NOWA · 2015-06-28 · Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne, 12/2012 HISTORIA...

NOWA UKRAINA

Zeszyty historyczno-politologiczne

12/2012

Kraków–Przemyśl 2012

Nowa Ukraina / New Ukraine

RADA NAUKOWA: Andrzej Banach (Kraków), Paul Best (New Haven, CT), Aleksander Bobko (Rzeszów–Kraków), David Borgmeyer (Saint Louis, MO), Zdzisław Budzyński (Rzeszów–Przemyśl), Andrzej Chojnowski (Warszawa), Andrzej Chwalba (Kraków–Przemyśl), Jan Draus (Rzeszów–Przemyśl), Roman Drozd (Słupsk), Piotr Franaszek (Kraków–Przemyśl), Mark von Hagen (Tempe, AZ), John-Paul Himka (Edmonton, AB), Aleksandra Hnatiuk (Warszawa–Kijów), Illja Kononow (Łuhańsk), Anatolij Kruhłaszow (Czerniowce–Wilno), Hiroaki Kuromiya (Bloomington, IN), Jacek Lubecki (Statesboro, GA), Andrzej Nowak (Kraków–Warszawa), Roman Solchanyk (Los Angeles, CA), Andrzej Leon Sowa (Kraków), Stanisław Sroka (Kraków), Sta-nisław Stępień (Przemyśl), Frank Sysyn (Toronto, ON), Jerzy Tomaszewski (War-szawa), Wadym Wasiutynśkyj (Kijów), Leonid Zaszkilniak (Lwów).

REDAKCJA: Jarosław Moklak (redaktor naczelny, Kraków–Przemyśl), Ola Kich-Masłej (sekretarz redakcji, Kraków), Piotr Bajor (sekretarz redakcji, Kraków–Przemyśl), Tarik Cyril Amar (New York, NY), Piotr Andrusieczko (Poznań), Anna Babiak (Kraków), Jan Jacek Bruski (Kraków), Grzegorz Demel (Kraków), Marta Dyczok (London, ON), Dawid Gacek (Kraków), Dmytro Kobrynśkyj (Kijów), Agnieszka Korniejenko (Kra-ków–Przemyśl), Paweł Krupa (Kraków–Przemyśl), Evhen Ladna (Toronto, ON), Tor-sten Lorenz (Berlin–Praha), Marian Mudryj (Lwów), Jan Pisuliński (Rzeszów), Diana Reilly (New York, NY).

Zgodnie z wytycznymi MNiSW lista recenzentów publikowana jest na stronie internetowej

Publikacja dofinansowana ze środków przeznaczonych na działalność statutową Wydziału Historycznego Uniwersytetu Jagiellońskiego w Krakowie

Publikacja dofinansowana przez Państwową Wyższą Szkołę Wschodnioeuropejską w Przemyślu

Redakcja nie zawsze identyfikuje się z poglądami autorów artykułów publikowanych w „Nowej Ukrainie”

WYDAWCA: Instytut Historii UJ, Instytut Stosunków Międzynarodowych PWSW

Copyright © by Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne, Kraków–Przemyśl 2012

ISSN 1895–7897

ADRESY REDAKCJI:

Uniwersytet Jagielloński Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska Instytut Historii Instytut Stosunków Międzynarodowych ul. Gołębia 13 ul. Tymona Terleckiego 2 31–007 Kraków, PL 37–700 Przemyśl, PL

mailto: nowaukra ina@gmai l .com skype: nowaukra ina

www.nowaukra ina.org

Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne, 12/2012

HISTORIA

Світлана Орлик, До питання реалізації фіскальної політики уряду земськими інституціями українських губерній Російської імперії................... 5 Олена Аркуша, Мар’ян Мудрий, «Высказати ясно и Полякамъ и

Европe»: Європа в уявленнях галицьких українців ХІХ – початку ХХ століття ...........................................................................................................15 Володимир Борщевич, Організація соціального захисту

православного духовенства Волині в другій половині 40-х – 50-х рр. ХХ ст. ............................................................................................. 43

POLITOLOGIA

Сергій Адамович, Соборність і децентралістські ідеї в суспільно-політичному житті Галичини в умовах незалежності України ...................51 Юрій Мацієвський, Чим є сучасна Україна і чи можливі в ній зміни? 63 Ярина Турчин, „М'яка сила” України в Польщі. ........................................ 75 Михайло Гордієнко, Становлення багатопартійності і перспективи

українського парламентаризму .......................................................................... 85 Микола Бучин, Правове регулювання демократичних принципів

виборів: міжнародний досвід................................................................................. 95

SOCIOLOGIA

Piotr Długosz, Polska i ukraińska młodzież wobec przemian społecznych.............................................................................................................. 109

EDUKACJA

Галина Висоцька, Діяльність українців Польщі в культурній та освітній сферах (1989-2012 рр.)...........................................................................119

RECENZJE, WYDARZENIA

Роман Грицьків, Українська Повстанська Армія: польська історіографія проблеми... ....................................................................................127

Patrycja Trzeszczyńska, Wszystkiego nie sposób pamiętać. O projekcie antropologii pamięci zbiorowej Jacka Nowaka... ................................................ 139

Jarosław Moklak, Łemkowie, Bojkowie, Rusini — historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd, I. Betko, M. Šmigel, t. IV, cz. 1–2, Słupsk–Zielona Góra 2012. ISBN 978-83-60087-63-3 ....... 151

New Ukraine. A Journal of History and Politics, 12/2012

HISTORY

Orlyk, Svitlana. On the Question of Government Fiscal Policy Implementation by Zemstvo Institutions of Ukrainian Provinces of the Russian Empire ......................................................................................................................... 5

Arkusha, Olena. Mudryy, Marian. “Express Clearly to Both Poles and Europe”: Europe in the Representations of the Galician Ukrainians of the 19th and the start of the 20th centuries.....................................................................................15

Borshchevych, Volodymyr. The Organization of Social Protection of the Orthodox Clergy of Volhynia in the Second Half of the 40's – 50's in the 20th

century....................................................................................................................... 43

POLITICAL SCIENCE

Adamovych, Serhii. Sobornist (Unity) and Decentralization Ideas in the Social-Political Life of Galicia in Independent Ukraine...........................................51

Matsiievsky, Yurii. What Is Today's Ukraine Like and Are Changes Possible There?.......................................................................................................... 63

Turchyn, Yaryna. „Soft Power” of Ukraine in Poland................................... 75 Hordiienko, Mykhailo. Establishing a Multi-Party System in Ukraine and

the Prospects of Ukrainian Parliamentarism.......................................................... 85 Buchyn, Mykola. Legal Regulations Governing Democratic Election

Principles: the International Experience. ............................................................... 95

SOCIOLOGY

Długosz, Piotr. Polish and Ukrainian Youth and Social Change ................ 109

EDUCATION

Vysotska, Halyna. Activities of Ukrainians of Poland in Cultural and Educational Spheres (1989–2012) ..........................................................................119

REVIEWS, EVENTS

Грицьків, Роман. The Ukrainian Insurgent Army: Polish Historiography of the Problem... ......................................................................................................127

Trzeszczyńska, Patrycja. It Is Impossible to Remember Everything: About Jacek Nowak's Project of Anthropology of Collective Memory... ............. 139

Moklak, Jarosław. Łemkowie, Bojkowie, Rusini — historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd, I. Betko, M. Šmigel, t. IV, cz. 1–2, Słupsk–Zielona Góra 2012. ISBN 978-83-60087-63-3 ....... 151

12/2012 HISTORIA 5

Світлана Орлик

Кіровоградський національний технічний університет, Кіровоград

До питання реалізації фіскальної політики уряду земськими інституціями українських

губерній Російської імперії

У сучасних умовах необхідності реформування фінансової системи незалежної України важливого значення набуває історичний досвід проведе-ння податкових реформ та функціонування складових системи оподаткува-ння в історико-економічному контексті. Певні аспекти проблеми фіскальних повноважень земських інституцій в Російській імперії розглядалися у кон-тексті висвітлення питань податкової політики та структури її податкової системи, зокрема, у працях відомих учених, сучасників тієї епохи — Б. Веселовського, В. Дорошенка, А. Ісаєва, В. Лебедєва, А. Нікітського, І. Озерова, М. Олексієнка, Г. Содовського, І. Тарасова, В. Твердохлєбова, М. Тургенєва, І. Янжула та ін. У сучасних дослідженнях, зазначена про-блематика переважним чином згадується лише побіжно у розробках В. Захарова, В. Жвалюка, В. Орлика, А. Пантелеймоненка, І. Пєтухова, К. Правілової, В. Пушкарьової та ін. Разом з тим у науковій літературі не-достатньо уваги приділено питанню історії фіскальних повноважень земських інституцій українських губерній Російської імперії, що й обумовило актуальність даного дослідження. Розглянемо ці повноваження в контексті історії адміністрування оподаткування нерухомого майна, зокрема прове-дення оціночних робіт.

Структура органів, на які покладався обов’язок проведення робіт по оцінці нерухомого майна, залежала від загальної структури органів місцевої влади, котрі були створені на той час. А саме, в результаті земської реформи, проведеної імператором Олександром II у 1864 році, у 34 губерніях Російської імперії були створені земські установи, із них у шести українських: Катеринославській, Полтавській, Таврійській, Харківській і Херсонській. Лише у 9 губерніях імперії не було запроваджено земських установ, із них у 3-х українських: Волинській, Київській і Подільській.

6 Світлана Орлик

Якщо розглядати губернії, в яких були створені губернські і повітові земські установи, то залучення нерухомого майна до оподаткування зем-ськими зборами та державним податком загострило проблему недосконалості оцінок міського нерухомого майна, що використовувалася міськими упра-вами для нарахування оціночного збору. Губернські земські управи були не задоволені оцінками міського нерухомого майна, що проводилися міськими чи повітовими управами в більшості губерній. Будь-які пропозиції про перегляд оцінок міського нерухомого майна міськими або повітовими управами сприймалися з обуренням на підставі того, що їхні оцінки ста-вляться під сумнів. Так, у 1867 р. Херсонська губернська земська управа через ревізійну комісію Єлисаветградських повітових земських зборів звернулася до повітової управи з проханням переглянути оцінку міського нерухомого майна, у відповідь на яке остання категорично заявляла, що «сумніватися у правильності оцінки достатніх підстав немає»1, а тому вона переглядатися й не буде. Повітові земські установи навіть уявити не могли, що прийдеться провести гігантську роботу з оцінки індивідуально кожного нерухомого май-на. Так, Єлисаветградські земські збори з повним нерозумінням відреагували на вимогу Губернської земської управи про надання повітовими земськими управами детальних поіменних розкладок земських зборів з міського неру-хомого майна та на пропозиції Херсонського губернатора щодо обов’язків повітового земства складати та розсилати окладні листи власникам неру-хомого майна. Дані вимоги було вирішено оскаржити у Міністерстві вну-трішніх справ, а в разі необхідності звернутися до Правлячого сенату2. У свою чергу, міські управи підозріло ставилися до будь-якого обстеження міського нерухомого майна, яке ініціювалося земськими установами, оскільки вва-жали, «що цим скористаються земства з метою оподаткування»3. У 1884 р. Єлисаветградська міська управа повідомила земські збори про те, що вона відмовляється проводити у місті подвірний перепис, більш того, «стало ві-домо, що громадяни м. Єлисаветграда навіть мали намір протидіяти про-веденню подвірного перепису»4. Земська повітова управа пояснювала міській управі, що подвірний перепис здійснюється з метою виключно статистичного обліку кількості дворів, квартир, будинків, жителів, худоби, земель, що належали домовласникам, промислових і торгівельних приміщень тощо. Але при цьому земська повітова управа запідозрила міську управу в тому, що вона «боялася більш правильної оцінки»5 нерухомого майна м. Єлисаветграда. Такий опір міської влади свідчив лише про те, що оцінка міської нерухомості була приблизною, не досконалою, а можливо, й не повною, отож, допустити земства до її інвентаризації стало б дуже необачним кроком.

Майже 30 років земські установи констатували недосконалість оцінок нерухомого майна, які проводили міські управи, але нічого вдіяти не могли, оскільки не мали на те законодавчих підстав. Увесь цей період базою для оподаткування нерухомого майна земськими зборами та державним по-датком була оцінка, проведена міськими управами для нарахування оціноч-ного збору. Невідворотність проведення власних земських оцінок зумо-

1 Систематический свод постановлений Елисаветградского уездного земского собра-ния за 1865–1895 годы / сост. Е. И. Борисов. – Елисаветград : Типография Гольден-берга, 1895, С.122. 2 Там само, С.121. 3 Там само, С.303. 4 Там само, С.861 5 Там само, С.304

До питання реалізації фіскальної політики уряду земськими інституціями… 7

влювалася прийняттям Закону від 8 червня 1893 р. «Правила оцінки не-рухомого майна для оподаткування земськими зборами»6. У ньому зауважу-валося, що оцінка нерухомого майна для оподаткування земськими зборами в тих губерніях, на які поширювалося зазначене положення, проводилася губернськими та повітовими оціночними комісіями і земськими управами. Так, губернські оціночні комісії утворювалися під головуванням губернського предводителя дворянства, члена губернського по селянських справах При-сутствія або одного із членів губернського Присутствія по призначенню губернатора, голови губернської земської управи, двох членів за вибором губернського земського зібрання, міського голови губернського міста, керу-ючого удільним округом (у губерніях, де була удільна земля), представника гірничого відомства (в губерніях, де діяли гірничі промисли) та керівників таких установ: казенної палати, державного майна та акцизного збору, відділення Дворянського Земельного банку. На губернські оціночні комісії покладалося керівництво та загальний нагляд за роботою повітових оці-ночних комісій і повітових земських Управ щодо оцінки нерухомого майна, надання останнім вказівок та інструкцій стосовно порядку і способів її проведення, розгляд скарг на постанови повітових оціночних комісій.

Що стосується повітових оціночних комісій, то до їх складу входили: податний інспектор, відповідальний член повітового по селянських справах Присутствія або один із дільничних земських начальників за призначенням губернатора, голова повітової земської управи, по два представники від повітового земського зібрання та від міської думи повітового міста за вибором, а також членів від таких відомств: державного майна, уділів і гірничого за наявністю останніх. Головою повітової оціночної комісії при-значався повітовий предводитель дворянства, а податний інспектор при-значався обов’язковим членом повітової оціночної комісії, який за відсутності голови комісії виконував його обов’язки. За повітовими оціночними ко-місіями закріплювалися обов’язки щодо встановлення загальних правил оцінки нерухомого майна в повіті та загального керівництва повітовою зем-ською управою з проведення оцінок окремого нерухомого майна, розгляду скарг та клопотань власників нерухомості. Повітовою земською управою здійснювалася безпосередня оцінка нерухомого майна та виконувалася уся підготовча робота для її проведення: збір даних щодо складу нерухомого майна, ведення інвентаризаційних книг та діловодства, надання пропозицій до повітової оціночної комісії щодо встановлення загальних правил оцінок нерухомого майна.

Розроблені повітовою оціночною комісією загальні правила оцінки нерухомого майна передавалися на затвердження до повітових земських зборів. Після внесення пропозицій та затвердження їх повітовими земськими зборами повітова оціночна комісія передавала матеріали оцінок в розрізі окремих повітів губернській оціночній комісії на погодження, а потім губернським земським зборам на затвердження.

Що стосується обов’язків податного інспектора, то він мав доступ до всього діловодства повітової земської управи, повинен був забезпечувати сприятливі умови для збору інформації для оцінок та їх погодження. На нього оціночною комісією могла покладатися функція дізнання по справах, які

6 Правила оценки недвижимых имуществ для обложения земскими сборами: № 9744 от 8 июня 1893 г. // ПСЗ. – изд. 3-е. – В 33 т. – Офиц. изд. – СПб.: Государственная типография, 1897. – Т. 13. – 1897, С.414—419.


стосувалися нерухомого майна. Крім того, повітова земська управа мала право вимагати від власників нерухомого майна відомості про склад, цінність та дохідність їхнього майна, способи його використання, та надання до управи відповідних підтверджувальних документів. Зазначені відомості повинні були подаватися в установлений строк — від 4-х тижнів до 3-х місяців. При ненаданні таких даних окремими власниками їхні заперечення стосовно проведених оцінок не розглядалися. Отримана від власників інформація перевірялася і звірялася з даними окладних книг земських і міських громадських установ, межовими планами, відомостями про продажні та наймані ціни на нерухоме майно, страхові та заставні оцінки, які надходили від страхових товариств та кредитних установ тощо. За нео-бхідності проводилися огляди на місці, здійснювалися заміри території, опитування наймачів та інших осіб, а про проведення таких заходів попередньо інформували власника майна7.

За результатами проведеної оцінки кожного виду нерухомого май-на по повіту складався загальний опис і передавався для оприлюднення у губернських відомостях. Крім того, кожному власникові надсилалося повідомлення про обраховану суму дохідності нерухомого майна. З даного приводу власники могли подавати заперечення до оціночної комісії через повітову земську управу протягом 3-х місяців з дня оприлюднення результатів оцінок8. Так, наприклад, за результатами виконаних оці-ночних робіт станом на 1903 р. Єлисаветградська міська оціночна комісія (Херсонська губернія) отримала на розгляд 54 клопотання від власників нерухомого майна щодо зменшення оцінки їхньої нерухомості. З них 26 звернень було розглянуто на користь заявників, а в 28 випадках було відмовлено «у зв’язку з відсутністю законодавчих підстав для задо-волення»9 поданих клопотань. Крім того, мав місце випадок, коли після розгляду скарги спадкоємців купця Б. Ковальського сума оцінки їхнього нерухомого майна була збільшена з 5500 руб. до 6000 руб.10 .

Безперечно, прийняття Закону 1893 р. було значним кроком уперед в оподаткуванні нерухомості, але оціночні роботи здійснювалися вкрай повільно, в більшості губерній вони розпочиналися лише в середині 90-х років11. Що стосується міського нерухомого майна, то по 34 губерніях за п’ять з половиною років від прийняття Закону 1893 р., оціночні матеріали були зібрані лише по 47 повітах і розроблені по 12-ти. Для торговельно-проми-слових приміщень було зібрано оціночних матеріалів по 13 повітах, а проектування оціночних норм майже зовсім не починалося. Основна причина такого стану полягала у нездатності повітових земських управ виконати покладені на них завдання по організації робіт щодо вироблення оціночних норм. Крім того, серйозною перешкодою була незацікавленість земських установ у проведенні оціночних робіт, «оскільки не в інтересах нинішнього «станового» земства правильність і рівномірність оподаткування,

7 Там само, С. 419. 8 Там само. 9 Державний архів Кіровоградської обл. – Ф.78 : Єлисаветградська міська управа, м. Єлисаветград Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. – Оп. 3. – Спр. 45: Переписка по оцінці нерухомого майна, арк. 50-50 зв. 10 Там само, арк. 40-40 зв. 11 Содовский Г. Сборы с недвижимых имуществ на земские потребности в Рос-сии / Густав Содовский. – СПб. : Экономическая типография, 1911, С. 81-82.


особливо земельного»12. Якщо проаналізувати склад губернських і повітових оціночних комісій, то можна помітити, що до їх числа не передбачалося залучати осіб, які мали б спеціальні знання в галузі будівництва чи архітектури13. Можна було б лише припустити, що особи, які делегувалися від земських управ чи міських дум, володіли такими знаннями. Проте відомо, що головами оціночних комісій були предводителі дворянства, які не лише не розумілися в оціночних роботах і належали до представників тих станів, а й не мали особливого зацікавлення у визначенні реальних оцінок. Вони були більше зацікавлені у збереженні старих оцінок, що визначалися «на око». Проте в даній ситуації не тільки низові ланки погано працювали. Важливу роль у справі організації і координації оціночних робіт мали б виконувати і вищестоящі органи, такі як Міністерство фінансів та Міністерство вну-трішніх справ. Статтею 56-ою Уставу про земські повинності саме на ці органи покладено ряд важливих функцій: складання та затвердження постанов, загальних інструкцій по оцінці нерухомого майна, роз’яснення правил оцін-ки, трактування норм законів та інструкцій щодо оціночних робіт та передача їх правлячому Сенату для публікацій14.

Саме своєчасне і професійне виконання зазначених функцій мого б стати запорукою успішного введення і подальшого адміністрування земського оподаткування нерухомого майна. Цілком зрозуміло, що оціночні роботи потребують професійного підходу, «вони вимагають близького знайомства з технікою головних напрямків оціночної справи, а тому не можуть бути задовільно виконані рядовими чиновниками цих двох відомств, до того ж ці функції наскільки відповідальні і об’ємні, що виконання їх особами, зайнятими одночасно поточними справами в інших областях (так би мовити, уривками серед інших справ), звичайно, залишає відбиток по-верховості в діяльності вищої оціночної інстанції»15. У такому разі, можливо, доцільно було б при Міністерстві фінансів створити спеціальний відділ, який би складався з компетентних фахівців оціночної справи, що, фактично, не було зроблено. Міністерство мляво реагувало на вимоги часу, а процедури роз’яснення окремих питань чи розгляд скарг розтягувалися на роки. Неадекватна оцінка ситуації підтверджувалась і тим, що Державна Рада у 1893 р., видаючи оціночний закон, сподівалася, що всі оціночні роботи будуть завершені протягом двох років16.

Відсутність державного фінансування оціночних робіт — це один із важливих факторів, який призвів до незадовільного стану їх проведення. Звичайно, деякі земства із власних резервів виділяли кошти на оціночні

12 Там само, С. 83-84. 13 По оценке городских недвижимых имуществ : доклады Полтавской Губернской Земской Управы в Губернскую Оценочную Комиссию с приложением норм чистой доходности городских недвижимых имуществ. – Полтава : Электрич. Типография Г. П. Маркевича, 1910. – 38 с.; Сборник Херсонского земства : № 12, декабрь. – Херсон : Паровая типо-литография О.Д. Ходушиной (быв. Ващенко), 1900. – 276 с.; Сборник Херсонского земства : № 12, декабрь. – Херсон : Паровая типо-литография О.Д. Ходушиной (быв. Ващенко), 1900. – 276 с. 14 Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 года с относящимся к нему узаконениями, судебными и правительственными разъяснениями. Т. II / составил присяжный поверенный М. И. Мышь. – СПб. : Типо-литография М.П.Фроловой, 1914, С.101-102. 15 Содовский Г. Сборы с недвижимых имуществ на земские потребности в России / Густав Содовский. – СПб. : Экономическая типография, 1911, С.85. 16 Там само.


роботи, проте їх було недостатньо. Так, у Тираспольському повіті Херсонської губернії компенсація витрат на оціночні роботи здійснювалася в такому порядку: оціночні роботи велись повітовими земствами за їх рахунок, а гу-бернське відшкодовувало повітовим за рахунок власних коштів третю частину цих витрат17. Справа гостро потребувала допомоги від держави — центра-лізованого цільового фінансування.

У 1899 р. уряд, усвідомивши складність процесу організації та про-ведення оціночних робіт (справа виявилася не такою легкою, як здавалося спочатку, а крім того ще й потребувала певного фінансування), намагається посприяти його оптимізації. Саме норми Закону від 18 січня 1899 р. внесли деякі доповнення у функціональні повноваження губернських оціночних комісій, на які додатково покладалися завдання з розробки оціночних норм, «установлення, за поданням губернської земської управи, загальних основ оцінки нерухомого майна в повітах губернії»18, котрі попередньо пого-джувалися з губернськими земськими зборами з урахуванням пропозицій повітових земських зборів та повітових оціночних комісій. Починаючи з 1 січня 1899 р., було прийняте рішення про виділення з державного ка-значейства допомоги в розмірі одного мільйона рублів губернським земствам 34 губерній, в яких діяло Положення про земські установи19, зокрема, таким губерніям: Катеринославській — 22 тис. руб., Полтавській — 33 тис. руб., Таврійській — 22 тис. руб., Харківській — 30 тис. руб., Херсонській — 25 тис. руб., Чернігівській — 55 тис. руб.20. Слід відмітити, що зазначені кошти мали використовуватися за цільовим призначенням для оцінки всього нерухомого майна, у т.ч. й земель. З метою підвищення зацікавленості земства у про-веденні оціночних робіт законом передбачалося, що після їх закінчення губернському земству можна буде використовувати суми, які залишаться. Проте скористатися такими «благами» не вдалося жодній губернії.

Після зазначених змін, особливо фінансових, спостерігалися деякі зрушення та активізація оціночних робіт, але «підйому хватило ледве на два роки (1900 р. та 1901 р.), а потім доводилося констатувати, що оціночні роботи просувалися вкрай повільно, відбувалося падіння продуктивності робіт у зв’язку зі скороченням земських асигнувань на оціночну справу»21. За період з 18 січня 1899 р. по 1909 р., фактично, виконано приблизно половину

17 Сборник Херсонского земства: № 10, октябрь. – Херсон : Паровая типо-литография О.Д. Ходушиной (быв. Ващенко), 1900, С.111; Александрийское Уездное Земское Собрание XLV очередной сессии 1909 года: Доклады управы. Журналы собрания. Доклады комиссий. – Александрия : Типография Рейхельсона, 1909, С.234. 18 Об изменении и дополнении некоторых постановлений касательно взымания, хранения и расходования земских сборов: №44314 от 6 марта 1867 г. // ПСЗ. – изд. 2-е. – В 55 т. – Офиц. изд. – СПб.: Типография II Отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1871. – Т. 42 –От. 1. – 1871, С.33. 19 Об изменении Высочайше утвержденных, 8 июня 1893 года, Правил оценки недвижимых имуществ для обложения земскими сборами и об отпуске земским учреждениям пособия от казны на оценочные работы: №16364 от 18 января 1899 г // ПСЗ. – изд. 3-е. – В 33 т. – Офиц. изд. – СПб.: Государственная типография, 1902. – Т. 19.– От. 1 – 1902, С.34. 20 Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 года с относящимся к нему узаконениями, судебными и правительственными разъяснениями. Т. II / составил присяжный поверенный М. И. Мышь. – СПб.: Типо-литография М.П.Фроловой, 1914, С.69. 21 Содовский Г. Сборы с недвижимых имуществ на земские потребности в России / Густав Содовский. – СПб. : Экономическая типография, 1911, С.83.


всіх робіт по загальній переоцінці нерухомого майна, натомість державні кошти були вичерпані повністю. За даними Міністерства фінансів, які наводив Г. Содовський, станом на 1 липня 1908 р. по 34 губерніях оціночні роботи знаходилися на таких стадіях22:

I стадія — збирання матеріалів, проведено: а) для земель — по 224 повітах або 62,4%; б) для лісів — по 216 повітах або 60,2%; в) для торгівельно-промислових приміщень — по 227 повітах або 63,2%; г) для міського нерухомого майна — по 381 міському поселенню або

80,4% (у т.ч. у Харківській губернії із 17 міст — по 11). II стадія — розробка матеріалів, проведено: а) для земель — по 173 повітах або 48,2%; б) для лісів — по 156 повітах або 43,5%; в) для торгівельно-промислових приміщень — по 154 повітах або 42,9%; г) для міського нерухомого майна — по 317 міських поселеннях або 66,9%

(у т.ч. у Чернігівській губернії із 37 міст — по 37). III стадія — вироблення оціночних норм, проведено: а) для земель — по 165 повітах або 45,9%; б) для лісів — по 130 повітах або 36,2%; в) для торгівельно-промислових приміщень — по 138 повітах або 38,4%; г) для міського нерухомого майна — по 275 міських поселеннях або 58%. IV стадія — оціночні норми розглянуті губернськими та повітовими

оціночними комісіями і погоджені на губернських земських зборах, проведено: а) для земель — по 39 повітах або 10,8%; б) для лісів — по 50 повітах або 13,2%; в) для торгівельно-промислових приміщень — по 64 повітах або 17,8%; г) для міського нерухомого майна — по 71 міському поселенню або 15,6%

(у т.ч. у Полтавській губернії із 17 міст — по 17, у Херсонській губернії із 25 міст — по 20).

V стадія — накладення оцінок на окреме нерухоме майно, проведено: а) для земель — по 15 повітах або 4,1%; б) для лісів — по 15 повітах або 4,1%; в) для торгівельно-промислових приміщень — по 3 повітах або 0,8%; г) для міського нерухомого майна — 0. Із вищенаведених даних видно, що оціночні роботи проводилися

нерівномірно. Вкрай незадовільно вони здійснювалися з оцінювання тор-гівельно-промислових приміщень та міського нерухомого майна. Близькими до завершення були роботи по оцінці міського нерухомого майна лише у трьох російських губерніях: Нижегородській, Уфимській та Пермській, ще три губернії наближалися до завершальної стадії із затвердженими оціночними нормами — Московська, Симбірська та Рязанська губернії. Майже зовсім не приступали до оціночних робіт міської нерухомості у Володимирській та Пензенській та у 2-х українських губерніях — Катеринославській і Таврійській. Серед українських найкращий стан проведення оціночних робіт мав місце у Полтавській та Херсонській губерніях.

Зовсім іншою була структура оціночних комісій в 3-х українських губерніях, де не було введено земських установ — Волинській, Київській та Подільській. Відповідно до Положення «Про управління земським госпо-дарством в губерніях Віленській, Вітебській, Волинській, Гродненській,

22 Там само, С. 105-108.


Київській, Ковенській, Мінській, Могилівській та Подільській»23 оцінка нерухомого майна покладалася на податних інспекторів та на повітові оці-ночні комісії, що діяли під керівництвом Казенної Палати. Переоцінка нерухомості мала проводитися раз на десять років. Повітова оціночна комісія створювалася лише на період проведення загальних переоцінок нерухомого майна під головуванням податного інспектора. До складу комісії входили: помічник податного інспектора, обов’язкові члени місцевих повітових управ по справах земського господарства, представники від відомств державного майна та уділів, якщо в повіті вони були наявними, міський голова або міський староста повітового міста та від 4 до 6 осіб, які призначалися губернатором за представленням управляючого Казенною Палатою з пре-дставників приватного і селянського землеволодіння, а також ними могли бути власники фабрик, заводів та інших торгівельно-промислових під-приємств. Під час оцінювання промислових приміщень на засідання комісії запрошували техніків, які проводили огляд таких об’єктів у повітах. Саме на оціночну комісію покладалося завдання з розробки загальних основ оцінки та її безпосереднє проведення. На податного інспектора покладалися такі обов’язки: збір необхідних даних як для встановлення загальних основ оцінки нерухомого майна, так і для оцінки окремого майна в повітах та містах; ведення списків нерухомого майна, яке підлягало земському оподаткуванню; в період між переоцінками усіх видів нерухомого майна здійснення контролю за їх складом, цінністю і дохідністю; за необхідності виконання переоцінки окремої нерухомості; при залученні до сплати нових об’єктів проведення їх оцінки; ведення діловодства повітової оціночної комісії. Казенна палата здійснювала загальне керівництво та контроль за виконанням покладених на податного інспектора та повітову оціночну комісію функцій, затверджувала оцінки нерухомого майна та розглядала скарги.

Після розробки загальних основ оцінки повітова оціночна комісія передавала підготовлені матеріали до казенної палати, яка забезпечувала їх публікацію в місцевих губернських відомостях. Власники нерухомого майна мали право у шеститижневий термін з дня публікації надавати свої зау-важення. Надалі губернський комітет у справах земського господарства затверджував загальні основи оцінки нерухомого майна і передавав до по-вітової оціночної комісії для використання під час оцінювання кожного окремо взятого об’єкта нерухомості. Після завершення пооб’єктної оцінки нерухомого майна матеріали передавалися до казенної палати на затвер-дження.

У результаті проведеного дослідження, ми вважаємо, що в більшості випадків оцінка житлового та промислового нерухомого майна проводилася безсистемно, кожна губернія виробляла свої порядки та методики оцінки нерухомого майна, які досить часто були необ’єктивними й дуже відносними. Складалася особлива ситуація, коли фактично існувало три види оцінок нерухомого майна: для міської нерухомості всіх типів була проведена його власна оцінка міськими управами, яка застосовувалася для оподаткування оціночним збором; проведена окрема оцінка міської і повітової нерухомості земськими установами для оподаткування повітовими та губернськими

23 Положение об управлении земским хозяйством в губерниях Виленской, Витебской, Волынской, Гродненской, Киевской, Ковенской, Минской, Могилевской и Подоль-ской : №22757 от 2 апреля 1903 г. // ПСЗ. – изд. 3-е. – В 33 т. – Офиц. изд. – СПб. : Го-сударственная типография, 1905. – Т. 23. – 1905, С. 334-353.


земськими зборами та оцінка міського нерухомого майна для оподаткування державним податком. Усі оцінки були різними, оскільки вони визначали бази різного рівня оподаткування. Саме вироблення норм, способів оцінки нерухомого майна земськими статистами уможливило проведення найбільш точної оцінки нерухомого майна, що дало можливість з 1912 року перейти до окладного способу нарахування податку на нерухоме майно.

Головною причиною, яка затримувала розвиток системи оподатку-вання нерухомого майна, на нашу думку, була невпорядкованість фіскальних повноважень земських інституцій, зокрема, погана організація оціночних робіт на всіх рівнях, зумовлена законодавчою невизначеністю та несво-єчасністю прийняття законодавчих, інструктивно-методичних підзаконних актів, які встановлювали б порядок та методику проведення оціночних робіт на всій території імперії одночасно. Такий стан справ пояснюється неза-цікавленістю законодавчої влади та уряду Російської імперії, де сконцен-трувалися виразники імперського нобілітету, у прийнятті подібних законів. Також негативними факторами, які уповільнювали процес проведення оцінки нерухомого майна, були непрофесійний склад оціночних комісій та їх зловживання, відсутність фінансування оціночних робіт.

Orlyk S., On the Question of Government Fiscal Policy Implementation by Zemstvo Institutions of Ukrainian Provinces of the Russian Empire

This article is devoted to the problems of government fiscal policy implementation by Zemstvo institutions in Ukrainian provinces of the Russian Empire. Particular attention is paid to the participation of district and provincial Zemstvo institutions in assessing property to determine its tax base. The basic factors which had a nega-tive influence on the taxation of real estate are analyzed, including the irregularity of fiscal powers of rural institutions, the non-professional staff of evaluation com-mittees, the abuse of their members, and the lack of funding for evaluation work.

12/2012 HISTORIA 15

Олена Аркуша, Мар’ян Мудрий

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівський національний університет ім. І. Франка,

Львів

«Высказати ясно и Полякамъ и Европе»: Європа в уявленнях галицьких українців

ХІХ — початку ХХ століття

Проблематика історії підавстрійської Галичини має, попри суто нау-ковий інтерес, чималу суспільну вагу. Йдеться передусім про генезу сучасного українства. Більшість теперішніх політичних ідеалів — таких, скажімо, як свобода, конституційно-парламентський устрій, законність, — які, незва-жаючи на труднощі з утіленням, манять сучасних українців, вперше набули для них практичного виміру в ХІХ ст., коли Галичина була частиною монархії Габсбурґів. Утім, з того часу значення цих понять неодноразово змінювалося. Воно залежало від багатьох чинників: політичних інститутів, за допомогою яких ці ідеали мали реалізовуватися; стану суспільства, в якому ці інститути функціонували, зокрема соціальних носіїв (виразників) національної свідо-мості (самосвідомості); пануючої в даному суспільстві атмосфери громадської думки, критеріїв оцінки й аналізу політичних процесів; уявлень про місце і роль на Європейському континенті й у світі загалом. Попри можливі аналогії із сучасністю, пов’язана з формуванням політичної культури українського суспільства проблематика підавстрійської Галичини аж ніяк не тотожна сьо-годнішнім проблемам. Однак не можна заперечити, що характерні для ХІХ ст. історичні явища і процеси, за висловом історика й політолога Івана Лисяка-Рудницького, «переплітаються з центральними ідейними комплекса-ми нашого національного самопізнання»1.У першій половині ХІХ ст. перед галицько-руською освіченою верствою виникла дилема, яка за значенням не поступалася цивілізаційному вибору — як залишитися в Європі, але без поля-ків. Галицько-руська еліта не ставила під сумнів свою європейську присут-ність. Питання полягало тільки в тому, як у цій Європі співвідноситимуться

1 Лисяк-Рудницький І., Структура української історії в ХІХ столітті // Лисяк-Руд-ницький І. Історичні есе – Київ, 1994. – Т. 1. – С. 196.

16 Олена Аркуша, Мар’ян Мудрий

руський і польський простори. Розпад Речі Посполитої, розширення Росій-ської імперії, яка почала конкурувати з монархією Габсбурґів у Центрально-Східній Європі, розгортання під впливом ідей Французької революції та ні-мецького романтизму національних рухів слов’янських народів та, як нас-лідок, загострення українсько-польських відносин — все це поставило галиць-ких русинів перед вибором між Європою «чужою», де були поляки, і Європою «своєю», де поляків не мало бути. Розгортання в підавстрійській Галичині русько-українського національного проекту давало змогу найповніше вико-ристати етнічну основу для побудови модерної національної ідентичності й водночас змушувало відмежуватися від польського політичного та куль-турно-інтелектуального простору, пов’язаного з традицією Речі Посполитої. Цей бар’єр між українцями і поляками ставав теж бар’єром між українцями і Європою як синонімом чужого Заходу. Головна трудність полягала в тому, що простір прийнятної для себе не-Західної Європи треба було сконстру-ювати, він не був усталений.

У статті стверджується, що галицькі русини взяли активну участь у конструюванні концепції Східної Європи2. Ці міркування, можливо, дадуть змогу зрозуміти, чому мешканцям сучасної Галичини так важко дається прозахідний вибір? чому їхня прозахідна риторика ніяк не може перетво-ритися в конкретні кроки щодо наближення краю до західноєвропейських стандартів життя та норм поведінки? зрештою, чому навіть розмови про Європу за змістом і стилем є неєвропейськими? Передбачаємо, що всі ті, хто вірить у європейськість підавстрійської Галичини, а її майбутнє пов’язує тільки з «відродженням» нібито втраченої західної орієнтації, будуть розча-ровані. Насправді, більшість проблем сучасної України закорінені саме в ми-нулому, а розвиток сучасного українського суспільства і держави не може ґрунтуватися на закликах до «національного відродження». Бо це означало б, що треба відновити соціальні, політичні та інтелектуальні практики, які свого часу стали головним гальмом цього розвитку. Сьогодні Галичина знову на роздоріжжі. І жодні покликання на присутність краю в європейському гео-графічному просторі не можуть замінити важкої роботи, у тому числі й ін-телектуальної, спрямованої на утвердження західних стандартів життя.

1. Правопис: кирилиця чи латиниця?

Уперше питання про місце Галичини в європейському просторі ви-никло в другій чверті ХІХ ст. у зв’язку з проектами щодо переведення укра-їнського письма з кирилиці на латинську графічну систему. Назагал у той час видання, в яких українські тексти друкувалися латинськими літерами, з до-триманням переважно польської орфографії, не були рідкістю (приміром, у 1833 р. Вацлав з Олеська (Залеський) видав таким чином збірку українських пісень3). На користь латиниці для галицьких русинів висловлювалися теж діячі слов’янського національного відродження (приміром, словенець Варто-ломей Копітар)4. У 1834 р. парох Йосиф Лозинський опублікував статтю «O

2 Докладно про поділ європейського світу на Схід і Захід див.: Вулф Л., Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. – Київ, 2009. Пор.: Геффернен М., Значення Європи: Географія та геополітика. – Київ, 2011. 3 Zaleski W., Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego. Z muzyką instrumentowaną przez Karola Lipińskiego / Zebrał i wydał Wacław z Oleska. – Lwów, 1833. – LIV, 516 s. 4 Тершаковець М., Відносини Вартоломея Копітара до галицько-українського письменства // Записки Наукового товариства имени Шевченка (Львів). – 1910. – Т. XCIV. – С. 84–106; Т. XCV. – С. 107–154.

«Высказати ясно и Полякамъ и Европe»: Європа в уявленнях… 17

wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego». Автор виходив із засади, що галицькі українці (русини) повинні вибрати такий алфавіт, який найкраще виражав би мелодику мови й — що важливо — сприяв її приско-реному розвитку. Він робив висновок, що таку роль може виконати тільки польський алфавіт, який зробить українські книги доступними для поляків та інших слов’ян, полегшить вивчення української мови для європейських наро-дів і, нарешті, сприятиме прискореному розвитку мови, тоді як «мертва» ки-рилиця цей розвиток гальмуватиме5. Такої самої думки — про латиницю як засіб входження української літератури в загальноєвропейський контекст — дотримувався Іван Головацький6.

Навколо ідеї впровадити латинську графічну систему в русько-українське письменство розгорілася дискусія. Тогочасні галицько-руські інтелектуали, головно з числа церковних ієрархів, опинилися перед вибором: або погодитися з латиницею, але прив’язати себе на невизначене майбутнє до польського культурно-інтелектуального та політичного простору, або ж роз-вивати національну ідентичність в оперті на давньоруській кириличній традиції та відмежуванні від польського простору. Відмежування від поль-ського простору фактично означало відмежування від культурно-інтеле-ктуального простору Західної Європи. Сам Й. Лозинський у своїх автобіо-графічних записках згодом стверджував, що «опинія публична на Руси роз-будилась и противъ моего мн~нія р~шительно высказалася», «по той статьи Русины якъ-бы изъ сна обудилися и до своего самосознанія приходили»7. Проти статті Йосифа Лозинського виступили історик Денис Зубрицький (його праця залишилася в рукописі, який переписувався), капелан перемишль-ського єпископа Івана Снігурського — Йосиф Левицький, семінарист Маркіян Шашкевич.

Д. Зубрицький критикував ідею про запровадження латиниці з кон-сервативних позицій, уважаючи її виразом «нещасливого духу часу» («nieszczęsny duch czasu»). Він посилався на давню історичну традицію кириличного письма. Замінити руську кирилицю на польську латиницю означало для нього «відкинути характерні риси, які 900 років назад для нашої мови з глибокою виваженістю були продумані й запроваджені, якими написані всі наші священні й законодавчі книги, що їх використовують більше п’ятдесяти мільйонів русинів, сербів, болгарів і т. д., які в чехів, моравів і навіть у поляків були початково запроваджені та першість яких перед іншими використовуваними в Європі алфавітами досі визнають всі справжні вчені — знавці слов’янського й германського племені» («odrzucić

5 Про ініціативу Й. Лозинського та дискусію навколо неї ширше див.: Лесюк М., Іван Франко про азбучні дискусії в Галичині // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – 2007. – T. 23–24: Spotkania polsko-ukraińskie. Uniwersytet Warszawski – Iwanowi France / Pod red. S. Kozaka przy współpracy W. Sobol, B. Nazaruka. – s. 278–297. 6 На ґрунті розбіжностей щодо графіки українського письменства в 1840 р. відбулася гостра полеміка між братами Іваном та Яковом Головацькими: «Русалка Дністрова»: Документи і матеріали / Упоряд. Ф. І. Стеблій та ін. – Київ, 1989. – Док. № 87. – С. 150–156 (З листа І. Головацького до Я. Головацького, Відень, 13 квітня 1840 р.); Док. № 91. – С. 161–169 (Лист Я. Головацького до І. Головацького, Перемишль, 17 (5) травня 1840 р.). 7 Матеріалы къ Исторіи Галицко-русской словесности, сообщаемыи Богданомъ А. Д~дицкимъ. IV. Іосифъ Лозинскій // Литературный сборникъ / Издаваемый Галицко-Русскою Матицею / Ред. Б. А. Д~дицкій. – Львовъ, 1885. – Вып. ІІ–ІІІ. – С. 117.


charaktery, które przed 900 laty dla języka naszego z głęboką rozwagą ob.-dumane i zaprowadzone, któremi wszystkie nasze swięte i prawodawcze księgi pisane, których pięćdziesiąt kilka milionów Rusinów, Serbów, Bułgarów i t.d. używa, które u Czechów, Morawców a nawet i Polaków początkowo zapro-wadzone były(b) i którym dotychczas wszyscy prawdziwie uczeni znawcy sło-wiańskiego i germańskiego Plemi(eni)a przed innemi w Europie używanemi alfa-betami pierwszeństwo przyznają»). Д. Зубрицький, як видно, виступав з пан-руських позицій8. Так само Й. Левицький стверджував, що до середини XVII ст. «руська мова й азбука» («język i azbuka ruska») була фактично державною у двох третинах Речі Посполитої, її використовували в листуванні представники маґнатських родин. Прийняття латиниці, стверджував він, порушить природу «руської мови», невиправдано кине її в «безодню виру, яким став латинський алфавіт» («w przepaść wiru, którym stał się alfabet łaciń-ski»)9. М. Шашкевич трактував мову як важливий етновизначальний по-казник, символ і чинник власної індивідуальності народу. «Література будь-якого народу є образом його життя, — писав М. Шашкевич, — його способу мислення, його душі; тому вона повинна проклюнутися, вирости з власного народу й заквітнути на тій самій ниві, щоб не уподібнитися до того райського птаха, про котрого кажуть, що не має ніг, а тому постійно висить у повітрі» («Literatura któregokolwiek narodu, jest obrazem jego życia, jego sposobu my-ślenia, jego duszy; powinna się więc wykłuć, wzrosnąć z narodu własnego, i za-kwitnąć na tejże samej niwie, żeby nie była podobna do owego ptaka rajskiego, o którym powiadają, że nie ma nóg, a zatem ciągle w powietrzu wisi»). М. Ша-шкевич вказував на давні, що сягали княжих часів, історичні корені руської літературної мови. За його словами, «псування руської мови під впливом зіпсутої польщини» («zepsucia języka ruskiego pod wpływem zepsutej polszczy-zny») відбулося щойно в XVII—XVIII ст. Відсутність руської граматики М. Шашкевич вважав тільки питанням часу, оскільки «вона повинна бути не законодавцем мови, а її найточнішим відображенням» («powinna ona być nie zakonodawczynią języka, lecz jego najwierniejszym obrazem»)10.

Питання про запровадження латиниці в галицько-українському пись-менстві мало далекосяжне значення. Від відповіді на нього залежала не тільки національно-політична ідентичність галицьких русинів, а й позиціо-нування в Європі. В русофільській, а згодом українофільській (українській) публіцистиці та історіографії утвердилася думка, що вибір на користь кирилиці був самочевидний, оскільки знаходився у площині уявлень доби Романтизму та випливав з логіки історичного розвитку. З відстані часу Я. Головацький писав: «Вопросъ о зам~н~ русской азбуки на польськое абецадло не маловаженъ, а глубоко врывающійся по своимъ посл~дствіямъ въ народную жизнь; то вопросъ о существованіи: быти или не быти Русинамъ въ Галичин~. Прійми Галичане въ 1830-х годахъ польское абецадло — пропала

8 Zubrzycki D., Apologia Cyryliki czyli Azbuki ruskiej. O zaprowadzeniu abecadła polskiego zamiast Cyryliki do ruskiej pisowni [1 października 1834 r.] // Возняк М., Апологія кирилиці Дениса Зубрицького // Записки НТШ. – Львів, 1929. – Т. CL: Праці Філологічної та Історично-Філософічної секції. – С. 128–142. 9 Lewicki J., Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego (Rozmaitości dnia 17 lipca Nro. 29. roku 1834 strona 228). – Przemyśl, 1834. – [S. 1–4]. 10 Szaszkiewicz M., Азбука i Abecadło. Uwagi nad rozprawą O wprowadzeniu Abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego, napisaną przez ks. J. Łozińskiego, umieszczoną w Rozmaitościach Lwowskich z roku 1834 Nro. 29. – Przemyśl, 1836. – S. 1–30.


бы русская индивидуальная народность, улетучился бы русскій духъ и изъ Галицкой Руси сд~лалась бы вторая Холмщина»11. Насправді ж було при-наймні дві (поза межами культурно-світоглядних уподобань доби Роман-тизму) причини, які призвели до відмови від латинського алфавіту — не-безпідставні побоювання вищої греко-католицької ієрархії, що запрова-дження латиниці призведе до втрати духовенством контролю над суспіль-ними низами (показово, що вихід у світ праць Й. Левицького і М. Шашкевича став можливим завдяки фінансовій підтримці єпископа Івана Снігурського), та розчарування молодої української інтеліґенції у перспективах швидкого «національного відродження» (є багато текстів, які свідчать про те, що ця інтеліґенція усвідомлювала нездоланне відставання галицьких русинів від решти слов’янських народів у межах Габсбурзької монархії12).

Упродовж другої половини ХІХ ст. правописні суперечки виникали ще декілька разів. Найбільшого розголосу набула так звана азбучна війна 1859 р. З часом ці дискусії остаточно перемістилися в площину залаштункових, невидимих для широкого загалу, контактів між окремими політиками. Назов-ні ж коло прихильників запровадження латиниці в галицько-руське письмен-ство звузилося до нечисленної групи осіб з двоступеневою українсько-польською ідентичністю, які називали себе «русинами польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni)13. Проекти латинізації української мови сприймалися галицько-руською суспільністю як польський замах на русько-українську національність. Жодні міркування про цивілізаційні переваги латинського алфавіту, зокрема про пов’язання із Заходом, до уваги не бралися. Це не означає, що галицькі українці не вважали себе частиною Європи, але для них значно важливішою була конкуренція з поляками, у якій мовне відмежування набувало першорядного значення, було питанням життєвої ваги. «Європей-ськість» для галицьких українців мала значення тільки в тому сенсі, що націоналізм, на його ранній стадії, був частиною ширшого європейського феномену. Як пише Майкл Геффернен (Michael Heffernan), між націона-лізмом та «європеїзмом» не існувало явної суперечності, «європейськість» націоналізму початку ХІХ ст. була очевидною під час великих революцій 1848 р.14

2. «Весна народів»: проєвропейська ейфорія, позиція поляків, розчарування

У ході революції 1848-1849 рр. український національний рух роз-гортався під гаслами повернення «русинів» до європейського культурного і політичного простору. Межа, яку галицько-руські інтелектуали проводили тоді між русинами і поляками, була межею конкуренції, вона не мала ще

11 Головацький Я., Воспоминаніе о Маркіан~ Шашкевич~ и Иван~ Вагилевич~ (Изъ записокъ Якова Ѳ. Головацкого) // Литературный Сборникъ / Издаваемый Галицко-Русскою Матицею подъ редакціею Богдана А. Д~дицкого. – Львовъ, 1885. – Вып. І. – С. 20. 12 «Судило нам ся посл~дним бути. Бо-коли другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єст-ли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долин~ в густій стденній мрац~ гиб~ти», – так бачили ситуацію видавці «Русалки Дністрової» в 1837 р. (Русалка Дн~стровая. – У Будим~, 1837. – С. ІІІ). 13 Докладніше див.: Moklak J., W walce o tożsamość Ukraińców. Zagadnienie języka wy-kładowego w szkołach ludowych i średnich w pracach galicyjskiego Sejmu Krajowego 1866-1892. – Kraków, 2004. 14 Геффернен М., Значення Європи… – С. 57.


значення цивілізаційного розколу. У відозві Головної руської ради «До руського народу» від 10 травня 1848 р. стверджувалося: «Мы Русини Галицки належимо до великого руского народу, котрый ôднимъ говоритъ язикомъ û 15 мїл~онôвъ выноситъ, зъ котрого пôлтретя мїльона землю Галицку замеш-кує. Той нарôдъ былъ колись самод~льный, рôвнался въ слав~ наймож-н~йшимъ народамъ Êвропы, малъ свôй письменный языкъ, свои власнїи оŷставы, своихъ власныхъ княз~въ …»15. Головним для авторів відозви було знайти місце для національного відродження галицьких русинів у політично й культурно здомінованому поляками просторі. Полонізацію в минулому руської шляхти вони пояснювали об’єктивними історичними обставинами, без будь-якого осуду за національне відступництво. Руську за походженням, хоча й полонізовану шляхту автори відозви визнавали не тільки актуальною частиною руської національності, а й відповідальною за її (руської націо-нальності) повноцінний розвиток у сприятливих австрійських конститу-ційних умовах. Автори відозви закликали галицьких русинів брати приклад з відстоювання національних прав поляками й, усвідомивши себе повноцін-ним народом, досягти з ними порозуміння.

Автори відозви розуміли тонку грань, яка існувала в Галичині між польським і руським національними просторами, і прагнули цю межу не порушити. Викладена у відозві програма Головної руської ради складалася з трьох пунктів, що були сформульовані так, аби не спровокувати конфлікт з польськими національними інтересами (йшлося про забезпечення для Греко-католицької церкви й духовенства рівних прав з іншими конфесіями; розвиток руської мови та впровадження її в систему освіти й управління; використання конституційних прав для захисту руської національності «ôдъ всякои напасти û ôскорбл~нія»). Гарантом розмежування польського й русь-кого національних просторів у Галичині зі створенням моделі їх взаємо-вигідного співіснування мав стати австрійський конституційний уряд на чолі з цісарем. «Відозва до руського народу» була результатом компромісу між представниками різних національно-політичних орієнтацій. Як видно з тек-сту відозви, інтелектуальний вплив полонофілів був чи не найбільший. Ці члени Головної руської ради заперечували полонізацію як спосіб розвитку руського суспільства, але водночас відкидали конфлікт з поляками як мож-ливе джерело формування і самоствердження в Галичині українського руху16.

15 Ôтозва до руского народу // Зоря Галицка (Львів). – 1848. – Ч. 1. – 15 травня. – Під-пис: Львôвъ дня 10. Мая 1848. Григорїй Яхимовичъ. Êпископъ. Предс~датель. Заступ-никы Предс~дателя: Михаилъ Кузьемскїй. Схоластикъ. Îоанъ Борыс~кевичъ. Пись-менникъ. Секретар~: Михаилъ Малиновскїй. Пропов~дникъ Кафедр. Ѳеодоръ Леон-товичъ. Âрхївиста Товариства кред. Члены рады суть наступующїи далі 61 під-пис. Текст відозви див. також: Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові). – Ф. 180 (Головна руська рада, м. Львів). – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1–2. 16 Запевнення про відсутність антипольських настроїв серед галицьких русинів та про їхню прихильність до цивілізаційного поступу Європи з одночасним підкресленням самобутності руського народу знаходимо, приміром, у датованому 30 травня 1848 р. тексті, що його підготував директор Тернопільської гімназії Євстахій Прокопчиць для Головної руської ради: «Мы Русини въ Галиціи, 2½ м~л~онôвъ людности, маемо нашу в~ру, наш язикъ, нашій звичай û обичай, отд~ленное краю положеніе й по той причин~ повиннисъмо мати нашую народность. Ми не есми вороги просв~щенія, не вороги Полякôвъ й усп~ху нин~шнаго въ Европ~, не братя дьявола, если домагаемо ся естественныхъ правъ нашихъ. Наша народность не естъ д~ломъ пустого воображенія,


До європейської ідентичності, яка наділялася позитивними рисами, апелювали в 1848 р. не тільки українські діячі, які перебували у Львові — головному осередку революційних подій у краї. У галицькій провінції в перші місяці революції теж не бракувало громадсько активних осіб, які поєднували у світогляді полонофільство з прозахідною (європейською) орієнтацією. На засіданні Жовківської Руської ради 9 червня 1848 р. священик Михайло Бачинський сказав: «Мы духовніи, вы шляхта, що сте єще в~рніи лишили ся своєй рускои матери, м~щаны и селяны а теперь обывател~ пôдъ крылами конституціи, держ~мъ ся купы, зачинаймо мыслити о насъ, о провид~ню, о язиц~ и о народности нашой, поступаймо за иншими народами — крикн~мъ до братій нашихъ ажъ до самого Дн~пра, абы чужину покидали а свого ся держали, нехъ Европа ся переконає, же нарôдъ рускій бувъ колись св~тлимъ, кр~пкимъ, самод~льнымъ, н~мъ Польска и Москва ся зъявила, же и теперь годенъ шацунку»17. Хоча М. Бачинський протиставляв русько-український простір однаково Польщі та Росії, у географічно-культурному плані він виокремлював його з території колишньої Речі Посполитої — вказував на простір «до самого Дніпра» і навіть був прихильником включення полоні-зованої шляхти в український націотворчий процес. Втім, у революційних умовах ця початкова інтелектуальна перевага полонофілів не могла надовго визначати позицію руських рад. Полонофільство однозначно пов’язувалося з опозиційністю до центральної австрійської влади, тоді як Головна руська рада у Львові будувала свої політичні плани на підтримці Відня. Тому виразна проавстрійська (проурядова) орієнтація Ради та її остаточний розрив із полонофільським середовищем були тільки питаннями часу.

Мірою того, як у Галичині загострювався українсько-польський кон-флікт, європейська ідентичність в ієрархії цінностей місцевої руської еліти відсувалася на другий план. Революційні мрії галицьких русинів, пов’язані зі сподіваннями швидко стати в один ряд з іншими європейськими (передусім слов’янськими) народами, не справдилися. Покоління руських діячів 1848 року поступово почало відчувати ущербність, другорядність, яку намагалося ком-пенсувати ототожненням себе із всеросійським простором, значно більшим і сильнішим від польського. Ще якийсь час після революції галицько-руська еліта пристосовувала згадки про Європу до своїх антипольських історичних концепцій. Мислячи категоріями всеруського простору і покликаючись на давньоруську державну традицію, автори публіцистичних і літературних тво-рів з числа тогочасної галицько-руської інтелектуальної верхівки предста-вляли ситуацію так, ніби «руський народ» після тривалого і жахливого за наслідками польського панування повертає собі статус історичного народу. У віршованій версії історії Галицької Русі, опублікованій Антоном Петрушеви-чем у часописі «Зоря Галицка», читаємо: «Най рускій нарôдъ снова зас~яє – // Най руска слава не гине в~ками, // Най ще Європа, весь миръ ще знає, //

не естъ привид~ніемъ хорого разума, але естъ правомъ маючимъ своû корени въ ûсто-ріû, въ д~лахъ развитихъ ûз внутренности отцевъ нашихъ. … Ми первобитный нарôдъ руского краю стоналисьмо долго, дуже долго яко погор~лц~ на згарищу богатства, яко ком~рники û чужестранц~ на власной земли!» (ЦДІА України у Львові. – Ф. 180. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 27). 17 Зъ матеріялôвъ до исторіи 1848 року. Въ Жовкв~ на другôмъ збор~ Рады Рускои 9 червня 1848 р. // Д~ло (Львів). – 1892. – Ч. 182. – 13 (25) серпня. – Підпис: Ив. Б. Л-й.


