіб незалежно від

форм власності та фізичних осіб - суб‘єктів підприємницької діяльності – від

двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів фізичних осіб.

Порушення встановленого порядку повідомлення (надання інформації)

центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

охорони праці, про нещасний випадок на виробництві тягне за собою

накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ, організацій

незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які

використовують найману працю, і на фізичних осіб, які не мають статусу

114

підприємців та використовують найману працю, від двадцяти до п‘ятдесяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [63].

Відповідно до ст. 231 КпАП, центральний орган виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері охорони праці, розглядає справи: про

порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, щодо

безпечного ведення робіт, зберігання, використання та обліку вибухових

матеріалів у галузях промисловості та на об‘єктах, підконтрольних

центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

охорони праці, про порушення законодавства про надра, а також невиконання

законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері охорони праці (частини п‘ята (крім

порушень санітарних норм) і шоста статті 41 КпАП. Від імені органів

центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

охорони праці, розглядати справи про адміністративні правопорушення,

передбачені частинами п‘ятою (крім порушень санітарних норм) і шостою

статті 41 КпАП, і накладати адміністративні стягнення мають право: державні

інспектори – штраф до двадцяти п‘яти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян; головні державні інспектори, начальники інспекцій центрального

органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці,

та їх заступники - штраф до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян; начальники управлінь і відділів центрального органу виконавчої

влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, та їх заступники -

штраф до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; керівник

центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

охорони праці, та його заступники – штраф до п‘ятдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян [63].

У свою чергу, статтею 236 КпАП передбачено, що органи державної

санітарно-епідеміологічної служби розглядають справи про адміністративні

правопорушення, передбачені частиною п‘ятою статті 41 КпАП, коли вони є

порушеннями санітарних норм. Від імені органів державної санітарно-

епідеміологічної служби розглядати справи про адміністративні

115

правопорушення і накладати адміністративні стягнення в межах територій та

об‘єктів нагляду, визначених законодавством, мають право лікарі-гігієністи,

лікарі-епідеміологи органів державної санітарно-епідеміологічної служби –

щодо адміністративних правопорушень, передбачених частиною п‘ятою статті

41 (коли вони є порушеннями санітарних норм) [63].

Відповідальність за порушення вимог законодавчих та інших нормативно-

правових актів про охорону праці службовою особою юридичної особи або

фізичною особою – суб‘єктом підприємницької діяльності, якщо це порушення

заподіяло шкоду здоров‘ю потерпілого, у вигляді штрафу від ста до двохсот

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк

до двох років, або обмеження волі на той самий строк передбачена також 271

КК України. У разі, якщо таке порушення спричинило загибель людей або інші

тяжкі наслідки, таке діяння карається виправними роботами на строк до двох

років або обмеженням волі на строк до п‘яти років, або позбавленням волі на

строк до семи років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися

певною діяльністю на строк до двох років або без такого [69].

Отже, притягнення роботодавця до відповідальності за порушення вимог

охорони праці здійснюється органами виконавчої влади з нагляду за охороною

праці, органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері

охорони праці, органами державної санітарно-епідеміологічної служби, а також

судом. Доказами порушення роботодавцем вимог щодо охорони праці можуть

виступати постанова про притягнення до адміністративної відповідальності,

вирок суду.

У свою чергу, процедура проведення розслідування та ведення обліку

нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися з

працівниками юридичних осіб незалежно від форми власності на нормативному

рівні врегульована Порядком № 1232 [117].

Відповідно до п. 7 Порядку № 1232 розслідування та облік нещасних

випадків підприємство має проводити у випадку [117]:

– раптового погіршення стану здоров‘я працівника;

116

– отримання ним поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних

ушкоджень, заподіяних іншою особою;

– гострого професійного захворювання і гострого професійного та інших

отруєнь;

– отримання теплового удару, опіку, обмороження у разі утоплення,

ураження електричним струмом, блискавкою чи іонізуючим випромінюванням;

– отримання інших ушкоджень унаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха,

контакту з представниками рослинного і тваринного світу, що призвів до

втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до

необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу не менше ніж на один

робочий день;

– зникнення працівника під час виконання ним трудових обов‘язків;

– смерті працівника на підприємстві.

Отже, розслідуватися має будь-який випадок погіршення стану здоров‘я

працівника, що стався на підприємстві.

Процедура розслідування нещасного випадку на виробництві складається з

наступних етапів: 1) виявлення нещасного випадку; 2) повідомлення

лікувально-профілактичним закладом підприємства та відповідних органів про

звернення потерпілого; 3) повідомлення роботодавцем відповідних органів про

нещасний випадок та організація його розслідування; 4) проведення

розслідування нещасного випадку.

Розглянемо їх докладніще.

1. Виявлення нещасного випадку. Згідно з п. 8 Порядку № 1232

потерпілий або працівник, який виявив нещасний випадок, чи інша особа –

свідок нещасного випадку негайно повідомляє керівника робіт, який

безпосередньо здійснює контроль за станом охорони праці на робочому місці

(безпосередній керівник робіт), чи іншу уповноважену особу підприємства і

вживає заходів для надання потрібної допомоги потерпілому.

У разі настання нещасного випадку безпосередній керівник робіт:

117

1) терміново організовує надання першої невідкладної допомоги

потерпілому, забезпечує у разі потреби його доставку до лікувально-

профілактичного закладу;

2) негайно повідомляє роботодавця про те, що сталося;

3) уживає заходів щодо збереження до прибуття комісії з розслідування

(спеціального розслідування) нещасного випадку обстановки на робочому місці

та машин, механізмів, обладнання, устаткування у такому стані, у якому вони

були на час настання нещасного випадку (якщо це не загрожує життю чи

здоров‘ю інших працівників і не призведе до більш тяжких наслідків та

порушення виробничих процесів), а також вживає заходів для недопущення

подібних нещасних випадків.

2. Повідомлення лікувально-профілактичним закладом підприємства

та відповідних органів про звернення потерпілого. Згідно з п. 9 Порядку

№ 1232 лікувально-профілактичний заклад має передати протягом доби з

використанням засобів зв‘язку та на паперовому носії екстрене повідомлення

про звернення потерпілого з посиланням на нещасний випадок на виробництві:

1) підприємству, де працює потерпілий;

2) робочому органові виконавчої дирекції Фонду соціального страхування

України за місцем розташування підприємства, де працює потерпілий, або за

місцем настання нещасного випадку з фізичною особою – підприємцем чи

особою, яка забезпечує себе роботою самостійно;

3) територіальному органові Державної служби гірничого нагляду та

промислової безпеки України за місцем настання нещасного випадку;

4) закладові державної санітарно-епідеміологічної служби, який здійснює

державний санітарно-епідеміологічний нагляд за підприємством, де працює

потерпілий, або такому закладові за місцем настання нещасного випадку з

фізичною особою – підприємцем чи особою, яка забезпечує себе роботою

самостійно, у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння).

Лікувально-профілактичний заклад обов‘язково проводить у порядку,

встановленому МОЗ, необхідні дослідження і складає протокол про наявність в

організмі потерпілого алкоголю (наркотичних засобів чи отруйних речовин) та

118

визначає ступінь його сп‘яніння. Відповідний висновок чи витяг з протоколу, а

також висновок про ступінь тяжкості травми (із зазначенням коду діагнозу

згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених

проблем охорони здоров‘я (МКХ-10) подаються на запит роботодавця, Фонду

до утворення комісії з проведення розслідування нещасного випадку або голови

комісії після її утворення протягом однієї доби з моменту одержання запиту.

3. Повідомлення роботодавцем відповідних органів про нещасний

випадок та організація його розслідування. Одержавши повідомлення про

нещасний випадок, роботодавець, керуючись п. 10 Порядку № 1232,

зобов‘язаний:

1) протягом однієї години передати з використанням засобів зв‘язку та

протягом доби на паперовому носії повідомлення про нещасний випадок:

– Фонду соціального страхування України за місцем розташування

підприємства, на якому стався нещасний випадок;

– керівникові первинної організації профспілки незалежно від членства

потерпілого в профспілці (у разі наявності на підприємстві кількох профспілок

– керівникові профспілки, членом якої є потерпілий, а в разі відсутності

профспілки – уповноваженій найманими працівниками особі з питань охорони

праці);

– керівникові підприємства, де працює потерпілий, якщо останній є

працівником іншого підприємства;

– органові державного пожежного нагляду за місцем розташування

підприємства в разі настання нещасного випадку внаслідок пожежі;

– закладові державної санітарно-епідеміологічної служби, який здійснює

санітарно-епідеміологічний нагляд за підприємством (у разі виявлення гострого

професійного захворювання (отруєння);

2) протягом доби утворити комісію у складі не менше трьох осіб та

організувати проведення розслідування.

Згідно з п. 11 Порядку № 1232 до складу комісії входять керівник

(спеціаліст) служби охорони праці або посадова особа, на яку роботодавцем

покладено виконання функцій з охорони праці (голова комісії), представник

119

Фонду за місцезнаходженням підприємства, представник первинної профспілки

(у разі наявності на підприємстві кількох профспілок - представник профспілки,

членом якої є потерпілий, а у разі відсутності профспілки - уповноважена

найманими працівниками особа з питань охорони праці), а також представник

підприємства, інші особи.

Потерпілий або уповноважена ним особа, яка представляє його інтереси,

не входить до складу комісії, але має право брати участь у її засіданнях,

вносити пропозиції, подавати документи щодо нещасного випадку, давати

відповідні пояснення, в тому числі викладати в усній і письмовій формі

особисту думку щодо обставин і причин настання нещасного випадку та

одержувати від голови комісії інформацію про хід проведення розслідування.

Голова комісії зобов‘язаний письмово поінформувати потерпілого або

уповноважену ним особу, яка представляє його інтереси, про його або її права і

з початку роботи комісії запросити до співпраці.

4. Проведення розслідування нещасного випадку. Відповідно до п. 14

Порядку № 1232 комісія зобов‘язана протягом трьох робочих днів із часу її

утворення:

– обстежити місце настання нещасного випадку, одержати письмові

пояснення потерпілого, якщо це можливо, опитати осіб – свідків нещасного

випадку та причетних до нього осіб;

– визначити відповідність умов праці та її безпеки вимогам законодавства

про охорону праці;

– з‘ясувати обставини й причини настання нещасного випадку;

– вивчити первинну медичну документацію (журнал реєстрації

травматологічного пункту лікувально-профілактичного закладу, звернення

потерпілого до медичного пункту або медико-санітарної частини підприємства,

амбулаторну картку та історію хвороби потерпілого, документацію відділу

кадрів, відділу (служби) охорони праці тощо);

– визначити, чи пов‘язаний нещасний випадок із виробництвом;

– установити осіб, які допустили порушення вимог законодавства про

охорону праці;

120

– розробити план заходів щодо запобігання подібним нещасним випадкам;

– у разі якщо нещасний випадок визнано таким, що пов‘язаний з

виробництвом, скласти у п‘яти примірниках акт проведення розслідування

нещасного випадку за формою Н-5 згідно з додатком 3 до Порядку № 1232 та

акт про нещасний випадок, пов‘язаний з виробництвом, за формою Н-1 згідно з

додатком 4 до вказаного Порядку і передати їх роботодавцеві для

затвердження;

– якщо ж нещасний випадок визнано таким, що не пов‘язаний з

виробництвом, скласти у п‘яти примірниках лише акт за формою Н-5. У той же

час на основі отриманих під час розслідування відомостей, керуючись

Порядком № 270, комісія складає акт про нещасний випадок невиробничого

характеру за формою НТ, наведеною в додатку 3 до цього Порядку.

Слід відзначити, що Порядком № 1232 не передбачено обмеження строку

давності для призначення розслідування нещасних випадків на виробництві, а

також визначено права потерпілого (членів його сім‘ї чи уповноваженої особи,

яка представляє їх інтереси за довіреністю) на оскарження висновків комісії

[117]. Так, нещасний випадок, про який своєчасно не повідомлений керівник

підприємства або роботодавець потерпілого або внаслідок якого втрата

працездатності настала не відразу, розслідується і береться на облік протягом

місяця після надходження заяви потерпілого або уповноваженої ним особи, яка

представляє його інтереси (незалежно від терміну настання нещасного

випадку). Відповідна норма передбачена п. 23 Порядку № 1232. У разі

реорганізації підприємства, на якому стався такий нещасний випадок,

розслідування проводиться його правонаступником, а у разі ліквідації

підприємства встановлення факту настання нещасного випадку розглядається у

судовому порядку. Якщо факт настання нещасного випадку встановлено

рішенням суду, розслідування організовує територіальний орган

Держгірпромнагляду за місцем настання нещасного випадку та утворює

комісію у складі не менш як чотири особи. Крім того, у разі незгоди

потерпілого, членів його сім‘ї чи уповноваженої особи, яка за довіреністю

представляє їх інтереси, з висновками комісії щодо обставин і причин

121

нещасного випадку, то в пунктах 34, 54 Порядку № 1232 визначено права

зазначених суб‘єктів на оскарження таких висновків. Для цього вони можуть

звернутися з обґрунтованими запереченнями, разом з підтверджуючими

документами, до роботодавця чи органу Держгірпромнагляду або вирішити

питання в судовому порядку.

Враховуючи зазначене доказами вини роботодавця за заподіяну шкоду слід

визначити акт про нещасний випадок на виробництві або акт про професійне

захворювання; висновок службових осіб (органів), які здійснюють контроль і

нагляд за охороною праці та дотриманням законодавства про працю, або

профспілкового органу щодо причин ушкодження здоров‘я; медичний

висновок про професійне захворювання; рішення суду.

Отже, боржником у деліктному зобов‘язанні із заподіяння шкоди фізичній

особі під час виконання трудових, службових обов‘язків є роботодавець. Для

притягнення роботодавця до відповідальності по відшкодуванню шкоди,

завданої працівнику недостатньо встановити лише факт завдання шкоди, але і

необхідно довести наявність порушення з боку роботодавця правил охорони

праці, техніки безпеки тощо. При цьому, особливістю суб‘єктного складу

зобов‘язань з відшкодування шкоди є те, що відповідальність за шкоду

покладається на роботодавця незалежно від того, що хто є безпосереднім

заподіювачем шкоди. Оскільки роботодавець зобов‘язаний забезпечити

дотримання вимог охорони праці всіма робітниками і службовцями, тому він

визнається винним і у випадках, коли здоров‘я потерпілого пошкоджено з вини

будь-якого працівника даного підприємства при виконанні трудових обов‘язків.

Правовою підставою недоговірної відповідальності організації є ст. 1172

ЦК України, у зміст якої закладено вимогу до юридичної особи або фізичної

особи відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним

своїх трудових (службових) обов‘язків [222]. Як відзначають вчені, правило про

коло осіб, протиправні й винні вчинки яких розглядаються як дії самої

організації, є загальним правилом віднесення до суб‘єктів відповідальності

організації. Відповідальність організації за дії її працівників випливає із суті

організації як колективного соціального утворення. Працівник, здійснюючи

122

свої трудові обов‘язки, не виступає як окремий суб‘єкт права - із сумарних дій

працівників при здійсненні їх трудових (службових) обов‘язків складається

діяльність організації як єдиного цілого [221 c. 521]. Отже, встановлюючи

вимогу відшкодування організацією шкоди, ст. 1172 ЦК України передбачає

такі ознаки складу цивільного правопорушення, як підстави для

відшкодування: а) наявність трудових (службових) зв‘язків між організацією та

працівником, з вини якого заподіяно шкоду; б) заподіяння шкоди працівником

при виконанні ним трудових (службових) обов‘язків. Як зазначено у ч. 1 п. 5

постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами

цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» № 6 від 27 березня

1992 року, відповідальність юридичної особи настає лише у випадках, коли

особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з даною організацією в

трудових відносинах, і шкода, заподіяна нею у зв‘язку з виконанням трудових

(службових) обов‘язків, незалежно від того, постійним, сезонним, тимчасовим

за трудовим договором чи на інших умовах вона була працівником цієї

організації [152]. Таким чином, підставою відповідальності роботодавця є не

лише вина її керівного органу, а й будь-якого працівника, який під час

виконання своїх трудових обов‘язків заподіяв шкоду. При цьому, дії

працівника, які за своїм змістом не випливають з його становища як працівника

даної організації, хоча і вчинені ним під час виконання трудових обов‘язків,

наприклад, хуліганство, бійка тощо, не тягнуть за собою відповідальності

роботодавця. Відшкодування здійснює сам працівник на загальних підставах

позадоговірної відповідальності.

На думку А. М. Лушникова і М. В. Лушникової, в країнах Євросоюзу

матеріальна відповідальність роботодавця виникає зазвичай за недотримання

обов‘язків за трудовим договором забезпечити здорові та безпечні умови праці,

за недоговірні правопорушення (делікти) тощо. Така відповідальність базується

переважно на цивільно-правових або соціально-страхових началах. Останні

виражаються через виплати потерпілому грошових сум в розмірі заробітку або

його частини залежно від міри втрати професійної працездатності. У більшості

123

країн виплати із соціального страхування (пенсія по інвалідності тощо)

зараховуються в рахунок відшкодування шкоди [77, с. 845–846].

2.2. Обсяг відшкодування майнової та немайнової шкоди, завданої

здоров’ю або життю фізичної особи на виробництві

Для правильного вживання норм про відшкодування шкоди, заподіяної

здоров‘ю фізичної особи (працівника, робітника, службовця) при виконанні

нею трудових (службових) обов‘язків, необхідно дати тлумачення понять

«об‘єм», «характер», «розмір» відшкодування шкоди. Об‘єм відшкодування

включає реальні збитки, неотримані доходи та немайнову (моральну) шкоду

(ст. ст. 16, 23, 1166, 1167 ЦК України).

Характер відшкодування - це конкретні види відшкодування шкоди, з яких

складається об‘єм відшкодування. Від характеру шкоди залежить розмір його

відшкодування. Розмір шкоди відображає в кількісному відношенні грошовий

еквівалент об‘єм шкоди, що підлягає відшкодуванню.

Суд не має права змінити об‘єм відшкодування в його юридичному

значенні і постановити всупереч обставинам справи, що, наприклад,

відшкодуванню підлягає лише реальний збиток, відмовивши в стягненні

неотриманих доходів.

Таким чином, ми вважаємо, що під об‘ємом відшкодування шкоди слід

розуміти гарантовану законом або договором суму відшкодування,

еквівалентну нанесеній шкоді. Розмір же шкоди - це кількісний показник

втраченого заробітку, додатково понесених витрат і компенсації моральної

шкоди.

Звертаючись до аналізу обсягу відшкодування майнової та немайнової

шкоди, завданої здоров‘ю та життю фізичної особи при виконанні трудових,

службових обов‘язків слід перш за все визначити, що шкода завдана на

виробництві являє собою сукупність несприятливих для здоров‘я або життя

124

фізичної особи, якій вона завдана, особистих немайнових, а також майнових

наслідків, що виникли в разі порушення її суб‘єктивних цивільних прав.

Заподіяння здоров‘ю фізичної особи шкоди на виробництві спричиняє

зниження її працездатності, що призводить до зменшення заробітної плати. При

заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одержувати

майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні

померлого, а також у витратах на поховання померлого.

Незважаючи на активну нормотворчу діяльність у розглянутій сфері

правовідносин, в радянський період часу в цивільному законодавстві повністю

не втілився в життя принцип повного відшкодування шкоди. Зокрема, при

визначенні розміру збитку не враховували підвищення заробітку потерпілого,

на що неодноразово зверталася увага в науковій літературі. Так, М. М. Агарков

висловлював думку, згідно якої відшкодування втраченого заробітку повинно,

по-перше, компенсувати повністю фактичний середній заробіток потерпілого,

по-друге, враховувати ті підвищення заробітку, які наступають в силу

індивідуальних причин (підвищення заробітної плати, як загальне так і

стосовно окремих професій) [2, c. 72]. «... При ушкодженні здоров‘я, -

вказувала М. Я. Шимінова, - враховується, не той заробіток, що був раніше, а

той, який отримував би потерпілий, не будь нещасного випадку» [230, c. 118].

Тому, на думку А. М. Белякової, законодавцю необхідно « передбачити

можливість обліку заробітку потерпілого в майбутньому (наприклад,

підвищення заробітку працівникам певних професій), а у зв‘язку з цим і

можливість підвищення розміру відшкодування» [234, c. 185]. Тільки таке

вирішення питання, вважали вчені, дозволить досягти реального здійснення

принципу повного відшкодування шкоди.

Правила щодо відшкодування майнової шкоди завданої каліцтвом, іншим

ушкодженням здоров‘я або смертю на виробництві передбачаються ст.ст. 1195 -

1208 ЦК України. Зокрема, відповідно до ст. 1195 ЦК України передбачено, що

фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров‘я фізичній особі, зобов‘язана відшкодувати потерпілому

заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної

125

або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати,

викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного

лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Шкода,

завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров‘я,

відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв‘язку з втратою

здоров‘я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.

Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування

шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров‘я

[222].

За загальним правилом, закріпленим в ст. 1166 ЦК України, об‘єм

відшкодування шкоди має бути повним. Отже, на зобов‘язання із спричинення

шкоди здоров‘ю працівника, поширюється загальний для всіх зобов‘язань із

заподіяння шкоди принцип повного відшкодування шкоди.

У даній нормі закріплений принципово новий підхід до визначення об‘єму

відшкодування шкоди, а саме: законодавець встановив можливість

відшкодування не лише заробітку, який потерпілий мав, але і заробітку, який

він дійсно міг отримати, якби його здоров‘ю не була cпричинна шкода.

Як зазначено у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від

27.03.1992 № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами

про відшкодування шкоди», відшкодування шкоди у зв‘язку з ушкодженням

здоров‘я складається зі щомісячних платежів (страхових виплат), що

виплачуються протягом строку, на який встановлено втрату працездатності, та

додаткових витрат, що виплачуються протягом строку, на який визначено

потребу в них. Суми на відшкодування шкоди (страхові виплати) мають

присуджуватись потерпілому з дня втрати працездатності внаслідок нещасного

випадку або з дня встановлення професійного захворювання, а особам, які

мають право на виплати у зв‘язку зі смертю годувальника, – з дня смерті

потерпілого, але не раніше дня виникнення права на виплати. При поданні

заяви про відшкодування шкоди після закінчення трьох років із дня втрати

потерпілим працездатності внаслідок нещасного випадку або з дня смерті

годувальника присудження виплат провадиться з дня звернення з такими

126

вимогами [152]. При цьому, в рішенні суд повинен навести точний розрахунок

присуджених сум для відшкодування шкоди та строки їх виплати.

Порядок розрахунку середньої заробітної плати для визначення розміру

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров‘я

визначає ст. 1197 ЦК України [222]. Базою для розрахунку розміру втраченого

фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров‘я

заробітку є середній місячний заробіток, який потерпілий мав до каліцтва або

іншого ушкодження здоров‘я. Для визначення розміру втраченого заробітку

середній місячний заробіток слід помножити на встановлений медико-

соціальною експертною комісією (далі – МСЕК) відсоток втрати професійної

працездатності, а цей добуток - розділити на 100.

Як зазначено в Інструкції про встановлення причинного зв‘язку смерті з

професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом,

затвердженій наказом Міністерства охорони здоров‘я України від 15.11.2005

№ 606, стійка втрата професійної працездатності – інвалідність внаслідок

професійного захворювання (отруєння) чи трудового каліцтва та/або відсотки

втрати професійної працездатності [140].

Ступінь втрати професійної працездатності потерпілих яким заподіяно

ушкодження здоров‘я, пов‘язане з виконанням трудових обов‘язків

визначається МСЕК у відсотках згідно з Порядком встановлення медико-

соціальними експертними комісіями ступеня стійкої втрати професійної

працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров‘я,

пов‘язане з виконанням трудових обов‘язків, затвердженим Наказом

Міністерства охорони здоров‘я України від 05.06.2012 № 420, зареєстрованим

в Міністерстві юстиції України 16.08.2012 р. за № 1387/21699 (далі – Порядок

№ 420). Відповідно до визначень наведених у вказаному Порядку № 420,

«професійна працездатність» це здатність даного працівника до роботи за

своєю професією (фахом) і кваліфікацією чи за іншою адекватною їй професією

(фахом); «професія» – це рід трудової діяльності людини, яка володіє

комплексом спеціальних знань, практичних навичок, одержаних шляхом

127

спеціальної освіти, навчання чи досвіду, які дають можливість здійснювати

роботу в певній сфері виробництва [118].

Згідно з п. 1.4. Порядку № 420, медико-соціальна експертиза потерпілого

здійснюється МСЕК у складі комісії за наявності: акта про нещасний випадок,

пов‘язаний з виробництвом, за формою Н-1; акта розслідування причин

виникнення хронічного професійного захворювання за формою П-4; медичного

висновку лікарсько-експертної комісії спеціалізованого профпатологічного

лікувально-профілактичного закладу про наявність (відсутність) професійного

характеру захворювання за відповідними формами; направлення роботодавця

чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму

чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду

соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань України, суду чи прокуратури; направлення закладу охорони

здоров‘я, за формою № 088/о, затвердженою наказом МОЗ України від

14.02.2012 № 110. При встановленні втрати професійної працездатності у

відсотках і потреби у додаткових видах допомоги МСЕК виходить тільки з

наслідків виробничої травми або професійного захворювання та пов‘язаних з

ними станів. Пунктом 1.7. Порядку № 420 передбачено, що травма пов‘язана з

виробництвом чи професійним захворюванням, що погіршили перебіг

захворювання, на яке потерпілий страждав раніше, ступінь втрати професійної

працездатності визначається, виходячи із спричинених ними порушень функцій

організму з урахуванням тих, що були раніше. При цьому, ступінь втрати

професійної працездатності при повторних нещасних випадках на виробництві

або нових професійних захворюваннях визначається за наслідками кожного з

них окремо, незалежно від того, виникли вони в період роботи в одного

роботодавця чи різних роботодавців (п.1.8. Порядку № 420) [118].

Ступінь втрати професійної працездатності у відсотках встановлюється,

виходячи з наслідків ушкодження здоров‘я внаслідок нещасного випадку на

виробництві або професійного захворювання з урахуванням професійних

здібностей, що є у потерпілого, клініко-функціональних можливостей і

важливих професійних якостей, які дозволяють продовжувати виконання

128

роботи за попередньою професією до нещасного випадку на виробництві і

професійного захворювання. Враховуються зниження кваліфікації, зменшення

обсягу виконуваної роботи та важкість праці в звичайних, спеціально створених

виробничих або інших умовах, ступінь втрати професійної працездатності

встановлюється в межах від 5 до 100 відсотків. Основним принципом

експертизи професійної працездатності потерпілого є сукупний аналіз клініко-

функціональних критеріїв, характеру професійної діяльності (кваліфікації,

якості і обсягу праці, здатності до його виконання), виду і ступеня обмеження

життєдіяльності.

Ступінь втрати професійної працездатності потерпілому у відсотках

встановлюється безстроково незалежно від віку у випадку анатомічних

дефектів, стійких необоротних морфологічних змін та розладу функцій органів

і систем організму, неефективності реабілітаційних заходів, несприятливого

прогнозу відновлення працездатності внаслідок нещасного випадку на

виробництві або професійного захворювання зі стійким порушенням

професійних здібностей. При встановленні ступеня втрати професійної

працездатності потерпілого у відсотках визначається потреба його в медичній,

соціальній та професійній реабілітації [118].

Група інвалідності при наслідках виробничої травми та професійному

захворюванні встановлюється залежно від видів порушення функцій організму

людини, критеріїв життєдіяльності відповідно до Інструкції про встановлення

груп інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров‘я

України від 05.09.2011 р. № 561, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України

14 листопада 2011 року за № 1295/20033 [139]. Згідно з положеннями п. 2.2.

зазначеної Інструкції передбачено, що порушення професійної працездатності

- найчастіша причина соціальної недостатності, яка може виникати первинно,

коли інші категорії життєдіяльності не порушені, або вторинно на основі

обмеження життєдіяльності. Здатність до праці за конкретною професією у

інвалідів з обмеженням інших критеріїв життєдіяльності може бути збережена

повністю або частково чи відновлена засобами професійної реабілітації, після

чого інваліди можуть працювати у звичайних або спеціально створених умовах

129

з повною чи неповною тривалістю робочого часу. Висновок про нездатність до

трудової діяльності готується лише у разі згоди інваліда (крім випадків, коли

інваліда визнано недієздатним).

Отже, втрата професійної працездатності є головним критерієм при

вирішенні питання про розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або

іншим ушкодженням здоров‘я. Якщо вона втрачена повністю, розмір

відшкодування дорівнює ста відсоткам середнього місячного заробітку

потерпілого. На момент розгляду судом справи про відшкодування шкоди

повинен бути наявним висновок МСЕК про ступінь втрати потерпілим

професійної працездатності. Цей висновок може бути використаний судом для

визначення розміру шкоди, яка завдана здоров‘ю та життю фізичної особи при

виконанні трудових, службових обов‘язків та яка підлягає відшкодуванню.

У свою чергу, для визначення розміру шкоди, яка завдана здоров‘ю та

життю фізичної особи при виконанні трудових, службових обов‘язків та яка

підлягає відшкодуванню суд може призначити також судово-медичну

експертизу. Вона проводиться згідно з Інструкцією про проведення судово-

медичної експертизи, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров‘я

України від 17.01.1995 р № 6, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України

26.07.1995 р. за № 254/790 [54]. Відповідно до 2.4.3 Інструкції, проведення

експертиз з визначення втрати загальної та професійної працездатності

здійснюється декількома експертами у відділах комісійних експертиз бюро

судово-медичних експертиз управлінь охорони здоров‘я обласних виконавчих

комітетів, у відділі комісійних експертиз республіканського бюро, а також у

судово-медичному відділі Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ

України. Застосування при цьому Порядку організації та проведення медико-

соціальної експертизи втрати працездатності та Порядку встановлення медико-

соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної

працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров‘я,

пов‘язане з виконанням трудових обов‘язків, не допускається.

Стосовно періоду, за який враховується заробіток потерпілого для

обчислення середнього заробітку, слід відзначити, що він визначається як

130

останні дванадцять або три останні календарні місяці, що передували

ушкодженню здоров‘я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого

ушкодження здоров‘я. Право вибору періоду, за який обчислюється середній

заробіток належить потерпілому. Вбачається слушною позиція вчених щодо

того, що слова «місяці перед припиненням роботи» (ч. 2 ст. 1197 ЦК України)

слід тлумачити як місяці, що передували місяцю, в якому особа зазнала

каліцтва або іншого ушкодження здоров‘я, а не місяцю, в якому потерпілий був

звільнений з роботи за власним бажанням чи у зв‘язку з виявленою

невідповідністю обійманій посаді чи виконуваній роботі за станом здоров‘я

[95]. Таким чином, в разі втрати працездатності розмір відшкодування шкоди

виражається у втраченому в майбутньому заробітку потерпілої особи та

визначається на майбутній час, виходячи з даних, які належать до періоду, що

минув.

Положеннями ч. 3 ст. 1197 ЦК України визначено, що до втраченого

заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором

за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на

доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. Як і раніше, за

Цивільним кодексом України у складі втраченого заробітку (доходу) не

враховуються виплати одноразового характеру. З них у ст. 1197 ЦК України

пазвани три - це компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога

при звільненні, допомога по вагітності та пологах тощо.

На наш погляд, до таких виплат відносяться також і різні види грошових

допомог, які видаються в якості одноразової матеріальної допомоги окремим

працівникам за сімейними обставинами (з нагоди одруження або заміжжя,

народження дитини, поховання і т. п.); одноразову допомогу працівникам при

виході напенсію; оплата путівок працівникам та членам їхніх сімей на

лікування, відпочинок, екскурсію за рахунок підприємства та інші. Усі види

заробітку (доходу) враховуються в сумах, нарахованих до утримання податків

(ч. 3. ст. 1197 ЦК України). У ЗУ «Про загальнообов‘язкове державне соціальне

страхування» на цей рахунок міститься тільки наступна норма: «Під час

обчислення середньомісячного заробітку враховуються всі види виплат, на які

131

нараховувалися страхові внески» (п. 10 ст. 42). Проблема реалізації наведених

законодавчих положень корениться, на наш погляд в тому, що за чинним

законодавством частина доходів, одержуваних окремими фізичними особами, у

тому числі тими, що використовують найману працю, звільняється від

прибуткового податку.

Дискусійним, на наш погляд, є питання про те, чи повинні включатися до

складу втраченого заробітку (доходу) працівника суми, нараховані за час

оплачуваної відпустки, бо в законодавстві на цей рахунок не міститься прямої

вказівки. На практиці ці суми не враховуються при визначенні втраченого

постраждалим працівником заробітку. Аргументується це тим, що згідно із

ст. 2 ЗУ «Про відпустки» збереження середнього заробітку за період відпустки

є гарантією працівника і не відноситься до оплати праці [130].

Ми вважаємо виключення з розрахунку втраченого заробітку працівника

сум, нарахованих за час оплачуваної відпустки та інших одноразових виплат, не

є справедливим; дані суми є доходом працівника, з них утримується податок.

Необхідно, на наш погляд, доповнити ст. 1197 ЦК України таким положенням:

«До складу втраченого заробітку включаються суми, нараховані за час

оплачуваної відпустки та всіх інших одноразових виплат з яких утримується

податок». Таку ж фразу слід включити в у ст. 42 ЗУ «Про загальнообов‘язкове

державне соціальне страхування».

Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його

середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи

з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати

працівника його кваліфікації у цій місцевості [222].

Як відзначають у науковій літературі, питання визначення розрахункового

періоду для обчислення розміру середньої місячної заробітної плати мають

вирішуватись з урахуванням засад справедливості, добросовісності та

розумності, що входять до змісту принципу верховенства права. З урахуванням

цього із розрахункового періоду підлягають виключенню повні календарні

місяці, впродовж яких (повністю) потерпіла особа перебувала у відпустці в

зв‘язку з вагітністю та пологами (оскільки допомога у зв‘язку з вагітністю та

132

пологами не враховується при обчисленні середньої місячної заробітної плати,

врахування місяців, за які така допомога виплачувалась несправедливо б

зменшило розмір серед нього місячного заробітку, що є базою для визначення

розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням

здоров‘я), або не працювала з інших поважних причин (догляд за дитиною, що

не досягла віку трьох або шести років, відпустка без збереження заробітної

плати, надана відповідно до законодавства про працю). Не підлягають

врахуванню і ті календарні місяці, впродовж яких особа, що перебувала у

трудових правовідносинах, частково не працювала з інших поважних причин

(крім випадків, коли за особою зберігалася середня заробітна плата відповідно

до законодавства або особа отримувала допомогу згідно із законодавством про

державне соціальне страхування). Зокрема, не враховуються місяці, в які

працівники, прийняті на сезонні роботи, не працювали у зв‘язку із сезонними

перервами в роботі. У зв‘язку з виключенням із розрахункового періоду

окремих календарних місяців не передбачається заміна цих місяців

календарними місяцями, що передували розрахунковому періоду, а середня

заробітна плата визначається за меншу кількість календарних місяців (а не за

дванадцять чи три). Якщо потерпіла особа не пропрацювала в розрахунковому

періоді жодного повного календарного місяця, середня заробітна плата повинна

визначатись за фактично відпрацьовані дні (включаючи дні, коли особа не

працювала, але за нею зберігалось місце роботи і середня заробітна плата або

виплачувалась допомога згідно із законодавством про загальнообов‘язкове

державне соціальне страхування, а також дні вимушеного прогулу у разі

наступного поновлення особи на роботі). Середньоденний заробіток при цьому

слід помножити на кількість робочих днів за графіком виходу даного

працівника на роботу у відповідному місяці [95].

Отже, частина 3 ст. 1197 ЦК визначає види виплат, що здійснюються

роботодавцями на користь працівників, які враховуються при обчисленні

середнього місячного заробітку з метою подальшого визначення розміру

відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я. До

таких виплат належать усі види оплати праці за трудовим договором за місцем

133

основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи

фізичних осіб. Не можуть відноситись до таких виплат виплати за цивільно-

правовими договорами (незалежно від того, зареєстрований потерпілий як

підприємець чи ні). У силу спеціального зазначення у абзаці другому ч. 3

ст. 1197 ЦК України при обчисленні середнього заробітку для визначення

розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням

здоров‘я, не враховуються одноразові виплати, компенсація за невикористану

відпустку і вихідна допомога, хоча усі ці виплати є об‘єктом оподаткування

податком на доходи фізичних осіб [222]. При цьому одноразові виплати слід

розуміти як такі, що не передбачені системою оплати праці. Отже, до них не

належать премії квартальні, піврічні, а також винагорода за підсумками роботи

підприємства за рік. Ці виплати слід враховувати у відповідні місяці

розрахункового періоду у відповідній частці (одній дванадцятій, одній шостій,

одній третій). У випадку завдання каліцтва або ушкодження здоров‘я особи в

перший день роботи середня заробітна плата розраховується виходячи з

місячної тарифної ставки (тарифної ставки, розмір якої розраховано за місяць).

Усі види оплати праці, допомога по тимчасовій непрацездатності при

обчисленні середньої заробітної плати з метою визначення розміру

відшкодування враховуються в сумах, нарахованих до відрахування податку на

доходи фізичних осіб (а також до відрахування сум зборів на

загальнообов‘язкові державне соціальне страхування) [95].

Окрім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений

середньомісячний заробіток потерпілого, ч. 4 ст. 1197 ЦК України встановлює

також можливість вимагати відшкодувати і той заробіток, який він міг би

отримувати в майбутньому. Крім того, визначена втрата заробітку залежно від

різних факторів може змінюватись як в сторону зменшення, так і в сторону

збільшення.

Доцільно також доповнити ст. 42 ЗУ «Об Про загальнообов‘язкове

державне соціальне страхування» пунктом 17, виклавши його в такій редакції:

«Коли страховий випадок настав після закінчення терміну дії трудового

договору (контракту), за бажанням застрахованої особи враховується її

134

заробіток до закінчення терміну дії вказаного договору (контракту) або

звичайний розмір винагороди працівника його кваліфікації у цій місцевості на

момент встановлення страхового випадку, але не менше встановленої

відповідно до закону величини прожиткового мінімуму працездатного

населення в цілому по Україні на момент звернення за забезпеченням по

обов‘язковому соціальному страхуванню».

Залежно від тих чи інших обставин розмір відшкодування потерпілому

шкоди може змінюватися як у бік збільшення, так і у бік зменшення. Розмір

відшкодування може бути збільшений, якщо стан здоров‘я потерпілого

погіршився і працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на

момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК України),

або коли був збільшений розмір мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1208 ЦК

України) тощо. У випадках, коли працездатність потерпілого зросла порівняно

з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування

шкоди, особа, на яку покладено обов‘язок відшкодувати цю шкоду, має право

вимагати зменшення розміру відшкодування (ст. 1204 ЦК україни) [220, c. 783–

784]. Але у ЦК України не зазначено ані порядок збільшення розміру

відшкодування, ані граничні розміри збільшення відшкодування. Ступінь

втрати професійної працездатності, потребу в додаткових видах допомоги

визначають: МСЕК – якщо шкода була заподіяна у зв‘язку з виконанням

працівником трудових обов‘язків (в тому числі на шляху до роботи і з роботи);

судово-медичною експертизою - в решті випадків (п. 18 постанови Пленуму

ВСУ «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про

відшкодування шкоди»). Отже потерпілий має звернутися за відповідним

висновком до МСЕК або може звернутися з позовом до суду і у провадженні у

справі клопотати про призначення судово-медичної експертизи. Звернення з

вимогою про збільшення розміру відшкодування шкоди є правом потерпілого.

Тобто, у будь-якому випадку потерпіла особа повинна проявляти ініціативу і

звертатися за відповідними висновками про необхідність збільшення розміру

відшкодування до МСЕК, а в разі відмови зобов‘язаної особи на виплату

компенсації у більшому розмірі – до суду.

135

Зменшення розміру втраченого заробітку можливо при відшкодуванні

матеріальної шкоди завданої на виробництві у випадках: а) грубої

необережності потерпілого (ч.2 ст.1193 ЦК України). Коли ж мав місце умисел

потерпілого, завдана школа не відшкодовується. При цьому, вина потерпілого

не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч.1 ст.

1195 ЦК України, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника

та у разі відшкодування витрат на поховання; б) залежно від матеріального

становища потерпілого (ч.4 ст.1193 ЦК України); в) коли працездатність

потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення

питання про відшкодування шкоди (ст.1204 ЦК України).

Щодо зменшення розміру відшкодування, то можна зазначити, що у

статті 112 Закону України «Про державний бюджет України на 2006 рік» від

20.12.2005 № 3235-IV наведено наступне положення: «Установити, що у 2006

році відповідно до Закону України «Про загальнообов‘язкове державне

соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1105-14) (Відомості

Верховної Ради України, 1999 р., № 46/47, ст. 403) у разі встановлення комісією

з розслідування нещасного випадку, що ушкодження здоров‘я настало не лише

з причини, що залежить від роботодавця, а і внаслідок порушення потерпілим

нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги підлягає

зменшенню, але не більш як на 50 відсотків, у порядку, визначеному

Правлінням Фонду».

Стосовно майнової шкоди, завданої смертю фізичної особи необхідно

зазначити, що ч. 1 ст. 1200 ЦК України передбачає, що у разі смерті

потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які

були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від

нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Відповідно до чинного законодавства шкода відшкодовується наступним

особам:

1) дитині - до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту - до

закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

136

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного

віку, встановленого законом, - довічно;

3) інвалідам - на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому

членові сім‘ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і

здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, - до

досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, -

протягом п‘яти років після його смерті.

Особам, визначеним у пунктах 1-5, шкода відшкодовується у розмірі

середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка

припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його

утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів

потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором

довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.

Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному

обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та

інших доходів.

Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право

на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає

подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за

життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення)

виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами,

сестрами, внуками померлого.

Щодо відшкодування витрат на поховання, то особа, яка завдала шкоди

смертю потерпілого, зобов‘язана відшкодувати необхідну суму особі, яка

понесла витрати на поховання та на спорудження надгробного пам‘ятника. ЦК

України не містить переліку необхідних витрат. В житті до необхідних витрат

відносяться витрати на поховання, оплату вінків від близьких родичів, огорожу,

пам‘ятник тощо. Витрати на спорудження надгробного пам‘ятника

визначаються виходячи із його фактичної вартості, але не вище граничної

137

вартості стандартних пам‘ятників у даній місцевості (п. 24 постанови Пленуму

Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за

позовами про відшкодування шкоди»). Із цього положення, на наш погляд

вбачається, що сумма відшкодування витрат на поховання повинна бути

підтверджена шляхом надання платіжних квитанцій за витрати на поховання та

спорудження надгробного пам‘ятника.

Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці

витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується (ст. 1201 ЦК України).

Згідно статті 27 Закону України «Про загальнообов‘язкове державне

соціальне страхування» допомога на поховання надається у разі смерті

застрахованої особи, а також членів сім‘ї, які перебували на її утриманні:

дружини (чоловіка); дітей, братів, сестер та онуків, які не досягли 18 років або

старших цього віку, якщо вони стали інвалідами до 18 років (братів, сестер та

онуків - за умови, що вони не мають працездатних батьків), а студентів та учнів

середніх професійно-технічних та вищих навчальних закладів з денною

формою навчання - до 23 років; батька, матері; діда та баби за прямою лінією

спорідненості.

Не вважаються такими, що перебували на утриманні застрахованої особи,

члени сім‘ї, які мали самостійні джерела засобів до існування (одержували

заробітну плату, пенсію тощо). Допомога надається застрахованій особі, члену

її сім‘ї або іншим юридичним чи фізичним особам, які здійснили поховання.

Відповідно до статті 28 зазначеного Закону, допомога на поховання

застрахованої особи або особи, яка перебувала на її утриманні, надається в

розмірі, що встановлюється правлінням Фонду соціального страхування, але не

менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Особливості визначення втраченого заробітку, неповнолітньої особи, які

завдане каліцтво чи інше ушкодження здоров‘я передбачені ч. 2 ст. 1199

ЦК України, згідно з якою встановлено, що якщо потерпілою особою буде

неповнолітня особа, яка на момент ушкодження здоров‘я мала заробіток, то в

цьому випадку завдана шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її

138

заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної

плати.

Обсяг відшкодування майнової шкоди, завданої смертю на виробництві

визначається у розмірі середньомісячного заробітку потерпілого з

вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які

перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди.

Середньомісячний заробіток потерпілого розраховується за аналогічними

правилами, які встановлені для відшкодування шкоди, що завдана каліцтвом чи

іншим ушкодженням здоров‘я. При цьому, до складу доходів потерпілого

також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного

утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував. Особам, які

втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без

урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших

доходів. Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають

право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає

подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за

життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення)

виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами,

сестрами, внуками померлого. Розмір відшкодування може бути збільшений

законом (ч.ч. 2-4 ст.1200 ЦК України).

Як зазначено у п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від

27.03.1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами

про відшкодування шкоди», непрацездатним особам, які знаходились на

утриманні померлого і мають право на відшкодування у зв‘язку з його смертю,

відшкодування визначається у розмірі середньомісячного заробітку померлого

(при одночасній смерті годувальників, які разом їх утримували, - в розмірі

загальної суми заробітку померлих) за відрахуванням частки, що припадала на

нього самого і працездатних осіб, які знаходились на його утриманні, але не

мають права на відшкодування шкоди. Сума заробітку, що припадає на

утриманців, ділиться на їх кількість і з одержаної частки, відраховується пенсія

у зв‘язку з втратою годувальника (або відповідна частина пенсії, призначеної на

139

всіх утриманців); у разі ушкодження здоров‘я з виконанням потерпілим

трудових обов‘язків - пенсія заліку не підлягає, якщо відшкодування не полягає

страховій виплаті у вигляді пенсії у зв‘язку із втратою годувальника.

Неповнолітні діти, на утримання яких потерпілий виплачував або був

зобов‘язаний виплачувати аліменти, вважаються такими, що перебували на

його утриманні.

Непрацездатним особам, які не знаходились на його утриманні, але мали

право на відшкодування, його розмір визначається сумами, що стягувались за

рішенням суду (за заявою потерпілого), а при їх відсутності - встановлюється

судом з врахуванням матеріального стану непрацездатності осіб і можливості

потерпілого до смерті надавати їм допомогу з відрахуванням пенсії у зв‘язку з

втратою годувальника.

Якщо право на відшкодування одночасно мають непрацездатні особи, які

перебували, і ті, що не перебували на утриманні померлого, то спочатку

визначається розмір відшкодування для осіб, які не перебували на утриманні

померлого, після чого визначається розмір відшкодування для решти

непрацездатних відповідно до абзацу першого цього пункту [152].

Додатковим видом витрат, які повинні бути відшкодовані потерпілому

внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров‘я є його витрати, що

викликані необхідністю допомоги та догляду. У випадку обґрунтованості та

доведеності потерпілий може вимагати відшкодування додаткових витрат на

посилене харчування; санаторно-курортне лікування; придбання ліків;

протезування; сторонній догляд. Даний перелік не є вичерпним, і тому у

випадку необхідності можуть бути відшкодовані також і витрати на придбання

спеціальних транспортних засобів, підготовку до іншої професії тощо.

Отже, специфіка матеріальної шкоди, яка завдана життю та здоров‘ю

полягає в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі та оцінена в

грошовому еквіваленті, а тому, відшкодуванню підлягають майнові втрати, що

зазнала фізична особа, внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат

законодавець відносить заробіток, втрачений потерпілим внаслідок втрати чи

зменшення професійної або загальної працездатності, витрати, викликані

140

необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування,

придбання ліків, протезування, стороннього догляду, а також видатки на

поховання та інші витрати.

Враховуючи вищевикладене вбачається, що при вирішенні питання про

розмір відшкодування матеріальної шкоди, завданої каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров‘я на виробництві враховується втрата професійної

працездатності фізичної особи, при цьому, механізм, за допомогою якого

ступінь втрати працездатності визначається в грошовому вираженні є

втрачений заробіток фізичної особи, а також додаткові витрати, які викликані

необхідністю допомоги та догляду. Якщо професійна працездатність фізичної

особи втрачена повністю, розмір відшкодування матеріальної шкоди повинен

дорівнювати ста відсоткам середнього місячного заробітку потерпілого.