Що мы прад~дôвъ гôдными внуками!»18 Так вихована в культурі річпоспо-литської шляхетської демократії та австрійського освіченого абсолютизму галицько-руська еліта переносила свої уявлення про Європу на широкий панруський простір, про який насправді майже нічого не знала. Поступово цей простір ставав для галицьких русинів справжньою, своєю Європою, тоді як Захід набував характеристик чужого, позначеного польським впливом середовища.

У середині ХІХ ст. у галицько-руському публічному просторі стало популярним твердження про «руський народ» як захисника Польщі та Європи від «азіатської» загрози. У цих концепціях Русь, зокрема й Галицька, вже уявлялася поза Західною Європою, і водночас протиставлялася Азії. Галицько-руська публіцистика поступово відсувала кордони Азії у східному напрямку. Метою цього уявного руху було вивільнити всередині самодостат-ній у цивілізаційному плані всеруський простір. Такі географічно-світоглядні конструкції добре видно на прикладі публікацій у газеті «Слово». Спочатку анонімний автор статті «Русь и ей отношенье къ сос~дамъ» пояснював чита-чам, що не поляки, а русини врятували Польщу та Європу загалом від «дичи Азіатской» з-над Каспійського моря та Уралу. Галицьку Русь він іденти-фікував з 15-мільйонним народом, який протистоїть полякам і росіянам19. Через п’ять років на шпальтах тієї ж газети з’явилася стаття Івана Наумовича «Поглядъ въ будучность», в якій Галицька Русь уже була представлена невід’ємною частиною усієї Русі, а поляки і Європа — відділені як чужий простір: «…высказати ясно и Полякамъ и Европ~, …що Русь Галицка, Угорска, Кіевска, Московска, Тобольска и пр. подъ взглядомъ етнографическимъ, историческимъ, лексикальнымъ, литературнымъ, обрядовымъ есть одна и та-яже самая Русь…»20.

3. Позиція Греко-католицької церкви

В історичній літературі усталилась думка про винятково позитивну роль Греко-католицької церкви в «національному відродженні» галицьких українців у ХІХ ст.21 Справді, греко-католицькі священики виступали органі-заторами національних — політичних, культурно-освітніх, економічних — товариств, а сама Церква як інституція винесла на собі головний тягар відмежування від польського простору. Але чи цього було достатньо для сформування в Галичині, серед місцевого русинського населення, новочасної національної ідентичності? Найважливішим арґументом на користь націо-творчої функції Греко-католицької церкви в Галичині стало твердження про відсутність у тогочасному галицько-руському суспільстві іншої, освіченішої від духовенства верстви, яка могла б витворити програму національно-політичного розвитку та очолити цей рух22. Проте питання не в тому, що такої сили не було, а в тому, що церковна ієрархія всіляко гальмувала утворення

18 Петрушевич А., Голосъ изъ Галича // Зоря Галицка (Львів). – 1849. – Ч. 51. – 15 (27) червня; Ч. 53. – 22 червня (4 липця). – Підпис: А. Галичаненько. 19 Русь и ей отношенье къ сос~дамъ // Слово (Львів). – 1861. – Ч. 1. – 25 січня. 20 Наумович І., Поглядъ въ будучность // Слово (Львів). – 1866. – Ч. 59. – 27 липня (8 серпня). – Підпис: Одинъ именемъ многихъ. 21 Himka J.-P., The Greek Catholic Church and Nation-Building in Galicia, 1772–1918 // Harvard Ukrainian Studies (Cambrige, Mass.). – 1984. – Vol. VIII. – P. 426–452. 22 Від цієї тези відштовхувався Олег Турій у дисертації: Греко-католицька церква в сус-пільно-політичному житті Галичини, 1848–1867 / НАН України, Інститут україно-знавства ім. І. Крип’якевича. Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Львів, 1994.


світських національно-політичних угруповань. Тоді як історичний досвід по-казує, що становлення новочасних європейських суспільств було невіддільне від секуляризації громадсько-політичного та культурно-інтелектуального життя. Вивільнена в такий спосіб енерґія ставала сильним націотворчим і мо-дернізаційним засобом.

Консервативний, монархічний світогляд та псевдо-аристократичні претензії переважної більшості греко-католицького духовенства йшли врозріз із західноєвропейськими ліберальними віяннями і врешті-решт позбавили український рух симпатій з боку вільномислячої частини суспільства. Пока-зовим прикладом несприйняття Церквою нових суспільних настроїв став конфлікт з «Руською трійцею», коли за рішенням цензора Венедикта Левиць-кого, який діяв за вказівками митрополита Михайла Левицького, потрапив під заборону альманах «Русалка Дністровая». Ректор Львівської духовної семінарії і цензор В. Левицький у донесенні до митрополичої консисторії від 15 червня 1837 р. в справі цензурування і заборони збірки резюмував: «вміщені в ній статті є несвоєчасним духовним витвором екзальтованої юнацької фантазії, читання якого, особливо в теперішній час, може ввести в оману легковажних і викликати у них невдоволення існуючим»23. Жорстке самоцензурування, нав’язане і підтримуване Церквою, стало невід’ємною ча-стиною інтелектуального життя Галичини.

Національно-політична позиція Греко-католицької церкви в ХІХ ст. була ефективною хіба що на коротку перспективу (для відмежування галиць-ко-руського суспільства від польського простору). Через звинувачення в про-польських симпатіях з українського руху були витіснені активні й освічені особи. Хтось не витримав тиску і був змушений згорнути свою діяльність, а хтось опинився в польському політичному таборі, прийнявши для себе як комфортну двоступеневу ідентичність gente Ruthenus, natione Polonus. Пока-зовим прикладом такого русина польської нації був ад’юнкт (службовець) фіскального уряду у Львові, доктор права і член Ставропігійського інституту Кирило Максим Вінковський. У 1848 р. як член Руського собору, опозиційної до Головної руської ради політичної організації, він наголошував на небезпеці розколу галицького супільства. Апелював до поляків, аби ті не провокували русинів на пошуки проавстрійських орієнтирів, визнали право русинів на національний розвиток і не підміняли самих русинів представниками давно полонізованих родів. Русинів же закликав усвідомити слабкість національ-ного організму, позбавленого інтеліґенції та заможних верств. На думку К. Вінковського, в умовах конституціоналізму тільки солідарна з поляками позиція могла забезпечити для галицьких русинів доступ до ліберально-демократичних свобод, тоді як конфлікт з поляками прирікав русинів на перспективу опинитися на узбіччі національно-політичних процесів, стати беззахисними перед загрозою германізації та свавіллям бюрократії24.

Антизахідна позиція Греко-католицької церкви виразно проявилася в календарному питанні. З другої чверті ХІХ ст. календарне питання в Галичині було тісно пов’язане з національним відродженням та українсько-польськими відносинами. Одним зі стрижневих елементів у конструюванні національної ідентичності галицьких українців став юліанський календар у церковному житті. Зусиллями церковних діячів галицько-руському суспільству було при-

23 «Русалка Дністрова»: Документи і матеріали… – С. 99. 24 Мудрий М., Ідеологія чи світогляд? До питання про теоретичні засади Руського собору 1848 року // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2009. – Вип. 44. – С. 89–91.


щеплено уявлення про юліанський календар як невід’ємну складову східного обряду, як фундаментальну національну цінність, яка захищає його від полонізації. В антипольському запалі навіть наукові пояснення астрономічної неточності юліанського стилю сприймалося як пропаґанда нового стилю чи намагання полонізації українців. Греко-католицька церква, як і галицько-руська освічена верства загалом, у боротьбі з поляками за чистоту східного обряду та юліанське літочислення мимоволі стала заручником польської східногалицької шляхти, яка нав’язливо виступала з ініціативами рефор-мування руського календаря. Відтак, коли на зламі ХІХ–ХХ ст. календарне питання почало розглядатися в контексті економічних, соціальних та куль-турних трансформацій, яких зазнавала тогочасна українська спільнота у про-цесі модернізації, Церква вже не змогла відважитися на зміни. Здійснена в 1916 р. станиславівським єпископом Григорієм Хомишиним, який дотри-мувався прозахідної орієнтації, календарна реформа в конкретних історичних обставинах мала ситуативний характер, вона не спиралася на позицію та авторитет Церкви і невдовзі була відмінена. З огляду на уніатську концепцію поширення католицизму на Схід, митрополит Андрей Шептицький теж схилявся до збереження в практиці Греко-католицької церкви юліанського літочислення25.

У своїй більшості греко-католицьке духовенство дуже повільно сприймало елементи новочасної західної повсякденної культури, віддавало перевагу традиційному ритму життя, при якому головними розвагами були гра в карти та весільні забави. Про родинно-клановий характер греко-като-лицького духовенства в Галичині, особливо на Тернопільщині, де знаходи-лися «багаті» парафії, писали у спогадах Євген Олесницький26 і Олександр Барвінський27. Показовим у цьому плані є ставлення галицьких русинів, зокрема греко-католицького духовенства, до подорожей, адже відчуття при-належності до Європи не могло бути тільки частиною теоретичних уявлень, воно потребувало реальної присутності українців у західноєвропейських країнах. Є. Олесницький писав, що матеріальні обставини не були головною причиною, чому галичани дуже неохоче подорожували: «в наших людей не було змислу й охоти до подорожей, не було тих культурних і мистецьких потреб, яких заспокоєнню служать подорожі; тому у нас уважалися вони зайвою і непотрібною річчю». Як приклад він наводив беззмістовні поїздки греко-католицького духовенства до Риму: «…користи з тих подорожей не було ніякої і в дійсности був це змарнований гріш, який радше треба було лишити дома. Я бачив таких паломників і розмовляв з ними. Більшість з них не уважала такої поїздки навіть якимнебудь вдоволенням, не тішилася, що чейже раз з галицької сільської глуші вигляне в широкий, культурний світ, поб»чить Відень, Венецію, Рим; для них така поїздка була дійсно жертвою і вони не привозили з неї нічого, крім може фізичної втоми, бо мусіли кільканацять днів і ночей трясти і нагнітати у возах третьої кляси свої черева. Духового, естетичного чи мистецького вражіння з таких подорожей не було

25 Павлишин О., З історії впровадження григоріанського календаря в церковне жит-тя українців: календарна реформа єпископа Григорія Хомишина // Україна модерна (Київ–Львів). – 2002. – Ч. 7. – С. 7–68. 26 Олесницький Є., Сторінки з мого життя / Упор.: М. М. Мудрий, Б. О. Савчик; авт. вступ. ст. О. Г. Аркуша. – Львів, 2011. 27 Барвінський О., Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Фудорук; ред. Л. Ви-нар, І. Гирич. – Київ, 2004.


ніякого»28. 4. Народовці: спроба поєднати українофільство із західною орієн-тацією

Утвердження в Галичині української ідентичності було пов’язане з формуванням у 1860-х роках народовецької (у перспективі — національно-демократичної) течії. У своєму розвитку вона пройшла декілька етапів. «Ранні народовці» зробили спробу розвинути концепцію Австрії як альтернативного до Росії центру слов’янського життя і в такий спосіб вписати не тільки Гали-чину, а й усю Україну в західноєвропейський (інший від російського) простір. Габсбурзька монархія повинна була перетворитися у федерацію централь-ноєвропейських (як слов’янських, так і неслов’янських) народів, до складу якої в перспективі мали увійти як окреме політичне утворення всі українські землі29. Перші народовецькі публіцисти дотримувалися виразних антиросій-ських поглядів, убачаючи в політиці російської самодержавно-імперської влади прагнення підкорити собі та асимілювати слов’янські народи.

До 1867 р. народовський провід перебував у руках групи молодих письменників і публіцистів. Найпомітнішими постатями серед них були Кость Горбаль, Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич. Політичні органи цієї групи — журнал «Мета» (1863–1865) і газета «Русь» (1867) — відстоювали прозахідну орієнтацію України, вважаючи головним завданням інтелектуально-духовне відокремлення від Росії. Ксенофонт Клим-кович намагався обґрунтувати право та готовність українців до власної полі-тичної ролі в Центрально-Східній Європі, поставити український рух на одну площину з національними рухами таких політично сильних націй, як поляки та чехи. В уявленнях «ранніх народовців», спільна російська загроза могла б стати ґрунтом українсько-польського порозуміння на засадах національної рівноправності, зокрема, вони думали, що глибше й ширше усвідомлення поляками власних інтересів змусить їх відмовитися від ідеї «історичної Поль-щі» у кордонах до 1772 р.

Проте реальність виявилася складнішою, аніж думали народовці. Ієрархізована структура галицько-руського суспільства, в якого найбільшим авторитетом і взірцем для наслідування був греко-католицький священик, не допускала народовців до керма національної політики. Народ, до якого вони апелювали, у більшості був байдужим до питань, пов’язаних з національною ідентичністю, для його «пробудження» була необхідна тривала рутинна праця. Прагнення народовців увести в суспільну свідомість однозначний український національний вибір, альтернатива котрому — зрада, наштов-хувалося на протидію та різкий осуд консерваторів-традиціоналістів. Руські діячі «покоління 1848 року» звинувачували народовців у крайньому ради-калізмі (саме так сприймалося відмежування від всеруського простору) та пропольських симпатіях. Галицько-руське громадянство неохоче відмов-лялося від патріархальних устоїв, намагаючись щоразу багатоманітнішій історії протиставити однозначність традиції.

Надалі відносини між народовцями і русофілами («москвофілами») розгорталися в рамках дискусії, яка провадила до тактичного союзу цих політичних сил, а не до розриву між ними. У 1882 р. між цими політичними

28 Олесницький Є., оп. ціт., C. 291. 29 Середа О. В., Формування національної ідентичності: ранні народовці у підав-стрійській Східній Галичині (1860–1873). Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня доктора філософії (Ph.D.) зі спеціальності історія. – Будапешт, 2003. – С. 19–20.


угрупованнями була укладена угода, згідно з якою вони зберігали за собою організаційну та ідеологічну самостійність, але повинні були об’єднувати свої сили щоразу для проведення акцій загальнонаціональної ваги30. Напо-легливість, з якою народовці намагалися досягти порозуміння з русофілами, свідчить про те, що тогочасне українське суспільство сприймало русофілів радше як органічну частину національного руху, а не як відступників від єдино правильного шляху його розвитку. Зрештою, зв’язок народовців з русо-філами був зумовлений не тільки мовно-культурно-релігійним традиціо-налізмом, він мав цілком виразний практичний вимір. В історіографії, на жаль, залишається недооціненою роль русофілів щодо поширення ідеї на-ціональної єдності між галицькими русинами і «малоросами» з Наддніпрян-щини.

У підсумку тільки невелика частина народовців намагалася поєдну-вати українство із прозахідною орієнтацією. Наприкінці ХІХ ст. в народове-цькому середовищі з’явилася цілісна концепція «органічної праці», що пере-дбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст західноєвро-пейських політичних цінностей. Її уклав Олександр Барвінський31. Зважаючи на декларативність політичних вимог галицьких українців, він пропонував чітко визначити основу для об’єднання українців поза сферою політики: нею мала стати економічна та просвітницька праця. Планувалося, що піднесення освітнього рівня населення та надання динаміки для його економічного розвитку поставить українців в один ряд із розвинутими європейськими народами. Програма О. Барвінського передбачала глибокі перетворення у приватному житті кожної людини щодо «європеїзації» повсякденного життя.

Розроблена О. Барвінським програма «органічної праці» не знайшла підтримки серед тогочасного галицько-українського громадянства. Головною причиною було питання відносин з поляками. Реалізація цієї програми передбачала, по-перше, нормалізацію українсько-польських взаємин, відмову від антипольської основи у формуванні української ідентичності, а по-друге, могла дати позитивні результати тільки у віддаленій перспективі, для тогочасних українських політиків у Галичині не обіцяла за їхнього життя жодних «дивідендів». Молода українська політична еліта ж прагнула одним махом надолужити втрати попередніх століть, умить вирівняти відставання в національному розвитку. О. Барвінський, розуміючи це, пропонував зберег-ти програму «органічної праці» у таємниці від поляків.

5. Конституційно-парламентські практики

Важливим чинником формування в Галичині новочасного суспільства був австрійський конституційно-парламентський устрій. Парламентаризм прищеплював відчуття співпричетності до влади, привчав до відповідальності за політичні дії, сприяв структуризації суспільства за групами інтересів. Для галицьких українців відкрита конкуренція під час виборчих кампаній і на парламентських трибунах змушувала порівнювати себе з іншими європей-

30 Докладніше див.: Мудрий М., Угода між галицькими народовцями і русофілами 1882 року // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). – 2002. – Т. CCXLIII: Праці Історично-філософської секції. – С. 653–685. 31 Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі – ЛННБ ім. В. Стефаника). Відділ рукописів. – Ф. 11 (Барвінські). – Спр. 4482. Опубл. з незнач-ними скороченнями: Аркуша О., Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня наро-дження). – Львів, 1997. – С. 21–34.


ськими народами — німцями, чехами, поляками, угорцями. Водночас треба брати до уваги, що за всю історію підавстрійської Галичини українці ніколи не могли суттєво впливати на рішення, які ухвалювали представницькі орга-ни, а тому європеїзація галицьких українців через парламентські практики могла бути хіба що частковою.

Незначні парламентські позиції українців в Габсбурзькій монархії бу-ли зумовлені кількома причинами: неповною становою структурою суспіль-ства (відсутністю заможної земельної аристократії та міщанства), що зводило українців до меншості в будь-якому представницькому органі; цілеспрямо-ваною політикою Відня, який бачив в русинському населенні Галичини не стільки окремий культурно-історичний суб’єкт, скільки засіб для стримування польських незалежницьких планів; і врешті, низьким рівнем політичної сві-домості та культури самої галицько-руської еліти, яка тривалий час покладала надмірні сподівання на австрійський уряд, думаючи, що той неодмінно повинен захистити русинів від польських претензій на виняткове управління Галичиною та забезпечити їм умови для національного розвитку. Незважа-ючи на інструментальне трактування національностей, австрійська влада формувала відмінний від російського тип політичної культури, який давав кожному народові можливість для самовираження. Особливої ваги австрій-ські правителі надавали процесу леґітимізації державної влади в очах гро-мадськості. Контроль над суспільством, навіть свавілля поліцейських органів обмежувалося поняттям «законності», а «техніка Габсбурґів полягала не стільки в тому, щоб карати опонентів, скільки в тому, щоб ними маніпу-лювати»32.

До середини ХІХ ст., коли в Габсбурзькій монархії були проведені де-централізаторські перетворення, українці фактично не мали досвіду пред-ставницької діяльності. У засіданнях Галицького станового сейму, який з пе-рервами діяв до 1848 р., могли брати участь тільки найвищі греко-католицькі ієрархи, які, втім, не розуміючи призначення такої інституції, ці засідання здебільшого іґнорували33. Можливість для ширшого національного представ-ництва відкрилася перед галицькими русинами в 1860-х роках, коли розпоча-ли діяльність крайовий сейм та австрійський парламент (Державна рада). Але вже перші засідання сейму виявили неготовність українських депутатів (священиків і селян) до ефективної законотворчої діяльності. У сеймі та парламенті вони бачили не владну інституцію, а трибуну для обміну думками. Польська сеймова більшість розглядала й ухвалювала законопроекти в та-кому темпі, що депутати-русини навіть не встигали зорієнтуватися в змісті цих актів34. З кожними наступними виборами українське представництво в Галицькому сеймі чисельно зменшувалося, а його роль була зведена до ста-ну безпорадної опозиції.

Вибудовуючи відносини з Віднем і усуваючи українців від впливу на

32 Wheatcroft A., Habsburgowie / Przekład B. Sławomirska. – Kraków, 2000, s. 172-178. 33 Łoziński B., Galicyjski sejm stanowy 1817-1845. – Lwów, 1905; Łoziński B., Z historii Sta-nów galicyjskich (I, II) // Łoziński B., Szkice z historii Galicyi w XIX wieku / Z przedmową i pod kierunkiem W. Tokarza. - Lwów, 1913. - S. 1–15, 16–28. 34 Grodziski S., Sejm Krajowy galicyjski 1861-1914. - Warszawa, 1993. – T. 1. – S. 142–172; Аркуша О. Відкриття Галицького крайового сейму у Львові // Lwów: miasto – społe-czeństwo – kultura. Studia z dziejów Lwowa. – T. IV / Pod red. K. Karolczaka. – Kraków, 2002. – S. 135–164; Середа О., «Ми ту не прийшли на сміх»: участь східногалицьких селян у сеймових виборах та засіданнях у Львові (60-і роки ХІХ ст. // Там само – S. 165–186.


управління провінцією, польські політики залучали історичну географію. Переломним моментом, у зв’язку з яким галицькі поляки були змушені шукати компроміс із Габсбурґами, стало невдале повстання 1863 р. У звер-ненні (адресі) Галицького сейму до цісаря від 10 грудня 1866 р. вказувалося: «при Вашій Величності стоїмо і стояти хочемо» («przy Tobie, Najjaśniejszy Panie, stoimy i stać chcemy»). Аби переконати польське суспільство в потребі такої переорієнтації, була висунута теза про «успадковане» Габсбурзькою монархією від Речі Посполитої призначення — бути «щитом цивілізації Заходу, прав народностей, людськости і справедливости» («tarczą cywilizacji Zachodu, praw narodowości, ludzkości i sprawiedliwości»)35. Попри те, що під поняттям західної цивілізації автори адресу розуміли «народи, які прийняли християнсько-цивілізаційну ідею», на практиці більшість польських діячів виключали з неї православну Росію. По суті, майбутнє українців розумілося так: або разом з поляками бути частиною Заходу, або разом з Росією опи-нитися поза межами цивілізованого простору. Чітко ця думка була сфор-мульована Войцехом Дзєдушицьким, який уважав Русь територією між двома світами, що піде за тим історичним покликом, який виявиться сильнішим — за російським панславізмом або за польською яґеллонською ідеєю гармоній-ного співжиття народів36.

Отримавши в Галичині автономію (в обмін на лояльність до австрій-ської влади), поляки доклали зусиль, аби утвердити в австрійському полі-тикумі уявлення про «руське питання» як проблему тільки крайового рівня37. Немає сумніву, що позбавлення українців будь-яких важелів впливу в гали-цькій автономії стало головним імпульсом для поширення русофільських (панруських) настроїв38. Русофіли протиставили ідеї польсько-руської згоди тезу про поляків як одвічних ворогів «русского духа». Не бачачи для себе можливостей налагодити співпрацю з поляками в парламентських установах, вони пропонували створити альтернативний до Галицького («польського») сейму — «руський» політичний центр. На відміну від русофілів, народовці сподівалися використати Галицький сейм як майданчик для врегулювати відносини з поляками. Кульмінацією їхніх зусиль стало проголошення в сеймі так званої нової ери — українсько-австрійсько-польського порозуміння 1890 р. Серед творців цієї угоди з усіх сторін були й такі, котрі розуміли її як проект об’єднання навколо підавстрійської Галичини значної частини українських земель, відірвання їх від Росії та включення в орбіту західної цивілізації. Саме такий геополітичний та цивілізаційний підхід запропонував у виступі в Галицькому сеймі на підтримку «нової ери» греко-католицький

35 Stenograficzne Sprawozdania z czwartej sesyi Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodo-meryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1866. Posiedzenie 1–26. – [Lwów, 1866]. – S. 170–172. 36 Dzieduszycki W., Messyanizm polski a prawda dziejów. – Kraków, 1902; Daszyk K. K., Osobliwy podolak. W kręgu myśli historiozoficznej i społeczno-politycznej Wojciecha hr. Dzieduszyckiego. – Kraków, 1993. – S. 102; Jakubiec T., Wojciech Dzieduszycki. Pisarz. Estetyk. Filozof – Kraków, 2009. – s. 19–20. 37 Піяй С., Політика Аґенора Ґолуховського щодо галицьких українців у 1866–1868 роках та її наслідки // Вісник Львівського університету. Серія історична. –2002. – Вип. 37/1. – С. 246–252. 38 Докладніше див.: Аркуша О., Мудрий М., Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського уніврситету. Серія історична. – 1999. – Вип. 34. – С. 231–268; Wendland A. V., Die Russo-philen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Rußland, 1848–1915. – Wien, 2000.


священик Микола Січинський. Він стверджував, що українцям можливо доведеться відіграти головну роль в історичному протистоянні Заходу і Сходу, тому їхнє право на вільний національний розвиток повинен підтримати кожен, хто дорожить цінностями західного світу. Зважаючи на те, що М. Січинський посилався на згадуваний адрес Галицького сейму до цісаря 1866 року, припускаємо, що думка про цивілізаційну роль українців була навіяна тезою про історичну місію Австрії і Польщі. Український священик наче полемізував з авторами адресу, твердячи, що саме українцям, а не полякам повинна належати ключова роль в обороні Заходу перед Сходом. При тому йшлося не тільки про Галичину, а й про Наддніпрянщину39.

Втім, з таких стратегічних комбінацій після їх зіткнення з реальністю майже нічого не залишалося. Хоча думку про польсько-українське порозу-міння задля протистояння російській загрозі інколи повторювали краківські консерватори, а під час зовнішньополітичних криз вона викликала зацікав-лення австрійського уряду, на практиці політику поляків в українському пи-танні визначали східногалицькі консерватори, для яких утримання русинів в межах польського політичного та культурного простору було справою щоденного життєвого інтересу. Тому, так чи інакше, українські діячі були змушені підпорядковувати цивілізаційні уявлення завданням боротьби з по-льською перевагою. Показовим проявом українсько-польського проти-стояння, який віддаляв галицьке суспільство від західних політичних стан-дартів, були масштабні правопорушення під час виборчих кампаній. Вони мали системний характер і суттєво впливали на результати виборів. Світо-глядну основу правопорушень становило вперте бажання польських земле-власників у Східній Галичині представляти інтереси українського селянства. Головними елементами системи виборчих правопорушень були підкуп ви-борців та адміністративний тиск. Австрійський уряд, не бажаючи проти-ставляти проти себе державних службовців польської національності, які писали до Відня оптимістичні рапорти, закривав очі на фальсифікації. Такий розрив між деклараціями про дотримання законності та реальністю викликав серед українського громадянства відчуття безпорадності. «Я бачив, як старі, сиві селяни плакали як діти, як били головами в мур. І це піднимало мою злість і розпуку, викликувало в мене докори проти нас самих, що в такій хвилині вміємо лиш плакати…», — так Євген Олесницький описував атмо-сферу в українському селі під час виборів 1895 р.40

На зламі ХІХ–ХХ ст., зі становленням партійної структури, українські сили намагалися осучаснити парламентську політику. До цього змушував величезний контраст між національними потребами та мізерними позиціями в системі законодавчої та виконавчої влади, який викликав в українському суспільстві роздратування та посилював радикальні настрої. Шукаючи нові методи леґальної політичної боротьби, українські діячі зробили акцент на розгортанні масового національного руху. Однак питання про баланс між парламентськими і позапарламентськими методами впливу залишалося від-критим. На початку ХХ ст. в українській пресі розгорнулася дискусія про корисність / шкідливість, з огляду на національні потреби, парламентської роботи. Для депутатів, які бачили законодавчий орган зсередини, тільки така рутинна діяльність, яка потребувала фахових знань у галузі права, економіки,

39 Stenograficzne sprawozdania z drugiej sesyi szóstego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1890. Posiedzenie 1–29. – [Lwów, 1890]. – S. 983–986. 40 Олесницький Є., оп. ціт., C. 316.


фінансів, освіти тощо, могла бути ефективною, адже давала змогу впливати на законодавчі ініціативи. Натомість українські політики поза межами парламенту таку діяльність вважали марною тратою сил. Вони вимагали від депутатів тільки таких слів і дій, які б загострювали напругу та розхитували політичний устрій41.

На початок ХХ ст. викристалізувалися два образи «ідеального» укра-їнського депутата. Перший уособлював Олександр Барвінський, людина ерудована, прийнятна у спілкуванні для австрійських чиновників найвищого ранґу. Наслідуючи польських політиків, такі діячі вважали за найважливіше створити у Відні українське лобі й, за висловом Анатоля Вахнянина, «немало чобіт сходили за руськими справами»42. Однак тип «салонного» депутата втрачав популярність у суспільстві, яке прагнуло швидких результатів, він ставав об’єктом звинувачень у прислужництві владі та використанні депутатського мандата в особистих цілях43. Таку «політику в кав’ярнях» галичан, цілком прийнятну для західного способу життя, критикували також українські діячі з Наддніпрянщини. Натомість популярність здобував інший тип депутата — так званого народного трибуна, героя народних віч, якого парламентська трибуна цікавила лише з точки зору можливостей виголо-шувати тривалі опозиційні промови. Саме такі депутати повели українську парламентську політику напередодні Першої світової війни шляхом голосних обструкцій. Важко сказати, допомогла чи зашкодила така тактика укра-їнським інтересам у Галицькому сеймі, роботу якого на кілька років було паралізовано, однак в австрійському парламенті спроби українських депутатів порушити порядок у залі викликали хіба що подив представників інших народів44.

Конституційно-парламентські практики об’єктивно були дуже ваго-мим чинником залучення галицьких українців до західноєвропейського про-стору, але їхній потенціал виявився недостатнім для утвердження в українсь-кому суспільстві Галичини норм і поведінкових моделей західної демократії. Незважаючи на зусилля, українським політикам в органах законодавчої влади не вдавалося здобути вплив на ухвалення рішень. Перебування у стані постійної меншості та маловпливової опозиції прищеплювало українським депутатам такі риси, як брак відповідальності за результати роботи зако-нодавчого органу, підміну фахової розробки законопроектів концентрацією зусиль задля їхнього відхилення. Відсутність зримих здобутків у парла-ментській площині зумовлювала збайдужіння українських виборців до результатів виборів (нерідко вся програма, яку пропонували їм політики, зводилася до тези про «останній бій»). Украй мало українських депутатів мали відповідний рівень підготовки, аби на рівних сприйматися у вищих політичних колах Австрії. Йдеться не стільки про формальний рівень освіти — за цим показником українські депутати австрійського парламенту перевер-

41 По соймі // Дїло (Львів). – 1904. – Ч. 251–256. – 6 (19)–13 (26) падолиста; Ч. 258. – 16 (29) падолиста; Справозданє посольске Д-ра Евгена Олесницкого відбуде в Стрию дня 8-грудня 1904. – Львів, 1904. 42 Вахнянин Н., Руска справа в роках 1891–1894. – Львів, 1895. – С. 34–35. 43 Сучасна хроніка // Правда (Львів). – 1895. – Вип. 76. – 30 (18) березня. – С. 205. 44 Левицький К., Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914: На підставі споминів. – Львів, 1926. – С. 620.


шували чимало інших народів45, — скільки про ширший комплекс компе-тентностей: виховання, досвід, фахові вміння. У 1903 р. польський публіцист Станіслав Россовський вирізняв серед українців тільки одного політика європейського рівня — Є. Олесницького46. Можна, звісно, дискутувати з цим твердженням і шукати інші приклади політиків подібного рівня, однак ця теза — як погляд ззовні на ступінь «європейськості» української парламен-тської політики — не позбавлена рації.

6. Образ Європи в українському суспільстві Галичини на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українське суспільство Галичини стрімко втягу-валося в загальноєвропейські політичні та культурні процеси. Запровадження загального виборчого права, утвердження національно-демократичної ідео-логії, зміцнення лівих течій і розгортання масової політики, емансипація жіноцтва та секуляризація суспільства — все це входило в життя пересічного галичанина. Насиченішим ставав інформаційний простір, головну роль у яко-му відігравали щоденні часописи, обсяг та інформативний потенціал яких, порівняно зі серединою ХІХ ст., помітно виріс. Газета «Діло» регулярно інформувала читачів про події в найбільших європейських країнах — Англії, Франції, Німеччині, а також про ситуацію у провінціях Австро-Угорщини; у полі уваги часопису перебували США, Росія і Туреччина. У ряді європейських країн галицькі часописи вже мали власних кореспондентів. Для окреслення тієї частини світу, з якою галицькі українці відчували цивілізаційну спіль-ність, використовувалися терміни «старий світ», «європейська цивілізація», «Захід». Ця територія протиставлялася мусульманському «Сходу». У цей час з’явився теж інтерес галичан до східноєвропейських народів, зокрема литовців і білорусів, які мали з українцями багато спільного з огляду на завдання національного розвитку. Однак образ цієї частини Європи у пе-реддень Світової війни залишався для галицького українця вкрай нечітким. Росія ж, як і раніше, залежно від контексту обговорюваного питання або «включалася» в європейський простір, або «опинялася» поза його межами.

Відчуття причетності до кола європейських народів було для галиць-кого українця чимось самозрозумілим, воно не потребувало доведень. На по-чатку кожного року газета «Діло» писала про майбутнє України серед вільних європейських народів / держав. Упродовж року її видавці до цієї теми здебільшого не поверталися. Віддаленість європейської перспективи теж була очевидною: «Вичеркнені з початком ХІХ століття з карти Європи, стаємо знов у ряд націй і принуджуємо світ заговорити про нас і признати нам право на життя… Нині ми повні життєвого запалу й охоти до невгомонної борби, повні надії в побіду нашої справи, повні віри, що скін ХХ віку буде воскресінням вольної Руси-України!»47. По суті, ці уявлення з початку ХХ ст. про місце України на політичній карті Європи знаходилися в межах ідей «Руської трійі», згідно з якими українці, суттєво відстаючи й пересилюючи себе, усе ж всигали приєднатися до західної цивілізації.

45 Binder H., Ukraińskie przedstawicielstwo w austriackiej Izbie posłów, 1879–1918 // Ukraińskie tradycje parlamentarne XIX–XXI wieku / Pod red. J. Moklaka. – Kraków, 2006. – S. 153–159. 46 Rossowski S., Wizerunki sejmowe. Ludzie i sprawy. Przyczynek do historyi samorządu galicyjskiego. Serya pierwsza. – Lwów, 1903. – S. 46. – Підпис: Monokl. 47 На переломі віків // Д~ло. – 1900 (1901). – Ч. 291. – 30 грудня (12 січня).


Інтерес галицьких українців до подій у Європі підживлювався заго-стренням міжнародної обстановки та очікуваннями «великої війни». Думки про переділ політичної карти континенту змушували українців порівнювати себе з іншими народами і щоразу робити невтішні висновки про свою слабкість та відставання. «Правда, до поважної конкуренциї із сильнїйшими славянськими народами ми ще не у всїм доросли»48, — стверджував у 1910 р. український художник Іван Труш, один із небагатьох українських галицьких інтеліґентів, котрі мали досвід навчання і проживання у Кракові, Відні, Мюн-хені, Римі, Венеції. Подорожуючи країнами Західної Європи, галичани зазви-чай звертали там увагу на побутові умови, які контрастували із галицькими. Впорядкованість, чистота, стан доріг, ошатність — усе це вражало «галиць-кого чоловіка, що привик потопати в болотї галицьких міст і місточок»49. На цьому ґрунті з’явилося певне захоплення «Заходом», бажання й у себе мати щось подібне. У відповідь на спроби Галицького намісництва обмежити сезонну еміґрацію українських селян у Німеччину, українські діячі вказували на «важну культурну сторону» такої міґрації: «Вернувши до краю, виходець інакше вже стане поводити ся, інакше побудує хату, інакше стане господарити на своїм обійстю і в поли, одним словом, стане ся за оден-два роки тим, що називаємо культурним чоловіком. Сидженє на місци, серед тої убогої мало-культурної атмосфери в краю єму того нїколи не дасть, навіть при най-усерднїйших змаганях сьвітлих цивілїзуючих одиниць — що дасть єму баченє власними очима широкого цивілїзованого сьвіта. І відчуває се мимохіть наш галицкий еміґрант, котрого жене туди за границю неначе якась утаєна душевна сила, подібна до того інстинкту давленого в темнотї всякого сотворіня, що пре ся до воздуху і сьвітла»50.

Утім, загальна кількість галицьких українців, які відвідували західні австрійські провінції та інші європейські країни, була незначною. На Захід їх штовхало не стільки бажання пізнати світ, скільки покращити своє мате-ріальне становище. Виїзд за межі рідного краю дуже довго був для галича-нина символом життєвої невлаштованості. Коли антрополог Іван Раковський разом із сім’єю перебував на дослідницькій стипендії у Парижі, його тесть Теофіл Грушкевич, котрий все життя викладав грецьку й латинську мови в га-лицьких гімназіях, щиро уболівав над долею доньки: «Жаль менї стиснув за серце, я плакав довго, чому дїти наші тиняються по чужинї, не мають постійного місця. […] Тепер тиняють ся по Парижі»51. Мало хто з українських інтеліґентів у Галичині міг похвалитися широкою географією здобуття вищої освіти. Той-таки Т. Грушкевич при виборі курсів в університеті керувався єдиним мотивом — якнайшвидше завершити навчання52. Це значно відріз-няло молодих українців від синів заможних польських шляхтичів, які ці-леспрямовано виїздили на навчання до західноєвропейських університетів, отримуючи в такий спосіб не тільки якісну освіту, а й формуючи сучасний світогляд53. Галицького українця прикро вражало на Заході те, що про

48 Труш І., Славянські вистави // Дїло. – 1910 (1909). – Ч. 5. – 6 сїчня (24 грудня). 49 В Нїмеччинї. (Вражіня з подорожи.) // Дїло. – 1910. – Ч. 49. – 2 марта (17 лютого). – Підпис: М. К. 50 На зарібки // Дїло. – 1904. – Ч. 69. – 26 марта (8 цьвітня). 51 ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 41 (Грушкевичі). – Спр. 123 / п. 24. – Арк. 468 (Запис у щоденнику Т. Грушкевича, 6 січня 1914 р.). 52 Там само. – Спр. 6 / п. 1. – Арк. 30 (Автобіографія Т. Грушкевича). 53 Там само. – Ф. 53 (Козловські). – Спр. 361 (Листи Зиґмунта Козловського до сина Влодзімєжа, 1873–1893).


українців там нічого не знали. Мешканці Західної Європи ототожнювали русинів з росіянами або поляками. «Руська народність, — писало «Діло», — до котрої належить майже десята часть мешканцїв Европи, є культурному сьвітови менше знана, чим богато диких народів на океанських островах. […] Тому мусимо конечно старати ся, щоби наша национальна справа перестала вже бути домашною справою Поляків і Росиян. Наша справа мусить стати ся спільною справою вселюдського поступу. В сїй цїли мусимо постійно інформувати сьвіт про наше народне житє»54.

Європа відкривалася перед галицькими українцями насамперед крізь призму німецькомовного простору. Саме німецьку мову використовували українські політики, коли мали на меті пояснити «ширшому світові» суть українського питання в Галичині55. З цією метою у Відні виходили друком українські німецькомовні видання — тижневик «Ruthenische Revue» (1903–1905) і місячник «Ukrainische Rundschau» (1905–1915). Вплив німецько-мовного простору на Галичину не обмежувався мовою, він поширювався також на філософію, літературу, історіографію, врешті політичну практику. Деякі українські політики мали контакти як з австрійськими, так і німець-кими політичними колами. Про їхній рівень свідчить хоча б те, що з початком Першої світової війни в Німеччині під егідою зовнішньополітичного відом-ства була створена Спілка німецьких прихильників української незалежності «Вільна Україна» (Verband deutscher Förderer der ukrainischen Freiheit-sbestrebungen «Freie Ukraine»), що мала об’єднувати політичні, економічні та культурні кола Німеччини задля пропаґанди «звільнення» України56. Попри те, що галицькі українці самі здійснювали зусилля на «німецькому» нап-рямку, усе ж ініціаторами спорадичних контактів з українськими політиками здебільшого виступали німецькі політичні та військові кола, які розглядали можливості для послаблення російських і польських впливів. Деякі зрушення щодо пропаґанди України в Європі намітилися щойно у переддень Світової війни. Вони були наслідком спільних зусиль еміґрантів із Наддніпрянської України та, меншою мірою, галичан. Дії українців почасти були відповіддю на активізацію російських і польських політиків, які навзаєм намагалися виправдати перед західними урядами свої претензії на Галичину. У Львові в 1912 р. був утворений Український інформаційний комітет. Завдяки його зусиллям замітки про український рух були опубліковані у французькій, швейцарській, болгарській і чеській пресі57. Ряд статей про Україну помістив паризький часопис «Les annales des nationalités», також французькою мовою з’явилася брошура Ярослава Федорчука «Le réveil national des Ukrainiens» («Національне пробудження українців»).

Заходи українців співпадали з тенденціями до руйнування попередніх ментальних кордонів. Глобалізація, що в цей час набирала обертів у євро-пейському політичному просторі, залишала дедалі менше місця для так званих неісторичних народів. Показовим прикладом цього є сплеск зацікав-лення українським питанням у Великобританії. У 1912 р. в часописі «The Times» розгорілася дискусія навколо висловлювань Володимира Бобрин-

54 Денисюк Л., Про міжнародну мову – Есперанто // Дїло. – 1910. – Ч. 31. – 10 лютого (2 сїчня). 55 Наприклад: Romanczuk J., Die Ruthenen und ihre Gegner in Galizien. – Wien, 1902. 56 Кураєв О., Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світовій війні: укра-їнський напрямок. – Київ, 2009. – С. 139–140. 57 Патер І., Союз визволення України: проблеми державності і соборності. – Львів, 2000. – С. 63–65.


ського, голови «Галицко-русского общества» у Петербурзі. У розпал цієї дискусії, яка відкрила британській громадськості українське питання, у 1913 р. у Лондоні був створений Англо-український комітет, до якого залучено відомих англійських публіцистів і політиків. У рамках діяльності комітету в 1914 р. вийшла у світ книга англійського публіциста Джорджа Раффаловича (George Raffalovich) «Україна», у якій створення української держави розглядалось як «кінець Росії — не як великодержави, а як європейської загрози». Після цього українське питання потрапило в поле зору одного з провідних британських публіцистів Роберта Вільяма Сітона-Вотсона (Robert William Seton-Watson), фахівця з міжнародних відносин і Центральної Європи, який саме розпочинав в Англії видання «The European Review» — часопису, присвяченого «малим» народам Європи. У травні–червні 1914 р. англійські публіцисти стали гостями шевченківського свята у Львові, де представляли перед галицькими українцями фактично весь західний світ (крім них на святі були присутні представники чеського «Сокола»). Тут вони познайомилися з провідними українськими політиками, з якими вели розмови в руслі відстоюваної Р. Сітоном-Вотсоном концепції федералізації Габсбурзької монархії та створення в її рамках союзу слов’янських народів58.

Утім, актуалізація напередодні світової війни слов’янофільської тема-тики, що здійснювалася російськими політиками, викликала серед галицьких українців неабияке роздратування. Українці не бачили жодних шансів щодо порозуміння з двома головними гравцями слов’янського світу — росіянами і поляками, а тенденції до польсько-російського зближення, що наростали від початку ХХ ст. і втілювалися в Галичині в заграваннях польських політиків з місцевими русофілами, прямо загрожували їхнім інтересам. Чергову зустріч слов’янофілів у Петербурзі газета «Діло» підсумовувала так: «Але все те була — брехня. Одні прийшли, щоб під новою фірмою попробувати здійснювати стару ідею про „злитє славянських рік в росийськім морі”; другі, як сто лїт удавали оборонцїв західної культури перед східним варварством, щоб використати поміч Заходу для своїх державних, у великій мірі так само завойовничих цїлий, як і цїли росийської держави, проти якої вони кликали Захід на поміч, — так тепер пішли пробувати, чи не вдасться осягнути своєї цїли иншим способом, через проголошенє себе оборонцем славянства перед ґерманською навалою; в кінци треті, Чехи, хотїли заімпонувати свому домашньому противникови силою цїлого славянства»59. Українці відкидали ідею створення слов’янської федерації, шукали значно корисніший для себе алгоритм створення української держави, реалізацію якого пов’язували з під-тримкою з боку Німеччини й «дальшого» Заходу.

Спроби українських діячів впливати на громадську думку в Західній Європі не залишилися поза увагою польських політиків у Галичині. Такі заходи українців вони сприймали як підрив своїх позицій. Про українсько-польське суперництво за європейську офіційну та громадську думку та її відображення в Галичині свідчить перебіг візиту до Львова данського

58 Середа О., Англійські зв’язки львівських українців напередодні Першої світової війни // Львів: місто – суспільство – культура. Збірник наук. праць. – Львів, 1999. – Т. 3 / За ред. М. Мудрого. – С. 431–452 [Вісник Львів. ун-ту. Серія істор. Спец. вип.]; Сирота Р., Роберт Вільям Сітон-Вотсон і зародження українофільського руху у Ве-ликобританії на початку ХХ століття // Україна: культурна спадщина, національ-на свідомість, державність (Львів). – Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія . – 2001. – С. 506–528. 59 Знов «славянські днї» в Петербурзї // Дїло. – 1910. – Ч. 32. – 11 лютого (29 січня).


літературознавця Ґеорґа Брандеса (Georg Brandes) восени 1898 р. Брандес відхилив запрошення Михайла Грушевського та Івана Франка, оскільки за декілька днів польські аристократи зуміли переконати його, що відвідини галицьких українців будуть некоректним кроком, навіть різновидом зради щодо них60. У червні 1914 р. краківська газета «Czas» помістила на першій шпальті статтю «Ukraina w Londyniе», автор якої виявляв добру обізнаність у діяльності українців на Заході і стверджував, що вона має на меті позбавити поляків симпатії з боку західноєвропейської громадськості. У статті була думка, що заходи українців інспіровані Німеччиною. Часопис нещадно висмі-ював твердження про те, що долю майбутньої світової війни вирішуватимуть українці, а також можливість появи на карті Європи української держави61.

Зважаючи на наближення війни, дискусія між українцями й поляками про національний характер Східної Галичини об’єктивно мусила набути принципово іншого характеру, адже всі теоретичні заклики до українсько-польського порозуміння, навіть як запоруки стабільності в реґіоні, втрачали сенс без відповіді на питання, де саме пролягатиме українсько-польський кордон. Визначення територіальних меж, у яких мала бути відновлена поль-ська держава, належало до однієї з найскладніших проблем польського національного руху на зламі ХІХ–ХХ ст. Спроба співвіднести реальну Польщу з міфом «ідеальної Речі Посполитої» породжувала чимало колізій і питань, на які польське суспільство не було готовим відповісти62. Чітку відповідь на це питання дали польські націонал-демократи. Вони вважали, що майбутня польська держава не мала шансів сягнути кордонів до 1772 р., але мусила вийти поза польську етнічну територію настільки, наскільки це дало б змогу їй реалізувати історично-цивілізаційну місію на Сході та стати в Європі чинником стабільності між Російською та Німецькою імперіями. Ендеки про-понували зберегти тільки ті східні території, де поляки мали найміцніші позиції та могли асимілювати їхнє непольське населення. За всіх обставин кордони Росії не мали сягнути на заході далі ріки Збруч63. Українців лідери польських націонал-демократів або не вважали окремим народом, або про-понували їм розвивати національні проекти навколо Києва, тобто подалі від Львова. При реалізації такого сценарію, який з огляду на зростання попу-лярності ендеків виглядав доволі правдоподібним, європейські перспективи галицьких українців у межах польської держави передбачали розрив із Наддніпрянщиною, визнання ідеї польської державності та загрозу полоні-зації. Водночас, попри зусилля ідеологів української національної єдності, налагодження тісніших зв’язків між двома частинами України виявляло не тільки спільні риси, а й суттєві відмінності. Навіть М. Грушевський тоді вказував на ймовірність поділу України на дві національності на зразок сербів і хорватів64. Вибір між східним і західним векторами став для галицьких українців особливо складним після російської революції 1905–1907 рр., яка

60 Brandes J., Lwów / Z upoważnienia autora przełożyła z oryginału Józefa Klemensiewiczo-wa. – Lwów, 1900. – S. 32. 61 Ukraina w Londynie // Czas (Kraków). – 1914. – Nr 231. – 17 czerwca; Nr 233. – 18 czerwca. 62 Dmowski R., Polityka polska i odbudowanie państwa. Wyd. 2-e/ Przedmowa i komentarz Tomasz Wituch. – Warszawa, 1989. – T. 1. – S. 55. 63 Wapiński R., Narodowa demokracja (1893–1939). – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1980. – S. 44; Wapiński R., Roman Dmowski. – Lublin, 1988. – S. 103–105. 64 Грушевський М., Галичина і Україна // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 1: Серія суспільно-політичні твори 1894–1907. – Львів, 2002. – С. 380.


виявила слабкість українського руху, перевершивши «найбільш песимістичні пророцтва»65. Польська преса в Галичині зарясніла публікаціями з натяками на неприродності українського питання66. Арґументи українців у діалозі з Віднем були суттєво підірвані.

Однак на початку ХХ ст. політична думка галицьких українців розвивалася під значним тиском вихідців з Великої України. Розуміючи, що їх власних сил забракне для будівництва незалежної України, наддніпрянці вимагали від галичан жертовності для загальнонаціональної справи, водно-час стверджуючи, що галичани мають бути зацікавлені в сильній Україні як єдиній запоруці їх майбутнього67. На початку ХХ ст. галицькі українці зробили черговий важливий світоглядний вибір, прийнявши, попри застере-ження поляків, концепцію «Історії України-Руси» М. Грушевського, зі сторі-нок якої історія України поставала як історія українсько-польської боротьби, перемоги козаків трактувалися як її найславетніші епізоди, а питання про спільну з поляками державність взагалі не стояло. За логікою історика, Україна перебувала на рівних в колі європейських народів тільки у періоди відмежування від Польщі — у часи Київської Русі та війни під проводом Б. Хмельницького. «Завдяки сьвітлим побідам Богдана Хмельницького, — стверджував Іван Крип’якевич, учень М. Грушевського, — Україна відзискала назад визначне становище між европейськими державами. Нагадали ся часи давних Володимирів і Ярославів, коли до „золотого київського стола” ман-дрували посольства з півночи і з полудня, від сходу і заходу; гетьманський двір в Чигиринї став знов метою горячих забігів ріжних європейських воло-дарів […], чужі люди розносили славу козацького імени по широкій Европі»68.

Напередодні Першої світової війни всі політичні дії галицьких укра-їнців були вмотивовані протистоянням з поляками. Шпальти українських часописів були пронизані мілітаристською риторикою. Українці формували образ не просто поляка-ворога, а гнобителя і визискувача, аналогів якому не було у світовій історії і який привласнив собі все, що було здобуте спільними зусиллями (у ще категоричнішому варіанті — зусиллями українців). З точки зору ідеологів, які конструювали українську національну ідентичність у Га-личині, полякам не було місця в колі цивілізованих народів Європи. Навіть у подорожніх нотатках із Західної Європи кореспонденти газети «Діло» щоразу збивалися на думку, що поведінка поляків у Галичині несумісна з цивілізованими нормами. Можна аналізувати причини, які з обох боків перешкоджали українсько-польському порозумінню в Галичині, однак це є предметом іншого дослідження69. Натомість у даному контексті важливим є висновок про те, що у переддень Першої світової війни галицькі українці бачили своє майбутнє серед цивілізованих європейських народів, у складі або самостійної держави, або іншого утворення, яке забезпечуватиме їм вільний національний розвиток. У дорозі до такої Європи галицькі українці спо-

65 Там само. – С. 378. 66 Rawita-Gawroński F., Nadzieje i rzeczywistość na Rusi. (List do redakcyi) // Słowo Polskie. – 1905. – Nr 366. – 8 sierpnia. – Підпис: F. R. G. 67 Грушевський М., Галичина і Україна… – С. 380–382. 68 Крипякевич І., Посли на дворі Хмельницького // Дїло. – 1910. – Ч. 95. – 30 (17) цьвітня. 69 Arkusza O., Polsko-ukraińskie dyskusje o charakterze narodowym Galicji Wschodniej na początku XX wieku // Formuły patriotyzmu w Europie Wschodniej i Środkowej: od nowo-żytności do współczesności / Zredagowali: Andrzej Nowak, Andrzej A. Zięba. – Kraków 2009. – S. 299–322.


дівалися бути поряд із наддніпрянцями, хоча й усвідомлювали, що цей союз робитиме їх шлях довшим, однак однозначно без поляків, яким у кращому випадку пропонувалося подбати про «цивілізоване розлучення»70. Галичани обирали шлях до цивілізованого Заходу через освоєння часто невідомого й незрозумілого для них східного простору, від якого очікували підтримки й допомоги, хоча розраховувати на неї було, як мінімум, необачно.

7. Чи була європейською польська спільнота Східної Галичини?

Сучасна Галичина увібрала в себе культуру не тільки місцевої русько-української спільноти, а й культуру реґіону загалом. Незважаючи на те, що в ХХ ст. етносоціальний склад населення краю загалом, як і Львова зокрема, докорінно змінився, сучасні галичани на якомусь підсвідомому рівні копі-юють манери польської східногалицької шляхти (так званих подоляків) зі зламу ХІХ–ХХ ст. Тоді серед шляхти вирізнялися дві поведінкові моделі: 1) індиферентно-розгульна, коли життя минало в численних забавах у пан-ських маєтках (так званих дворах) і підсміховуванні над тими, хто намагався щоденною працею «служити вітчизні»; і 2) демонстративно-патріотична, спрямована передусім проти «української загрози». Легко зрозуміти, що обидві моделі не були обтяжені інтелектуальною складовою.

Грубий консерватизм подоляків проявився в їхній непоступливості щодо реформи виборчої системи. Навіть після того, як при виборах до ав-стрійського парламенту було запроваджено загальне, рівне, пряме і таємне виборче право, східногалицькі землевласники навідріз відмовлялися рефор-мувати давно застарілу куріальну систему, яка практикувалася при виборах до Галицького крайового сейму. Ця система давала змогу утримувати контроль над східною частиною провінції не у відкритій конкуренції, а спираючись на ресурс правових обмежень і адміністративних маніпуляцій. Тиск, який подоляки здійснювали на намісників, домагаючись у них непоступливості в українському питанні, ідеологічно обґрунтовувався «особливістю» Східної Галичини. Ця, піднята до рівня абсолютної цінності особливість паралізувала будь-які модернізаційні починання, навіть в ідейних межах консерватизму, як то пропонували краківські консерватори. На початку ХХ ст. подоляки са-мовпевнено стверджували, що в українському питанні далі йтимуть шляхом, який віками назад визначило польському народові Провидіння71.

Модернізацію Галичини за європейським зразком стримувала теж позиція місцевої Римо-католицької церкви на чолі з львівським архієпис-копом Юзефом Більчевським (1900–1923). Це був перший керівник львівської римо-католицької архідієцезії, який повністю і без вагань ототожнив інтереси Католицької церкви в цьому реґіоні з польськими національними інтересами. Найрезонанснішим політичним виступом Більчевського стала інспірована ним у 1913 р. заява католицького єпископату Галичини проти проекту поль-сько-української угоди щодо реформи виборчої системи до сейму72. Своїми союзниками тоді Більчевський зробив львівського архієпископа вірмено-католицького обряду Юзефа Теодоровича та краківського римо-католицького єпископа Адама Сапєгу. Не допомогли ані арґументи лідерів краківських консерваторів (Здзіслава Тарновського і Владислава Яворського), ані наполя-гання австрійського прем’єра Карла Штюрка (від зустрічі з цісарем архіє-

70 Stenograficzne sprawozdania z trzeciej sesyi ósmego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi z roku 1907. – T. 1: od 14 lutego do 19 marca. – [Lwów, 1907]. – S. 1208. 71 Rusini o mowie marszałka // Gazeta Narodowa (Lwów). – 1902. – Nr 162. – 25 czerwca. 72 Buszko J., Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905–1914, Warszawa 1956.


пископ узагалі відмовився). Виступивши рупором польських ендеків і так званих подоляків, єпископи в останній момент зірвали досягнення компро-місу, до якого українці й поляки наближалися щонайменше п’ять років. Позицію Більчевського особливо болісно сприйняв Міхал Бобжинський, давній приятель архієпископа і галицький намісник, політичний курс якого полягав у досягненні порозуміння з українськими політичними середо-вищами. Відмова єпископів голосувати за реформу означала для намісника відставку. Намагаючись знайти хоч якесь пояснення деструктивним діям Більчевського, що провадили до загострення міжнаціонального конфлікту, Бобжинський вказував на його особисту неприязнь до греко-католицького єпископату в Галичині, яка мала глибоке історичне підґрунтя. Але навряд чи ці пояснення були переконливі навіть для нього самого.

Але найважливішим індикатором, який міг дати недвозначну відповідь на питання про те, в якій системі координат знаходиться Галичина, було університетське питання. На зламі ХІХ–ХХ ст. Львівський університет опинився в гущі національного — українсько-польського — конфлікту, який набирав обертів. Маючи за приклад поділ Празького університету на чеський і німецький, українська інтеліґенція домагалася утворення в місті окремого українського вищого навчального закладу. Українці апелювали до приро-дного права нації на освіту рідною мовою, поляки ж посилалися на історичну традицію і вказували на відсутність в українців достатніх наукових сил для відкриття окремого університету. Для поляків утворення у Львові, поряд з польським, українського університету означало крок до територіального по-ділу провінції та сприймалось як загроза четвертого поділу Речі Посполитої. Це мислення реаліями столітньої давнини паралізувало в середовищі східно-галицької шляхти будь-які новочасні ініціативи.

Перебування Галичини у складі монархії Габсбургів не означало авто-матичного засвоєння елементів культури, характерних для Західної Європи. Ще навіть на початку ХХ ст. у Львові багато що констрастувало з укладом життя західноєвропейських міст. У місті завжди було багато пилу, львів’яни так і не навчилися прикрашати вікна квітами, ціни на житло і продукти харчування перевищували західноєвропейські (і це при відсутності комфор-табельного житла і значно нижчих прибутках). У Міській раді питання вирішувалися кулуарно, панував протекціонізм у здобутті посад і фінансових справах. Впадали у вічі недотримання львів’янами приписів (як-от куріння в транспорті) та низький рівень культури праці. Скажімо, кореспондент львів-ського часопису був вражений ретельним укладенням бруківки у Вроцлаві, тоді як львівські майстри, з його точки зору, вирізнялися надмірною балакучістю на шкоду обсягам та якості роботи73. Польська преса на початку ХХ ст. вказувала на зростаючу в Галичині прірву між цивілізованим виглядом і справжньою цивілізацією.