Інтерес також викликає до себе питання характеру виплат, що

здійснюються потерпілому роботодавцем до завершення розслідування

нещасного випадку. Питання полягає у тому, що, незважаючи на те, що

підставою виникнення зобов‘язання з відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю

або життю фізичної особи на виробництві, є факт її заподіяння, встановлення

вини роботодавця відбувається в ході розслідування нещасного випадку.

Зважаючи на це, існує певний проміжок часу між заподіянням шкоди і

моментом завершення розслідування нещасного випадку, а тому і

встановленню наявності або відсутності вини роботодавця в такому заподіянні.

Поряд із цим, це не означає, що роботодавець не може здійснити випалити

працівникові для отримання ним необхідної медичної допомоги. Питання

полягає в тому як кваліфікувати відповідні виплати? В цій частині існує певне

протиріччя. З одного боку, у випадку, коли працівник, який зазнав ушкодження

здоров‘я або життя, не має достатніх коштів для лікування, допомога

роботодавця може виявитись чи не єдиним засобом для отримання необхідного

медичного обслуговування і, як результат, мінімізації негативних наслідків для

працівника, й сприяння швидшому відновленню його працездатності. Але з

іншого боку сам факт надання такої допомоги може в подальшому

141

розцінюватись потерпілим, його захисниками або судом як факт визнання

роботодавцем своєї вини.

В цілому, вбачається, що здійснення роботодавцем виплат на користь

працівника до моменту завершення розслідування нещасного випадку на

виробництва слід розглядати як витрати підприємства на оплату послуг з

лікування працівників, які були надані установами охорони здоров‘я, або

матеріальну допомогу разового характеру, що надається підприємством

окремим працівникам у зв‘язку із сімейними обставинами, на оплату лікування,

оздоровлення дітей, поховання тощо. Такі види виплат не включаться до фонду

оплати праці і передбачені пунктами 3.30 та 3.31 Інструкції зі статистики

заробітної плати, затвердженої, наказом Державного комітету статистики

України від 13 січня 2004 року № 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 27 січня 2004 року за № 114/8713 [138]. Щоправда слід враховувати,

що підставою для надання такої допомоги не слід розглядати виключно заяву

потерпілої особи, оскільки на момент її видачі потерпілий може перебувати в

стані, що перешкоджає правильне усвідомлення власних дій, але факт

отримання відповідної допомоги повинен фіксуватись документально для

уникнення суперечностей.

Відповідні виплати не можуть бути кваліфіковані ані як відшкодування

завданої працівникові шкоди, ані як виконання обов‘язку відшкодування

замість третьої особи, ані як кредитування підприємством лікування

працівника.

Для відшкодування характерним є наявність обов‘язку деліквента

здійснити грошову виплату потерпілому. В силу того, що в аналізованій

ситуації особа деліквента не встановлена, не може мати місця і факт

відшкодування. Відсутня юридична підстава здійснення відшкодування певною

особою, а тому і необхідний елемент, який пов‘язує конкретну особу з

обов‘язком відшкодування. Використання «превентивного відшкодування» є

недопустимим, оскільки воно не пов‘язане з основним обов‘язком і може бути

підставою лише для виникнення самостійного правовідношення. Також в

аналізованому випадку дії роботодавця не можна розцінювати як виконання

142

обов‘язку боржника іншою особою (ст. 528 ЦК України) у випадку, якщо в ході

розслідування нещасного випадку або судовим рішенням буде встановлено

відсутність вини роботодавця в заподіянні такої шкоди. Частиною 1 ст. 528

ЦК України передбачається, що виконання обов‘язку може бути покладено

боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших

актів цивільного законодавства або суті зобов‘язання не випливає обов‘язок

боржника виконати зобов‘язання особисто. У цьому разі кредитор зобов‘язаний

прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою [222].

При цьому ч. 3 цієї статті ЦК України передбачається, що інша особа

може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки

втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо)

внаслідок звернення стягнення на це майно [222]. З цього вбачається, що в

досліджуваному нами випадку відсутні підстави для застосування цієї статті

ЦК України, оскільки на момент здійснення відшкодування невідомо хто є

боржником в зобов‘язанні з відшкодування, а тому відсутня особа, яка може

перекласти обов‘язок відшкодування на роботодавця.

Крім того, необхідно приймати до уваги і те, що ст. 1215 ЦК України

зокрема передбачається, що не підлягають поверненню безпідставно набуті

допомоги, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням

здоров‘я або смертю, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною

особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і

недобросовісності з боку набувача [222]. З цього слідує, що навіть якщо

роботодавець кваліфікує здійснення виплат працівникові для лікування до

моменту встановлення його вини в заподіянні шкоди такому працівнику, як

здійснення відшкодування, це не означає, що за відсутності вини роботодавця у

нього виникає право вимоги до винної особи, оскільки відсутня сама грошова

вимога. Вона не забезпечується правом регресу роботодавця, оскільки закон не

надає йому відповідного права.

Що ж стосується кредитування, то для виникнення відповідних відносин

необхідне договір кредиту або договір позики. Здійснення роботодавцем виплат

143

в односторонньому порядку не може розцінюватись як укладення відповідного

договору.

З урахуванням наведеного вбачається, що момент юридичної кваліфікації

нещасного випадку, який стався на виробництві, відіграє важливу роль і для

визначення характеру здійснених роботодавцем нарахувань на користь

потерпілого працівника. Незалежно від того чи буде встановлено вину

роботодавця в заподіянні шкоди здоров‘ю та життю фізичної особи на

виробництві, виплати, здійснені ним до моменту складання акту розслідування

нещасного випадку не свідчать про визнання роботодавцем своєї вини у

заподіянні шкоди працівникові і є добровільною разовою матеріальною

допомогою, що не підлягає поверненню.

Правове регулювання відшкодування немайнової (моральної) шкоди, в

тому числі й такої, що завдана на виробництві, здійснюється положеннями ч.ч.

3, 4, 5 ст. 23, п. 1 ст. 268, ст.ст. 1167, 1168 ЦК України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на

відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична

особа зазнала у зв‘язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров‘я; 2) у

душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв‘язку з протиправною

поведінкою щодо неї самої, членів її сім‘ї чи близьких родичів; 3) у душевних

стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв‘язку із знищенням чи

пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а

також ділової репутації фізичної або юридичної особи [222]. У свою чергу,

наявність категорії «моральна шкода» в положеннях ЦК України не вирішує

питання визначення розміру відшкодування моральної шкоди, завданої

внаслідок ушкодження здоров‘я або у разі смерті працівника.

Немайновою (мральною) є шкода, яка не має економічного змісту. Як

зазначає Лісніча Т. В., первісним наслідком посягання на нематеріальне благо

(життя, здоров‘я, свободу, недоторканність) є завдання моральної шкоди [75].

У судовій практиці моральна шкода визначається як втрати немайнового

характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних

144

явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або

бездіяльністю інших осіб (пункт 3 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про

відшкодування моральної (немайнової) шкоди» ) [132].

Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди,

звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її

вини. Зазначене свідчить про те, що цивільно-правова відповідальність

ґрунтується на презюмуванні винності боржників (делинквентів). Як

справедливо з цього приводу зазначав Л. А. Лунц, «якщо виконання не було, то

завжди діє презумпція (законне припущення), що в наявності вина боржника».

Таким чином у разі невиконання зобов‘язання передбачається, що дії

несправного контрагента носили винний характер, якщо деліквентом не

доведено протилежне. При цьому кредитор не зобов‘язаний подавати докази

винності боржника, вина якого презюмується [19, c. 20–22]. На практиці ж все

навпаки, і тягар доказування моральної (немайнової) шкоди лежить саме

потерпілій особі.

На практиці доволі часто виникають питання, що пов‘язані із розміром

грошового відшкодування моральної шкоди. Згідно з положеннями ч.ч. 3-5 ст.

23 ЦК України передбачено, що моральна шкода відшкодовується грішми,

іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної

шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини

фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або

позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала

моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з

урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні

розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає

відшкодуванню, та не пов‘язана з розміром цього відшкодування. Моральна

шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або

законом [222].

145

Таким чином, при встановленні розміру відшкодування моральної шкоди

ні суд, ні сторони не мають жодних законодавчих передумов для його

визначення. В Україні не тільки не встановлені чіткі методики нарахування

розміру моральної шкоди, але й не встановлено навіть бодай нижньої чи

верхньої межі, як орієнтирів, що і змушує суд при визначенні розміру

відшкодування моральної шкоди враховувати вимоги розумності,

справедливості і добросовісності. Цікаво при цьому відзначити, що ЦК УРСР

1964 року передбачав встановлення мінімуму компенсації моральної шкоди в

розмірі п‘яти мінімальних заробітних плат [223]. Крім того, в Правилах

відшкодування власником юридичної особи або уповноваженим ним органом

шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з

виконанням ним трудових обов‘язків, затверджених Постановою Кабінету

Міністрів України від 23.06.1993р. № 472, котрі діяли до 11 липня 2001 року,

передбачалось, що розмір відшкодування моральної шкоди не може

перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [123].

Досліджуючи з цього приводу судову практику вирішення питання

розміру відшкодування моральної шкоди цікаво відзначити рішення

Верховного Суду України від 04.11.2009 у справі за позовом особи до

державного підприємства (ДП) про відшкодування моральної шкоди. Позивач

звернувся до суду з позовом, посилаючись на те, що 19.03.2007р. під час роботи

на ДП із ним стався нещасний випадок, він отримав травму обличчя та правого

ока. Висновком медико-соціальної експертної комісії від 12.07.2007р. йому

вперше встановлено 55% втрати професійної працездатності та третю групу

інвалідності. У зв‘язку з тим, що внаслідок нещасного випадку йому була

завдана моральна шкода, просив стягнути з ДП 92 тис. грн. на її відшкодування.

Задовольняючи позов про відшкодування моральної шкоди з роботодавця та

визначаючи розмір такої шкоди, суд першої інстанції, із чим погодився суд

апеляційної інстанції, виходив із того, що таке відшкодування повинно

здійснюватися з підстав, передбачених Законом України від 23 вересня 1999

року № 1105-XIV «Про загальнообовязкове державне соціальне страхування від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

146

спричинили втрату працездатності», ст. ст. 1166, 1172 ЦК України, ст. 237-1

КЗпП України, з урахуванням положень постанови Пленуму Верховного Суду

України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про

відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Однак Верховний Суд України з такими висновками судів не погодився та

зазначив наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення

безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або

уповноважений ним орган. Статтею 237-1 КЗпП України передбачається

відшкодування власником або уповноваженим ним органом працівникові

моральної шкоди. Відшкодування такої шкоди провадиться тоді, коли

порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати

нормальних життєвих зв‘язків і вимагають від нього додаткових зусиль для

організації свого життя. Моральна шкода відшкодовується працівникові

безпосередньо роботодавцем за таких умов: наявності факту порушення

роботодавцем законних прав працівника; у разі виникнення у працівника

моральних страждань або втрати нормальних життєвих зв‘язків, або

виникнення необхідності для працівника додаткових зусиль для організації

свого життя; за наявності причинного зв‘язку між попередніми умовами.

Згідно з роз‘ясненнями, що містяться в п. 13 постанови Пленуму

Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування

моральної (немайнової) шкоди», відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за

наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема

виконання робіт у небезпечних для життя і здоров‘я умовах, яке призвело до

його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв‘язків чи вимагає

від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов‘язок

відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або

уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи

галузевої належності.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону праці» відшкодування

шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров‘я,

здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на

147

виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону

№ 1105-XIV. Однак, згідно з п. 27 ст. 77 Закону України «Про Державний

бюджет України на 2006 рік», Фонд не відповідає за завдану моральну шкоду,

оскільки зупинено дію абз. 4ст. 1, підп. «є» п. І ч. 1 ст. 21, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 34

Закону № 1105-XIV у частині відшкодування моральної шкоди застрахованим

особам і членам їхніх сімей. Крім того, із Закону № 1105-XIV Законом України

від 23 лютого 2007 року «Про внесення змін до Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності», який набрав чинності з 30 березня 2007 року виключена ч. 3

ст. 34, якою визначався розмір моральної шкоди, заподіяної умовами

виробництва, які не спричинили втрати потерпілим професійної

працездатності. При цьому сума страхової виплати не могла перевищувати

двохсот розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати.

Таким чином, вирішуючи цей спір та задовольняючи позов, місцевий суд

правильно керувався правилами ст. 237-1 КЗпП України, однак помилково

застосував до спірних правовідносин за аналогією закону положення Закону

№1105-XIV про визначення розміру моральної шкоди, норми щодо якої

виключено із зазначеного Закону, що не дає суду право застосовувати його до

спірних правовідносин. Суди не врахували зазначених положень, ч. 3 ст. 23,

ч. 1 ст. 1168 ЦК України та, визначивши розмір моральної шкоди, не в повній

мірі виходили із засад розумності, виваженості й справедливості.

Ураховуючи характер і обсяг моральних страждань, які зазнав позивач, а

також виходячи з роз‘яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від

31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування

моральної (немайнової) шкоди», засад розумності, виваженості та

справедливості, розмір моральної шкоди слід визначити в 30 тис. грн. [172].

Аналіз судової практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у справах про відшкодування моральної

шкоди, завданої у зв‘язку з ушкодженням здоров‘я під час виконання трудових

обов‘язків вказує, що є випадки, коли суди при однаковій втраті професійної

148

працездатності та встановленні однакової групи інвалідності визначали різні

розміри морального відшкодування потерпілим. Так, при 15% втрати

працездатності мінімальний розмір морального відшкодування становив 1 500

грн., а максимальний – 50 000 грн.; при 50% втрати працездатності мінімальний

розмір морального відшкодування становив 2 000 грн., а максимальний –

150 000 грн. При цьому, максимальний розмір морального відшкодування при

100 % втраті працездатності становив 60 000 грн. [11].

Відповідно до роз‘яснень, що містяться у пункті 9 постанови Пленуму

Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику

в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір

відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених

вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і

фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня

вини відповідача та інших обставин [132]. Зокрема, враховуються характер і

тривалість страждань, стан здоров‘я потерпілого, тяжкість завданої травми,

наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і

виробничих стосунках. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди

визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної

плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні

цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи

неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду

справи.

Визначаючи розмір суми, що підлягає стягненню на відшкодування

моральної шкоди, суд повинен навести в рішенні відповідні мотиви. Так,

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 07 жовтня 2008

року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від

24 грудня 2009 року, у справі за позовом С.О.А. до відділення Фонду соцстраху

в м. Іллічівську Одеської області стягнуто на відшкодування моральної шкоди

С.О.А. 100 000 грн. Встановлено, що потерпілому встановлено другу групу

інвалідності та 70% втрати професійної працездатності. Рішенням

Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2009 року на користь

149

П.Д.О., яка внаслідок травми на виробництві втратила професійну

працездатність на 60 % та визнана інвалідом другої групи, на відшкодування

моральних збитків стягнуто 300 000 грн. Зменшуючи суму моральної шкоди до

150 000 грн, Апеляційний суд Одеської області в рішенні від 06 жовтня 2009

року зазначив, що суд першої інстанції не врахував порушення правил техніки

безпеки, допущені самою потерпілою, та не повною мірою врахував

роз‘яснення, які містяться у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про

відшкодування моральної (немайнової) шкоди» [11].

Отже, аналіз судової практики щодо визначення розміру відшкодування

моральної шкоди у зв‘язку з ушкодженням здоров‘я під час виконання

трудових, службових обов‘язків свідчить про неоднаковий підхід судів до

вирішення цього питання.

Виходячи з положення статті 23 ЦК України, при вирішенні спору про

відшкодування моральної шкоди суду необхідно встановити характер завданої

моральної шкоди, глибину і тривалість моральних та фізичних страждань

потерпілого, настання негативних змін у його житті, можливість відновлення

стану, який мав потерпілий до нещасного випадку чи професійного

захворювання. При цьому, розмір компенсації немайнової шкоди, яку вимагає

потерпіла фізична особа, має бути справедливим, відповідати обсягу фізичних

та моральних страждань, які зазнала потерпіла фізична особа внаслідок

скоєного щодо неї правопорушення.

Як зазначено у Методичних рекомендаціях щодо відшкодування моральної

шкоди, що містяться у листі Міністерства юстиції України від 13.05.2004 р.

№ 35-13/797, «у будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути

адекватним нанесеній моральній шкоді». Неадекватність вимог потерпілого є

підставою для зменшення судами розміру присудженої йому компенсації

моральної шкоди.

Згідно з п. 6 Постанови Верховного суду України «Про судову практику в

справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від

31.03.1995 р. передбачається, що при застосуванні норм КЗпП України щодо

150

порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної

шкоди, заподіяної працівникові у зв‘язку з виконанням трудових обов‘язків,

суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції України

потерпілий має право звернутися з такими вимогами безпосередньо до суду

[132]. Суддя не в праві відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами

лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

При цьому необхідно зазначити, що судді повинні враховувати зокрема,

стан здоров‘я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і

виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та

зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за

власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації

редакцією засобу масової інформації.

На сьогодні вказаний принцип отримав закріплення в цивільному

законодавстві багатьох західних держав та в міжнародних нормативних актах (у

загальній частині Цивільного Уложення Німеччини § 242, у ст. 1375

Цивільного кодексу Квебеку, у ст. 26 Віденської конвенції про право

міжнародних договорів від 23.05.1969 р. (до якої Україна приєдналася

14.04.1986 р.) також закріплює принцип Pacta sunt servanda тощо).

В англо-американському праві для визначення розміру моральної

(немайнової) шкоди застосовуються три підходи: концептуальний,

особистісний, функціональний.

При концептуальному підході (Англія) наводиться аналогія з майновим

збитком. Прихильники даного підходу вважають, що життя людини, функції

організма є такими ж цінностями, як і будь-яке майно. Отже, будь-яка частина

тіла має об‘єктивну цінність і в разі пошкодження або втрати підлягає

відшкодуванню.

Критики зазначеного підходу обґрунтовано стверджують, що не можна

користуватися такою системою, оскільки необхідно враховувати умови життя

потерпілого, його соціальні зв‘язки, особливості професійної діяльності, а

також хобі (захоплення) і т. п.

151

Особистісний підхід полягає в тому, що глибина переживань, викликаних

ушкодженням здоров‘я, залежить від індивідуальності особистості. Тому

призначення відшкодування полягає в тому, щоб в деякій мірі заповнити втрату

щастя і можливості насолоджуватися життям в сьогоденні і майбутньому

[87, c. 27–28]. Необхідно зазначити, що такий підхід можна застосувати і в

нашій державі.

Функціональний підхід передбачає неможливість встановити «цінність»

щастя, а звідси, на думку його прихильників, суд повинен призначати позивачу

таку суму, яка достатня для його «розумного задоволення» [241, р. 209].

У Франції розмір моральної (немайнової) шкоди визначається судом і

залежить від обставин в кожному конкретному випадку. Обумовлено це тим,

що Цивільний кодекс Франції прямо не вказує про право на відшкодування

певного виду шкоди. Однак, як вказувалося раніше, суди передбачають таку

форму захисту і орієнтуються в основному на раніше винесені рішення або ж

проявляють при цьому «великодушність» [109, c. 162–163].

В законодавстві США відсутня будь-яка методика визначення розміру

моральної (немайнової) шкоди. Однак, існує два підходи до цього питання. Так,

в деяких випадках використовується часовий підхід, що припускає, що гострота

переживань пом‘якшується зі спливом певного часу. Сутність другого підходу

полягає в тому, що «вартість» болю і страждань повинна оцінюватися за

допомогою «ринкових» критеріїв. Звідси випливає, що суд повинен встановити,

за яку суму потерпілий погодиться добровільно пережити певну біль, і тоді

визначається ця сума до виконання [109, c. 161–163].

В свою чергу, М. Невалінний для оцінки розміру моральної шкоди у

вигляді грошової виплати запропонував враховувати процент втрати

працездатності працівника, яку встановлює медико-соціальна експертна комісія

з урахуванням обмеження рівня життєдіяльності потерпілого, причини

настання нещасного випадку та групи інвалідності у зв‘язку з ушкодженням

здоров‘я [96, c. 47].

На нашу думку, при відшкодуванні шкоди завданої фізичній особі

(працівнику, робітнику, службовцю) при виконанні нею своїх трудових

152

(службових) обов‘язків необхідно враховувати наступні критерії визначення

обсягу відшкодування моральної шкоди:

1. Індивідуальні особливості потерпілого: 1) тривалість перебування

потерпілого працівника (робітника, службовця) у стані неспокою, стресу, шоку

чи депресії; 2) строк перебування на лікарняному (реанімація, стаціонарне

лікування, кількість перенесених операцій); 3) витрати на реабілітацію та

адаптацію інваліда; ступінь психічного розладу потерпілого працівника;

можливість продовжувати трудову діяльність; 4) зміни в суспільному,

соціальному чи сімейному житті (розпад сім‘ї, звільнення з роботи, не обрання

на виборну посаду, порушення нормальних життєвих зв‘язків тощо).

2. Кваліфікація працівника (робітника, службовця). Цей критерій можна

застосовувати з огляду на те, що більш кваліфікований працівник (робітник,

службовець) зазнає більшої шкоди, ніж менш кваліфікований, оскільки

можливість знайти роботу за фахом, гідну його кваліфікації та можливість

отримувати достойну заробітну плату такому працівнику (робітнику,

службовцю) набагато складніше ніж менш кваліфікованому.

3. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності. Розмір

компенсації немайнової шкоди має відповідати обсягу фізичних та моральних

страждань, які зазнала потерпіла фізична особа (працівник, робітник,

службовець), та має бути справедливим і розумним.

4. Ступінь близькості загиблого працівника (робітника, службовця) з

позивачем. Розмір моральної (немайнової) шкоди повинен бути вищим, якщо

настала смерть близької людини (батьків, чоловіка/жінки, дітей).

Слід окремо відзначити, що відповідно до Порядку встановлення медико-

соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної

працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров‘я,

пов‘язаного з виконанням трудових обов‘язків, затвердженого наказом

Міністерства охорони здоров‘я України від 22.11.1995 № 212, який втратив

чинність на підставі Наказу Міністерства охорони здоров‘я від 05.06.2012

№ 420, на МСЕК було покладено, серед іншого, встановлення факту

спричинення моральної шкоди. Так, моральною шкодою вказаний Порядок

153

визначав фізичні та моральні страждання, спричинені потерпілому в результаті

трудового каліцтва чи іншого ушкодження здоров‘я. При встановленні факту

моральної шкоди МСЕК враховували як характер каліцтва чи іншого

ушкодження здоров‘я, так і залишкову працездатність потерпілого. Діючий на

цей час Порядок встановлення медико-соціальними експертними комісіями

ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках працівникам,

яким заподіяно ушкодження здоров‘я, пов‘язане з виконанням трудових

обов‘язків, затверджений Наказом Міністерства охорони здоров‘я України від

05.06.2012 № 420 не передбачає такої можливості [118].

Крім того, згідно з положеннями Цивільного процесуального кодексу

України, проведення експертизи щодо встановлення факту спричинення

моральної шкоди не є обов‘язковим. Зокрема, вимогами статей 147, 212 ЦПК

України передбачено, що висновок експерта для суду не є обов‘язковим,

оцінюється судом разом з іншими доказами та не має заздалегідь встановленого

значення [224]. При вирішенні питання про призначення медико-соціальної

експертизи стосовно встановлення факту спричинення моральної шкоди та

визначення її розміру суди виходять з того, що відповідно до вимог статей 10,

60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона

посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків,

встановлених цим кодексом [224]. Отже, до юридичних фактів, які має довести

позивач у зазначеній категорії справ, зокрема, належить доведення факту

завдання моральної шкоди та розміру шкоди. Доведення цих обставин з боку

позивача можливе на підставі доказів, перелічених у статті 57 ЦПК України. До

таких доказів належить і висновок експерта, проте він не є єдиним можливим і

достатнім доказом спричинення шкоди та підставою визначення її розміру,

оскільки згідно з частиною другою статті 212 ЦПК України жоден доказ не має

для суду наперед встановленого значення.

На нашу думку, заслуговує уваги, методика Т. В. Мальцевої щодо

визначення розміру моральної шкоди. Зокрема, зазначає науковець, необхідно

враховувати особистість кожної людини, її внутрішній світ, тому використання

одних і тих же методів визначення розміру моральної шкоди стосовно різних

154

людей неможливо. У різних людей одна і та ж дія обумовлює різну реакцію.