8. Західно-Українська Народна Республіка: Західна Україна чи Східна Європа?

73 Аркуша О., Суспільно-політичні рухи. Партії та їх політика у 1900–1914 роках // Історія Львова: У трьох томах. – Львів, 2007. – Т. 2: 1772 – жовтень 1918. – С. 255–256; Polewać ulice // Słowo Polskie (Lwów). – 1910. – Nr 179. – 19 kwietnia; Zdobienie okien i balkonów kwiatami // Słowo Polskie. – 1910. – Nr 247. – 31 maja; Drożyzna // Słowo Polskie. – 1906. – Nr 455. – 8 października; Na marginesie. Z ulicy // Słowo Polskie. – 1907. – Nr 389. – 23 sierpnia; Na marginesie. W tramwaju // Słowo Polskie. – 1906. – Nr 458. – 10 października.


В історичній літературі немає ясності щодо часу появи та змісту таких

понять, як «Західна Україна» чи «західноукраїнські землі». З певністю можна сказати тільки те, що в ХІХ ст. в Галичині вони не використовувалися74. Поняття «Західна Україна» з’явилося, вочевидь, щойно після Першої світової війни, у контексті розпаду Габсбурзької монархії та пошуку нових геопо-літичних орієнтирів. Його концептуалізація завершила з боку галицьких українців процес відмежування реґіону від Заходу (Західної Європи) і оста-точно вписала Галичину в східноєвропейський простір як його передову (бо все ж західну) частину. Саме так — як західна не тільки в географічному, а й культурно-ментальному плані частина — Галичина (разом із прибалтій-ськими республіками) сприймалися в Радянському Союзі аж до його розпаду.

Восени 1918 р. галицько-українська політична еліта опинилася перед дилемою: перевести півстолітню риторику про національну єдність з Великою Україною у практичну площину або ж зосередитися на формуванні в Гали-чині окремої української державності. Відмежування Галичини від Заходу, який асоціювався з поляками, було доконаним фактом, але питання про місце краю у східноєвропейському, передусім в українському, просторі ще було відкритим. Наскільки Галичина повинна інтеґруватися в загальноукра-їнський простір? Після деяких вагань галицькі політики схилилися до назви держави «Західно-Українська Народна Республіка», відмовившись від без-умовної декларації єдності з українською державою на Наддніпрянщині. Проголошення ЗУНР означало не стільки «продовження державотворчої лінії, започаткованої Центральною Радою» (як стверджують деякі історики75), скільки пошук формули, яка би давала змогу зберігати політичну окре-мішність і водночас надалі використовувати сформований у межах україно-фільської течії ідейний матеріал.

Проте дуже швидко галицькі українські політики з’ясували для себе, що є заручниками своєї попередньої політики — безоглядного курсу на розрив із польським суспільством і орієнтації на схід. Українські селяни та робітники на багатолюдних маніфестаціях, які прокотилися Східною Гали-чиною у листопаді–грудні 1918 р., ухвалювали резолюції про необхідність негайного приєднання ЗУНР до Наддніпрянської України. У резолюціях у ка-тегоричному тоні стверджувалося: «Перемищина нічого не хотіла чути о за-хідній Републиці, лише жадає безоглядної злуки з Україною, навіть на випадок якби Україна мала належати до Москви», або (зі Стрийщини): «Ми не желаємо Західної окремої Української Републики, а вносимо резолюцию, щоби східна Галичина, Буковина і північна часть Угорщини заселена українськими жителями, належала і стала сполучена разом з усіма укра-їнськими землями, а головною столицею признаємо місто Київ»76. Такі заяви лякали лідерів ЗУНР не менше, ніж перспектива знову опинитися в польській

74 Енциклопедична стаття Ярослави Верменич «Західна Україна, як термін», вміщена в «Енциклопедії історії України» (Т. 3.– Київ, 2005.– С. 290–291), по суті, мало що з’ясовує. Авторка обрала формально-територіальний підхід. Вона некоректно осучаснює минуле, накладаючи новітні уявлення про територію України на давніші періоди. 75 Макарчук С. А., Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. – Львів, 1997. – С. 60. 76 Про це пише Олег Павлишин у статті: Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. – перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2002. – Вип. 37/1. – С. 327–349.


державі. Ця антипольськість, доведена до межі польсько-українською війною

1918–1919 рр., визначила в ХХ ст. розрив галицьких українців із Європою / Заходом. Галицькі українці остаточно відмовилися бути Сходом Європи, уважаючи більш комфортною для себе роль «Заходу» в євразійському просторі. Протиставляючи Західну Україну — Східній, ціла когорта людей інтелектуальної праці (публіцистів, істориків та ін.) включила до поняття «Східна Україна» всі реґіони на схід від Збруча. Образно кажучи, для галичан замінником Європи стала сама Україна з поділом на Західну та Східну. У 2004 р. близько третини львів’ян відносили реґіональну ідентичність (ідентит — західняк) до групи базових самототожностей, тоді як у Донецьку загальна регіональна ідентичність (ідентит — східняк) була і залишається гранично малою, не досягаючи навіть десяти відсотків. Соціологічні дослідження доводять, що донеччани не вважають себе репрезентантами Сходу країни77. Загальні спостереження історика (хоча й не виражені кількісно) так само дають підстави стверджувати, що внесок галичан у поділ України на Західну і Східну, за зразком поділу Європи, є визначальним. Висновки

Наведені в цій статті сюжети, звісно, не вичерпують тему євро-пейських уявлень галицьких українців. Усе ж вони дають змогу робити деякі висновки (нехай попередні) і — що важливо — визначати напрями дослі-джень, бо для української історіографії ця тема є новою. З певністю можна стверджувати, що в ХІХ столітті, коли відбувався інтенсивний процес фор-мування новочасних націй, галицькі українці почувалися частиною євро-пейської спільноти і співставляли, як їм здавалося, свої націотворчі завдання із загальноєвропейським ідейним тлом. Ці уявлення про європейську присутність, однак, жодним чином не були пов’язані з конкретними політич-ними чи культурними взірцями, з поведінковими моделями. Українці були в тогочасній Європі (на Заході) хіба що ментально, для реальної там при-сутності їм бракувало досвіду, коштів, високоосвіченої інтелектуальної еліти. Європейськість галицьких українців обмежувалася їхньою залежністю від польського чи від російського простору.

У русько-українському національному дискурсі першої половини та середини ХІХ ст. поняття Європи було пов’язане передусім з культурно-інтелектуальним спадком Речі Посполитої. Майже в усіх тогочасних текстах слова «Польща» / «поляки» та «Європа» використовуються разом. Прагнучи на хвилі «національного відродження» довести свою історичність, галицькі українці початково сприймали Європу як чітко неокреслену ідею, яка мала повернути їх у коло реальних народів, забезпечити рівноправність, стати платформою для порозуміння та взаємовизнання. Згодом, у другій половині ХІХ ст., коли галицько-руська освічена верства остаточно схилилася до східного (панруського, українського) напряму пошуку своєї національної тожсамості, та мірою того, як загострювалися українсько-польські відносини в провінції, європейська (західна) ідентичність відходила на другий план, вона почала однозначно асоціюватися із залежністю від поляків.

77 Черниш Н., Маланчук О., Динаміка ідентичностей мешканців Львова і Донецька: компаративний аналіз (1994–2004 рр.) // Україна модерна (Київ–Львів). – 2007. – Спец. вип.: Львів – Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні / За ред. Я. Грицака, А. Портнова, В. Сусака. – С. 61–92; Черниш Н., Поколіннєві моделі групових ідентичностей львів’ян та донеччан (1994–2004 рр.) // Там само. – С. 93–136.


Головний висновок полягає в тому, що галицькі українці не запе-речували свою європейську присутність, але намагалися сконструювати для себе Європу без поляків. У Галичині життєздатність не тільки русофільства, а й українофільства ґрунтувалася на давньоруській традиції, яка протиста-влялася західній. Незважаючи на те, що українська ідентичність до початку ХХ ст. здобула виразну перевагу, а саму підавстрійську Галичину почали називати «українським П’ємонтом», галичани не мали достатніх ресурсів аби цю ідентичність підтримувати без зв’язку з київським (наддніпрянським) осередком. Українці бачили себе в Європі, але поза межами Заходу. У поєдна-нні з тим, що українська інтеліґенція (у тому числі й галицька) дуже некомфортно почувалася в західноєвропейських столицях, єдиною перспек-тивою для тогочасних українців було створення для себе життєвого простору між Заходом, де були поляки, і Росією. Прийнявши разом з українською ідентичністю концепцію Східної Європи, галичани вважали найкомфорт-нішим для себе виокремити себе уже в межах України як її західна, відкрита на новочасні тенденції частина.

Arkusha, O., Mudry, M. “Express Clearly to Both Poles and Europe”: Europe in the Representations of the Galician Ukrainians of the 19th and the start of the 20th centuries

The authors of the article analyze factors that determined the ideas of Galician Ukrainians of the 19th and at the start of the 20th centuries about Europe and their place in her. It becomes firmly established that these representations were related to the process of forming of modern national identity, and consequently depended on the character of Ukrainian-Polish relations. The Ukrainians of Galicia did not deny their European presence, but tried to construct Europe without Poles for themselves. The acceptance of the Ukrainian identity was forcing other Ruthenians of Galicia to search for a place for their (non-Western) Europe within the limits of all-Ruthenian space. In this sense, through their example, they contributed to the formation of the concept of Eastern Europe.

12/2012 HISTORIA 43

Володимир Борщевич

Інтернет-журнал "Gazeta.Ua", Рівне

Організація соціального захисту православного духовенства Волині в другій

половині 40-х – 50-х рр. ХХ ст.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями

Протягом післявоєнних років радянський режим у результаті коригува-ння релігійної політики відмовився від радикальних методів ліквідації Право-славної церкви і духовенства як соціальної групи. Обрано тактику поступового згасання, коли планомірно, щороку скорочувано чисельність громад, монастирів і священнослужителів. Для цього здійснено відповідні кроки стосовно церковних інституцій, суспільству насаджувано атеїстичні світоглядні орієнтири із відпо-відними практиками.

Серед іншого духовенство залишили за межами загальнодержавної системи соціальних гарантій, що можна охарактеризувати як аномалію для СРСР із його тотальним контролем усіх сфер життя людини. На Волині ситуація ускладнювалася іще й тим, що значна частина кліриків краю з 1924 по 1944 рр. належала до юрисдикції Польської автокефальної православної церкви, легіти-мність якої не визнавала Московська патріархія. Крім традиційного негативного ставлення держави волинські священики опинились у ролі «недоієреїв» в очах російської сергіївської ієрархії. Ці два чинники вплинули на організацію і стано-влення системи соціальної опіки для духовенства. Для досягнення стратегічної мети радянська авторитарна система погодилась на існування корпоративного Пенсійного фонду Московської патріархії. Стан розробленості теми в науці

Організація і функціонування соціальних інститутів православного духо-венства Волині дотепер не стала предметом вивчення науковців. Офіційний істо-рик Московської патріархії о. Владіслав Ципін в «Історії Російської церкви. 1917–1997» тільки згадує про існування Пенсійного комітету РПЦ та називає його

44 Володимир Борщевич

деяких членів1, а Михайло Шкаровський в монографії «Російська православна церква за Сталіна і Хрущова», характеризуючи державно-церковні відносини 40–50-х рр., обмежився констатацією суми виплат пенсій патріархією протягом 1949-1957 рр. — 75,2 млн. рублєй2. Згадані дослідники ставили за мету відтво-рення схеми державно-церковних відносин, а соціальна сторона існування православного духовенства залишилась за межами проектів. Формулювання цілей статті

Отже, об’єктом дослідження є волинське православне духовенство, а пре-дметом — становлення й розвиток корпоративного соціального обслуговування кліриків Волині протягом другої половини 40-х – 50-х рр. минулого століття. Мету даної статті вбачаємо у виявленні специфіки пенсійного забезпечення, форм солідарності у випадку втрати працездатності, кризових життєвих ситу-ацій. З огляду на це ставимо наступні завдання: окреслити механізм організації соціальної опіки духовенства, масштаби матеріальних виплат, їх відповідність життєвим потребам, залежність від державної релігійної політики. Виклад основного матеріалу дослідження

В умовах радянської дійсності православне духовенство Волині змуше-не шукати внутрішні ресурси для налагодження системи соціального захисту. Спочатку це були одноразові допомоги єпархіальної влади. Єпископ Микола (Чуфаровський) у 1946 р. видав 2000 рублєй єпископу Серафиму (Кушнеру-ку), якого невдовзі ув’язнили радянські каральні органи3. У наступному році Варлаам (Борисевич) наважився надати допомогу у розмірі 800 рублєй ма-тушці Л. Зелинській, чоловіка якої заарештовано зі звинуваченням у спів-праці із українськими повстанцями. Загалом у 1946 р. єпархіальна влада на-дала одноразових допомог 84 особам на суму 31653 рубля, у 1947 р. — вже 180 потребуючим в обсязі 76190 руб.

Поряд із одноразовими виплатами Волинсько-Рівненське єпархіальне управління взяло на себе обов’язок пенсійного забезпечення: у 1945 р. ви-плачено 17700 рублєй 187 пенсіонерам, у 1946 сума виплат зросла до 206200 руб., а в наступному становила 296725 рублєй4.

Включення православного духовенства до складу РПЦ вимагало вре-гулювання і питання соціального захисту священноієреїв. Якщо в перші піс-лявоєнні роки вдавалось вирішувати проблему за рахунок внутрішніх коштів шляхом одноразових допомог та виплат пенсіонерам, то надалі потрібно було надати цьому системність. У відповідь на прохання поширити на духовенство Волинсько-Рівненської єпархії пенсійне обслуговування Московської патріар-хії керуючий господарським управлінням при Синоді РПЦ єпископ Макарій 8

1 Цыпин Владислав, протоиерей. История Русской церкви (1917-1997) / В. Цыпин. – Москва: Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. – c. 370. 2 Шкаровский М.В., Русская православная церковь при Сталине и Хрущеве: (Госу-дарственно-церковные отношения в СССР в 1939-1964 годах), Москва: Издательство Крутицкого Патриаршего Подворья, 1999, c. 357. 3 Информационный отчёт за ІІІ квартал 1948 г. уполномоченного Совета по делам Русской православной церкви при Совете Министров СССР по Волынской области М. Диденка, № 248/32, 2 октября 1948 г. // ДАВО, ф.р-393, оп.3, спр.9, арк.138-145 /141. 4 Ведомость выплаты сумм пенсионерам Волынско-Ровенской епархии за 1945, 1946, 1947 годы // Державний архів Волинської області (далі — ДАВО), ф.р-393, оп.2, спр.11, арк. 61-65.

Організація соціального захисту православного духовенства Волині … 45

жовтня 1948 р. повідомив, що «поважаючи працю духовенства… [Волинської] єпархії на добро Святої Церкви, Патріархія не має однак можливості у тепе-рішній час поширити на вашу єпархію дію Положення про пенсії та одно-разові допомоги священно- церковнослужителям Російської православної церкви, оскільки протягом тривалого часу до останніх років ваша єпархія не входила до складу Російської церкви, а перебувала в юрисдикції інших православних церков… тому в єпархії немає духовенства, котре вислужило встановлений двадцятип’ятирічний пенсійний термін в Московській пат-ріархії»5. Зарахувати ж у пенсійний стаж службу в іншій державі та іншій Церкві МП відмовилась. Налякала патріархію і значна кількість пенсіонерів на Волині, виплати для яких стали б непосильним тягарем. Єпископ Макарій рекомендував Панкратію (Кашперуку) розраховувати на власні матеріальні ресурси й у випадках крайньої потреби надавати одноразові допомоги.

У самій Московській патріархії Пенсійний фонд утворено у 1948 р. Положення про пенсії та одноразові допомоги священно- церковнослужи-телям Російської православної церкви московський патріарх і Синод затвер-дили 15 квітня 1948 р. Отже, на пенсію могли претендувати заштатні свя-щенно- церковнослужителі, котрі відпрацювали встановлений 25-тирічний термін і досягли 65-тирічного віку, а також вдови і неповнолітні сироти6. Окремим пунктом положення передбачали надання пенсій священикам у ви-падку інвалідності. Розміри соціальних виплат затвердили наступними: архієреям — 250 рублєй у місяць, архімандритам, ігуменам, ієромонахам, протоієреям та священикам — 150 рублєй, протодиякони і диякони мали отримувати 100 рублєй і штатні псаломщики — 75 руб.

Згідно з положенням вдови, які досягли 55-тилітнього віку і сироти мали право на пенсію лише, якщо їх чоловіки чи батьки вислужили право на пенсію. Вдові належала половина пенсії чоловіка, якщо з дітьми — то дода-ється третина другої половини так, що на трьох малолітніх вона могла отри-мувати усю другу половину. Діти без матері могли претендувати на чверть пенсії батька, тому четверо і більше отримували повну пенсію.

У випадку не вислуги духовенством належних років служби вдовам і сиротам могли видавати лише одноразові допомоги. Виплату пенсії припи-няли, якщо емерита знову приймали на роботу, вдова виходила вдруге заміж або влаштовувалась на роботу, сироти досягали зрілості чи йшли працювати, навчались за державний кошт або виходили заміж. Джерелами фінансування Пенсійного фонду у названому положенні називались щорічні внески єпа-рхіальних управлінь за рахунок спеціального оподаткування церков і пара-фіяльного духовенства, а також нагородні суми.

У загальних рисах положення про пенсії РПЦ повторювало дореволю-ційні стандарти за винятком: зменшено стаж роботи з 35 до 25 років, вік зрі-лості для сиріт з 21 до 18 літ, змінено процедуру зарахування років державної служби до загального стажу, усунуто пункт про лояльність режиму. Однак, це лише в офіційному документі. У середині березня 1949 р. голова Пенсійного комітету при Св. Синоді єпископ Можайський Макарій надіслав волинському преосвященному спеціальну інструкцію, котра реально регулювала порядок

5 Письмо председателя Хозяйственного управления при Св. Синоде РПЦ епископа Макария епископу Волынскому и Ровенскому Панкратию (Кашперуку), № 528, 8 октября 1948 г. // АЛВЄУ, арк.1. 6 Положение о пенсиях и единовременных пособиях священно- церковнослужителям Русской православной церкви. – Москва: Издание Московской патриархии, 1948. – c. 3.


призначення пенсій священно- церковнослужителям. «Пенсія не надається, — зазначав єпископ Макарій, — священнослужителям засудженим до по-збавлення волі, за весь час перебування їх під вартою і, також, за увесь той час коли вони були позбавлені громадянських прав»7. Аби не виглядати в очах духовенства стовідсотковими колабораціоністами керівництво Московської патріархії зауважило, що у випадку, коли священнослужитель відбув термін покарання і не позбавлений громадянських прав він може претендувати на пенсію, а після його смерті і вдова та сироти. Також заборона на проживання в режимній території не вважалась підставою для позбавлення соціальних виплат. Натомість смерть в ув’язненні без виправдального рішення чи у час втрати виборчих прав, служба в оновленстві або розколі виключали можли-вість пенсійного забезпечення.

Одним із пунктів інструкції продемонстровано переємність традицій синодальної Російської церкви з ієрархією Сергія (Страгородського). Так, сім’ї священнослужителів, котрі упокоїлись до 1917 р., за умови підтвердження права предка на пенсію і родинних зв’язків, зберігали право на корпоративну соціальну допомогу. Цією ж інструкцією пропонувалось єпархіальним архі-єреям щорічно переказувати 1000 рублєй з особистих коштів у Пенсійний фонд патріархії для видачі пенсій заштатним владикам8.

Через шість років після включення Волинської єпархії до складу Ро-сійської церкви на її духовенство поширили дію корпоративного соціального захисту. Панкратій (Кашперук) скерував 23 квітня 1950 р. відповідне про-хання очільнику Пенсійного фонду. Єпископ Можайський Макарій відповів, що клопотання про включення Волинсько-Рівненської єпархії в число уча-сників загальноцерковного пенсійного фонду потрібно направити патріарху9. Вже 24 травня Панкратій (Кашперук) написав московському патріарху, а через день в окремому посланні просив Господарське управління при Св. Синоді РПЦ додатково роз’яснити чи можуть надіятись на пенсію свя-щеннослужителі Волинсько-Рівненської єпархії, які тривалий час працювали кліриками Православної церкви на Волині в «період її окупації панською Польщею і фашистською Німеччиною»10. І от звершилось — 19 липня Пан-кратію (Кашперуку) надіслано виписку із журналу засідання Пенсійного комітету, затвердженого патріархом. У постанові йшлося: «Враховуючи значну кількість прохань про призначення пенсій, котрі надходять з Волин-ської єпархії від заштатних священнослужителів та вдів померлого духо-венства, серед яких прохачів є особи, котрі самі або їх чоловіки вислужили пенсійний термін на службі Російської православної церкви, — визнати своєчасним поширення пенсійного положення на Волинсько-Рівненську єпархію, визначивши долю її участі в пенсійному фонді на другу половину

7 Инструкция председателя Пенсионного комитета при Св. Синоде епископа Можа-йского Макария преосвященному Волынскому и Ровенскому, 15 марта 1949 г. // АЛВЄУ, арк.1–4 / 1. 8 Инструкция председателя Пенсионного комитета при Св. Синоде епископа Можа-йского Макария преосвященному Волынскому и Ровенскому, 15 марта 1949 г. // АЛВЄУ, арк.1–4 / 4. 9 Письмо председателя Пенсионного комитета при Св. Синоде епископа Можай-ского Макария епископу Волынскому и Ровенскому Панкратию (Кашперуку), № 188, 11 мая 1950 г. // АЛВЄУ, арк.1. 10 Письмо епископа Волынского и Ровенского Панкратия (Кашперука) Хозяйстве-нному управлению при Священном Синоде Русской православной церкви, № 215, 25 мая 1950 г. // АЛВЄУ, арк.1.


1950 р. сумою в 20000 рублєй»11. Цей внесок єпархіальна влада розписала по благочинням. Найменше мало перерахувати Устилугське — 60 рублєй, а най-більше — 840 руб. призначили відрахувати Рівненському благочинню12.

Невдовзі РПЦ погодилась визнати службу волинських священиків у міжвоєнний період та роки німецької окупації. Усе це огорнули в гарну сло-весну формулу постанови Пенсійного комітету середини серпня 1950 р.: «Відзначаючи тяжкі умови праці православного парафіяльного духовенства на Волині під час польської окупації її з 1924 по 1939 рік і німецького нашестя з 1941 по 1944 роки, а також зауважуючи те, що минулої Вітчизняної війни було окуповано території інших єпархій Російської православної церкви, духовенству яких ця обставина не перешкоджає отримувати пенсію, — не вважати це перепоною для пенсії і священнослужителів Волинсько-Рівнен-ської єпархії»13. Московська патріархія просто вважала за краще таким чином вирішити справу й уникнути незадоволення й погасити конфлікт з однією із великих регіональних груп духовенства.

Одними із перших кому у Волинсько-Рівненській єпархії планували оформити церковну пенсію стали четверо заштатних протоієреїв і свяще-ників, двоє заштатних псаломщиків та 22 вдови й одна протоієрейська донька-інвалід. Постановою Пенсійного комітету від 10 листопада 1950 р. виплати призначено: протоієреям і священикам з 1 листопада по 150 рублєй в місяць, вдовам псаломщиків — 37,5 руб.14. Одночасно Пенсійний фонд вимагав від єпархіального управління додаткової інформації про сироту протоієрея Ніну Іванівну Куц і відхилив клопотання про призначення пен-сійної виплати Стефаниді Вихор, дружині забраного у 1946 р. «бандитами українських націоналістів» о. Наума Вихора, оскільки вона не досягла пен-сійного віку (55 р.), а її чоловік перебував на єпархіальній службі лише 22 роки15.

У січні 1951 р. Пенсійний комітет визнав право на пенсію за 37 за-штатними священиками, вдовами і сиротами Волинської єпархії16. У наступ-ному році в єпархії числилось 218 пенсіонерів17. Протягом одного місяця фонд виплат становив 17487,5 рубля, за рік — 181007,5 рубля18. Більшість адресатів соціальних виплат становили вдови. Особам, котрі не могли підтвердити право на регулярні соціальні виплати надавали одноразову допомогу. Таких у Волинсько-Рівненській єпархії у 1953 р. нараховували 77 громадян19. Сума

11 Выписка из Журнала заседания Пенсионного комитета, утверждённого его святейшеством 19 июля 1950 г. за № 255 // Архів Луцько-Волинського єпархіального управління (далі — АЛВЄУ), арк.1–2. 12 Распределение по благочиниям Волынско-Ровенской епархии 20000 рублей, составляющих «Пенсионный фонд патриархии» за второе полугодие 1950 г. // АЛВЄУ, арк.1–2 / 2. 13 Выписка из Журнала заседания Пенсионного комитета, утверждённого его свя-тейшеством 14 августа 1950 г. за № 787 // АЛВЄУ, арк.1–2. 14 Выписка из Журнала заседания Пенсионного комитета, утверждённого его свя-тейшеством 10 ноября 1950 г. за № 1015 // АЛВЄУ, арк.1–4 / 1. 15 Выписка из Журнала заседания Пенсионного комитета, утверждённого его свя-тейшеством 10 ноября 1950 г. за № 1015 // АЛВЄУ, арк.1–4 / 4. 16 Выписка из Журнала заседания Пенсионного комитета, утверждённого его свя-тейшеством 4 января 1951 г. за № 12 // АЛВЄУ, арк.1–5 / 1. 17 Список пенсионеров Волынско-Ровенской епархии за 1952 год // АЛВЄУ, арк.1–6 18 Список пенсионеров Волынско-Ровенской епархии за 1952 год // АЛВЄУ, арк.1–6 / 6. 19 Список лиц получивших единовременные пособия в 1953 г. по Волынско-Ровенской епархии // АЛВЄУ, арк.1–3 / 3.


одноразової виплати коливалась від 750 руб. (вдова священика Мартинюк Марія Василівна) до 50 руб. (вдова священика Левитська Єлизавета Володи-мирівна). Серед тих, хто звертався за матеріальною допомогою у 1953 р. знаходимо прізвище Волкової Тетяни Іустинівної, дружини колишнього пос-ла до сейму Другої Речі Посполитої о. Мартина Волкова, представниці давньої волинської священичої родини Кульчинських, якій виплатили 100 рублєй.

Соціальне забезпечення волинського духовенства як і вся Право-славна церква в Радянському Союзі перебувало у своєрідній резервації, лише наймані працівники релігійних установ могли претендувати на загально-державні гарантії. У жовтні 1956 р. президія Центрального комітету про-фспілки працівників комунального господарства затвердила список категорій і професій працюючих у релігійних організаціях, які підлягають профо-бслуговуванню. У ньому чітко зазначалось, що особи, котрі здійснюють бого-служіння й обряди, отримують гроші безпосередньо за відправи не мають права на захист профспілок20. Лише бухгалтери, друкарки, прибиральниці, сторожі та інші працівники церковних інституцій такого рівня виступали в очах радянської держави повноправними членами соціуму.

З часом єпархіальна влада намагалась розширити коло осіб — претендентів на церковну пенсію. У рапорті на ім’я голови Пенсійного комі-тету архієпископа Можайського Макарія преосвященний Волинський і Рів-ненський Палладій (Камінський) 18 березня 1955 р. зауважував, що протягом минулого року пенсію видавали тим, хто її вислужив та одноразову допомогу. До категорії останніх належали вдови священиків, котрим не вистачає кілька років вислуги або не досягли пенсійного віку, чиї чоловіки загинули після війни від рук «бандитів» та вдови репресованих21. Владика Палладій наважився просити Пенсійний комітет визнати право на соціальні виплати за цією категорією хоча б у розмірі половини.

У 1957 р. прийнято нове Положення про пенсії духовенству Моско-вської патріархії22. Як і в першій редакції на виплати не могли претендувати ченці і черниці, а лише архімандрити, ігумени та ієромонахи на посадах парафіяльних священиків. Розширено права псаломщиків. Досвід призна-чення пенсій спонукав церковну владу чітко окреслити вимоги до віку пенсіонерів, стажу церковної роботи. Виключалось одночасне отримання пен-сії і перебування на парафіяльній службі. Виняток залишили лише за сім-десятирічними пастирями у бідних парафіях і то після окремого клопотання архієрея.

До нововведень зараховуємо умову зразкової служби і поведінки кандидатів на пенсію за вислугою років. Як і раніше в стаж роботи не врахо-вувався час хвороби, перерва у службі через незалежні від священика об-ставини (раніше репресії), перебування у розколі, позбавлення сану, праця у світських цивільних та військових установах. Натомість до уваги брали роки праці в церковно-парафіяльних школах. Новелою стало правило про припи-

20 Список категорий и профессий, работающих в религиозных организациях, подле-жащих профобслуживанию, протокол № 13, 9 октября 1956 г. // Державний архів Рівненської області, ф.р-204, оп.11, спр.92, арк.137. 21 Рапорт епископа Волынского и Ровенского Палладия (Каминского) председателю Пенсионного комитета архиепископу Можайскому Макарию, № 594, 18 марта 1955 г. // АЛВЄУ, арк.1. 22 Положение о пенсиях и единовременных пособиях священно- церковнослужителям Русской православной церкви – [Москва: Издание Московской патриархии], 1957. – 8 с.


нення виплати пенсії якщо пенсіонер патріархії прийнятий на проживання у будинок інвалідів. Колишнім греко-католицьким священикам стаж роботи в УГКЦ враховувався, якщо вони приєднались до Православної церкви не пізніше 1947 р.23.

Положення про пенсії 1957 р. різко збільшило розрив у розмірах вип-лат архієреями та іншим категоріям духовних осіб. При умові 25-тирічної вислуги єпископ отримував 1200 рублєй у місяць, тоді як архімандрити, ігумени, ієромонахи, протоієреї та священики — 300 рублєй, протодиякони, диякони та ієродиякони — 200 рублєй. Їх вдовам виплачували відповідно на 50 руб. менше. Втіхою для рядових пенсіонерів мала служити система прогресивних надбавок за 35, 45 і 50 років служіння Церкві. Максимальна надбавка за півстолітню працю для священика становила 67% від початкового розміру пенсії.

Диференційовано підійшли розробники Положення і до призначення пенсій інвалідам. Неповносправним першої групи надавалось право на повну мінімальну пенсію при будь-якому стажі, а другої та третьої — пропорційно стажу і віку, але не менше третини мінімального розміру. Отже, Положення 1957 р. виявилось удосконаленим внутрішньо-церковним нормативним актом в якому посилено соціальні стандарти, закріплено елітарність становища архієреїв та залишено політичний чинник призначення пенсій. Зауважимо, що нове Положення про церковні пенсії з’явилось через рік після Закону про державні пенсії. Радянська держава встановила мінімальний розмір пенсії за віком — 300 рублєй, а максимальний — 1200 руб.

У палітрі захисних механізмів окреме місце посідала корпоративна підтримка у випадку хвороби духовної особи. Перебуваючи поза межами ра-дянського профспілкового обслуговування священнослужителі, ченці й чер-ниці використовували ті мінімальні послуги передбачені колективними домо-вленостями. У липні 1959 р. архієпископ Панкратій (Кашперук) дозволив мі-сячну відпустку послушниці Текусі та ігумені Євлогії з Дерманського мона-стиря для лікування24. Архієрей вимагав прозвітувати після закінчення тер-міну звільнення. У таких випадках церковна влада виділяла кошти на лікува-ння. Намісник Почаївської лаври архімандрит Севастіан (Пилипчук), пові-домляючи 14 вересня 1959 р. владиці Панкратію (Кашперуку) про потребу лікування в Одесі колишньої казначеї Крем’янецького монастиря монахині Маріоніли, писав, що виділив їй 1000 рублєй для цієї цілі [9]. В іншому випадку Панкратій дозволив послушниці Корецького монастиря Афанасії Беніщук поїздку у Львів для проходження чергового терапевтичного курсу у місцевій психоневрологічній лікарні і благословив монастиреві видати чер-ниці необхідні для цього кошти25.

Висновки. Отже, протягом другої половини 40-х – 50-х рр. минулого століття пенсійне забезпечення й соціальне обслуговування волинського духовенства мало кілька етапів розвитку. Передовсім радянський режим вза-галі не визнавав за служителями релігійного культу права на загальнодер-жавне пенсійне забезпечення. Як виняток релігійним об’єднанням дозволено

23 Там само, c. 3. 24 Указ архиепископа Волынского и Ровенского Панкратия (Кашперука) настоя-тельнице Устенского женского монастыря игуменьи Лукии, 2 июля 1959 г. // Архів Дерманського жіночого монастиря, арк.1. 25 Указ канцелярии архиепископа Волынского и Ровенского настоятельнице Ко-рецкого женского монастыря монахине Людмиле (Вельсовской), № 2299, 17 октября 1959 г. // Архів Корецького жіночого монастиря, арк.1.


створити корпоративні пенсійні фонди за принципом колективної солідар-ності. Волинське духовенство опинилось під подвійним тиском. До кінця 40-х рр. Московська патріархія відмовлялась включити священно- церковнослу-жителів Волині в число пенсіонерів РПЦ. Офіційно причинами несправе-дливого ставлення Російської церкви називались перебування волинських священиків у складі Польської автокефальної церкви та Автокефальної церкви на визволених землях України протягом 1924-1944 рр. Тому проблему довелось вирішували за рахунок внутрішніх єпархіальних ресурсів. Початок 50-х рр. став часом включення представників волинської духовної верстви в пенсійний проект РПЦ. Щороку відрахування від парафій і духовенства складали єпархіальний внесок у Пенсійний фонд. У 1951 р. у Волинсько-Рівненській єпархії нараховували понад двісті пенсіонерів. Зміни статуту фонду у 1957 р. закріпили елітарність становища архієреїв, виключили чер-нецтво з числа обслуговуваних осіб, зберігали політичний вплив на при-значення і розмір виплат, а приналежність до російського православ’я роз-глядалась як необхідна і беззаперечна умова отримання пенсії.

Borshchevych V., The Organization of Social Protection of the Orthodox Clergy of Volhynia in the Second Half of the 40's – 50's in the 20th cen-tury

The orthodox clergy in the Soviet Union was in a state of artificial isolation, ending up in the role of derelicts of Soviet society. This was confirmed by the form of or-ganization of social protection of the clerics of Volhynia. The totalitarian system directly influenced the spectrum and the size of social services for priests and their families. This article affirms that after six years of ignoring the needs of priests in the area, the pension fund of the Moscow patriarchy became the main source of payments to church pensioners. Previously unknown and little-known archival documents and materials are introduced into scholarly use.

12/2012 XXXXXXXXX POLITOLOGIA 51

Сергій Адамович

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ

Соборність і децентралістські ідеї в суспільно-політичному житті Галичини

в умовах незалежності України

Здобуття Україною незалежності не ліквідувало розбіжностей, які

існували між Східною Україною і західноукраїнськими землями, і серед частини галицької еліти почали поширюватися сепаратистські і автоном-істські ідеї. Проросійська преса саркастично стверджувала, що Галичина, творячи українську державу, надірвалась. Регіон порівнювали з Радянським Союзом, який розвалився, роздавлений важкістю ноші, що перевищила його можливості1. З цього приводу в науковій думці існують різноманітні оцінки політичних процесів в Галичині і перспектив автономістських ідей у краї.

Відомий політолог К. Бондаренко визнає ідею сепарації Західної України занадто ризикованою. На його думку, мультикультуралізм регіону може сприяти появі окремого галицького, буковинського і т.д. сепаратизмів2. Він також вважає, що Галичині бракує еліти, яка могла б стати проводирем держави3. В основі галицького сепаратизму, на думку вченого, є: а) створення своєрідного галицького міфу на основі окремішньої історії та можливості пе-ретворення Галичини на “локомотив”, що вивезе Україну в Європу; б) невдо-волення частини галицької еліти другорядним, підпорядкованим становищем у рамках українських елітарних процесів; в) поразка галицької моделі Української держави. Додатковими чинниками стали мовний, побутовий (Захід України більш прив’язаний до народних традицій), ментальний (кон-серватизм Західної України), релігійний (потужний вплив УГКЦ у Галичині).

К. Бондаренко також розглядав сепаратистські рухи в контексті вибор-чих технологій. Зокрема, галицький сепаратизм певною мірою міг зменшити

1 Городисский А., Этносы Украины и украинская нация // Аргументы и факты в Укра-ине. – 2003. – №23. – С.7. 2 Бондаренко К., Західна Україна повинна домогтися статусу автономної респу-бліки в складі України // Ї. – 2002. – №23. – С.231-235. 3 Бондаренко К., Ще раз про сепаратизм // Ї. – 2002. – №23. – С.289-290.

52 Сергій Адамович

рейтинги загальновизнаних вождів націонал-демократії, відвернути увагу від процесів демократизації в Україні, перенести основний центр суспільної ваги на питання “усамостійнення від київських проблем”4.

Львівський журналіст і політолог А. Кирчів вважає автономізм додат-ком російської імперської ідеї і визнає необхідність проведення для запобі-гання сепаратистських тенденцій адміністративної реформи за зразком ре-форми місцевого самоврядування в Польщі5. На думку відомого історика Я. Дашкевича, для наступу на галичан “чорні сили Росії” знайшли союзників на Заході. Як доказ він називав те, що Німеччина, Австрія, Польща проводили наукові конференції, де акцентувалося на міфі галицького П’ємонту і відмі-нностях Галичини від решти України. Вчений вважає, що такими заходами велася підготовка до відновлення “Дранг нах Остен”6.

Про безумовно позаукраїнське коріння галицького автономізму ви-словився також М.Стріха. На його думку, ця ідея могла привабити певні кола у Європі й Америці, оскільки “невелику, але стратегічно важливу Галичину цивілізувати й контролювати простіше, аніж величезну за мірками ЄС, на-скрізь корумповану й погано прогнозовану Україну”. Відокремлення регіону вигідне також Росії, адже “тоді можна буде інкорпорувати велику Україну”7.

М. Мельничук заперечує можливість єднання всіх західноукраїнських земель через політичий русинізм закарпатців, переважання православ’я в Буковині і Волині та тяжіння Хотинщини до Сходу. На його думку, навіть Галичина з огляду на місцеві еліти, різні конфесії та етнічні групи не є єди-ною, а проект “westukraina. eu.” може перетворитися у “halycyna. pol?”8. Сер-йозними перешкодами для реалізації галицького проекту, на думку В. Вітков-ського, є те, що Галичина в сенсі економіки — не П’ємонт, а радше якась Сицилія, і для “правдивого галіціонера блиск влади легко затьмарює при-надність будь-яких ідей та засад”9.

Автор ставить перед собою завдання дати оцінку соборницьким пра-гненням галичан у процесі становлення української державності і виокре-мити причини і перспективи автономістської течії в галицькому суспільно-політичному русі в кінці 90-х рр. ХХ ст. — на початку ХХІ ст.

Відзначимо, що населення Галичини протягом трьох президентських кампаній утримувало першість в Україні за ознакою політичної свідомості. Але не можна не помітити падіння рівня електоральної активності. Так, у Львівській області у 1991 р. активність дорівнювала 95,23%, у 1994 р. — 91,46%, а у 1999 р. — 88,01% (у Тернопільській області відповідні показники становили — 97,07%; 91,57%; 90,28%, а на Івано-Франківщині — 95,72%; 89,42%; 89, 58%)10.

Галицька еліта, яка мислила майбутню Україну як “Велику Галичину”,

4 Бондаренко К., Розкольники. Кому вигідний “дерибан” України? // Галицькі контра-кти. – 2004. – №6. – 9 лютого, С. 26-27. 5 Кирчів А., Галицький подзвін золотого рубля // Ї. – 2002. – №23. – с. 224, 229 6 Дашкевич Я., „Єдність” української нації не виключає її багатогранності // Хро-ніка 2000. – 1999. – Вип.31-32. – С. 389. 7 Стріха М., Україна: випробування соборністю, http. www.pravda.com.ua, (доступ: 12.03.2011). 8 Мельничук М., Полеміка з Олегом Хавичем // Ї. – 2002. – №23. – С. 280-281. 9 Вітковський В., До проблематики “галицького проекту” // Ї.– 2002. – №23. – С. 263. 10 Нельга О., Вибори як індикатор і чинник національної інтеграції // Нова політика. – 1999. – №6. – С. 4.

Соборність і децентралістські ідеї в суспільно-політичному житті Галичини… 53

не була готовою до того, що наддніпрянці, які колись пасивно спостерігали за революційними процесами в Україні, зможуть перехопити ініціативу в про-цесах державного будівництва. Проте, з приходом до влади Президента Л. Ку-чми розпочався тривалий період панування дніпропетровської групи. Ще в 1994 р. Л.Кравчук проголосив, що “українська національна ідея вичерпала себе”. Це корелює із початком занепаду впливу Львова як “українського П’ємонту” на процеси формування владної еліти України11.

Центр, уособлений в понятті “українська держава”, характеризувався, в баченні галичан, недемократичністю влади, неефективною економікою, несправедливим розподілом бюджетних коштів між регіонами, невизна-ченістю у зовнішній політиці. Російська мова ставала дедалі популярнішою, а російський бізнес могутнішим у самій Галичині. В.Костирко образно відзна-чив, що до 1991 р. галичани гостро відчували злидні і русифікацію, а в період незалежності — відчувають три речі, але вже солодко: злидні, русифікацію та велике задоволення від незалежної України12.

Ідеолог західноукраїнського автономізму О.Хавич, відстоюючи думку, що “проект Україна” не втілюється в життя, закликав розпочати реалізацію проекту “westukraina.eu.”13. В художній формі становище Галичини в складі незалежної України політик оцінив наступним чином: “Галичина померла, і цей клінічний факт мало хто заперечує. Залишилось тільки поховати її роз-членоване тіло… День похорону стане для Галичини третім і останнім днем злуки з “братами зі Сходу”. Два перших (у 1919 і 1939 роках) принесли галича-нам мільйони людських жертв. Цього разу жертвою може стати історична пам’ять галичан і навіть сама згадка про Галичину”14.

На думку О. Хавича, за століття сформувалась унікальна західно-українська ідентичність, на яку радянський період і доба незалежної України справила незначний вплив. Політик вважає, що ідея “Великої України” не мала реального втілення у минулому. Впливи козацької держави він обмежує Центральною Україною, а ідею Київської Русі, на його погляд, ще слід відібрати у Росії. Незважаючи на незначний економічний потенціал регіону, ідеолог автономізму стверджує, що зацікавленість естетської та демокра-тичної Європи регіоном як частиною європейської історії та культури, вико-ристання транзитних потоків і туризму забезпечить існування Західної Укра-їни. Одночасно політик заперечує тезу, що західноукраїнська державність стане об’єктивним союзником Москви в боротьбі проти Східної України, і зазначає, що вона поширюватиме суверенітет “Західної (істинної) України” на всю іншу15.

Інший прихильник автономістських поглядів В. Павлів відстоював думку про існування наддніпрянського шовінізму, в основі якого “лежить несприйняття і нелюбов до всього “іншого”, зокрема, коли це “інше” є дуже близьким і може часом претендувати на автентичність більш переконливо, ніж оте “своє”. На його думку, в радянський період українцями себе називали тільки галичани, буковинці та частина закарпатців, а також українське насе-лення Польщі, Словаччини, Румунії і еміграція США та Канади. Автономіст

11 Зоткін А., Роль регіональних еліт та столичного істеблішменту у формуванні владної еліти України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – №3. – С. 97. 12 Костирко В., Чухраїнство // Ї.– 2002. – №23. – С. 243. 13 Хавич О., Західноукраїнець. Чи можливий проект westukraina. eu? // Ї. – 2002. – №23. – С. 273. 14 Хавич О., Смерть Галичини // http: // www.rukhpress.com.ua, (доступ: 28.09.2012). 15 Хавич О., Західноукраїнець…, c. 275-276.


умотивовує таку ситуацію тим, що ніколи не існувало єдиного українського народу (можемо говорити лише про спільне коріння) і він не сформувався за останні 10 літ. Західна Україна, на погляд В. Павліва, втратила за останні роки “кадри для побудови демократичної країни” і початки громадянського сус-пільства, а тому проблема галицької чи буковинської самоідентифікації є пи-танням того, що буде з нашим майбутнім, і з нашим минулим16.

Р. Лозинський також вважав, що у галичан є всі підстави вести мову про сепаратизм. Зокрема, на його думку, Львів по праву може стати столицею краю, оскільки століттями був центром регіону, є найбільшим містом і моно-етнічним за складом населення. Серед інших доказів на користь сепаратизму він називає моноетнічність Галичини, виразні регіональні особливості ще з часів Київської Русі, культурно-ментальні відмінності, домінування в регіоні греко-католицької віри17. М. Лан висловив думку, що, можливо, федерація зробила б стосунки між Сходом і Заходом більш паритетними, а середній донеччанин позбувся б параноїдального страху приїзду в Галичину через недосконале знання мови18.

Для ілюстрації ілюзорності ідеї соборності України довільно трактува-лася вітчизняна історія. В. Костирко відзначав, що галичани успішно перема-гали наддніпрянців: крилаті гусари-уніати у ХVІІ ст. били “революціонерів” Б. Хмельницького, УССи в Першій світовій війні — козаків П. Скоропадського, партизани С. Бандери у Другій світовій війні — з’єднання С. Ковпака. Більше того, згідно з твердженням діяча, виборовши і захистивши у 1097 р. неза-лежність від Києва, галичани розвалили Київську Русь19. Краєзнавець і есеїст зі Львова В.Чернов акцентував на власних державотворчих традиціях Галичи-ни. Як доказ своєї концепції він називав перебування білих хорватів у складі Великоморавської держави, коронацію Данила Галицького і наявність окре-мої титулатури в польських королів та австрійських імператорів20.

У колах галицької інтелігенції звучала навіть ідея щодо впровадження в українській мові латинки, яка гарантувала б певніше майбутнє не лише українській національній ідентичності, а й змінило б “багатовекторність суча-сної української ментальності на один вектор європейський”21.

Автономісти лякали суспільство, що для України вимальовується доля перетворитися на другу Білорусь, від якої “наша держава відстає лише на один крок, який називається Галичиною”22. Окремі західноукраїнські гро-мадсько-політичні діячі демонстрували нерозуміння і несприйняття Києва і Великої України. Так, для К.Бондаренка “Київ — це велика пустеля”, де “лю-ди ходять, не помічаючи один одного” і розмовляють мовою міжнаціональ-ного спілкування — суржиком23.

Книги Ю. Андруховича, а особливо есе “Моя остання територія”, стали

16 Павлів В., Як ми проміняли Галичину на Україну // Поступ. – 2001. – 23-29 серпня. – С. 2. 17 Лозинський Р., Хто такі галичани, і чому вони стають сепаратистами // Ї. – 2002. – №23. – С. 295-296. 18 Лан М., Відповідь Любкові Петренку // Ї.– 2002. – №23. – С. 253. 19 Костирко В., Чухраїнство // Ї.– 2002. – №23. – С. 242. 20 Чернов В., Автономія Галичини – етюд історії легітимності // Ї.– 2002. – №23. – С. 215-216. 21 Островський І., Ретроспективний futuruzm. Журнал “Ї” про європейський федера-лізм та українську латиницю // http: // www.day.kiev.ua, (доступ: 28.09.2012). 22 Петренко Л., Україно наша духовная // Ї. – 2002. – №23. – С. 248. 23 Бондаренко К., Листи з України // Поступ. – 2001. – 12-18 липня. – С. 2.


декларацією західноукраїнської ідентичності для автономістів. Натомість сам письменник у “Дзеркалі тижня” влітку 2002 р. заперечив свою прихільність до галицького сепаратизму: “Але це жодним чином не означає, що я гали-цький сепаратист. Все-таки я надто її люблю, цю, за Я. Гашеком і О. Гум-больдтом, дурнувату Галичину, щоб бажати їй державної незалежності”24. Однак у змісті статті проглядалася невдоволеність реаліями незалежності і відчувалися мрії про європейське майбутнє Галичини.

На відмінностях Галичини від решти України акцентували і пред-ставники російських шовіністичних кіл. Так, депутат Держдуми Російської Федерації, член комісії з геополітики О. Митрофанов влітку 2001 р. заявив, що “незабаром настане період збирання земель”, і єдина тут проблема — Га-личина, яку треба “виділити” — хай вона об’єднується з Польщею25.

У Львові діяв своєрідний неформальний “клуб автономістів”, який, однак, припинив існування через те, що ідеями структури почали спекулю-вати окремі політики. Осередки західноукраїнської окремішності з’явилися також у Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному26. Серед митців культовою фігурою визнавали львівського художника, дизайнера газети “Поступ” В. Костирка. Головним сепаратистом вважається політолог О. Хавич з Чернівців27. І зрештою, дискусія навколо галицьких проектів вийшла на міжнародний рівень після публікації В. Павліва в польській газеті “Politika”, що мала численні передруки та викликала бурхливі відгуки28.

Натомість Т. Чорновіл, Т. Возняк відстоювали думку, що не існує жод-ного серйозного політика, який би грунтовно займався ідеєю галицької автономії29. Крім того, як констатував К.Бондаренко, ідея західноукраїнської спільності чи навіть державності ще не готова перетворитися в ідеологію, а тим більше опанувати маси30. За його оцінками, ідею галицького сепара-тизму сповідує не більш як 0,1% населення31.

Cеред соціальних груп, які підтримують сепаратизм, І. Сімгномів ви-діляє інтелектуальні кола, “яких цікавить сам процес і як це робиться”, також маргінальні політичні групи, які базуються в Галичині і мають примарні шанси бути представленими у законодавчому органі України. Місцева інте-лігенція також зацікавлена у проявах галицького сепаратизму, оскільки “може ще раз продемонструвати київським патронам наскільки складним, специфічним і незрозумілим є для інородців галицький регіон”32.

Можна погодитися з А. Кирчівим, що галицький сепаратизм має біль-ше емоційного, ніж політичного підгрунтя33. Поширення автономістських

24 Андрухович Ю., Сепаратизм? // Зеркало недели.– 2002. – 24–30 августа. 25 Бадзьо Ю., Підпільна нація. Нове завоювання України: Статті, – К.: МАУП, 2003. – C. 61. 26 Хавич О., Західноукраїнець…, C. 277. 27 Павлів В., Автономія для Галичини // http: // www.pravda.com.ua, (доступ: 28.09. 2012). 28 Маслак О., Про “сепаратистів” та “федерастів” // http: // gallart.narod.ru./mas-lak.html, (доступ: 28.09.2012). 29 Стецишин О., Автономія чи децентралізація влади? // Експрес. – 2003. – 23–30 січня. – С.4. 30 Бондаренко К., Західна Україна повинна домогтися статусу автономної респ-убліки в складі України // Ї. – 2002. – №23. – С. 233. 31 Бондаренко К., Розкольники. Кому вигідний “дерибан” України? // Галицькі кон-тракти. – 2004. – №6. – 9 лютого. – С. 27. 32 Сімгномів І., День злуки // http: // www.vgolos.lviv.ua, (доступ: 28.09.2012). 33 Кирчів А., Галицький подзвін золотого рубля // Ї. – 2002. – №23. – С. 221.


ідей в суспільстві стримувало старше покоління галичан, лояльні до цен-тральної влади органи місцевого самоврядування, а також віра у перемогу В. Ющенка та “Нашої України”34.

Ареал можливого регіонального лідерства Львова автономісти поши-рювали на 10 областей, де мешкає майже кожний третій українець і повсюдно звучить українська мова35. Цікаво, що галицькі сепаратисти, як і політичні русини, вбачали в проектах адміністративної реформи в Україні спроби розділити територію Галичини в межах різних адміністративних утворень і послабити галичанство36.

Напередодні другого туру президентських виборів у 1999 р. у Львові з’явилась листівка, яка закликала населення домогтися автономії Галичини. Її автори апелювали до історії минулого краю і пропонували перетворити регіон в країну міжнародного туризму, ярмарків і виставок, екологічно чистого сільського господарства і науковоємких технологій”37. О. Хавич вважає, що вбивство композитора І.Білозіра та записи О. Мельниченка “стали останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння галичан”38.

Проте лідери праворадикальних організацій відкинули можливість сепаратизму західних областей від України і заперечили участь їх політичних структур у таких акціях. На думку народного депутата, голови львівської обласної організації НРУ Я. Кендзьора, листівки стали наслідком праці залишків кадебістських спецслужб задля дестабілізації ситуації в регіоні в пе-редвиборчий період39.

Галицький сепаратизм розглядався як геополітичний чинник, що мо-же бути використаний для розчленування України. Зокрема, про це говори-лось в доповіді Фонду Карнегі “Пріорітети американської зовнішньої полі-тики у світлі прогресуючої дестабілізації” (автор Т. Грехем)40. Так, ідея розпо-ділу “по Збручу” дала б можливість повернути Росії Наддніпрянщину. Нато-мість промислово нерозвинута, зі слабким аграрним комплексом Західна Україна не складала б економічної конкуренції країнам Євросоюзу, а майже вся робоча сила вже давно емігрувала в Європу. Крім того, Галичина і Волинь, імовірно, увійшли б до сфери впливу Польщі, Закарпаття — Угорщини, Буковина — Румунії41. Уже на економічному форумі у Львові у 2001 р. з метою зближення з Європою було підписано договір про співробітництво між сімо-ма західноукраїнськими областями (всі вони входять до складу різних євро-регіонів)42.

О. Хавич напередодні парламентських виборів 2002 р. пророкував створення Західно-Української партії і проголошення старту проекту “west-ukraina. eu.”. На його думку, Західна Україна уже вийшла на традиційний для

34 Лозинський Р., оп. ціт., С. 301–302. 35 Вітковський В., До проблематики “галицького проекту” // Ї.– 2002. – №23. – С. 262. 36 Хавич О., Смерть Галичини // http: // www.rukhpress.com.ua, (доступ: 28.09.2012). 37 Гуцул Е., Назад, за независимость Галичины? // Зеркало недели. – 1999. – 23 октября. – С.3. 38 Хавич О., оп. ціт. 39 Гуцул Е., оп. ціт. 40 Цикуренко С.Г., До питання про формування української політичної нації (політико-філософський вимір) // Регіональні проекції державної політики. – В 2-х т., Т.1. – Сімферополь: Таврія, 2003. – С. 12. 41 Маслак О., оп. ціт. 42 Хавич О., Західноукраїнець..., C. 277.


центральноєвропейських держав шлях здобуття незалежності43. Однак цей проект так і не було реалізовано.

Перемога “Нашої України” на парламентських виборах 2002 р. і надії електорату Західної України на обрання В. Ющенка президентом в 2004 р. приглушили автономістські настрої галицької інтелігенції. Навіть проросій-ські видання відзначали, що “Ющенко — це останній галичанин…який нама-гається зробити українців єдиним етносом”44. М. Стріха вважав, що в Україні існує ситуація хиткої рівноваги між українофонами і русофонами, якщо глибше, — то між прибічниками європейської і євразійської орієнтації. В пер-спективі україномовна Галичина могла залишитися Квебеком в переважно російськомовному “государстве Украина” з якоюсь своєрідною ідентичністю, спираючись на “советську” міфологію (за взірцем Білорусі), або таким “Квебеком” буде російськомовний донецький регіон — у переважно україно-мовній Україні45.

На думку С.Шумлянського, після виборів 2002 р. в Україні почав здійснюватися проект, якому можна дати умовну назву “Розкол України”. Дискусії про автономізацію Галичини з львівського “Поступу” перекочували в опозиційну київську “Свободу”, англомовний тижневик “Kyiv Post”, журнали “Кореспондент” та “Сучасність”, на радіо “Свобода”46.

Свідченням галицького сепаратизму називали святкування в краї річ-ниць утворення української держави у Східній Галичині 1 листопада 1918 р.47 Спроби івано-франківських депутатів віддати данину пам’яті ветеранам дивізії “СС-Галичина” або незгоду львівських депутатів з відкриттям кладо-вища Орлят також сприймали як вияв регіоном автономістських тенденцій48.

У грудні 2002 р. у Львові було проведено опитування, у якому респон-дентам пропонували можливі варіанти поведінки у випадку входження Укра-їни до Російсько-Білоруського союзу. 31,3% опитаних висловили готовність боротися за незалежну Галицьку державу, ще 11,1% згодні були задовіль-нитися автономією від Києва. Порівняння соціологічних досліджень 2000 і 2002 р. на предмет автономістсько-сепаратистських тенденцій у Львові свідчили про незначне зростання симпатиків сепаратизму (готовність боро-тьби за самостійну Галичину у 2000 р. висловили 29,4%; прагнення домо-гтися автономії задекларували — 11,5%)49.

Ці результати соціологічних досліджень, як вважає І.Сімгномів, стали суто маніпулятивною технологією мобілізації людей навколо привабливого за змістом, але туманного за суттю гасла: ми європейці50. Імовірно, що підтри-мка автономії чи окремої Галицької держави стала емоційною відповіддю на спроби повернутися до союзу з Росією, а серйозно осмисленою позицією.

43 Хавич О., Проект… 44 Городисский А., Этносы Украины и украинская нация // Аргументы и факты в Украине. – 2003. – №23. – С.7. 45 Стріха М., Перспектива української ідентичності в сучасному світі // http: // www.dialogs.org.ua, (доступ: 28.09.2012). 46 Шумлянський С., Розкол України як віртуальна реальність // Критика. – 2002. – листопад. – С. 2. 47 Бичек В., Галичанин східнякові ока не виклює // Україна молода. – 1997. – 1 листо-пада. – С.3. 48 Павлів В., Автономія для Галичини // http: // www.pravda.com.ua, (доступ: 28.09. 2012). 49 Рябчук М., Дві України: реальні межі, віртуальні війни – К.: Критика, 2003.– C. 209. 50 Сімгномів І., День злуки // http: // www.vgolos.lviv.ua, (доступ: 28.09.2012).


Натомість, на думку Т.Чорновола, кількість автономістів в Галичині в останні роки зменшилася у зв’язку з поступовою нівеляцією зовнішніх ознак гали-цької неподібності51. Проте, ми вважаємо, що такі зміни є незначними, ос-кільки на переважно україномовному Заході пануючими є традиціоналістські та консервативні тенденції.

Восени 2003 р. голова Львівської обласної ради М. Сендак ініціював проведення 1 листопада асамблеї західних областей України, на яку плану-валось запросити голів облрад і депутатів Львіської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької і, можливо, Хмельницької обла-стей. Попри те, що асамблея з незрозумілих причин не відбулася, вважається, що мова мала йти про можливість збільшення повноважень керівництва на місцях. Ще раніше М. Сендак просив президента Л. Кучму поновити на роботі чотирьох звільнених у кінці вересня 2003 р. голів районних державних адміністрацій у Львівській області, а львівська облрада звернулася до вищого керівництва держави з заявою, в якій просила припинити тиск на обласних депутатів52. Отже, політичні симпатії населення краю, стосунки регіону з Ки-євом відродили ідею Галицької асамблеї 1991 р.

Проте будь-які ознаки автономістських настроїв в Галичині були зні-вельовані подіями 2-го туру президентських виборів в Україні 21 листопада 2004 р. В результаті системних фальсифікацій кандидат від опозиції В. Ющенко програв вибори, що викликало масові ненасильницькі протести в Києві, в першу чергу, жителів Західної України. Крім того, облради регіону першими визнали В.Ющенка своїм президентом і засудили фальсифікації ви-борів.

Так, 27 листопада 2004 р. відповідальність за все, що робиться в Тер-нопільській області, взяв на себе створений на позачерговій сесії облради ви-конком, який очолив народний депутат Я. Джоджик53. 30 листопада обласна прокуратура навіть опротестувала передання влади в краї виконкому облради і тим самим призупинила дію відповідного рішення54. Подібні структури були створені і в інших областях Західної України.

Як прояв сепаратизму донецькі політики розцінили рішення президії Львівської облради від 26 листопада 2004 р. про контроль повітряного простору області. Згідно з цим рішенням “Укравіарух”, “Авіальвів” і 14-й авіаційний корпус мали надавати облраді плани польотів на наступний день для затвердження55. Проте такі дії пояснюються численними заявами про перебування в Україні під час революції російського спецназу.

“Розпад почався саме з Заходу”, — висловився Л. Кучма, імовірно маючи на увазі визнання західноукраїнськими органами влади президентом В. Ющенка56. Представники В.Януковича ознакою сепаратизму зі сторони

51 Стецишин О., Автономія чи децентралізація влади? // Експрес. – 2003. – 23–30 січня. – С.4. 52 Добродомов Д., На асамблею західного регіону поліщуків не запросили // Експрес. – 2003. – 16–23 жовтня. – С.9. 53 Брусилова А., Симпатії виборців розділилися, але ніхто не дозволить рвати на шматки державу // Голос України. – 2004. – 1 грудня. – С.4. 54 Мичко С., Кучмі – “фе”, виконкому – “так” // Україна молода. – 2004. – 10 грудня. – С.3. 55 Сенчихин В., Правовые аспекты “оранжевой” стихии // Еженедельник “2000”. – 2004. – 3–9 декабря. – С.В1, В6. 56 Лелюх Е., За донецкую республику проголосуют в воскресенье // Сегодня. – 2004. – 30 ноября. – С.3.


західноукраїнської еліти назвали організацію присяги на вірність В. Ющенку місцевими нардепами з “Нашої України”57.

Голова Верховної Ради України В. Литвин у виступі 30 листопада 2004 р. також згадав, що ради у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Терно-пільській областях вирішили самостійно здійснювати свої повноваження, які відповідно до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” вони деле-гували держадміністраціям, і прийняли рішення щодо створення для цього виконавчих комітетів. Політик відзначив, що названі облради чи не першими подали приклад своєрідного ставлення до чинної законодавчої бази. Одно-часно спікер підкреслив, що “тут також є порушення закону, хоча й без по-сягань на повноваження й функції центральних органів державної влади”58.

Проте Львівська обласна рада зупинила дію свого рішення щодо ство-рення виконавчого комітету ради, щоб не погіршити ситуацію, не сприяти розколу України й українців. Натомість при Івано-Франківській обласній раді було створено тільки робочу групу з вивчення механізмів утворення та фун-кціонування виконавчого комітету ради59.

Трудові колективи й інтелігенція Галичини у численних зверненнях та рішеннях мітингів засудили розпалювання ворожнечі між регіонами та дії, спрямовані на розкол цілісності Української держави60. 29 листопада 2004 р. на 50-тисячному вічі в м. Івано-Франківську було прийнято звернення, у яко-му заперечувалося прагнення жителів західної і центральної України роз’єд-нати Україну, а натомість звучав заклик: “Прислухаймось один до одного! Ми хочемо того, чого й ви: щоб Україна була вільною і процвітаючою державою, щоб був заможним простий люд, щоб у мирі і спокої жили наші сім’ї, росли наші діти”61. Спеціальні рішення, присвячені недопустимості розколу в дер-жаві, прийняли обласні ради Західної України держави62.

Відзначимо, що на початку 90-х рр. лише Галичина була ініціатором демократичних змін і відродження української державності. Проте, як зау-важував патріарх Галицької асамблеї С. Давимука, під час помаранчевої рево-люції проти тотального насильства владних структур відбулася консолідація Центральної, Лівобережної України із Західною63.

Натомість влада Донецької, Луганської, Харківської областей всупереч помаранчевій революції почала декларувати сепаратистські гасла, які визна-чили наслідком подій в Західній Україні. Ситуацію яскраво прокоментувала киянка Н.Клименко: “Нам торочили, що Західна Україна весь час мріє від’єд-натися від Великої України. Але останні події дуже яскраво показали, де жи-

57 Михайленко М., Украинская радуга: как выходить из “эпохи кавычек”? // Ежене-дельник “2000”. – 2004. – 10 декабря. – С.А2. 58 “Про запобігання проявам сепаратизму в Україні, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності держави”. З виступу Голови Верховної Ради України В. Литвина 30 листопада 2004 р. // Голос України. – 2004. – 1 грудня. – С.1-2. 59 Брус В., Ради усвідомлюють свою відповідальність // Галичина. – 2004. – 7 грудня. – С.4. 60 Мороз В., Вівчар Б., За цілісність України //Галичина.–2004.–30 листопада.–С.1-2; Галичина. – 2004. – 2 грудня. – С.2. 61 Нас не роз’єднати // Галичина. – 2004. – 2 грудня. – С.3. 62 Про політичну кризу у державі, що виникла у зв’язку з виборами президента України. Рішення Івано-Франківської обласної ради від 28.11.2004 року // Галичина. – 2004. – 30 листопада. – С.3. 63 Давимука С., А за синами йдуть батьки…// Голос України.–2004.–11 грудня.– С.4.


вуть справжні сепаратисти…”64. Масовий приїзд і перебування в Західній Україні спостерігачів зі Схід-

ної України в період президентської виборчої кампанії 2004 р. сприяв роз-віянню міфів про Галичину і зближенню регіонів країни. Наддніпрянці по-бачили, що крім аграрного характеру західних областей, найнижчого рівня зарплат і т.д., жителям регіону властива європейська культура, відносно високий рівень життя за рахунок закордонних заробітків, привабливий ін-вестиційний клімат в краї65. Ті ж самі донеччани відзначали, що підсумком поїздок спостерігачів стало усвідомлення того, що “немає протистояння між сходом і заходом України, а є відкрите політиканство і дешевий популізм окремих особистостей…”66.

Підсумовуючи, зауважимо, що існування регіональних політичних особливостей в Галичині викликане роз’єднаністю частин України в мину-лому і носило ситуативний характер в умовах політичної нестабільності. Здобуття незалежності погіршило рівень життя суспільства, не зникло пи-тання другорядного статусу української мови. В країні політичну владу, а ще більшою мірою економічну, поступово захопили представники політико-бізнесових еліт Сходу. Ці фактори в умовах високого рівня корупції і нефа-ховості чиновників сприяли появі в середовищі частини галицької інтеліген-ції автономістських ідей.

Децентралістські ідеї знаходили підтримку в дуже вузькому колі ін-телігенції, не відбулося їх організаційного оформлення. Автономісти оперува-ли в основному емоціями, не створили переконливї доказової бази для своїх ідей. Натомість більшість населення регіону сповідує соборницькі погляди на розвиток українського суспільства. Це яскраво засвідчили події помаранчевої революції 2004 р., коли галичани масово виступили проти фальсифікацій і зловживань на президентських виборах та доклали всіх зусиль, щоб недо-пустити створення Південно-Східної Української Автономної Республіки.

Слід сподіватися, що в умовах утвердження української державності відбудеться поступове стирання регіональних відмінностей в політичній пло-щині, а на культурно-духовному рівні особливості Галичини тільки збагачу-ватимуть українську націю. Натомість надання реальних повноважень місце-вому самоврядуванню і децентралізація управління країною сприятиме пов-ноцінному розвитку регіону. Перспективи подальших розвідок у даному напрямку полягають у вивченні дій галичан, спрямованих на захист єдності країни.

64 Синяк Д., Спецвипуск “ВЗ” – майбутній раритет // Високий замок. – 2004. – 30 листопада. – С.5. 65 Киселев С., Западная Украина: бедные области, богатые жители // Аргументы и факты в Украине. – 2004. – №51. – декабрь. – С. 11; Вихопень Н., Львів – Дніпропетровськ, або два береги однієї ріки // Молода Галичина. – 2005. – 22 лютого. – С.10. 66 Шевченко М., С Востока – о Западе // Голос Донбасса. – Донецк, 2004. – 12 ноября. – С.1, 3.


Adamovych, S., Sobornist (Unity) and Decentralization Ideas in the Social-Political Life of Galicia in Independent Ukraine

This article analyses and evaluates the tendencies of unification and autonomy in Galicia. The author argues that, after gaining independence, society did not go through profound consolidation processes, authority and economic power were taken by the elite representatives of the Eastern region of the country, and the issue of the minority status of the Ukrainian language did not vanish, which promoted autonomous ideas among part of the Galician intellectuals. However, the author believes that the major part of the population of the region has sobornist (unity) views regarding the development of society.


Юрій Мацієвський

Національний університет «Острозька академія», Острог

Чим є сучасна Україна і чи можливі в ній зміни?1

Метою в цій розвідці бачу не стільки відповідь на це «велике»

питання, як запрошення поміркувати про те, які відповіді тут можливі в принципі і чи є вони задовільними для розуміння того де ми є і що з нами відбувається, чи то пак не відбувається. Іншими словами цей текст є спробою оцінити якість існуючих пояснень, що найчастіше трапляються в акаде-мічному дискурсі, і не тільки.

На разі бачу три рівні можливих пояснень, чи три дискурси. Назвемо їх «транзитологічним», «інституційним» і «постінституційним». Кожен із них спровокував критику, що призводила до переоцінки попередніх пояснень і піднімала дискусію на вищий рівень. Хоча ці дискурси часто переплітаються і навіть заперечують один одного, я залишаю центральну тезу і її критику в межах кожного окремого дискурсу.

Транзит і його критика

Перший, найбільш очевидний і найбільш дискусійний спосіб поя-снень був сформований у руслі теорій модернізації і демократизації. Цей «транзитологічний» дискурс, хоч і розділився на тих, хто наголошував на ролі структурних (спадок минулого, політична культура) чинників, та тих, хто надавав вирішального значення агентам (елітам) змін, в українському спро-щеному варіанті був із легкістю сприйнятий і підхоплений офіційним «дер-жавотворчим» дискурсом. Основна ідеологема Кучминого десятиліття вигля-дала дуже привабливо. Україна — це перехідне суспільство, що рухається від пізньо-радянського авторитаризму до демократії. Попри окремі спроби переоцінки цього уявлення, воно, таки, здомінувало український офіційний й академічний дискурси ще з середини 90-их рр. 20 ст.

1 Цей текст був вперше виданий у Критиці під назвою "Пастка обмеженого доступу" (№5, 2012) і під назвою "Чим є сучасна Україна..." у часописі Агора. (Випуск 11. Наука без кордонів.– Київ: Стилос, 2012)

64 Юрій Мацієвський

Заперечувати рух дуже складно, а відсутність змін чи «збочення» зі шляху демократизації списувалися чи то на структурні, чи на процедурні чинники. Якщо в Україні продовжували впевнено говорити про рух до демократії, то на Заході переважали більш стримані оцінки, які, проте, не заперечували саму ідею демократизації. Так народилася теза про українське «блукання манівцями» (Muddled way) на шляху до демократії. На початку 2000-их Томас Карозерс поставив питання демократизації в більшій частині пострадянського простору під великий сумнів, що спровокувало дискусію і розділило професійний цех на тих, хто залишився на «ортодоксальних» позиціях, і тих, хто відмовився від транзитологічної парадигми і натомість почав шукати причини репродукції і виживання режимів.

Зміна влади в Сербії, потім у Грузії і далі в Україні на якийсь час дала ортодоксальним транзитологам агрумент про безупинність руху до демокра-тії. Проте, якщо зі зміною влади в Сербії і Грузії реформи пішли, то в Україні — ні. Це дало вже підстави критикам, прихильникам «посттранзитології», заявляти про те, що в «сірій зоні» (Україні, Білорусі, Молдові) політичні зміни відбуваються не поступально — від авторитаризму до демократії, а ци-клічно — від домінування одноосібної/однопартійної влади до нерегульова-ного політичного суперництва.

Так уявлення про гібридний характер більшості постколоніальних і в тому числі пострадянських режимів поступово витіснило погляд про демо-кратичний транзит у «сірій зоні». З цього погляду режим в Україні як був, так і залишається гібридним — таким, що поєднує конкурентні вибори з глибоко вкоріненим клієнтелізмом і автократичними практиками — зневагою до процедур ухвалення рішень, до принципу верховенства права, обмеження громадянських прав і політичних свобод. Україна до сьогодні залишається квазі-модерною державою і квазі-нацією2. Питання тут не в тому, чи є в Укра-їні та чи та ознака сучасної держави, а як вона виявляється. Опираючись на перелік з 14 ознак модерної держави, визначених італійським дослідником Ж. Поджі (Gianfranco Poggi), канадський політолог Б. Гарасимів зробив досить стриманий висновок. Протягом першої декади незалежності Україна пере-творилася з квазі-держави на квазі-модерну державу, тому що жодна з ознак не виявляється повною мірою3.

Економічний режим в Україні також гібридний. Економіка вже не планова, але і не ринкова. Визнання України США ринковою країною — слід сприймати як сигнал про правильний напрям руху, ніж факт. Інститут приватної власності досі не став універсальним, а її об’єкти залишаються предметом боротьби між політико-економічними групами. В економіці збе-рігаються монопольні інші, які обмежують конкуренцію і дозволяють на-ближеним до влади групам отримувати ренту. Сама держава виявилася

2 У дискусії про ідентичності і націю Я.Грицак запропонував говорити не стільки про два національні проекти в Україні (російський і український), як про два проекти модерности — того, який вважає націю і національну ідентичність центральною для модерного світу, і того, який так не вважає. Див. Грицак Я., Хто такі Українці і чого вони хочуть?// Критика, №5-6, 2011. На якому би рівні не велася дискусія, сам факт існування більше ніж одного проекту вказує на незавершеність формування модерної нації. 3 Див. Harasymiw B., Post-Communist Ukraine, Edmonton and Toronto: Canadian Institute for Ukrainian Studies Press, 2002. – P.80-111.

Чим є сучасна Україна і чи можливі в ній зміни? 65

«захопленою» кланами і реально виконує лише фіскальну і дистрибутивну функції4.

Багато дослідників шукають причин «застою» в Україні та й інших суспільствах, беручи до уваги «структурні» (успадковані неефективні інсти-тути, політичну культуру) чи «процедурні» чинники (неефективні еліти). Так з’явилися пояснення, які в основу клали відсутність (цілісної нації, традиції приватної власності, ефективних еліт, інститутів, верховенства закону, гро-мадянського суспільства, демократичних цінностей, західного християнства тощо) чи наявність (різних проявів «спадку минулого», хижацьких кланів, корупції, соціокультурних поділів, амбівалентної свідомості тощо) чинників, що заважають рухові. Відтак вихід убачався в подоланні гальмувальних чинників, наприклад, еволюція чи зміна еліт, і створенні умов, наприклад, зміна цінностей, для поступального руху.

Ці пояснення, наскільки б глибокі чи поверхневі вони не були, дали нам можливість встановити те, що держава слабка, а суспільство «хворе». Проте академічний «консиліум» не може зійтися на причинах хвороби і тому губиться в «рецептах» лікування. Іншими словами, дискусії, які точаться в руслі транзитологічного дискурсу чи його критики, не можуть відповісти на засадниче питання: чи здатна Україна припинити «блукання манівцями» і стати нормальною (демократичною і ринковою) державою. Інституційні пояснення

Менш очевидний, проте не менш дискусійний підхід пропонує вивча-ти не так поведінку гравців, як інститути, що визначають цю поведінку. Ідеться про інституціоналізм і його новітні різновиди — історичний, соціо-логічний чи інституціоналізм раціонального вибору.

Інститути — це правила, що створюються гравцями для впорядку-вання політичної/економічної гри. Якщо класичний інституціоналізм кон-центрувався на формальних чи писаних правилах — конституційно закрі-плених обмеженнях головних гравців, то неоінституціоналізм бере до уваги неформальні правила чи норми, які часто є більш дієвими, ніж формальні правила. Погляд на неформальні інститути як доповнювальні, пристосо-вувальні, конкуруючі чи заміщувальні у сосунку до формальних інститутів, здається, поступово змінюється увленням про фактичну й аналітичну єдність обох типів інститутів чи «оболонку» і «ядро». З огляду на домінування нефор-мальних інститутів над формальними увага дослідників перенеслася на вивчення впливу «підривних» (subversive) неформальних інститутів на фор-мальні або механізми «неформальної інституціоналізації» гібридних режи-мів.

Основна теза, яка вже чітко сформульована в руслі цього підходу, але ще тільки починає «примірятися» для пояснення ситуації в Україні така: у нас сформувалася неефективна сукупність політичних і економічних інсти-

4 У дослідженні Світового Банку Україна виявилася третьою, разом з Росією, після Азе-рбайджану і Молдови за індексом «захоплення держави». Проте Україна є першою з 21 перехідної країни за ступенем захоплення через парламентське законодавство. Див.Hellman J., Jones J, Kaufmann D., “Seize the State, Seize the Day” State Capture, Corruption and Influence in Tranzition, World Bank Policy Research Paper 2444, 2000, http://msuweb.montclair.edu/~lebelp/PSC643IntPolEcon/JonesStateCorruption.pdf, (доступ: 23.03.2011). Про аналіз механізму захоплення див.: Omelyanchuk O., Expla-ining State Capture and State Capture Modes: The Cases of Russia and Ukraine, http:-//www.ualberta.ca/CIUS/stasiuk/st-articles/an-explain.htm, (доступ: 23.03.2011).


тутів, які ніхто з головних гравців не зацікавлений змінювати. Іншими слова-ми — ми потрапили в «інституційну пастку»5. Корупція є виразною ознакою потрапляння окремої сфери чи цілої держави в «інституційну пастку». Тобто, корупція є «машинним мастилом», що «змащує» всі частини недосконалого механізму. Детальні причини потрапляння в пастки ще мають бути з’ясовані, але на сьогодні переважають такі пояснення — інституційна пастка чи то в економіці, чи політиці виникає тоді, коли неформальні інститути руйнують (subvert) формальні. Можливим це стає в умовах інституційного вакууму, що виникає внаслідок радикальних суспільних змін. Додатковими умовами вважаються такі: формальні інститути не можуть утвердитися, тому що основні гравці намагаються «вижити» в непевному середовищі. Їхній часовий горизонт звужений, що не дозволяє ініціювати стратегічних реформ. Правила (закони) не діють, а використовуються для обмеження опонентів. У такій ситуації гравці, ресурси яких обмежені, змушені боротись усі з усіма, розраховуючи отримати перемогу і встановити свої правила. У такій грі переможці виживають рідко, тому що об’єднатися проти (домінуючого гравця) легше, ніж об’єднатися «за» (позитивну мету). Теоретично грабувати разом легше, ніж захищати свої джерела ренти у війні один з одним. Але недовіра до партнерів і спокуса перемоги ускладнюють взаємодію. Узагалі в політиці конфлікт є «природним», співпраця виникає не з доброї волі, а з необхідності.

Найперше питання, яке виникає в цьому контексті таке: як довго суспільство /держава може існувати в такому стані? І як вийти з цього стану? Дивлячись на Україну, Росію, інші пострадянські чи постколоніальні країни, видно, що довго.

Пошуки відповіді на друге питання є більш цікавими, позаяк зво-дяться до традиційного «Що робити?» Тут рецептів не бракує — від реформ до революції чи від демократії до авторитаризму — спектр неймовірно широкий. В Україні пробували і те, і інше, правда ні структурних реформ, ні революції, ні демократії, ні навіть авторитаризму встановити не вдається. Чому? Тому, що початок реформ у будь-якій галузі завжди приносить підтримку їх ініціа-торам, які й отримують ренту від ніш, що виникають від нерівномірного розвитку ринків. Це в їхніх інтересах зберігати ці ніші і не допускати доведення реформ до кінця. Коли ж соціальна ціна незакінчених реформ починає зростати, від них поступово відмовляються, доки не запропонують інших. Так коло повторюється. Ініціатори реформ — ренто-орієнтовані еліти — завжди у виграші, а суспільство, яке їх найбільше потребує, у програші6.

Питання про те, чому в одних країнах реформи впроваджуються, а в інших ні, повертає нас до початку обговорення інституційних пояснень. Ре-форми доводять до кінця в тих країнах, ступінь захоплення яких бізнес-групами є незначним або відсутнім, і які тому не потрапляють в інституційні пастки.

5 Про поняття «інституційна пастка» див. Polterovich, Victor. "institutional trap" The New Palgrave Dictionary of Economics, Second Edition, Eds. Steven N. Durlauf and Lawrence E. Blume. Palgrave Macmillan, 2008, The New Palgrave Dictionary of Economics Online, Palgrave Macmillan. 10 February 2012 <http://dictionaryofeconomics.com/-article?id=pde2008_I000262> doi:10.1057/9780230226203.0809; про використання по-няття у випадку Росії див.: Гельман В., Россия в институциональной ловушке// Pro et Contra, 2010, июль-октябрь. 6 Див.: Hellman J., Winners Take All: The Politics of Partial Reform in Post-Communist Transitions// World Politics, №50, 1998.


Чи можна вислизнути з «інституційної пастки»? Уважається, що це може трапитися не з доброї волі еліт, а в результаті сильного внутрішнього чи зовнішнього стресу, коли правлячі еліти опиняються перед загрозою втрати джерел ренти чи навіть фізичного існування. Прихильники концепції «сис-темної уразливості» (systemic vulnerability) стверджують, що найбільш послі-довними у проведенні реформ виявляються держави, яким притаманні три ознаки: 1) наявність «широкої коаліції», що створює внутрішній тиск на уряд; 2) наявність реальної зовнішньої загрози, аж до військового втручання; 3) відсутність природних ресурсів7. Концепція була розроблена для країн Пд.-Сх. Азії, проте видно, що вона має сенс і для пострадянських країн.

Типові приклади — Балтійські країни і Грузія. У випадку трьох бал-тійських країн усі фактори були наявні. Росія вела з ними жорстку енер-гетичну війну. Як полюбляють повторювати прибалтійські політики, ціна незалежності — одна зима без газу. Усі прибалтійські країни перейшли на оплату газу грішми, але не допустили системної корупції, чого не вдалося уникнути Україні. Прибалтійські країни мали відмінні, але не кращі від України структурні умови, що змушувало еліти діяти швидко і послідовно. Підтримка скандинавських країн і чітка перспектива членства в НАТО і ЄС підштовхували еліти до руху в Європейському напрямку.

У Грузії ситуація також виглядала безнадійно. Глибока корупція, розділена країна і постійний тиск із боку Росії справили зворотній ефект. На відміну від Ющенка, Саакашвілі розумів, що без реформ у нього немає шансів залишитися при владі. Упровадити реформи було вже другорядним зав-данням, хоч і не все йшло гладко. Головне, що у випадку прибалтійських країн та Грузії правлячі еліти опинились у ситуації вибору — реформи або неспівмірні втрати.

Відсутність внутрішнього тиску і зовнішньої загрози після врегулю-вання питання про Крим і флот Росією ще на початку 90-их рр. дало мож-ливість українським елітам розслабитись і паразитувати на ідеї багато-векторності. Кожна нова газова угода з Росією була гірша, ніж попередня, але це давало можливість невеликій групі людей отримувати ренту, а Росії збільшувати свій вплив на Україну. Виглядає так, що доки українські еліти не опиняться у ситуації екзистенційної загрози, реформи чи вихід з інститу-ційної пастки неможливий.

Якщо запропонована теза правильна, то нашим елітам залишилося дочекатися внутрішнього чи зовнішнього шоку, щоби «прокинутися». Теперішня команда має всі шанси це зробити. Стабільність режиму є досить низькою, внутрішня напруга зростає, як і міжнародний тиск із Заходу та особливо з боку Росії. Але чи змусить шок почати реформи, чи підштовхне до втечі? Для відповіді на це питання треба виходити з того, що є в інтересах еліт. Тут варто взяти до уваги, що теперішня владна команда — «донецькі» —ніякою командою не є. Це, зрештою, типова ситуація. Українські еліти фраг-ментовані і це зумовлено особливостями радянської системи управління. У випадку «донецьких» маємо справу з кількома бізнес-групами, які умовно можна поділити на тих, що мають системний бізнес, капіталізація якого є джерелом ренти, і тих, у кого основні джерела ренти залежать не так від

7 Doner R.F., Ritchie B.K., Slater D., Systemic Vulnerability and the Origins of Develop-mental States: Northeast and Southeast Asia in Comparative Perspective// International Organization, Vol.55, 2005. Цит. За Либман А.М., Институциональная конкуренция и постсоветская трансформация (Влияние неформальных институтов) // http:-//ecsocman.hse.ru/data/2010/12/13/1214861844/Libman.pdf, (доступ: 23.03.2011).


бізнесу, як від контролю над енерго- та іншими потоками. Прикладом першої групи є Р. Ахметов, а другої — Д. Фірташ. Черговий перерозподіл власності, що триває в Україні з 2010р., неминуче призведе до зіткнення інтересів системного бізнесу з інтересами «газового» лобі. Чим закінчиться це про-тистояння, передбачити неможливо, але якщо шляхом проб і помилок вони погодяться «грати за правилами» тоді, імовірно, з’явиться можливість виходу з інституційної пастки.

Інше питання — якою буде соціальна ціна «ремонту» після стресу? Стреси (природні чи соціальні катаклізми) виникають як хвороби. Уникнути їх неможливо. Інституційно здорові суспільства можуть легше впоратися зі стресами, узяти хоча б приклад останньої фінансової кризи. Інституційно слабкі суспільства переживають стреси важче або їх інституційний уклад розпадається взагалі. Скільки часу режим може виживати, уникаючи стресу, також є важливим, але не настільки. Держави з неефективно організованими інститутами в умовах глобальної інституційної конкуренції мають мало шансів на розвиток. Вони можуть існувати у стані піврозпаду або й повністю втратити здатність організовано використовувати примус, контролювати територією і населення, тобто стати недієздатними лише в середовищі собі подібних держав, створюючи регіон чи своєрідну зону. Більша частина Афри-канського континенту, значна частина Азійського та багато латиноаме-риканських країн є прикладами таких зон. На пострадянському просторі така «сіра зона» значно більша, ніж її описували послідовники Т. Карозерса. Фактично це всі країни колишнього СРСР, крім балтійських. Останнім часом Грузія намагається вирватися з цієї зони, але самого експорту ефективних інститутів і політичної волі може виявитися замало.

Україні в цьому плані не пощастило. Вона опинилася на краю великої сірої зони, між ЄС — з одного боку і Китаєм — з іншого. Поки що ЄС нама-гається відгородитися від таких країн як Україна, але це не вирішення про-блеми власної безпеки, а її відтягнення. Парафувавши угоду про створення зони вільної торгівлі з Україною, єврократи не підуть далі. Надто сильно відрізняється політичний, правовий та інституційний «клімат» України від європейського.

Поглинання України Росією теж малоймовірне. Навіть якщо припус-тити, що Україна об’єднується з Росією, остання не зможе «перетравити» Україну, тому що її інституційний уклад так само недосконалий, як і укра-їнський. Путін це чудово розуміє, тому постійні заклики про приєднання до Митного союзу слід розглядати як свідому завищену вимогу, щоб у виборі з двох поганих альтернатив українське керівництво наважилося на менш по-гану — здачу стратегічних галузей (авіабудування, енергомашинобудування, ядерної енергетики) і ресурсів (ГТС, землі). Створення консорціуму на базі ГТС буде свідченням такого обміну. Стратегічним інтересом Росії в Україні є контроль над цими галузями і ресурсами. Суверенітет у такому разі буде дуже умовний, тому що навіть у результаті створення консорціуму, контроль не тільки над магістральними трубопроводами, але й газорозподільними ме-режами і сховищами перейде до Газпрому8. Це буде означати остаточну втрату енергетичної незалежності і перетворення України на європейський придаток Росії. Цей план має на меті відтягнути занепад самої Росії, що

8 Див.: О проекте Договора между Российской Федерацией и Украиной о расширении сотрудничества в газовой отрасли // http://www.vedomosti.ru/cgi-bin/get_docume-nt.cgi/vedomosti_20-01-2012.pdf?file=2012/01/20/274439_1614336219, (доступ: 23.03.-2012).


керівництво Кремля дуже добре усвідомлює. А теперішнє керівництво Укра-їни, навіть якби й щиро бажало зберегти трубопроводи у своїй власності, має мало шансів. Після ув’язнення Тимошенко і невдалих спроб на різних рівнях пояснити Януковичу всю згубність цього кроку Захід, здається, готовий впровадити санкції проти українських урядовців. Без підтримки Заходу ке-рівництву України буде важко втриматися від Газпромівських спокус отри-мання своєї частини ренти в разі створення консорціуму9. Не погоджуватися на консорціум, тобто залишити «трубу» під своїм контролем, виглядає ще більш спокусливо, якби не найбільша в Європі ціна на газ. Політичне рішення про створення консорціуму на російських умовах, очевидно, уже прийняте. Залишилося створити або знайти слушний момент, щоб його оголосити.

Урешті останнє питання: коли виникне стрес, то чи призведе він до реформ і зміни інститутів, чи до занепаду держави? Відповіді на це питання в теорії неефективних інститутів поки що немає. Постінституційні пояснення

Проте існує третій погляд, який ще тільки оформлюється в дискурс тому, що відносно новий і малознаний в Україні. Маємо на увазі останню книжку Д. Норта і його колег про насилля і соціальний лад10.

Головна теза авторів дуже проста. Фундаментальна проблема забезпе-чення соціального порядку передбачає обмеження насилля. Більшість сус-пільств, які були раніше чи існують зараз, є «природними» суспільствами, що стримують насилля політичними діями в сфері економіки, створюючи мож-ливості отримання ренти для обмеженого кола осіб. Ці привілеї стримують правлячі еліти від прямого використання насилля і також обмежують еконо-мічний і політичний розвиток. Природні суспільства були названі суспіль-ствами обмеженого доступу (limited access orders). Спільною рисою суспільств обмеженого доступу є розподіл джерел отримання ренти між елітами. Оскіль-ки прояви насилля обмежують надходження ренти, еліти намагаються не вдаватися до прямого (вид. автора) насилля. Забезпечення стабільного над-ходження ренти вимагає обмеження доступу до політичних і економічних організацій і обмеження конкуренції. Натомість сучасні модерні суспільства функціонують інакше. Вони дають можливість громадянам створювати еко-номічні й політичні організації і підтримують економічну й політичну кон-куренцію. Такі суспільства було названо суспільствами відкритого доступу (open access orders). У книжці, як і кількох її рефератах, підготовлених для Світового банку і інших міжнародних установ, запропоновано пояснення чо-му лише 25 країн, які сьогодні прийнято вважати ліберальними демократіями і ринковими економіками, змогли вийти з природного стану і того, як вони це зробили.

Варто детальніше зупинитися на особливостях суспільств обмеженого доступу. Для таких суспільств державний контроль промисловості, ускла-днена процедура отримання ліцензій і корумповані патрон-клієнтські мережі є типовими. Багато суспільств обмеженого доступу мають інституційні форми

9 Ця частина може бути меншою від розмірів надходжень в часи існування «Росукр-енерго», коли річна рента складала близько 4 млрд. дол., або 13% ВВП станом на поч.2000- их років, але самі цифри вказують на розмір імовірних «дивідендів». Див. Kuzio T., Political Culture and Democracy. Ukraine as an Immobile State // East Eropean Politics and Societies, Vol.25, No 1, 2011, - P. 91. 10 Див. North D.C, Wallis Jh. J., Weingast B.R., Violence and social orders: a conceptual framework for interpreting recorded human history, Cambridge University Press, 2009.


подібні до суспільств відкритого доступу — вибори, суди, корпорації тощо, але ці інститути діють за іншою логікою і дають інші результати.

У суспільствах обмеженого доступу найважливішим завданням є роз-поділ ресурсів між членами домінуючої коаліції. Будь-яка зміна в ресурсах може призвести до порушення балансу і підштовхнути незадоволених до використання насилля. У зв’язку з виникненням різних шоків внутрішнього чи зовнішнього походження внутрішня структура домінуючої коаліції досить крихка. Автори наголошують на тому, що суспільства обмеженого доступу є стабільним соціальним ладом, але не статичним. Внутрішній склад домі-нуючої коаліції може змінюватись, як і розподіл ренти, але суть суспільного устрою залишається незмінною. Отже, стрес у таких суспільствах може змі-нити небагато.

Це спостереження є добрим підтвердженням моєї тези про гібридний характер політичного режиму, що існує в Україні от уже двадцять років11. Цей тип режиму задовольняв еліти в Україні, переважно пасивне населення й сусідів на Заході та Сході. «Помаранчева революція» з цього погляду, була наслідком розколу домінуючої коаліції і намагання частини еліт, що прий-шли в опозицію, отримати доступ до джерел ренти. Ці прагнення збіглися з бажанням громадян жити в іншій країні. Коли люди побачили, що ре-зультати другого туру виборів були грубо сфальсифіковані, вони вийшли на вулиці, щоб відстояти свій вибір.

Перемога опозиційного кандидата не принесла очікуваних змін. Вну-трішня логіка організації суспільства залишилася тою ж самою — обмежений доступ до джерел ренти, неформальні угоди у верхівці і патрон-клієнтські відносини свідчать про те, що ні революції, ні зміни режиму в Україні не відбулося. Позитивним наслідком цих подій було пожвавлення політичної конкуренції, громадської активності і свободи діяльності ЗМІ. Проте такий «вимушений плюралізм» не переріс в органічний, тому що висока непевність і домінування «політичної доцільності» над процедурами прийняття рішень підштовхували еліти до прихованого протистояння і короткострокових альянсів. Розчарування в «помаранчевих» і втома від «хаосу» дозволила В. Януковичу використати «негативні очікування» і перемогти на виборах 2010 р. З приходом до влади «донецьких» відбувся перерозподіл джерел надходження ренти, під виглядом відновлення керованості суспільством було створено централізовану клієнтелістську мережу, а короткострокова полі-тична доцільність повністю витіснила правові процедури прийняття рішень.

Суспільства обмеженого доступу автори поділяють на три типи — крихке, базове і зріле. Ці розрізнення важливі, щоб зрозуміти, до якого з них належить Україна. У крихких суспільствах обмеженого доступу держава ледь здатна підтримувати себе перед загрозою внутрішнього і зовнішнього на-силля. Це країни так званого «нижнього мільярда», або ті, що потрапляють в категорію «failed state».

У базових суспільствах держава досить стійка і здатна обмежити вибухи насилля. Вона є єдиною постійною організацією. Приклади сучасних базових суспільств — Бірма, Куба, Північна Корея, багато азійських та афри-канських країн. Порівняно з крихкими суспільствами базові створюють і здатні підтримувати стабільну державну організацію. Проте вони не можуть підтримувати будь-які інші організації, навіть елітарні, якщо ті виходять за

11 Мациевский Ю., Смена, транзит или цикл: динамика политического режима в Украине в 2004-2010гг., [Текст] / Ю.Мациевский // Полис, 2010, – №5. – С.17-37.


межі держави. Будь-яка приватна організація є потенційно небезпечною для домінуючої коаліції. Не дивно, що всі приватні елітні організації тісно пов’я-зані з державою.

У зрілому суспільстві обмеженого доступу уряд підтримує велику кількість недержавних організацій. Тим не менше, будь-яка організація має бути санкціонована державою. Це дає державі можливість обмежити кон-куренцію і створювати ренту для підтримки владної коаліції. Зрілі суспільства є в Латинській Америці, Південній Африці, Азії. Радянський Союз також належав до зрілих суспільств обмеженого доступу.

Отже, суспільства обмеженого доступу можуть бути згруповані на шкалі від крихких до зрілих. Проте зміни в суспільствах відбуваються в різних напрямках. Деякі з них розвиваються, інші переживають застій або, навпаки, деградують. Логіка суспільств відкритого доступу — протилежна. Вони орга-нізовані на основі конкуренції. Політична конкуренція необхідна, щоб під-тримувати відкритий доступ в економіці, а економічна — у політиці. Майже всі з більш як двох десятків країн, що їх можна вважати суспільствами відкритого доступу є економічно та політично розвинутими.

Відкритий доступ є сталим, коли суспільство здатне задовольнити три вимоги: 1) доступ до економічної, політичної, релігійної, освітньої діяль-ності є відкритим для всіх громадян; 2) у кожній з цих сфер громадяни можуть вільно створювати різні організації; 3) принцип верховенства закону діє безсторонньо. Коли доступ відкритий — рента створюється через інно-вації. Конкуренція поступово нівелює ренту мірою того, як нові індивіди і фірми входять у нові види бізнесу. Економічні гравці (корпорації) хотіли б використати політичний процес, щоб обмежити доступ і отримувати свою ренту. Так само і політичні гравці хотіли б використати політичний процес, щоб обмежити доступ, створювати ренту і змусити економічних гравців підтримувати владну коаліцію.

Як відбувається перехід від суспільства обмеженого доступу до суспі-льства відкритого доступу? Автори цей процес пояснюють так. Спочатку в зрілому суспільстві обмеженого доступу повинна визріти інституційна основа, яка уможливлює початок безособового обміну між елітами. Коли владна коаліція відчує, що в її інтересах розширити безособовий обмін і частково зняти обмеження, це буде свідченням початку руху від закритого до відкритого доступу.

Д. Норт із колегами виокремили три «вступні умови», що можуть розвинутися в суспільстві обмеженого доступу і забезпечити безособовий обмін між елітами: 1) верховенство закону для еліт; 2) підтримка постійно діючих елітних організацій; 3) централізований і консолідований контроль насилля.

Верховенство закону передбачає визнання і дотримання спільних правил, як гарантії виживання в непевній ситуації. Це включає й визнання і дотримання права власності, і визнання інших прав безособово, тобто одна-ково для всіх представників еліт. Коли права еліт визнаються безособово, вони можуть поширитися на ширші верстви суспільства.

Підтримка постійних елітних організацій, наприклад, біржі, суду, корпорацій передбачає постійне існування держави. Під час переходу деякі галузі економіки і політики стають більш відкритими через розширення безособових прав, але доступ до управління політикою і економікою зали-шається закритим. Вирішальний момент настає тоді, коли відкритий доступ


в одній з галузей (економіці чи політиці) створює можливості для доступу до інших галузей.

У цій ситуації, зазначають автори, владна коаліція розуміє, що її вну-трішня організація краще забезпечується через підтримку внутрішньо-елітної конкуренції, ніж внутрішньо-елітної співпраці задля збереження механізму створення ренти. Тобто еліти починають визначати себе громадянами, а не шляхтою чи дворянами. Еліта починає «відкриватися». Таким чином, ство-ривши економічні, політичні, правові і соціальні інститути, які визначають еліту як громадян, що отримують однакові безособові права в чинному устрої, поширити доступ до інших сегментів суспільства стає питанням часу.

Описаний процес ззовні виглядає легким. Насправді він не такий, особливо якщо врахувати відносно невелику кількість успішних випадків. Причина в тому, що логіка організації двох типів суспільств абсолютно різна. Однакові за виглядом інститути ведуть себе по-різному в різних типах устрою. Тому зусилля західних установ (МВФ чи Світового банку) впровадити ті чи ті програми структурних реформ у суспільствах обмеженого доступу призводять до протилежних наслідків. Те саме стосується і боротьби з корупцією, на-приклад, в Україні. Корупція є невід’ємною частиною механізму персональ-ного обміну, що лежить в основі суспільства обмеженого доступу. Доки еліти не відчують, що в їхніх інтересах перейти до безособового обміну, доти боротьба з корупцією буде марною. Іншими словами, доки в суспільстві не виникне інша система стимулів, доти корупція і патронаж будуть залишатися звичними механізмами захисту не лише еліт, але й громадян у непевному се-редовищі.

Який вихід з цієї ситуації? Автори цього не знають. Єдине, на що вони звертають увагу, це те, що політика донорів у країнах-реципієнтах повинна враховувати реальний стан суспільства і створення умов для поступального руху в напрямку відкритого доступу.

Україна, як і більшість пострадянських країн, досягла небагато. Якщо взяти за основу показники ВВП на душу населення, дотримання політичних прав і свобод громадян, сприйняття корупції, легкість ведення бізнесу, то вона перебуває на рівні базового суспільства обмеженого доступу.

Отже, відповідь на питання, — чим є сучасна Україна у межах третього підходу, досить проста — це типове природнє (natural) суспільство. Натомість інше питання — чи можливі тут зміни — вимагає з’ясувати напрям руху. Нерухлива чи волитальна країна?

Один британський учений якось назвав Україну «нерухливою держа-вою» (immobile state)12, беручи до уваги структурні особливості та інерційність українських еліт. Цю метафору згодом використав інший західний дослідник, який поглибив структурні аргументи — мовляв розщеплена політична куль-тура й ідентичність не дозволяють визначитися з напрямком руху13.

Ці пояснення, хоч і не далеко виходять за межі традиційного транзи-тологічного дискурсу, дозволили зафіксувати стан України. Проте залиша-ючись у межах аналізу структури чи агентів змін, вони не кажуть нам нічого нового про причини цього стану, а ні про вихід з нього.

12 Wilson A., Ukraine — From Orange Revolution to Failed State?, Speech by Andrew Wil-son. Washington, DC., http://ecfr.eu/page/-/documents/andrew_wilson_speech_washin-gton.pdf, (доступ: 23.03.2012). 13 Kuzio T., Political Culture and Democracy…


Називати Україну іммобільною державою можна, якщо дивитися на неї з Лондона чи Вашингтона і порівнювати чи то зі Східною Європою, чи Східною Азією. Швидкість поступу в одній й іншій частині світу набагато більша, ніж в Україні. Але якщо поглянути на події з середини країни, то швидкість концентрації влади і прийняття необдуманих рішень просто вра-жає. Про іммобілізм традиційно говорять тоді, коли гілки влади заважають одна одній приймати рішення, як це було в часи Ющенка. З перемогою Януковича протистояння між гілками влади вщухли як і залишки поваги до процедур ухвалення рішень. Сьогодні, здається, немає жодного питання, яке б не могло бути «протягнутим» у парламенті і схваленим у КС.

З огляду на це, Україна не так іммобільна, як високо волитальна країна. У цій країні, проте, традиційно зрозумілий процес побудови націо-нальної держави, утвердження верховенства права, демократії і ринку не за-вершений ще досі, що було пояснено вище. Тобто кожна хвиля реформ змі-нювалася хвилею стабілізації чи «відпливу». Остання хвиля «відпливу», як це не дивно може звучати, почалася не з перемоги Януковича, а Ющенка. Інволюція конституціоналізму, або свідоме руйнування правил всіма клю-човими гравцями, у період президентства Ющенка стала чи не визначальним чинником швидкої концентрації влади «сім’єю» Януковича.

Фокус сприйняття України у світі телескопічний. Дивлячись на Укра-їну в порівняльній перспективі, західні експерти бачать чи то «блукання ма-нівцями», чи застій у «сірій зоні», чи нерухливий стан.

Причину цього стану, здається, найкраще можна зрозуміти, дивля-чись на Україну крізь призму дослідження авторів «Насилля …». Хоча й Д. Норт з колегами не наголошує на поняттях «інституційна пастка» чи «захоплення держави», вони проглядаються в тексті.

Отже, підсумок такий. Україна не єдина у природному стані. Її рух, як соціальний «рух» узагалі, ніколи не був рівномірним. Останній поштовх 2004 р. виявився гучним, але недієвим. Хвилю демократичних очікувань пог-линула хвиля нерегульованого політичного суперництва за джерела ренти. Вибори 2010 р. мали покласти край у боротьбі всіх проти всіх. У захопленій державі ренто-орієнтовані еліти діють раціонально — здобувши пост пре-зидента, зайнялися розширенням повноважень, тобто обмеженням доступу до економічної і політичної сфери. Мислення в категоріях закритого доступу штовхає «донецьких» до монополізації політичного й економічного простору. Те саме робило б і конкуруюче бізнес-утворення, якби перемогу на виборах здобула Тимошенко. Проте така хижацька поведінка еліт є згубною для них самих. Свідоме руйнування принципу верховенства права позбавляє гарантій виживання в непевному середовищі. Це типова інституційна пастка, у яку наші еліти загнали себе самі. Закриття доступу не збільшує шансів на виживання. Стабільність режиму є досить низькою, а внутрішній і зовнішній тиск високим. Утримати владу в цій ситуації між 2012 й 2015 рр. буде непросто, але малоймовірно, що чергова зміна влади підштовхне еліти до «гри за правилами» і виходу з інституційної пастки. Теоретично виглядає так, що для цього потрібен глибинний струс системи, коли еліти будуть поставлені в ситуацію екзистенційної загрози. Коли нас спіткає такий стрес і як поведуть себе еліти, передбачити неможливо, але публічно обговорювати ці питання потрібно для того, щоб із рівня академічних дискусій вони зійшли в площину практичної політики. Тоді, можливо, очікування стресу стане страшнішим, ніж сам стрес, що й підштовхне суспільство і політиків до подолання син-дрому занепаду і переходу до відкритого доступу.


Matsiievsky, Y. What Is Today's Ukraine Like and Are Changes Possible There?

This paper seeks to assess the explaining capacity of the three major accounts for the question put in the title. These might be called “Tranzitology”, “Institutional-ism” and “Post-institutionalism”. While the two former approaches are only able to provide partial account for such a “grand” question, the latter seems to offer the most generic explanation for what present Ukraine is as a political and economic entity.


Ярина Турчин

Національний університет "Львівська політехніка", Львів

“М'яка сила” України в Польщі

Упродовж останніх років пріоритетним завданням державної полі-

тики є формування привабливості та позитивного іміджу України, розвиток стратегії «м’якої сили» як ефективного способу посилення впливу в системі міжнародних відносин і реалізації національного інтересу. Так, у березні 2010 р. Міністерство закордонних справ презентувало масштабну програму по-зиціонування України за кордоном під гаслом “Україна — відкритість”. Насамперед, мають на увазі відкритість української держави до суспільно-політичних реформ, туризму та інвестицій, участі в міжнародних організаціях і світових процесах1. Разом з тим, досягнення позитивного рівня сприйняття української держави світовою спільнотою є тривалим процесом, а його роз-виток зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Стратегіч-ними з-поміж них є: особливості політичного курсу держави, діяльність і ста-тус українських національних меншин за кордоном, якість роботи вітчиз-няних дипломатичних місій у країні перебування, поширення національних культурних надбань тощо, які є важливими складовими стратегії «м’якої сили» України.

Американський дослідник Дж.Най визначає “м’яку силу” країни як можливість впливати на інших з метою отримати необхідний результат та визначає такі її структурні елементи, як культура (коли вона подобається іншим), цінності (коли вони привабливі та послідовно втілюються у життя), а також політика (коли її сприймають як недискримінаційну й законну)2. Впровадження стратегії “м’якої сили” особливого значення набуває для тих країн, які відносно нещодавно визначились як самостійні держави та пра-гнуть посісти рівноправне місце у сфері міжнародних відносин, створити систему вигідної безпечної взаємодії, насамперед, з сусідніми державами.

1 МЗС представило Стратегію позиціонування України, http://ua.life.comments.ua/-2011/03/24/146441/mzs-predstavilo-strategiyu.html, (доступ: 11.03.2012). 2 Дж. Най Отримай розумну силу, http://www.zgroup.com.ua/article.php?articleid=-2807, (доступ: 12.03.2012).

76 Ярина Турчин

Одним із стратегічних партнерів України є Республіка Польща, що зумовлено як політичними, економічними, так і історичними детермінан-тами. Вартим уваги є і той факт, що Польща у грудні 1991 р. першою визнала незалежність України, задекларувавши таким чином підтримку суверенізації українського народу наприкінці ХХ ст. Тому важливо проаналізувати стратегію “м’якої сили” України в Польщі, що є дієвим способом реалізації зовнішньої політики, а також виокремити її складові, зокрема й ті, які потребують вдосконалення, та запропонувати способи реалізації поставлених завдань. Необхідно зазначити, що окремі аспекти заявленої теми знайшли своє відображення в наукових розробках Дж. Ная, А. Гетьманчук, С. Руд-ницького, О. Калакури, О. Бабака та ін. Важливим є дослідження Інституту світової політики, проведене в 2011 р. про “м’яку силу” України в регіоні, у тому числі й Республіці Польщі. Метою статті є виокремити, система-тизувати та проаналізувати основні складові стратегії «м’якої сили» України в РП, а також запропонувати шляхи її оптимізації.

Процес розвитку відносин незалежної України з Польщею можна умовно поділити на три періоди: 1) встановлення контактів, “відкриття” України для широкого загалу польської політичної еліти, підписання перших двосторонніх документів, обопільне вивчення потенційних можливостей для співпраці (1992-93 рр.); 2) розвиток договірно-правової бази, виведення двосторонніх відносин на рівень стратегічного партнерства (1993-99 рр); 3) остаточного формування ролі Варшави як одного з найважливіших партнерів України на міжнародній арені, активного та послідовного партнера України у питаннях європейського вибору нашої держави (від 1999 р. і до сьогодні)3. З жодною іншою країною — членом ЄС Україна не має стільки контактів, як із Польщею. Договірно-правова база між Україною та РП налічує 125 між-народних договорів, що регулюють більшість сфер українсько-польської співпраці, а також понад 450 двосторонніх домовленостей між суб’єктами адміністративно-територіального устрою обох країн. Упродовж 2010 р. було підписано 6 міжнародних документів, а станом на квітень 2011 року на опрацюванні перебуває ще 20 проектів міжнародних договорів4.

Це можна пояснити кількома причинами, по-перше, історичною спільністю українського і польського народів, по-друге, інтенсивністю еконо-мічних взаємин, по-третє, активністю польської сторони в лобіюванні інте-ресів Києва на шляху до членства в ЄС. Більшість польських політиків схиляються до думки, що від розвитку суспільно-політичних подій в Україні залежать геополітичний успіх та лідерство самої Польщі. Іншим зближу-вальним фактором у відносинах Варшави і Києва є підготовка та проведення чемпіонату світу з футболу Євро-2012.

Сприйняття поляками України та українців відбувається на двох рівнях — дипломатичному (офіційному) і суспільному (громадському). У першому випадку Україну асоціюють з молодою демократичною державою, якій, водночас, притаманний високий рівень корупції, а в другому — ви-окремлюють щирість українців, почуття самостійності та культурну схожість з поляками. У своєму ставленні до України мешканці Польщі поділились на три рівноцінні групи та заявляють про позитивне, нейтральне та негативне її

3 Стан та перспективи українсько-польських відносин, http://www.mfa.gov.ua/po-land/ua/publication/content/29136.htm, (доступ: 12.03.2012 ). 4 Ibidem.

“М'яка сила” України в Польщі 77

сприйняття5. У 2011 р. Інститут світової політики провів дослідження, спрямоване

на виявлення якості реалізації Україною “м’якої сили” в регіоні. За його результатами індекс “м’якої сили” української держави в Польщі становить 4 бали за десятибальною шкалою. Під час розрахунків було використано та оцінено різні параметри зовнішньої політики Києва, насамперед, внутрішній і зовнішній курс країни (4 бали), впливовість української громади в РП (4 бали), діяльність посольств України (3 бали), популярність української культури (5 балів), привабливість української продукції (3 бали).

Отже, найбільш вагомим елементом “м’якої сили” України у Польщі є культурний чинник. Наприклад, особливої популярності серед польського населення набули твори сучасних українських письменників, зокрема О. За-бужко, Ю. Андруховича, С. Жадана, Л. Дереша, а бестселер “Колекція при-страстей, або Пригоди молодої українки” Н. Сняданко увійшов до десятки лідерів у польських книгарнях. Інституалізація українсько-польських від-носин розпочалася, фактично, з галузі культури, освіти і науки, що, власне, і є зручною платформою для реалізації Києвом стратегії “м’якої сили”. Розвиток культурної співпраці отримав документальне оформлення, зокрема в По-передній угоді між урядом України і урядом Республіка Польщі з питань культурного і наукового співробітництва (1992 р.), Протоколі про тимчасове врегулювання питання взаємного визнання еквівалентності документів про освіту, а також Угоді про співпрацю між Міністерством освіти України і Мі-ністерством національної освіти Польщі на 1996–1998 рр.6 Лише впродовж 2004–2005 рр. МОН України фінансувало 16 спільних українсько-польських дослідницьких проектів, на той час діяло 87 угод між 38 українськими та 62 польськими науково-дослідними установами, близько сотні ВНЗ України співпрацювало з польськими навчальними закладами, а півтори тисячі українських студентів і викладачів виїхало до Польщі з метою навчатися та викладати в академічних установах. Паралельно на теренах України в поль-ських недільних школах працювало 30 вчителів польської мови, а також 12 викладачів вищої школи, що стало міцним підґрунтям для діяльності польських громадських організацій в межах української держави.

Важливою складовою стратегії “м’якої вили” України є популяризація національної мови, що сприяє поширенню української культури, розвитку економічної і соціальної взаємодії між Києвом і Варшавою. Процес її ви-вчення пов’язаний із розвитком осередків університетської україністики в Польщі, найстаршим з-поміж яких є кафедра української філології Вар-шавського університету, яка трансформувалася у кафедру україністики. В Яге-ллонському університеті (м. Краків) діють кафедри української філології та україністики. Українська філологія розвивається в Католицькому Люб-лінському університеті та Університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської (Люблін), в Університеті ім. Адама Міцкевича в Познані та у Вроцлавському універ-ситеті, а також у Вармінсько-Мазурському університеті в Ольштині. Викла-дання української мови та інших українознавчих дисциплін ведеться в Євро-пейському колегіумі Університету ім. Адама Міцкевича у м. Гнєзно. Факуль-тативи української мови проводяться також у ряді академій та університетів

5 М’яка сила України: ТОП — 30 асоціацій з Україною в регіоні, http://iwp.org.ua/img/-IWP_TOP30_screen.pdf, (доступ: 12.02.2012). 6 Рудницький С.В., Чинник українсько-польської співпраці у процесі реалізації інтересів польської національної меншини в сучасній Україні / С.В.Рудницький // Політологічний вісник – К.: «ІНТАС», 2011. – Вип.52. – С. 372.


інших міст Польщі. На території сусідньої держави діє п’ять комплексів загальноосвітніх українських шкіл та понад 80 пунктів навчання української мови й історії7. Навчання тут ведеться українською мовою, хоча освітні програми затверджуються Міністерством освіти і спорту Польщі. Разом з тим, на такі предмети як історія чи географія України академічних годин не передбачено, що, однозначно, не сприяє поширенню українських національ-но-історичних традицій.

Важливою складовою культурної сфери є освіта. Україна є одним із найбільших експортерів «комерційних» студентів у Європу. Саме спудеї з України є найчисленнішою групою іноземних студентів у Польщі після білорусів, норвежців та шведів. Підвищити свою привабливість вищі нав-чальні заклади РП намагаються шляхом мультикультурності, адже порівняно з вузами Голландії чи Франції у Польщі навчається досить мало іноземців. Разом з тим, польська статистика констатує постійне зростання кількості іноземних студентів. Нині в Польщі навчається близько 2,5 тис. українських студентів, і їхня кількість постійно збільшується приблизно на 300-400 студентів кожного року. Українську молодь приваблює наявність стипендій та програм пільгового навчання (на сьогодні 200 українців навчаються на безоплатній основі), довіра до польських вишів та можливість подорожувати країнами Західної Європи. Зростання чисельності українських студентів до певної міри сприяє поширенню українських традицій та культури в країнах ЄС, у тому числі й Польщі, проте, з іншого боку, молоді українці не поспі-шають повертатись на батьківщину, боячись проблем із працевлаштуванням та визнанням польських дипломів про вищу освіту.