Якщо ж ця дія мала протиправний характер, була такою, що могла завдати

моральної шкоди, то глибина страждань буде різною у людей залежно від

індивідуальних властивостей кожної людини. Також, у процесі визначення

розмірів компенсації моральної шкоди необхідно, крім наведених факторів,

ураховувати також особистість винного, характер і ступінь вини (навмисне

спричинення шкоди, чи необережність, передбачав чи не передбачав

можливість настання шкідливих наслідків та ін.) [83, с. 121].

Таким чином, спираючись на вітчизняну судову практику слід

констатувати, що потенційним позивачам необхідно враховувати, що тягар

доказування моральної (немайнової) шкоди лежить саме на них. Вважаємо, що

проблема визначення розміру моральної шкоди завданої на виробництві на

даний момент потребує нормативного врегулювання, у зв‘язку із відсутністю

єдиного підходу визначення її розміру в грошовому еквіваленті. Тому,

пропонуємо вирішити вказане питання шляхом внесення змін до Цивільного

процесуального кодексу України в частині закріплення презумпції моральної

(немайнової) шкоди у деліктних зобов‘язаннях із відшкодування шкоди,

завданої життю чи здоров‘ю фізичної особі на виробництві та обов‘язковості

проведення експертизи для встановлення факту розміру моральної шкоди. На

нашу думку, ушкодження здоров‘я, заподіяні потерпілому під час виконання

трудових обов‘язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності,

спричиняють йому моральні та фізичні страждання, а тому спричинення

моральної шкоди у спірних правовідносинах, а також її розмір є

індивідуальним предметом розгляду для кожного конкретного випадку, у

зв‘язку із чим дане питання має вирішуватися на підставі компетентних

експертних висновків.

Крім того, вважаємо, що право на відшкодування немайнової шкоди у

випадку завдання шкоди здоров‘ю або життю фізичної особи (працівнику,

робітнику, службовцю) при виконанні обов‘язків за трудовим або цивільно-

правовим договором, що призвело до втрати професійної працездатності, має

бути гарантованим. Розмір такого відшкодування має залежати від ступеня

155

втрати потерпілим професійної працездатності. Таким чином, вбачається

необхідним на законодавчому рівні визначити мінімальний гарантований

розмір відшкодування моральної шкоди, що буде унеможливлювати випадки

занадто незначного розміру компенсацій. Крім того, доцільним є закріплення

права працівника збільшити розмір відшкодування моральної шкоди, з

урахуванням суб‘єктивних особливостей особистості потерпілого. При цьому,

разом з іншими чинниками мають враховуватися реальні можливості

професійного відновлення працівника, які він втратив в результаті

пошкодження здоров‘я.

Можна зазначити, що розмір моральної шкоди не повинен бути

пов‘язаний з розміром матеріального відшкодування, і щоб уникнути помилок,

які допускаються з цього питання, Пленум Верховного Суду України

обгрунтовано в постанові № 5 від 12 квітня 1996р. у п. 23 роз‘яснив, що:

«...Розмір відшкодування моральної шкоди встановлюється судом і визначення

його не ставиться в залежність від наявності матеріальної шкоди, вартості

товару (робіт, послуг), суми неустойки, а має грунтуватися на характері й обсязі

моральних і фізичних страждань, заподіяних споживачеві у кожному

конкретному випадку» [153]. Необхідно погодитися із законодавцем так як

дійсно наявність матеріальної шкоди не завжди тягне за собою наявність

моральної (нематеріальної) шкоди і навпаки.

На нашу думку, неможливо встановити розмір відшкодування моральної

шкоди для кожного конкретного випадку, але необхідно закріпити на

законодавчому рівні мінімальний розмір, що буде унеможливлювати випадки

занадто незначного розміру компенсацій. На наш погляд, з урахуванням умов

сьогодення, мінімальний розмір компенсації моральної шкоди можна

запронувати в розмірі 590 неоподатквуваних мінімумів доходів громадян (на

сьогодні це 17*590 = 10030 грн.) або у розмірі 6,5 мінімальних заробітних плат

(на сьогодні це 1550грн.*6,5 = 10075 грн.).

В Україні не існує економічного і правового механізму, який би

спонукав роботодавців вживати ефективні заходи щодо забезпечення

здорових і безпечних умов праці. Підприємців мало цікавлять економічні

156

втрати, які несе наше суспільство в цілому у зв‘язку з виробничим

травматизмом і професійними захворюваннями, з величезними витратами на

лікування і реабілітацію постраждалих, пенсійним забезпеченням і

своєчасною, в повному обсязі виплатою компенсацій особам, які втратили

працездатність. Тому досягнувши значного скорочення числа виробничих

травм і профзахворювань, можна було б скоротити за цей рахунок видаткову

частину бюджету держави і отримати за рахунок цього «збільшення» у 3-4, а

може і більше мільярдів гривень, яка буде витрачатися з користю по іншим

його статтям.

Для запобігання нещасних випадків на виробництві та профзахворювань

в країнах ЄС все ширше застосовуються економічні стимули, в тому числі - з

боку держави.

У багатьох країнах ці стимули набули форми субсидій, наприклад, при

придбанні та встановленні нових, безпечних видів обладнання, що не роблять

шкідливого і небезпечного впливу на здоров‘я працівників; при впровадженні

компаніями новітніх методів виробництва і організації праці. У деяких

державах крім субсидій існують податкові знижки, авансові виплати або

надаються гранти для здійснення профілактично-попереджувальних заходів з

охорони праці; часткова компенсація витрат, зроблених підприємцями в галузі

охорони праці; зобов‘язання компенсувати підприємству вартість витрат,

пов‘язаних з профілактикою непрацездатності у зв‘язку з нещасними

випадками або профзахворюваннями протягом усього періоду, коли на

підприємстві немає нещасних випадків; відшкодування роботодавцем

страховії компанії вироблених нею витрат у разі, якщо доведено, що нещасний

випадок стався в результаті грубого порушення вимог охорони праці з боку

підприємця.

Ще один спосіб - примус: адміністративні штрафи або стягнення, що

накладаються в судовому порядку. Цей спосіб застосовується і в нашій країні,

хоча і не з дуже великою ефективністю.

Однак, мабуть, найпоширеніша форма стимулювання пов‘язана з

розмірами страхових внесків незалежно від того, чи є система страхування

157

державною або знаходиться в приватній сфері, оскільки вона безпосередньо

зацікавлює підприємців в скороченні травматизму і профзахворювань, в

проведенні заходів по їх запобіганню. Скорочення або підвищення розмірів

страхових внесків залежно від того, чи приймає компанія заходи щодо

забезпечення безпеки праці та запобігання втрати працездатності, або

порушує вимоги охорони праці, служить знаряддям безпосереднього

фінансового впливу на гаманець підприємців.

Реальний вплив на рішення підприємця, чи вкладати кошти в

поліпшення виробничого середовища, надає економічний фактор. А він

визначається співвідношенням «витрати - економічний ефект». Визначення

його результатів отримало в спеціальній літературі визначення «аналіз витрат

- віддача» (по-англійськи - «CBA»). Національні органи з управління

охороною праці Австрії, Великобританії, Франції, Фінляндії, Голландії, Греції

та ряду інших країн намагаються проводити цей аналіз з максимальною

точністю.

Останнім часом з‘явився ще один спосіб впливу на приватні компанії

для профілактики нещасних випадків на виробництві і профзахворювань.

Державні організації, що виступають, як підкреслюють, «в особистій якості»,

вибирають тільки такого партнера по бізнесу і виробництву, будівництву або

постачанню товарів, який неухильно виконує законодавство про охорону

праці. У деяких країнах офіційно заборонено підписувати контракти з

фірмами, які визнані винними в його порушенні.

Щодо запровадження такої системи стимулів в України, то зменшення

ризику на підприємствах може бути досягнуто за рахунок реалізації програми

заходів з охорони праці, яка включає:

- Технічні заходи,

- Організаційні заходи,

- Інструктаж і навчання працівників і роботодавців.

Економічні вигоди (або зниження собівартості) на підприємстві можна

отримати різними шляхами, зокрема за рахунок:

1) скорочення податків,

158

2) субсидій різних типів,

3) скорочення розмірів страхових внесків,

4) допомоги в області маркетингу тощо.

2.3. Страховий захист як юридичний засіб відшкодування шкоди, завданої

здоров’ю або життю фізичної особи на виробництві.

Україні у зв‘язку з ухваленням ряду нормативних актів, які регулюють

питання обов‘язкового державного соціального страхування працівників,

інститут матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну

здоров‘ю працівника поступово перетворився на інститут страхування

працівника від нещасного випадку на виробництві у праві соціального

забезпечення України. На цей час в Україні діє система соціального

страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання згідно з якою всі працівники вважаються застрахованими від

нещасного випадку або професійного захворювання.

Як зазначають О. Крупчан та В. Перепилюк, головним обов‘язком держави

є забезпечення прав і свобод людини. Одним із напрямів виконання державою

цього обов‘язку є забезпечення реалізації цивільних прав фізичними та

юридичними особами. При цьому, під захистом з боку держави можуть

перебувати як зобов‘язальні так і речові права особи. У зазначених випадках

цивільний делікт породжує одночасно два правовідношення. Змістом першого,

приватного охоронного, правовідношення, є обов‘язок цивільного деліквента

відшкодувати заподіяну шкоду та право потерпілої особи вимагати такого

відшкодування. Друге правовідношення є публічним регулятивним між

державою та потерпілою особою. Його перебіг залежить від зміни чи

припинення першого правовідношення. У свою чергу, цивільне

правовідношення не залежить від перебігу публічного правовідношення

[70, с. 50]. Одним із механізмів відшкодування шкоди за допомогою публічних

виплат є виплати із фондів загальнообов‘язкового соціального страхування

159

(страхові фонди). Правовий режим їх створення та функціонування

регулюється нормами публічного права [70, с. 52].

Відповідно до ст. 1 Закону України від 14.01.1998 № 16/98-ВР «Основи

законодавства України про загальнообов‘язкове державне соціальне

страхування» (далі – Основи) визначено, що загальнообов‘язкове державне

соціальне страхування - це система прав, обов‘язків і гарантій, яка передбачає

надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення фізичних

осіб у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності,

втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у

старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових

фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями,

громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом

[104]. Положеннями ст. 7 вказаного закону чітко передбачено, що

загальнообов‘язковому державному соціальному страхуванню підлягають

працівники, тобто особи, які працюють на умовах трудового договору

(контракту) на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм

власності та господарювання або у фізичних осіб. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 25

Основ, одним із видів соціальних послуг та матеріального забезпечення

визначено страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання, що передбачає: 1) профілактичні заходи по запобіганню

нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;

2) відновлення здоров‘я та працездатності потерпілого; 3) допомогу по

тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або

професійного захворювання; 4) відшкодування збитків, заподіяних

працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з

виконанням ним своїх трудових обов‘язків; 5) допомога на поховання осіб, які

померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного

захворювання.

Конкретна характеристика страхових випадків, умови надання соціальних

послуг, їх види та розміри матеріального забезпечення за загальнообов‘язковим

державним соціальним страхуванням визначаються законами України за

160

видами загальнообов‘язкового державного соціального страхування. Зокрема, у

Законі України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування» від

23.09.1999 № 1105-XIV (далі – Закон № 1105), у редакції чинній з 1 січня

2015 року, надано наступне визначення термінів: «об‘єкт соціального

страхування» - страховий ризик та страховий випадок, із настанням яких у

застрахованих осіб (членів їх сімей, інших осіб) виникає право на матеріальне

забезпечення та соціальні послуги відповідно до цього Закону залежно від видів

соціального страхування; «страховик» - Фонд соціального страхування

України; «страхові випадки»: за соціальним страхуванням від нещасних

випадків - нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання (у

тому числі встановлене чи виявлене в період, коли потерпілий не перебував у

трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів), що спричинили

застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму; нещасний

випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення

застрахованим нормативних актів про охорону праці [135].

Положеннями ч. 2 ст. 15 Закону України № 1105-XIV передбачається

обов‘язок роботодавця при настанні нещасних випадків надавати та оплачувати

застрахованим особам відповідний вид матеріального забезпечення, страхових

виплат та соціальних послуг згідно із цим Законом [135]. Роботодавець

зобов‘язаний інформувати про: кожний нещасний випадок або професійне

захворювання на підприємстві; зміну виду діяльності підприємства для

переведення його до відповідного класу професійного ризику.

У свою чергу, застраховані особи при настанні нещасних випадків мають

право на: 1) отримання у разі настання страхового випадку матеріального

забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг, передбачених цим

Законом; 2) участь у розслідуванні страхового випадку, у тому числі за участі

представника профспілкового органу або своєї довіреної особи; 3) послуги

медичної та професійної реабілітації, включаючи збереження робочого місця,

навчання або перекваліфікацію, якщо загальна тривалість професійної

реабілітації не перевищує двох років; 4) відшкодування витрат під час

проходження медичної і професійної реабілітації на проїзд до місця лікування

161

чи навчання і назад, витрат на житло та харчування, транспортування багажу,

на проїзд особи, яка його супроводжує; 5) послуги соціальної реабілітації,

включаючи придбання автомобіля, протезів, допомогу у веденні домашнього

господарства, що надаються відповідно до законодавства (ч. 1 ст. 15 Закону

України №1105-XIV) [135].

Правовою підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу,

проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових

виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування

професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.

Страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому

чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. Страхові

виплати складаються із: 1) страхової виплати втраченого заробітку

(або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим

професійної працездатності (щомісячна страхова виплата); 2) страхової виплати

в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім‘ї

та особам, які перебували на утриманні померлого); 3) страхової виплати

дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або

професійного захворювання її матері під час вагітності; 4) страхових витрат на

медичну та соціальну допомогу (ч.ч. 1, 7 ст. 35 Закону України № 1105-XI)

[135].

При цьому, в окремих випадках, за наявності підстав, Фонд може:

1) визнати страховим нещасний випадок, що стався за обставин, не визначених

відповідним переліком; 2) визнати страховим випадком захворювання, не

внесене до переліку професійних захворювань, якщо на момент прийняття

рішення медична наука має нові відомості, які дають підстави вважати це

захворювання професійним.

Таким чином, згідно з наведеними положеннями законодавства,

відшкодування шкоди, заподіяної працівникові при виконанні трудових,

службових обов‘язків здійснюється Фондом соціального страхування,

правовідносини з яким регулюються нормами права соціального забезпечення.

У разі настання страхового випадку (нещасного випадку на виробництві або

162

професійного захворювання) Фонд соціального страхування зобов‘язаний у

встановленому законодавством порядку відшкодувати шкоду, заподіяну

працівникові внаслідок ушкодження його здоров‘я або у разі його смерті,

виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні відповідні

страхові виплати.

Згідно з концепцією права соціального забезпечення роботодавець,

сплативши певну суму страхових внесків, не несе у подальшому матеріальних

затрат у разі настання нещасного випадку з працівником, а відповідальність за

шкоду, заподіяну здоров‘ю працівника у зв‘язку з трудовою діяльністю,

перекладено з роботодавця на страховика. При цьому слід відзначити, що Фонд

соціального страхування не є винною особою у заподіянні потерпілому шкоди

на виробництві, а тому відшкодування ним шкоди здійснюється не в межах

деліктних правовідносин, а згідно з положеннями законодавства про соціальне

страхування. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України від 14.10.1992

№ 2694-XII «Про охорону праці» передбачено, що відшкодування шкоди,

заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров‘я або у разі смерті

працівника, здійснюється Фондом соціального страхування України відповідно

до Закону України № 1105-XIV [150].

У свою чергу, слід відзначити, що відшкодування шкоди, заподіяної

працівникові ушкодженням його здоров‘я від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, що провадиться згідно із

законодавством про страхування від нещасного випадку, не поширюється на

осіб, які виконували роботу на інших юридичних підставах, не в межах

трудових правовідносин та які не є суб‘єктами страхування від нещасного

випадку. Питання про відповідальність за ушкодження їхнього здоров‘я має

вирішуватись на підставі відповідних норм цивільного законодавства.

Враховуючи наведені положення законодавства, на нашу думку, слід дійти

висновку, що відшкодування шкоди заподіяної працівникові ушкодженням

його здоров‘я від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання у страховому порядку є одним із способів захисту особистих

немайнових прав фізичних осіб. Поряд із цим вважаємо, що вказані

163

правовідносини належать до сфери регулювання норм цивільного права,

оскільки вони виникають з порушення прав людини на життя, здоров‘я, честь і

гідність. Згідно зі статтею 1 Цивільного кодексу України цивільним

законодавством регулюються особисті, як немайнові, так і майнові відносини.

Таким чином, питання відшкодування моральної шкоди людині, незалежно від

того, в якій сфері життя чи діяльності вони виникають, підпадають під

регулювання ЦК України, який є основним актом цивільного законодавства

України.

Крім того, відповідно до ч. 8 ст. 35 Закону України

«Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування» № 1105-XIV

передбачено, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від

нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх

сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання

страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України

[135]. Таким чином, моральна шкода потерпілим від нещасних випадків на

виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей підлягає

відшкодуванню згідно з положеннями цивільного законодавства.

У свою чергу, дослідивши судову практику використання законодавства,

виражену у рішеннях Верховного Суду України по справах, з питань

відшкодування шкоди, завданої на виробництві, слід відзначити на відсутність

чітких нормативних критеріїв, якими було б врегульовано співвідношення

застосовування положень цивільного, трудового законодавства та

законодавства у сфері соціального забезпечення, присвяченого відшкодуванню

шкоди, завданої здоров‘ю працівника у зв‘язку з трудовою діяльністю.

Цікаво у цьому сенсі навести п. 1-1 Постанови Пленуму Верховного Суду

України від 27.03.1992 № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за

позовами про відшкодування шкоди» в якому зазначено, що вирішуючи

питання про прийняття до провадження заяв про відшкодування шкоди,

заподіяної працівникові ушкодженням його здоров‘я, пов‘язаним із

виконанням трудових обов‘язків, суди повинні враховувати, що спори між

потерпілим працівником та роботодавцем (незалежно від форм власності та

164

виду діяльності) щодо права на відшкодування зазначеної шкоди підлягають

судовому розгляду в порядку, встановленому для вирішення трудових спорів

(гл. XV КЗпП України). Суд повинен обговорити також питання про

притягнення до участі у справі відповідного органу Фонду соціального

страхування як третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє

самостійних вимог [152].

Як правило, звернення позивачів до суду на підставі норм цивільного

законодавства відбувається з вимогами про відшкодування роботодавцем

матеріальної шкоди, котра полягає у неотриманні ними за період до дня

встановлення висновком МСЕК стійкої втрати професійної працездатності

щомісячних страхових виплат у вигляді втраченого заробітку та пенсії по

інвалідності, а також понесених витратах на проїзд та обстеження в лікарні

щодо професійних захворювань через неправомірне невизнання роботодавцем

факту професійного захворювання та ухилення від його розслідування та

складання відповідного акта про це, а також про відшкодуваня додаткових

витрат, пов‘язаних із пошкодженням здоров‘я, про відшкодування шкоди у

зв‘язку із втратою годувальника. Порядок проведення розслідування та ведення

обліку професійних захворювань регулюється ст. 171 КЗпП України,

ст. 22 Закону України «Про охорону праці» та Положенням про порядок

розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань

і аварій на виробництві. У свою чергу, правовідносини щодо відшкодування

матеріальної шкоди, які виникли через неправомірне ухилення роботодавця від

розслідування та документування факту професійного захворювання,

регулюються положеннями ЦК України.

Стосовно порядку відшкодування моральної шкоди слід відзначити, що на

сьогодні нормами Закону № 1105-XIV не охоплюються випадки відшкодування

моральної шкоди. Однак, ще до 20 березня 2007 року відшкодування моральної

шкоди відносилося до обов‘язку Фонду. Так, виходячи з положень статей 1, 15,

21, 28, 34 Закону України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне

страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань, які потягли втрату працездатності», що діяли до 20 березня 2007

165

року, в разі настання страхового випадку, а саме з часу встановлення втрати

професійної працездатності у зв‘язку з професійним захворюванням,

відшкодування моральної шкоди відносилося до обов‘язку Фонду, а не

роботодавця [135]. При цьому, у законодавстві була відсутня норма закону, яка

б передбачала такий обов‘язок роботодавця поряд з Фондом, чи окремо від

нього. Крім того, у п. 4.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 січня

2004 року № 1-рп/2004 у справі за конституційним зверненням Управління

виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на

виробництві та професійних захворювань України в Кіровоградській області

про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 34 Закону України

«Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного

випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності», було вказано, що передбачене ст. 237-1 КЗпП України і

ст. 1167 ЦК України відшкодування моральної шкоди власником чи

уповноваженим ним органом не застосовується до осіб, що підлягають

обов‘язковому соціальному страхуванню відповідно до Закону. Зазначені

норми регламентують відшкодування моральної шкоди всім іншим особам, які

не є суб‘єктами страхування від нещасного випадку і на яких не поширюється

дія Закону, у тому числі працівникам, що виконують роботу не на основі

трудового договору (контракту), а на інших підставах [164].

20 березня 2007 року згідно із Законом України від 23 лютого 2007 року

№ 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов‘язкове

державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та

професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», втратили

чинність положення ст. ст. 21, 28 та 34 Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, яке спричинило втрату

працездатності» щодо обов‘язку Фонду відшкодовувати моральну шкоду.

Таким чином, вказані правовідносини стали регулюватися ст. 237-1 КЗпП

України та ст.ст. 1166, 1168 ЦК України, що слугують підставою для

відшкодування роботодавцем заподіяної моральної шкоди.

166

Зокрема, статтею 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування

власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику,

якщо порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати

нормальних життєвих зв‘язків і вимагають від нього додаткових зусиль для

організації свого життя [60]. Частиною 2 цієї статті встановлено, що порядок

відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Таким

законодавством є відповідні норми ЦК України, зокрема, ч. 3, 4, 5 ст. 23, п. 1

ст. 268, ст.ст. 1167, 1168 цього Кодексу [222].

Відповідно до роз‘яснень, що містяться у п. 13 постанови Пленуму

Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику у справах

про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з ст. 237-1 КЗпП

України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин,

зокрема виконання робіт у небезпечних для життя або здоров‘я умовах, яке

призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв‘язків

чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов‘язок

по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або

уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи

галузевої належності [155].

У свою чергу, слід відзначити, що на цей час у чинному законодавстві

відсутні чіткі норми, якими було б закріплено порядок відшкодування

моральної шкоди, завданої загибеллю працівника внаслідок нещасного випадку

на виробництві, членам його сім‘ї. Незважаючи на те, що Закон України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування» зазначені

правовідносини взагалі не врегульовує, в положеннях ЦК України вони також

не знайшли своєї достатньої конкретизації. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1167

ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі

неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою,

яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною

другою цієї статті [222]. Таким чином, указана норма встановлює загальне

правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди

настає за – наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх

167

основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного

зв‘язку та вини заподіювача. Згідно з ч. 2 ст. 1168 ЦК України, моральна шкода,

завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині),

батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали

з нею однією сім‘єю [222].

Поряд з цим непоодинокою є судова практика Верховного Суду України, у

якій зроблено висновки, що якщо факт отримання позивачем професійного

захворювання встановлено висновком МСЕК після створення Фонду, то у суду

немає законних підстав для покладення відповідальності по відшкодуванню

моральної шкоди на підприємство [171]. Тобто застосуванню підлягають норми

соціального страхування.

Як вказано у рішенні Верховного Суду України від 26 березня 2008 у

справі за позовом до роботодавця (ВАТ) про відшкодування моральної шкоди,

задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з ВАТ на користь позивача

моральної шкоди, суди як першої так й апеляційної інстанції виходили із того,

що в 2007 році втратили чинність положення ст. ст. 21, 28 та 34 Закону України

«Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного

випадку на виробництві та професійного захворювання, яке спричинило втрату

працездатності», які передбачали відшкодування моральної шкоди, і відповідно

до вимог ст. 237-1 КЗпП України та ст.ст. 1166 та 1168 ЦК України зобов‘язали

ВАТ відшкодувати заподіяну позивачу моральну шкоду [173].