Іншим важливим чинником стратегії «м’якої сили» в культуро-логічному аспекті є діяльність української громади в Польщі, яка пред-ставлена двома групами: етнічною і трудовою. Відповідно до даних остан-нього перепису населення (2002 р.), кількість громадян Польщі, які заде-кларували свою належність до української національності, становить 31 тис. осіб, лемками визнали себе 5,9 тис. Територіально українська меншина розташована здебільшого у північних і західних регіонах Польщі. Так, у Вармінсько-Мазурському воєводстві з центром у м. Ольштині проживає найбільша кількість етнічних українців — понад 12 тисяч осіб, у Дольно-сльонзькому (центр м. Вроцлав) — понад 3500 осіб, Західно-поморському (м. Щецин) — майже 3000, Підкарпатському (м. Жешув) — понад 2500, Поморському (м. Ґданськ) — приблизно 2000, Малопольському (м. Краків) — майже 2000, Підляському (м. Бялисток) — приблизно 1500. Нині найбільші українські громади зосереджені у Перемишлі, Сяноку, Горлицях, Гурові Ілавецькому, Ольштині, Лігниці, Кошаліні, Гданську, Кракові, Ельблонгу, Щеціні, Варшаві.

Після 1989 року українці отримали право на створення громадських об’єднань, а найчисленнішими і найбільш дієвими з-поміж них є: Об’єднання українців у Польщі (ОУП), Союз українців Підляшшя (СУП), Об’єднання лемків (ОЛ), Українське Товариство у Любліні, Фундація св. Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові та інші. Важливими центрами гуртування української громади в Польщі є храми Української греко-католицької церкви, які діють у 13 містах, у тому числі Варшаві, Кракові, Любліні тощо. З метою вирішення актуальних питань української громади при Посольстві України

7 Центральна та Східна Європа. Польща, http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/33125.htm, (доступ: 12.03.2012).


в РП функціонує Координаційна рада українських меншин. У рамках бюд-жетної програми «Заходи, щодо підтримки зв’язків з українцями, які прожи-вають за межами України» вдалося реалізувати 11 важливих для української громади проектів8. З переліку масових культурних заходів, організованих українською громадою, найбільшу популярність мають “Битівська варта”, “Прикордонні зустрічі”, “Ніч на Івана Купала”, а також “Дні української культури”. Важливою подією було проведення “Року України в Польщі” (квітень 2005 р. — травень 2006 р.). Проте культурні заходи, організовані під його егідою, мали недостатнє висвітлення у засобах масової інформації як України, так і Польщі, а також характеризувалися географічною обмеженістю та надмірною політизованістю, відносно низькою активністю української діаспори тощо. З вітчизняних діаспорних товариств найбільш дієвим вия-вилось “Об’єднання українців у Польщі”, яке у 2006 р. працювало над відзначенням 60-х роковин акції “Вісла”, 50-ї річниці тижневика “Наше слово” та 50-річчя організованої культурної діяльності українців у повоєнній Польщі9. Показовим є і той факт, що члени української діаспори активно долучаються й до громадсько-політичного життя Польщі. Зокрема, такі депутати польського Сейму, як В. Мокрий, М. Чех, М. Сич мають українське походження та є активними членами Об’єднання українців у Польщі.

Представники трудової міграції також формують досить позитивне враження про Україну і українців. За інформацією Міністерства праці та соціальної політики Польщі, у 2010 р. українці отримали 35% офіційних доз-волів на роботу, що є на 40% більше порівняно з 2009 р. та становить 13,2 ти-сячі. За статистикою на території РП працює 450 тис. українців, з них легально — 20 тис. Основними сферами працевлаштування українців є до-машнє господарство, будівництво, промислове виробництво і торгівля. Трудо-ва міграція з України є сезонною, здебільшого не висококваліфікованою, проте культурна близькість позитивно впливає на порозуміння між поль-ськими роботодавцями та українськими працівниками10.

Стратегічною складовою “м’якої сили” України в Польщі є діяльність україномовних та українських ЗМІ. Мова йде про періодичні видання, телебачення та радіомовлення. За тематичною спрямованістю україномовні періодичні видання в РП можна поділити на суспільно-громадські (“Наше слово”, “Ватра”, “Над Бугом і Нарвою”); освітні (“Рідна мова”); релігійні (“Антифон”, “Православний перегляд”); культурні (“Український журнал”); літературні (“Український літературний провулок”); історично-політичні (“Нова Україна”). На телебаченні та радіо українські медіа представлені переважно регіональними програмами, як-от: “Український вісник”, “Укра-їнський перегляд”, “Українські вісті”, “Український радіожурнал” тощо. Єди-ною загальнопольською програмою, яку готують українські журналісти, є “Те-леновини”, які виходять в ефір на центральному польському телебаченні ще з 1995 р. Проте їх кілька разів намагалися закрити, що викликало протести українців, а також дало початок масовим дискусіям в ЗМІ про погіршення

8 Стан та перспективи українсько-польських відносин, http://www.mfa.gov.ua/po-land/ua/publication/content/29136.htm, (доступ: 12.03.2012 ). 9 Медведчук Н., «Рік Польщі в Україні» та рік «України в Польщі» - загальні ре-зультати і внесок діаспори:спроба порівняння / Н.Медведчук // Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті, Львів: Видавництво Львів-ської політехніки, 2008. – С.125. 10 М’яка сила України…


українсько-польських відносин і можливості втрати міжкультурного діалогу11. Разом з тим, українське радіомовлення і телебачення в Польщі більш роз-винені, аніж польські в Україні, що пов’язано, передусім, із великою чи-сельністю української діаспори.

Не на користь формування привабливості України в європейському просторі працюють засоби масової інформації РП. Так, Інститут світової політики виділив десять найбільш уживаних слів, що їх використовують польські оглядачі в статтях про Україну. Вони здебільшого критичного змісту, а саме: Росія, газ, право, Євро-2012, Тимошенко, Янукович, Схід, ЄС, Європа, вибори12. Отже, польські ЗМІ значну увагу приділяють проблемам демократії, захисту прав і свобод громадян в Україні, постачання і транзиту газу, підготовки до чемпіонату світу з футболу Євро-2012, а також тим процесам внутрішньополітичного життя в Україні, які пов’язані з розвитком націо-налістичних рухів та їхнім впливом на становище польської національної меншини.

Разом з тим, помітно деяку пасивність й вітчизняних інформаційних структур у процесі формування позитивного „бренду” України. Зокрема, було втрачено унікальну можливість пропагувати і зміцнювати позитивний “пома-ранчевий бренд” України в Польщі саме як демократичної держави. Адже вже наприкінці 2005 р. розвиток “помаранчевого бренду” загальмувався, що було спричинено кількома факторами. По-перше, не було вироблено і реалізовано власної інформаційної стратегії, по-друге, розпочалася справжня інформа-ційна війна між нещодавніми “помаранчевими” союзниками, по-третє, Укра-їна виявилась абсолютно пасивною, коли із її трендом почали грати інші держави (наприклад, США. Росія)13. Відповідно, якщо упродовж 2003–2004 рр. позитивне ставлення до українців серед поляків зросло на 10%, то згодом знизилось14.

Особливу увагу польські та українські ЗМІ приділяють питанням істо-ричної спадщини як важливої передумови розв’язання сучасних українсько-польських проблем. Культурні відносини між українським та польським народами значною мірою зумовлені суперечностями в сприйнятті окремих історичних подій, що в черговий раз доводить потребу в реалізації політики єднання і примирення між Києвом та Варшавою. Так, навесні 1997 р. Пре-зиденти Польщі і України підписали заяву «До порозуміння і єднання», спрямовану на подолання деякої напруги у польсько-українських відносинах, спровокованої історичними подіями другої половини ХХ ст. З цією метою було проведено низку двосторонніх заходів, а саме: відкриття пам’ятника полякам у селі Павлівка на Волині за участю обох президентів (2003 р.); підписання протоколу про взаємне увічнення місць пам’яті у понад 80 місцевостях у Польщі й Україні (2005 р.); відкриття меморіалу у селі Пав-локомі у Польщі тим українцям, які загинули від рук польських партизанів

11 Веремчук Т., Україна-Польща: міжкультурна комунікація через ЗМІ діаспори, Львів 2010, с. 210, http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/nvvnu/filolog/2010_21/zmist.html, (доступ: 12.03.2012). 12 М’яка сила України… 13 Слісаренко І., Теорія і практика «м’якої сили» в міжнародних відносинах, Київ 2008, C.102–108, http://www.social-science.com.ua/jornal_content/24/political_problems, (дос-туп: 12.03.2012). 14 М’яка сила України…


(2006 р.)15. Очевидно, що національні суперечності про роль і вагомість постаті С.Бандери, воїнів УПА, подій на Волині тощо засвідчують те, що історичні факти суттєво впливають на “м’яку силу” України в Польщі, а також призводять до подвійного ефекту через суперечності у відновленні історичної справедливості16. Так, досить негативно польське суспільство сприйняло указ В. Ющенка про присвоєння звання “Герой України” Степанові Бандері (2010 р.), а суперечки між поляками й українцями довкола можливості встано-влення меморіалу у селі Павлокомі та напису на ньому тривали кілька років. З метою уникнення політизації дискусійних сторінок спільної українсько-польської історії на початку 2011 року у Варшаві за спільною участю глав зовнішньополітичних відомств України та РП започатковано діяльність Українсько-польського форуму партнерства. Його мета — створити платфор-му для дискусій громадських представників, істориків і фахівців України та Польщі щодо актуальних історичних та сучасних проблем17.

Значного доопрацювання потребує економічна вартість «м’якої сили» України, позаяк якість української продукції в Польщі експерти Інституту світової політики оцінюють лише у три бали. Процес інституалізації еконо-мічної взаємодії між Україною та Польщею розпочався восени 1991 р. із підписання Угоди про торговельно-економічну співпрацю, а далі — Конвенції щодо уникнення подвійного оподаткування, Угоди про взаємне заохочення та захист інвестицій, створення торговельно-економічної міжурядової комісії (1993 р.) тощо18. Економічна співпраця між Києвом та Варшавою привела до позитивних зрушень, передусім в інвестиційній політиці, адже польські інвестиції в Україну за останні 10 років зросли у 13 разів. Хоча на території України зареєстровано 1244 підприємств з польським інвестиційним капіталом, реально працюють лише близько 600 з них, а їхня фінансова потужність становить майже 40 млн. дол. США. За даними Державного комітету статистики України, обсяги українських інвестицій,в польській економіці станом на 1 січня 2011 року склали 49, 1 млн. дол.США . Водночас, побутує думка про те, що обсяг реальних український інвестицій в РП перевищує 1 млрд. дол. США. У Польщі зараз діє щонайменше один десяток підприємств з українським капіталом. Найвагомішими українськими інве-стиційними проектами в РП є: Варшавський автомобільний завод FSO (інвестор — “Авто-ЗАЗ”), металургійний комбінат “Гута Ченстохова” (інвестор — “ІСД”), суднобудівельний завод “Сточнє Ґданське” (інвестор — “ІСД”), металотрейдер “Центросталь Бидгощ” (інвестор — “УГМК”).

Загалом українсько-польська співпраця в економічній сфері стрімко розвинулась до рекордних показників, адже Польща посіла п’яте місце в українському експорті та четверте в імпорті. У 2010 р. товарообіг між сусідніми державами становив 5,7 млрд. дол. США. За даними Державного комітету статистики України, обсяги взаємної торгівлі товарами впродовж 2010 р. зросли на 27,7% порівняно з минулим роком і склали 2 млрд.570 млн. дол. США, а імпорт в Україну — 1 млрд. дол. Проте польський експорт й надалі перевищує український імпорт. Низька популярність української

15 Рудницький С.В., Чинник українсько-польської співпраці у процесі реалізації інте-ресів польської національної меншини в сучасній Україні / С.В.Рудницький // Політо-логічний вісник – К.: «ІНТАС», 2011. – Вип.52. – С. 379. 16 М’яка сила України… 17 Стан та перспективи українсько-польських відносин, http://www.mfa.gov.ua/po-land/ua/publication/content/29136.htm, (доступ: 12.03.2012 ) 18 Рудницький С.В., оп. ціт., C. 373.


продукції пояснюється, насамперед, поширенням інформації про її не конку-рентоспроможності на зовнішніх ринках, а також невідповідність європей-ським стандартам. Разом з тим, окремі вітчизняні товари, як от алкогольні напої, солодощі, тютюнові вироби — є привабливими для польського покупця як за якістю, так і за ціною. Українська сторона намагається покращити економічний аспект “м’якої сили” через низку заходів та підрозділів, що мають своєю метою популяризацію вітчизняного продукту, а саме: форуму “Україна-Польща”, який відбувається ще з 1997 р.; місячника українсько-польської економічної співпраці під егідою посольства України в Республіці Польщі; Українського економічного центру в Республіці Польщі, який спеціалізується на проведенні галузевих виставок та ділових економічних місій польських підприємців до України і навпаки19.

На відміну від досягнень в сферах економіки і культури, формування політичної привабливості України в Польщі є непослідовним та неоднорід-ним. Якщо після подій 2004 р., за словами відомого польського журналіста, оглядача “Gazeta Wyborcza” Марчіна Войцеховського, українці стали най-улюбленішою нацією в Польщі, то нині Україні не відмовляють у партнерстві, але стратегічним його більше не називають20. Занепокоєння і розчарування польських партнерів викликані, передусім, відсутністю ґрунтовних еко-номічних та демократичних реформ в Україні, фактами переслідування опозиції, розвитком націоналістичних сил, “невпевненістю” євроінтегра-ційного курсу та суперечливістю конституційного процесу. Сучасна Україна асоціюється в Польщі з такими явищами, як: 1) корупція, дефіцит демократії, олігархи; 2) спільна історія; 3) гостинний народ; 4) роздільність/невиз-наченість; 5) партнерство21.

Позаяк, за Дж. Наєм, головним інструментом реалізації “м’якої сили” України є демократія, то це вимагає від української влади не лише декларації демократичних засад розвитку держави, а, головно, їх впровадження у політичну і суспільну практику22. З іншого боку, після 2010 р. геополітичні координати України перемістилися в бік російсько-української співпраці, а “польський вектор” у закордонній політиці Києва дещо послабився. Разом з тим, нинішня політична ситуація в Україні зазнає гострої критики з боку польських урядовців, політиків та ЗМІ. Проте Польща й надалі залишається чи не найвідданішим союзником України в європейській інтеграції, прагнучи підвести українську владу до підписання угоди про асоціацію з ЄС. З огляду на це, Варшава готова “пробачити” Києву окремі не зовсім демократичні дії, в тому числі й щодо опозиційних політиків.

Отже, українсько-польська співпраця інституалізувалася на рівні держав, парламентів, урядів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій насамперед у сфері науки, культури, освіти. Позитивна динаміка спостерігається у розвитку торговельно-економічної сфери, яка набула формату стратегічного партнерства. Водночас дещо пасивно виглядає взає-модія обох держав у політичній сфері та характеризується суперечливістю підходів до визнання тих чи тих політичних цінностей, трактування окремих історичних подій. Тому для політичної еліти України важливо переконати світову громадськість у сталості євроінтеграційних процесів, щирості своїх

19 М’яка сила України… 20 Там само. 21 Там само. 22 Дж.Най Якщо у сусідів України різне бачення політики, досить важко підібрати шлях, який зацікавить всіх, http://glavcom.ua/articles/3171.html, (доступ: 12.03.2012).


прагнень до демократизації всіх сфер суспільно-політичного життя країни. Адже цілком зрозуміло, що подальша реалізація стратегії «м’якої сили» України в Польщі, її досягнення в економічній та культурологічній сферах можуть бути знівельовані невдалими реформами саме в політичному просторі української держави. Саме вивчення політичної складової стратегії “м’якої сили” Києва в РП може бути предметом для подальших наукових досліджень. Відтак реалізація “м’якої сили” України вимагає не лише декла-рації певної системи цінностей, а насамперед їх дотримання у внутрішньому устрої держави.

Turchyn, Y. „Soft Power” of Ukraine in Poland

The article analyzes basic components of the Ukrainian "soft power" strategy in Poland. The evaluation has been conducted at two levels of the “soft power” implementation: the official and the public levels. The following parameters of Ukrainian state’s "soft power," among others, have been analyzed: the internal and external course of the country, the influence of Ukrainian community in Poland, the popularity of Ukrainian culture, and the work of mass media in creation of the Ukrainian "brand." The conclusion of the article is that there is a need to strengthen democratic reforms in Ukraine as the main instrument of state’s "soft power."


Михайло Гордієнко

Національний університет державної податкової служби України, Ірпінь

Становлення багатопартійності і перспективи українськогопарламентаризму

Формування нинішнього владного устрою в Україні відбувається

в умовах екзальтованої конкуренції його суб’єктів. Минулі парламентські ви-бори принесли нам часткову зміну обличчя влади, але не забезпечили ефек-тивність державного управління. Наразі політичне буття України визначає-ться фантомами транзитного суспільства та надмірними владними амбіціями і чварами між різними елітними угрупуваннями. Серед головних причин кризових явищ сьогодення є відсутність структурованості парламенту, розви-неної системи політичних партій. Остання ніяк не подолає перехідну стадію від атомізованої до так званої системи поляризованого плюралізму. Політи-чні партії України “за статусом набули змісту громадських організацій сателі-тного характеру”1. З допомогою авторитарних методів було створено правове поле для легітимації дрібних квазіполітичних партій, що репрезентують інтереси фінансово-бізнесових псевдополітичних структур.

Політичному режиму диктаторського характеру, який домінував на теренах України до кінця 2004 року, властивий контроль над партійними осе-редками суспільства, тому вони існували на рівні декларативних громадських інститутів і були позбавлені реальної участі у прийнятті державних рішень. Натомість роль провідної політичної сили цілком легітимно взяла на себе так звана “партія влади”, яка: “Користуючись пасивністю суспільства, граничною слабкістю демократичних інститутів, контролем за системами масових комунікацій, вибудувала складну політичну піраміду, що базується не тільки на управлінських вертикалях, а й на нагромадженні загальних обіцянок та патріотичних закликів”2. Партія влади в різні періоди пострадянської еволю-ції українського суспільства ототожнювалась з такими політичними силами

1 Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (керівник авт. колективу). – К., 1995, c. 137. 2 Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз / О. Дергачов (кер. авт. колективу). – К., 1996, c. 319.

86 Михайло Гордієнко

як НДП, СДПУ (о), Партією регіонів. Їм надавались вагомі державні префе-ренції для того, щоб вони забезпечували прийняття лояльних до режиму законопроектів у парламенті, підтримували офіційну політику влади.

Етатизація партійно-політичного простору в пострадянській Україні межувала з охлократією, для якої притаманні некомпетентність влади, ігно-рування законів і прав особи або розуміння їх як волі держави. Це створило умови для утвердження дилетантської, корпоративної системи правління, знімало відповідальність з державних урядовців і давало їм змогу задово-льняти власні вузькокланові інтереси. Штучне обмеження партійно-полі-тичного структурування українського суспільства несло негативні наслідки для формування широкого спектру управлінського потенціалу державної влади. Сьогодні доводиться констатувати: “На жаль, у новітній українській державі повною мірою проявився дефіцит справді кваліфікованих державних управлінців, дипломатів, аналітиків, партійних лідерів та інтелектуалів — дієвих, ініціативних, спроможних творити нову політику, яка б відповідала потребам часу”3. Наразі вектор розвитку держави визначають агресивно-популістські ідеології, що детермінують сегментацію політичного простору України, а не його консолідацію.

Політика української влади в пострадянську добу більше сприяє маргіналізації суспільства, ніж дбає про структуризацію його політичної системи. Перманентні кризи, соціально-політичний хаос, номенклатурний сепаратизм та ін. деструктивні явища спричинені непрофесійною діяльністю влади, дають підстави професору І. М. Варзару сумніватися в тому, що українське суспільство є носієм цивілізаційно-культурної зрілості. Він вважає: "Якщо всі народи, що населяють нині Україну (а їх — за 130!), атестуємо як "нації в статусі меншин", а завданням держави вважаємо всебічне сприяння консолідації і розвитку тільки однієї, української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, національно-етнічних особливостей і релі-гійної самобутності, — про яку ж цивілізованість та "європейщину" можна говорити?… Адже це є свідченням цілковитого невігластва суспільства в по-нятійному мисленні, — вада, над усуненням якої досить тривалий час прийдеться наполегливо працювати всім гуманітарним наукам”4. Не сприяє стабільному розвиткові держави також відсутність досвіду багатопартійності та відчуження громадян від своїх провідних верств.

Визначальним імперативом демократичного суспільства є активність політичних партій, що відображають інтереси окремих соціальних верств, забезпечують стабільність суспільства. Попередній етап вітчизняного парто-генезу відбувався з допомогою адміністративних засобів, що апріорі не могло сприяти політичній структуризації та зміцненню партійних структур. Вони уподібнювалися таким атрибуціям, про які О. Шпенглер писав так: “Партія — це коли безробітні (Arbeitslosen) організовуються ледацюгами (Arbeitss-cheuen)... Одна партія, позбавлена контролю, — це корупція, розбещеність, і нічого більше. Вона подавляє кожний натяк на критику і правду в пресі, книгах, суспільстві, аж до розмов в колі сім’ї”5. Тому легітимний шлях до політичної структуризації суспільства пролягає через утвердження реальної багатопартійної системи, формування впливових політичних партій.

3 Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні / За заг. ред. О. О. Кордуна. – К., 2000., c. 52. 4 Варзар І., Політична етнологія як наука, К., Школяр, 1994, c. 165. 5 Шпенглер О., Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность, – М.: Мысль, 1993. – c. 113.

Становлення багатопартійності і перспективи українського парламентаризму 87

Починаючи з 90-х років ХХ ст. — в період первісного накопичення капіталу, для якого характерна відсутність демократичного політико-пра-вового досвіду, засилля імперських стереотипів, в Україні формується не класична багатопартійна система, а кланово-олігархічна дрібнопартійність. Такі обставини знижують державотворчий поступ України, адже: “Багато-партійність є особливою формою політичної соціалізації та відродження громадянського суспільства. Більшість політичних партій — це не інструмент політики, а школа становлення громадянина незалежної держави... Але всі вони народжені потребами часу, щоб виконати неоціниму роботу — створити нову, здатну до самостійних дій людину”6. Політичні партії є важливою ланкою соціалізації особи. На перехідних етапах розвитку держави партії національно-демократичного напрямку покликані виконувати особливо кон-структивну місію — інтеграцію суспільства на засадах патріотизму і демокра-тії.

Переважно вищезгадані аспекції детермінують становлення політич-ної системи України по лінії двох ідейних течій, що виникли на руїнах радянської імперії: національно-демократичній (НРУ, УРП, КУН тощо); та ліво-комуністичній — в особі партій-наступниць КПРС (СПУ, КПУ). Однак концепцію соціально-політичного розвитку української держави визначали не вищезгадані партії, а політико-адміністративні та кланово-олігархічні угрупування. В той же час опозиційні партії системно піддавалися цинічним маніпуляціям з боку чинної влади, що приводило їх до розпорошення та ворожнечі. Взагалі диференціація чисельних, однак маловпливових політич-них партій в Україні здійснюється швидко, але з невиразною ідеологічною ідентифікацією та браком авторитету, що привело на сучасному етапі до за-гальної департизації суспільства.

На сьогодні політичні партії не стали тими соціальними структурами, які адекватно відображають інтереси суспільства. Низька довіра українських громадян до діяльності вітчизняних політичних партій, свідчить про їх ідейно-організаційну та світоглядну кризу. Наразі існує потреба реформува-ння партій адміністративно-номенклатурного, закритого типу до відкритих структур демократичного характеру, здатних слугувати розбудові громадян-ського суспільства. Саме відсутність політично структурованого, відкритого суспільства, де ефективно функціонують впливові політичні партії на засадах ідейного плюралізму, ігнорування прав і свобод громадян, великою мірою обумовлювали новітню українську революцію.

В кінці 2004 року в Україні очевидним був брак ефективного мене-джменту на всіх рівнях влади, утиски свободи слова, інертність політичних партій, що привело суспільство до революційної ситуації. В ході Пома-ранчевої революції український народ продемонстрував свою державотворчу місію. В результаті безпрецедентної Майданної самоорганізації відбулася не лише зміна управлінської команди, а й утвердження радикально іншого модусу розвитку суспільства, держави і навіть типу свідомості людей. Неза-лежно від того, як складеться подальша доля України, свою справу — про-будження патріотичної свідомості наших громадян та активізацію політичної структуризації суспільства — Помаранчева революція уже зробила. Тепер український народ спроможний контролювати владу, а в разі необхідності

6 Кафарський В., Нація і держава: Культура, Ідеологія, Духовність, Івано-Фран-ківськ 1999, с. 147.


й змінювати її навіть достроково, що є принципово важливим аспектом становлення громадянського суспільства.

Наслідком Помаранчевої революції, на думку С. Кульчицького, є те, що: “У людей формується звичка відстоювати свої інтереси демократичними засобами... Вимогам демократії відповідає менша концентрація повноважень у перших осіб держави і більша концентрація повноважень в руках у коле-ктивного органу влади — парламенту”7. Тим самим Україна суттєво набли-зилася до Європи, адже парламентсько-президентська форма правління є найпоширенішою в західноєвропейських країнах.

Етап революційної ейфорії був досить складним випробуванням для сучасної влади, результатом чого стала ротація активних революціонерів на технічних функціонерів. Разом з тим: “Помаранчева революція не змінила чиновників. Якісних змін в управлінській сфері слід чекати тільки тоді, коли (і якщо) будуть здійснені адміністративні реформи. Тобто коли буде зламана система функціонування влади, яка залишилася від радянських часів”8. Реалізація прагматичної політики можлива лише з допомогою широких сус-пільних верств, які акумулюють свою волю та інтереси в політичних партіях.

Відкрите суспільство, що прагне максимально забезпечити свободу й недоторканість своїм громадянам, саме на основі багатопартійності формує досконалі механізми для реальної участі людей в політичному житті держави. “Демократія без політичних партій не є дієздатною демократією, оскільки партії є головними інститутами політичної системи”9. Ці чинники в сьо-годнішніх суспільних реаліях мотивують реформування політичної системи України, (яка забезпечує умови і для оптимального партогенезу), щоб ство-рити бодай рівновагу між президентською та парламентською гілками влади. Ідейна база та політичне кредо українських партій після парламентських виборів 2006 року, майже повністю уніфіковані. Фактично всі сучасні віт-чизняні партії (за винятком лівих), обстоюють ідеї парламентської демократії та приватної власності. Їх програми насичені загальнодекларативними гас-лами (догмами), апеляцією до широких верств українського соціуму з метою рекрутування вагомого електорального ресурсу.

Початок 2006 року є знаковим в новітній історії України, адже вступила в дію політична реформа, яка регламентує нову модель державного устрою: український парламент розширює повноваження, а партії — стимули для свого розвитку. Політичні партії, по-перше, здобули для себе сприятливе правове поле — пропорційну виборчу систему. На відміну від мажоритарної виборчої системи, яка згідно з вченням М. Дюверже, сприяє двопартійності, пропорційна система виборів активізує багатопартійну структуризацію. По-друге, нові конституційні зміни значно розширюють владні повноваження для партій в парламенті (коаліція депутатських фракцій у ВР вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України та до складу Кабінету Міністрів). По-третє, в нинішніх умовах значно зменшився тиск адмінресурсу, що відкриває можливості для конкуренції партійних ідеологій, а отже, і шанси потрапити до парламенту значно шир-шому спектру партій.

Після впровадження політичної реформи в Україні розпочався процес формування структурованої політико-партійної системи, авангардом якого

7 Кульчицький С., Помаранчева революція, – К.: Генеза, 2005, c. 320. 8 Там само, c. 312. 9 Політичні партії в демократичному суспільстві / Видав. Й. Тезінг, В. Гофмайстер. – К., 1997, c. 5.


виступають політичні партії, що сприяють залученню широких верств гро-мадян до участі у формуванні владних структур. Імперативного змісту набуває теза про те, що: „Посиленню структуризації суспільства та пар-ламенту підпорядковується нова, пропорційна, система виборів”10. Вона робить основним суб’єктом виборчого процесу партію чи політичний блок, які мають в першу чергу самі здійснювати легальну, відкриту і публічну діяльність, дотримуючись чинного законодавства.

Через партійні інституції здійснюються репрезентативні функції еліти та легітимація політичної влади. В умовах демократії політичні партії є най-досконалішим інструментом, що артикулює процес формування політичних еліт, які беруть на себе відповідальність за управління державою. Виступаючи своєрідним посередником між громадою та інститутами державної влади, політичні партії є невід’ємним атрибутом структуризації відкритого сус-пільства, індикатором його демократичності. „Контроль суспільної поведінки, процес політичної участі, пропаганда нових цінностей, спосіб відбору лідерів, процес глибоких системних трансформацій — усе це... є винятково важливою функцією політики, і особливу роль у цьому відіграють політичні партії... Во-ни є, певною мірою, гарантією одночасно реалізації партисіпітарних очікувань громадян, як і забезпечення елітам стабільної і лояльної бази під-тримки, що дає ефект участі в процесі здійснення державної влади”11. Отже, політичні партії слугують своєрідними ланками, які пов’язують суспільство з політичними елітами, державу та її громадян, репрезентують та мобілізують представників народу для завоювання і використання політичної влади.

Звичайно, пропорційна система не позбавлена недоліків. Депутати, які обираються до парламенту після напруженої кампанії в одномандатному виборчому окрузі, що супроводжується безпосередніми їх зустрічами з лю-дьми, публічними виступами — є значно сумліннішими ніж ті, котрі пот-рапили до списку партії маючи відповідний фінансовий чи адміністративний ресурс. Ті політичні партії, які позбавлені впливових ідеологічних засад, громадської підтримки та конкретних проектів майбутньої діяльності змушені об’єднуватися у блоки (переважно іменні), щоб подолати 3-від-сотковий бар’єр. При відсутності зрілої ідеології, демократичних традицій суб’єкти виборчих процесів часто вдаються до маніпуляцій, брудних техно-логій, популістської риторики.

Наразі в Україні саме пропорційна виборча система забезпечує пра-вове поле для всіх учасників виборів. Як показав досвід, дрібні і не досвідчені партії стають об’єктом маніпуляції та зручним ресурсом для реалізації технологічних проектів. На тлі розгортання всебічної свободи слова в Україні, паралельно можна побачити кризу партійності, про що й свідчить утворення численних політичних блоків на минулих парламентських виборах. Якщо нинішні депутати будуть удосконалювати виборче законодавство, щоб позбутися багатьох його недоліків, то перспектива формування професійного парламенту є досить оптимістичною.

Основним завданням новітніх політичних партій є боротьба (само-стійно чи в коаліції з іншими партіями) за здобуття і реалізацію державної влади парламентськими методами. Бути суб’єктом виборчого процесу є по-чесна місія партії в сучасному демократичному суспільстві. В рамках чесних

10 Кудряченко А., Нова політична система — це шлях до рівноваги // Віче. – 2006. № 5–6, c. 37. 11 Шведа Ю., Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. Посібник – Львів: Тріада плюс, 2004, с. 11.


і конкурентних виборів здійснюється селекція провідної верстви суспільства, яка згодом мобілізується для виконання управлінських повноважень. Легі-тимним шляхом: “Через загальні вибори відбувається вираження формальної волі населення щодо подальшого розвитку суспільства. Власне у цьому і по-лягає одна з важливих функцій політичних партій — формування та вира-ження волі суверенного народу”12. Пріоритетне завданням влади — забез-печення умов для проведення чесних, прозорих і демократичних виборів.

В цьому відношенні нинішня українська влада діє успішно. Позитив-ною відмінністю виборчої кампанії 2006 від усіх попередніх в Україні є ви-знання її демократичного характеру. Висновки як вітчизняних так і між-народних спостерігачів та експертів (зокрема від Євросоюзу — Беніта Ферреро Вальднер) свідчать, що минулі вибори були найбільш вільними та чесними й відповідали міжнародним стандартам за весь час існування незалежної України. Демократизм влади, відсутність тиску на ЗМІ, професійна діяльність ЦВК дозволило забезпечити прозорість і свободу волевиявлення громадян. Найавторитетніша у сфері моніторингу виборів Організація з безпеки і спів-праці в Європі, (яка для контролю виборчого процесу в Україні делегувала 900 спостерігачів, включаючи 200 членів парламентарів з 45 країн), назвала парламентські вибори 2006 вільними й справедливими, а їх переможцем — увесь український народ. За словами депутата Ребеки Хармс (Німеччина), тут Європа може повчитися в України.

В той же час місія ОБСЄ наголосила, що подальшого вдосконалення потребують такі сторони організації волевиявлення, як формування дільни-чних виборчих комісій, забезпечення діяльності Конституційного Суду, по-силення публічності у звітності та фінансуванні передвиборчої кампанії. Відсутність місії спостерігачів від СНД швидше за все пов’язане з розумінням ними того, що голосуванню передувала відкрита виборча кампанія і тому особливих порушень очікувати не доводиться. Мінімальне втручання росій-ського чинника на парламентських виборах 2006 р. свідчить про усвідомле-ння нашим північним сусідом простої істини — будь-яка іноземна держава, що підтримує свою креатуру в Україні приречена на програш.

Минулі парламентські вибори ввійдуть в історію безпрецедентно великою кількістю учасників — 45 партій і блоків змагалися за голоси вибор-ців. Їх ідейно-політичні та програмові засади нагадували більше віртуальні декларації, ніж прагматичні проекти розвитку українського суспільства. У виборчих перегонах 2006 домінували не партії ідеологічного типу, а персоніфіковані блоки політичних сил. Тому й змагалися не ідеологічні програми, а конкурували особистості, партійні лідери та їх технологічні бренди. В таких умовах апріорі ідеологічного дискурсу не могло бути, що позбавило суспільство належної поінформованості про ідейно-політичні засади суб’єктів виборчого процесу. На думку українського філософа В. Лісо-вого: “Позитивне значення діалогу політичних ідеологій в суспільстві зво-диться до двох основних моментів: а) окремі політичні ідеології беруть на себе відповідальність за якусь одну цінність;... б) вони не тільки є системою противаг, а й системою взаємного контролю”13. Основна місія ідеології — сп-рияти структуризації суспільства та політичної влади. З огляду на склад ново-обраного парламенту насамперед слід запобігти його криміналізації, зупини-ти остаточне зрощування бізнесу й політики, не допустити приватизацію де-

12 Там само, c. 248. 13 Лісовий В., Культура — ідеологія — політика. – К., 1997, c. 70.


ржавного бюджету клубом олігархів, а потім дбати про ідеологічну конку-ренцію.

Попереду молоду українську державність чекає багато випробувань. Наразі поступово післяпомаранчевий скепсис змінюється оптимістичними надіями. Підстави для демократичного майбутнього України базуються на тому, що досягнення Майдану не були змарновані. Парламентські вибори 2006 закріпили результати Помаранчевої революції, (стали четвертим туром президентської кампанії 2004 р.). Попри значне розчарування „помара-нчевою” владою, правління якої супроводжується перманентними чварами і паталогічними зрадами, українські громадяни продовжують їм вірити. Біль-шість голосів наші виборці знову віддали Революційним силам, (які для зн-ачної частини суспільства є символом змін), однак на цей раз з новим лідером — Ю. Тимошенко.

Максимально мобілізувати свій електорат, (який голосує серцем), екс-прем’єру вдалося завдяки експлуатації харизматичного іміджу. На відміну від схильного до компромісів В.Ющенка, Юлія Володимирівна свою публічну політику будує на критично-популістських гаслах, що спрямовані на помсту старому корумпованому режимові (“Бандитів — у в’язницю!”), встановлення чесної влади (“Справедливість є, за неї варто боротися”), негайне зняття депу-татської недоторканості, виборність регіональних губернаторів, зміцнення органів місцевого самоврядування. Лідерка БЮТ з успіхом зуміла стати охор-онницею помаранчевих ідеалів. Як виявили вибори, така ідеологія має вагому підтримку.

За результатами березневого голосування виборці віддали перевагу ліберальним (популістським) силам. На думку сучасного українського політо-лога В. Карасьова це свідчить про те, що “ліберально-буржуазна тенденція Майдану звільняє місце соціально популістській лінії помаранчевої револю-ції, яка орієнтована не стільки на власність, скільки на справедливість”14. Пі-дтримка соціально-популістської політики нашими виборцями означає існу-вання нереалізованого їх прагнення до справедливості.

Стосовно поствиборчої України можна говорити про розгул популі-стської демократії, котра “спирається на ідею, що сам народ має урядувати над собою як сукупність вільних та рівних істот, а не над ним має правити якась зовнішня сила чи самообрана меншина”15. Тривалий процес формув-ання парламентської коаліції свідчить не тільки про ідейно-політичні розх-одження в колись єдиній „помаранчевій команді” але й в черговий раз демо-нструє надмірні амбіції переважно ліберальної еліти. В нинішньому парлам-енті фактично не буде кому репрезентувати національно-демократичну ідею, здійснювати патріотичну політику а відтак і реально опонувати олігархічному капіталу. Національний парламент залишився без національної ідеї, що ускл-аднює розбудову консолідованої української держави.

Несподіваною на минулих парламентських виборах виявилася пора-зка провладного блоку „Наша Україна”, в якого відчутний був дефіцит полі-тичної волі, креативних ідей, зменшення підтримки молоді, що завжди була вагомим електоральним ресурсом. Однак саме ці факти свідчить про гранді-озний успіх виборчої кампанії 2006. Програш блоку „Наша Україна” означає відсутність тиску з боку влади, наявність чесної конкуренції і, в кінцевому

14 Поза грою // День. – 2006. – № 53. – 31 березня. 15 Гутман Е., Типи і парадокси демократії // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 145.


підсумку, виграш демократії. Українські виборці покарали партійний блок Президента не стільки за популістську риторику, як за нерозумне кері-вництво, зниження економічного зростання, відсутність нових робочих місць тощо. Така електоральна поведінка свідчить про демократичну зрілість укра-їнських громадян. Як слушно зауважує С. Рахманін: “Проведені вибори ще раз продемонстрували: політична еліта помітно відстає у своєму розвитку від суспільства, яке стрімко дорослішає”16. У великій мірі синхронізації еліти і суспільства сприяє виборча система шляхом досконалішої системи селекції провідної верстви.

Лідер парламентських перегонів 2006 — Партія регіонів здобула ва-гому підтримку виборців радше не завдяки власним програмовим засадам, а грубим помилкам діючої влади. Регіонали не стільки пропонують констр-уктивну альтернативу владі, скільки прагнуть реалізовувати свою політику з допомогою старої управлінської бюрократії. Однак воля помаранчевих прот-естів наприкінці 2004-го року рішуче відкинула перспективу вдосконалення кучмізму. У країні стало на порядок більше свободи, виник справжній політи-чний плюралізм. Разом з тим активізувалися прояви сепаратистських тенд-енцій.

На жаль доводиться констатувати, що однією з найбільших проблем сучасного українського суспільства є антагонізм між Сходом і Заходом. Укра-їна перебуває на початку досить тривалого політичного циклу, пріоритетним завданням якого буде політична інтеграція нації. Алгоритм успішного вирі-шення цієї проблеми передбачає нейтралізацію сепаратистських амбіцій ок-ремих політичних діячів, які намагаються спекулювати ідеями автономно-федералістського устрою в своїх одіозних політичних проектах. В цьому відн-ошенні слушною є думка В.Липинського: „Коли ми хочемо бути нацією, ми мусило здобути державну незалежність і мусимо відкинути всяку федерацію, бо федеративні гасла деморалізують зародки нашої аристократії, загрожують процесові її зросту, зміцнення та внутрішньої консолідації”17. Обов’язком на-ступного парламенту і уряду буде поєднання поляризованої нації шляхом формування коаліції народної довіри, яка буде репрезентувати інтереси всьо-го українського народу, а не тільки тих, хто голосував за партії-переможців.

Очевидно, переважно позитивні оцінки перебігу виборчих перегонів не можуть бути мотивом для послаблення демократичних процесів, адже: „Свобода в її сучасному визначенні — це не лише вільні вироби, не лише га-рантії громадянських прав, а й відповідні умови утвердження й самореалізації особистості... Нам потрібно піднятися до саме такого широкого за своїм зміс-том розуміння свободи як найвищої цінності, проголошеної Майданом”18. Переможцям виборів слід пам’ятати, що на Майдані виграли війну, нині необхідно зробити все, щоб Україна повернулася з війни і забезпечила мир та добробут для громадян.

Зрушенням на користь демократизації українського політичного про-стору можна вважати те, що вибори 2006 відбувалися в умовах реалізації конституційної реформи. Політична реформа була об’єктивною потребою часу, оскільки Конституція 1996 р. унормовувала не баланс, а швидше супе-речність виконавчої та законодавчої влади, що обумовлювало низьку діє-

16 Рахманін С., Останнє вогнище загиблої епохи... // Дзеркало тижня. 2006. – № 12 (591). – 1–7 квітня. 17 Липинський В., Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму – Київ; Філадельфія. 1995, c. 329. 18 Гальчинський А., Помаранчева революція і нова влада, – К.: Либідь, 2005, c. 59.


здатність держави, її неспроможність формувати ефективну політику. Україна — перша пострадянська держава, яка відмовилася від попередньої пре-зидентсько-парламентської форми правління з метою позбутися практики постійних політичних чвар та панування авторитарних методів управління й утвердити європейські стандарти суспільного устрою. Головне завдання по-літичної реформи: “Якісне зростання дієздатності та підвищення відповідаль-ності перед суспільством представницьких інституцій, передусім парламенту, а через це і політичних сил, насамперед партій — ключового суб’єкта політичного процесу в сучасній європейській демократії. Саме партії віді-грають провідну роль у визначенні та вдосконаленні політичних, соціальних, економічних, культурних та ін. інтересів основних верств населення”19.

Українська еліта і влада після грудня 2004-го — березня 2006-го витримали черговий іспит на демократію. В Україні формується середовище для ефективного існування демократичного суспільства. Нова політична система України — парламентсько-президентська республіка адекватно від-повідає соціальним запитам сьогодення. Більшість української еліти зробила ставку на методи колегіального управління керуючись наступним: „Пар-ламентаризм відображає і втілює вищі, фундаментальні цінності світової цивілізації. У будь-якій державі парламент виступає необхідним, серцеви-нним способом опосередкованої реалізації доктрини народного суверенітету. Наступ на парламентаризм — одночасно зазіхання на суверенітет народу, демократію, а також і на концепцію розподілу влад, основоположники якої бачили в ній інструмент досягнення народом демократичних ідеалів. Над-звичайно важливою щоб небезпека спроб обмеження парламентаризму була усвідомлена суспільством та державними інститутами”20. В межах парламен-тсько-президентської республіки українські еліти зобов’язані будуть більше уваги приділяти пошуку компромісу.

Реалізуючи політичну реформу, треба враховувати історичну об’єк-тивність еволюції українського етносу. Будь-яка демократична система пра-вління функціонує ефективно за умов, коли громадянське суспільство, полі-тична свідомість, управлінські еліти тощо, набули відповідної якості. Нині в Україні стало значно більше політичної свободи, плюралізму, однак базові елементи демократії перебувають ще на стадії ембріонального розвитку. Парламентаризм спроможний надати цим процесам відчутної динаміки. “За будь-яких умов, — вважає В. Шаповал, — лише парламентаризм може бути названий органом народного представництва. Це підтверджується не тільки відповідним способом його формування, а й колегіальним началом в органі-зації та діяльності. Принципово важливим є і те, що саме реальний парла-ментаризм може забезпечити функціонування суспільства і держави в режимі справжньої, а не удаваної демократії”21. При цьому йдеться не про диктат законодавчих органів виконавчій владі, а про таку взаємодію між ними, яка могла б ефективно слугувати демократичним цілям суспільства.

Таким чином, минулі парламентські вибори є знаковою подією насамперед тому, що завершили етап пострадянської трансформації України і започаткували партійну структуризацію її політичної системи. Тим самим зроблено важливий крок до демократії, адже в результаті пропорційних

19 Там само, c. 129. 20 Кривенко Л., Світовий досвід і утвердження парламентаризму в Україні // Віче. – 1996. № 2, c. 29-30. 21 Шаповал В., Парламентаризм як орган народного представництва // Віче, 1999, № 5, c. 10.


виборів, ми прийшли до конкуренцій політичних коаліцій, що прискорює становлення українського парламентаризму. Більшість людей відкинули бюрократів посткучмівської доби, і намагалися обрати менеджерів нової епохи.

Якщо система влади в Україні буде формуватися навколо націо-нальних інтересів та взаємодії Президента і Верховної Ради, а не шляхом меркантильного розподілу крісел, тоді новому парламенту буде забезпечена місія провайдера системних реформ. Спільними зусиллями всіх гілок влади можна успішно реалізувати заклик глави держави: “Інформовані й наділені свободою дій організації виборців можуть зробити вільний вибір, необхідний для перетворення закритого суспільства на націю змагальності”22. Це нео-дмінно приведе до покращення рівня життя людей і забезпечить легітимність державного устрою.

Hordiienko, M.,. Establishing a Multi-Party System in Ukraine and the Prospects of Ukrainian Parliamentarism.

This article analyzes current issues of Ukrainian state formation, the active partici-pation of political parties in this process, and the prospects of Ukrainian parlia-mentarism. The author proceeds from the assumption that the decisive imperative of a democratic society is the activity of its political parties, which reflect the inter-ests of separate social strata and secure the society’s stability. The paper stresses that contemporary Ukrainian political parties have not become such social struc-tures, adequately reflecting the interests of Ukrainian society. The author explains the necessity of reforming closed parties controlled by the governmental admini-stration or based on patronage systems into open democratic structures able to serve the development of parliamentarism and civil society in Ukraine.

22 Президент поділився успіхами з „Файненшл таймс” // День, 2005 – № 238. – 23 грудня.


Микола Бучин

Національний університет “Львівська політехніка”, Львів

Правове регулювання демократичних принципів виборів: міжнародний досвід

Сучасне міжнародне співтовариство характеризується процесами інте-

нсивного якісного зростання міждержавної інтеграції, зміцнення і розши-рення міжнародних зв’язків у всіх сферах суспільного життя. Зростає роль та авторитет міжнародних організацій, держави намагаються гармонізувати і стандартизувати принципи функціонування внутрішньодержавного життя у відповідності з міжнародними нормами.

Після проголошення незалежності Україна задекларувала намір будувати демократичний політичний режим. Тому важливою умовою фун-кціонування демократії в Україні є перейняття і застосування досвіду зару-біжних країн зі стабільною демократією у площині проведення демокра-тичних виборів. Для цього Україна повинна систематизувати виборче зако-нодавство, впровадити практику реалізації демократичних принципів виборів у відповідності із європейською та світовою виборчою практикою.

Під міжнародними демократичними принципами (стандартами) ви-борів розуміють: «… загальноприйняті вимоги, закріплені міжнародними угодами або встановлені міжнародними організаціями, що визначають принципи та оптимальні форми провадження виборчих процедур з метою якнайповнішої реалізації виборчих прав громадян».1 Міжнародні норматив-но-правові акти, які регулюють демократичні принципи виборів, і які мають відношення до України, можна умовно поділити на дві групи:

1. Універсальні — міжнародні акти, які прийняті в рамках міжна-родних організацій світового масштабу (в першу чергу — ООН).

2. Регіональні — правові акти, які були прийняті європейськими міжнародними організаціями (ОБСЄ, Рада Європи та ін.), а також — доку-менти СНД.

1 Виборче законодавство: українська практика, міжнародний досвід та шляхи ре-формування / [Г. Антонова, А. Біденко, П. Бурковський]; За заг. ред. Є. В. Радченка. – К.: Факт, 2003. – С. 17.

96 Микола Бучин

Універсальні міжнародні нормативно-правові акти, що закріплюють демократичні принципи виборів, носять, як правило, декларативний характер, в той час як регіональні міжнародні акти в галузі виборчого права є більш деталізованими, що дозволяє їхнє краще застосування при розробці і вдоско-наленні українського виборчого законодавства.

Біля витоків міжнародних демократичних принципів виборів стоїть прийняття Загальної декларації прав людини, яка була проголошена резо-люцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Документ проголошував право кожної людини на участь в управлінні своєю державою як безпо-середньо, так і через вільно обраних представників. Воля народу має бути ос-новою влади уряду, що виявляється у періодичних виборах, які не є сфаль-сифікованими. Декларація передбачає проведення самих виборів із дотри-мання принципів загальних і рівних виборів. Разом з тим правовий акт не абсолютизує таємниці голосування, передбачаючи можливість заміни тає-много голосування громадян іншими рівнозначними формами за умови збе-реження свободи голосування.

Важливим аспектом Загальної декларації прав людини було надання людям всіх прав і свобод (в тому числі і виборчих) незалежно від раси, кольору шкіри, мови, статі, релігії, переконань, національного, соціального, майнового чи іншого становища, а також — без розрізнення правового статусу самої держави, до якої належить людина.2 Продовжуючи піднімати пробле-матику політичної рівності громадян, Генеральна асамблея ООН приймає Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Цей документ зобов’язував держави, які підписали цей нормативно-правовий акт, ліквідувати расову дискримінацію у всіх її формах і забезпечити рівність всіх людей перед законом, в тому числі щодо здійснення політичних прав, і, зокрема, — права брати участь у виборах (голосувати чи виставляти свою кандидатуру на основі рівного і загального виборчого права) та ін.

Конвенція дає широке трактування расової дискримінації, під якою розуміє: «… будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного похо-дження метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та осново-положних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя».3 Однак Конвенція допускала засто-сування відмінностей, винятків, обмежень чи переваг між громадянами і не-громадянами.

Значна увага міжнародної спільноти приділялася проблемі ліквідації дискримінації жінок як необхідній умові впровадження принципу рівних виборів. У Конвенції про політичні права жінок, прийнятій у грудні 1952 р. (вступила у дію 7 липня 1954 р.), жінкам гарантується право голосу на всіх виборах на рівних з чоловіками умовах без будь-якої дискримінації. Рівність стосується також пасивного виборчого права — жінки можуть бути обраними

2 Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., http://www.zakon1. rada.gov.-ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015, (доступ: 29.03.2012). 3 Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р., http://zakon1.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_105, (доступ: 29.03.-2012).

Правове регулювання демократичних принципів виборів: міжнародний досвід 97

на рівних з чоловіками умовах у всі встановлені законом установи, що вима-гають публічних виборів, без будь-якої дискримінації4.

Більш розширено принцип рівних виборів щодо жінок розкривається у Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. В між-народному нормативно-правовому акті дається трактування терміну «дискри-мінація щодо жінок», під якою розуміють: «… будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статті, спрямоване на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, куль-турній, громадській або будь-якій іншій галузі»5.

Вказаний документ зобов’язує держави-учасниці вживати всіх необ-хідних заходів для ліквідації дискримінації жінок у суспільно-політичному житті країни та забезпечити жінкам можливість на рівних умовах з чоло-віками:

1) голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обра-ними до всіх публічних виборних органів;

2) брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та зай-мати державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях державного управління;

3) брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються проблемами громадського та політичного життя країни6.

Положення Загальної декларації прав людини були уточненні та кон-кретизовані у Міжнародному пакті про громадські і політичні права, що був ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.7. Враховуючи той факт, що учасниками Міжнародного пакту є близько 130 країн світу, цей документ є міжнародним правовим актом, що охоплює найбільшу кількість учасників. Це робить Міжнародний пакт про громадські і політичні права вагомими інструментом, який гарантує дотримання демократичних прин-ципів виборів.

Стаття 25 Міжнародного пакту про громадські і політичні права пере-дбачає можливість кожному громадянину без будь-якої дискримінації мати права і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосеред-ньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраними на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпе-чують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загаль-них умовах рівності до державної служби8.

Однак вказана стаття Міжнародного пакту про громадські і політичні права, як на нашу думку, має доволі абстрактний характер. Тому слід звер-нути увагу на роз’яснення, яке дає Комітет ООН з прав людини у Загальному коментарі статті 25 Міжнародного пакту про громадські і політичні права.

4 Конвенция о политических правах женщин от декабря 1952 г., http://zakon1.rada.-gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_156, (доступ: 29.03.2012). 5 Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р., [URL:: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/-main.cgi?nreg=995_207], (доступ: 29.03.2012). 6 Там само. 7 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., http:-//zakon1.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 995_043, (доступ: 29.03.2012). 8 Там само.


Коментар, трактуючи Міжнародний пакт про громадські і політичні права як документ, який визнає і захищає право кожного громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним, вимагає від держав ефективного забезпечення цих політичних прав. Це досягається завдяки проведенню виборів через певні проміжки часу, які не можуть бути необґрунтовано тривалими. Тільки періодичність дозволяє забезпечити звітність обраних представників, а також гарантувати те, що обрана державна влада є результатом виключно вільного волевиявлення громадян.

Важливе місце в Коментарі відводиться принципу вільних виборів: «Особа, наділена правом брати участь у голосуванні, повинна мати мож-ливість вільно здійснити свій вибір і голосувати за будь-якого кандидата, за чи проти будь якої пропозиції, винесеної на референдум чи плебісцит, вона повинна бути вільна підтримувати чи бути у опозиції до уряду, не зазнаючи утиску, який би міг спотворити свободу вільного вибору гро-мадян. Виборці повинні мати змогу вільно формувати свою думку, вони повинні бути вільними від насильства, утисків чи маніпуляційних втру-чань у будь-якій формі прояву»9. Більше того, документ передбачає можли-вість обмеження фінансування виборчих кампаній, якщо це дозволяє гаран-тувати право вільного вибору громадян, яке може бути підірване непропор-ційним фінансовим забезпеченням виборчих кампаній кандидатів.

Як ми бачимо, норма в Коментарі, що стосується принципу вільних виборів, не розкриває конкретних процедур, які б забезпечували вільне воле-виявлення громадян. Разом з тим в міжнародному нормативно-правовому акті міститься вимога до держав щодо забезпечення необхідних умов для реалізації принципу вільних виборів. Усвідомлюючи той факт, що важливою складовою вільного волевиявлення є можливість для виборця зробити свідо-мий вибір, Коментар зобов’язує держави вживати заходи для долання таких перешкод у здійсненні виборчого права, як неграмотність виборців, бідність, мовні перешкоди, обмеженість пересування через фізичні вади. Для націо-нальних меншин інформація і матеріали про вибори повинні бути написані доступними для них мовами. Стосовно неграмотних виборців мають застосо-вуватись такі засоби, як фотографії та символи, що дозволять їм отримувати повнішу інформацію перед голосуванням. Держава повинна гарантувати свободу слова, зборів та асоціацій як необхідну передумову вільного форму-вання електоратом своєї виборчої позиції.10

Важливою умовою реалізації вільних виборів є принцип таємного голосування. Тому Коментар зобов’язує держави вживати заходів для реалі-зації таємниці виборів. У випадку, коли національне законодавство передба-чає голосування поза межами виборчої дільниці, така процедура голосування теж має бути таємною. Сам же принцип таємного голосування розглядається як захищеність виборців від будь-яких проявів тиску чи примусу щодо надання інформації про те, як вони проголосували чи будуть голосувати, а також захищеність від будь-якого незаконного втручання у процес голо-сування. Що ж стосується допомоги виборцям, які з певних причин само-стійно не можуть здійснити акт голосування, то вона повинна надаватися незалежними особами та інституціями11.

9 Загальний коментар статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і полі-тичні права, http://www.eli.org.ua/legalization/2/2368, (доступ: 29.03.2012). 10 Там само. 11 Там само.


Чи не найбільш деталізованим в Коментарі є принцип загальних ви-борів. Документ допускає можливість обмеження пасивного виборчого права, а активне виборче право пов’язує з набуттям повноліття. Також необ-ґрунтованими називаються обмеження виборчих прав громадян через фізи-чні вади, освіту чи майно. Це ж стосується і членства у політичних партіях.

Крім вікового цензу, документ допускає існування цензу дієздатності (обмеження виборчих прав душевнохворих) та морального цензу (обмеження виборчих прав засуджених). Проте Коментар наголошує на тому, що у ви-падку існування морального цензу тривалість позбавлення виборчих прав повинна бути пропорційна до тривалості засудження. Це положення, на нашу думку, є дещо абстрактним і не сприяє його однозначному трактуванню та застосуванню на практиці. Однозначною є заборона на позбавлення виборчих прав осіб, які знаходяться під слідством12.

Держава повинна вжити всіх необхідних заходів для реалізації принципу загальних виборів. Це стосується реєстрації виборців, коли така процедура передбачена національним законодавством. Кожна держава пови-нна сприяти полегшенню цієї процедури і не встановлювати жодних перешкод для реєстрації виборців. У випадку, коли реєстрація здійснюється за постійним місцем проживання, державі слід забезпечити реалізацію ви-борчих прав громадян без постійного місця проживання. Крім того, Коментар передбачає правову відповідальність за насильницьке втручання у реєстрацію виборців.

В Коментарі встановлюється принцип загального пасивного вибор-чого права. Документ наголошує на тому, що будь-яка людина не може заз-навати жодних утисків чи дискримінації стосовно свого балотування на ви-борну посаду. Заборонено обмеження пасивного виборчого права такими необґрунтованими вимогами як місце проживання, освіта, походження чи політичне переконання. Разом з тим, припустимим щодо пасивного вибор-чого права є віковий ценз, який, однак, повинен бути виправданий об’єк-тивними і обґрунтованими критеріями. У випадку несумісності виборних по-сад з іншими посадами (судді, держслужбовці і військовослужбовці вищого рангу та ін.), заходи для уникнення конфлікту інтересів в такому разі не повинні порушувати виборчі права громадян, а причини для звільнення з ви-борних посад повинні бути чітко зафіксовані у законодавстві і базуватися на об’єктивних та доцільних критеріях. Не можуть бути умовою позбавлення виборчих прав політичні переконання.13

Крім того, Коментар забороняє обмежувати пасивне виборче право приналежністю до будь-якої політичної партії. У випадку, коли національне законодавство передбачає необхідність збору підписів для балотування на виборах, такий захід не повинен обмежувати право бути обраним. Значна увага в Коментарі приділяється дотриманню принципу рівних виборів. Зокрема, забороняється різниця між громадянами у реалізації виборчих прав у залежності від раси, статі, мови, кольору шкіри та ін. Одночасно документ обумовлює недопустимість диференціації виборчих прав громадян у залеж-ності від способу набуття громадянства за народженням чи в результаті нату-ралізації.14

12 Там само. 13 Там само. 14 Там само.