Проте Верховний Суд України з таким висновком суду апеляційної

інстанції не погодився та зазначив, що оскільки факт отримання позивачем

професійного захворювання встановлено висновком МСЕК від 7 лютого

2007 року, тобто після створення Фонду, то у апеляційного суду не було

законних підстав для покладення відповідальності по відшкодуванню

моральної шкоди на підприємство.

Однак, згідно з п. 27 ст. 77 Закону України «Про Державний бюджет

України на 2006 рік» Фонд соціального страхування від нещасних випадків на

виробництві та професійних захворювань України не відповідав за завдану

моральну шкоду, оскільки зупинено дію абз. 4 ст. 1 підпункту «е» пункту 1

168

частини першої ст. 21, частини 3 статті 28, частини 3 ст. 34 Закону України

«Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасних

випадків на виробництві та професійних захворювань, які потягли втрату

працездатності» у частині відшкодування моральної шкоди застрахованим

особам і членам їхніх сімей.

Також, необхідно зазначити, що Фонд соціального страхування від

нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України згідно

з п. 22 ст. 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» не

відповідає за завдану моральну шкоду, оскільки зупинено дію абз.4 ст. 1

підпункту «е» пункту 1 частини першої ст. 21, частини 3 статті 28, частини 3 ст.

34 Закону України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування

від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які потягли

втрату працездатності» у частині відшкодування моральної шкоди

застрахованим особам і членам їхніх сімей.

В свою чергу, згідно з розділом XI Прикінцевих положень Закону України

«Про загальнообов‘язкове державне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності» (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від

28 грудня 2007 року № 107-VI) відшкодування Фондом соціального

страхування від нещасних випадків моральної (немайнової) шкоди

застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового

випадку було припинено з 1 січня 2008 року.

Тобто, виходячи з положень статей 1, 15, 21, 28, 34 Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на

виробництві та професійних захворювань, які потягли втрату працездатності»

(що діяли до 20.03.2007) після 1 квітня 2001 року в разі настання страхового

випадку, а саме з часу встановлення втрати професійної працездатності у

зв‘язку з професійним захворюванням, відшкодування моральної шкоди

відносилося до обов‘язку Фонду, а не роботодавця. Норма Закону, яка б

передбачала такий обов‘язок роботодавця поряд з Фондом (чи окремо від

нього), була відсутня, оскільки параграф 2 глави 82 ЦК України про

169

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я, або

смертю особи, не поширювався на випадки, які виникли на виробництві із

застрахованими особами. При цьому, починаючи з 2006 року Фонд соціального

страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань України не відповідав за завдану моральну шкоду.

Як зазначено в Ухвалі Верховного Суду України від 17 січня 2007 у справі

за позовом осіб, членів сім‘ї загиблого на виробництві, до роботодавця, третя

особа - відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від

нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, про

відшкодування моральної шкоди, особи, посилаючись на ст.ст. 11, 16, 23, 1167,

1168 ЦК України, просили стягнути з відповідача моральну шкоду, заподіяну

загибеллю внаслідок нещасного випадку на виробництві їхнього батька та

чоловіка [212]. Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив із

того, що оскільки чоловік і батько позивачів, був застрахований і загинув

внаслідок нещасного випадку на виробництві, який стався у серпні 2005 року,

то згідно з правилами ст. 9 Закону України «Про охорону праці»

відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові, перекладено з роботодавця

на страховика. Підприємство, сплативши певну суму страхових внесків, надалі

не несе матеріальних затрат у разі нещасного випадку з працівником ні перед

ким, тому що ці відносини регулюються нормами соціального забезпечення,

зокрема: главою 67 ЦК України, Законами України: «Про страхування», «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності».

Скасовуючи зазначене рішення місцевого суду й постановляючи нове

рішення про задоволення позову з підстав, передбачених ст.ст.1167, 1168 ЦК

України, апеляційна інстанція помилково застосувала правове регулювання

зобов‘язань, що виникають із заподіяння позадоговірної шкоди, до іншого виду

зобов‘язань, які базуються на договорі страхування.

Таким чином, під час розгляду справ з подібним предметом спору та

змістом позовних вимог, була сформована стала судова практика, що

170

відповідач як роботодавець не несе відповідальності перед членами сім‘ї

працівника за моральну шкоду з підстав, передбачених главою 82 ЦК України,

оскільки ці норми регулюють правовідносини, що виникають із заподіяння

недоговірної шкоди.

На цей час, задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з роботодавців

моральну шкоду, суди виходять із того, що згідно із Законом України від

23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності», який вступив у дію 20 березня 2007 року, втратили чинність

положення ст. ст. 21, 28 та 34 Закону України № 1105-XIV щодо обов‘язку

Фонду відшкодовувати моральну шкоду. Вказані зміни до Закону України

№ 1105-XIV були прийняті з метою приведення його норм у відповідність до

норм цивільного законодавства, якими передбачено, що моральна шкода

відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду. Оскільки Фонд не є винною

особою у заподіянні потерпілому моральної шкоди внаслідок страхових

випадків, передбачених зазначеним Законом, то не повинен її відшкодовувати

за свій рахунок. Враховуючи зазначене, відшкодування моральної шкоди,

завданої на виробництві, було покладено на роботодавця.

Як зазначено у Постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014

року у справі за позовом особи до публічного акціонерного товариства (ПАТ)

про відшкодування моральної шкоди, син особи (позивач) загинув унаслідок

ураження електричним струмом під час виконання трудових обов‘язків

гірничого майстра на дільниці шахти ПАТ [122]. Посилаючись на те, що

смертю сина, яка настала у зв‘язку з незабезпеченням ПАТ безпечних умов

праці, їй завдана моральна шкода, позивач просила на підставі статей 1167,

1168 Цивільного кодексу України стягнути з ПАТ кошти на відшкодування

моральної шкоди. Судами було встановлено, що згідно з актом про нещасний

випадок, пов‘язаний з виробництвом, (за формою Н-1), та актом спеціального

розслідування нещасного випадку (за формою Н-5), під час виконання трудових

обов‘язків гірничого майстра на дільниці шахти ПАТ унаслідок нещасного

171

випадку на виробництві загинув син позивача; нещасний випадок стався у

зв‘язку з порушенням посадовими особами ПАТ, а також загиблим вимог

посадових інструкцій, системи управління охороною праці в ПАТ, статті 14

Закону України «Про охорону праці».

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд

першої інстанції вважав, що моральна шкода, завдана особі смертю її сина,

підлягає відшкодуванню ПАТ на підставі статті 1167 та частини другої статті

1168 ЦК України. Апеляційним судом зазначене рішення суду першої інстанції

було скасовано, виходячи із того, що правовідносини щодо відшкодування

моральної шкоди, завданої загибеллю працівника внаслідок нещасного випадку

на виробництві, членам його сім‘ї регулюються Законом України

«Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного

випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності», а тому моральну шкоду повинен відшкодовувати Фонд

соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду

цивільних і кримінальних справ виходив із того, що моральна шкода, завдана

позивачеві смертю сина, повинна бути відшкодована роботодавцем останнього

на підставі статей 1167, 1168 ЦК України, оскільки Законом України «Про

загальнообов‘язкове державне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності» не передбачено відшкодування моральної шкоди членам сім‘ї

працівника, завданої його загибеллю внаслідок нещасного випадку на

виробництві.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом

касаційної інстанції статей 1167, 1168 ЦК України, які призвели до ухвалення

різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у

цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Закон

України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

спричинили втрату працездатності» не регулює правовідносини щодо

172

відшкодування моральної шкоди, завданої загибеллю працівника внаслідок

нещасного випадку на виробництві, членам його сім‘ї. Такі відносини

регулюються статтею 1167 та частиною другою статті 1168 ЦК України,

оскільки моральна шкода матері загиблого заподіяна за умови, що в трудових

відносинах із відповідачем знаходився її син, а для неї таке заподіяння є

позадоговірним правовідношенням.

Слід відзначити, що згідно з положеннями законодавства про соціальне

страхування, право на страхові виплати виникає на підставі постанови Фонду

соціального страхування або рішення суду потерпілому - з дня втрати

працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення

професійного захворювання, а особам, які мають право на виплати у зв‘язку зі

смертю годувальника, - з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виникнення

права на виплати. Одноразова допомога виплачується потерпілому в місячний

строк з дня визначення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а в

разі смерті потерпілого - у місячний строк з дня смерті застрахованого особам,

які мають на це право. Страхові виплати провадяться протягом строку, на який

встановлено втрату працездатності у зв‘язку із страховим випадком, а

фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на

який визначено потребу в них. Страхові виплати провадяться протягом строку,

встановленого МСЕК або ЛКК. Строк проведення страхових виплат

продовжується з дня їх припинення і до часу, встановленого при наступному

огляді МСЕК або ЛКК, незалежно від часу звернення потерпілого або

заінтересованих осіб до Фонду. При цьому сума страхових виплат за минулий

час виплачується за умови підтвердження МСЕК втрати працездатності та

причинного зв‘язку між настанням непрацездатності та ушкодженням здоров‘я

(ст. 47 Закону України №1105-XIV) [135].

Таким чином, доходимо висновку, що у випадку, коли на час настання

страхового випадку внаслідок нещасного випадку на виробництві Законом

№ 1105-XIV обов‘язок Фонду щодо відшкодування моральної шкоди

передбачений не був, відшкодування такої шкоди відбувається на загальних

підставах цивільно-правової відповідальності. При цьому, право на

173

відшкодування моральної шкоди за рахунок роботодавця відповідно до

положень цивільного законодавства виникає, якщо стійку втрату

працездатності у зв‘язку з травмою на виробництві або професійним

захворюванням вперше встановлено потерпілим після 20 березня 2007 року,

тобто після втрати чинності положеннями ст. ст. 21, 28 та 34 Закону України

№ 1105-XIV.

Вказані висновки підтверджуються відповідною судовою практикою

Верховного Суду України. Так, у справі за позовом до роботодавця про

відшкодування моральної шкоди, особа посилаючись на те, що від

професійного захворювання, отриманого під час роботи у відповідача, помер її

чоловік, смерть останнього знаходиться в причинному зв‗язку з професійним

захворюванням, вважала, що має право на відшкодування моральної шкоди як

дружина померлого на підставі ст. 1168 ЦК України. Відмовляючи в

задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачка не має права на

відшкодування моральної шкоди за померлого від професійної хвороби

чоловіка, оскільки Законом України «Про охорону праці» відшкодування за

завдану шкоду перекладено з роботодавця на Фонд соціального страхування від

нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, а

Законом України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування

від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

спричинили втрату працездатності» відшкодування Фондом моральної

(немайнової) шкоди застрахованим особам і членам їх сімей припинено з 1

січня 2008 року.

Однак, ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції не

врахував, що зупинення права фізичних осіб, які потерпіли від професійного

захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони

мали відповідно до приписів первинної редакції Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності», не позбавляє цих фізичних осіб права на відшкодування

174

моральної шкоди відповідно до ст. 237-1 Кодексу законів про працю України за

рахунок власника або уповноваженого ними органу (працедавця).

У зв‘язку з тим, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України обов‘язок

відшкодувати працівнику моральну шкоду у випадку, передбаченому вказаною

статтею, покладено на власника або уповноважений ним орган, і, як

установлено судом, смерть чоловіка позивачки настала внаслідок професійного

захворювання та трудового каліцтва, які спричинені негативними виробничими

факторами під час виконання ним трудових обов‘язків, суди першої та

апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про відмову в

задоволенні позову з підстав відсутності в чинному законодавстві норми, яка

визначає порядок відшкодування моральної шкоди працівникові, смерть якого

настала внаслідок професійного захворювання [214].

Подібні висновки містяться також в Ухвалі Верховного Суду України від

21 січня 2009 по справі за позовом до роботодавця (ДП) про відшкодування

моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров‘я з вини відповідача через

незабезпечення безпечних умов праці [213]. Звертаючись до суду з позовом,

підставами своїх вимог до ДП позивач визначив положення ст. 1168 ЦК

України, ст. 237-1 КЗпП України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та

відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що

відсутні передбачені законом підстави для покладення на ДП обов‘язку

відшкодування позивачу моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров‘я,

оскільки втрату працездатності у зв‘язку з професійним захворюванням

встановлено позивачу висновком МСЕК від 27 березня 2007 року після

створення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на

виробництві та професійних захворювань, на який було покладено обов‘язок

відшкодування шкоди, а Фонд не виплачує кошти на відшкодування моральної

шкоди через те, що зупинено на 2007 рік дію норм Закону України «Про

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності» у частині відшкодування моральної шкоди застрахованим.

Крім того, з 20 березня 2007 року виключено ч. 3 ст. 34 Закону України «Про

175

загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату

працездатності».

Судом першої інстанції було встановлено, що позивач захворів на

професійне захворювання й висновком МСЕК від 27 березня 2007 року вже

після внесення змін до Закону України «Про загальнообов‘язкове державне

соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання, які спричинили втрату працездатності» йому встановлено 40%

втрати професійної працездатності безстроково внаслідок професійного

захворювання, що підтверджується актом розслідування хронічного

професійного захворювання та висновком ЛЕК.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що

позивач утратив працездатність у зв‘язку з професійним захворюванням, яке

виникло в результаті дії негативних виробничих факторів під час виконання

ним трудових обов‘язків, відповідач як роботодавець не забезпечив безпечних

умов праці, а тому зобов‘язаний відшкодувати позивачу завдану ушкодженням

здоров‘я моральну шкоду.

Виходячи з аналізу судової практики, слід також відзначити, що підcтавою

для задоволення позовів членів сім‘ї до роботодавців щодо стягнення витрат на

поховання і на відшкодування завданої смертю моральної шкоди, слугує те, що

смерть настала внаслідок нещасного випадку на виробництві, що стався з вини

роботодавця, а також винними діями роботодавця заподіяно моральну шкоду,

що підлягає відшкодуванню відповідно до вимог ст. 1168 ЦК України. Отже,

правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди, завданої загибеллю

працівника внаслідок нещасного випадку на виробництві, членам його сім‘ї

завжди є позадоговірними (деліктними) правовідносинами та регулюються

положеннями статей 1167 та 1168 ЦК України.

Згідно зі статтями 3 та 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі

– ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим

Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або

оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає

176

права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб,

державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

На нашу думку, удосконалення механізму відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю працівника у зв‘язку з трудовою діяльністю, можливе шляхом

закріплення на нормативному рівні чітких критеріїв, якими було б

врегульовано співвідношення застосування положень цивільного, трудового

законодавства та законодавства у сфері соціального забезпечення до

правовідносин, пов‘язаних із відшкодуванням шкоди. Так, відшкодування

шкоди, заподіяної працівникові умовами виробництва, може здійснюватися як

у страховому порядку, так і в порядку цивільного судочинства. При цьому,

правових передумов для обмеження для звернення до суду за захистом свої

прав, пов‘язаних із відшкодуванням завданої умовами виробництва шкоди не

існує. Хоча обов‘язок відшкодування матеріальної шкоди у разі заподіяння

шкоди працівникам на виробництві покладено не на роботодавця, а на Фонд

соціального страхування, вважаємо, що страховий порядок відшкодування

шкоди не є видом цивільної відповідальності, а за своєю природою є елементом

механізму соціального забезпечення.

Слід також враховувати, що роботодавець може здійснити відшкодування

шкоди працівнику в межах існуючих трудових правовідносин шляхом

врегулювання даного питання на договірному рівні відповідно до колективного

чи трудового договору. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про

охорону праці», роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати

потерпілим та членам їх сімей додаткові виплати відповідно до колективного

чи трудового договору [150].

У свою чергу, досить часто роботодавець створює такі умови праці, при

яких ушкоджується здоров‘я працівника, однак захворювання, що фактично

обумовлені умовами праці, не належать до кола професійних. Саме у даному

випадку захист прав працівника можливий шляхом застосування параграфу 2

глави 82 та ч. 1 ст. 9 ЦК України, згідно з якою визначено, що положення цього

Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах

використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та

177

сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства

[222].

Таким чином, притягнення роботодавця до майнової відповідальності за

заподіяння шкоди, завданої здоров‘ю та життю фізичної особи при виконанні

трудових, службових обов‘язків можливе шляхом застосування норм

цивільного права. При цьому, поряд з судовим порядком врегулювання питання

відшкодування шкоди роботодавцем вважаємо, що погодження обсягу та

розміру матеріальної та моральної шкоди, заподіяної на виробництві та

безпосереднє її відшкодування можливе на підставі відповідного цивільного

договору, що може бути укладений між боржником та кредитором у даному

деліктному правовідношенні.

Крім того вважаємо, що застосування до роботодавця деліктної

відповідальності за шкоду заподіяну на виробництві можливе з урахуванням

положень ст. 1194 ЦК України, згідно з якою передбачено, що особа, яка

застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової

виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею

шкоди зобов‘язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром

шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) [135]. Юридичний

механізм реалізації цієї норми передбачає необхідність звернення особи до суду

за захистом свого порушеного права.

Слід також відзначити про неузгодженість в нормах КЗпП України та ЦК

України в регулюванні питання строку позовної давності для відшкодування

моральної шкоди завданої на виробництві. Відповідно до ст. 233 КЗпП України

для працівника установлено тримісячний строк з дня, коли він дізнався або

повинен був дізнатися про порушення свого права, для звернення до суду з

позовом [60]. У свою чергу, п. 3 ч.1 ст. 268 ЦК України передбачено, що

позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди,

завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я або смертю [222]. Таким

чином, визначений ст. 233 КЗпП України строк на звернення до суду з позовом

не поширюється на вимогу працівника про відшкодування моральної шкоди,

178

завданої ушкодженням його здоров‘я, пов‘язаним з виконанням трудових

обов‘язків.

Враховуючи положення зазначених норм та той факт, що правовідносини

щодо відшкодування моральної шкоди завданої каліцтвом, іншим

ушкодженням здоров‘я або смертю працівника у зв‘язку з незабезпеченням

роботодавцем безпечних умов праці підпадають під сферу регулювання

цивільного законодавства, можна зробити висновок про поширення на них

правил щодо позовної давності, які передбачені главою 19 ЦК України, а саме

щодо відсутності позовної давності стосовно вимог про відшкодування

роботодавцем моральної шкоди завданої внаслідок нещасних випадків на

виробництві.

На сьогоднішній день залишаються також невирішеними питання по

виплатах відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров‘ю працівника при

банкрутстві роботодавця.

У цьому випадку слід враховувати, що припинення юридичної особи

відповідно до статті 104 ЦК України можливо у двох формах - у формі

ліквідації або у формі реорганізації, яка може здійснюватися у формах злиття,

приєднання, поділу, перетворення [222]. У разі припинення юридичної особи,

зобов‘язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням

здоров‘я або смертю шляхом правонаступництва - виплата щомісячних

платежів покладається на її правонаступників, які стають зобов‘язаними

суб‘єктами за всіма видами вимог, у тому числі і за вимогами про збільшення

розміру відшкодування шкоди. У разі ж припинення юридичної особи у формі

ліквідації поділяють добровільний і примусовий порядок ліквідації. Окремо в

законодавстві виділяється припинення юридичної особи у формі ліквідації

через процедуру банкрутства.

Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника

відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової

угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному Законом України «Про

відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від

14.05.1992 № 2343-XII (далі – Закон України № 2343-XII), грошові вимоги

кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури [129].

Ліквідація через процедуру банкрутства - припинення діяльності

юридичної особи - суб‘єкта підприємницької діяльності, визнаного судом

банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення судом вимог

кредиторів шляхом продажу його майна.

Згідно з ч. 2 ст. 1205 ЦК України у разі ліквідації юридичної особи

платежі, належні потерпілому або особам, які мають право на отримання такого

відшкодування в результаті смерті годувальника, мають бути капіталізовані для

виплати їх потерпілому або зазначеним особам [222].

Законодавець, користуючись терміном «капіталізація», не дає визначення

відповідного поняттю. Під капіталізацією взагалі (англ. Capitalisation)

розуміється: 1) система заходів щодо введення капіталістичних відносин; 2)

перетворення прибутку в капітал для розширення виробництва [205, с. 196].

Крім того, існують енциклопедичні тлумачення: 1) визначення цінності

підприємства або іншого майна по принесеному їм річному доходу

[206, с. 1311; 233, с. 276] ; 2) процес утворення фіктивного капіталу [21, с. 350].

Однак для тлумачення розглядуваної норми такі визначення капіталізації

не підійдуть. З контексту норми ст. 1202 ЦК України та суті деліктного

правовідношення, змістом якого є право фізичної особи на отримання

періодичних платежів і обов‘язок заподіювача шкоди здійснювати ці платежі,

можна зробити висновок, що під капіталізацією розуміється процедура

розрахунку грошової суми, а також відособлення грошових коштів, що

належать юридичній особі, з метою здійснення відшкодування шкоди

потерпілому.

Суми капіталізованих платежів в процесі ліквідації суб‘єкта

підприємницької діяльності - банкрута, перераховуються ліквідатором

(арбітражним керуючим) робочому органу виконавчої дирекції Фонду

соціального страхування України, в якому суб‘єкт підприємницької діяльності

перебуває на обліку (абз. 2 п. 5-1 Порядку капіталізації платежів для

задоволення вимог, які виникли за зобов‘язаннями суб‘єкта підприємницької

180

діяльності - банкрута перед фізичними особами внаслідок нанесення шкоди їх

життю і здоров‘ю) [119].

Це правило також закріплено в п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК України. Так, у разі

ліквідації платоспроможної юридичної особи в першу чергу задовольняються

вимоги його кредиторів з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим

ушкодженням здоров‘я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою

чи іншим способом. Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого є право

потерпілого звернутися з позовом до суду у разі відсутності в юридичної особи

коштів для капіталізації платежів, що підлягають сплаті, з вимогою зобов‘язати

ліквідаційну комісію забезпечити капіталізацію необхідних коштів для

відшкодування заподіяної шкоди.

Однак при застосуванні положень Закону України № 2343-XII виникає

колізія [129]. У позначеному Законі передбачена інша черговість виплат. Пункт

2 статті 45 Закону говорить, що вимоги, що виникли із зобов‘язань банкрута

перед своїми працівниками (службовцями), внаслідок заподіяння шкоди

здоров‘ю або життю фізичних осіб, шляхом капіталізації в процесі

ліквідаційної процедури відповідних платежів, у тому числі до Фонду

соціального страхування України за громадян, які застраховані в цьому Фонді,

у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, зобов‘язань зі сплати

єдиного внеску на загальнообов‘язкове державне соціальне страхування, по

поверненню невикористаних коштів Фонду соціального страхування з

тимчасової втрати працездатності, а також вимоги громадян-довірителів

довірчих товариств або інших суб‘єктів підприємницької діяльності, які

залучали майно довірителів, задовольняються у другу чергу [119].

Різне нормативне регулювання статей ЦК України та Закону України

№ 2343-XII проявляється також у невідповідності термінів. У Законі

застосовується термін «громадяни», а в ЦК України «фізичні особи». Термін

«громадяни» закріплений і в назві самого Порядку капіталізації платежів.

Видається, що необхідно усунути правові колізії у зазначених нормах.

Причому варто вказати, що при сучасному рівні правовідносин краще

застосовувати термінологію ЦК України, так як компенсацію за шкоду,

181

заподіяну життю та здоров‘ю фізичної особи, можть отримувати й іноземні

громадяни.

Як нами вже відзначалося, за приписами Закону України № 1105, на

роботодавця, який виступає в якості страхувальника, покладено обов‘язок зі

сплати страхових внесків, а на Фонд в якості страховика - обов‘язок здійснити

страховий платіж при настанні страхового випадку. При цьому, відповідно до

ст. 11 Закону № 1105, джерелами формування коштів Фонду є, зокрема,

капіталізовані платежі, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників у

порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, ми бачимо, що законодавець зобов‘язує страхувальника

проводити капіталізацію страхових виплат у всіх випадках ліквідації (не тільки

у разі ліквідації роботодавця-банкрута, а й на інших підставах, передбачених

законодавством). Але залишається не визначеним питання, в яку ж чергу буде

виплачуватися компенсація по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та

здоров‘ю працівника у разі, якщо страхувальник визнається банкрутом.

Капіталізація платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов‘язань

роботодавця-банкрута відшкодувати шкоду, заподіяну життю або здоров‘ю

фізичних осіб, у тому числі застрахованих у Фонді соціального страхування від

нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, здійснюється

щодо кожного працівника, який поніс трудові каліцтва в результаті нещасного

випадку на виробництві (під час виконання трудових обов‘язків). При

розрахунку сум цих платежів повинні враховуватися заробітна плата

потерпілого, відсоток втрати професійної працездатності, витрати по догляду за

потерпілим, на реабілітацію, протезування, придбання транспортних засобів

(інвалідних колясок) і види соціальної допомоги відповідно до медичного

висновку, необхідність сплати одноразової допомоги у зв‘язку з травмою або

професійним захворюванням, які можуть призвести до смерті потерпілого, а

також інших виплат, передбачених законодавством.

Тобто, капіталізація платежів у випадках ліквідації страхувальника через

процедуру банкрутства або в добровільному порядку є одним із засобів

182

наповнення Фонду соціального страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання [216].

При цьому судова практика підтримує необхідність капіталізації платежів.

Суди в Україні базують свої рішення на тому, що чинне законодавство не

звільняє платоспроможних юридичних осіб у разі їх ліквідації від фінансування

Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та

професійного захворювання шляхом внесення капіталізованих платежів [198].

Сам механізм наповнення бюджету Фонду шляхом капіталізації платежів

побудований таким чином, щоб потерпілий, який перебуває на обліку у Фонді,

мав гарантії соціального захисту, був упевнений у завтрашньому дні, щоб

працівник усвідомлював, що держава в особі Фонду зможе в будь-яких

соціально економічних умовах, незалежно від плину часу, інших зовнішніх

факторів, забезпечити працівника необхідною підтримкою.

Таким чином, можна зробити висновок про необхідність капіталізації

платежів при ліквідації юридичної особи з метою захисту працівників. Але

разом з тим необхідно удосконалення самого Порядку капіталізації платежів.

Крім того, важливим питанням для працівника залишається черговість

задоволення його вимог, строк і обсяг виплати компенсації.

Окремо слід звернути увагу, на питання чи має роботодавець

відшкодовувати витрати Фонду, які виникли внаслідок здійснення останнім

страхових виплат відповідно до Закону.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода,

завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим

немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана

майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі

особою, яка її завдала [222]. При цьому під шкодою слід розуміти зменшення

або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага.

Частиною першою статті 1191 ЦК України передбачено, що особа, яка

відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги

(регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший

розмір не встановлений законом [222]. Зазначена норма, що міститься в главі 82

183

ЦК України та регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди,

передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому

шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та

потерпілим.

Разом з тим правовідносини, пов‘язані зі страхуванням різних видів,

регулюються нормами глави 67 ЦК України. Відповідно до ст. 980 ЦК України

предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не

суперечать закону і пов‘язані з: 1) життям, здоров‘ям, працездатністю та

пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням,

користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); 3)

відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування

відповідальності).

Статтею 999 ЦК України передбачено, що законом може бути

встановлений обов‘язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником

життя, здоров‘я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій

рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов‘язкове страхування) [222].

До відносин, що випливають із обов‘язкового страхування, застосовуються

положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного

законодавства.

Стаття 993 ЦК України передбачає, що до страховика, який виплатив

страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах

фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа,

що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані

збитки. Як бачимо, відповідно до цієї норми до страховика переходить право

вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди,

лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового

страхування. В разі проведення страхових виплат за договором особистого

страхування (життя, здоров‘я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке

право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди не

передбачено.

184

Об‘єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його

здоров‘я та працездатність. Таким чином, страхування від нещасного випадку

на виробництві є обов‘язковим особистим страхуванням. Ні Основи

законодавства про охорону праці, ні Закон № 1105, ні норми глави 67 ЦК

України не передбачають право страховика, який сплатив страхове

відшкодування потерпілій особі, застрахованій за договором

загальнообов‘язкового державного соціального страхування згідно із Законом,

на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених

застрахованому страхових сум.

Крім того, задоволення таких вимог означало б заміну сторін у

зобов‘язанні, в якому права застрахованої особи на отримання відшкодування

перейшли б до страховика, у той час як відповідно до ст. 515 ЦК України не

допускається заміна кредитора в зобов‘язаннях, нерозривно пов‘язаних з

особою кредитора, зокрема в зобов‘язаннях про відшкодування шкоди, завданої

каліцтвом, іншим ушкодженням здоров‘я [222].

У свою чергу слід відзначити, що оскільки сфера дії Закону № 1105

поширюється виключно на застрахованих осіб, страхувальників та страховика й

цим Законом, а іншими нормативно-правовими актами не врегульований

правовий механізм відносин Фонду соціального страхування України як

страховика з іншими особами, відповідальними за шкоду, завдану життю та

здоров‘ю застрахованої особи, то до таких правовідносин підлягають

застосуванню загальні положення ЦК України. Тобто, у випадку, якщо за

рахунок коштів Фонду проведено страхові виплати, що знаходиться в

безпосередньому причинному зв‘язку з діями працівника роботодавця,

правовідносини з яким не охоплюються сферою загальнообов‘язкового

державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та

професійних захворювань, то витрачені Фондом кошти є для нього шкодою в

розумінні статті 1166 ЦК України. Отже, у випадку, якщо Фонд після виплати

страхового відшкодування має право звернутися до заподіювача шкоди з

вимогою про відшкодування сплачених сум, такі правовідносини мають

характер цивільних та регулюються нормами цивільного законодавства.

185

Висновки до розділу 2

1. Положеннями чинного цивільного законодавства України фактично

запроваджено три юридичні механізми відшкодування шкоди, завданої

здоров'ю або життю фізичної особи (працівника, робітника, службовця) на

виробництві, що можуть реалізовуватись окремо один від одного або в певному

поєднанні. Такими механізмами є: 1) добровільне відшкодування шкоди; 2)

страховий порядок відшкодування, що передбачає відшкодування шкоди

страховиком в межах відносин загальнообов‘язкового державного страхування;

3) судовий порядок відшкодування, що пов‘язаний з використанням

державного примусу. При цьому незалежно від реалізації перших двох

юридичних механізмів для потерпілого немає перешкод щодо звернення до

суду за захистом свої прав.

2. Застосування до роботодавця деліктної відповідальності за шкоду,

завдану життю або здоров‘ю на виробництві, здійснюється з урахуванням

положень ст. 1194 ЦК України, згідно з якою особа, яка застрахувала свою

цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового

відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов‘язана

сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою

виплатою (страховим відшкодуванням).

3. Положення чинного цивільного законодавства України забезпечують

можливість учасникам правовідносин з відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи (працівника, робітника, службовця) на

виробництві, використати договірні інструменти врегулювання юридичного

конфлікту. Кредитор і боржник у відповідному цивільно-правовому

зобов‘язанні можуть укласти договір, яким визначатимуться суми

відшкодування майнової та немайнової (моральної) шкоди і порядок його

здійснення. Крім того, укладення відповідного договору може мати місце і під

час або після судового розгляду відповідної справи судом. У такому випадку

договір матиме форму мирової угоди, укладеної на стадії судового розгляду або

виконання рішення суду.

186

4. Відшкодування немайнової (моральної) шкоди потерпілим від нещасних

випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є

за своїм змістом страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу

настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП.

Таким чином, немайнова (моральна) шкода потерпілим від нещасних випадків

на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей підлягає

відшкодуванню згідно з положеннями чинного цивільного законодавства.

5. Особливість відшкодування майнової шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи (працівника, робітника, службовця) на виробництві,

полягає в тому, що кредитор має право вимагати відшкодування від

роботодавця, в частині, що не покривається виплатою, здійсненою Фондом

соціального страхування України, або в повному обсязі, якщо Фонд відмовився

здійснювати відповідне відшкодування у зв‘язку з відсутністю страхового

випадку. У випадку, якщо за рахунок коштів Фонду здійснено страхові

виплати, підставою для яких є дії (бездіяльність) фізичної особи (працівника,

робітника, службовця), що не охоплюються сферою загальнообов‘язкового

державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та

професійних захворювань, то витрачені Фондом кошти є для нього шкодою в

розумінні статті 1166 ЦК України.

6. Юридичним інструментом підвищення гарантій працівників на

одержання відшкодування у разі завдання їх здоров‘ю або життю шкоди під час

виконання трудових обов‘язків на виробництві є капіталізація відповідних

платежів роботодавцем. Такий інструмент дозволяє здійснювати виплати на

відшкодування навіть при перебуванні роботодавця в процедурі банкрутства.

Проте наразі юридичний механізм капіталізації платежів потребує чіткої

формалізації на рівні положень чинного законодавства. Існує потреба у

встановленні чітких правил визначення черговості погашення вимог потерпілих

осіб, порядку визначення сум для відшкодування і порядку його здійснення.

7. Специфіка майнової шкоди, що завдається життю або здоров‘ю

фізичної особи, полягає в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі, а

визначення її обсягу в матеріальному еквіваленті базується на майнових

187

витратах, що зазнала фізична особа, внаслідок завдання такої шкоди. До таких

втрат законодавець відносить заробіток, втрачений потерпілим внаслідок

втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, витрати,

викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного

лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду, а також

видатки на поховання та інші витрати. При повній втраті професійної

працездатності фізичної особи, розмір відшкодування матеріальної шкоди

повинен дорівнювати ста відсоткам середнього місячного заробітку

потерпілого.

8. Необхідність визначення розміру понесеної фізичною особою на

виробництві шкоди через реальні майнові витрати обумовлює потребу в їх

фіксації для підкріплення вимог щодо відшкодування. З урахуванням цього, на

момент розгляду судом справи про відшкодування шкоди також повинен бути

наявним висновок МСЕК про ступінь втрати потерпілим професійної

працездатності. Цей висновок має бути використаний судом для визначення

розміру шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров‘я та яка

підлягає відшкодуванню, разом з іншими визначеними і зафіксованими на той

момент витратами, яких фактично поніс потерпілий, а також тими, здійснення

яких обумовлюється характером спричинених ушкоджень.

9. При визначенні обсягу відшкодування немайнової (моральної) шкоди,

завданої фізичній особі (працівнику, робітнику, службовцю) при виконанні нею

своїх трудових (службових) обов‘язків необхідно враховувати такі обставини:

1) індивідуальні особливості потерпілого і характер перенесених ним станів, а

саме: а) тривалість перебування потерпілого працівника (робітника, службовця)

у стані неспокою, стресу, шоку чи депресії; б) строк перебування на

лікарняному (реанімація, стаціонарне лікування, кількість перенесених

операцій); в) витрати на реабілітацію та адаптацію інваліда; г) ступінь

психічного розладу потерпілого працівника; д) можливість продовжувати

трудову діяльність; е) зміни в суспільному, соціальному чи сімейному житті

(розпад сім‘ї, звільнення з роботи, не обрання на виборну посаду, порушення

нормальних життєвих зв‘язків тощо); 2) кваліфікація працівника (робітника,

188

службовця). Цей критерій можна застосовувати з огляду на те, що більш

кваліфікований працівник (робітник, службовець) зазнає більшої шкоди, ніж

менш кваліфікований, оскільки можливість знайти роботу за фахом, гідну його

кваліфікації та можливість отримувати достойну заробітну плату такому

працівнику (робітнику, службовцю) набагато складніше ніж менш

кваліфікованому; 3) вимоги справедливості, добросовісності та розумності.

Розмір компенсації немайнової шкоди, яку вимагає потерпіла фізична особа,

має бути справедливим, відповідати обсягу фізичних та моральних страждань,

які зазнала потерпіла фізична особа внаслідок скоєного щодо неї

правопорушення; 4) ступінь близькості загиблого працівника (робітника,

службовця) з позивачем. Розмір моральної (немайнової) шкоди повинен бути

вищим, якщо настала смерть близької людини (батьків, чоловіка/жінки, дітей).

10. Право на відшкодування немайнової (моральної) шкоди у випадку

пошкодження здоров‘я фізичної особи на виробництві, що виразилось у втраті

професійної працездатності, має бути гарантованим. Тому, доведена

необхідність законодавчого закріплення презумпції завдання немайнової

(моральної) шкоди, як обов‘язкового додаткового наслідку ушкодження

здоров‘я або заподіяння смерті фізичній особі на виробництві. Також

вбачається необхідним на законодавчому рівні визначити мінімальний

гарантований розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди, що буде

унеможливлювати випадки присудження занадто незначного розміру

компенсацій. З урахуванням умов сьогодення, мінімальний розмір компенсації

моральної шкоди пропонується встановити в розмірі 590 неоподатквуваних

мінімумів доходів громадян (на сьогодні це 17х590 = 10030 грн.) або у розмірі

6,5 мінімальних заробітних плат (на сьогодні це 1550 грн.х6,5 = 10075 грн.).

Проте, встановлення пропонованої презумпції на рівні законодавчих положень

не позбавляє потерпілу особу необхідності доказування розміру понесеної

немайнової (моральної) шкоди.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і вирішення наукового

завдання, що виявляється у визначенні цивільно-правового механізму

відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на

виробництві, а також специфіки правовідносин з її відшкодування. Найбільш

важливі серед них наступні:

1. Активний розвиток цивільного права як основоположної галузі, що

забезпечує правове регулювання особистих немайнових та майнових відносин,

сприяв включенню до його предмету питання відшкодування шкоди, завданої

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві, зокрема і в силу

відсутності інших належним чином розроблених нормативних положень в цій

частині. Лише соціально-політичні зміни, які відбулись в суспільному житті на

початку ХХ ст. послугували поштовхом до розвитку, а в подальшому і

відокремлення, нормативних положень, що регулюють відносини у сфері

зайнятості. Визначальною рисою цього періоду в частині правового

регулювання суспільних відносин стало формування положень трудового права

і права соціального забезпечення, що в певній частині значно конкретизували

чинні на той час норми цивільного законодавства в частині відносин зайнятості.

В сучасних умовах правового регулювання суспільні відносини у сфері

відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю фізичної особи на

виробництві, регулюються нормами цивільного, трудового права та права

соціального забезпечення. При цьому, переважно саме цивільне законодавство

визначає механізм відповідного відшкодування.

2. Зобов‘язання із відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або життю

фізичної особи на виробництві (працівнику, робітнику, службовцю) при

виконанні нею трудових обов‘язків або при виконанні обов‘язків за цивільно-

правовими договорами за своєю юридичною природою є цивільно-правовим

недоговірним зобов‘язанням, яке виникає в результаті порушення, при

виконанні фізичною особою (працівником, робітником, службовцем) трудових

обов‘язків або обов‘язків за цивільно-правовими договорами, таких його

190

немайнових благ, як життя або здоров‘я, в силу якого деліквент або інша особа

вказана у законі, зобов‘язана відшкодувати нанесену шкоду в повному обсязі, а

потерпіла на виробництві фізична особа (працівник, робітник, службовець) має

право вимагати від такої особи виконання її обов‘язку.

У сучасній цивілістиці зберігається тенденція до недостатньо чіткого

визначення співвідношення зобов‘язань із відшкодування шкоди, деліктних

зобов‘язань та деліктної відповідальності.

Вбчається, що підставою виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди

можуть бути як протиправні, так і правомірні дії (бездіяльність), що прямо

відображено в ст. 1166 ЦК України, які можуть мати місце як в договірних, так

і недоговірних відносинах, в той час як підставою виникнення деліктних

зобов'язань є факт порушення немайнових прав й законних інтересів особи.

Враховуючи зазначене, необхідно розмежовувати відшкодування шкоди як

спосіб виконання недоговірного зобов‘язання і реалізацію обов‘язку боржника,

а також деліктно-правову відповідальність підставою виникнення якої є акт

правозастосування. Неправомірні дії, що завдали шкоди, є лише підставою (за

наявності інших необхідних умов) для винесення рішення про притягнення

особи до відповідальності, але не підставою її виникнення.

3. Особливі риси зобов‘язань із відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю

або життю фізичної особи (працівнику, робітнику, службовцю) знаходять вираз

у: а) підставах їх виникнення – недоговірний обов‘язок з вiдшкодування шкоди

виникає внаслідок порушення абсолютного права iншої особи i загальної

заборони посягати на здоров‘я або життя інших осіб; б) їх меті – обов‘язок у

недоговірних зобов‘язаннях спрямований на відновлення порушеного права

потерпiлої фiзичної особи; в) порядку виконання відшкодування шкоди – у

випадках відшкодування шкоди у добровільному порядку застосовується

категорія виконання обов‘язку; при вiдшкодуваннi шкоди у примусовому

порядку застосовується категорія цивiльно-правової вiдповiдальностi.

4. Шкода здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві може

завдаватись як з вини роботодавця, так й іншої особи, що не перебуває у

трудових відносинах із роботодавцем. Цивільним законодавством регулюються

191

як випадки відшкодування шкоди, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров‘я

завдано особою, що не зобов‘язана вносити за потерпілого страхові внески, так

і, за певних умов, порядок відшкодування шкоди коли між сторонами існують

правовідносини засновані на умовах цивільно-правового договору. За

загальним правилом, обов‘язок відшкодування майнової шкоди у разі

ушкодження здоров‘я працівника на виробництві покладається на Фонд

соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань, а не на роботодавця. У свою чергу, роботодавець повинен

здійснити відшкодування шкоди працівнику на суму, яка не покривається

відшкодуванням що здійснив Фонд соціального страхування від нещасних

випадків на виробництві та професійних захворювань, та відшкодувати

моральну (немайнову) шкоду, що дозволяє розглядати вказане відшкодування

як недоговірне (деліктне) згідно із положеннями чинного цивільного

законодавства.

5. Об‘єктом зобов‘язання із відшкодування шкоди, завданої здоров‘ю або

життю фізичної особи, є відшкодування (компенсація) заподіяної шкоди, яке

деліквент надає потерпілому. Специфіка майнової та немайнової шкоди, яка

завдана здоров‘ю або життю фізичної особи, полягає в тому, що вона не може

бути відшкодована в натурі та оцінена в грошовому еквіваленті, а тому,

відшкодуванню підлягають майнові втрати, що зазнала фізична особа,

внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить

заробіток, втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної

або загальної працездатності, витрати, викликані необхідністю посиленого

харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування,

стороннього догляду, а також видатки на поховання та інші витрати. Якщо

професійна працездатність фізичної особи втрачена повністю, розмір

відшкодування матеріальної шкоди повинен дорівнювати ста відсоткам

середнього місячного заробітку потерпілого.

6. Особливості умов виникнення зобов‘язань з відшкодування шкоди,

заподіяної ушкодженням здоров‘я або смертю фізичної особи (працівника,

робітника, службовця) проявляються у тому, що: а) у відповідних

192

правовідносинах підлягає відшкодуванню не тільки майнова шкода, а й

презюмується наявність немайнової шкоди, що також підлягає обов‘язковому

відшкодуванню, якщо її відсутність не буде доведена в судовому порядку. При

цьому відповідна майнова та немайнова шкода може бути завдана, як з вини

роботодавця, так і з вини іншої особи, що не перебуває з роботодавцем у

трудових відносинах; б) протиправність, як умова виникнення обов‘язку

відшкодування шкоди, проявляється у тому, що її заподіяння може бути

обумовлено не тільки протиправними діями (наприклад, доручення

працівникові виконати роботу, що вимагає спеціальних навичок, яких

працівник не має), але і (навіть частіше за все) протиправною бездіяльностю

(наприклад, незабезпечення працівників індивідуальними засобами захисту, без

яких виконання роботи не допускається, недотримання роботодавцем правил

техніки безпеки, промислової санітарії, інших правил охорони праці); в) у разі

відсутності причинно-наслідкового зв‘язку між каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров‘я та виконанням фізичною особою (працівником,

робітником, службовцем) своїх зобов‘язань обов‘язок роботодавця по

відшкодуванню шкоди не настає. Однак можливість існування

опосередкованого причинно-наслідкового зв‘язку між діями (бездіяльністю)

роботодавця або іншої особи і спричинюваною фізичній особі (працівнику,

робітнику, службовцю) шкодою обумовлює складність доведення його

існування у випадках настання шкоди через значний проміжок часу; г) вина

роботодавця може мати форму умислу чи необережності, але юридичного

значення для виникнення обов'язку відшкодування завданої шкоди форма вини

роботодавця не має. Водночас наявність чи відсутність вини роботодавця, а

також докази відповідних обставин фіксуються у визначеній законом формі.

7. Поряд із судовим порядком врегулювання питання відшкодування

шкоди роботодавцем для учасників відповідних правовідносин існує

можливість погодження обсягу та розміру майнової та немайнової (моральної)

шкоди, заподіяної на виробництві, та визначення порядку її відшкодування на

підставі цивільно-правового договору, що може бути укладений між

боржником та кредитором у відповідному деліктному правовідношенні. Тобто

193

врегулювання питання про відшкодування шкоди фізичній особі, завданої її

здоров‘ю або життю можливе без звернення до суду, якщо роботодавець

відшкодує всі понесені збитки та додаткові витрати, а також понесену

потерпілою особою немайнову шкоду (якщо вона висуває відповідні вимоги),

шляхом укладення відповідного письмового договору в якому буде узгоджено

порядок відшкодування.

8. Відшкодування немайнової (моральної) шкоди потерпілим від нещасних

випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є

страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового

випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу

законів про працю України. Особливістю відповідальності за шкоду, завдану

ушкодженням здоров‘я або заподіянням смерті працівнику, є можливість

настання вторинної майнової та немайнової (моральної) шкоди, яка може

виникнути у потерпілого і через значний проміжок часу після настання

нещасного випадку. При цьому під вторинною майновою шкодою розуміються

несприятливі майнові наслідки, пов‘язані з погіршенням стану здоров‘я

потерпілого або його смертю, що є результатом первісного ушкодження

здоров‘я фізичної особи (працівника, робітника, службовця). У свою чергу

вторинна немайнова (моральна) шкода включає моральні переживання і

страждання з приводу відтерміновано спричинених негативних наслідків для

відповідних немайнових благ потерпілого.

9. Із запровадженням системи страхування в галузі відшкодування шкоди,

заподіяної здоров‘ю або життю фізичної особи (працівника, робітника,

службовця), держава не зняла з роботодавця обов‘язок з капіталізації у разі

його ліквідації платежів, що підлягають виплаті працівникам, перед якими він

несе відповідальність за заподіяння шкоди життю або здоров‘ю. Разом з тим

існує потреба удосконалення самого Порядку капіталізації платежів, зокрема і в

частині черговості задоволення їх вимог, строків і обсягів виплати компенсації.

При цьому від загальнообов‘язкового державного соціального страхування

необхідно відмежовувати страхові виплати за договором особистого

страхування, які здійснюються незалежно від сум, що виплачуються за

194

державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також від

відшкодування шкоди.

10. З метою удосконалення законодавства в частині підвищення гарантій

працівників щодо безпечних умов праці і мінімізації випадків завдання шкоди

здоров‘ю або життю фізичної особи на виробництві необхідно внести зміни до

статті 136 Податкового кодексу України, а саме доповнити її частиною 136.6. у

такій редакції: «Підприємства, установи, організації на яких протягом 5 років

відбувається зниження рівня нещасних випадків на виробництві і професійних

захворювань, мають право на зниження ставки податку на доходи на 1%. Якщо

протягом наступних п‘яти років відбувається подальше зниження цих

показників, то ставка податку на прибуток знижується ще на 1%. Якщо

показники виробничого травматизму та професійних захворювань

підвищуються, то податкова ставка відновлюється до 18%. Якщо така тенденція

продовжується, то податкова ставка збільшується на 1% кожні п‘ять років».

195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авария на Чернобыльской АЭС и ее последствия : информ., подгот.

для совещания в МАГАТЭ (Вена, 25-29 авг. 1986 г.). – Ч. 1 : Обобщенный

материал. – 84 с.

2. Агарков М. М. Обязательства из причинения вреда / М. М. Агарков //

Проблемы социалистического права. – 1939. – № 1. – С. 67–73.

3. Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву /

М. М. Агарков. – М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. – 192 с. – (Ученые

труды / Всесоюз. ин-т юрид. наук НКЮ СССР ; Вып. 3).

4. Агибалова Е. Н. Деликтные обязательства в современном гражданском

праве: актуальные вопросы теории и методология совершенствования /

Е. Н. Агибалова // Актуальные проблемы частноправового регулирования :

материалы Всерос. IX науч. форума (г. Самара, 27–28 мая 2011 г.). –

Самара, 2011. – С. 306–308.

5. Акопов В. И. Право в медицине / В. И. Акопов, Е. Н. Маслов. – М. :

Книга-сервис, 2002. – 352 с.