В Коментарі декларується принцип «одна особа — один голос», а також вказується на те, що голос однієї особи повинен бути рівним з голосом інших людей. Розмежування виборчих округів та метод розподілу голосів не повинні спотворювати розподіл виборців чи дискримінувати ту чи іншу групу та не повинні необґрунтовано виключати чи обмежувати право громадян вільно обирати їх представників.15 Як ми бачимо, норма про принципи формування виборчих округів та метод розподілу голосів об’є-ктивно мають доволі загальний характер і не містять конкретних пропозицій щодо застосування на практиці.

Ще одне положення, яке містить Загальний Коментар статті 25 Міжнародного пакту про громадські і політичні права, стосується необхід-ності створення незалежної виборчої комісії, яка б спостерігала за ходом виборчого процесу і була гарантом чесності і незалежності виборів. Можна погодитися з представниками Комітету виборців України, які вважають недоліками цього положення те, що: «… Комітет ООН не визначає суб’єктів формування такої виборчої комісії, гарантії її незалежності, повнова-ження, правову основу діяльності»16.

Коментар передбачає необхідність забезпечення вільного обміну ін-формацією між громадянами, кандидатами та обраними представниками як умову забезпечення реалізації виборчих прав громадян. Під вільним обміном інформацією розуміється свобода ЗМІ від політичної цензури, а також можливість вільно брати участь в політичній діяльності як безпосередньо, так і через різноманітні організації; свобода проведення мітингів, демонстрацій та маніфестацій, право критикувати і бути в опозиції до інститутів влади; право брати участь у виборчих кампаніях і поширювати політичні ідеї та ін.17

Проаналізоване дозволяє зробити висновок про те, що Коментар зна-чну увагу приділяє майже всім базовим демократичним принципам виборів (принципам вільних, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні). В той же час додаткові демократичні принципи виборів, за винятком окремих випадків, залишилися поза увагою цього міжнародного нормативно-право-вого акту. Ряд положень документу все ж мають загальний характер і не пере-дбачають конкретних процедурних норм щодо реалізації демократичних принципів виборів. Разом з тим, окресливши основні універсального хара-ктеру принципи виборів, Коментар є дуже важливим джерелом міжнарод-ного виборчого права.

Універсальні демократичні принципи виборів розроблялися не лише в рамках ООН, але й в інших міжнародних організаціях світового масштабу. Зокрема, проблема демократичних принципів виборів розглядалася також в рамках однієї із найстаріших міжнародних організацій — Міжпарламен-тського Союзу. У 1997 р. Рада цієї міжнародної організації прийняла Загальну декларацію про демократію, в якій наголошується на тому, що ключовим елементом демократії є вільні і чесні вибори, які проводяться через регулярні проміжки часу і створюють умови для вираження волі народу. Документ також наголошує на необхідності проведення виборів на основі загального, рівного і таємного виборчого права таким чином, щоб виборці могли обирати своїх представників в умовах рівності, відкритості та прозорості, що стимулює політичну змагальність. Для забезпечення цього важливу роль повинні

15 Там само. 16 Виборче законодавство…, C. 26. 17 Загальний коментар статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і полі-тичні права, http://www.eli.org.ua/legalization/2/2368, (доступ: 29.03.2012).


відігравати громадські і політичні права, зокрема, активне і пасивне виборче право, право на свободу вираження поглядів та на об’єднання, доступ до інформації та здійснення політичної діяльності.18

Раніше, у 1994 р., на 154-й сесії Ради Міжпарламентського союзу, що відбулася в Парижі, було прийнято Декларацію про критерії вільних і спра-ведливих виборів, в якій зазначається, що в кожній державі: «Повнота влади може походити тільки з волевиявлення народу, вираженого на справжніх, вільних і чесних виборах, організованих через регулярні періоди на основі загального, рівного і таємного виборчого права».19 Загалом Декларація про критерії вільних і справедливих виборів складається з трьох основних частин. У першій частині розглядається і регулюється активне виборче право громадян, а друга частина включає пасивне виборче право. Третя частина розкриваються права і обов’язки держави щодо забезпечення виборчих прав громадян.

В Декларації йдеться про те, що кожен дорослий громадянин має право голосувати на виборах без будь-якої дискримінації. Громадянин може бути позбавлений виборчих прав лише на законних підставах, які повинні, крім того, відповідати міжнародним зобов’язанням цієї держави. Для реа-лізації активного виборчого права кожна доросла особа має право доступу до дієвої, безсторонньої та рівної процедури реєстрації виборців. Також важ-ливим моментом є те, що документ зобов’язує держави надавати кожному громадянину, який позбавлений виборчих прав чи виключений із списків виборців, можливість оскаржувати таке рішення у судовому порядку для швидкого і дієвого усунення можливої помилки.

Декларація проголошує також рівне активне виборче право, суть яко-го полягає в тому, що кожен виборець має право здійснити на рівній з ін-шими виборцями основі своє виборче право, маючи, зокрема, рівний і реа-льний доступ на виборчу дільницю. При тому зазначається, що голос кожного виборця повинен мати таку ж «вагу», як і голоси інших виборців. Саме ж голосування є таємним, право на таємницю голосування проголошується абсолютним і не може бути обмежене жодним способом і при жодних умо-вах.20

Значна увага в Декларації приділена правам і обов’язкам кандидатів та політичних партій під час виборів. Документ декларує право кожної особи брати участь в управлінні своєю державою і мати рівні можливості щодо балотування на виборах. Кожен громадянин має право вступати або спільно з іншими організувати політичну партію чи організацію для участі у виборах. Як кандидат, так і політична партія повинні мати рівні можливості для участі у виборчій кампанії, і рівний доступ до ЗМІ.

Декларація допускає обмеження пасивного виборчого права лише у виняткових випадках, які передбачені законодавством і обґрунтовано застосовуються в інтересах національної безпеки, підтримки громадського порядку, захисту прав і свобод громадян та ін. При тому зазначається: «До-пустимі обмеження стосовно висування кандидатів, створення та діяль-ності політичних партій та права вести виборчу кампанію застосову-

18 Загальна декларація про демократію від 16 вересня 1997 р., // Вибори і демократія. – 2008. – № 4 (18). – С. 54-57. 19 Декларація про критерії вільних і чесних виборів Ради Міжпарламентського Со-юзу від 26 березня 1994 р., http://www.elections.ukrinform.com/docs/0008.doc, (доступ: 29.03.2012). 20 Там само.


ються у випадках, коли це не зв’язано з дискримінацією на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу».21

Крім того, в Декларації проголошується, що кожна особа чи політична партія мають право на охорону законом та на захист від порушень політичних і виборчих прав. У випадку порушення пасивного виборчого права кандидат чи політична партія повинні мати можливість оскаржити в судовому порядку такі рішення з метою їх перегляду та виправлення можливих помилок.

Крім виборчих прав, Декларація про критерії вільних і справедливих виборів передбачає наявність для кандидатів і політичних партій певних обов’язків. Політичні партії і кандидати, несучи відповідальність перед суспільством, не повинні застосовувати насильство. Взявши участь у виборах, кожен кандидат чи політична партія зобов’язані поважати права і свободи інших, а також — погодитися з результатами вільних і справедливих виборів.22

Значна увага в Декларації приділена правам та обов’язкам держави у виборчому процесі як необхідній умові дотримання виборчих прав і свобод громадян. Дії держави щодо реалізації демократичних принципів виборів в нормативно-правовому акті поділяються на три групи:

1. Заходи з метою забезпечення гарантії прав та інституційних рамок для проведення регулярних, справжніх, вільних і чесних виборів відповідно до зобов’язань міжнародного права:

встановлення дієвої, безсторонньої та недискримінаційної процедури реєстрації виборців;

визначення таких чітких критеріїв реєстрації виборців, як вік, громадянство і місце проживання, забезпечення застосування цих критеріїв без будь-яких відмінностей;

сприяння становленню і вільній діяльності політичних партій; регулювання по можливості фінансування політичних партій

та виборчих кампаній; забезпечення відокремлення партій від держави; встановлення рівних умов для конкуренції при виборі законо-

давчого органу; прийняття національних програм громадянської освіти,

забезпечення умови для ознайомлення населення з виборчими процедурами і нормами.23

2. Політичні та інституційні кроки для поступового досягнення і ут-вердження демократичних цілей і, зокрема, через встановлення нейтраль-ного, безстороннього і збалансованого механізму управління виборами:

забезпечення підготовки і безсторонності усіх осіб, відпові-дальних за різні аспекти проведення виборів, забезпечення встановлення ясних процедур голосування та інформування виборців про них;

забезпечення реєстрації виборців, уточнення списків виборців та процедур голосування;



заохочення партій, кандидатів та засобів масової інформації щодо визнання і прийняття Кодексу поведінки, який би регулював їх дії під час виборчої кампанії та голосування;

забезпечення чесності голосування шляхом вжиття відповід-них заходів для запобігання кратного голосування або голосування осіб, які не мають на це права.

забезпечення чесності підрахунку голосів.24 3. Заходи, спрямовані на забезпечення дотримання прав людини для

всіх громадян, що проживають на території держави, а саме забезпечення: свободи пересування, зборів, об’єднань та висловлювань, особ-

ливо під час політичних зборів та мітингів; свободи розповсюдження партіями та кандидатами їх поглядів

серед виборців і можливості рівного доступу до державних та суспільних засобів масової інформації;

заходів, які гарантують безсторонність у висвітленні виборчої кампанії державними та суспільними засобами масової інформації.25

Держави повинні вживати і ряд інших заходів для забезпечення дотримання демократичних принципів виборів. Задля дотримання чесності виборів держава повинна гарантувати політичним партіям і кандидатам ро-зумну можливість для презентації своїх передвиборних платформ. Важливим обов’язком держави є забезпечення заходів для реалізації прозорості всього виборчого процесу (через всебічне спостереження за виборами та ін.). Крім того, держави повинні вживати всіх необхідних заходів для запобігання насильству під час виборів, а також для надання кандидатам, політичним партіям та їх прихильникам рівної безпеки. Самі ж випадки порушення виборчих прав людини повинні розглядатися швидко й ефективно в часових рамках виборчого процесу незалежними та безсторонніми органами (вибор-чими комісіями чи судами).

Ще однією важливою ланкою діяльності держави щодо виборчого процесу є забезпечення процедури демократичного голосування. Так, дер-жави повинні забезпечити:

- дотримання принципу таємного голосування і можливість для виборців голосувати вільно, без страху і залякувань;

- уникнення під час голосування фактів підкупу чи інших правопо-рушень;

- чесність і безпеку процесу голосування проведення підрахунку голосів підготовленим персоналом із проведенням спостереження і безсто-ронньої перевірки.26

Універсальні міжнародні документи з виборчого права, як засвідчує їх аналіз, приділяють належну увагу дотриманню майже всіх базових демо-кратичних принципів виборів (крім принципу прямих виборів). В той же час більшість додаткових та процесуальних демократичних принципів виборів залишилася поза увагою міжнародних організацій світового масштабу. Ряд положень універсальних міжнародних документів про базові демократичні принципи виборів носять доволі загальний характер, що ускладнює їх ефективне трактування та застосування на практиці. Тому необхідно ана-



лізувати ще й регіональні міжнародні нормативно-правові документи в галузі виборчого права, які є більш деталізованими.

До регіонального рівня міжнародних документів з виборчого права належать в першу чергу нормативно-правові акти Ради Європи та ОБСЄ. Так, Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини від 20 березня 1952 р. встановлює: «Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням, за умов, які забезпечують народові вільне волевиявлення своєї думки при виборі законодавчої влади».27

Важливим джерелом міжнародного виборчого права є Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ, який був прийнятий 29 червня 1990 р. Документ зобов’язує уряди країн-учасниць проводити вільні вибори з розумною періодичністю, при дотриманні таєм-ного голосування або застосуванні рівноцінної процедури вільного голо-сування (на відміну від більшості міжнародних нормативно-правових актів, Копенгагенський документ не абсолютизує принципу таємного голосування). Процедура підрахунку голосів і повідомлення про неї повинні бути чесними, а офіційні результати — опубліковані.

Документ проголошує загальне і рівне виборче право для дорослого населення. Всі держави зобов’язані поважати право громадян добиватись політичних чи державних посад як безпосередньо, так і в якості представ-ників політичних партій чи організацій без будь-якої дискримінації. Крім того, повинна існувати можливість для окремих громадян чи суспільних груп створювати в умовах повної свободи свої політичні партії чи інші політичні організації. Завдання держав — надавати таким політичним партіям чи організаціям необхідні юридичні гарантії, які б дозволяли їм змагатись за владу на основі рівності перед законом і органами влади.28

Крім повторення вже раніше сформульованих положень міжна-родного виборчого права, Копенгагенський документ містить і ряд принци-пово нових норм і характеристик виборчого процесу. Так, в Документі наявна вимога про те, щоб всі мандати принаймні в одній палаті парламенту були об’єктом вільного змагання кандидатів в ході всенародних виборів. Це означає, що у випадку існування однопалатного парламенту в країні, він мусить формуватись шляхом виборів. У випадку функціонування в державі двопалатного парламенту, хоча б одна палата повинна формуватись через вибори.

Копенгагенський документ регулює проведення виборчих кампаній, які повинні відбуватись в атмосфері свободи і гласності. Забороняються адміністративні дії, насильство чи залякування, метою яких є утримування політичних партій та кандидатів від вільної репрезентації своїх поглядів і оцінок, які виборцям утруднювали б знайомство з ними і обговорювати їх чи голосувати вільно, без страху бути покараними.29 Документ містить вимогу до держав не встановлювати будь-яких бар’єрів для безперешкодного доступу до ЗМІ всіх, хто бажає взяти участь у виборчому процесі. Держави повинні

27 Перший протокол до Європейської конвенції з прав людини від 20 березня 1952 р., http://www.eli.org.ua/legalization/ 2/2367, (доступ: 29.03.2012). 28 Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ от 29 июня 1990 г., http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page =1&n-reg=994_082, (доступ: 29.03.2012). 29 Там само.


гарантувати, що обрані кандидати належним чином вступлять на посаду і зможуть там залишатись до закінчення встановленого законом строку.

Крім того, в Копенгагенському документі вперше в історії міжна-родного виборчого права проголошується необхідність присутності як націо-нальних, так й іноземних спостерігачів, що підвищує рівень авторитетності виборчого процесу для держав, в яких він проходить. Тому держави повинні запрошувати спостерігачів з інших країн чи приватних установ і організацій, які виявлять бажання здійснювати спостереження за виборами. Більше того, спостереження не повинно обмежуватися виборами загальнонаціонального рівня, а здійснюватись і стосовно місцевих виборів. У свою чергу, міжнародні спостерігачі повинні взяти на себе зобов’язання не втручатися в хід виборчого процесу.30 Хоча Копенгагенський документ не деталізує принципів прове-дення спостереження, не визначає статус самих спостерігачів та ін., його по-ложення стало кроком вперед у забезпеченні принципу гласних виборів.

Ще одним важливим джерелом міжнародного виборчого права можна вважати Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи «Про участь громадян у місцевому публічному житті» від 6 грудня 2001 р. Розглядаючи проблеми участі громадян у місцевих виборах, Документ дає рекомендації державам-учасницям перевіряти: «… функціонування місцевих виборчих систем з ме-тою визначення, чи є в них якісь серйозні вади або домовленості про участь в голосуванні, що може відвертати певні групи населення від голосування, та розглянути можливість виправлення цих вад або домовленостей».31

В Рекомендації декларується необхідність всіма засобами сприяти участі громадян у виборах: при потребі проводити інформаційні кампанії з метою роз’яснення суті голосування, а також заохочувати громадськість реє-струватися для участі в голосуванні. При необхідності рекомендується про-водити вибіркові інформаційні кампанії, спрямовані на певні сегменти сус-пільства. Крім того, з метою збільшення рівня участі громадян у виборах потрібно перевіряти реєстрацію виборців і виявляти, чи є якісь проблеми стосовно певних категорій або груп населення, які мало цікавляться вибо-рами.32

Для того, щоб зробити вибори більш зручними для громадян, Реко-мендація пропонує державам-учасницям розглянути наступні заходи:

переглянути, як працюють виборчі дільниці, звертаючи увагу, зокрема, на їхню кількість, доступність, години роботи тощо;

впровадити нові можливості голосування, які більше б відпові-дали прагненням громадян у кожній державі (дострокове голосування, голо-сування поштою, голосування на поштовій дільниці, електронне голосування тощо);

застосовувати конкретні форми допомоги (наприклад, інвалі-дам чи неписьменним особам) або інші спеціальні зручності щодо голосу-вання для певних категорій виборців (голосування за дорученням, голо-сування вдома, в лікарнях, казармах чи у в'язницях тощо).33

Документ розглядає і рекомендує державам впровадити конкретні кроки і заходи, спрямовані на заохочення жінок до участі у виборах.

30 Там само. 31 Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи «Про участь громадян у місце-вому публічному житті» від 6 грудня 2001 р., http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/-main.cgi?nreg=994_739, (доступ: 29.03.2012). 32 Там само. 33 Там само.


Пропонується розглянути можливість впровадження обов’язкової чи реко-мендованої системи квот щодо мінімальної кількості кандидатів однієї статі, які можуть бути внесені до виборчого списку, а також — введення для жінок квоти місць в місцевих органах влади. Ще однією пропозицією державам є розгляд питання щодо зменшення вікового цензу для активного і пасивного виборчого права.34

Важливим міжнародним документом, який регулює принцип загаль-них виборів, є Резолюція ПАРЄ «Про ліквідацію обмежень на право голосу» від 25 червня 2005 р. Документ підкреслює, що наявність активного і паси-вного виборчого права є важливою умовою збереження інших основних громадських і політичних прав людини. Тому ПАРЄ пропонує державам пере-глянути всі існуючі обмеження виборчого права і відмінити ті з них, які більше не є необхідними і пропорційними для досягнення законних цілей. Зокрема, документ обґрунтовує необхідність скасування наступних виборчих цензів:

1. Цензу громадянства. Оскільки всі резиденти зобов’язані платити місцеві податки, а рішення місцевої влади напряму впливає на їхнє життя, ПАРЄ вимагає надати на місцевих виборах активне і пасивне виборче право всім резидентам незалежно від їх громадянства чи національності. Що стосується загальнонаціональних виборів, то тут ПАРЄ вважає доцільним здійснювати прив’язку виборчих прав до громадянства. У випадку, коли особа є громадянином декількох країн, вона повинна мати право вільно вибирати в якій державі вона бажає реалізувати своє виборче право.

2. Морального цензу. ПАРЄ вважає необґрунтованим позбавлення осіб, які засуджені за кримінальні злочини, права голосу. Тим більш необ-ґрунтованою, на думку ПАРЄ, є позиція, коли засуджені вже і після виходу з тюрми ще певний час позбавлені виборчих прав. Оскільки кінцевою метою кримінального покарання є перевиховання засуджених з метою їх повер-нення в суспільство зі всіма правами і обов’язками, ПАРЄ пропонує державам застосовувати більш сучасний підхід до цієї проблематики: обмеження вибор-чих прав повинно застосовуватись лише у випадку, коли особа вчинила злочин у відношенні до демократичного процесу. До цієї категорії злочинів ПАРЄ відносить фальсифікацію виборів, протиправний тиск на виборців чи кандидатів, участь у терористичній діяльності, військовому заколоті та ін., якщо ці злочини встановлені рішенням суду.

3. Військового цензу. Згідно документу необхідність демократичного контролю над збройними силами не повинна використовуватись як оправ-дання для позбавлення виборчих прав військовослужбовців. Тому ПАРЄ ви-магає від держав переглянути існуючі обмеження виборчих прав військових з метою відміни тих обмежень, які більше не є необхідними і пропорційними для досягнення законної мети.

4. Вікового цензу. ПАРЄ пропонує державам-учасницям знизити віко-вий ценз щодо активного виборчого права до 18 р. і не більше 25 р. для па-сивного виборчого права.

5. Цензу осілості. Документ рекомендує державам надати виборче пра-во всім громадянам, не встановлюючи вимог щодо місця проживання.35

34 Там само. 35 Резолюция Парламентской Ассамблеи Совета Европы «Об устранении ограни-чений на право голоса» от 24 июня 2005 г., http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/-main.cgi?nreg=994_715, (доступ: 29.03.2012).


Крім того, ПАРЄ вимагає від держав-учасниць забезпечення виборчих прав громадян, які проживають за кордоном, на загальнонаціональних вибо-рах. Вони повинні вжити необхідних заходів для забезпечення виборчих прав цих громадян: дозволити голосувати заочно (поштою), в консульствах чи з допомогою електронних засобів. Держави повинні для цього співпрацювати між собою і з цією метою не створювати штучних перешкод на шляху ефек-тивної реалізації виборчих прав іноземців, які проживають на їхній території.

В Резолюції ПАРЄ акцентується увага на важливості забезпечення виборчих прав вразливих категорій населення: інвалідів, військовослуж-бовців, осіб, що проживають в домах престарілих. Звідси необхідно забез-печити умови, які б дозволили уникнути необґрунтованого впливу на них осіб, що доглядають за вищезгаданими категоріями громадян або є їхніми начальниками, а також забезпечити таємницю їх волевиявлення. Загалом, на думку ПАРЄ: «… пріоритет повинен віддаватись наданню ефективних вільних і рівних виборчих прав максимально великій кількості громадян, незалежно від їх етнічного походження, місця проживання, стану здоров’я, статусу військовослужбовця чи наявності судимості».36

Регіональні європейські документи з виборчого права, як засвідчує аналіз, є більш деталізованими, ніж універсальні. Крім розгляду базових демократичних принципів виборів вони акцентують значну увагу на дода-ткових та процесуальних демократичних принципах виборів. Проте, на нашу думку, Україні необхідно використати міжнародний правовий досвід, аку-мульований як в універсальних, так і регіональних нормативно-правових актах для демократизації виборчої практики в нашій державі.

Buchyn M., Legal Regulations Governing Democratic Election Prin-ciples: the International Experience

The paper examines legal aspects of regulating democratic election principles un-der the international electoral law. The author analyzes universal and regional in-ternational normative legal acts for the purpose of legal regulation of democratic principles as a necessary condition for democratization of the electoral process and political regime in Ukraine

36 Там само.

12/2012 XXXXXXXXX SOCIOLOGIA 109

Piotr Długosz

Uniwersytet Rzeszowski, Państwowa Wyższa Szkoła Wschodnioeuropejska,

Przemyśl, Rzeszów

Polska i Ukraińska młodzież wobec przemian społecznych

Wstęp

Zainteresowanie młodzieżą po obu stronach granicy polsko-ukraińskiej jest w ostatnich latach duże. Na to wskazują wydawane publikacje, które są poświęcone młodzieży. W Polsce pojawił się raport ,,Młodzi 2011”, w którym to została pokaza-na polska młodzież na tle młodzieży z innych krajów1. Głównym celem przygotowa-nego raportu było przedstawienie sytuacji polskiej młodzieży i problemów przed jakimi ona stoi. W raporcie znalazły się też rekomendacje, które miałyby pozwolić na rozwiązanie tych problemów w przyszłości. Na Ukrainie również wydano ważny dokument ,,Молодь в умовах становлення незалежної України(1991-2011р.p.)”, który pokazuje sytuację młodzieży ukraińskiej i problemy z jakimi musi sobie pora-dzić2.

Można zapytać o motywy zainteresowania władzy i polityków młodzieżą w obu krajach. Być może jest tak, iż władze kierują się pragmatyzmem i starają się poznać problemy młodzieży po to aby ewentualnie uprzedzić niezadowolenie tej kategorii społecznej. Niezadowolona młodzież w tym przypadku może kontestować porządek społeczny. Tak było w przypadku protestów przeciw AKTA w Polsce. In-nym powodem zdobywania wiedzy o młodzieży może być chęć wykorzystania po-tencjału i energii młodego pokolenia do dokończenia modernizacji. Polska jak też Ukraina przechodzą głęboką transformację i siły, które zaczynały transformację są już obecnie zmęczone tym dziełem, co widać po temperaturze politycznych sporów. Waśnie partyjne, kłótnie i spory na temat dróg modernizacji są obecne w Polsce i na Ukrainie. Być może są one naturalne na tym etapie rozwoju demokracji w obu kra-jach. Nie mniej jednak mogą w znaczny sposób wpływać na stosunek obywateli do państwa. Chaos aksjonormatywny, brak stabilizacji i ciągłości tworzą anomię i po-

1 K. Szafraniec, Młodzi 2011. Warszawa 2011. 2 Молодь в умовах становлення незалежної України(1991-2011р.p.). Київ – 2012.

110 Piotr Długosz

garszają funkcjonowanie całego systemu społecznego3. Szczególnie ta sytuacja może być niekorzystna dla młodzieży, która wchodzi w okres wykuwania tożsamości. Niepewność i chaos aksjonormatywny mogą osłabiać legitymizacje do władzy i wpływać negatywnie na budowanie społeczeństwa obywatelskiego.

Wejście obu państw w system światowy rodzi również poważne wyzwania ekonomiczne. Dobrze to widać w obecnej sytuacji światowego kryzysu, który rów-nież ma wpływ na funkcjonowanie krajowych gospodarek i szczególnie dotyka ryn-ków pracy, które są dla młodzieży newralgiczne ze względu na znaczenie pracy w nadawaniu statusu młodzieży.

Można rzec, że mamy wspólne korzenie, w tym sensie, że razem wyszliśmy na początku lat 80-ych z państw Bloku Wschodniego i przechodzimy żmudną i trudną drogę do wolnego rynku i demokracji.

Miejsce obu państw na ścieżce modernizacji w pewnym przybliżeniu poka-zuje indeks Human Developmen Index (HDI). W roku 2011 Polska znajdowała na miejscu 39 (0,813) a Ukraina ulokowała się dalej na 76(0,729) [4]4. Polska w tej klasyfikacji jest zaliczana do państw wysoko rozwiniętych a Ukraina do średnio rozwiniętych. Jednakże kiedy weźmiemy pod uwagę indeks demokracji to Polska znajduje się na 48 pozycji a Ukraina na 67 miejscu. Mimo różnych pozycji w klasy-fikacji oba państwa należą do państw o demokracji wadliwej5.

Oba państwa wybrały nieco inne ścieżki modernizacji, aczkolwiek wydaje się, iż cel jest ten sam. Można powiedzieć, że modernizacja różne ma oblicza w Pol-sce i na Ukrainie. Oba kraje podążają własnymi drogami i niestety w trakcie tej żmudnej wędrówki pojawiły się dodatkowe kłopoty i zawirowania zarówno w Euro-pie i na Świecie. Starsza generacja, która rozpoczęła transformację i uczestniczyła w rozmontowaniu socjalizmu i budowaniu podstaw gospodarki wolnorynkowej i de-mokracji powoli odchodzi na boczny tor. Brakuje jej już wigoru i w znacznej mierze swoje siły marnuje na wewnętrzne spory. W tej sytuacji naturalnym sprzymierzeń-cem przemian i siłą, która może dokończyć przebudowy systemu społecznego bę-dzie młodzież.

Młodzież jak pisał Karl Mannheim stanowi ukryte zasoby, które można wy-korzystać do społecznej przebudowy. Szczególnie siły witalne młodzieży są wyko-rzystywane w społeczeństwach dynamicznych. Mannheim uważał też, iż młode pokolenie może być narzędziem zmiany i posiada potencjał innowacji. Stanowi ono odmładzającą siłę dla całego społeczeństwa6.

Obecnie w warunkach szybkich zmian społecznych młodzież jest ujmowana jako ta kategoria społeczna, która niesie ze sobą nowe wartości, nowe sposoby osią-gania celów. Społeczeństwa zdominowane przez młodzież będą w łatwiejszy sposób przystosowywać się do wszechogarniających zmian. Szczególnie jest to potrzebne tym społeczeństwom, które podążają w kierunku społeczeństw nowoczesnych i przechodzą transformację. Tutaj jak zauważa Piotr Sztompka, zmiana pokolenio-wa jest niezbędnym czynnikiem zakończenia zmiany społecznej sukcesem. Jest to widoczne w krajach Europy Środkowo-Wschodniej, w których dokonywały się w ostatnich latach głębokie i gwałtowne przemiany7.

Celem niniejszego artykułu jest rozpoznanie tych sił witalnych i potencjału młodego pokolenia w obu krajach. Głównym pytaniem na które będzie poszukiwa-

3R. Merton, Teoria socjologiczna i struktura społeczna, Warszawa 2002. 4 http://hdr.undp.org/en/media/HDR_2011_EN_Tables.pdf [data dostępu 20.08.2012]. 5 http://pl.wikipedia.org/wiki/Wska%C5%BAnik_demokracji[data dostępu 20.08.2012]. 6K. Mannheim, Problem młodzieży w nowoczesnym społeczeństwie, [w:] Młodzież jako problem i wyzwanie ponowoczesności, K. Szafraniec (red.), Toruń 2011, s. 15. 7 P. Sztompka, Trauma wielkiej zmiany, Warszawa 2000.

Polska i Ukraińska młodzież wobec przemian społecznych 111

na odpowiedź jest to czy młoda generacja jest w stanie włączyć się w procesy prze-mian i na ile jej właściwości mogą pomóc lub zaszkodzić zachodzącym przeobraże-niom. Również istotne będzie pytanie o różnice i podobieństwa pomiędzy młodzie-żą po obu stronach granicy? Czy jest tak, że młodzież znajdująca się w orbicie globa-lizacji ma podobne postawy czy może większe znaczenie w kształtowaniu charakteru społecznego mają uwarunkowania ekonomiczne, kulturowe i historycz-ne. Próba odpowiedzi na te pytania zostanie udzielona przy pomocy danych sonda-żowych pochodzących z European Social Survey realizowanego w 2010r8. Charakterystyka badanej zbiorowości

Młodzież można definiować w ten sposób, że będą to osobnicy między dzie-ciństwem a dorosłością. Dolna granica jest wyznaczana przez dojrzewanie płciowe a górna poprzez założenie rodziny lub podjęcie pracy9. Jednakże w czasach późnej nowoczesności sytuacja młodzieży znacznie się zmieniła. Obniża się dolna granica dojrzewania płciowego i wydłuża wiek, w którym młodzież podejmuje pracę czy zakłada rodzinę. Część młodzieży żyje samodzielnie i nigdy nie zakłada rodziny. Sytuacja na rynku pracy też jest trudna i obecnie młodzi ludzie mają coraz większe kłopoty z uzyskaniem pierwszej pracy. Nawet absolwenci szkół wyższych są bezro-botni. Na Ukrainie jest ich 16%, a w Polsce 13%.

Różne są kryteria wiekowe w określaniu tej kategorii społecznej. Na Ukra-inie w 2011r. zamieszkiwało 14 547 371 młodych ludzi między 14 a 35 rokiem życia i młodzież stanowiła 32% ogółu mieszkańców10. W Polsce młodzieży między 15-29 rokiem życia było w 2010r. 8 661 540. Młodzież stanowiła 23% ogółu mieszkańców i sytuowało Polskę powyżej średniej dla krajów Unii Europejskiej (19%)11.

Korzystając z danych zastanych do młodzieży będziemy zaliczać responden-tów między 16 a 29 rokiem życia. Dane wykorzystane w artykule pochodzą z Euro-pean Social Survey. Badania zrealizowano w 2010r.w 26 państwach europejskich po raz piąty i miały one charakter sondażowy. Na Ukrainie wielkość całej próby liczyła 1931 osób a w Polsce 1751. W analizach uwzględniono tylko przedział re-spondentów między 16-29 rokiem czyli brano pod uwagę odpowiedzi ludzi młodych urodzonych między 1982r. a 1996r. W Polsce respondentów spełniających te kryte-ria było 495, na Ukrainie 335.

W badanej próbie znalazło się 50% kobiet i 50% mężczyzn. Takie proporcje płci były w obu krajach. W dużym mieście zamieszkiwało 30% młodzieży polskiej i 35% młodzieży ukraińskiej. Na przedmieściach i obrzeżach miast mieszkało 4% Polaków i 2% Ukraińców. W średnim i małym mieście zbadano 30% młodzieży polskiej i 32% młodzieży ukraińskiej. We wsi zamieszkiwało 37% Polaków i 31% Ukraińców.

Kolejne dane pokazują jak wyglądał status socjalny badanej młodzieży. Pra-cowało 42% młodych Polaków i 40% Ukraińców. Odbywało naukę 41% responden-tów w Polsce i 27% na Ukrainie. Bezrobotnymi aktywnie poszukującymi pracy było 6% polskiej i 10% ukraińskiej młodzieży. Bezrobotnymi nieposzukującymi pracy było 3% z Polski i 4% z Ukrainy. W Polsce 1% młodych było rencistami. Na zasiłku przebywało 1% młodych Ukraińców. Zajmowało się domem, opieką dziećmi lub innymi osobami 6% w Polsce i 16% na Ukrainie.

Generalnie sytuacja na rynku pracy jest podobna w Polsce i na Ukrainie. Dane pokazują, iż polska młodzież częściej się uczy niż młodzież ukraińska. Z kolei

8 http://www.europeansocialsurvey.org/ [data dostępu 20.08.2012]. 9 K. Szafraniec, Młode pokolenie a nowy ustrój, Warszawa 2010. 10 Молодь в умовах становлення... , s.9. 11 K. Szafraniec, Młode pokolenie........., s.70.

112 Piotr Długosz

na Ukrainie więcej młodzieży zajmowało się domem, co może świadczyć o braku opieki instytucjonalnej państwa nad rodziną lub może to oznaczać niższe aspiracje zawodowe ukraińskiej młodzieży. Być może młodzież ukraińska ma wyższy wskaź-nik kolektywizmu. A młodzież polska jest bardziej indywidualistyczna, jest nasta-wiona na karierę i zaspokajanie swoich potrzeb.

Spośród ankietowanych pracujących większość pracowała jako pracownicy najemni 92%, prace na własny rachunek miało 6%, w firmie rodzinnej pracowało 2%. Nie było w tym przypadku różnic między obiema badanymi grupami młodzie-ży.

Sytuacja prawna i bezpieczeństwo zatrudnienia młodzieży znacznie się róż-niły w poszczególnych krajach. Na czas nieokreślony miało umowy 36% polskiej mło-dzieży i 70% młodzieży ukraińskiej. Zatrudnienie na czas określony miało 52% pol-skiej młodzieży i 9% ukraińskiej młodzieży. Bez umowy pracowało 12% młodych Polaków i 22% młodych Ukraińców.

Młodzież polska wydaje się, iż ma mniej pewne warunki zatrudnienia, gdyż zdecydowanie rzadziej niż sąsiedzi posiada umowę na czas nieokreślony. Stabilność i bezpieczeństwo zatrudnienia częściej występuje na Ukrainie. Jednakże aż 1/5 młodych Ukraińców pracuje na czarno co stawia w bardzo niekorzystnej sytuacji młodych ludzi. Można skonstatować, iż ,,śmieciowe umowy” doskwierają młodzieży polskiej, a praca ,,na czarno” młodym Ukraińcom.

W administracji rządowej lub samorządowej pracowało 7% młodzieży pol-skiej i 3% młodzieży ukraińskiej. W instytucjach sektora publicznego edukacja, opieka zdrowotna zatrudniono 7% Polaków i 10% Ukraińców. W firmach państwo-wych, spółkach skarbu państwa było zatrudnionych 5% młodzieży w Polsce i 20% na Ukrainie. W prywatnych firmach pracowało 75% młodzieży polskiej i 58% mło-dzieży ukraińskiej. Własne firmy miało 4% młodych Polaków i 7% młodych Ukraiń-ców.

Dane pokazują, iż tam gdzie dominuje sektor prywatny czyli w Polsce mło-dzież pracuje w tym sektorze, a na Ukrainie częściej młodzi znajdują zatrudnienie w firmach państwowych. Z kolei w pytaniu o motywację w pracy, młodzież polska częściej wybierał odpowiedzi, które wskazywałyby na motyw samorealizacji i roz-woju, a młodzież ukraińska częściej wskazywała na chęć utrzymania pracy i podnie-sienie pensji. Może to świadczyć o materialistycznych postawach młodzieży ukraiń-skiej i postmaterialistycznych młodzieży polskiej.

W warunkach braku pracy lub w sytuacji, kiedy wynagrodzenie jest bardzo niskie często podejmowana jest decyzja o emigracji za granicę. W ostatnich dniach w Polsce znowu pojawiła się informacja, iż kryzys i wysokie bezrobocie w Polsce wywołają kolejną falę emigracji. Do tej pory szacuje się, iż z Polski wyjechało 2,5 milona. obywateli12. Na Ukrainie liczba emigrantów jest szacowana na 2,5 do 3 milionów.

W sondażu wśród badanej młodzieży za granicę w ciągu ubiegłych 10 lat do pracy na okres 6 miesięcy lub dłużej wyjeżdżało 14% młodzieży z Polski i 3% z Ukrainy. Dane te pokazują, iż częściej młodzież polska ruszała na emigrację. Być może łatwiej w Polsce wyjechać na zachód, a Ukraińcy muszą mieć wizy. Ewentual-nie zostaje im bezwizowa emigracja do Rosji.

O gorszej sytuacji młodzieży ukraińskiej na rynku pracy mogą też świadczyć kolejne dane. Wśród ankietowanych bezrobotnymi kiedykolwiek było 37% młodych

12 http://www.ekonomia24.pl/artykul/9,924634-Nowa-fala-emigracji.html. [data dostępu 20.08.2012].


z Ukrainy i 27% z Polski. Reakcją na niepewną sytuację na rynku pracy mogą być kursy i szkolenia. Pozwalają one podnieść kwalifikacje. Nieco częściej z takiej formy podnoszenia kwalifikacji korzystali młodzi Polacy 25% niż młodzi Ukraińcy 16%.

Na koniec tej charakterystyki zostanie pokazana ocena sytuacji materialnej przez badanych. O tym, że w domach żyje się dostatnio przekonanych było 16% Polaków i 5% Ukraińców. Daje sobie radę przy obecnych dochodach – na taką od-powiedź wskazało 66% młodzieży w Polsce i 25% młodzieży na Ukrainie. Z trudem daje sobie radę 16% gospodarstw w Polsce i 47% na Ukrainie. Nie może sobie pora-dzić finansowo aż 22% na Ukrainie i 1% w Polsce.

Dane wskazują, że w wielu kwestiach polska i ukraińska młodzież jest po-dobna. Jednakże młodzież Ukraińska żyje w zdecydowanie gorszych warunkach materialnych niż młodzież Polska. To poczucie deprywacji ekonomicznej młodzieży ukraińskiej może negatywnie rzutować na wiele postaw i stosunek do państwa. Mimo, że na Ukrainie sytuacja zawodowa młodzieży jest podobna do występującej w Polsce, to kondycja materialna gospodarstw domowych jest zdecydowanie gor-sza. Młodzież wobec systemu

Zaufanie jak pisał Piotr Sztompka to podstawa społeczeństwa i demokra-cji13. Zaufanie jest o tyle ważne, że stanowi jeden z elementów kapitału społecznego na zwracał uwagę Robert Putnam14. Społeczeństwa, które mają wyższy poziom ka-pitału społecznego lepiej się rozwijają. Niewątpliwie zaufanie jest potrzebne kiedy społeczeństwo przechodzi gwałtowne zmiany społeczne. Z analiz Sztompki wynika, iż społeczeństwa państw Europu Środkowo-Wschodniej są pod wpływem traumy wielkiej zmiany i jednym z jej symptomów jest brak zaufania15. Z wielu badań wyni-ka, iż Ukraina i Polska należą do państw z najniższym poziomem zaufania w Euro-pie16.

Wyniki analiz pokazują, iż wśród młodzieży zaufanie osobowe nie jest wy-sokie17. Częściej młodzi Ukraińcy(4,38) niż Polacy(5,30) twierdzą, że ludzie przy nadarzającej się okazji mogą wykorzystać drugiego człowieka. Również statystycz-nie istotne były różnice w przypadku opinii, że większości ludzi można ufać. Tutaj znowu większym sceptycyzmem wykazali się Ukraińcy(4,12) niż Polacy(4,69).

Zatem jak pokazują wyniki badań młodzież ukraińska ma mniejsze zaufanie do ludzi i tym samym niższy poziom kapitału społecznego, który jest tak potrzebny do modernizacji.

W ESS są od lat zadawane pytania, które mogą być wskaźnikiem zaufania instytucjonalnego. Odpowiedzi na nie są dobrym wskaźnikiem zaufania do systemu społecznego. Już na wstępie można zaznaczyć, iż w przypadku każdego z pytań za-chodziły różnice istotne statystycznie pomiędzy obiema grupami.

Największa różnica pomiędzy Polską i Ukrainą zachodzi w przypadku za-ufania do policji i systemu prawnego. Średnia zaufania do policji wśród polskiej młodzieży wynosiła (5,12), a wśród ukraińskiej była znacząco niższa (2,73)18. Analo-gicznie było z zaufaniem do systemu prawnego. W Polsce średnia zaufania wyniosła

13 P. Sztompka, Zaufanie, Kraków 2007. 14 R. Putnam, Demokracja w działaniu, Kraków 1995. 15 P. Sztompka, Trauma wielkiej zmiany....wyd. cyt. 16 H. Domański, Społeczeństwo europejskie, Warszawa 2009 17 Skala do pomiaru zaufania przyjmowała następujące wartości: 0 całkowity brak zaufania, 10 pełne zaufanie. 18 Skala do pomiaru zaufania przyjmowała następujące wartości: 0 całkowity brak zaufania, 10 pełne zaufanie.

114 Piotr Długosz

(4,65), a na Ukrainie (2,65). W Polsce zaufanie do sejmu wyniosło (3,50), na Ukra-inie (2,13). Pozostałe różnice nie są już takie duże miedzy obiema grupami, aczkol-wiek są one istotne statystycznie. W przypadku zaufania do ONZ polska młodzież uzyskała (5,61) a Ukraińska (4,31). W Polsce zaufanie do partii politycznych wynio-sło (2,78) na Ukrainie (1,88). Na skali zaufania do polityków polska młodzież uzy-skała (2,71), ukraińska (1,72). Najmniejsza różnica w poziomie zaufania pomiędzy obiema grupami pojawiła się w przypadku Parlamentu Europejskiego. Średnia dla polskiej młodzieży wynosiła (5,11), dla ukraińskiej (4,16).

O poziomie zaufania do państwa może też dużo powiedzieć odpowiedź na pytanie o korupcję wśród policji19. Młodzież polska uzyskała wartość 5,04 a ukraiń-ska 7,24.

Mimo, że młodzież ogólnie ma wysokie deficyty zaufania to dodatkowo te deficyty rosną wśród ukraińskiej młodzieży. Widać wyraźnie, że jest niski poziom legitymizacji systemu na co wskazuje przede wszystkim niskie zaufanie do policji i systemu prawnego. Niewątpliwie na te kultury cynizmu na Ukrainie wpływ mają wydarzenia z ostatnich lat, które nie sprzyjają budowaniu zaufania do systemu poli-tycznego. Chodzi tutaj o spektakularne protesty opozycji przeciwko fałszerstwom wyborczym w 2004r. w Kijowie pod nazwą ,,Pomarańczowa Rewolucja” i inne zawi-rowania polityczne jakie pojawiają się na Ukrainie20.

Z badań wynika, że niższy poziom zaufania na Ukrainie niż w Polsce może wynikać z dużego poczucia bezradności i bezsilności wobec państwa21. Władza a szczególnie jej decyzje wobec opozycji tego zaufania nie odbudowują. Zatem jak widać, tam gdzie ten kapitał społeczny jest potrzebny występuje jego deficyt. Trud-no będzie Ukrainie wykorzystać energię młodych ludzi do budowania nowoczesne-go państwa, gdyż występuje tutaj wyraźna blokada kulturowa. Brak zaufania i legi-tymizacji władzy może w znaczny sposób utrudniać dalszy udział młodzieży w mo-dernizacji i poparciu zmian. Ewentualnie młodzież na Ukrainie może być kontestatorem obecnego porządku społeczno-politycznego. Zresztą o nastawieniu do systemu politycznego mówić będą wyniki kolejnych analiz.

W pytaniu na temat zainteresowania polityką jedna czwarta młodzieży twierdzi, że się nią interesuje. Pozostała część młodzieży raczej nie wyrażała zainte-resowania tą sferą. Przy czym jeśli porównamy odpowiedzi obu zbiorowości, to wtedy widać, że niechęć do polityki częściej pojawia się wśród ukraińskiej niż pol-skiej młodzieży. Współczynnik korelacji dla tych zmiennych wynosił (r=0,147)22.

Deklaracje młodzieży na temat zainteresowania polityką pokazują niechęć i obojętność ankietowanych. W odpowiedziach na kolejne pytanie widać, iż znowu pojawiają się różnice między analizowanymi grupami. Po pierwsze, około 40% młodych uczestniczyło w ostatnich wyborach do swoich parlamentów. Zatem jest to wyższy odsetek niż ten, który deklaruje zainteresowanie polityką. Widocznie nie wszyscy młodzi muszą się interesować polityką aby brać udział wyborach. Niekiedy jak to pokazuje przykład kampanii wyborczej z Polski w 2007r. udział w wyborach wymuszony był prze różne kampanie typu, ,,zabierz babci dowód”, które miały

19 Skala przybierała wartości od 0 do 10, gdzie 0 oznaczało brak korupcji a 10 pełną korup-cję. 20 Badania były realizowane w 2010r. Po aresztowaniu i procesie Julii Tymoszeko byłej pre-mier, a w czasie Pomarańczowej Rewolucji przeciwniczki obecnego prezydenta Wiktora Janukowicza to zaufanie jeszcze może się obniżyć. 21 J. Konieczna, Wartości polityczne w okresie transformacji w Polsce, Na Ukrainie i w in-nych krajach Europy Wschodniej. [w:]Polacy wśród Europejczyków. A. Jasińska-Kania, M. Marody, Warszawa 2002,s.129. 22 Wszystkie wartości korelacji są istotne statystycznie na poziomie 0,05.


zwiększyć frekwencję i zapewnić poparcie partii, z którą sympatyzowały główne media23.

Z odpowiedzi wynika, iż na Ukrainie w ostatnich wyborach uczestniczyło 59%, a w Polsce 47%. Większy udział młodzieży ukraińskiej można tłumaczyć tym, iż ogólna sytuacja niezadowolenia i chaosu jaki panuje w związku z różnymi pertur-bacjami politycznymi wywołuje u tej młodzieży chęć zmiany tego stanu rzeczy i udają się ona częściej do urn niż młodzi Polacy.

Kolejnym elementem udziału w sferze publicznej młodzieży jest działalność w różnych akcjach obywatelskich na rzecz zmiany sytuacji politycznej we własnym kraju. W ESS jest siedem pytań, które mają diagnozować zaangażowanie obywatel-skie. Generalnie to zaangażowanie jest na bardzo niskim poziomie i praktycznie go nie widać w większości przypadków. W celu ukazania tego zjawiska został przygo-towany syntetyczny indeks zaangażowania obywatelskiego, który pokazuje ile dzia-łań zostało podejmowanych przez respondentów24. Ukraińska młodzież(0,20) ma niższy poziom zaangażowania obywatelskiego niż polska(0,50).

Na pytanie o to, czy jest jakaś partia, z którą czuliby się związani większość młodzieży mówi ,,nie”(77%). I w tym przypadku nie ma różnić między obiema gru-pami.

Do związków zawodowych należało 13% Ukraińców i 2% Polaków. W prze-szłości członkami związków zawodowych było 5% młodzieży ukraińskiej i 1% mło-dzieży polskiej. Dane te mogą potwierdzać wyższy poziom kolektywizmu wśród młodych Ukraińców. Młodzież polska tak jak zauważył Urlich Beck podlega proce-som indywidualizacji, które są charakterystyczne dla późnej nowoczesności25. Tak owszem werbalnie może różne akcje popierać, ale pod warunkiem, że sama w tym nie będzie uczestniczyć. Jakość życia

Kolejne analizy będą dotyczyć jakości życia młodzieży. Jest to ważna kwe-stia, która pokazuje w jakich warunkach formuje się młode pokolenie i gdzie do-chodzi do występowania napięć czy problemów. Korzystając z badań ESS można zaobserwować jak wyglądają warunki socjalizacyjne w obu krajach.

Z analiz wynika, iż jakość życia jest niższa na Ukrainie na co wskazują ana-lizy średnich z odpowiedzi na pytania ankiety26. Największa różnica wystąpiła w kwestii zadowolenia z gospodarki. W Polsce średnia wartość wyniosła (4,83), a na Ukrainie (2,63). Również istotne różnice dotyczyły zadowolenia z życia. Wśród młodzieży polskiej wartość zadowolenia wyniosła (7,60), a dla Ukraińców(5,49). Poziom zadowolenia z demokracji wśród polskiej młodzieży wynosił (5,36) a wśród

23 Szafraniec K, Młodzi 2011...wyd. cyt. 24 Wartość indeksu wynosiła od 0 do 7. 0 oznaczało brak jakichkolwiek działań, a 7 wszystkie podejmowane działania. W skłąd indeksy wchodziły następujące pytania: Contacted politi-cian or government official last 12 months; Worked in political party or action group last 12 months; Worked in another organisation or association last 12 months; Worn or displayed campaign badge/sticker last 12 months; Signed petition last 12 months; Taken part in lawful public demonstration last 12 months; Boycotted certain products last 12 months. 25 U. Beck, Społeczeństwo ryzyka. Warszawa 2002. 26Do pomiaru zmiennych jakości życia zastosowano 10 punktową skalę, gdzie 0 oznaczało maksymalny stres, a 10 maksymalne zadowolenie.

116 Piotr Długosz

ukraińskiej (3,31). W przypadku zadowolenia z rządu średnia ocena w Polsce wy-niosła (4,04), na Ukrainie(2,42).

W kolejnych pytaniach pytano o ocenę funkcjonowania systemu edukacyj-nego i służby zdrowia. Znowu lepsze oceny pojawiają się w Polsce, a gorsze na Ukrainie. Bardzo duża jest różnica w ocenie systemu edukacyjnego. Młodzi Polacy ocenili edukację na (6,19), a Ukraińcy na (4,20)27. Analogicznie jest ze służbą zdrowia, aczkolwiek te różnice nie są już takie duże. W Polsce służba zdrowia zosta-ła oceniona na (4,20) a na Ukrainie na (3,81).

Kolejne odpowiedzi dotyczyły postaw wobec różnych społecznych kwestii. W celu uproszczenia analiz skale zostały zredukowane i w opisie zostały wykorzy-stane odpowiedzi zdecydowanie się zgadzam i zgadzam się28.

Z twierdzeniem, iż rząd powinien podjąć działania na rzecz zmniejszenia różnic w dochodach zgadzało się 84% Ukraińców i 68% Polaków. Z opinią, że osoby o orientacji homoseksualnej, geje i lesbijki, powinny mieć swobodę układania sobie życia wg własnych przekonań zgodziło się 55% młodych Polaków i 42% młodych Ukraińców. Ze zdaniem, iż powinno się zakazać działalności partiom politycznym, które dążą do obalenia demokracji zgodziło się 61% Polaków i 45% Ukraińców. O tym, że przy rozwiązywaniu naszych problemów ekologicznych możemy liczyć na współczesną naukę przekonanych było 82% młodzieży polskiej i 62% młodzieży ukraińskiej.

Reasumując zebrane obserwacje można skonstatować, iż jakość życia na Ukrainie jest gorsza niż w Polsce. Na ten fakt wskazują odpowiedzi badanej mło-dzieży. Młodzież ukraińska dorasta w dużo mniej korzystnych warunkach socjaliza-cyjnych niż młodzież polska. Jest ona narażona na wielorakie deprywacje co widać w odpowiedziach. Być może stąd też dużo niższe zaufanie wśród tej młodzieży i niski poziom kapitału społecznego.

Jak pokazują wyniki badań młodzież ukraińska jest bardziej egalitarna niż młodzież polska. Młodzi Ukraińcy są też mniej tolerancyjni, częściej są skłonni ak-ceptować rozwiązania antydemokratyczne i mają mniejsze zaufanie do wiedzy na-ukowej. Młodzi Polacy w tych badaniach uchodzą za większych demokratów i ludzi bardziej tolerancyjnych, którzy w większym stopniu akceptują nierówności eko-nomiczne. Dane wskazują, iż młodzież w Polsce częściej niż młodzież Ukraińska przyjmuje orientacje postmaterilistyczne co jest warunkowane poziomem ekono-micznym danego państwa jak to ujmuje Ronald Inglehart29. Zakończenie

Kończąc prowadzone analizy należy zaznaczyć, iż młodzież polska i ukraiń-ska różni się w wielu badanych kwestiach i te różnice można odczytywać w perspek-tywie modernizacji. Z danych zebranych w trakcie badań wynika, iż różnice obiek-tywne nie są takie duże między obiema grupami młodzieży. Sytuacja na rynku pra-cy, zatrudnienie jest podobne. Wyraźnie różni się ocena warunków materialnych na niekorzyść młodzieży ukraińskiej.

Znaczne różnice między obiema grupami zostały zaobserwowane w sferze świadomości społecznej. Młodzież polska ma wyższy poziom zaufania niż młodzież ukraińska, częściej się interesuje polityką i podejmuje działania obywatelskie. Mło-dzież ukraińska za to częściej uczestniczy w wyborach. Być może jest to jedyna for-ma obywatelskiego zaangażowania generowanego negacją rzeczywistości społecz-

27 Skala przybierała wartości od 0 do 10, gdzie 0 oznaczało złą ocenę a 10 bardzo dobrą. 28 Skala składała się z następujących odpowiedzi: 1- Agree strongly;2- Agree;3- Neither agree nor disagree;4- Disagree;5- Disagree strongly. 29 R. Inglehart, Culture Shift in Advanced Industrial Society, Princeton 1990.


no-politycznej. Trzeba przypomnieć, iż fiasko Pomarańczowej Rewolucji może wśród młodzieży rodzić frustrację i chęć odcięcia się od polityki. Zawiedzione na-dzieje młodzieży ukraińskiej mogą w znaczny sposób rzutować na ten negatywny stosunek do państwa i rzeczywistości społeczno-politycznej. Również na ten stan rzeczy może mieć wpływ relatywna deprywacja zaobserwowana na Ukrainie. Gorsze warunki materialne, mniejsza siła nabywcza przy nieustannym oddziaływaniu spo-łeczeństwa konsumpcyjnego mogą rodzić frustracje i negatywne nastroje społeczne. Jakość życia jak pokazały wyniki badań została niżej oceniona na Ukrainie niż w Polsce. Do interpretacji zebranych wyników można też przywołać model osobo-wości nowoczesnej Aleksa Inklesa30. Człowiek nowoczesny jest otwarty na nowe doświadczenia, na zmiany i innowację. Jest też gotów do uczestnictwa w sferze publicznej i zdolny do tolerowania odmienności. Planuje, antycypuje i organizuje przyszłe działania zorientowane na zakładane cele. Prezentuje on głównie orienta-cję prezentystyczną i przyszłościową oraz jest skuteczny w rozwiązywaniu proble-mów i osiąganiu celów. Człowiek nowoczesny jest też ufny w regularność i przewi-dywalność życia społecznego. Wierzy w merytokrację i sprawiedliwe adekwatne do wkładu i kompetencji nagrody. Zainteresowany jest edukacją i kształceniem. Ma wysokie aspiracje edukacyjne, posiada szacunek dla godności drugiej osoby. Z ze-branych danych wynika, iż młodzież polska posiada więcej cech osobowości nowo-czesnej niż młodzież ukraińska. Częściej też młodzi Polacy wykazywali orientację postmaterialistyczną. W związku z tym można założyć, iż młodzież polska przecho-dzi zmiany nieco lepiej. Na Ukrainie jak pokazują wyniki badań młodzież trudniej znosi przemiany i w dużej mierze mogą negatywne skutki zmian dotykać tę właśnie grupę. Trudno zatem oczekiwać, by młodzież na Ukrainie stała się zwolennikiem obecnych przemian. Być może przy dalszej kumulacji negatywnych skutków dojdzie do kontestacji obecnego porządku albo zwiększy się emigracja, co dalej będzie osła-biać społeczeństwo31.

Długosz, P. Polish and Ukrainian Youth and Social Change

The article presents results of the research on youth in Poland and Ukraine carried out by the European Social Survey. The survey shows that the Polish youth differs a little from their Ukrainian counterparts. The Ukrainian youth have a lower level of personal and institutional confidence, assess their quality of live as lower, and evaluate their material situation as worse than the one of the Polish youth. This presents evidence of multi-dimensional deprivation among the Ukrainian youth. As indicated by the research, the difference in self-evaluation of life opportunities by the youth may result from political shocks of the recent years in Ukraine and differ-ent modernizational pathways of both societies.

30A. Inkeles, D.N. Smith, W stronę definicji człowieka nowoczesnego. [w:] Tradycja i nowo-czesność, J. Kurczewska, J. Szacki (red.), Warszawa 1984. 31 http://www.rp.pl/artykul/40,926859-Ukraincy-zaleja-Polske-.html [data dostępu 23.08.-2012].

12/2012 EDUKACJA 119

Галина Висоцька

Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв

Діяльність українців Польщі в культурній та освітній сферах (1989–2012 рр.)

Українці Польщі складають 0,08% всього населення країни і є четвер-

тою за чисельністю нацменшиною. Здебільшого представники меншини проживають у північно-західних регіонах країни, найбільше у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Існує велика кількість громадських об’єднань, які організовані українцями в Польщі для захисту власних прав та інтересів та для підтримки і розвитку культурних цінностей. Найбільшими організаціями є Об’єднання українців Польщі, Союз незалежної української молоді, Союз українців Підляшшя, Об’єднання лемків, Українське товариство у Любліні, Фонд св. Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові, Церковне братство св. Володимира, Українське вчительське товариство, Фонд української куль-тури, Українське лікарське товариство, Союз українок Польщі.1

На охороні прав нинішньої української меншини є Конституція Республіки Польща, в якій у пункті 1 статті 34 проголошено, що «Республіка Польща гарантує громадянам, що належать до національних і етнічних меншин, свободу поведінки і розвитку рідної мови, дотримання звичаїв і тра-дицій, розвитку власної культури».2 Пункт 2 цієї ж статті уточнює права меншин: «національні і етнічні меншини мають право до творення власних освітніх і культурних інституцій, організацій, які сприяють захисту релігійної ідентичності, а також участі у вирішення справ, що стосуються їх культурної спільноти».3

Польське законодавство поступово адаптується до європейських

1 Закордонне українство: утвердження української присутності в світі: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Реалізація в Закарпатській області державної політики співпраці із закордонними українцями: стан, проблеми, перспек-тиви». 14-15 травня 2008 року. / за ред. М.Ю. Моца (Гаврилешко). – Ужгород: Ліра, 2008. – 380 с. 2 Konstytucja Rzeczpospolitej Polski.− Warszawa, 2007.− Art. 35.− Punkt 1.– S. 10. 3 Там само, Punkt 2.– S. 10.