6. Алексеев С. С. Проблемы теории права. Курс лекций : в 2 т. /

С. С. Алексеев. – Свердловск : Свердлов. юрид. ин-т. – Т. 1: Основные

вопросы общей теории социалистического права. – 1972. – 395 с.

7. Алексеев С. С. О составе гражданского правонарушения /

С. С. Алексеев // Известия высших учебных заведений. Правоведение. –

1958. – № 1. – С. 47–53.

8. Алексеев С. С. Общая теория права / С. С. Алексеев. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М. : ТК Велби : Проспект, 2008. – 640 с.

9. Алексеев С. С. Общая теория социалистического права: нормы права и

правоотношения. Курс лекций : учеб. пособие / С. С. Алексеев. –

Свердловск : Сред.-Урал. кн. изд-во, 1964. – Вып. 2. – 226 c.

10. Алехин А. П. Административное право Российской Федерации : учеб.

/ А. П. Алехин, А. А. Кармолгщкий, Ю. М. Козлов. – M. : ТЕИС, 1996. –

640 с.

196

11. Аналіз судової практики у справах про відшкодування моральної

шкоди, завданої у зв‘язку з ушкодженням здоров‘я під час виконання

трудових обов‘язків // Часопис цивільного та кримінального судочинства. –

2012. – №. 3. – С. 85–94.

12. Андреев В. С. Материальное обеспечение граждан СССР в старости, в

случае инвалидности и временной нетрудоспособности (Правовые вопросы)

/ B. С. Андреев. – М. : Госюриздат, 1963. – 162 с.

13. Анненков К. Система русского гражданского права. Введение и общая

часть / К. Анненков. – С-Пб. : Тип. М. М. Стасюлевича, 1894. – Т. 1. – 599 c.

14. Баранова Л. Н. Соотношение понятий «обязанность» и

«ответственность» в наследственном праве / Л. Н. Баранова // Проблеми

вдосконалення приватноправових механізмів набуття, передачі, здійснення

та захисту суб‘єктивних цивільних прав : матеріали «круглого столу»,

присвяч. пам‘яті проф. Чингізхана Нуфатовича Азімова, м. Харків, 18 груд.

2015 р. – Харків, 2016. – С. 93–96.

15. Белякова А. М. Гражданско-правовая ответственность за причинение

вреда: теория и практика / А. М. Белякова. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1986.

– 149 с.

16. Белякова А. М. Имущественная ответственность за причинение вреда /

А. М. Белякова. – М. : Юрид. лит., 1979. – 112 с.

17. Беляцкін С. А. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди /

С. А. Беляцкін. – М. : Статут, 2000. – 546 с.

18. Боброва Д. В. Деликтная ответственность и ее роль в охране права

граждан и социалистических организаций / Д. В. Боброва // Повышение

роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов

граждан и организаций / отв. ред.: А. А. Собчак, Я. Н. Шевченко. – Киев,

1988. – Гл. 4. – С. 142–193.

19. Богданов Д. Е. Вина как условие гражданско-правовой ответственности

(анализ теории и судебной практики) // Российский судья. – 2008. – № 4. –

С. 20–22.

197

20. Болдинов В. М. О природе санкций в деликтных обязательствах /

В. М. Болдинов // Законность. – 2008. – № 1. – С. 24.

21. Большая советская энциклопедия : в 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. – 3-

е изд. – М. : Совет. энцикл., 1973. – Т. 11 : Италия - Кваркуш. – 608 с. : ил.,

карт.

22. Брагинский М. И. Договорное право / М. И. Брагинский,

В. В. Витрянский. – Изд. доп., стер. – М. : Статут, 2002. – Кн. первая:

Общие положения. – 848 с.

23. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность (Очерк

теории) / С. Н. Братусь. – М. : Юрид. лит., 1976. – 216 с.

24. Бубіна А. І. Деякі проблеми правового регулювання відшкодування

шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки / А. І. Бубіна // Актуальні

проблеми держави і права : зб. наук. пр. / Одес. нац. юрид. акад. – Одеса,

2008. – Вип. 38. – С. 180–184.

25. Варшавский К. М. Обязательства, возникающие вследствие

причинения другому вреда / К. М. Варшавский. – М. : Юрид. изд-во НКЮ

РСФСР, 1929. – 228 c.

26. Васькин В. В. Гражданско-правовая ответственность / В. В. Васькин,

Н. И. Овчинников, Л. Н. Рогович. – Владивосток : Изд-во Дальневост. ун-та,

1988. – 184 с.

27. Годэмэ Е. Общая теория обязательств / Е. Годэмэ. – М. : Юрид. изд-во

М-ва юстиции СССР, 1948. – 511 с.

28. Гражданский кодекс УССР. – 1-е изд. рус. Офиц. текст на 16 декабря

1922 г., утв. постановлением ВЦИК № 55 // Собрание Узаконений и

Распоряжений Рабочее-Крестьянского Правительства Украины. – 1922. –

Ст. 780.

29. Гражданское право / М. М. Агарков, С. Н. Братусь [и др.] ; под ред.:

М. М. Агарков, Д. М. Генкин ; Всесоюз. ин-т юрид. наук ; Ин-т права АН

СССР. – М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1944. – Т. 1. – 419 с.

30. Гражданское право : в 4 т. : учеб. / под ред. Е. А. Суханова. – 3-е изд.,

перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2008. – Т. 2: Вещное право.

198

Наследственное право. Исключительные права. Личные неимущественные

права. – 696 с.

31. Гражданское право : учеб. / под ред.: А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. –

М. : Проспект, 1997. – Ч. 2. – 784с.

32. Гражданское право : учеб. / под ред.: А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. – 3-

е изд., перераб. и доп. – М. : Проспект : Л. В. Рожников, 2001. – Т. 1 /

Н. Д. Егоров [и др.]. – 630 с.

33. Гражданское право : учеб. / под ред.: А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. – 2-

е изд, перераб. и доп. – М. : Проспект, 1999. – Т. 3. – 624 с.

34. Гражданское право : учеб. : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М. : Бек, 2000. – Т. 2, полут. 2. – 544 с.

35. Гражданское право : учеб. : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М. : Бек, 1998. – Т. 1. – 816 с.

36. Гражданское право : учеб. : в 3 т. / под ред.: А. П. Сергеев,

Ю. К. Толстой. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Проспект, 2005. – Т. 2. –

848 с.

37. Гражданское право : учеб. : в 4 т. / под ред. Е. А. Суханова. – 3-е изд.,

перераб. и доп. ; – М. : Волтерс Клувер, 2008. – Т. 2. Вещное право.

Наследственное право. Исключительные права. Личные неимущественные

права. – 496 с.

38. Гражданское право : учеб. для юрид. вузов : в 2 ч. / М. М. Агарков

[и др.] ; отв. ред.: Я. Ф. Миколенко, П. Е. Орловский, И. С. Перетерский. –

М. : Юриздат, 1938. – Ч. 2. – 488 с.

39. Державні санітарні норми та правила «Гігієнічна класифікація праці за

показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого

середовища, важкості та напруженості трудового процесу» [Електронний

ресурс] : затв. наказом М-ва охорони здоров'я України від 08.04.2014 р.

№ 248 // ЛІГА:ЗАКОН : глав. правовой портал Украины. – Електрон. дані. –

1991–2010. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/RE25249.html (дата звернення:

24.01.2017). – Назва з екрана.

199

40. Дмитриева О. В. Ответственность без вины в гражданском праве :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Дмитриева ; науч. рук.

А. К. Кравцов ; Санкт-Петерб. юрид. ин-т МВД России. – СПб., 1996. – 21 с.

41. Жидецький В. Ц. Основи охорони праці : підручник / В. Ц. Жидецький,

В. С. Джигирей, О. В. Мельников. – Вид. 5-те, доп. – Львів : Афіша, 2000. –

350 с.

42. Загальна декларація прав людини : прийнята і проголош. Ген.

Асамблеєю ООН 10 груд. 1948 р. (витяг) // Авторське право і суміжні права.

Законодавство та судова практика. – Київ, 2003. – С. 93. – (Бюлетень

законодавства і юридичної практики України ; № 3).

43. Загальна теорія держави і права : [підручник] / за ред.: М. В. Цвік, В. Д.

Ткаченко, О. В. Петришин ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого. – Харків : Право, 2002. – 432 с.

44. Зеркалов Д. В. За безопасный труд / Д. В. Зеркалов // Охрана труда. –

2008. – № 9. – С. 30–31.

45. Зеркалов Д. В. Охорона праці в галузі : конспект лекцій для напряму

підготовки 0501 ―Економіка і підприємництво‖для підготовки магістрів за

спец.: 8.050201 – «менеджмент організацій» ; 8.050206 – «менеджмент

зовнішньоекономічної діяльност / Д. В. Зеркалов. – Київ, 2012. – 156 с.

46. Зобов‘язальне право: теорія і практика : навч. посіб. для студентів

юрид. вузів і фак. ун-тів / за ред. О. В. Дзери. – Київ : Юрінком Інтер, 1998.

– 912 с.

47. Иванова Г. Н. Субсидиарная ответственность / Г. Н. Иванова,

А. С. Шевченко // Известия высших учебных заведений. Правоведение. –

1998. – № 2. – С. 150–153.

48. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. – М. : Юрид. лит.,

1975. – 880 с.

49. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву /

О. С. Иоффе ; Ленингр. гос. ун-т им. А. А. Жданова. – Л. : Изд-во Ленингр.

ун-та, 1955. – 310 с.

200

50. Иоффе О. С. Советское гражданское право / О. С. Иоффе. – М. : Юрид.

лит., 1967. – 494 с.

51. Ігнатенко В. Функціонально-компенсаційний аспект позадоговірних

зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди / В. Ігнатенко,

С. Приступа // Вісник Академії правових наук України : зб. наук. пр. –

Харків, 2001. – № 2. – С. 149–155.

52. Ігнатенко В. М. Спільні риси й відмінності договірних і недоговірних

зобов‘язань / В. М. Ігнатенко // Проблеми законності : акад. зб. наук. пр. –

Харків, 2011. – Вип. 114. – С. 54–61.

53. Ігнатенко В. М. Характеристика підстав виникнення недоговірних

зобов‘язань / В. М. Ігнатенко // Проблеми законності : республік. міжвідом.

наук. зб. – Харків, 2000. – Вип. 45. – С. 65–70.

54. Інструкція про проведення судово-медичної експертизи [Електронний

ресурс] : затв. наказом М-ва охорони здоров'я України від 17.01.1995 р. № 6

// Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–

2017. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0254-95 (дата

звернення: 23.01.2017). – Назва з екрана.

55. Карнаух Б. П. Вина як умова цивільно-правової відповідальності : дис.

... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Б. П. Карнаух ; наук. кер.: В. І. Борисова ;

Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Харків, 2013. –

201 с.

56. Ківалова Т. С. Зобов‘язання відшкодування шкоди у цивільному

законодавстві України (теоретичні аспекти) : монографія / Т. С. Ківалова. –

Одеса : Юрид. літ., 2008. – 360 с.

57. Ківалова Т. С. Деякі питання характеристики суб‘єктів зобов‘язань

відшкодування шкоди / Т. С. Ківалова // Ученые записки Таврического

национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: Юридические

науки. – 2008. – Т. 21, № 1. – С. 132–138.

58. Ковалевский С. М. Обязательное социальное страхование от

несчастных случаев на производстве. (Правовые вопросы) /

С. М. Ковалевский. – М. : Анкил, 2004. – 224 с.

201

59. Ковальський В. Відшкодування шкоди – системний правовий інститут /

В. Ковальський // Відшкодування матеріальної та моральної шкоди. – Київ,

2004. – С. 3–10. – (Бюлетень законодавства і юридичної практики України ;

№ 6).

60. Кодекс законів про працю України : від 10.12.1971 р. № 322-VIII //

Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – Дод. до № 50. – Ст. 375.

61. Кодекс законов о труде УССР : утв. постановлением ВЦИК от

09.11.1922 г. // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и

Крестьянского Правительства Украины. – 1922. – № 52. – Ст. 751.

62. Кодекс торговельного мореплавства України : від 23.05.1995 р.

№ 176/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №№ 47–52. –

Ст. 349.

63. Кодекс України про адміністративні правопорушення (статті 1-212-20)

[Електронний ресурс] : Закон України від 07.12.1984 р. № 8073-X //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–

2017. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/80731-10 (дата

звернення: 23.02.2017). – Назва з екрана.

64. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части

второй / под ред.: В. П. Мозолин, М. II. Малеина. – М. : Норма, 2006. – 1136

с. – (Комментарии ―Нормы‖).

65. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части

второй (постатейный) / Г. Е. Авилов, Б. П. Варнавский, В. В. Глянцев,

Л. Г. Ефимова [и др.] ; отв. ред. О. Н. Садиков. – М. : Норма : Инфра-М :

Контракт, 1996. – 780 c.

66. Конституція України : прийнята на п‘ятій сесії Верхов. Ради України

28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –

№ 30. – Ст. 141.

67. Кофман В. И. Соотношение вины и противоправности в гражданском

праве / В. И. Кофман // Известия высших учебных заведений. Правоведение.

– 1957. – № 1. – С. 65–76.

202

68. Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причиненного источником

повышенной опасности / О. А. Красавчиков. – М. : Юрид. лит., 1966. –

200 с.

69. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] : Закон

від 05.04.2001р. № 2341-III // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 17.02.2017). –

Назва з екрана.

70. Крупчан О. Гарантії держави з відшкодування збитків однієї із сторін

приватного відношення, заподіяних іншою його стороною / О. Крупчан,

В. Перепелюк // Юридична Україна. – 2007. – № 1. – С. 50–53.

71. Кудинов О. А. Обязательства вследствие причинения вреда и

неосновательного обогащения. Юридический комментарий / О. А. Кудинов.

– М. : Городец, 2006. – 128 с.

72. Кузнецова Л. В. Спорные вопросы деликтной ответственности /

Л. В. Кузнецова // Меры обеспечения и меры ответственности в

гражданском праве : сб. ст. – М., 2010. – С. 334–373.

73. Кузнецова О. А. Презумпции в гражданском праве / О. А. Кузнецова. –

2-е изд., испр. и доп. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. – 349 c.

74. Лившиц Р. 3. Ответственность за повреждение здоровья рабочих и

служащих в советском праве / Р. 3. Лившиц // Советское государство и

право. – 1964. – № 5. – С. 103–110.

75. Лісніча Т. В. Захист особистих немайнових прав, що забезпечують

природне існування фізичної особи (право на життя, здоров‘я, свободу та

особисту недоторканність) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Тетяна

Володимирівна Лісніча ; Харків. нац. ун- т внутр. справ. – Харків, 2007. –

208 с.

76. Лісніча Т. В. Захист особистих немайнових прав, що забезпечують

природне існування фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу та

особисту недоторканність) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Т. В. Лісніча. – Харків, 2007. – 20 с.

203

77. Лушников А. М. Курс трудового права : учеб. : в 2 т. / А. М. Лушников,

М. В. Лушникова. – М. : Статут, 2009. – Т. 2: Коллективное трудовое право.

Индивидуальное трудовое право. Процессуальное трудовое право. – 1151 с.

78. Лушникова М. В. Очерки теории трудового права / М. В. Лушникова,

А. М. Лушников. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2006. – 940 с.

79. Майданик Л. А. Материальная ответственность за повреждение

здоровья / Л. А. Майданик, Н. Ю. Сергеева. – М. : Юрид. лит., 1968. – 216 с.

80. Малеин Н. С. Возмещение вреда, причиненного личности /

Н. С. Малеин ; Ин-т гос. и права АН СССР. – М. : Юрид. лит., 1965. – 230 с.

81. Малеин Н. С. Имущественная ответственность в хозяйственных

отношениях / Н. С. Малеин. – М. : Наука, 1968. – 208 с.

82. Малеина М. Н. Личные неимущественные права граждан: понятие,

осуществление, защита / М. Н. Малеина. – М. : МЗ Пресс, 2000. – 244 с.

83. Мальцева Т. В. Проблема визначення розмірів компенсації моральної

шкоди, завданої внаслідок порушення особистих немайнових прав фізичної

особи / Т. В. Мальцева // Вісник Національного університету внутрішніх

справ. – Харків, 2004. – Вип. 27. – С. 118–126.

84. Марченко М. Н. Теория государства и права : Учебник. – 2-е узд.,

перераб. и доп. / М. Н. Марченко. – М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. –

640 с.

85. Матвеев Г. К. Вина в советском гражданском праве / Г. К. Матвеев ;

Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. – Киев : Изд-во Киев. ун-та, 1955. –

307 с.

86. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности /

Г. К. Матвеев. – М. : Юрид. лит., 1970. – 312 c.

87. Мачульская Е. Е. Проблемы возмещения морального вреда в трудовом

праве / Е. Е. Мачульская // Вестник Московского университета. Серия 11:

Право. – 1994. – № 4. – С. 24–30.

88. Методичні рекомендації «Відшкодування моральної шкоди»

[Електронний ресурс] : лист М-ва юстиції України від 13.05.2004 р. № 35-

13/797 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ,

204

1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/v_797323-04 (дата звернення:

23.02.2017). – Назва з екрана.

89. Михайлич А. М. Производственное увечье – категория гражданского

права / А. М. Михайлич // Известия высших учебных заведений.

Правоведение. – 1974. – № 6. – С. 54–62.

90. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. – Київ

: Укр. Прав. Фундація, 1995. – 16 с.

91. Мнацаканян А. С. Гражданско-правовая ответственность исполнителя

медицинских услуг : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 /

А. С. Мнацаканян ; Кубан. гос. аграр. ун-т. – Краснодар, 2008. – 25 c.

92. Музей истории российских реформ имени П. А. Столыпина –

Электрон. данные. – Режим доступа: http://музейреформ.рф/node/13701

(дата обращения: 01.03.2017). – Загл. с экрана.

93. Надьон В. В. Позитивно-перспективні заходи впливу, спрямовані до

добровільного виконання обов‘язків боржником / В. В. Надьон // Проблеми

забезпечення прав і свобод людини, їх захисту в країнах Європи : зб.

матеріалів ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 9 груд. 2016 р.). –

Луцьк, 2016. – С. 55–58.

94. Надьон В. В. Співвідношення суб‘єктивного цивільного обов‘язку та

цивільно-правової відповідальності / В. В. Надьон // Проблеми цивільного

права та процесу : матеріали наук.-практ. конф., присвяч. пам‘яті проф.

О. А. Пушкіна (27 трав. 2016 р.). – Харків, 2016. – С. 173–176.

95. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України : у

2 т / В. Г. Ротань [та ін.] ; відп. ред. В. Г. Ротань. – 2-ге вид., переробл. і

допов. – Харків : Фактор, 2010. – Т. 2. – 784 с.

96. Невалінний М. Моральна шкода та питання відшкодування її на

практиці / М. Невалінний // Право України. – 1995. – № 7. – С. 47–48.

97. Новицкий И. Б. Общее учение об обязательстве / И. Б. Новицкий,

Л. А. Лунц ; ВИЮН МЮ СССР. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1950. – 416 с.

205

98. Новое в гражданском и гражданско-процессуальном законодательстве

Союза ССР и союзных республик : тр. науч. сес. ВИЮН. – М., 1966. – 312 с.

99. Об утверждении Правил возмещения предприятиями, учреждениями,

организациями ущерба, причиненного рабочим и служащим увечьем либо

иным повреждением здоровья, связанным с исполнением ими трудовых

обязанностей : постановление Совета Министров СССР от 03.07.1984 г.

№ 690 // Собрание постановлений и распоряжений Совета Министров

СССР. – 1984. – № 24. – Ст. 128.

100. Об утверждении Правил возмещения предприятиями, учреждениями,

организациями ущерба, причиненного рабочим и служащим увечьем либо

иным повреждением здоровья, связанным с их работой : постановление

Госкомтруда СССР, Президиума ВЦСПС от 22.12.1961 г. № 483/25 //

Бюллетень Госкомтруда СССР. – 1962. – № 1.

101. Об утверждении Правил возмещения предприятиями, учреждениями,

организациями ущерба, причиненного рабочим и служащим увечьем либо

иным повреждением здоровья, связанным с исполнением ими трудовых

обязанностей (правила не применяются на территории РФ) : постановление

Совета Министров СССР от 03.06.1984 г. № 690 // Собрание постановлений

Правительства СССР. – 1984. – № 24. – С. 447–453.

102. Общая теория права : курс лекций / под общ. ред. В. К. Бабаева. –

Н. Новгород : Изд-во Нижегор. ВШ МВД РФ, 1993. – 544 c.

103. Ойгензихт В. А. Презумпции в советском гражданском праве : моногр.

/ В. А. Ойгензихт. – Душанбе : Ирфон, 1976. – 190 c.

104. Основи законодавства України про загальнообов‘язкове державне

соціальне страхування [Електронний ресурс] : Закон України від

14.01.1998 р. № 16/98-ВР // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/16/98-вр (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

105. Основы законодательства Союза ССР о труде // Ведомости Верховного

Совета СССР. – 1970. – № 29. – Ст. 265.

206

106. Отраднова О. О. Договори між суб‘єктами деліктних зобов'язань:

принципи, можливості, межі / О. О. Отраднова // Право України. – 2012. –

№ 9. – С. 174–184.

107. Отраднова О. О. Недоговірні зобов‘язання у цивільному праві : навч.

посіб. / О. О. Отраднова. – Київ : Юрінком Інтер, 2009. – 240 с.

108. Отраднова О. О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-

правового регулювання деліктних зобов‘язань : монографія /

О. О. Отраднова. – Київ : Юрінком Інтер, 2014. – 328 с.

109. Паліюк В. П. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди :

монографія / В. П. Паліюк. – Київ : Право, 2000. – 272 с.

110. Перелік спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, які

мають право встановлювати остаточний діагноз щодо професійних

захворювань [Електронний ресурс] : затв. наказом М-ва охорони здоров'я

України від 25.03.2003 р. № 133 // ЛІГА:ЗАКОН : гл. правовой портал

Украины. – Електрон. дані. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/REG7604.html (дата звернення:

18.02.2017). – Назва з екрана.

111. Пионтковский А. А. Учение о преступлении по советскому уголовному

праву : учеб. пособие / А. А. Пионтковский ; Ин-т гос. и права АН СССР. –

М. : Госюриздат, 1961. – 655 с. – (Курс советского уголовного права. Общая

часть).

112. Плотников В. А. Неосторожность как форма вины в гражданском

праве : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / В. А. Плотников ; Моск.

гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. – М., 1994. – 25 c.

113. Покровский И А. Право на честь / И. А. Покровский // Вестник

гражданского права. – Петроградъ, 1916. – Кн. 4. – С. 21–25.

114. Покровський И. А. Основные проблемы гражданского права : моногр.

/ И. А. Покровский. – Петроград : Тип. "Правда" [Изд. Юрид. кн. склада

"Право"], 1917. – 328 с.

207

115. Поленина С. В. «Пограничный» институт гражданского и трудового

права (Возмещение вреда, причиненного здоровью) / С. В. Поленина //

Советское государство и право. – 1974. – № 10. – С. 60–68.

116. Положение о социальном обеспечении трудящихся : декрет утв.

Советом Народных Комиссаров 31.10.1918 г. // Собрание узаконений и

распоряжений правительства за 1917–1918 гг. – М., 1942. – С. 1249–1259.

117. Положення про порядок розслідування та обліку нещасних випадків,

професійних захворювань і аварій на виробництві [Електронний ресурс] :

затв. постановою Каб. Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1232 //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–

2017. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1232-2011-п

(дата звернення: 17.02.2017). – Назва з екрана.

118. Порядок встановлення медико-соціальними експертними комісіями

ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках працівникам,

яким заподіяно ушкодження здоров‘я, пов‘язане з виконанням трудових

обов‘язків [Електронний ресурс] : затв. наказом М-ва охорони здоров‘я

України від 05.06.2012 р. № 420 // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1387-12 (дата звернення: 17.02.2017). –

Назва з екрана.

119. Порядок капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із

зобов‘язань суб‘єкта підприємницької діяльності – банкрута перед

громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров‘ю : затв.

постановою Каб. Міністрів України від 06.05.2000 р. № 765 // Офіційний

вісник України. – 2000. – № 19. – Ст. 786.

120. Порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці

[Електронний ресурс] : затв. постановою Каб. Міністрів України від

01.09.1992 р. № 442 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/442-92-п (дата звернення: 17.02.2017). –

Назва з екрана.