120 Галина Висоцька

напрацювань у галузі прав національних меншин. Ідеться про комплексне впровадження до внутрішнього права засад Європейської конвенції про охорону прав людини і головних свобод від листопада 1950 р. до заснування в січні 2000 р. управління Комісара до справ людини Ради Європи у січні 2000 р. Стосовно національних меншин важливе значення мають такі європейські документи, як Рамкова конвенція про охорону національних меншин, Європейська карта мов регіональних і національних меншин, а також Європейська громадянська конвенція.4

Нині українці проживають: у Вармінсько-Мазурському воєводстві – 11 88 осіб, у Західнопоморському – 3 703, Підкарпатському – 2 984, Поморсько-му – 2 831, Дольношльонському – 1 422, Підляському – 1 366, Любуському – 615, Мазовецькому – 679, Малопольському – 472, Люблінському – 389, Шльонському – 309 осіб.

Як громадяни Республіки Польща українці мають право на збере-ження національної ідентичності, розвиток власних традицій та вивчення рідної мови. До 1992 р. вивчення української мови в різних формах про-водилося на підставі наказу Міністра освіти № 67 від 21.12.1988 р., який уперше у післявоєнній Польщі давав змогу організувати таке навчання і робив можливим підтримання почуття етнічної та мовної самобутності. Юридичні акти до 2002 р. зобов’язували всі освітянські структури виконувати цей наказ.

Відповідно до нього, вивчення мови визнавалося необхідним для всіх груп національностей, що проживають на території Польщі, у тому числі – української меншини, врахування не тільки специфіки цієї меншини, але і її індивідуальні запити. Параграф 4 пункту 1 Наказу визначав, що «навчання рідної мови може здійснюватися в дошкільних закладах і школах із рідною мовою навчання, у дошкільних закладах та двомовних школах; у школах із додатковим навчанням рідної мови; у міжшкільних гуртках вивчення рідної мови».

Наказ міністра освіти визначав також спосіб фінансування освітніх комплексів і наголошував, що ці комплекси прирівнюються до громадських шкіл відповідного типу. Міністр освіти роз’яснював, що належить розуміти під поняттям «школа з рідною мовою викладання» – це навчальний заклад, де проводиться викладання мовою даної меншини, за винятком навчання польської мови і літератури та польської історії. Натомість в дошкільних закладах із рідною мовою навчання література та історія проводиться тільки мовою даної меншини.

Важливим правовим рішенням Міністерства освіти був запис про те, що «учні польської національності, які навчаються в школах, де заняття проводять на рідній мові меншини, можуть за заявою батьків вивчати цю мову, як обов’язкову іноземну мову». Цей правовий акт разом із тим наголошував на тому, що «…в школах з рідною мовою навчання для даної меншини шкільні атестати виписуються польською мово та мовою даної меншини».5

Із 1 січня 2003 р. введено в дію нові правові рішення, що стосуються навчання рідною мовою. Від 1 січня 2003 р. навчання рідною мовою націо-

4 Janusz G., Bajda P. Prawa mniejszości narodowych. Standardy europejskie.− Warszawa, 2000. − S. 34. 5 Wierzbicki A. Mniejszości narodowe i etniczne w Polsce. Status prawno-konstytucyjny // Porządek konstytucyjny w Polsce. Wybrane problemy / Redakcja naukowa: W. Jakubowski, T. Słomka.− Warszawa; Pułtusk, 2008.− S. 203−204.

Діяльність українців Польщі в культурній та освітній сферах … 121

нальних меншин визначає нове розпорядження Міністра освіти та спорту, яке є менш сприятливим від попереднього. Воно скасувало запис про те, що рідна мова належить до обов’язкових предметів, а також запис про дошкільні за-клади.

У 2000 р. в Польщі нараховувалося 620 шкіл та закладів із додат-ковою мовою меншин і їх відвідувало 41 905 учнів. У 136 закладах навчались 2 689 українців.

У 2003/2004 н. р. в 607 (1,8 % закладів у Польщі) школах націо-нальних меншин навчалося 48 797 учнів, що становило 0,8 % усіх учнів у Польщі. Крім того, навчання мов меншин проводилося в 43 міжшкільних навчальних закладах, а в 56 школах організовувалися додаткові заняття для ромів (циган).

У 2006/2007 шкільному році навчалося 49,0 тис. дітей і молоді. Крім того, ще 33,8 тис. навчалося в початкових школах і 13,7 тис.– у гімназіях). 6% всіх учнів цих шкіл становили діти та молодь української меншини.

Одним із найбільших освітніх закладів української національної меншини в Польщі є комплекс загальноосвітніх шкіл у м. Легніці, що бере початок із 1957 р. (гімназія – 66 учнів, ліцей – 42 учні). Найбільшим у Польщі вважається комплекс шкіл у Гурові Іловєцкім (гімназія – 56 учнів, ліцей 214 учнів, профільний ліцей – 23 учні), Комплекс загальноосвітніх шкіл у Бар-тошице, працює з 1999 р. і має всього 126 учнів; комплекс загальноосвітніх шкіл у Перемишлі функціонує з 1998 р. (початкова школа − 56 учнів, гімназія – 69, ліцей – 61 учень). Загальноосвітній комплекс у Білим Божі – єдина українська школа на Західному Помор’ї (початкова – 37 учнів, гімназія – 32 учні, ліцей – 54 учні).

У деяких регіонах відсутні освітні заклади, де вивчення української мови є бажаним у рамках освітньої мережі Польщі. Серед них: Люблінське, Мазовецьке, Шльонське, Лодзьке та Дольношльонське. Привертає увагу особливо Люблінське воєводство, в якому проживає достатня кількість пред-ставників української національної меншини і де школи могли б функціо-нувати, але їх не створюють.

Усі школи різних типів підлягають нагляду інспекторів освіти і на рівних правах з іншими національними представництвами отримують від-повідні освітні дотації. У рамках педагогічного контролю в 2002 р. був вида-ний «Інформатор атестата зрілості 2005 р. з української мови навчання, як мови меншини». Освітні заклади також контролюються різними предста-вниками органів місцевого самоврядування (гмін, повітів).6

Одним із найважливіших елементів навчання є наявність підруч-ників. Виданням українських версій займаються видавництва «Шкільне» та «Педагогічне». Підручники й допоміжні книжки для меншин видаються за рахунок державних коштів. Видавцем та розповсюджувачем виступає видавництво «Шкільне» й Акціонерна педагогічна спілка «ТЕЛЕЦЕНТРУМ» у Болонях.

У 1995-2007 рр. видавництва «Шкільне» та «Педагогічне» надру-кувало 22 назви підручників для учнів шкіл української меншини. Сім позицій перевидавалося повторно, із них три – у зміненій формі. Таким чи-ном, за період 1995-2007 рр. українські школи отримали 29 видань підруч-ників та посібників.

6 Radzik T. Prawa mniejszości narodowych. Standardy europejskie // Zeszyty naukowe Pu-ławskej Szkoły Wyższej. Zeszyt 2/2000.− Puławy, 2000.− S. 224−227.


Міністерство освіти та спорту Польщі за ці роки для всіх меншин виді-лило з державного бюджету на друкування: у 2001 р. – 2 599,6 тис. злотих; 2002 р. – 2 510,7 тис. злотих; 2003 р.– 1 499,9 тис. злотих; 2004 р. – 1 500 тис. злотих.7

Аналіз обов’язкових програм навчання на різних етапах, представ-лений видавництвом, дає підстави стверджувати, що школи для українських меншин не забезпечені повною мірою підручниками з усіх предметів. На цей факт звертала увагу Національна палата контролю у звіті, який стосувався Міністерства освіти та спорту. В ньому, зокрема, зазначено, що «від часу впровадження реформи системи освіти в 1999 р. дозволено тільки 19 програм навчання рідних мов для меншин із географії, історії країни походження меншин, у той час, як потреба була в 58 програмах для початкових шкіл, гімназій та ліцеїв. Жодна зі шкіл для меншин не мала повного комплекту підручників із тих предметів, які повинні розвивати почуття національної таетнічної самобутності».

На думку контролерів НПК, винними є директори шкіл, які не про-явили достатньої активності під час опрацювання відповідних програм навчання та воєводські відділи вдосконалення вчителів.

Звіт Національної палати контролю детально описує, що «…в комплексі шкіл у Гурові Іловецькім з українською мовою викладання, серед шести предметів, які мали підтримувати національну самобутність (ІІІ, ІV етап освіти), жодне із занять не відбулося на підставі програм навчання від 1999 р. Навчання історії та географії проводилось у формі окремих занять, а історія України вивчалася за програмою, прийнято ще до реформи 1999 р.».

Стан навчання українських меншин, які проживають у Польщі, й польської меншини, яка проживає в Україні, знайшли відображення у підписаних угодах між урядами Польщі й України. Прикладом цього може бути співпраця між Міністром освіти Польщі та Міністром освіти і науки України, започаткована в Гурові Іловецькім 2 липня 2001 р. Стаття 6 цього документа твердить, що обидві сторони забезпечать особам, які належать до української меншини і проживають на території Польщі, й особам, котрі належать до польської меншини і проживають на території України, всі умови для вивчення рідної мови, а також історії та культури в дошкільних закладах, початкових школах та загальноосвітніх ліцеях, у рамках системи освіти у Польщі й Україні та сприятимуть підвищенню рівня навчання цих пре-дметів. Ця угода відповідає Європейській карті регіональних мов і мов мен-шин, підписаній у Страсбурзі 5 листопада 1992 р.8

Українська мова вивчається також і у вищих навчальних закладах. У Варшавському університеті є кафедра україністики. Діє кафедра української філології в Ягеллонському університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської, Ще-цинському університеті, Університеті ім. Адама Міцкевича та у Вармінсько-Мазурському університеті. Факультативні заняття української мови прово-дяться у вищих педагогічних школах м. Жешова в м. Слупська. Проходять міждисциплінарні україністичні студії – спеціальність навчання в державній вищій східноєвропейській школі в Перемишлі.9

7 Chojnowski A., Bruski J. J. Wojna etniczna. Ukraina.− Warszawa: Wydawnictwo TRIO, 2006.− 409 s. 8 Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект.– К.: ІПЕіНД, 2000.– С. 159. 9 Закордонне українство: утвердження української присутності в світі: Матеріали між-народної науково-практичної конференції «Реалізація в Закарпатській області дер-


На сучасному етапі для української національної меншини надзви-чайно гостро стоїть проблема зниження рівня етнічної самоідентифікації. Про це свідчать результати перепису. Станом на кінець 1980-х рр. українці проживали на території 39 воєводств. Згідно із так званими «оціночними даними» вважалося, що українська меншина складає від 250 до 500 тисяч осіб. У довідниковій літературі та дослідженнях оперували чисельністю 300-350 тисяч осіб. Незважаючи на значне розпорошення, у Польщі можна було знайти села, в яких переважну більшість складали українці. У більшості ж місцевостей українці складали лише 5-15 % від загальної кількості мешканців. Однак, результати Загального перепису населення, проведеного в Польщі у 2000 р., в якому вперше після війни визначалася національна прина-лежність, показали набагато меншу чисельність українців – 30 957 осіб, з яких польське громадянство мали 27 172 особи. Можна виділити дві групи причин цього явища: перша – фомальні, зовнішні, і друга – фактичні, внутрішні. До формальних причин зараховуються ті, що стосувалися організації і здійснення процедури перепису. Під час проведення перепису непоодинокими випадками було автоматичне вписування до графи національності «поляк», при заповненні анкет використовувалися олівці, наявними були й інші порушення процедури перепису. До того ж, треба враховувати характер даних, отриманих у загальному переписі, оскільки вони спираються на етнічне само окреслювання. Етнічна самобутність у випадку осіб, які походять з національних меншин, є складною і неоднозначною властивістю, навіть коли вони залишаються в межах діяльності організацій, створених для підтримання зв’язку з культурою меншин. Можна припускати, що до організацій меншин входять люди, в яких по-різному розвинене почуття зв’язку з культурою відповідної етнонаціональної групи. Більше того, частина з них з об’єктивного погляду (змішані родини), мають більше, ніж одне етнічне походження. При цьому потрібно пам’ятати, що в ході перепису була можливість задекларувати лише одну національність, що у деяких випадках могло здаватися недостатнім.10

Асиміляція охопила українців, які проживають у різних частинах Польщі, як тих, що були переселені на північ і захід країни, так і тих, котрі повернулися до місць колишнього проживання. Зокрема, один з лідерів українського руху в Північній Польщі (на Кошалінщині) В. Серкіз відзначав зниження зацікавленості у вивченні української мови і робив прогноз, що за «10-15 років будуть ходити з мікрофоном і шукати, чи хтось знає українську мову, щоби щось там перекласти…».11 У свою чергу, на південному заході країни керівники Сяніцького відділу Об’єднання українців у Польщі (ОУП) Р. Ленкевич і М. Райтар зазначали, що національна свідомість українського населення є вкрай низькою. Місцевих українців характеризували пасивними і незацікавленими у громадському житті української спільноти. Незважаючи на те, що українці регіону проживають на землях, які вони населяли істо-

жавної політики співпраці із закордонними українцями: стан, проблеми, перспе-ктиви». 14-15 травня 2008 року. / за ред. М.Ю. Моца (Гаврилешко). – Ужгород: Ліра, 2008. – 380 с. 10 Wyznania religijne, stowarzyszenia narodowościowe i etniczne w Polsce 2000 – 2002. – Warszawa: Główny Urząd Statystyczny, 2003. – 359 s. 11 Andruszeczko P. Elementy kształtujące tożsamość i świadomość narodową Ukraińców w Polsce // Konteksty. Polska sztuka ludowa. Antropologia, kultura, etnografia, sztuka. – 1996. – № 3-4. – S. 149-154.


рично, все ж на їхню свідомість здійснило вплив вигнання, пізніше повер-нення, десятиліття неприхильного ставлення.12

Попри правові норми, які створюють умови для функціонування етно-національного шкільництва, у Польщі з початку 1990-х рр. була відсутня державна концепція розвитку шкільництва для української меншини. Це позначалося на фінансуванні, недостатній кількості навчальних матеріалів, навчального часу, методичного забезпечення, можливостей підвищення кваліфікації для вчителів.

Українські організації здійснювали вироблення дієвої програми культурно-освітніх заходів і залучення української молоді до організованого громадського національного життя. Слушно зауважувалося, що потрібно постійно організовувати найпростіші форми цих заходів. Серед них: розпо-всюдження української преси та книжки, у тому числі й з України, щотижневі зустрічі на лекціях, доповідях, презентаціях фільмів. Окремою важливою формою роботи виділялася організація урочистих вечорів, зустрічей з нагоди національних або релігійних свят. Ще одним напрямком роботи для ланок ОУП була розробка програм із залучення до громадського життя в структурах ОУП чи інших (молодіжних) організаціях молоді з середніх шкіл та студентів, котрі, потрапляючи із сіл до міста, поступово забували, що колись вивчали українську мову.13 Також проводились такі культурні заходи як щорічний фестиваль української культури «Кошалін», пластові дитячі табори, з 2010 року фестиваль «Бойківське літо», у травні Дні української культури, конкурс декламаторів «Поети України», щорічні літні етнографічні курси, фестиваль українського кіно.14

Завданням ОУП у вихованні духовного зв’язку молоді з українством вбачалося поглиблення співпраці з українськими молодіжними організа-ціями «Пластом» і СУНМ. До того ж важливим напрямком роботи стала співпраця з Українськими Церквами, оскільки зайняття нейтральної позиції щодо віросповідання своїх членів не означало відкидання виховного впливу, здійснюваного церквою.

Окреме місце в системі заходів, спрямованих на протидію асиміляції належить програмі «Повернення». Ідея такої програми виникла ще у першій половині дев’яностих років і тоді вона сприймалася значною частиною української спільноти буквально, як повернення на землі, з яких їх було виселено. Однак, аналіз внутрішніх та зовнішніх чинників, які визначали становище української спільноти, вказував, що практично реалізувати цю ідею надзвичайно складно. Тому згодом, у 2002 р., програму «Повернення» було представлено як цілий комплекс завдань, спрямованих на протидію полонізації.

Метою програми «Повернення» стало піднесення рівня національної свідомості та протидія процесові асиміляції. У зв’язку з цим ОУП взялося за реалізацію концепції переосмислення активності української громади, збереження українства навколо ідеї та практики повернення на рідні землі.

12 Гук Б. На рідній землі – вільніші // Наше слово. – 1994. – 19 червня. – С. 1, 6. 13 Редакційний «Круглий стіл», тобто яке наше майбутнє // Наше слово. – 1997. – 13 квітня. – С. 1, 6. 14 Закордонне українство: утвердження української присутності в світі: Матеріали між-народної науково-практичної конференції «Реалізація в Закарпатській області дер-жавної політики співпраці із закордонними українцями: стан, проблеми, перспе-ктиви». 14-15 травня 2008 року. / за ред. М.Ю. Моца (Гаврилешко). – Ужгород: Ліра, 2008. – 380 с.


Для української громади Польщі, поряд з іншими напрямками суспі-льної діяльності, активний розвиток культурно-мистецького життя допомагає збереженню почуття етнічної самобутності. Саме культурно-мистецький напрямок активності отримав можливість для розвитку зі створенням УСКТ. Серед аматорських художніх колективів спочатку найбільшою популярністю користувалися хори, вокальні секстети, квартети і тріо, драматичні та декла-маторські групи. Усі вони діяли на громадських засадах, оскільки український етнічній групі, попри всі зусилля, не вдалося створити професійного хору чи професійного театрального колективу. Від початку 1990-х рр. було засновано Фонд української культури, завданням якого стала допомога українській громаді у здобування коштів для реалізації культурних програм. Це завдання випливало з основної мети – підтримки громадської, культурної та освітньої діяльності українців Польщі. Крім головного відділення у Варшаві, утворено філії в Перемишлі і Щепині. Упродовж періоду свого існування фонд, очолюваний М. Лесівим та І. Щер-бою, провів низку заходів. Серед них – щорічні акції «Дітям Чорнобиля»; концерт, присвячений 60-ліття голодомору в Україні; виставка українського народного одягу в етнографічному музеї у Варшаві; різноманітні форми господарської діяльності; надання допомоги студентам; підтримка «Музею матеріальної культури Холмщини і Підляшшя».15 Українці в Польщі з кожним днем активніше ведуть свою діяльність. Історично склалося так, що українській меншині треба було подолати пере-шкоди для безперешкодної діяльності на території Республіки Польщі. Укра-їнці активно розвиваються у багатьох сферах життєдіяльності проте, в першу чергу, не забувають про збереження національних традицій і тому є акти-вними у культурній сфері. Постійно проводяться різні заходи, які знайомлять сусідів із нашим традиціями і підтримують національний дух українців. Не залишається без уваги і сфера освіти, адже вона є основою роз-витку людини. Доказом цього є можливість українців навчатися рідною мово-ю на території Польщі. Існує велика кількість українських шкіл. Підтри-мується не лише навчання школярів,а й студентів. Існує багато різноманітних програм, які дають українським студентам можливість здобувати нові знання та обмінюватись досвідом з іншими студентами в Польщі.

Vysotska, H. Activities of Ukrainians of Poland in Cultural and Educa-tional Spheres (1989–2012)

The article examines secondary and university levels of education which are granted to members of the Ukrainian minority in the Republic of Poland. The au-

15 Ukraincy w Polsce 1989-1993. Kalendarium. Dokumenty. Informacje / pod red. Mirosława Czecha. – Warszawa: ZUWP, 1993. – 318 s.


thor analyzes the content and the influence of cultural events on activities of Ukrainians in Poland. The paper presents conditions of involvement of the Ukrain-ian minority in Poland and explores certain difficulties that Ukrainians face when conducting their activities.

12/2012 RECENZJE, WYDARZENIA 127

Роман Грицьків

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів

Українська Повстанська Армія: польська історіографія проблеми

Історіографія — цілісний комплекс досліджень з відповідними складо-

вими: історіографічним та науково-організаційним процесами, тематичними і методологічними особливостями. Безперечно можна стверджувати, що до-слідження українсько-польських відносин є логічним продовженням взаємин обидвох народів, більше того в історії, як основній ідеологічній сфері, вони інколи стають продовженням колишніх протистоянь і суперечок.

Проблема УПА є стрижневим моментом для польських досліджень українсько-польських відносин.

Польської історіографія УПА формувалася та розвивалася в кон-кретних історичних умовах, під впливом методологічних, ідеологічних та світоглядних домінант.

У розвитку польських досліджень УПА варто виділити два основні пе-ріоди — комуністичний (середина 1950-х — кінець 1980-х – початок 1990-х) і сучасний.

В комуністичний період тематика стосунків між двома народами у 1939–1947 рр. спеціально не вивчалася, оскільки була ідеологічно не вигідн-ою і фактично замовчувалася. В УРСР не було жодних досліджень проблеми, натомість в Польській Народній Республіці, ці питання знайшли своє особли-ве відображення у висвітленні боротьби польської «народної» влади проти УПА1. Варто зауважити, що вивчення Української Повстанської Армії в ПНР попри відверті ідеологічні, політичні та національні упередження все ж не виходило за межі основних наукових принципів. З огляду на панівні підходи, дослідження питання проводилися у вигідній для комуністичного режиму тематиці та відзначалися систематичним відтворенням офіційного бачення проблеми. В комуністичний період проблема УПА була важливим елементом

1 Основні праці: Blum I., Z dziejów Wojska Polskiego w latach 1944–1948. – Warszawa, 1968; Dominiczak H., Wojska Ochrony Podranicza w latach 1945–1948. – Warszawa, 1971; Szcześniak A.B., Szota W.Z., Droga do nikąd: Dzialalnośc Organizacji Ukraińskich Nacio-nalistów i jej likwidacia w Polsce, Warszawa, 1973; Torzecki R., Kwestia ukraińska w poli-tyce III Rzeszy 1933–1945, Warszawa 1972; Сzapla J., Walka z OUN – UPA w latach 1944–1947 (Kureń “Zelezniaka”) // Z walk przeciwko zbrojnemy podziemiu 1944–1947 / Pod. red. M. Turlejska. – Warszawa, 1966. – S. 359–424.

128 Роман Грицьків

у системі державної пропаганди, вона відігравала одну з ключових ролей в про-цесі легітимації політичного режиму. В цей час у свідомості польського сус-пільства було вкорінено велику кількість стереотипних уявлень про україн-ський визвольний рух. Основні серед них — переконання про його колабо-раційний, антипольський та злочинний характер. В утвердженні цих стере-отипів провідну роль відіграла преса, художня і мемуарна література, а нау-кові роботи намагалися їх фактографічно обґрунтувати. Разом із цим, спо-відуючи принцип наукової об’єктивності, завдяки створеним під впливом політичних змін та загальних тенденцій у розвитку історичної науки умовам, польські історики подали ґрунтовний фактичний матеріал про діяльність українського підпілля на території Закерзоння.

В умовах тоталітарного режиму зміни у польській історичній науці бе-зпосередньо залежали від змін політичної ситуації в країні. Взявши це до уваги та врахувавши загальні тенденції розвитку польської комуністичної історіографії, можна виділити три етапи розвитку досліджень історії УПА в ПНР:

I. Kінець 1950-х – початок 1970-х рр. У цей час у результаті значних суспільно-політичних перетворень у Польщі задля історичної легітимації комуністичного режиму було вперше порушено питання УПА. Вивчати проб-лему почали військові історики у рамках політично нав’язаної тематики боро-тьби «народної» влади проти реакційного підпілля у 1944–1948 рр. Характ-ерною рисою цього етапу була поступова систематизація та онаучнення досл-іджень, що зумовлювалося тодішніми тенденціями у розвитку польської історичної науки і політичним курсом керівництва держави.

ІІ. Перша половина 1970-х рр. Тоді під впливом чергових суспільно-політичних змін (які значно послабили ідеологічний контроль над істо-ричними дослідженнями) було суттєво поглиблено дослідження проблеми. З’явилися перші, спеціально присвячені темі українського визвольного руху 1930-х – 1940-х рр. роботи, які, фактично, поставили під сумнів ключові тези комуністичного трактування УПА. Характерними рисами цього етапу були: пріоритетне дотримання принципів академічної науки, фактографічно виче-рпне висвітлення порушеної проблеми, а також відверті репресії щодо наук-ової продукції. Перша половина 1970-х рр. була апогеєм польських комуні-стичних досліджень про УПА.

ІІІ. Кінець 1970-х — друга половина 1980-х рр. Етап деградації польсь-кої історіографії УПА під тиском політичних обставин. Ця деградація про-йшла дві фази. Перша — замовчування або лише поверхові згадки про укр-аїнське підпілля (початок 1980-х). Друга — переведення досліджень проблеми у поширений в СРСР жанр пропагандистської публіцистики (друга половина 1980-х). На загал, цей етап засвідчив панування догматичних поглядів на історію УПА2.

2 Детальніше про польську історіографію комуністичного періоду див.: Грицьків Р., Діяльність Української Повстанської Армії у висвітленні польської історіографії (період Польської народної республіки) // Україна: культурна спадщина, націон-альна свідомість, державність. – Вип. 16: Ювілейний збірник на пошану Івана Пат-ера / НАН України, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича; голова редколегії Я. Ісаєвич, відповідальний редактор О. Аркуша. – Львів, 2008. – С. 517–527; Трухан М., Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі. – Львів, 1992; Цепенда І.Е., Операція „Вісла” в польській історіографії // Український історичний журнал, 2002. – № 3. – С.84–93; Krwawy W., Антологія польської антиупівської іст-оричної белетристики доби Польської Народної Республіки // Вісник Закерзоння,

Українська Повстанська Армія: польськаі сторіографія проблеми 129

Разом з цим потрібно відзначити, що в час, який окреслюється, як — комуністичний період, певну роботу в напрямку вивчення українсько-поль-ських стосунків розгорнули еміграційні та діаспорні осередки. Порушення тематики українсько-польських стосунків 1943–1947 рр., в діаспорі часто зу-мовлювалося виключно політичними обставинами. Усвідомлюючи немин-учість і значущість подальших політичних змін у світі, польські та українські еміграційні діячі прагнули домогтися українсько-польського порозуміння в майбутньому. Проблематика часто порушувалася у публіцистиці та на шп-альтах провідних часописів «Kultura», «Zeszyty historyczne» та «Сучасність»3. Характерно, що пріоритетною темою були порозуміння, які вдалося досяг-нути обидвом народам у 1939–1947 рр. Варто підкреслити, що науково-куль-турні взаємини між українськими та польськими середовищами згодом на-дали потужний імпульс для переосмислення найтрагічніших сторінок спільної історії.

Переломним моментом у розвитку історіографії стало падіння на-прикінці 1980-х на початку 1990-х років комуністичних режимів. Нові пол-ітичні умови дозволили історикам переосмислити складні питання минулого. Під впливом суспільного інтересу та політичної необхідності відбувся перегл-яд попереднього бачення історії, розпочалося вивчення раніше замовчуваних тем із одночасним спростованням фальсифікацій комуністичної пропаганди.

В сучасному періоді варто виділити чотири етапи розвитку історіогра-фії.

І. Кінець 1980х — середина 1990х — етап активного перегляду комуністичних концепцій історії.

В цей час у Польщі з’явилися перші дослідження українсько-поль-ських стосунків 1939–1947 рр. Насамперед в цих роботах історики висвітлю-вали невідомі факти міжнаціональних взаємин і спростовували сформовані комуністичною пропагандою стереотипи про УПА та АК. Під впливом постк-омуністичних настроїв та процесу демократизації початку 1990-х, основним гаслом досліджень став заклик, — попри складний і трагічний історичний досвід, домогтися в нових політичних умовах порозуміння між незалежними Польщею та Україною. Прикладом такого компромісу історики вважали до-мовленості між українським та польським підпіллями у 1945 р. на території південно-східної Польщі про спільну боротьбу проти комуністичного ре-жиму4.

2002. – № 7-8-9. – С. 135–168; Motyka G., O niektórych trudnościach badania konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1943–1947 // Kultura i Spoleczeństwo. – 1993. – Nr. 4. – S. 163–169; Motyka G., Obraz Ukraińca w literaturze Polski Ludowej // Polska-Ukraina spo-tkanie kultur / Materiały z sesji naukowej pod red. T. Stegnera. Gdańsk, 1997. S. 104–112; Sowa А.L., Akcja „Wisła” w polskiej historiografii aktualne problemy badawсze // Akcja “Wisła”, pod red. J. Pisulińskiego, Warszawa, 2003. – S. 12–25. та ін. 3 Poland and Ukraine. Past and Present, Edmonton, 1980; Berdychowska B., Emigracujne mоsty (Kultura polska na łamach „Suczasnosti” i ukraińska na łamach „Kultury” paryż-skiej) // Polska – Ukraina spotkanie kultur / Materiały z sesji naukowej pod red. T. Stegne-ra. – Gdańsk, 1997. – S. 114–120; Sztendera J., W poszukaniu porozumienia. Podziemie ukrainske i polskie w latach 1945–1947. Współpraca pomiędzy UPA i WiN // Zeszuty Hi-storuczne, 1985. – Z. 71. – S. 153–177; Sprawa ukraińska // Zeszytu Historyczne, 1985. – Z. 71. – S. 121–153 та ін. 4 Torzecki R., Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993; Ковалевський З., Польське питання у післявоєнній стратегії Української Повстанської Армії // Волинь і Холмщина: польсько-укра-їнське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Гол. ред.


Тоді ж свою активну діяльність розпочали й польські дослідники укр-аїнського походження. Вони численними, насамперед документальними пуб-лікаціями, прагнули переконати польське суспільство і державу в тому, щоб засудити акцію «Вісла», як факт етнічної чистки, а також визнати заслуги УПА, — як захисника українського населення Закерзоння5. Натомість у се-редовищі ветеранів Армії Крайової розпочався процес так званого «докуме-нтування» фактів злочинів українських націоналістів проти польського нас-елення на Волині у 1943 р., для подальшого осудження ОУН і УПА, як «зло-чинних» організацій6.

Викликана цими позиціями полеміка довкола проблеми УПА зумови-ла формування відповідних історіографічних напрямів. Умовно ці напрями можна окреслити, як — «науковий», напрям представлений дослідниками українського походження і «традиційний».

ІІ. Середина 1990-х – 1997 р. — етап поглиблення досліджень ук-раїнсько-польських стосунків у контексті відзначення 50-ї річниці акції «Ві-сла».

Характерною ознакою цього періоду є стрімке загострення полеміки між усіма історіографічними напрямами та бажання, з одного боку, глибше висвітлити складні питання минулого, а з іншого, переконати протилежну сторону у помилковості їхніх поглядів.

Зокрема тоді на шпальтах «Газети виборчої» (та інших польських час-описів) розгорілася гостра суперечка між польськими та українськими гро-мадськими діячами, а також читачами газети про українсько-польські вза-ємини і зокрема проблему УПА.7 Спеціально запрошені експерти (польські та українські інтелектуальні авторитети) та численні дописувачі, фактично в умовах прямого газетного ефіру обговорювали найскладніші та най-різноманітніші питання міжнаціональних взаємин. У польському суспільстві виник справжній ажіотаж довкола українсько-польських стосунків.

З наближенням 50-ї річниці акції «Вісла» ( яку відзначили у 1997 роц-і) ситуація досягла свого апогею. Представники української громади, сподіва-лися, що в умовах тотальних демократичних перетворень в Польщі (по-в’язаних з процесом євроінтеграції), їм вдасться домогтися офіційного осу-дження польською владою операції «Вісла» та зміни ставлення до УПА. Натомість значна частина польського суспільства вважала за необхідне встати

кол. Я.Ісаєвич. – Львів, 2003 (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). – С. 285–333; Lukaszów J. [Olszanski T.A.] Walki polsko-ukraińskie 1943–1947 // Zeszyty Hi-storyczne. – 1989. – Z. 90. – S. 159–199; 5 Закерзоння. Спомини вояків УПА / підгот. Б. Гук. – Варшава, 1996–2000. – Т. 1–4; Akcja “Wisła” / Dokumenty opracowal E.Misylo. – Warszawa, 1993; Siwicki M., Dzieje kon-fliktow polsko-ukraińskich. – Warszawa, 1994. – T.1–3; Гук Б., УПА та українська громада в післявоєнній Польщі // Вісник Закерзоння, 2002. – № 7-8-9. – С. 17–26; У своїх засадах УПА не мала вписаної капітуляції. Розмова з Євгеном Місилом // Вісник Закерзоння, 2002. – № 7-8-9. – С. 58–79 та ін..

6 Zbrodnie nacjonalistow ukraińskich dokonane na ludności polskej na Wołyniu 1939–1945 / Oprac. J. Turowski, W. Siemaszko. – Warszawa, 1990; Siemaszko W. Stan badań nad terrorem ukraińskim na Wołyniu w latach 1939–1944 // Polacy o Ukraińcach, Ukraińcy o Polakach. Materiały z sesji naukowej, Gdańsk 8–9 maja 1992 r. / Pod. red. T. Stegnera. – Gdańsk, 1993. – S. 174–185. 7 Див. напр.: Ożog M.E., Stosunki polsko-ukraińskie w swietle publicystyki polskiej lat dziewięćdziesiątych // Polska i Ukraina po II wojnie światowej / pod red. W. Bonusiaka, Rzeszów 1998, S. 311–325.


на захист своїх національних інтересів і захистити польське реноме та історію від ініційованого українською меншиною перегляду.

В таких умовах польське суспільство і держава опинилися на сво-єрідному світоглядному роздоріжжі. З одного боку намагаючись відповідати усім вимогам кандидата на членство в Євросоюзі (член ЄС із 2004 року), по-ляки прагнули забезпечити нацменшинам гідні права, у тому числі (а в украї-нському випадку насамперед) право на власну історичну пам’ять, її вільне поширення та визнання. Натомість з іншого, поляки не могли себе публічно осудити, і напевне, пожертвувати своєю гідністю та переконаннями.

У цій ситуації, представники «традиційного» напряму, як вони вва-жають, вирішили врятувати національну честь поляків. Для цього було орг-анізовано цілий ряд заходів та опубліковано чимало досліджень, під своєрідним гаслом-тезою — «перед акцією «Вісла» була Волинь»8.

Суть цієї тези зводилася до двох основних постулатів: Перше, причиною операції «Вісла», безпосередньо чи опосередкова-

но, були «злочини» українських націоналістів на Волині. Друге, польський «злочин» 1947 року не йде у жодне порівняння із

українською «різнею» поляків на Волині («акту геноциду», «винищення», «злочину проти людства» і тд.), що відповідно повинно спонукати до осудж-ення саме останнього.

Вироблена теза базувалася на елементарній логічній схемі: кожна по-дія має свою причину; є «більш» і «менш» криваві події; є вчинки зумовлені «справжньою» (наприклад державною) необхідністю або причиною, а є вч-инки, які не мають такої необхідності, чи причини; щось можна виправдати, а щось не можна виправдовувати у жодному разі.

Ключовим елементом запропонованої «традиціоналістами» зміни су-спільних акцентів та оцінок історичних подій, стало оперування тезою про «заплановане» «винищення», «деполонізацію» на Волині. Сплановане фі-зичне знищення народу, геноцид — це найбільший злочин, — злочин проти людства, він не лише не може бути виправданим, але й повинен каратися. Отже, це не поляки «повинні» визнавати свої «злочини» проти українців, а навпаки, українці «мають» покаятися за вчинене полякам.

Таким чином, змінюючи акценти, «традиційні» дослідники намаг-алися не лише унеможливити негативний вплив 50-ї річниці акції «Вісла» на реноме польської держави і народу, але й домогтися від української сторони, а у перспективі й від світової громадськості визнати і засудити «злочини» ОУН та УПА9.

Активно спопуляризована «традиціоналістами» теза, одразу ж викли-кала реакцію «наукового» напряму історіографії. В основному представлений новим поколінням істориків цей напрям апелював до конкретних історичних умов українсько-польських відносин10.

8 Див. напр.: Filar W., «Burza» na Wolyniy z dziejów 27 Wolyńskiej dywizji Piechoty Armii Krajowej., Warszawa, 1997. 330 s.; Przed akcją «Wisła» był Wołyń / Oprac. red. W. Filar. Warszawa, 2000. 186 s. та ін.. 9 Filar W., Rozważania i polemiki w sprawie operacji «Wisła» // Przed akcją «Wisła» był Wołyń / Oprac. red. W. Filar. Warszawa, 2000 (1997), S.126–137. 10 Див. напр.: Motyka G., Tak bylo w Bieszczadach: Walki polsko-ukraińskie 1943–1948. Warszawa, 1999. s. 552; Motyka G., Wnuk R. “Pany” i “rezuny”. Wspolpraca AK – WIN i UPA w latach 1945–1947. Warszawa, 1997. 234 s.; Motyka G., O niektórych…, S. 163–169; Motyka G., Od Wołynia do akcji „Wisła” // Więź, Marzec. 1998. N. 3. S. 109–207 та ін.


Дослідники наголошували на суттєвих відмінностях між подіями 1943 року на Волині та 1944–1947 рр. на території південно-східної Польщі. Виявл-ені відмінності дозволили не лише спростувати відверто спрощені історичні тези і логічні схеми, але й справді зробити суттєво інші оцінки діяльності ОУН і УПА.

Проаналізувавши події 1943–1947 рр. представники «наукового» на-пряму зробили висновки, що українсько-польські відносини цього часу ск-ладаються з двох різних періодів, періодів які відрізнялися ставленням УПА до польського населення, періодів які мали відмінні причини, умови, а відтак і відповідальні за них сторони.

Для прикладу, якщо у Західній Україні, ці взаємини відзначилися ба-жанням ОУН і УПА (заради гарантування українських державотворчих інтер-есів) «позбутися» польського населення, а також наявністю немаловажних факторів німецької окупації, радянських диверсійно-партизанських загонів і польського підпілля. То на Закерзонні, позначились боротьбою українського підпілля, в тому числі й разом із своїми польськими союзниками, проти ра-дянського режиму, а також бажанням польської комуністичної влади виріш-ити питання української меншини в новій польській державі. Таким чином обидві сторони несуть повну відповідальність за цей конфлікт, кожна за свій період.

Щодо оцінки ОУН і УПА, то історики зазначили, що УПА — це націо-нально-визвольні організації, які насамперед боролися проти нацистського і комуністичного режимів (в т.ч. польського «народного») і відображали де-ржавницькі прагнення українського народу того часу. Тому й оцінка цих стру-ктур повинна бути відповідною.

Полеміка, яка розгорнулася довкола проблем УПА та операції «Вісла» набувала дедалі гостріших форм. Цілком ймовірно, що надалі вона могла досить негативно позначитися на розвитку українсько-польських відносини. Однак завдяки ініціативі українських та польських істориків, а також твере-зому підходу керівництва обидвох держав цього вдалося уникнути. Виходом із ситуації було обрано невластиву до цього часу форму наукових дискусій, — міжнародні наукові семінари.

Під егідою Світового Союзу воїнів АК, осередку «Карта» та Об’єднання українців в Польщі, за сприяння Військового Історичного Інституту, Луцького та Львівського університетів, починаючи з 1996 року розпочали свою роботу семінари — «Україна — Польща: важкі питання». Перед учасниками цього наукового форуму — українськими та польськими істориками ставилися за-вдання об’єктивно та комплексно вивчити проблему українсько-польських відносин періоду Другої світової війни; віднайти в українській та польській історичній науці спільні й відмінні позиції щодо окремих аспектів даної пр-облеми; подолати (бодай частково) обопільні стереотипи та упередження. Результатом співпраці українських і польських науковців стали численні матеріали присвячені питанню українсько-польських стосунків.11 Вже сам факт зустрічі науковців з Польщі та України став запорукою значного поступу всіх подальших досліджень проблеми. Крім того учасники семінарів ввели в науковий обіг дуже багато унікальних матеріалів, а також розгорнули ґрун-товну наукову дискусію.

11 Детальніше див.: Грицьків Р., Історіографічне значення матеріалів „Україна-Польща: важкі питання” у дослідженні історії Української Повстанської Армії пе-ріоду Другої світової війни // Український визвольний рух / Відп. Ред. В. В’ятрович. Львів, 2003. З. 1. С. 190–203.


Разом із цим не підлягає сумніву й інше, організатори семінарів, як з української, так і польської сторони, крім наукових, сподівалися також й на політичні результати заходу.

Якщо мова йде про польську сторону, то як уже зазначалося, важ-ливим елементом розпочатого «традиціоналістами» процесу зміни акцентів, було апелювання до української сторони з вимогою визнати «злочини» українських націоналістів проти польського населення. У цьому контексті, дуже перспективною виглядала можливість безпосередньо, віч-на-віч, дове-сти українським дослідникам їх неправоту та домогтися відповідного розка-яння.12

ІІІ. 1997–2003 рр. — етап ознаменований відзначенням 60-ї річниці подій на Волині.

Основною характеристикою цього часу було прагнення значної час-тини польського суспільства домогтися від української сторони визнання на найвищому державному рівні, факту «злочинів» ОУН і УПА проти польського населення. У цьому контексті можна простежити дві основні тенденції вивче-ння українсько-польських стосунків.

Перша, представлена «традиційним» напрямом історіографії. Голов-ною тезою напряму в цей час стало переконання, що події 1943 року на Во-лині варто трактувати, не лише, як заплановане знищення, але й, як неза-перечний факт геноциду («людиновбивства») мирного польського населення Волині. Основним способом обґрунтування цієї тези, дослідники обрали пу-блікацію свідчень безпосередніх учасників подій.

Повністю довіряючи спогадам поляків-мешканців Волині, «тради-ціоналісти» переконалися, що події, які розгорнулися на Волині у 1939–1944 рр. були «спланованим» українськими націоналістами заходом ліквідації національних меншин. На їхню думку, цей захід був «особливо жорстоким» («звірячим»), ідеологічно та політично «обґрунтованим» актом «поголовного винищення» цивільного польського населення. Саме тому українська сторона не лише має покаятися за вчинене тоді, але й повністю засудити діяльність ОУН і УПА на державному рівні.13

Другу тенденцію відображали представники «наукового» напряму. На відміну від попереднього бачення проблеми, історики зосередились на ком-плексному вивченні теми, пошуку історичної правди14.

12Детальніше див. напр.: Żupański A., Droga do prawdy o wydarzeniach na Woły-

niu. – Toruń, 2006. – s. 370; Palski Z., Polityczne, ekonomiczne i narodowościowo-demograficzne następstwa operacji “Wisła” // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały VIII międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny swiatowej” / Oprac. red. R. Niedzielko. Warszawa, 2001. – T. 8. – S. 201; Jasiak M., Geneza i przebieg akcji “Wisła” // Там само. – S. 151. 13 Див напр.: Siemaszko W., Siemaszko E., Ludobójstwo dokonane przed nacjonalistów ukraińskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939–1945, Warszawa, 2000. T. 1–2. 1440 s. А також: Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Гол. ред. кол. Я.Ісаєвич. Львів, 2003(Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). 813 с.; Царук Я., Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район / вступна стаття Я.Ісаєвича. – Львів: Інститут українознавства НАН України, 2003. – 189 с. 14 Див. напр.: Akcja „Wisła” / Pod red. J. Pisulińskiego. – Warszawa, 2003, s. 220; Antypol-ska akcja OUN–UPA 1943–1944. Fakty i interpretacje / Red. Nauk. G. Motyka i D. Libion-ka. – Warszawa, 2003. 166 s., Stosunki polsko-ukrainskie w latach 1939–1947. Teki eduka-


Зокрема, аналізуючи цілий масив українських, польських, німецьких та радянських джерел, дослідники переконують, що ситуація яка склалася на Волині у 1943 році насправді не була такою простою, як її часто уявляють. Розвиток подій там відбувався під впливом цілого ряду факторів, і в значній мірі був ситуативним. Для прикладу, одну з визначальних ролей у розвитку міжнаціонального протистояння відіграли позиції німецької та радянської сторони, які вбачали в цих подіях власні вигоди (розпорошення та нейтра-лізацію сил українського та польського національних підпіль, використання цих підпільних формувань для боротьби з власними ворогами і зрештою повну (в радянському випадку) дестабілізацію ситуації в регіоні, а фактично хаос).

Також однією з основних проблем, які зумовили протистояння, був «невдалий» історичний досвід українсько-польських відносин, зокрема у між-воєнний період.

Однак найбільший вплив на загострення ситуації, мала неможливість (в цей час) порозуміння між обома сторонами, щодо питання співіснування української та польської держав та їхніх кордонів. Без зміни своїх політичних переконань, українці та поляки очевидно були приречені на протистояння.

На думку представників «наукового» напряму, «антипольська акція», яку розгорнули відділи УПА на Волині у 1943 р., була наслідком об’єднання «бандерівцями» українських сил. В цих умовах українці розпочали тотальну боротьбу проти своїх можливих ворогів, в тому числі й поляків (усунення яких розглядалось однією з умов незалежної України). Як наслідок, в зале-жності від ситуації та ініціативи місцевих командирів, польське населення виганялося зі своїх домівок або піддавалося збройному терору.

Однією з основних частин запропонованого бачення, виступила не-обхідність порозуміння між сьогоднішніми поколіннями поляків та українців. Саме вони, через неупереджене ставлення та розуміння усіх складностей міжнаціональних відносин, мусять подолати минулі незгоди.

2003 рік відзначився небувалим інтересом до подій на Волині. В По-льщі та Україні, було проведено величезну кількість заходів. Їхнім логічним завершенням стало вшанування жертв українсько-польського конфлікту 11 липня 2003 року в селі Павлівка Волинської області, на якому президенти обох держав Алєксандр Кваснєвський та Леонід Кучма виступили зі спільною заявою — «Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині».

Варто наголосити, що важливим фактором активізації досліджень українсько-польських досліджень в цей час, виступило створення у 1998 р. польського Інституту національної пам’яті — державної наукової установи, що займається вивченням злочинів і репресій проти польських громадян.

ІV. 2003–2009 — етап академізації досліджень. Цей час характеризується поступовим і логічним «затиханням» укра-

їнсько-польських дискусій, зосередженням більше на наукових, аніж полі-тичних аспектах проблеми. Зокрема дві річниці — 60-та акції «Вісла» та 65-та

cyjne IPN. Materiały dla nauczyciela. Materiały dla ucznia. Karty / Oprac. A. Jaczynska, G. Motyka, M. Zaraczkowski. Warszawa, 2002, s. 16, s. 64, s. 40; Motyka G., Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939–1953 w zależności od przynależności etnicz-nej, państwowej i religijnej // Tygiel narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczpospolitej 1939–1953 / Praca zbiorowa pod red. K. Jasiwiecza. – Warszawa–Londyn, 2002. – S. 279–407.


Волинської трагедії, вже не мали такого значення на розвиток бібліографії, як попередні.

Обидва напрями історіографії зосередилися на детальнішому, доку-ментальному вивченню теми. Однак, якщо у випадку «наукового» напряму, ми спостерігаємо чіткий процес «академізації» досліджень проблеми (урізно-манітнення тематики, розширення джерельної бази, інституювання дослі-джень, формування історичних шкіл та ін..)15, то «традиційний» напрям, як звично зосередився в основному на збиранні та публікації свідчень очевидців подій.16 У випадку з «традиціоналістами», також спостерігається певне не-вдоволення результатом відзначення 60-ї річниці подій на Волині, а саме відсутністю офіційного вибачення української сторони та осудження діяль-ності ОУН та УПА.

V. 2009–2013 — етап глобалізації/ етап популяризації історії проблеми українсько-польських відносин.

Характеризується появою «нової» українсько-польської дискусії з при-воду «невідомої історії» та її тотальної популяризації в обох спільнотах і світі. Переосмислення проблеми в контексті т.зв. «правильної» оцінки подій 1943–1947 рр. з точки зору людських цінностей, осудження і виправдання. Спо-стерігається тенденція до наукової публіцистики, загальності, фрагментар-ності, часто необґрунтованості припущень, домінування авторського бачення. Заміна наукових пріоритетів, бажанням корегування суспільного сприйняття проблеми. Сьогодні дослідники прагнуть бути почутими і зрозумілими в сус-пільстві, бути популярними і авторитетними. Зокрема Г. Мотика визнає право українців пам’ятати про тих, хто боровся за свободу своєї Батьківщини, але пропонує також замислитися над питанням: чи всі методи, що вико-ристовувалися в боротьбі за незалежність, виправдані? 17.

В польській історіографії УПА, можна виділити наступні жанри: істо-ричні дослідження (монографії, збірники матеріалів і статей, статті), документальні видання (збірники документів, списки учасників підпіль та списки жертв конфлікту, пропам’ятні і пом’янні книги), Мемуарно-доку-ментальні видання (спогади, збірники спогадів, збірники свідчень учасників подій), Фактографічно-мемуарні видання (збірники де на основі свідчень та документів намагаються встановити факти, хронологічні видання), Публі-цистика (публіцистичні твори, статті в газетах), белетристика.

Серед осередків, які продукують нові дослідження можна виокремити: наукові та освітні установи, громадські наукові організації і середовища, об’єднання ветеранів, державні структури. Поряд з науковими (об’єктивним вивченням та висвітленням проблеми; подоланням упереджених та нена-

15 Див. напр.: Hałagida I., Prowokacja „Zenona”. Geneza, przebieg i skutki operacji MBP o kryptonimie „C-1” przeciwko banderowskiej frakcji OUN i wywiadowi brytyjskiemu (1950–1954). – Warszawa 2005. – s. 318; Motyka G., Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. – Warszawa, 2006. – s. 728; Partacz Cz., Łada K., Polska wobec ukraińskich dążeń niepodle-głościowych w czasie II wojny światowej. – Toruń, 2004. – s. 412; Ziemie Wschodnie. Ra-porty biura Wschodniego Delegatury Rządu na Kraj 1943–1944 / Wstęp, wybór i opraco-wanie M. Adamczyk, J. Gmitruk, A. Koseski. – Warszawa – Pułtusk: Oficyna Wydawnicza ASPRA-JR, 2005. – 256 s. та ін. 16 Див. напр.: Konieczny Z., Stosunki polsko-ukraińskie na ziemiach obecnej Polski w la-tach 1918–1947 / Red. S. Siekierka. – Wrocław, 2006. – 536 s. 17 Motyka G., W kręgu „Łun w Bieszczadach”. Szkice z najnowszej historii polskich Biesz-czad, – Warszawa, 2009; Motyka G., Od rzezi wołyńskiej do akcji Wisła, Kraków 2011.


укових підходів; введенням до наукового обігу якомога більшої кількості джерел; оприлюдненням раніше невідомих чи таємних документів), дослі-дники досить часто прагнуть реалізувати й суспільно-політичні завдання (відстояти питання національної пам’яті, честі, патріотизму або власних чи корпоративних інтересів; вплинути на суспільства і народи шляхом нав’я-зування своєї точки зору, отримати певний моральний ефект).

Тематично в польській історіографії домінують питання: анти-польської акції ОУН і УПА на Волині; антипольська діяльність українських націоналістів у Галичині; протистояння між українським та польським підпіллями; польський рух опору та участь поляків у інших насамперед комуністичних підпільних організаціях; діяльність українського підпілля на території сучасної південно-східної Польщі; українсько-польський конфлікт в цьому регіоні (боротьба польського комуністичного режиму проти укра-їнського підпілля; переселенські акції, акція Вісла, агентурна робота, збройна боротьба проти УПА, співпраця між українським та польським підпіллями), ставлення польської сторони до українського питання (українське питання в політиці польського підпілля, еміграційного уряду, комуністичного режи-му), документування жертв, документування спогадів.

Разом із цим серед найдискусійніших питань можна виділити наступ-ні:

Антипольська акція УПА: мотиви, причини, характер, перебіг Ідеологічні засади антипольських дій українських націоналістів Антиукраїнська діяльність польського підпілля Проблема колаборації двох народів з більшовиками і нацистами

(питання української та польської допоміжної поліції) Моральна оцінка цих подій Справжній характер українського національно-визвольного руху Підрахунок жертв, насамперед серед цивільного населення Правдивість джерельної бази та її першочерговість Термінологія Хронологія Чітке фактографічне висвітлення Польська історіографія УПА відзначається жанровим, тематичним

і концептуальним різноманіттям. Будучи складовою частиною міжнаціона-льних відносин вона відображає національні, політичні та наукові підходи, засвідчує стан вивчення проблеми і його вплив на свідомість українського та польського суспільств, а також місце в національній пам’яті поляків.

Визначальними факторами організації та наповнення історичних досліджень УПА були: наукова доцільність, політичні умови, національна, суспільна та політична актуальність. Досить часто історичні дослідження чи ініціативи, є своєрідним виявом захисних реакцій польського народу та середовищ. Яскравими ознаками є також виражене апелювання до моралі та гуманізму, наявність емоційного підтексту та гострий дискусійний характер, що інколи набирає форм інтелектуального впливу.

Становлення системних, об’єктивних досліджень тематики відбува-ється в процесі інтенсивної полеміки між різними науковими та гро-мадськими середовищами, які прагнуть гідно відстояти свої національні ін-тереси. Як у комуністичний так і в сучасний період дослідження проблеми часто і досить успішно використовуються для досягнення певних політичних цілей. Вироблені істориками концепції та парадигми відіграють винятково


важливу роль при формуванні держаної та суспільної ідеологій. Саме тому сьогодні важко переоцінити їхній вплив на суспільну свідомість та на-ціональний світогляд.

Польські дослідження характеризуються наявністю історіографічної традиції, системністю і послідовністю. На противагу скажімо українським, яким часто притаманний початковий, вторинний характер, нав’язаний необх-ідністю відповіді на поширення польською стороною своїх поглядів.

Детальне вивчення польської історіографії УПА дозволить глибше і грунтовніше дослідити складні сторінки спільної історії, виявити актуальні, недосліджені теми, а також уникнути помилок попередніх дослідників на шляху до об’єктивного, правдивого висвітлення проблеми.


Patrycja Trzeszczyńska

Uniwersytet Jagielloński, Kraków

Wszystkiego nie sposób pamiętać. O projekcie antropologii pamięci zbiorowej Jacka Nowaka

Od kilku lat obserwujemy w Polsce stały wzrost liczby publikacji dotyczących

pamięci. Wymyka się ona ścisłym definicjom i monopolowi jednej dyscypliny, stąd na jej temat wypowiadają się przedstawiciele wielu nauk, nierzadko wchodząc ze sobą w dialog lub polemikę. Mamy więc do czynienia z tekstami na temat różnie definiowanej pamięci społecznej, zbiorowej, wspólnotowej, historycznej, kulturowej oraz polityki pamięci, wielości wspólnot pamięci, konfliktów pamięci, pamiętania i zapominania. Lata 2006–2009 zaowocowały tłumaczeniami przełomowych tek-stów badaczy i intelektualistów francuskich i niemieckich (m.in. Jacquesa Le Goffa1, Paula Ricouera2, Jana i Aleidy Assmannów3) oraz odpowiedziami polskich badaczy (publikacje Kai Kaźmierskiej4, Roberta Traby5, Andrzeja Szpocińskiego, Barbary Szackiej, Piotra T. Kwiatkowskiego, Mariana Golki6). Lata 2010–2011 przy-

1 J. Le Goff, Historia i pamięć, przeł. A. Gronowska, J. Stryjczyk, wstęp P. Rodak, Warszawa 2007. 2 P. Ricoeur, Pamięć, historia, zapomnienie, przeł. J. Margański, Universitas, Kraków 2006. 3 A. Assmann A., 1998 — Między historią a pamięcią, przeł. M. Saryusz-Wolska, [w:] Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna perspektywa niemiecka, M. Saryusz-Wolska (red.), Universitas, Kraków 2009, s. 143–173, eadem, Przestrzenie pamięci. Formy i przemiany pamięci kulturowej, przeł. P. Przybyła, [w:] Pamięć zbiorowa i kulturowa…, s. 101–142, J. Assmann, Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywiliza-cjach starożytnych, przeł. A. Kryczyńska-Pham, wstęp R. Traba, Warszawa 2008. 4 K. Kaźmierska, Biografia i pamięć na przykładzie pokoleniowego doświadczenia ocalo-nych z zagłady, ZW NOMOS, Kraków 2008 5 R. Traba, Przeszłość w teraźniejszości. Polskie spory o historię na początku XXI wieku, Poznań 2009. 6 Seria wydawana przez Instytut Nauk Politycznych PAN „Współczesne Społeczeństwo Pol-skie wobec Przeszłości”: A. Szpociński, P. T. Kwiatkowski, Przeszłość jako przedmiot przeka-zu, Scholar, Warszawa 2006, B. Szacka, Czas przeszły – pamięć – mit, Scholar, Warszawa 2006, P. T. Kwiatkowski, Pamięć zbiorowa społeczeństwa polskiego w okresie transforma-cji, Scholar, Warszawa 2008, Pamięć zbiorowa jako czynnik integracji i źródło konfliktów, red. A. Szpociński, Scholar, Warszawa 2009, M. Golka, Pamięć społeczna i jej implanty, Warszawa 2009.