208

121. Порядок проведення розслідування та обліку нещасних випадків,

професійних захворювань і аварій на виробництві [Електронний ресурс] :

затв. постановою Каб. Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1232 //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–

2017. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1232-2011-п

(дата звернення: 17.02.2017). – Назва з екрана.

122. Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду

України від 25.06.2014 р. № 6-66цс14 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/39589389 (дата звернення: 17.02.2017). –

Назва з екрана.

123. Правила відшкодування власником підприємства, установи і

організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної

працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним

трудових обов'язків [Електронний ресурс] : постанова Каб. Міністрів

України від 23.06.1993 р. № 472 / Верховна Рада України : офіц. веб-портал.

– Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/472-93-%D0%BF (дата звернення:

17.02.2017). – Назва з екрана.

124. Правила о вознаграждении потерпевших вследствие несчастных

случаев рабочих и служащих, а равно членов их семейств в предприятиях

фабрично-заводской, горной и горнозаводской промышленности

[Электронный ресурс] // Музей истории российских реформ имени

П. А. Столыпина. – Режим доступа: іhttp://музейреформ.рф/node/13701 (дата

обращения: 1.03.2017). – Загл. с экрана.

125. Приступа С. Н. Возмещение вреда, причиненного страхователю

поврежденного в столкновении транспортного средства / С. Н. Приступа //

Проблемы социалистической законности : респ. межвед. науч. сб. –

Харьков, 1984. – Вып. 13. – С. 126–130.

209

126. Приступа С. Н. Ответственность за причинение вреда источником

повышенной опасности : учеб. пособие / С. Н. Приступа. – Харьков : Юрид.

ин-т, 1986. – 30 с.

127. Приступа С. Н. Субъекты ответственности за причинение вреда

источником повышенной опасности / С. Н. Приступа // Проблемы

социалистической законности : респ. межвед. науч. сб. – Харків, 1988. –

Вып. 22. – С. 111–114.

128. Про авторське право і суміжні права : Закон України від 23.12.1993 р.

№ 3792-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. – Ст. 64.

129. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його

банкрутом : Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-XII // Відомості

Верховної Ради України. – 1992. – № 31. – Ст. 440.

130. Про відпустки : Закон України від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР //

Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 2. – Ст. 4.

131. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо

посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів

реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність,

особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову

допомогу, захист) : Закон України від 12.01.2005 р. № 2322-IV // Відомості

Верховної Ради України. – 2005. – № 10. – Ст. 187.

132. Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного

Суду України від 31.03.1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про

відшкодування моральної (немайнової) шкоди" [Електронний ресурс] :

постанова Пленуму Верхов. Суду України від 25.05.2001 р. № 5 // UAinfo :

информ. портал Украины. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://ua-

info.biz/legal/baseep/ua-xmpzfr.htm (дата звернення: 24.01.2017). – Назва з

екрана.

133. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов‘язаних з

відшкодуванням шкоди [Електронний ресурс] : роз‘яснення Вищого арбітр.

суду України від 01.04.1994 р. № 02-5/215, в ред. від 29.12.2007 р. // Закон и

Норматив. – Режим доступу: http://www.zakon-i-

210

normativ.info/index.php/component/lica/?base=1&href=0&id=390914&menu=3

7874&view=text (дата звернення: 23.02.2017). – Назва з екрана.

134. Про загальнообов‘язкове державне пенсійне страхування : Закон

України від 09.07.2003 р. № 1058-IV // Відомості Верховної Ради України. –

2003. – №№ 49–51. – Ст. 376.

135. Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які

спричинили втрату працездатності : Закон України від 23.09.1999 р.

№ 1105-14 // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 46/47. –

Ст. 403.

136. Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування на випадок

безробіття : Закон України від 02.03.2000 р. № 1533-III // Відомості

Верховної Ради України. – 2000. – № 22. – Ст. 171.

137. Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування у зв‘язку з

тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими

похованням : Закон України від 18.01.2001 р. № 2240-III // Відомості

Верховної Ради України. – 2001. – № 14. – Ст. 71.

138. Про затвердження Інструкції зі статистики заробітної плати : наказ

Держ. Комітету статистики України від 13.01.2004 р № 5 // Офіційний

вісник України. – 2004. – № 4, т. 2. – Ст. 200.

139. Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності

[Електронний ресурс] : наказ М-ва охорони здоров‘я України від

05.09.2011 р. № 561 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1295-11 (дата звернення: 20.02.2017). –

Назва з екрана.

140. Про затвердження Інструкції про встановлення причинного зв'язку

смерті з професійним захворюванням (отруєнням) або трудовим каліцтвом

[Електронний ресурс] : наказ М-ва охорони здоров'я України від 15.11.2005

р. № 606 // ЛІГА:ЗАКОН : глав. правовой портал Украины. – Електрон. дані. –

1991–2010. – Режим доступу:

211

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/RE11735.html (дата звернення:

20.02.2017). – Назва з екрана.

141. Про затвердження Інструкції про застосування переліку професійних

захворювань [Електронний ресурс] : наказ М-ва охорони здоров'я України,

Акад. мед. наук України, М-ва праці та соціал. політики України від

29.02.2000 р. № 374/68/338 // ЛІГА:ЗАКОН : глав. правовой портал Украины.

– Електрон. дані. – 1991–2010. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/REG5259.html (дата звернення:

20.02.2017). – Назва з екрана.

142. Про затвердження переліку професійних захворювань [Електронний

ресурс] : постанова Каб. Міністрів України від 08.11.2000 р. № 1662 //

ЛІГА:ЗАКОН : глав. правовой портал Украины. – Електрон. дані. – 1991–

2010. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP001662.html (дата звернення:

24.01.2017). – Назва з екрана.

143. Про затвердження Правил відшкодування власником підприємства,

установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної

працівникові ушкодженням здоров‘я, пов‘язаним з виконанням ним

трудових обов‘язків [Електронний ресурс] : постанова Каб. Міністрів

України від 23.06.1993 р. № 472 // офіційний веб-портал Верховної ради

України – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/472-93-

%D0%BF (дата звернення: 01.03.2017). – Назва з екрана.

144. Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського

стану в Україні : наказ М-ва юстиції України 18.10.2000 р. № 52/5 //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–

2017. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0719-00/page

(дата звернення: 17.02.2017). – Назва з екрана.

145. Про захист прав споживачів : Закон України від 12.05.1991 р. № 1023-

XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – Ст. 379.

146. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-XII //

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

212

147. Про міліцію : Закон України від 20.12.1990 р. № 565-XII // Відомості

Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

148. Про нацiональну полiцiю : Закон України від 02.07.2015 р. № 580-VIII

// Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 40/41. – Ст. 379.

149. Про основи, що сприяють безпеці та гігієні праці [Електронний ресурс]

: Конвенція Міжнар. орг. праці від 15.06.2006 р. № 187 // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/993_515 (дата звернення:

24.01.2017). – Назва з екрана.

150. Про охорону праці : Закон України від 14.10.1992 р. № 2694-XII /

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 49. – Ст. 668.

151. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові

незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову

діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду

[Електронний ресурс] : Закон України від 01.12.1994 р. № 266/94-ВР, в ред.

від 14.10.2014 р. /// Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон.

дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266/94-

%D0%B2%D1%80?nreg=266%2F94-

%E2%F0&find=1&text=%F1%EF%E0%E4%EA%EE%BA%EC%F6&x=0&y=

0#w11 (дата звернення: 18.02.2017). – Назва з екрана.

152. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про

відшкодування шкоди [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верхов.

Суду України від 27.03.1992 р. № 6 // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0006700-92 (дата звернення:

20.02.2017). – Назва з екрана.

153. Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав

споживачів [Електронний ресурс] : постанова Верхов. Суду України від

12.04.1996 р. № 5 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон.

дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

213

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-96 (дата звернення:

18.02.2017). – Назва з екрана.

154. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності [Електронний

ресурс] : Закон України від 15.09.1999 р. № 1045-XIV // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1045-14 (дата звернення:

18.02.2017). – Назва з екрана.

155. Про судову практику у справах про відшкодування моральної

(немайнової) шкоди [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верхов.

Суду України від 31.03.1995 р. № 4, в ред. від 27.03.1992 р. № 6 // Верховна

Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. –

Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0004700-95 (дата

звернення: 17.02.2017). – Назва з екрана.

156. Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної

особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи [Електронний

ресурс] : постанова Пленуму Верхов. Суду України від 27.02.2009 р. № 1, //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Електрон. дані. – Режим

доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v_001700-09?nreg=v_001700-

09&find=1&text=%B3%ED%F4%EE%F0%EC%E0%F6%B3%FF&x=0&y=0

(дата звернення: 03.03.2017). – Назва з екрана.

157. Про телебачення і радіомовлення : Закон України від 21.12.1993 р.

№ 3759-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – Ст. 43.

158. Проблеми правової відповідальності : монографія / Ю. П. Битяк,

Ю. Г. Барабаш, Л. М. Баранова [та ін.] ; за ред.: В. Я. Тацій, А. П. Гетьман,

В. І. Борисова. – Харків : Право, 2014. – 348 с.

159. Прокопенко В. І. Трудове право України : підручник /

В. І. Прокопенко. – Харків : Консум, 1998. – 480 с.

160. И. Основы хозяйственного права / С. И. Раевич. – М. : Гос. фин. изд-во

СССР, 1928. – 95 с.

214

161. Райхер В. К. Вопросы ответственности за причинение вреда /

В. К. Райхер // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1971.

– № 5. – С. 56–62.

162. Решение Апелляционного суда Харьковской области от 31.07.2014 г.

по делу № 22ц/790/5277/14, 642/2167/13-ц [Электнонный ресурс] //

ЛІГА:ЗАКОН : глав. правовой портал Украины. – Электрон. данные. – 1991–

2010. – Режим доступа:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/V093985.html (дата обращения:

18.02.2017). – Загл. с экрана.

163. Рішення Колегії суддів судової палати в цивільних справах

апеляційного суду Житомирської області від 10.05.2012 р. у справі

№ 0609/2-1021/12 [Електроний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25589014 (дата

звернення: 03.03.2017). – Назва з екрана.

164. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

верненням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування

від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України

у Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення частини

третьої статті 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне

соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та

професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (справа

про відшкодування моральної шкоди Фондом соціального страхування) :

від 27.01.2004 р. № 1-рп/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 5. –

Ст. 250.

165. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

зверненням відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський

Акціонерний Банк" щодо офіційного тлумачення положень пункту 22

частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті

2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні

правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб)) : від

215

30.03.2001 р. № 7-рп/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 24. –

Ст. 1076.

166. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного

тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України

(справа про депутатську недоторканість) : від 27.10.1999 р. № 9-рп/99 //

Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193.

167. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від

12.02.2013 р. у справі № 0308/18764/12 [Електроний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http

http://reyestr.court.gov.ua/Review/29573850 (дата звернення: 03.03.2017). –

Назва з екрана.

168. Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської

області від 22.04.2011 у справі № 2-1533/11 // [Електроний ресурс] //

Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/15241413 (дата звернення: 03.03.2017). –

Назва з екрана.

169. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 19.02.2013 р. у

справі № 757/1671/13-ц [Електроний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/29454658 (дата звернення: 03.03.2017). –

Назва з екрана.

170. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від

03.04.2013 р. у справі № 742/1207/13-ц [Електроний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/30384533 (дата звернення: 03.03.2017). –

Назва з екрана.

171. Рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

від 04.06.2008 р. у справі № 6-7426св08 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

216

http://reyestr.court.gov.ua/Review/2000408 (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

172. Рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

від 04.11.2009 р. у справі № 6-16031св08 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/6820748 (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

173. Рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

від 26.03.2008 р. у справі № 6-27808ск07 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/1860248 (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

174. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від

20.11.2015 р. у справі № 459/3402/15-ц [Електроний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/53974366 (дата звернення: 03.03.2017). –

Назва з екрана.

175. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від

26.12.2014 р. у справі № 459/1269/14-ц [Електроний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/39990521 (дата звернення: 20.02.2017). –

Назва з екрана.

176. Ровный В. В. Проблемы единства российского частного права /

В. В. Ровный. – Иркутск : Изд-во Иркут. ун-та, 1999. – 310 с.

177. Рожкова М. А. Об источнике повышенной опасности / М. А. Рожкова //

Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2002. –

№ 2. – С. 88–100.

178. Рубан Е. Возмещение вреда, причиненного жизни и здоровью

работника, в случае банкротства работодателя / Е. Рубан // Legea şi Viata =

Закон и жизнь. – 2015. – № 6/3. – С. 106–110.

217

179. Рубан О. О. Відшкодування фізичним особам моральної (немайнової)

шкоди в Україні і зарубіжних країнах / О. О. Рубан // Право і суспільство. –

2016. – № 5. – С. 49–53.

180. Рубан О. О. Компенсація моральної шкоди працівнику, заподіяної йому

при виконанні ним своїх обов‘язків / О. О. Рубан // Право України. – 2015. –

№ 6. – С. 223–233.

181. Рубан О. О. Окремі питання відшкодування шкоди при використанні

праці фізичних осіб / О. О. Рубан // Порівняльно-аналітичне право. – 2015. –

№ 4. – С. 142–145.

182. Рубан О. О. Щодо особливостей відшкодування моральної шкоди,

завданої внаслідок ушкодження здоров'я або у разі смерті працівника

відповідно до цивільного законодавства / О. О. Рубан // Вісник Південного

регіонального центру Національної академії правових наук України =

Journal of the South Regional Center of National Academy of Legal Sciences of

Ukraine. – 2015. – № 5. – С. 103–109.

183. Рузанова Е. В. Вопросы соотношения обязательств вследствие

причинения вреда и гражданско-правовой ответственности / Е. В. Рузанова

// Вестник Саратовской государственной юридической академии. – 2014. –

№ 3. – С. 99–103.

184. Саватъе Р. Теория обязательств. Юридический и экономический очерк

/ Р. Саватье. – М. : Прогресс, 1972. – 440 с.

185. Самощенко И. С. Понятие правонарушения по советскому

законодательству : науч. изд. / И. С. Самощенко. – М. : Юрид. лит., 1963. –

286 с.

186. Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924–1986)

/ под ред. В. И. Теребилова. – М. : Изв. Советов народ. депутатов СССР,

1987. – 757 с.

187. законов Российской Империи, повелением Государя Императора

Николая Первого составленный. – СПб. : Гос. тип., 1900. – Т. 10, ч. 1. – 417

+ 80 с.

218

188. Свод законов Российской империи, повелением Государя Императора

Николая Первого составленный. – СПб. : Тип. Второго Отд. Собств.

Е. И. В. Канцелярии, 1857. – Т. 10, ч. 2 : Законы о судопроизводстве и

взысканиях гражданских. – 525 с.

189. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : енцикл. курс : підручник /

О. Ф. Скакун. – Харків : Еспада, 2009. – 752 с.

190. Слесарев В. Л. Объект и результат гражданского правонарушения /

В. Л. Слесарев ; под ред. Л. К. Меренкова. – Томск : Изд-во Томск. ун-та,

1980. – 167 c.

191. Словарь иностранных слов / под ред.: И. В. Лехин, Ф. Н. Петров. – 4-е

изд., перераб. и доп. – М. : Рус. яз., 1954. – 856 с.

192. Смирнов В. Т. Гражданская ответственность государственных

предприятий за причинение увечья или смерти работникам / В. Т. Смирнов ;

отв. ред. Б. Б. Черепахин. – М. : Госюриздат, 1957. – 231 c.

193. Смирнов В. Т. Общее учение о деликтных обязательствах в советском

гражданском праве : учеб. пособие / В. Т. Смирнов, А. А. Собчак. – Л. : Изд-

во Ленингр. ун-та, 1983. – 152 c.

194. Солодко Є. Моральный вред. Понятие и порядок возмещения /

Є. Солодко // Бизнес. – 1994. – № 8. – С. 43.

195. Справа ―Мельниченко проти України‖ ( заява № 17707/02) : рішення

Європ. Суду з прав людини, Страсбург, від 19.10.2004 р. // Офіційний

вісник України. – 2005. – № 21. – Ст. 1182.

196. Справа ―Трегубенко проти України‖ (заява № 61333/00) : рішення

Європейського Суду з прав людини, Страсбург, від 02.11.2004 р. //

Офіційний вісник України. – 200. – № 21. – Ст. 1185.

197. Справа Закарпатського окружного адміністративного суду від

29.10.2013 р. № 807/2239/13-а [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/50901024 (дата звернення:

01.03.2017). – Назва з екрана.

219

198. Справа Київського окружного адміністративного суду від 15.04.2013 р.

№ 810/1498/13-а [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30644722

(дата звернення: 01.03.2017). – Назва з екрана.

199. Справа Середино-Будського районного суду Сумської області від

21.01.2010 р. № 2-8/2010 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/7600127 (дата звернення: 01.03.2017).

– Назва з екрана.

200. Справа Червоноградського міського суду Львівської області від

30.07.2014 р. № 459/1739/14-ц [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39990518 (дата звернення:

01.03.2017). – Назва з екрана.

201. Справа Черкаського районного суду Черкаської області від 02.08.2012 р.

№ 2-96/11 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25490202

(дата звернення: 24.01.2017). – Назва з екрана.

202. Стацура Д. Еще раз о причинах Чернобыльской аварии [Электронный

ресурс] / Д. Стацура // ПРоАтом : информ. агентство. – СПб. – Электрон.

данные. – Режим доступа:

http://www.proatom.ru/modules.php?name=News&file=article&sid=475 (дата

обращения: 24.01.2017). – Загл. с экрана.

203. Тархов В. А. Обязательства, возникающие из причинения вреда : учеб.

пособие / В. А. Тархов. – Саратов : Коммунист, 1957. – 120 с.

204. Тархов В. А. Ответственность по советскому гражданскому праву /

В. А. Тархов. – Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1973. – 456 с.

205. Тихомирова Л. В. Юридическая энциклопедия / Л. В. Тихомирова,

М. Ю. Тихомиров ; под ред. М. Ю. Тихомирова. – М., 1997. – 526 с.

220

206. Толковый словарь русского языка : в 4 т. / под ред. Д. Н. Ушакова. – М.

: Гос. ин-т "Совет. энцикл." : ОГИЗ : Гос. изд-во иностр. и нац. слов., 1935–

1940. – Т. 1 : А–Кюрины. – 1935. – 1562 стб.

207. Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления : науч. изд. /

А. Н. Трайнин. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1957. – 363 с.

208. Уголовное право России : учеб. для студентов вузов, обучающихся по

спец. "Юриспруденция" : в 2 т. / [А. Н. Игнатов [и др.] ; под ред.

А. Н. Игнатова, Ю. А. Красикова. – М. : Норма, 2005. – Т. 1. – 591 с.

209. Уголовное право России. Части Общая и Особенная : курс лекций /

под ред. А. И. Рарога. – М. : Проспект, 2005. – 480 с.

210. Ухвала Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України від 14.02.2007 р. № 6-10304св06 [Електронний ресурс] //

Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/427280 (дата звернення: 01.03.2017). –

Назва з екрана.

211. Ухвала Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 06.06.2012 р. № 6-46064св11 [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25390563 (дата звернення:

01.03.2017). – Назва з екрана.

212. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

від 17.01.2007 р. у справі № 6-21837св06 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/412382 (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

213. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

від 21.01.2009 р. у справі № 6-16082св08 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/2936611 (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

221

214. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

від 31.03.2010 р. у справі № 6-21650св09 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/8902757 (дата звернення: 18.02.2017). –

Назва з екрана.

215. Флейшиц Е. А. Обязательства причинения вреда и из неосновательного

обогащения / Е. А. Флейшиц. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1951. – 240 с. –

(Курс советского гражданского права / Всесоюз. ин-т юрид. наук М-ва

юстиции СССР).

216. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві

та професійних захворювань України – Електрон. дані. – 2008. – Режим

доступу: http://social.org.ua/ (дата звернення: 05.08.2016). – Назва з екрана.

217. Харитонов Є. О. Правове забезпечення належної реалізації права на

житло : навч. посіб. / Є. О., Н. А. Саніахметова. – Київ : НМК ВО, 1990. –

176 с.

218. Церетели Т. В. Причинная связь и уголовном праве / Т. В. Церетели. –

М. : Госюриздат, 1963. – 382 с.

219. Цивільне право : навч. посіб. / за заг. ред. Р. О. Стефанчука. – Київ :

Наук. думка, 2004. – 361 с.

220. Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова [та ін.] ; за ред.:

В. І. Борисова, І. В. Спасибо-Фатєєва, В. Л. Яроцький. – 2-ге вид., переробл.

та допов. – Харків : Право, 2014. – Т. 2. – 816 с.

221. Цивільне право України : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера,

Д. В. Боброва, А. С. Довгерт [та ін.] ; за ред.: О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова. –

Київ : Юрінком Інтер, 2002. – Кн. 2. – 640 с.

222. Цивільний кодекс України : від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відомості

Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356.

223. Цивільний кодекс Української РСР [Електронний ресурс] : від

18.07.1963 р. № 1540-VI. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Електрон. дані. – Київ, 1994–2017. – Режим доступу:

222

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1540-06 (дата звернення: 20.02.2017). –

Назва з екрана.

224. Цивільний процесуальний кодекс України : від 18.03.2004 р. № 1618-IV

// Відомості Верхової Ради України. – 2004. – № 40/41, 42. – Cт. 492.

225. Что такое МОТ? Чем она занимается. – М. : Изд. бюро МОТ в Москве,

2000. – С. 3–36.

226. Шамшина І. І. Правові проблеми регулювання відносин у сфері

охорони праці в сучасних умовах : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.05 / І. І. Шамшина ; Нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2002. – 20 с.

227. Шевченко Я. Н. Специфика гражданской ответственности

несовершеннолетних / Я. Н. Шевченко // Советское государство и право. –

1974. – № 5. – С. 127–130.

228. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учеб. пособие : в 2 т. (по

изданию 1910–1912 гг.) / Г. Ф. Шершеневич ; вступ. ст. М. Н. Марченко. –

М. : Юрид. колледж МГУ, 1995. – Т. 2, вып. 1. – 308 с.

229. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права : учеб. /

Г. Ф. Шершеневич. – 6-е изд. – СПб. : Тип. С-Петерб. т-ва печ. и изд. дела

"Труд" [Изд. Бр. Башмаковых], 1907. – VI, 815 с.

230. Шиминова М. Я. Компенсация вреда гражданам. Гражданско-правовое

регулирование / М. Я. Шиминова. – М. : Наука, 1979. – 184 с.

231. Шишкин С. К. Ответственность за вред, причиненный деятельностью,

создающей повышенную опасность для окружающих. Теория и практика /

С. К. Шишкин. – М. : Ось-89, 2007. – 160 c.

232. Щербина В. І. Трудове право України : підручник / В. І. Щербина ; за

ред. В. С. Венедіктова. – Київ : Істина, 2008. – 384 с.

233. Экономическая энциклопедия / Ин-т экономики переход. периода ; гл.

ред. Л. И. Абалкин. – М. : Экономика, 1999. – 1054 с.

234. Эффективность гражданского законодательства (актуальные вопросы) /

под ред. В. П. Грибанова. – М. : Моск. гос. ун-т, 1984. – 192 с.

235. Яичков К. К. Права, возникающие в связи с потерей здоровья /

К. К. Яичков. – М. : Наука. Гл. ред. восточ. лит., 1964. – 167 с.

223

236. Яроцький В. Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання

майнових відносин (основи інструментальної концепції) : монографія /

В. Л. Яроцький. – Харків : Право, 2006. – 544 с.

237. Ярошенко К. Б. Жизнь и здоровье под охраной закона / К. Б. Ярошенко.

– М. : Юрид. лит., 1990. – 174 с.

238. Ярошенко К. Б. Специальные случаи ответственности за причинение

вреда / К. Б. Ярошенко ; отв. ред. Ю. Д. Северин. – М. : Юрид. лит., 1977. –

80 c.

239. Lahe J. Subjective fault as a basis of delictual liability / J. Lahe // Juridica

International. – 2001. – № 6. – P. 125–132.

240. New York Times Co. v. Sullivan. 376 U.S. 254 (1964) [Electronic resource]

// Justia us Supreme court. – Access mode:

https://supreme.justia.com/cases/federal/us/376/254/case.html (date of treatment:

20.02.2017). – Title from the screen.

241. Oqus A I. The Law of Damaqes / A I. Oqus. – London : Butterworths, 1973.

– 312 p.