140 Patrycja Trzeszczyńska

niosły książki socjologów7, kulturoznawców8, historyków9, a także pokłosia konfe-rencji10. O ile wszystkie te pozycje wskazują na coraz większą tendencję do uszcze-góławiania i zawężania wywodu o pamięci, o tyle książka Jacka Nowaka11 ma zde-cydowanie odmienne ambicje: zebrać dyskusje i stworzyć kompendium o pamięci w naukach społecznych. Gdyby nie szereg czynników, które czynią tę pracę dysku-syjną, można byłoby pokusić się o dostrzeżenie tu prototypu podręcznika o pamięci zbiorowej na gruncie antropologii.

Publikacja Społeczne reguły pamiętania stanowi podsumowanie kilkuletnich zainteresowań autora zagadnieniem pamięci w Europie Środkowo-Wschodniej, szczególnie na Ukrainie. Mimo że w wielu miejscach książki twierdzi on, iż zbiera w niej refleksje i wnioski z badań prowadzonych nad pamięcią od połowy lat dzie-więćdziesiątych, czytelnik znający teksty tego autora, na czele z posiadającą dwa wydania książką Zaginiony świat? Nazywają ich Łemkami12, zauważy brak owych „pamięciowych wątków” w jego pisarstwie przed 2006 r. Niemniej, Społeczne regu-ły… niewątpliwie przykuwają uwagę rozmachem teoretycznym i liczbą ilustracji refleksji autora o społecznych uwarunkowaniach pamięci w naszej części Europy.

Książka składa się z dwóch części: teoretycznej, poświęconej zagadnieniu pa-mięci zbiorowej i jej przemianom w różnych kontekstach oraz empirycznej, stano-wiącej ilustrację refleksji autora, opartej na badaniach prowadzonych w latach 1996–2006 przede wszystkim na zachodniej Ukrainie w kilku wsiach rajonu halic-kiego w obwodzie iwano-frankowskim (choć podstawą, jak pisze Nowak, są także badania prowadzone na potrzeby poprzedniej książki na Słowacji i na Łemkowsz-czyźnie). Całość podzielona jest na siedem rozdziałów, opatrzonych wstępem, za-kończeniem, bibliografią i krótkim indeksem rzeczowym oraz anglojęzycznym streszczeniem. We wstępie autor przybliża czytelnikowi cel książki: „analizę natury pamięci zbiorowej”. W jego zamierzeniu ma ona stanowić wieloaspektowy wykład o negocjowaniu jednostkowych pamięci przez członków grup, uzgadnianiu znaczeń w obrębie pamięci o różnie doświadczonych wydarzeniach, gry pamięci z tożsamo-ścią grupową oraz procesach jej demokratyzacji i instrumentalizacji. Autor zapo-wiada tu swój projekt antropologii pamięci zbiorowej jako podstawy tożsamości grup etnicznych i narodów w Europie Środkowo-Wschodniej po upadku komuni-zmu. Mimo że nie precyzuje ani tu, ani w innym miejscu książki, jakim rozumie-niem pamięci będzie się posługiwał, stosując termin „pamięć kolektywna” wymien-nie ze „społeczną”, „wspólnotową” i „zbiorową”, definiuje ją jako „zestaw wyobrażeń członków wspólnoty o jej przeszłości, uzgadniany w aktach komunikacji wewnętrz-nej, przekazywany w drodze międzypokoleniowej transmisji w celu utrzymania spójnej narracji tożsamościowej” (s. 13). Autor koncentruje się na „kulturowych skutkach pamięci”, na jej przejawach w życiu wspólnot. Choć, jak podkreśla, nie jest

7 A. Szpociński, B. Szacka, P. T. Kwiatkowski, L. M. Nijakowski, Między codziennością a wielką historią. Druga wojna światowa w pamięć zbiorowej społeczeństwa polskiego, Scholar, Warszawa 2010.

8 B. Korzeniewski, Transformacja pamięci. Przewartościowania w pamięci przeszłości a wybrane aspekty funkcjonowania dyskursu publicznego o przeszłości w Polsce po 1989 roku, Poznań 2010, M. Saryusz-Wolska, Spotkania czasu z miejscem. Szkice o pamięci i miastach, Warszawa 2011. 9 P. Filipkowski, Historia mówiona i wojna. Doświadczenie obozu koncentracyjnego w per-spektywie narracji biograficznych, Wrocław 2010, A. Wolff-Powęska, Pamięć – Brzemię i uwolnienie. Niemcy wobec nazistowskiej przeszłości (1945–2010), Poznań 2011. 10 Np. Pamięć, przestrzeń, tożsamość, S. Kapralski (red.), Warszawa 2010. 11 J. Nowak, Społeczne reguły pamiętania. Antropologia pamięci zbiorowej, ZW NOMOS, Kraków 2011. 12 Tenże, Zaginiony świat? Nazywają ich Łemkami, Kraków 2000 (2 wyd. 2003).

Wszystkiego nie sposób pamiętać … 141

zainteresowany rozbieżnościami między „faktografią” a ludzką pamięcią, przeno-sząc ciężar na kwestię sposobów konstrukcji pamięci o przeszłości, wielokrotnie tropi owe rozminięcia, twierdząc, że ich odkrycie w trakcie pracy nad materiałem empirycznym wywołało jego zaskoczenie. Wstęp wieńczy dość niespodziewane wy-znanie autora, że książka ta jest „(…) wynikiem dochodzenia do prawdy o zasadach i regułach łączących ludzi w trwałe wspólnoty” (s. 26). Antropolog tymczasem zwy-kle ma świadomość, że jedynie konstruuje pewne modele i typy (zwykle idealne) w celu zrozumienia rzeczywistości. Trudno jednak podejrzewać autora o brak zna-jomości tych pryncypiów dyscypliny, bowiem to od nich właśnie obszernie rozpo-czyna pierwszy rozdział książki („Pamięć zbiorowa jako przedmiot zainteresowań antropologii społecznej”).

Rozdział ten ukazuje przyczyny zainteresowania antropologów zagadnieniem pamięci. Za Katarzyną Kaniowską Nowak prezentuje trzy sposoby traktowania pa-mięci przez antropologów: jako źródła wiedzy, przedmiotu wiedzy oraz narzędzia poznania, a następnie koncentruje się na przeglądzie stanowisk antropologów (wy-łącznie zachodnich), socjologów (polskich i zachodnich), historyków (zachodnich). Twierdzi, że antropolodzy gremialnie zainteresowani są pamięcią, przy czym spo-strzeżenie to odnosi raczej do antropologów anglosaskich (s. 30–34). Polscy antro-polodzy nie wydają się być pochłonięci tą perspektywą; właściwie, poza artykułami Kaniowskiej13, Nowaka14, Marcina Brockiego15 i Joanny Tokarskiej-Bakir16, trudno jest znaleźć na gruncie tej dyscypliny inne publikacje, gdzie pamięć staje się głów-nym zagadnieniem badawczym. Autor stara się również pokazać stanowisko histo-ryków wobec pamięci, przy czym koncentruje się głównie na ogólnych rozważa-niach na temat podejścia badaczy z kręgu tradycyjnej historiografii, pomijając nurt tzw. nowej historii czy filozofii historiografii. Polski czytelnik już w 1997 r. mógł zapoznać się w „Kontekstach” z artykułami m.in. Clifforda Geertza, Kirsten Hastrup i Czesława Robotyckiego17 na temat związków antropologii i historii. W 2007 r. podsumował i rozwinął te inspiracje Brocki18. Tymczasem Nowak twierdzi, że „hi-storyk zgodnie z regułami swojego warsztatu poznaje przeszłość taką, jaka była”, a antropolog zapyta ludzi, co o niej myślą (s. 41). Antropolog jednak może także pytać o to, jaka przeszłość jest dla ludzi przeszłością, a nie tylko jaki mają stosunek do wiedzy historyków. Autor dalej pisze, że antropologa nie interesują rozbieżności między „tym, co było kiedyś, a tym co ludzie pamiętają, ale dlaczego konstruują swoją pamięć w taki a nie inny sposób” (s. 45). Aby jednak dotrzeć do „społecznych

13 K. Kaniowska, Antropologia i problem pamięci, „Konteksty. Polska Sztuka Ludowa” 2003, nr 3–4, s. 59–65. 14 J. Nowak, Uwalnianie zbiorowej pamięci, [w:] Polska – Ukraina. Pogranicze kulturowe i etniczne, Michał Buchowski (red.), „Archiwum Etnograficzne”, t. 47, Polskie Towarzystwo Ludoznawcze, Wrocław 2008, s. 13–30, tenże, Pamięć i zapominanie: trauma wypędzeń, [w:] Carpatho-Rusyns and their Neighbours: Essays in Honor of Paul Robert Magosci, B. Horbal i in. (red.), Eastern Christian Publications, Fairfax 2006, s. 291–305, tenże, Prze-strzeń i pamięć społeczna wśród ukraińskich Hucułów, [w:] Pamięć, przestrzeń, tożsa-mość…, s. 200–218. 15 M. Brocki, Semioza pamięci w etnografii, „Konteksty Polska Sztuka Ludowa” 2003, nr 3–4, s. 92–94. 16 J. Tokarska-Bakir, Rzeczy mgliste: eseje i studia, Sejny 2004. 17 K. Hastrup, Przedstawianie przeszłości. Uwagi na temat mitu i historii, „Konteksty. Pol-ska Sztuka Ludowa”, 1997, nr 1–2, s. 22–29, C. Robotycki, Historia, tradycja, antropologia (tezy), „Konteksty. Polska Sztuka Ludowa” 1997, nr 1–2, s. 44, C. Geertz, Historia i antropo-logia, „Konteksty. Polska Sztuka Ludowa” 1997, nr 1–2, s. 6–12. 18 M. Brocki, „Historia lubi się powtarzać”, „Zeszyty Etnologii Wrocławskiej” 2007, nr 1(9), s. 7–16.


reguł pamiętania” i prześledzić ową konstrukcję pamięci nie sposób od tego, co było kiedyś, uciec, podobnie jak nie sposób ignorować rozmijania się dyskursu oficjalne-go (czy wiedzy badacza) z tym, o czym opowiadają członkowie grup. Jeśli nie wie-my, co jest przedmiotem przesłonięć czy przemilczeń, nie wiemy też jak działa pa-mięć. Mimo zatem tak zaprezentowanego pola badawczego, w dalszej części pracy Nowak sam nie unika wiedzy historycznej w prezentacji swoich wniosków, choć czyni to wybiórczo i powierzchownie, myli też wiele faktów z historii i współczesno-ści Ukrainy (s. 298–301, 188–192), inne zaś wielokrotnie w tych samych słowach powtarza. Kilka stron dalej stwierdza zaś, że w badaniach „lepiej polegać na pamięci faktów, a nie pamięci opinii i poglądów” (s. 62). Trudno dostrzec tu jakąkolwiek konsekwencję.

Dalej autor zastanawia się nad kwestią podziału pamięci na jednostkową i zbio-rową. Główną inspiracją teoretyczną są Społeczne ramy pamięci Maurice’a Halb-wachsa, choć dostrzega braki tej koncepcji i jej nieprzystawalność do rzeczywistości postkomunistycznej. Czerpie też z koncepcji „postpamięci” Marianne Hirsch, przy-bliżonej polskiemu czytelnikowi przez Kaniowską19. Koncepcja „miejsc pamięci” (lieux de memoire) Pierre’a Nory, zasygnalizowana przez autora (s. 38–39), rozmija się z późniejszym rozumieniem „miejsc pamięci” w książce. Intencje Nory autor potraktował dosłownie, a równocześnie płytko, mocno zresztą ulegając stereotypo-wemu rozumieniu, zawłaszczonemu przez polską perspektywę martyrologiczną. Wielokrotnie na taką pułapkę zwracał uwagę Traba, błędne i powierzchowne rozu-mienie tej koncepcji sygnalizowała także Kornelia Kończal20.

Osobne miejsce poświęca też w tym rozdziale „metodom badania pamięci”, również wychodząc z inspiracji Kaniowskiej. Autor zastanawia się tu nad „dekodo-waniem” treści wywiadów, prawdomównością rozmówcy oraz „odkrywa” wyjątko-wość wiedzy uzyskiwanej poprzez świadectwo ustne: „Ucząc studentów warsztatu badawczego wielokrotnie przywoływałem przykłady wywiadów czy obserwacji czy-nionych w barach, parkach i na ulicach, a przede wszystkim rozmowy w domach respondentów, które ułatwiały dotarcie do poszukiwanych informacji” (s. 63). W zakresie metodologii badań nad pamięcią refleksje Nowaka nie wnoszą nic no-wego, nie proponuje on nawet rozwinięcia uwag Kaniowskiej. Ociera się natomiast o truizmy. Można zatem odnieść wrażenie, że podtytuł książki jest pewnym naduży-ciem — Nowak nie proponuje kompleksowej refleksji nad badaniem pamięci, nie rozwija metodologicznego i teoretycznego aspektu projektu „antropologii pamięci zbiorowej”, nie tworzy całościowego programu dla takich badań.

Nie pisze też w sposób systematyczny o tym jak prowadził badania. Trudno nie zauważyć jego dość instrumentalnego stosunku do społeczności, która go gości oraz zmiany, spowodowanej działaniem badacza w terenie, nazywanej przez niego „przekraczaniem obowiązujących procedur badawczych”. Nie stara się on nawet minimalizować wpływu na badaną przez siebie rzeczywistość i nie ma w związku z tym dylematów wynikających z etyki obowiązującej badacza. Wieńczy fragment poświęcony metodzie badań stwierdzeniem, że specyfika badań antropologicznych polega na tym, że „badacz spędzi w badanej społeczności jakiś czas, obserwując

19 K. Kaniowska, Antropologia…, eadem, „Memoria” i „postpamięć” a antropologiczne ba-danie wspólnoty, [w:] Codzienne i niecodzienne. O wspólnotowości w realiach dzisiejszej Łodzi, G. E. Karpińska (red.), „Łódzkie Studia Etnologiczne”, Łódź 2004, s. 9–27, eadem, Postpamięć indywidualna – postpamięć zbiorowa jako kategorie poznania w antropologii, [w:] Pamięć i polityka historyczna. Doświadczenia Polski i jej sąsiadów, S. M. Nowinowski, J. Pomorski, R. Stobiecki (red.), Łódź 2008, s. 65–76. 20 K. Kończal, Bliskie spotkania z historią drugiego stopnia, [w:] Pamięć zbiorowa jako czynnik integracji i źródło konfliktów, A. Szpociński (red.), Warszawa 2009, s. 207–226.


badaną społeczność, przede wszystkim rozmawia z nimi w ich języku i ma możli-wość zbliżenia się do tego świata, w którym żyje ta wspólnota” (s. 66). Nowak nie wyraża jasno w jakim języku porozumiewał się ze swoimi rozmówcami w Kukilny-kach. Trudno jest weryfikować jego rzeczywisty stopień znajomości języka ukraiń-skiego, ale jakość tłumaczeń, niemal zupełny brak w bibliografii literatury w języku ukraińskim (ograniczonej do kilku broszurek lokalnych historyków), a nawet po-wtarzanie tych samych błędów translatorskich, co w pierwszej książce, daje do my-ślenia. Nowak niewłaściwie zapisuje już samą nazwę wsi, w której prowadził bada-nia: po ukraińsku brzmi ona „Kukilnyky”, autor zaś pisze „Kukilniki”21.

Rozdział drugi („Przemiany w Europie Środkowo-Wschodniej — etnonacjona-lizm i pamięć wspólnotowa”) stanowi przegląd sytuacji związanej z negocjowaniem pamięci i rozmaitymi przejawami etnonacjonalizmu, wspartego wyobrażeniami o przeszłości w tej części Europy. Autor zauważa lukę w podejmowaniu tematów związanych z analizą transformacji ustrojowych oraz brak zainteresowania badaczy dla kwestii przemian tożsamości etnicznych w mariażu z pamięcią zbiorową. Stara się odpowiedzieć na pytania o zakres owych przemian, także w kontekście konflik-tów etnicznych oraz emancypacji rozmaitych „regionalnych” nacjonalizmów. Zwra-ca uwagę, że zbyt dużo uwagi poświęcano dotychczas rejestrowaniu zmian, a nie zauważano konieczności przyjrzenia się stosunkowi do przeszłości i kwestii ko-niecznych wyborów, co środkowo- i wschodnioeuropejskie społeczności powinny uczynić niezbędnym elementem swej narracji tożsamościowej w nowych warun-kach społeczno-ekonomicznych. Nowak nie ucieka także od kwestii zasięgu i zna-czenia konstruktu „Europa Środkowa” w procesie przemian ustrojowych, ukazując jego rozumienie przez europejskich intelektualistów. Wiele uwagi poświęca w tym kontekście Ukrainie, szkoda jednak, że nie przygląda się tu szerzej dyskusjom sa-mych Ukraińców — publicystów, pisarzy, komentatorów życia publicznego — z wy-jątkiem tekstów znanych także w Polsce Jarosława Hrycaka i Mykoły Riabczuka. Dyskusja na temat przynależności do którejś z „Europ” toczy się od kilkunastu lat na łamach prasy i tekstów literackich. Przechodząc do diagnozy sytuacji politycznej i etnicznej Ukrainy, autor popada w uproszczenia i nieuprawnione generalizacje. „Człowieka rosyjskiego” myli z „człowiekiem radzieckim”, pisze o preferencjach ideologicznych i „pamięciowych” wszystkich Ukraińców z zachodu lub wschodu kraju, nie wdając się w szczegóły i nie dostrzegając niuansów, których badacz powi-nien być — skoro prowadził w tym kraju wieloletnie badania terenowe — bardziej świadomy.

Interesująco natomiast prezentuje się refleksja nad współczesnym nacjonali-zmem w tej części Europy. Wychodząc dalej od rozważań Rogera Brubakera i jego koncepcji triady łączącej nowe państwa zorientowane narodowo, mniejszości naro-dowe oraz ich zagraniczne ojczyzny, autor przygląda się kondycji mniejszości, za-gadnieniu religii, języka państwowego oraz swoistej wielogłosowości samych wspólnot, które próbują wpasować się w nowe warunki społeczne i polityczne ze swoimi dylematami tożsamościowymi. Refleksje dotyczące etnonacjonalizmów

21 Autor często pozostawia jakieś ukraińskie słowo w przytaczanym cytacie, ale zapisuje je błędnie, np. „hroszy” zamiast „hroszi”, „pierieseleńców” zamiast „pereselenciw” itp. Miej-scami autor obniża rejestr; gdyby znał język ukraiński, wiedziałby, że „bida” to po polsku „bieda”, „zostać się” (ukr. załyszytysja) to po polsku „zostać”, „Italia” to „Włochy”, „robota” to „praca”, „my były” to „byliśmy”, a „chata” to po prostu „dom” . Instytucję taką jak „Dom Ludowy” (ukr. narodnyj dim) Nowak tłumaczy jako „Dom Narodowy” (s. 252) itp. W wielu miejscach autorska transliteracja wskazuje na wtręty z języka rosyjskiego („sieło” zamiast „seło”). O braku wiernej transkrypcji materiału świadczą też skróty, które stosuje w cytatach: „to samo w TV”, „zbierają 25 z ha” etc (s. 218–220).


ilustruje przykładami „dyskursów etnicznych” (s. 78–98). Analizowane dalej kon-flikty etniczne autor rozpatruje w kontekście odmiennych interpretacji przeszłości i wizji jej upamiętniania. Procesy etnicyzacji, jego zdaniem, są wprost powiązane z polityką pamięci i nieodłączne od działań na rzecz adaptacji do nowych warunków społecznych, kulturowych i politycznych w Europie Środkowo-Wschodniej. Odzy-skiwaniu przeszłości oraz konstrukcji zbiorowej pamięci przypisuje on nadrzędną rolę.

Kolejny rozdział, „Demokratyzacja pamięci — o pamiętaniu i zapominaniu”, poświęcony jest pluralizacji pamięci, umieszczaniu jej we wzmacniających ją prze-strzeniach negocjacji i dyskusji, do których zaprasza się także członków innych wspólnot; autor snuje tu także rozważania nad kategorią zapominania. Wprowadza w kontekst teoretyczny, sięga do rozmaitych koncepcji, ilustruje swoje refleksje przykładami z Europy Środkowo-Wschodniej. Na dłużej zatrzymuje się na przykła-dach z Polski, uwzględniając perspektywę mniejszości narodowych. Jednak i tu niedostatkiem jest nie dość dobre osadzenie empiryczne prezentowanych przykła-dów, jakby wiele z informacji autor czerpał wyłącznie z autopsji lub naprędce szukał oparcia („wyniki przytaczam z notatek własnych, sporządzonych na podstawie do-niesień prasowych”, s. 119). Dalej autor tropi zagadnienie upamiętnień, także w kontekście mniejszości narodowych oraz dyskusji o etnicznym „charakterze” Auschwitz. Ukazuje też rozmaite mariaże polityki i dyskursu o przeszłości w części poświęconej instrumentalizacji pamięci.

Drugą część książki otwiera rozdział „Ukraina w poszukiwaniu tożsamości”, we wprowadzeniu do którego Nowak zapowiada refleksję nad ukraińskimi narracjami tożsamościowymi oraz strategiami konstrukcji pamięci zbiorowej. Zastrzega, że interesować go będzie głównie zachodnia Ukraina, gdzie znajduje się badany re-gion, jednak nie zakłada braku uogólnień poza wsie, w których prowadził badania. Mimo że, jak sam przyznaje dalej, ma świadomość wyjątkowości jednej z owych wsi, nie cofa się przed ekstrapolowaniem wniosków z badań na całą zachodnią część kraju. Rozpoczyna od zarysowania zagadnienia radzieckiej polityki na Ukrainie, jej wpływu w pierwszych latach po uzyskaniu niepodległości i współczesnych reperku-sji dla ukraińskiej tożsamości narodowej, miejsca Rosjan w państwie oraz dyskusji nad pamięcią zbiorową Ukraińców. Dalszy wywód autora budzi jednak sprzeciw, szczególnie względem kondycji etnicznej Rosjan na Ukrainie (autor nie może nawet zdecydować się, czy Rosjan jest na Ukrainie kilka czy kilkanaście milionów), kon-struktu „człowieka radzieckiego” oraz historycznych aspiracji narodowych Ukraiń-ców, z których osadzeniem w czasie autor ma kłopot (s. 158–174). Widoczne są tu także jego braki w literaturze historiograficznej dotyczącej omawianych kwestii — wparcie opracowaniami badaczy zachodnich to zdecydowanie za mało, by zrozu-mieć specyfikę dyskusji o przeszłości i kształcie pamięci na Ukrainie, a uproszcze-nia, którymi autor się posługuje, dowodzą, że nie wystarczy przeprowadzić badań w kilku wsiach, aby móc orzekać o całej Ukrainie i toczących się tam debatach toż-samościowych. Stwierdzenie, że „Ukraińcy nie potrafią, od czasu rozpadu impe-rium, przywrócić sobie żywej pamięci historycznej” (s. 162) jest niesłuszne, a świad-czy o tym choćby temperatura dyskusji nad Wielkim Głodem22. Debata, która anga-żuje także ukraińską diasporę jest dowodem, że pamięci nie trzeba przywracać. Jej kształt i treść natomiast to już zupełnie inna kwestia.

Rozważania o języku trącą stereotypem podziału Ukrainy na dwie części; autor twierdzi nawet, że nie jest to kwestia dyskutowana w tym kraju (s. 176)! Nie do-

22 Por. np. W. Kudela-Świątek, Pamięć i „miejsca pamięci” Hołodomoru. Krajobraz po bi-twie, „Nowa Ukraina” 2008, nr 1–2 (5–6), s. 102–118.


strzega też, że sytuacja językowa jest znacznie bardziej złożona choćby ze względu na surżyk czyli swoisty pidgin ukraińsko-rosyjski, którym mieszkańcy wielu regio-nów Ukrainy posługują się na co dzień. Obraz Ukrainy, jaki wyłania się z wywodu Nowaka przypomina raczej stan z połowy lat dziewięćdziesiątych, a nie pierwszej dekady XXI w. Ukraina przeżarta korupcją i zarządzana wyłącznie przez mafię to kolejny stereotyp, od którego Nowak nie potrafi się uwolnić. Tracą na sile jego ar-gumenty np. o braku identyfikacji obywateli z państwem (s. 163–174), świadczą one też o braku uaktualnień i rewizji poglądów ukutych kilkanaście lat temu. Na pod-stawie obserwacji w jednej miejscowości orzeka o inercji społeczności lokalnych w ogóle, pisząc o „beznadziei ukraińskich wsi”. Trudno oprzeć się wrażeniu, że au-tor bardzo nie lubi miejsca, w którym prowadził badania i ma jednoznacznie nega-tywny stosunek do Ukrainy jako państwa. Łapie się na tym sam, kiedy wspomina o konfrontacji z miasteczkami Huculszczyzny: „Po moich wizytach w Jaremczy, Worochcie czy Werchowynie coś w obrazie tych miasteczek nie dawało mi spokoju. Ze zdziwieniem przyznałem, że w moim obrazie ukraińskiej prowincji pojawiły się nowe kolory. Coraz więcej kolorów. Ludzie stali się bardziej optymistyczni i uśmie-chnięci, a nowo powstałe budynki i inwestycje wskazują, że zaczął znikać wszech-obecny pesymizm” (s. 188). Euforia autora jednak jest niewiarygodna, kiedy chwali „znakomity ośrodek zimowych sportów”, mając najpewniej na myśli Bukowel, kry-tykowany przez mieszkańców Huculszczyzny ośrodek powstający za pieniądze don-baskiej mafii… W jednym ze swoich wcześniejszych artykułów23 Nowak przeprowa-dził nieco głębszą analizę tej inwestycji i jej wpływu na krajobraz kulturowy Hu-culszczyzny, a jego wnioski nie były tak optymistyczne. Wydawały się też nieco bardziej konsekwentne.

Odchodząc od refleksji w kategoriach metaukraińskich, Nowak w kolejnym rozdziale („Trzy strategie pamiętania”) odnosi się do swoich obserwacji i refleksji z badań. Czytelnik oczekujący prezentacji rzetelnego warsztatu badawczego z pew-nością się jednak rozczaruje i zauważy popełniane przez autora błędy. Mimo dekla-racji podejścia antropologicznego, a co za tym idzie, zgody na perspektywę rozu-miejącą, autor nie stroni od ujawniania niechęci czy poczucia wyższości wobec opi-sywanej rzeczywistości. Wprost mówi o „przepytywaniu” (s. 208), a o swoich doświadczeniach z obserwacji życia ukraińskiej wsi nie waha się napisać: „Podczas pierwszego rekonesansu badawczego nie mogłem oprzeć się wrażeniu, że jest to najbardziej zaniedbana wieś, jaką widziałem w tej części Europy. Wszystko wokoło wydawało się stare: po ulicy jeździły stare samochody, stare traktory i maszyny, na polach pracowali starzy ludzie, psy były stare i brzydkie, konie małe i chude, sprzęty rolnicze stare i popsute, a w sklepie można się było natknąć na przeterminowaną żywność” (s. 221). Także wnioskowanie autora budzi zastrzeżenia: „Kiedy byłem tam w roku 2004, w miejscowym sklepie znalazłem tylko alkohol i konserwy rybne. Dla mnie był to klasyczny przykład rozpadu wspólnoty, spowodowanego rozbiciem tradycyjnej struktury” (s. 241)…

Niekiedy literacko atrakcyjne sformułowania ośmieszają warsztat badacza: „Opisując codzienne praktyki mieszkańców, obserwuję ich zmagania z przeszłością” (s. 21, to samo zdanie także na s. 205), z czego wynika, że opis = obserwacja, a nie efekt analizy danych zgromadzonych podczas obserwacji. Niekonsekwencje meto-dologiczne i brak wyjaśnienia czytelnikowi sposobu prowadzenia badań (z kim au-tor konkretnie prowadził wywiady, ile udało mu się ich zebrać, gdzie można dotrzeć do transkrypcji), ilustrowanie wywodu fragmentami wywiadów, które nie są w ża-

23 J. Nowak, Przestrzeń i pamięć społeczna wśród ukraińskich Hucułów, [w: ] Pamięć, prze-strzeń…, s. 200–218.


den sposób „zakodowane” prowadzi do tego, że nie wiadomo, czy poszczególne fragmenty pochodzą z wielu różnych wywiadów czy też z kilku podręcznych tran-skrypcji. Autor co chwilę przypomina czytelnikowi, że badania prowadził przez wiele lat, stąd zasadne jest pytanie, czy dana „ilustracja” zaczerpnięta jest z pierw-szego czy ostatniego wywiadu, czy też przeprowadzonego po kilku latach z tą osobą, o ile takie wielokrotne wywiady miały miejsce, bo o tym autor też nie wspomniał.

Czytelnik nie jest więc w stanie odtworzyć procesu badawczego autora, a to jest jedną z najistotniejszych cech dobrej antropologicznej narracji opartej na wynikach badań terenowych — zapoznając się z nimi powinniśmy móc stwierdzić, czy nasze wnioskowanie przebiegałoby w podobny sposób i czy nasza diagnoza badanego wycinka rzeczywistości byłaby zbliżona do poczynionej przez autora. W innym wy-padku mamy do czynienia ze swoistą kazuistyką, która służy jedynie barwnej, efek-townej ilustracji założeń, ale uniemożliwia weryfikację postępowania badawczego.

W części „Jak pamiętać i co zapominać” autor twierdzi, że od początku badań interesowały go zagadnienia związane z pamięcią mieszkańców Kukilnyk, a w ko-lejnym podrozdziale („Codzienne zmagania z przeszłością”) twierdzi nawet, że już w trakcie badań na Łemkowszczyźnie w latach dziewięćdziesiątych zajmowała go kwestia pamięci. Jest to pewna nieuczciwość wobec czytelnika — w poprzedniej książce, w której ostatnim rozdziale prezentuje swoje refleksje związane z pobytem w Kukilnykach (koncentrując się wówczas wyłącznie na tamtejszych Łemkach) ter-minem „pamięć” autor posługuje się często, ale nie wychodzi poza jego potoczne rozumienie. Skupia się on w największym stopniu na zagadnieniu spadku po ko-munizmie na Ukrainie, nie dostrzegając znaczenia transmisji obrazu zapamiętanej Łemkowszczyzny dla trwania tożsamości kulturowej Łemków, ponieważ koncentru-je się na zagadnieniu tożsamości narodowej i jej związkach z reakcją na transforma-cję. Wyniki swoich badań interpretuje jako dowód na zanik pamięci o Łemkowsz-czyźnie i skazanie Łemków na etniczny niebyt. Trudno zatem poważnie potrakto-wać deklarację o uwrażliwieniu na zagadnienie pamięci już podczas wczesnych badań. W Społecznych regułach…, w rozdziale V, odwołując się do tego samego materiału, Nowak idzie jeszcze dalej i pisze: „Pamięć była jeszcze żywa i znajdowała się w stadium operacjonalizacji. Jeszcze była im potrzebna, nie stanowiła tylko tła, ale źródło legitymizacji ich niedawnych tożsamościowych wyborów” (s. 238). Oka-zuje się, że z tego samego materiału empirycznego, w zależności od nastawienia na to, co chce z niego wyczytać, uzyskuje diametralnie odmienne interpretacje.

Autor zamierza w tej części przywołać trzy poziomy pamięci i zapominania wśród mieszkańców badanej wsi: pamięć o Polakach, pamięć o okresie komunizmu, konflikt pamięci i jej instrumentalizacja. Tłumacząc swoje zainteresowanie Łem-kami w Polsce i na Słowacji, opisuje, że ciekawość przywiodła go na Ukrainę, po-nieważ zamierzał udać się na „poszukiwanie zaginionej części badanej wspólnoty”, a wiedział, że „spora ich część wyemigrowała na Ukrainę” (s. 209). Tymczasem kilkadziesiąt stron dalej twierdzi, że tylko „nieliczni żyją na Ukrainie” (s. 318), a sam autor spotkał ich tam „dość nieoczekiwanie” (sic!). Badacz Łemkowszczyzny, który tak jak Nowak, eksploruje ten region od kilkunastu lat, powinien dysponować bardziej rzetelną wiedzą — nie jest trudno trafić na informację w publikacjach łem-koznawczych, że do USRR wysiedlono w latach 1944–1946 około 60–70 % wszyst-kich mieszkańców Łemkowszczyzny, a więc około 70 tys. Nie jest to więc ani „nie-wielu”, ani nawet „spora ich część”, ale znaczna większość.

Ostatnia część książki ukazuje materiał empiryczny. Nowak postawił sobie za cel m.in. wyjaśnić polskiemu czytelnikowi przyczyny rzucającego się w oczy niepo-rządku wokół obejść na ukraińskiej wsi. Autor tłumaczy to społeczną dezintegracją i brakiem zainteresowania dla przeszłości, a także wszechobecną anomią. Trudno


nie zauważyć tu argumentacji „na siłę”, dalekiej także od głównego tematu książki. Gdyby autor pokusił się o nieco bardziej rozumiejące wytłumaczenie, zaczerpnąłby je choćby ze specyfiki praktyk przestrzennych wśród Ukraińców oraz finansowania tamtejszych jednostek samorządowych. Mniej dziwiłoby go również podstawowe znaczenie ziemniaka w kuchni mieszkańców badanej wsi (s. 264). Nie wynika ono ze szczególnego umiłowania tego warzywa, ale częstokroć z biedy i samowystarczal-ności. Nadzwyczajne wrażenie na badaczu robi także powszechne pędzenie bimbru i spożycie alkoholu na ukraińskiej wsi.

Kolejny rozdział („Religia i odzyskiwanie pamięci”) poświęcony jest związkom religii i tożsamości narodowej oraz stymulowaniu narodowej pamięci w zachodniej części kraju. Autor zwraca także uwagę na konflikt pamięci forsowanych przez kon-kurencyjne na Ukrainie wyznania, ale i tu popada w niebezpieczne uproszczenia jakoby zachód państwa był domeną wyłącznie grekokatolicyzmu, a wschód wyłącz-nie moskiewskiego prawosławia. Sprawa, podobnie jak w przypadku języka, jest znacznie bardziej złożona. W Galicji nie brakuje cerkwi prawosławnych, a Cerkiew prawosławna nie jest wszak monolitem i dzieli się na Cerkiew Prawosławną patriar-chatu moskiewskiego, Cerkiew Prawosławną patriarchatu kijowskiego i Ukraińską Autokefaliczną Cerkiew Prawosławną. Nowak wychodzi z założenia, że religia jest jednym z filarów tożsamości zbiorowej i jej pielęgnowanie sprzyja rozwojowi tej ostatniej. Pisze też o sakralizacji etniczności i etnizacji religii (nie powołując się na Grzegorza Babińskiego), zwraca uwagę na nośność idei narodowej w Cerkwi grec-kokatolickiej, jej związki z pamięcią zachodnich Ukraińców w aspekcie historycz-nym i współczesnym. Nie są to nowe sprawy, pisali już o tym m.in. Babiński24 i Dariusz Wojakowski25. Autor nieco upraszcza sytuację religijną na Ukrainie, nie-dostateczną wagę przywiązując do obecności prawosławia na zachodniej Ukrainie. Pisze o odbiorze prawosławia przez mieszkańców Galicji jako religii konotującej związki z Moskwą i traktowaniu grekokatolicyzmu jako ukraińskiej religii narodo-wej (s. 283). Konflikt pamięci na tym tle ma być szczególnie widoczny w sferze ry-tualnej, stylach życia i formach celebrowania przeszłości. Jakich? Tego autor już nie rozwija. Grekokatolicyzmowi przypisuje też mechanizm utrwalania związków z przeszłością i miejscem, mający zapewnić wyznawcom poczucie kontynuacji (s. 238–285). W nie mniejszym stopniu osiągają to prawosławni, jest to zresztą cecha także Kościoła rzymskokatolickiego. Wnioskowanie autora, po raz kolejny, budzi więc wątpliwości.

Ostatni rozdział, „Trauma przesiedleń czyli pamięć wypędzona”, poświęcony jest Łemkom w Kukilnykach i bazuje na wnioskach z badań (przedstawionych w ostatnim rozdziale książki Nowaka z 2000 r.). Autor pisze, że Łemków na Ukra-inie spotkał niespodziewanie (s. 313), co po raz kolejny dowodzi, że wyruszał w teren nieprzygotowany na to, co może zastać i nie zadał sobie trudu, by zapoznać się choćby z najbardziej podstawowymi opracowaniami łemkoznawczymi. Podob-nie, jak w wielu innych swoich tekstach autor pisze o wysiedleniach używając sfor-mułowania „czystka etniczna”. Wcześniej używa tego pojęcia w odniesieniu do Bał-kanów, nie dostrzega jednak różnicy między przymusowym wysiedleniem Łemków a eksterminacjami w latach dziewięćdziesiątych w byłej Jugosławii. Niekonsekwen-cja jest tym większa, że w innych miejscach pisze o Łemkach, którzy „wyemigrowa-li” na Ukrainę.

24 G. Babiński, Pogranicze polsko-ukraińskie: etniczność, zróżnicowanie religijne, tożsa-mość, Kraków 1997. 25 D. Wojakowski, Polacy i Ukraińcy: rzecz o pluralizmie i tożsamości na pograniczu, Kra-ków 2002.


Generalizacje autora na temat pamięci Łemków na Ukrainie wywołują sprze-ciw. Jego zdaniem, „nie zawiązali ponownie wspólnoty, nawet symbolicznej”, ich pamięć jest „nieprzeżywana i niepotrzebna, nie służy powstawaniu postpamięci” (s. 314). Gdyby autor naprawdę chciał poznać sytuację Łemków na Ukrainie, wiedział-by, że taka diagnoza pamięci tej grupy jest nieuprawniona, a świadczą o tym cho-ciażby inicjatywy komemoratywne organizacji łemkowskich, wielka liczba opubli-kowanych łemkowskich relacji wspomnieniowych i popularność tej formy wypo-wiedzi, także w drugim pokoleniu, oraz uzyskiwane w toku badań metodą kuli śniegowej informacje o wysiedleńcach z tej samej wsi, żyjących nieraz w dużym rozproszeniu. Nowak nie dostrzega także odmienności pamięci Łemków w Polsce i na Ukrainie, co brzmi tym bardziej paradoksalnie, że sam wielokrotnie w pracy podkreśla wielość wspólnot pamięci i fragmentaryczność pamięci w ramach jednej społeczności. Nieco dalej rewiduje te wnioski, zwracając uwagę, że pamięć Łemków jest skonfliktowana pomiędzy „łemkowskimi frakcjami” (ukraińską i rusińską), ale także wobec dyskursu państwa (s. 316). Subtelności tych zagadnień jednak nie za-uważa, ograniczając się do postrzegania Łemków jako jednej wspólnoty, która „wal-czy” o spójną pamięć. Już samo to jest niekonsekwencją wobec wcześniejszych spo-strzeżeń autora odnośnie inercji pamięci w łonie społeczności łemkowskiej.

Pamięć łemkowską rozpatruje wyłącznie poprzez traumę, do niej ograniczając treść przekazu i zasoby wspomnień. Tymczasem Łemkowie na Ukrainie traktują wysiedlenia jako cezurę, wyznaczającą zwrot w ich życiu jednostkowym i wspólno-towym, ale nie jedyne wydarzenie, o którym chcą opowiadać swoim słuchaczom. Także i tu roi się od uproszczeń i stereotypizacji; autor bazuje w tym rozdziale głównie na własnych opracowaniach z poprzednich lat. Pisząc o Łemkach w Kukil-nykach, porównuje swoje wnioski z tymi, które odnoszą się do jego wniosków z badań w Polsce. To, co na temat tej społeczności i jej przeżyć powszechnie już wiadomo, autor przypisuje własnym odkryciom w trakcie badań terenowych (s. 321–329). Braki autora w zakresie znajomości literatury przedmiotu widoczne są także w dalszej części rozdziału. Wyłania się tu ponura wizja pamięci, która skazana jest na wymarcie i z pewnością nie stanowi interesującego pola badawczego, a jej obraz jest płaski, pozbawiony niuansów i niejednoznaczności.

W rozdziale tym autor powtarza całe fragmenty z poprzedniej książki i na pod-stawie rozmów z Łemkami w Kukilnykach (przyznaje, że żyje tam kilkanaście łem-kowskich rodzin) ekstrapoluje wnioski na sytuację i strategie pamięci wszystkich przedstawicieli tej grupy na Ukrainie (s. 318–345). Nie dostrzega, że społeczność ta, inaczej niż w Polsce, traktowana jest przez naukę ukraińską i dyskurs popularny jako grupa etnograficzna, co także ma wpływ na jej ukraińską tożsamość narodową. Jego diagnozy wywołują zaskoczenie czytelnika, który ma większe wyczucie złożo-ności sytuacji Łemków w Polsce i na Ukrainie. Z pojedynczych wypowiedzi wypro-wadza stwierdzenia dotyczące jakoby wszystkich Łemków, formułuje też „twarde” sądy, informacje uzyskiwane od rozmówców traktuje jak „fakty”, nie skonfronto-wane z literaturą przedmiotu i opracowaniami innych badaczy. Twierdzi, że po 1989 r. nie nastąpiła zmiana w zakresie kształtu pamięci Łemków w Polsce (s. 316) . Nie dostrzega rozbudowanego i wielogłosowego dyskursu o przeszłości wśród sa-mych Łemków w etnicznych wydawnictwach, mediach, podczas celebracji świąt. Odsłania swój prowokacyjny styl prowadzenia wywiadów, nie stroni od stwierdzeń, z których wynika, że próbował „prostować” błędne wyobrażenia rozmówców o Łem-kowszczyźnie.

W całej pracy autor często posługuje się sformułowaniami typu „zauważam”, „dostrzegam”, „odnotowuję”, przy czym łączy to z obserwacjami spraw powszechnie znanych, którymi socjologiczne i antropologiczne forum zdążyło się już dawno na-


sycić. Od wielu lat pisze się o znaczeniu przeszłości dla konstrukcji tożsamości czy wyborów identyfikacyjnych, tymczasem Nowak stawia siebie poprzez stosowaną retorykę w roli odkrywcy tych prawideł. Maniera ta razi tym bardziej, że literatura, na którą powołuje się autor jest dość jednostronna; pomija on publikacje wielu polskich badaczy, którzy pamięci poświęcają uwagę od lat i są uznanymi teorety-kami zagadnienia, koncentrując się w największym stopniu na autorach anglosa-skich i kilku wybitnych polskich socjologach. Co więcej, Nowak nie tłumaczy sposo-bu rozumienia wielu pojęć, którymi się posługuje, jak np. narracja, etnizacja. Nie-kiedy pojęcia ukute przez innych autorów na potrzeby opisu zgoła odmiennej problematyki Nowak wykorzystuje w swoim tekście, nie wskazując na ich pierwotny kontekst, co z łatwością zauważy czytelnik obeznany z literaturą dotyczącą pamięci czy etniczności. Publicystyczne zacięcie autora ma też inny, niekorzystny dla książki wymiar: skutkuje brakiem precyzji, dowolnością stosowanych kategorii, skrótami myślowymi i chaosem. Czytelnik oczekujący solidnego wykładu, podbudowanego rzetelną analizą materiału empirycznego srogo się tu zawiedzie. Nowak stosuje efekciarskie konstrukcje, które, niestety, tylko zaciemniają obraz i odsuwają wywód od wymogów eseju naukowego („(…) uczestniczyli w procesie przywoływania nie-zbędnej, w procesie narodotwórczym, pamięci zapomnianej”, s. 206).

Trudno oprzeć się wrażeniu, że książka Nowaka mogłaby być znacznie mniej obszerna, gdyby tylko autor zwrócił uwagę na czynione wielokrotnie powtó-rzenia. Czytelnik, obarczany w lekturze tymi samymi konstrukcjami, „przegada-niem” tych samych wątków i refleksji, które nie stawiają podejmowanych kwestii w nowym czy szerszym świetle, dostrzegając miejscami te same zdania, dociera do zakończenia mocno skonsternowany. Nie wpływają również pozytywnie na odbiór książki liczne powtórzenia tych samych wyrazów w jednym zdaniu, tautologie („pamięć zbiorowa (…) [jest] działaniem polegającym na przekazywaniu pamięci”, s. 54), błędy stylistyczne czy momenty, kiedy autor sam sobie zaprzecza (np. na s. 207 we fragmencie o marginalizacji religii). Rzuca się w oczy także chaos argumen-tacji i wieńczenie niektórych końcowych akapitów swoistą „kodą”, która ma stano-wić ich podsumowanie, ale nie łączy się z wywodem, sprawiając wrażenie zapisa-nych znacznie później, np. pod wpływem uwag recenzenta. Skłania to do spostrze-żenia, że autor powinien znać swoje dzieło nieco lepiej niż J. Nowak, choćby po to, aby uniknąć irytujących powtórzeń, negacji własnych myśli, podkreślania odkryw-czości banałów i rzeczy powszechnie znanych. Być może wówczas książka mogłaby być cennym wkładem do antropologicznej refleksji nad pamięcią, nie ograniczonym do zbioru ciekawych, choć wyłącznie ilustracyjnych fragmentów, zestawu przykła-dów obrazujących ludzkie zmagania z przeszłością w Europie Środkowo-Wscho-dniej.


Jarosław Moklak

Uniwersytet Jagielloński, Kraków

Łemkowie, Bojkowie, Rusini — historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd,

I. Betko, M. Šmigel, t. IV, cz. 1–2, Słupsk–Zielona Góra 2012. ISBN 978-83-60087-63-3

Dzięki staraniom zespołu badaczy skupionych wokół ośrodków naukowych

w Zielonej Górze i Słupsku, z którymi współpracuje wielu badaczy z innych ośrod-ków krajowych i zagranicznych, ukazał się czwarty tom z serii Łemkowie, Bojko-wie, Rusini. Podobnie jak poprzednie tomy, także niniejsza edycja charakteryzuje się ogromną różnorodnością tematyczną, mieszczącą się w obrębie drugiej części tytułu Historia, Współczesność, Kultura Materialna i Duchowa. Publikacja ta za-wiera teksty napisane w języku polskim, ukraińskim i słowackim, zaopatrzone w dwa streszczenia w językach innych niż język artykułu oraz spisy treści w wyżej wymienionych językach. Szkoda, że redakcja nie zdecydowała się na spis treści i streszczenia w języku angielskim, co warto uczynić w następnych tomach, tym bardziej, że mamy do czynienia z serią wydawniczą z wypracowaną już w Polsce, Ukrainie i Słowacji renomą, zatem warto tę renomę przenieść na grunt angloję-zyczny.

Do refleksji skłania tytuł Łemkowie, Bojkowie, Rusini, wszak Łemkowie i Boj-kowie to historycznie także Rusini, a o ich wspólnocie kulturowej inicjatorzy wy-dawnictwa poinformowali czytelników już we wstępie do pierwszego tomu1. Pro-blem stwarza kwalifikacja „Rusini”, ponieważ z jednej strony ma mocne zabarwie-nie historyczne, a z drugiej strony określa współczesne warianty tożsamości Rusinów zakarpackich, słowackich, węgierskich, bałkańskich oraz emigrantów ru-skich i ich potomków w innych krajach (USA, Kanada, Rosja Czechy). Co więcej, także niektórzy współcześni Łemkowie w Polsce przejawiają tendencje do identyfi-kacji z ruchem karpatoruskim, o czym przekonuje udział Stowarzyszenia Łemków w Światowych Kongresach Rusinów. Chociaż rozbieżności interpretacyjne pomię-dzy pojęciami „Łemkowie” i „Bojkowie” z jednej strony, a pojęciem „Rusini” z dru-giej są wyraźne, to jednak nie zmienia to faktu, że autorzy publikowanych artyku-łów znakomicie orientują się w niuansach terminologicznych, co pozwala im na swobodne i merytoryczne zarazem prowadzenie analizy.

1 Łemkowie, Bojkowie, Rusini — historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, red. S. Dudra, B. Halczak, A. Ksenicz, J. Starzyński, Legnica–Zielona Góra 2007, s. 11.

152 Jarosław Moklak

Tom czwarty składa się z dwóch obszernych części i został podzielony na dwa bloki tematyczne — historię połączono ze współczesnością, a kulturę materialną z kulturą duchową. Blok pierwszy obejmuje 30 artykułów, drugi jest nieco skrom-niejszy i liczy 19 artykułów. Wśród autorów nie brakuje uznanych badaczy Łem-kowszczyzny, takich jak Paul Best, emerytowany profesor politologii w Southern Connecticut State University, twórca stowarzyszenia badawczego Carpatho-Slavic Studies Group, a obecnie prezydent Instytutu Karpackiego w Higganum (Connecti-cut). Jego artykuł, opublikowany w języku polskim, omawia kierunki tożsamości emigrantów Karpatorusińskich w Ameryce Północnej od schyłku XIX w. do współ-czesności. Równie ogromne zasługi dla poznawania historii i kultury Rusinów-Łemków ma Mykola Mušinka, profesor uczelni czechosłowackich i słowackich, który w Ukrainie otrzymał najwyższy tytuł naukowy — akademika. Jego artykuł przedstawia analizę danych statystycznych dotyczących Rusinów-Ukraińców w Słowacji. Do grona uznanych profesorów, których teksty odnajdujemy w oma-wianej publikacji, należy także zaliczyć Stefana Dudrę, Andrzeja Ksenicza, Romana Drozda, Bohdana Halczaka, Stanislava Konečnego, Bernadettę Wojtowicz-Huber, Jarosława Syrnyka, Ryszarda Tomczyka i innych. Cieszy duża liczba młodych ba-daczy, wśród których z zadowoleniem dostrzegłem jednego z redaktorów wydawa-nego przeze mnie czasopisma „Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne” — Piotra Andrusieczkę.

Przechodząc do oceny merytorycznej czwartego tomu Łemkowie, Bojkowie, Rusini, wypada zaznaczyć, że opublikowane artykuły chronologicznie odwołują się do okresu od XVIII do XXI w., a w układzie terytorialnym dotyczą historycznych siedzib Łemków, Bojków i Rusinów oraz miejsc ich zamieszkania po wysiedleniach, z uwzględnieniem ukraińskiego Zakarpacia, północno-wschodniej Słowacji oraz skupisk emigracji rusko-łemkowskiej w Ameryce Północnej.

Blok poświęcony historii i współczesności otwiera artykuł odwołujący się do zjawiska rusiństwa na Zakarpaciu ukraińskim (P. Andrusieczko, K. Shestaskova). Podobną tematykę odnajdujemy także w innych artykułach (J. Coranič, P. Pietrocz-ka, B. Popowicz). Warto podkreślić szeroką perspektywę ujmowania kwestii zakar-packich, których Autorzy nie odrywają od kontekstu węgierskiego czy polityki Kijo-wa. Podobnie jest w przypadku Rusinów z okolic Bardiowa, Świdnika i Medzilabor-ców, których problemy dnia codziennego przedstawiane są w związku z sytuacją społeczną, gospodarczą i polityczną Słowacji (M. Sopoliga, M. Mušinka, S.Konečny, M. Glevaňák).

Z racji znacznej rozpiętości tematycznej skoncentruję swoje uwagi recenzyjne na tematyce łemkowskiej w PRL, coraz częściej podejmowanej w ostatnich latach. Chronologicznie otwiera tę problematykę artykuł Stefana Dudry, poświęcony dzia-łalności Stowarzyszenia Łemków. Samo Stowarzyszenie powstało wprawdzie już po upadku PRL, ale autor szeroko zarysował uwarunkowania historyczne, odwołując się do lat 50. i 60. XX wieku. Wyeksponował tendencję do separacji Łemków od Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego (UTSK) na przykładzie konflik-tu między Zarządem Głównym w Warszawie a Wojewódzkim w Zielonej Górze. Odwołał się także do związków z łemkowskimi organizacjami w USA, przede wszystkim do Łemko-Sojuzu (The Lemko Association) i jednej z wizyt w Polsce Petera Hardego (1958), który zamierzał wykorzystać polityczną odwilż po przemia-nach 1956 r. i pomóc Łemkom w rozmowach z władzami komunistycznymi.

Nieco bardziej szczegółowo wydarzenia z tego okresu opisał Leszek Filipiak, który wykorzystał materiały Instytutu Pamięci Narodowej (IPN). Rozpoczął od wizyty w Polsce przedstawiciela czasopisma „Karpacka Rus” Nestora Wałczaka, który w 1955 r. odbył szereg rozmów z Łemkami, głównie studentami wrocławskich

Łemkowie, Bojkowie, Rusini — historia, współczesność… 153

wyższych uczelni, co spowodowało wzrost w kręgach tej grupy niechęci do idei ukraińskiej (s. 98). L. Filipiak przywołał opinie MSW mówiącą o wzroście sympatii Łemków wrocławskich i zielonogórskich do amerykańskiego Łemko-Sojuzu, co było postrzegane przez władze jako próba oderwania się Łemków od związków z Ukraiń-ską Komisją Kulturalno-Oświatową. W dalszej części artykułu L. Filipiak przedsta-wił starania Łemków o utworzenie stowarzyszenia łemkowskiego w Polsce przy pomocy amerykańskiej instytucji The Lemko Relief Committee, co zostało przez komunistyczne władze polskie ocenione jako niebezpieczne dla polityki prowadzo-nej przez służby bezpieczeństwa wobec Ukraińców/Łemków (s. 101). Szczególną uwagę zwracają związki Łemków z Rosyjskim Towarzystwem Społeczno-Kultu-ralnym oraz inicjatywa przekształcenia tej organizacji w łemkowską, a w dalszej perspektywie utworzenie przy niej funduszu stypendialnego ze środków uzyskanych od organizacji łemkowskich w USA (s. 103). Przy tej okazji autor ujawnił obawy pojawiające się w strukturach MSW, mówiące o niebezpieczeństwie wzrostu „na-cjonalizmu łemkowskiego” i przedstawił metody „pacyfikacji ruchu narodowego Łemków” (s. 104). Dostępne materiały pozwoliły na przedstawienie perspektywy MSW, co poszerza naszą wiedzę o mechanizmach polityki narodowościowej prowa-dzonej przez służby wobec Łemków/Ukraińców, ale nie daje pełnego obrazu ze względu na ciągle niedostępne dla badaczy materiały amerykańskich organizacji łemkowskich o proweniencji moskwofilskiej, komunistycznej, prorosyjskiej, takich jak The Lemko Association of United States and Canada, The Lemko Relief Com-mittee of United States and Canada, The American Carpatho-Russian Congress, The Carpatho-Russian American Center — Lemko Hall, The Carpathian Invest-ment Company, The Lemko Resort i inne (materiały te zostały zabezpieczone przed zniszczeniem, ale obecnie nie są udostępniane).

Zagadnienie formowania się struktur łemkowskich w PRL przedstawia także artykuł Jarosława Syrnyka oparty na bogatej literaturze przedmiotu i archiwaliach pochodzących ze zbiorów IPN. Autor podkreślił ogromny wpływ amerykańskiego czasopisma „Karpatska Rus” na formowanie się postaw ideowych Łemków (s. 385). Przedstawił także stosunek Łemków do UTSK i relacje odwrotne, lansując pogląd, że tzw. separatyzm Łemków oraz ich dyskryminowanie w ramach UTSK zostały sztucznie wykreowane przez władze (s. 390). Natomiast za autentyczne J. Syrnyk uważa tendencje do utworzenia łemkowskiego towarzystwa społeczno-kulturalnego na wzór innych tego typu, które jednak nie uzyskało akceptacji władz. Słuszne są rozważania autora wskazujące na obawy tychże władz, które w następstwie akcep-tacji odrębnej (od ukraińskiej) organizacji, prowadziłyby do konieczności zmiany oceny Akcji Wisła zastosowanej wobec Łemków. Istniała wreszcie realna perspek-tywa zmiany oceny w kwestii uczestnictwa Łemków w strukturach OUN-UPA itp. Co ważniejsze, zgoda na utworzenie organizacji łemkowskiej oznaczałaby uznanie istnienia odrębnej narodowości łemkowskiej, co byłoby sprzeczne z polityką naro-dowościową prowadzoną w ZSRR — autor słusznie zauważył, że działania władz wspierające odrębność narodową Łemków miałyby zatem charakter precedensowy i wyprzedzałyby ewentualne decyzje KPZR.

Interesujące są rozważania Jarosława Syrnyka o genezie powstania Towarzy-stwa Miłośników Kultury Łemkowskiej. Inicjatywa powołania do życia tej organiza-cji pojawiła się w schyłkowym okresie stanu wojennego w 1982 r. i została zgłoszo-na w Urzędzie Wojewódzkim w Nowym Sączu przez 33 osoby, w tym przez dobrze znanych wcześniej i później działaczy łemkowskich. Szczególnie interesującym wąt-kiem jest obecność w grupie inicjatywnej informatora SB o pseudonimie „Andrzej”, nie wymienionego z nazwiska (s. 397). Kwestie inwigilacji środowiska łemkowskie-go w zestawieniu z determinacją Łemków nie tylko do rozbudowy życia społeczno-

154 Jarosław Moklak

kulturalnego, ale także do uregulowania spraw majątkowych naruszonych przez wysiedlenia, otworzyły przed badaczami mało znaną w literaturze przedmiotu te-matykę.

Recenzowana praca podejmuje także sprawy życia codziennego Łemków w okre-sie PRL. Kwestie te znajdują odzwierciedlenie w artykule Arkadiusza Słabika, który na podstawie archiwaliów podjął się próby zrekonstruowania położenia Łemków w powiecie pilskim/trzcianeckim. Zwraca uwagę stopień uszczegółowienia przed-stawionego materiału, liczne zestawienia statystyczne, klarowne porównywanie zebranych danych i wreszcie wnioskowanie oparte na bogatym materiale archiwal-nym przechowywanym w Archiwum Państwowym w Poznaniu. Innym ważnym wątkiem są wzajemne relacje Stowarzyszenia Łemków i ruchu karpatoruskiego (S. Dudra). Niewątpliwie związki te wskazują na potrzebę identyfikacji tej grupy Łem-ków ze strukturami opozycyjnymi wobec idei ukraińskiej, działającymi poza grani-cami Polski.

NOWA · 2015-06-28 · Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne, 12/2012 HISTORIA...

Documents

Transcript of NOWA · 2015-06-28 · Nowa Ukraina. Zeszyty historyczno-politologiczne, 12/2012 HISTORIA...